Флейс

«За п’ятнадцять років до основних подій»

Маленький хлопчик та дівчинка гралися на снігу. Все навколо сяяло від полисків сонця. Ялинки похилили свої віти під тяжкою білою ковдрою. Він дивився догори та бачив, як сніжинки спускалися до нього, наче зісковзуючи з гірки. Його тіло не втрималось та бабахнулося назад.

Флейс не плакав і не сумував, адже тепер бачив батьків. Вони посміхалися та радісно споглядали за своїми дітьми. Високий та статний батько з білосніжними довгими кучерями та мати з короткою зализаною стрижкою. Одяг у них був однаковий: сині мантії з хутром та золотими прикрасами. Таким чином одягалися всі маги королівського двору. Однак навіть так вони змогли виділитися серед інших. Батько полюбляв ходити на підборах, щоб здаватись вище, та одягав широкі штани. Мати ж ніколи не знімала спідниць, які грайливими хвилями завжди кружляли навколо неї.

Глейс збоку ліпила сніговика. Це було її улюблене заняття. Вона, на відміну від Флейса, любила активні ігри та знайомства. Завжди спілкувалася з людьми та розпитувала про все, що її цікавить. Брат же ніколи не розмовляв з незнайомцями. Він не те, що би був сором’язливий, а більше нелюдимий та тихий. Зазвичай проводив свій час спокійно, граючись у снігу, споглядаючи за тваринами та розгадуючи головоломки перед каміном, на сімейному коврі– давній реліквії.

Коли хвіртка до їхнього будинку відчинилася, він різко піднявся. Помітив чужака та бігом сховався за широкими шатами батьківської одежі. Маленькі ніжки заледве перебігали по снігу, але він швидко вчився.

– Вітаю, родино Бертьє…

***

«За десять років до основних подій»

Флейс та Глейс росли разом та завжди допомагали одне одному. Вони практично не сперечалися, адже ніколи не переступали за особисте. Їхні батьки завжди вчили цьому. Тож, коли старші мали багато місій в столиці чи поза її межами, дітей відправяли до бабусі. Селище Сент-Андре-лез-Альп стало їхньою рідною домівкою. Вони не відчували себе комфортно у столиці. Там люди були злі та невдоволені.

Щоб діти не сумували та завжди пам’ятали настанови батьків, їм подарували фантастичних альпійських духів, що могли змінювати свою форму. Ці істоти, як тільки потрапляли у руки власників, ставали по віку такими ж, як і вони, хоча розум зберігали свій природній. Їхньою метою було захищати та наставляти дітей, коли цього не можуть зробити старші. Так вони і почали жити в маленькому селі з бабусею та домашніми улюбленцями.

***

«За дев’ять років до основних подій»

Окрім цього діти володіли магічними здібностями. Глейс змалечку вміла створювати льодові фігури та жбурляти ними в замерзле озеро. Флейс ж ніколи не розумів: у чому його сила. Він частенько спостерігав за сестрою, яка, швидко доїдаючи свій обід, мчала в ліс для практики. Повторював її рухи, говорив ті ж слова, навіть зосереджено концентрувався на одному місці… Але нічого.

Йому не вдавалось позайматися магією і годину, як розпочиналася заметіль. Це часто його дратувало. Одного разу він вирішив не йти додому та працювати до останнього. Маленькі ніжки втискалися в землю та до болю втримували юне тіло. Він уявляв в голові крижані фігури та руками обводив їхні контури. Збоку це виглядало, як магічний танець, але аж ніяк– не захопливий. Піт стікав краплями по чолі та спині, а груди здіймалися в дикому треморі. З уст виходили хмари пару, який неприємними хвилями росив на одежі. Час від часу він помічав, як групи сніжинок літають навколо нього. Вони наче нагадування про його невдачі.

– Кожного разу одне і теж! Як тільки я тренуюся, сніг починає йти…, – у його словах перемішалися гнів та зневіра, нестримні супутники провалу.

Флейс продовжив тренування. Він до останнього хотів отримати бажане. Стійка. Уява. Впевненість. Піт. Сніжинки. Все нагадувало йому про ці набридливі сяючі краплі води, адже вони майоріли тисячами навколо нього. Концентрація зникала: замість того, щоб уявити брили льоду, він вимальовував морозні візерунки на воді.

– Сніжинки, сніжинки… СНІЖИНКИ.

«Вони повсюди…», – промайнуло в його голові.

Він схлипував, продовжуючи старатися. Хуртовина збільшувалася щохвилини. Сили покидали його, а нічого не вдавалося. В один момент зрозумів, що не бачить нічого навколо себе. Раніше його від холодного та колючого снігу захищали віти-руки столітніх сосен. Тепер на нього чекали суворі стежки, де морозний вітер літав так швидко, наче гонча гналася за здобиччю.

Далі лише тиша. Глибока та тужлива, вона покривала його. Хлопець завжди слабо показував свої емоції, адже навіть всередині не бували буревії. Спокійний штиль навкруги; поодинокі сніжинки несуться з неба; благодать, яку не зрушить нічого– це було його внутрішнім світом. Він не мав потреби на щось скаржитися чи бажати, адже все було в достатку. Хотів лише, щоб батьки були тут та магія йому вдавалася. Однак тепер серце його покрила скоринка з льоду. Емоції, вторині невдачею, засіли глибоко.

– Невже… Я не заслуговую хоч на це? – вимовив хлопець, виходячи з маячного стану. – Ні, я повинен отримати це. – Я мушу йти далі.

І він пішов. Закутався ще сильніше в широку мантію, як і в батьків. Не помітив, що інколи сніг почав відступати від нього, та йшов, не дивлячись ні на що. Згодом він, керований емоціями, прибув додому. Впав, відчинивши ворота, та заснув. Останнє, що він почув було: