Найдовша ніч

Сіф поклала шишку смереки на жертовник. Обережно, точно між трьома помальованими камінчиками. Всміхнулася. Зробила крок назад, щоб краще бачити, що станеться. Решта дівчат стали колом за велінням Кайї. 

Подружки перешіптувалися, хихотіли, кепкували, ледь не стрибали від нетерплячки. Нове ворожіння припало всім до душі. Швидке, веселе й доволі точне (якщо вірити словам Кайї). Дні напередодні Йоль[1] — найвдаліші, щоби ворожити.

— Що далі? — Сіф непомітно стисла руки в кулаки. — Мені просто стояти?

Трохи моторошно. Чекати на відповіді від духів та богів доволі незвично. Мати ніколи не робила їй передбачення, скільки Сіф не просила.

«Не звикай до віщування, Сіф. Вчись слухати себе та довіряти власним інстинктам».

Серце калатало в грудях. Дихання перехопило від хвилювання. Раптом тіло охопив жар, ніби вона знову грала з подругами в сніжки.

— Треба чекати, — пошепки підказала Мія.

— Ну що там, що? Я нічого не бачу! — Кала стала навшпиньки, ледь не розімкнула коло рук, що тримали дівчата.

— Та почекай, кажуть тобі!

Подружки знову захихотіли, повернулися на місця. Усі чекали, не зводячи очей із жертовника. Сіф була останньою, кому Кайя згодилася поворожити. Вона багато усього навіщувала іншим. Сказала, що Ілів нарешті покличуть заміж, а Мії пообіцяла могутнього нареченого, на Калу нібито чекала несподівана подорож, а Хайлей у новому році знайде скарб.

Старші дівчата знудилися спостерігати за ворожінням і стали перемовлятися півголосом.

— Чи чула ти, що в Тун приходив сам… Кнехт! Уявляєш? — дівчина ледь прошепотіла це ім’я, голос її тремтів. — Начебто він з’явився біля лісу та забрав двійку дівчат. Гарних, уже заручених.

— Хіба це не казочки, щоб дітей лякати? — відповіла інша, голос її так само тремтів від хвилювання.

— А Інга казала, що вночі чула, як грає сопілка в нашому лісі.

— Та Інга й не таке вигадає! — дівчина пхикнула й захихотіла в долоньку. — Дух Зими грав їй на сопілці, аякже! Наче вона найкрасивіша в Борре.

Дівчата й далі собі перешіптувалися, проте Сіф не слухала. Вона майже не дихала й чекала. Шишка лежала собі між камінцями, й нічого не відбувалося. Вогонь легенько шипів, ліниво облизував чергове підношення. Може, шишка надто вогка? Вона ж кілька разів падала в сніг під час гри.

— Схоже, на тебе чекає спокійний, мирний рік, — прокоментувала Кайя. Вона стояла трохи осторонь від дівочого кола та читала лише їй зрозумілі знаки, коли ті з’являлися.

Сіф зітхнула. Черговий нудний рік — от як треба казати. Решта дівчат раділи своїм передбаченням, а вона відчула розчарування. Іншим Кайя так багато наобіцяла: подорожі, скарби, пригоди… Невже лише для неї у духів не знайшлося нічого особливого? Але як же тоді той сон? Невже він нічого не означає? Той дивний чорний звір із лісу і страшна завірюха, що впала на їхнє поселення, а ті зелені очі, що сяяли, як смарагди з казки?

«То лише сон, — відмахнулася від неї Ілів. — Ти поводишся, як дитя, Сіф. Немає в тебе дару предків».

Серце боляче стислося в грудях. Пригадалася ранкова суперечка зі старшою сестрою. Лихі, байдужі слова Ілів не йшли з голови.

«Те, що ти руденька вродилася, не робить із тебе ані віщунки-вельви[2], ані ґальди[3]. Коли ти нарешті подорослішаєш, Сіф?»

Може, сестра мала рацію? На серці стало зовсім тяжко. Морозне повітря обпікало горло. В очах трохи защипало.

