Флейс

Хлопець старанно уникав усіх тем, що були пов’язані з тим, куди він зник, поки… Глейс приготувала шипшиновий чай та вийшла на ґанок, де її мав чекати хлопець. Однак вона його не помітила. Серце неприємно стиснулося. В думках промайнуло:

“Мене знову кинули?”

“...”

“Стривай, а це що?!”

Вона помітила сліди на снігу, що вели в сторону озера. Вирішила вистежити, не гаючи ні хвилини. Попередила бабусю та вилетіла в ліс. 

Секунди тягнулися, як дьоготь, повільно та болісно. Вона бігла та мала надію, що він все ще тут. Оминувши останню гілку ялинки, дівчина вийшла до великого озера. Небесне сяйво вкривало все небо, відгукуючись захопливими лініями на замерзлому покриві озера. 

– Я мав надію, що ти не прийдеш…

Вона здригнулася, адже навколо нікого не було. 

– Я тут.

Тепер перед її очима все роз’яснілося. 

– Жерар? Ти ? Що з тобою… Як? Чому це трапилося…

– Думаю, що прийшов час розповісти.

Я, як ти пам’ятаєш, був сиротою. Любов батьків була для мене невідомою. Мені жилося добре тут, в сиротинці, але я завжди хотів більшого. Бачив, як інші радіють кожному моменту з ріднею, та жадав цього. 

Спочатку я почав з вами спілкуватися не тільки тому, що ви були дружніми. Моє головне бажання було взяти хоч трішки вашого щастя собі. Розділити горе та заповнити його родинним теплом та затишком. Ви були такі добрі, а ваші батьки любили мене… Але недостатньо.

Одної ночі до мене у вікно постукала сова. Вона була така розкішна та сяюча. Птаха запропонувала мені віддати один лист вашим батькам– і тоді я отримаю те, що так довго бажав. А я й погодився. Не думав, що все так обернеться.

– Я не знав, що вони загинуть…

– Що!? Що було в тому листі?

– Я не знаю… Не розкривав його. 

Дівчина не знала, як на це реагувати, тому просто мовчала. Хлопець вирішив продовжити. 

– Потім мене знайшов Пер-Ноель і покарав. Я не знав, як він дізнався про це. Це був жах, який відбувався один за одним. Я ще досі пам’ятаю його слова…

“Бути тобі ж таким холодним, якими ти зробив батьків Флейса та Глейс! Відчуй, що таке справжня самотність! Прийми це покарання, як дар, і більше не приходь сюди!”

– Що я і зробив. Відтоді холод був мені не страшний, тому подорожувати міг на раз. Згодом я помітив, що можу жити не тільки, як снігові кульки, а й перетворюватися в “це”, – його обличчя покрила гримаса болю та зневіри. 

Його тіло було, наче мрець, що затонув у крижаному озері, вкритому дивним льодом.

– Однак раз в рік я все ще можу перетворитися на людину та прожити цей день в радості. Я більше не міг мовчати. Мусив сказати тобі про це. 

…Вона мовчала.

– Скажи! Скажи, хоч щось. Молю тебе!

– Ти був дитиною, яка нічого не розуміла. Проте зараз… я не можу тобі пробачити. 

– Мені потрібен час.

Глейс встала та попрямувала додому. Вона не повернулася назад жодного разу, залишаючи хлопця в тужливій тиші.