Туронь (1)

Двері усі, 

як повернешся, 

в домі оглянь,

все перевір,

бо невідомо,

ворог який

на тебе чекає.

Повчання Високого

[1]

Вони завмерли й дивилися один на одного, мабуть, з хвилину. Сопілка витанцьовувала в пальцях, Ллеу ухкала над вухом, а Сколль вив під ногами. Гість раптом похитнувся. Важко припав до стовпчика, міцно вчепився рукою. Біла хмаринка дихання завертілася над черепом-маскою.

— Що це з вами?

Забувши про вагання й страх, Сіф підскочила до нього та схопила за вільну руку.

— Вам зле?

Її голос все ще тремтів, та радше від холоду, аніж від жаху. Великий та могутній пан у чорному хутрі втратив свою звичайну крижану велич та постав перед нею вразливим.

«Невже він не безсмертний? Що це? Кров?»

Сіф пригляділася до рук: пальці й долоні оповиті кров’ю. А чорні шкіряні рукавички та хутро були рясно вкриті вогкими плямами.

— Кляті варги мене трохи зачепили, — зітхнув гість. Говорив він чужинською мовою. — Це не страшно, дитино. Не треба так лякатися. Мені б трохи десь перепочити.

З лісу залунало довге, тужливо голодне виття, а тоді начебто щось важке загуркотіло, тіні під ногами зловісно зашепотіли, сумно зітхнув північний вітер. 

— Звісно, звісно. Зараз я покличу матінку. Ми розпалимо вогнище, нагріємо води…

— Не треба нікого турбувати, — перебив Нордан. — Просто відведи мене в хлів.

— В утус[2] до тварин? — злякалась Сіф. — Пане, але ж вас має оглянути матінка, а краще цілитель. 

— Все гаразд, — він підняв руку, Cіф проковтнула наступні заперечення. — Це не важкі рани. Я впевнений, що ти впораєшся.

Вона не стала сперечатися. Дозволила гостю спертися на плече й повела його крізь сіни до утусу, де спала худоба. Коні, корови з телятами, вівці попрокидалися, проте не здійняли ґвалт, а тихенько стояли собі в стійлах і пильно спостерігали. 

Сіф провела гостя до порожнього стійла. Там було чистенько й сухо, земля заслана соломою та очеретом, а поряд складений великий стіг сіна. Тут тримали теля, що закололи до свята. Аж боляче згадувати. 

— От, сподіваюся, вам зручно, — Сіф всадила гостя, прихилила до сіна, сама сіла поруч навшпиньки. 

В утусі коло тварин значно тепліше, ніж було ззовні. Стіни, напхані мохом та сіном, змащені коричневою глиною, досить добре тримали дух, проте все одно було трохи зимно. Надворі лютувала хурделиця, вив вітер, а йому підвивали вовки.

— Я принесу лампу, — вона вскочила на ноги, Ллеу невдоволено ухнула над головою, полетіла до стріхи. — Зараз, почекайте. 

Вибігла крізь сіни в хату, затрималася на мить, аби зачинити двері. У світлиці всі спали, та Сіф все одно старалася не видавати зайвих звуків. Навшпиньках підійшла до столу, від скіпки запалила лампу і навшпиньках прокралася в хлів. Приладнала каганець над стійлом, і той вмить освітив гостя.

Химерні білі роги м'яко заблищали, мовби були натерті перламутром, а чорне хутро замиготіло кольоровими іскорками. Чи не з зоряного неба зшиті його шати? Це справді був він, Нордан. Все ще вельможний та химерний. Хоча сильно поранений.  

— Треба очистити рану. 

Сіф забігала по хліву в пошуках необхідного. Добре, що в ночвах була чиста вода, а поряд знайшлося всяке ганчір’я.

— Не треба так хвилюватися, Сіф, — Нордан усміхнувся, зігнув одну ногу в коліні, а іншу витяг вперед, відкинувши голову на сіно. — Мені зручно й тепло. Все минеться. 

Руку він тримав на передпліччі. Певно, боліло йому сильно.

— Дозвольте мені оглянути. Матінка вчить мене, як хворих глядіти й простенькі рани гоїти. 

Він блиснув на неї зеленими очима, яскравими, як кольоровий кришталь в горах, як казкові самоцвіти цвергів[3]. Сіф перехопило подих. Вона стисла в руці мокру ганчірку. 

— Добре, якщо ти цього хочеш, — він повільно хитнув черепом та став роздягатися. 

Нарешті він зняв химерний шолом та поклав його поруч. Все ж таки це була маска. Сіф зітхнула з полегшенням, була наблизилася і знову завмерла. Чорне волосся впало на сильні плечі, розпливлося сяючи, як зоряна ніч. Шкіра біла, як іній, аж виблискувала, як сніг під місячним сяйвом. Прямі, чіткі лінії обличчя, густі чорні вії, чорні брови, вигнуті, як крило птаха. Кутики червоних вуст трохи підняті у хитрій усмішці. 

Нордан звів зелені очі й поглянув на Сіф. А вона, затамувавши подих, витріщалася на нього роззявивши рота. Який же він вродливий. Дарма, що волосся зовсім чорне, а бороди немає, у поєднанні з білосніжною шкірою та зеленими очима його краса була холодною і заманливою водночас. Трохи дикуватою, проте шляхетною. Він виявився старшим, ніж їй уявлялося спершу. Десь того ж віку, що й Ерік. Можливо, старший на кілька років за Ульфсона, але значно молодший за Лінга.

Нордан стягнув чорний хутряний плащ. Під ним виявилася чорна, вишита сріблом туніка, така гарна й ошатна, наче в справжнього конунга. Срібні нитки склалися у візерунки, як від морозу на батьковому щиті. Він заходився тягнути туніку через голову, проте щоразу плавні рухи переривалися і Нордан здригався від болю. Сіф нарешті отямилася, відхилилася, всілася поруч.

— Зараз. Я допоможу. 

Обережно зняла чорні шати й заклякла. Біле тіло вкрили страшні закривавлені рани. Права сторона була погризеною, ледь не роздертою на шмаття. Глибокі та довгі порізи розчесали ребра, грудину, зачепили передпліччя та руку, простяглися до довгої шиї та підборіддя. Рани страшні, та кров ледь юшила, місцями взялася чорною скоринкою. Порізи швидко загоювалися.  

— Не бійся, дитино, — попросив він лагідним голосом. 

Сіф заходилася витирати сукровицю, вимочувати подряпини, а Нордан спостерігав. 

— Хто вас так покусав? Невже вовки? — вона затнулася.

Чи шанобливо отак звертатися до духа, торкатися його плоті? Та чи направду він дух? Як у безсмертної вищої істоти могли лишитися отакі криваві рани? Та ні, не дух він, не Кнехт, а звичайний юнак-мандрівник. Дивно вдягнений та з дивацькими традиціями. Можливо, трохи чарівник. Від серця відлягло.

— Ні, вовки — то мої друзі. А от варги мене недолюблюють. 

— То ви не жартували? — Сіф звела очі, зустрілася з пильним поглядом, стисла губи, тоді зашепотіла: — Та звідки цим почварам взятися в нашому лісі?

— Прибігли, бо покликали, — Нордан зітхнув, відкинувся на стіг, поглянув на стіну. — Бачу, ваші нісси гарно пораються.

— Нісси?

Він вказав у куток, Сіф простежила за рукою, проте нічого не побачила. 

— В тебе є хист до чар, та якась полуда заважає, — промовив Нордан задумливо. Він уважно дивився їй в очі. — Не гоже моїй обраниці ходити сліпма. Я зніму цю полуду у знак вдячності за твою допомогу та дарую тобі справжній зір, наш зір.

Він раптом нахилився, Сіф огорнув вже знайомий затишний аромат. Зелені очі спалахнули яскравіше, на вустах була усмішка. Він схопив її за передпліччя, утримуючи поряд. Сіф здригнулася, відхилилася назад, ледь не впала на солому. Нордан швидко торкнувся поцілунком її чола, трохи затримав губи, а тоді повернувся на стіг.   

— Отак. Має стати краще. Спробуй, поглянь у той куток.