Раптом жертовник затріщав. Вогонь розгорівся, ковтнув шишку, наче червона паща. Полум’я скочило вгору, стало майже в ріст батька. Під ноги сипнули крихітні зірочки. Дівчата налякано відскочили назад, ледь не розімкнули коло. Вогонь усе не вгавав, здавалося, що Сіф кинула на жертовник ціле святкове опудало, а не звичайну шишку з лісу. Червоні руни на камінцях спалахнули й засяяли.

— Що це? Що відбувається?

Кайя вийшла вперед, стала перед жертовником. Блакитні очі пильно вдивлялися у вогонь. Бліде обличчя дівчини застигло від напруги. Уся її постать витяглась, завмерла нерухомо, мовби перетворилася на камінь.

Вогонь встав вдруге, і тут уже дівчата не витримали, з криками відсахнулися від жертовника. На Калу потрапило кілька іскор, її хутряна жилетка аж задимілася. Мія заходилася збивати вогники з подруги.

Коли полум’я нарешті стихло і вогонь згас, над жертовником запала гнітюча тиша. Було чути, як північний вітер свистить між верхівками чорних сосен, а ще далекі голоси дорослих, примарний дитячий сміх, жарти, скрип снігу. Поселяни готувалися до свята. Сіф стояла нерухома, як і Кайя. Вона ледь вдихала солодкувате морозне повітря й не наважувалася відвести погляд від жертовника.

— Що це означає? —  прошепотіла Сіф ледь чутно.

Підняла очі на Кайю. Дівчина поглядала на неї уважно та зосереджено, у холодних, ніби давній лід, блакитних очах зачаїлася таємниця. Здавалося, що крізь ці очі на Сіф дивиться сама Вала-провидиця!

— Кайє? — Сіф підвищила голос. — Що на мене чекає?

Мія наблизилася, стала поруч з подругою.

— А й справді, Кайє. Що то означає? У нас такого не було. Навіть в Ілів. Вогонь наче ожив і здичавів!

— Ще і як здичавів! — гукнула Кала, тримаючись якомога далі.

Кайя зітхнула, відвела від них погляд. Вона присіла біля жертовника, палицею приладнала камінці, що сама розмалювала.

— У кожного свій шлях, тому гадання завжди різне.

Кайя встала, струсила руки від снігу. Решта дівчат стурбовано перешіптувалися позаду.

— То що за шлях чекає на Сіф?

— Кайє, поясни, прошу.

Дівчина стисла губи в лінію. Видно, що вона не хоче робити тлумачення.

— Вибач, Сіф, я не можу втішити тебе. Схоже, що духи готують тобі якесь випробування. Матимеш зробити вибір, від якого залежатимуть долі багатьох, — вона хитнула головою, стенула плечима, помовчала хвильку. — Можливо, моє ворожіння хибне. Я зможу зрозуміти, коли зроблю  повторне.

— Ще одне віщування? — Сіф відчула, як земля, окута снігом, важко відкотилася під ногами, ніби морська хвиля.

— Так, — Кайя кивнула, — нове віщування може все пояснити. Але потрібна нова жертва.

— Ще одна шишка?

— Можна й шишку.

Кайя відвернулася, швидко пішла до решти дівчат. Сіф глянула на вівтар. Від смерекової шишки лишився сам попіл. Навіть диму вже не було — усе здув північний вітер.

— Не засмучуйся, Сіф. Це ж просто гра, — втішала Мія.

— Звісно, що гра!

Сіф повернулася спиною до жертовника та закрокувала до лісу швидко-швидко, а тоді побігла, лишаючи м’які сліди на снігу. Вона стрімко минула дівчат, що кепкували з власних пророцтв.

— Гей, куди це ти тікаєш? — гукнула Ілів, коли сестра пролетіла їхнє коло. — Сіф, ану повернись негайно! Мала халепо!

Ілів ще щось кричала, та Сіф не слухала. Серце цокотіло в грудях так сильно, що вона і власних думок не чула. Влетіла повз високі сосни до темного лісу й втерла рукавом сльози.

Що за дурість, це ж лише дитяче ворожіння. Просто дурнувата дитяча гра! Чому вона засмутилася? Що та Кайя взагалі може знати? Дівчина не набагато старша за неї. Чому всі раптом почали її слухати? Чи тому, що в Кайї виявився талант до віщування? Чи тому, що в неї з’явився заможний наречений?

Заклопотана думками Сіф не помічала, що відходить усе далі й далі від натоптаної стежини. Давні сосни стають усе вищими й чорнішими, а крони ясенів, дубів та решти дерев міцно сплелися над головою, крадучи надвечірнє сонце.

___________________

Йоль — свято найдовшої ночі.

Вельва, вьольва — віщунка, провидиця.

Гальда — провидиця, віщунка, чарівниця. ґальдра, ґальдрувати — чари, чарувати.

Ніфльгейм, Ніфельгейм — один з дев’яти світів, тут знаходиться й Гельгейм (світ мертвих), нижче лише вічна пустота.

Ніч у людей,

Ньоль у богів,

Морок у сильних,

Безсяйна у турсів,

Тиха Дрімота у альвів,

а в двергів — Сни Ньорун.

Промови Альвіса[4]

Сіф усе йшла, оглядаючи сніг, білий, як молоко. Він трохи миготів, наче вкритий пилом від самоцвітів. Цікаво, чому ніде не видно слідів? Ані тварин, ані птахів, ані людей. Жодних. Суцільна незаймана білість. Невже вона так далеко відійшла від поселення?

Темнішало. День надто швидко згасав. Швидше, ніж зазвичай. Наче той лихий вовк з легенди, наздоганяє і потроху відкушує світло від сонячної колісниці. Не лише вона це помітила. Сіф чула, як шепочуться дорослі. Переповідають один одному химерні та страшні чутки. Начебто зима стає довшою, а літо з кожним роком усе коротшає. Начебто ніч прибуває, а сонячне світло вже не прогріває землю, як раніше. Тому на півночі зерно не сходить, люди вимушені покинути домівки та шукати прихисток, де тепліше…

Нещодавно Сіф з братом підслухала розмову матінки з вельвою із Тун. То була дуже стара жінка. Давня, як дев’ять світів. Бліда, худа, мовби вся висохла від прожитих років. Її шкіра витончилася і стала майже прозорою. Обличчя та руки вкривали густі, трохи хвилясті зморшки. Довге волосся посивіло та було білим, що цей сніг. Вельва сиділа в кріслі, склавши руки на колінах, поділ довгого темного вбрання хвилями зібрався біля її ніг, ніби чорний туман.

«Неспокійно в Ніфльгеймі[5]… — зашепотіла вона. — Щось точить коріння світу. П’є силу Великого древа. Забирає життя з повітря, із землі й води, із нас. Щось руйнує цей всесвіт».

Її тихий голос лунав гучніше за спів. Він йшов із самих стін, шепотів у голові. Навіть якби Сіф захотіла, вона не змогла б не чути слів провидиці.

«Донька Іліврука має знати, що відбувається з її народом», — срібні, майже прозорі очі вельви раптом засяяли.

Ніколи раніше Сіф не бачила, щоб у людини так сяяли очі. Та чи людина це взагалі? Можливо, до них у гості завітала сама Ґроа-провидиця з казок?

«Я відреклася від свого народу, — мати скочила на ноги, підійшла до вікна. — Ти єдина знаєш правду…»

«Так…так. Я пам’ятаю. Я добре пам’ятаю те юне дівча з волоссям шовковим і золотим, мов літнє сонце. Вночі вона прийшла до моєї хижки. Голодна, холодна, майже вбита, — кутики тонких вуст вельви поповзли вгору, а в очах засяяли лукаві вогники. — Пам’ятаю, авжеж. Те перелякане дівча. Я все гадала, що сталося з нею, чого вона так здригається уві сні, чому плаче, що налякало її, хто її переслідує?»

Мати шумно вдихнула й усім тілом здригнулася, ніби хто її вдарив.

«Прошу, не згадуй ті часи! Все минуло. А в домі діти. Ще почують тебе, стануть розпитувати. Не треба їм це знати».

«Як скажеш, люба доню».

Бо схопив Сіф за рукав і потяг до себе, прошепотів на вухо:

«Вона сказала «доню»? Ти ж теж чула, Сіф?»

«Чула, звісно, мовчи!» — Сіф притисла палець до вуст.

Вони слухали, ховалися, як мишенята, та гостя більше нічого не розповідала. Далі жінки заговорили за господарство, трави, ліс… Сіф не наважилася запитати в матінки, чому це вельва кликала її донькою. 