Сіф спломеніла, як зоря, налякано схопилася за щоки, простежила за кивком Нордана. Хутко потерла очі. Вони трохи різали, ніби пісок потрапив на повіки. Придивилася. А й справді, в кутку, коло невеликого пучка сіна, вертівся крихітний чоловічок у кожушку, зшитому з великого ясеневого листя, в гостроверхому капелюшку, з-під полів якого стирчали гострі вуха. А ще в нього були дзеркально чорні очі, як у Ллеу. Зростом чоловічок був десь нижче коліна Сіф.

— Томтеніссе[4], — прошепотіла Сіф, витріщивши очі на дивину. — Домовичок?

— Отакої! Побачила, мене побачила? Бач, очиськами глипає. Ґаздинька дрібна. Чи погано я заховався? — Ніссе заплескав руками, заметушився, вишкірив надто вже гострі зуби й хутко пірнув у сіно.

— Вони сором'язливий та потайливий люд, — Нордан усміхнувся. — Не забувай лишати йому каші та трохи вершкового масла за гарну роботу. Як забуватимеш, може покусати тварин. 

— Я його засмутила? — злякалася Сіф. — Він образився?

— Та ні, просто здивувався. Розумієш, для людських очей вони, як і решта створінь, зазвичай невидимі. З'являються лише тоді, як господарям конче потрібна їхня допомога, — зелені очі Норда спалахнули загадковим сяйвом. — А от від альвійського зору сховатися не можуть. 

Сіф вскочила на ноги, затулила рот холодною рукою.

— Не хвилюйся так, Сіф, — Нордан примружився, простяг до неї руку, заговорив тихіше: — Так, мені відоме твоє походження. Я відчув твою кров, коли ще побачив тебе вперше. Ти — альвійка. Та не проста, а від царського роду. Адже ти донька Аси Відважної? Чи правду я кажу? Сполотніла вся… То це правда. 

Нордан зітхнув, схопився за поранену руку, хитнувся назад до удаваного ложа. Він більше не дивився на неї, а глядів у куток, де щойно копошився зубастий ніссе.

— Чи полюбляєш ти казки, Сіф, донька Аси Відважної?

Сіф сковтнула клубок, хрипко озвалася:

— Люблю, пане. 

— Ходи до мене, і я розповім тобі одну дуже давню казочку.

Його мелодійний голос був ніби направду чарівним. Сіф незчулася, як повернулася в стійло, сіла поряд з опівнічним гостем. Він підійняв чорний плащ, легким помахом накинув їй на плечі. М'якеньке хутро вмить огорнуло затишним теплом, духмяний запах навіяв спогади про щось тепле, рідне та забуте. Сіф зарилася носом у запашну хутрянку.

— Тільки слухай уважно та не перебивай, гаразд? 

Сіф напружено хитнула головою, поглянула на гостя. Страшні рани, вимиті водою, вже виглядали не так лячно, як спочатку, дрібні подряпини майже загоїлися. Духа неможливо поранити, та хіба людина владна так надшвидко зцілитися? 

— Далеко на Півночі, за горами й крижаним морем, за чорними лісами й бездонними урвищами, там, де росте Велике Дерево, є королівство, приховане від людського зору. Казкове, величне й могутнє. Живуть там альви, йотнари та чарівні істоти. З давніх часів у тім краю панував король. За добру вдачу та щедрість люди прозвали його Королем Дубом, Королем Місяцем, Сонячним королем, рогатим Карнаном або просто казали: «Той, хто дарує життя». Він прийшов на Північ із далеких південних земель, де не лютують зими, а владарює сонце й вічне літо. Століттями він безкорисно дарував свої знання та мудрість, оберігав і навчав всіх мешканців свого нового царства. Дуже довго Король Місяць володарював сам, та врешті-решт сталося так, що вічні почули його молитви. Якось однієї тихої ночі з неба впала Зірка. Прямісінько в Давній ліс, за мури. То була чарівна юна діва, одягнена в пір’яну шаль, мала довге золоте волосся. Добра та лагідна, щира та милостива, з великим люблячим серцем. Зірка заблукала й не могла знайти дорогу додому, тож Північ стала її прихистком, а Король Місяць — вірним другом та захисником. Йшли місяці, Зірка нарешті відповіла взаємністю Королю та погодилася стати його дружиною. Відтоді вони зацарювали вдвох. Смертні дуже полюбили прекрасну Зірку, звали її Миланою, бо була лагідна до них та яскравою Аушріною. Вважали, що вона має божественне походження, тому по всьому Мідґарді стали вшановувати її як асін[5]ью. Говорили, що вона передвісниця Весни та Світанку, тож дякували їй, коли сніг танув на полях, а яскраве літнє Сонце ставало високо над обрієм. Зірка була могутньою, але могутнішим за неї виявився її брат. Він зійшов із зоряних небес в наш світ, щоб знайти Зірку. А коли знайшов, страшенно розлютився. Як могло таке статися, щоб Зірка покохала когось не з зоряного племені? Брат Зірки, а був він холодним і заздрісним, дужим, але лихим, за що прозвали його Лютим Снеуром, задумав помститися. Якось вночі, коли Король поплив навідати сусідів, він виманив сестру за міські мури. Схопив її, викрав, відніс до Підземної брами та прирік на крижаний сон. Коли повернувся Король, негайно став шукати свою Зірку, проте ніхто не знав, де лихий чужинець її заховав. Він шукав довго, надто довго, питав у Сонця і Місяця, у Зірок-сестер, у Крижаного моря та велетнів, навіть запитав у Північного вітру. Лише він сказав, де Королю варто шукати Аушріну. Дмухнув у вітрила чарівного човна й доправив Короля до того урвища, де спала його кохана. Король знайшов її нерухому та бездиханну на кришталевому ложі. Під крижаним ковпаком вона спала міцним, вічним сном. Що б він не робив, які б чари не закликав, Зірка не прокидалася. Урешті-решт він вдався до останньої спроби, зібрав воєдино всю свою силу та вдихнув в крижане тіло життя. Силу від своєї сили, життя від свого життя.

Сіф слухала мовчки й уважно, як слухала матусині казки та батькові оповідки. Вона не помітила, як вляглася поряд із чарівним гостем, поклала голову йому на груди, а він міцно тримав її чорний хутряний кокон та вже не кривився від болю, а гойдав її, ніби люльку з немовлям.

Очі її злипалися, повіки стали важкими, мов хтось сипнув на неї сонне зілля. Від солодких пахощів і тепла від хутра Сіф хилило в сон.

— Що було далі? — пробурмотіла вона, вже майже не відчуваючи власного тіла. 

Ноги та руки стали млявими, думки — рідкі пташки — важко порхали в голові.

— Король повернувся додому знесиленим. Та зустріли його не вірні підданці, а лихий брат Зірки. Він встиг навернути всіх радників та ярлів, всіх голів великих альвійських родів та їхніх воєвод проти Короля. 

Сіф здригнулася, вона спробувала злякатися, та не могла згадати, що таке страх. Надто тепло та солодко їй було в міцних обіймах, надто могутніми були сонні чари Нордана.  

— То що ж сталося з тим Королем? 

— Дехто каже, що брат Зірки вбив його. Вбив, а владу над чарівними землями перебрав собі. Інші, що перетворив суперника на чудовисько. Прокляв його тинятися світом у потворній подобі. А є ті, хто вірить, що Король не помер і не зник, а просто заснув на деякий час, аби владу свою поновити, знайти особливу дитину поміж смертних. Напівкровну дитину, неочікуваний скарб.

— Навіщо? — промимрила Сіф, язик заплітався в роті. — А Зірка? Що сталося із Зіркою?

— Це вже казочка на наступну ніч. Засинай, люба, не бійся, варги сюди не прийдуть. Їм не до смаку моя кров, — Нордан усміхнувся кутиком губ. 

Він повільно нахилився до Сіф, рухався занадто граційно й легко, наче не мав ваги та кісток, торкнувся вустами її чола. Солодка кольорова хвиля стрімко здійнялася і змила Сіф у казкове небуття, де вона танцювала з княжичем альвів і боронила родину від навали крижаних велетнів.

[1] Повчання високого (Hávamál) — промова-напуття Одіна для воїнів.

[2] Утус — тут: нежила частина будинку давніх скандинавів, де тримали худобу.

[3] Цверги, дверґи — гноми, карлики, що жили під землею. Їм належав світ Нідавеллір («Темні поля»).

[4] Ніссе, томтеніссе — домашній дух, домовик. Юленіссе — також святковий домовичок.

[5] Асіня, асінья (асинжур) — богині скандинавської мітології.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.