Довге й сумне виття пронеслося над головою. Одразу з усіх боків заграло тужливим відлунням. Сіф стала на місці. Шкіра вкрилася сирітками.

— Вовки?..

Сіф роззирнулася, та жодного руху не помітила. Темний ліс, здавалося, завмер в очікуванні пришестя чи заснув. Жодного звуку, навіть відлуння виття миттєво стихло в білій імлі.

— Добридень, — привітав приємний чоловічий голос, мелодійний і теплий.

Сіф здригнулася, з несподіванки підскочила, крутнулася на голос так швидко, що ледь не впала в сніг. Там, де хвилину назад була сама німа порожнеча, з’явився юнак. Він гордовито сидів на величезному чорному пні, наче конунґ[6] із неньчиних розповідей: спина пряма, натягнута, як струна цитри[7], сильні плечі розправлені, високо піднята голова. Та увесь він з ніг до голови був одягнений у чорне. Чорна хутряна куртка, чорні штани, чорні чоботи, чорні рукавиці, чорний хутряний плащ, що лежав на снігу. Здається, у нього було чорне волосся за спиною, проте не це налякало Сіф. А череп, що був у юнака замість голови.

Сіф шумно й важко видихнула. Біла хмаринка зависла в морозному повітрі перед очима. До неї повільно розвернулася кістяна морда. Химерна, проте гарна — витягнута вперед, як у барана, чи пса, чи лисиці. Важко визначити, що то була за тварина. Роги довгі, як у бика, і трохи закручені на баранячий лад, більші за козячі. Крізь великі білі щілини сяяли веселі зелені вогники. Чи це раптом не сейдман[8]? Серце охололо від страху.

— Ти заблукала, Астфрід?

Їй би чкурнути якнайдалі, бігти, поки є сили, та ноги влипли в сніг. Вона не могла рухатися, не могла підняти руки. 

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

Юнак, — якщо, звісно, це був юнак, — схилив велику голову вбік. 

— Я спостерігав за вашою грою з подружками. 

Він начебто всміхнувся, хоча, звісно, цього не було видно, проте голос його пролунав тепліше. 

— Кайя віщувала нам. 

— Он як, то вона маленька вельва?

У його руках нізвідки опинилась сопілка-калюка[9], проте не дерев'яна, не вербова свистілка[10], а вирізана з білої кістки. Формою сопілка нагадувала дракона, що склав крила, а знизу виднілася справжня голова і роззявлена паща. Довга, тонка, неймовірно майстерної роботи. 

— Яка краса, — прошепотіла Сіф, зачаровано вдивляючись в сопілку[11].

— Подобається? — зелені вогники в прорізах черепа спалахнули. Чи то так здавалося? Адже під цим дикунським шоломом-маскою точно є людська голова. — Хочеш собі?  

Чорні оксамитові рукавички вхопили сопілку зручніше та простягли до неї. Цікаво, чого ж він весь у чорному? Та що ховає під цим шоломом: потворність чи красу?.. А може, він взагалі не людина? А що, як це йотнар[12]? 

Сіф здригнулася від раптового холоду, мовби щойно впала в крижану воду. Одразу згадалися всі химерні казочки, що чула від батька та дядьків біля вогнища. Коли вони приходили з полювання чи поверталися із плавання разом, то розповідали дивовижні й страшні історії про пригоди в чужинських землях.

— Вона ж ваша. Та й, напевно, це коштовна річ, — Сіф прикусила нижню губу. Їй і справді хотілося цю чудесну сопілку. — Виглядає дуже коштовно.

Юнак знизав плечима.

— То й що? Якщо я тобі її подарую, вона стане твоєю. Ти ж вмієш грати?

— Брат мене трохи навчив, — зізналася Сіф, винувата усмішка торкнулася вуст. — Але не вмію грати так добре, як він.  

— Твій брат скальд[13]?

— Так, пане.

— То він, напевно, знає історії цих земель? Відає таємниці, що приховують сніги? 

— Він лише вчиться, пане, — Сіф зітхнула, срібна хмарка дихання знову зависла у повітрі. 

Ставало дедалі холодніше. Хутряний плащ вже не рятував від вітру, який міцнішав щохвилини. 

— Тобі холодно, Сіф? То підійди ближче. Не бійся, я не скривджу тебе. Обіцяю, — юнак понадив її рукою.

Сіф оглянулася. Позаду чітко виднілася стежинка з її слідів. Доки не почалася хурделиця, вона з легкістю знайде дорогу додому. Чи варто їй тікати від незнайомця? Чи, може, лишитися? Щось було в ньому… Якась незрозуміла, таємнича сила вабила Сіф. Їй раптом захотілося стати поруч. Може, він справді сейдман і хоче зачарувати її? А що, як це якийсь дух-звабник? Заманює дітей та й лишає їх помирати у лісі? Може, він альв[14]?

Якось вона чула, як Кайя попереджала сестру не ходити до лісу без супроводу. Казала, що тут начебто блукають альви, що вони зваблюють смертних, змушують танцювати у своєму колі до самого світання або забирають в Альвгейм[15]. Хоча такі ж історії дівчата розповідали про Кнехта. Серце підстрибнуло в грудях. Від самої думки стало так лячно, що вона ледь дихала.

Раух Кнехт. Той, що приходить уночі. Крадеться в тінях. Живе в темряві. Може, і є сама пітьма. 

Він викрадає маленьких дітей, їсть немовлят… А ще має владу над людськими душами. Легко може зачарувати й звабити. Особливо йому до смаку гарні блакитноокі дівчата.

Він кличе неслухів і красунь до себе у ліс, наче альв, цілу ніч бідолашні танцюють навколо вогнища, а на ранок поміж дерев знаходять їхні одубілі тіла.  Або ж взагалі нікого не знаходять. Лише сліди людських ніг, копит та залишки багаття.

Кнехт. Дух Зими. Саме втілення стихії, проти якого немає ані чар, ані молитов! Ні-ні, він — сама Зима! Втілення холоду та мороку. От чому п'є людську кров. Так він втамовує спрагу до життя, забирає чуже тепло і силу.

Та хіба він не приходить лише за лихими людьми? Що ж за жахіття вона мала скоїти, щоб за нею прийшов Кнехт? Сіф хитнуло, ніби хто дав їй ляпаса. Здогадки, одна страшніша за іншу, накотили на неї крижаними хвилями. Його свято незабаром, а дівчата ж шепотілися про сопілку, що грала з лісу.

— Чому ж не йдеш до мене, Сіф? Чи ти боїшся? Тебе лякає моє вбрання? Та це такі традиції. Пробач, що не можу зняти маску.

Раптом вона відчула полегшення. Маска! Все-таки цей дивний череп барана, цапа, собаки чи теляти — просто маска! Справді, вона ж колись бачила  віщунів і воїнів з черепами оленів, биків і вовків на головах, то чому зараз злякалася? 

— То ви мандрівник? — припустила Сіф, а рука потяглась до оберега, що мати колись дуже-дуже давно вдягла їй на шию. 

— Так, я прийшов здалеку, — юнак опустив руку в чорній рукавичці. 

Невже втомився її кликати? Або ж його чари не подіяли? Тоді він поганенький сейдман.   

— Тобі ж холодно, — зелені вогники в прорізах зіщулилися. — Підійди до мене, погрійся. От бачиш? Вогонь. Не треба мене боятися. 

А й справді. Біля краю чорного хутряного плаща горіло багаття. Чого ж вона раніше не помітила цього? Червоне полум'я весело плескалося на чорній, розтопленій від снігу землі, билося об розмальовані камінчики. Точнісінько як ті, що Кайя зробила для ворожіння.

Сіф зітхнула і рушила вперед. Хоча ні. То ноги самі понесли її до світла. З кожним кроком ставало все тепліше — й от північний вітер начебто стих, пітьма розсіялась, а вона опинилася у безпеці за стінами дому. 

Вона простягла руки до ватри. Заплющила очі, готова в будь-який момент зірватися з місця і втекти! Однак нічого не відбувалося. Дивний юнак сидів на своєму троні та споглядав крізь щілини у черепі.

— То звідки ви прийшли до нас?

Коли терпіти мовчанку вже не було сили, Сіф поглянула на юнака. Тепер він не здавався таким загрозливим і дивним у теплому світлі ватри. Та й череп, виявляється, не був таким великим та химерним, а прикривав лише верхню частину його голови, лишивши вуста та підборіддя вільними. Чому вона раніше цього не помітила? Тепер точно бачила, що під ним ховається людське обличчя. 

— Здалеку. Там сніг не білий, а жовтий, не холодний, а гарячий. Там з Півночі дме пекучий вітер. Багряний, ніби напився крові ворогів. Там немає таких чорних лісів і немає крижаних рік. Там немає зими, а є лише літо. Вічне літо.

Сіф слухала, як зачарована, відкривши рота від здивування.

— То де ж це? Жовтий і гарячий сніг… Ніколи не чула про такі землі!  

— Хочеш їх побачити?

— Страшенно хочу, — прошепотіла Сіф. 

Вона не помітила, як зробила ще крок до таємничого незнайомця. Стала зовсім поряд. Кутики його вуст, червоних, як брусниці, потяглися догори. То не була лиха посмішка. Схоже, незнайомець справді не мав жодних злих намірів.

— Добре, коли-небудь я проведу тебе туди, а поки що дозволь подарувати тобі це, — кивком черепа він вказав на білу сопілку. 

Сіф протягнула руку, і юнак вклав біле диво до її долоні. Сопілка справді була чудова, гладенька і тепла, ніби жива! А голова дракона наприкінці формою нагадувала оцей череп. Її руки опинилися в полоні чорних шкіряних рукавичок. Які ж в нього довгі чудові пальці... як у музики. Такі ж були у скальда Лінга — братового вчителя.    

— Запам’ятай, Сіф. Коли тобі знадобиться допомога, просто поклич мене, дмухни в сопілку і я неодмінно почую ті звуки. Прийду до тебе, захищу і порятую. 

Приємний баритон звучав м'яко, як це чорне хутро його плаща, як коштовний оксамит з далеких теплих земель. 

— Д-дякую, пане, — Сіф затнулася, колір розтікався її щоками, вилицями і скронями. — Та я нічого не маю в обмін… Ще й такий цінний дар.

Він засміявся. То був приємний кришталевий дзвін, такий можна почути в крижаній печері.

— Обмінятися зі мною? Дитино, мені нічого не треба! Це дарунок. Я дарую тобі мою милість від чистого серця.

Сіф зовсім зніяковіла. Вона зачаровано дивилася в зелені очі, що блищали у світлі вогнища. Чарівні зелені вогні кольору моху, кольору тих магічних вогнів, що зоріють взимку на небі. 

— Дякую…

Вона притисла чудову сопілку до грудей. 

— Ви ж, напевно, скальд, пане? Вона точно не знадобиться вам? 

— Не хвилюйся, Сіф. Мені вона більше не потрібна. А от тобі скоро стане в пригоді, — він таємниче всміхнувся, знову примружився. — Я чув, що в Борре готується грандіозне святкування до Ночі духів? Чи це правда?

— О так, пане! Будуть ігри, музика, вистави, чудові опудала та солодкі яблука! А ще багато вогнів! Кожного року ми святкуємо всі разом. Це дуже весело, — Сіф тихенько гигикнула, пригадавши торішню п’яну вовтузню. — Хочете лишитися, щоб подивитися? Ви можете пожити в нашому домі. Це той, що на закрайку, біля підніжжя круглого пагорба. Матуся завжди радо приймає гостей, особливо мандрівників, як ви.

— Подивимося, люба, — він всміхнувся. — Поки в мене багато роботи у лісі. Я завітаю до вас на свято. Обіцяй мені танок, Сіф.

— Звісно, — Сіф зітхнула, фарба знову попливла щоками, серце стривожено забилося у грудях.

Дивне, проте приємне хвилювання полонило її. Вона не могла відвести погляду від зелених вогників його очей.

— Добре, — він раптом виріс. Ні, не встав, як звичайна людина, а саме виріс над нею. Навис чорною тінню. Високий, стрункий, однак сильний, як воїн. То хто ж він такий?

Її огорнуло тепло і невідомий солодкий запах, певно, так пахне розпечений жовтий сніг в тому далекому, напрочуд дивовижному краї.

— Ми ще зустрінемося, Сіф, — пообіцяв юнак, схилився нижче, — а поки що дай мені пасмо твого чудового волосся. Воно таке червоне, наче полум'я, наче смерековий мед.

Він легенько підчепив кілька прядок самими кінчиками пальців. Схилився ще нижче.

— Буде мені на згадку про нашу зустріч в Йольську ніч.

Сіф нервово здригнулася. Чари спали, й страх повернувся в серце, накрив високою хвилею. Вона ледь могла ворухнути губами. Світ трохи нахилився, в очах попливли плями. Дикий, первинний жах полонив її. Не було більше чар звабника, була сама сила. Могутня, потойбічна, неприборкана, наче сама стихія, наче сама Зима.

— То як, Сіф? Хіба ж я багато прошу в тебе за свою милість, ласку та допомогу? А вона тобі знадобиться. Вже дуже скоро. Вік вовка, вік вітру вже настає. 

Сіф ледь трималася на ногах. Її трусило сильніше, аніж від морозу. Язик задубів в роті. Усе тіло стало чужим, неслухняним.

«Вік вовка, вік вітру… що за жахливі слова він говорить! Може, він насправді якийсь ґальдур[16]?»

— Сіф? — кінчиками пальців він провів по її волоссю, зачепив вилиці, схопив за підборіддя. 

— Мама… — Сіф затнулася, тихенько закашлялася. — Матінка каже, що волосся не можна давати. У жодному разі. Ніколи!

— Твоя ненька каже правду. Та я ж не чаклун і не ворог тобі. 

— Справді? А хто ж ви тоді? Я навіть імені вашого не знаю. 

— Я твій друг, Сіф. Найвідданіший, найвірніший твій друг. А звати мене… Ти можеш звати мене Норданом.

— Нордан? — повторила Сіф з недовірою. 

Чому не каже справжнього імені? Чи це таки його справжнє? 

— У мене багато імен, — Нордан всміхнувся. — Ще більше для мене навигадувала людська уява і страх. Є серед них темні та навіть лихі. Ті, від яких у смертних холоне кров. Та друзі не кличуть мене тими іменами. А ти — мій друг, Сіф.

— Нордан.

Сіф проковтнула тугий клубок, що став у горлі. Стисла сопілку міцніше. Юнак кивнув великою головою, всміхнувся.

— А зараз йди додому, Сіф. Бо вже темно, скоро прийде ніч. Найдовша ніч року. Моя ніч. 

[1] Йоль — свято найдовшої ночі.

[2] Вельва, вьольва — віщунка, провидиця.

[3] Ґальда — тут: чарівниця. Ґальдра, ґальдрувати — чари, чарувати.

[4] Тут і надалі цитати із «Старшої Едди» в перекладі В. Кривоноса

[5] Ніфльгейм, Ніфельгейм (Північ) — один з дев'яти світів, крижане царство, тут знаходиться і Гельгейм (світ мертвих). Нижче лише вічна порожнеча.

[6] Конунґ — ватажок, король у скандинавів за часи вікінгів.

[7] Цитра, цитара — струнний музичний інструмент. Цитрами тут називають ліри, на яких грали в Скандинавії за часів вікінгів.

[8] Сейдман — чарівник, маг, часто так називали лихих чарівників. Сейдкона — жінка-чаклунка, що практикує сейд. Сейд — темні чари, шаманізм.

[9] Калюка — в нас тили́нка, сопілка, такі робили з давніх часів, використовували вівчарі.

[10] Вербова флейта — скандинавська народна флейта.

[11] Сопілка —тут у значенні флейти, музичного інструмента по типу скандинавської спілопіпа (spilåpipa).

[12] Йотнар — тут: демон, нащадок велетів (йотнів, йотунів, турсів).

[13] Скальд — поет, музика, співак.

[14] Альв — ельф; магічна істота, створена богами з тіла велетня Іміра.

[15] Альвгейм — світ альвів.

[16] Ґальдур — маг, чарівник.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Айя Нея
17.05.2021 21:04
До частини "Найдовша ніч"
Ой дуже дуже дякую ^^ Вся книжечка зараз на Гугл плей безкоштовна до Червня, поки завершуємо редагування ^^ Тут буде ось лише початочок
Катерина Скрипка
17.05.2021 22:01
Завантажила книжечку ;) Таке гарне оформлення, мені дуже сподобалось! І відгук на Гугл плей залишила ;)