Глава 13. (Ч.1) За стіною (Даарен)

Даарен прокинувся рано, вмився, поснідав пересоленою рибою на першому поверсі. Далі вийшов на вулицю з надією насолодитися ранковим сонячним промінням, але згадав, де знаходиться, і похмуро глянув на хмари. Здавалося, з минулого дня весь цей безмовний покрив, якому не було видно ні кінця ні краю, опустився ще нижче. Він ніби погрожував розчавити під собою всіх і кожного. Задушити у своїх нещадних обіймах, як новонароджених кошенят.

Головною дорогою йшов самотній каменешукач. На вигляд звичайний трудяга з непримітними рисами, але хижий погляд видавав в ньому досвідченого вбивцю. Він прямував до застави.

З ранку Межа виглядала тихою і безлюдною. Поговорювали, що пік популярності Мертвого Континенту серед шукачів скарбу минув, оскільки все, що можна було здобути поблизу стін, уже вичерпано. Залишалося тільки ходити далі й далі, вглиб Пустки, але що далі, то менше шанс на виживання. Тому й кораблів в напрямку континенту плавало дедалі рідше.

Камнешукача, що йшов попереду, пропустили через ворота. Самі ворота являли собою сплетіння заліза та дерева. Колись надійні та міцні, зараз вони виглядали розхитаними і наполовину проржавілими – штовхни та й розваляться. Цікаво, від кого тут збиралися за ними ховатись.

Даарен підійшов до вартового, чий зовнішній вигляд видавався ще більш убогим, ніж вигляд воріт. Його обвішували окремі елементи обладунку, вочевидь, зібрані з різних комплектів. Створювалося відчуття, що вони дісталися йому у спадок від полеглих товаришів.

Вартовий підняв на Даарена обличчя, вкрите висипом. Примружився, ніби намагаючись згадати.

- Я тут уперше, - допоміг йому Даарен, щоб той даремно не перетрудився, напружуючи пам'ять, - Шукаю чорняву жінку з міткою на руці. Така випадково не проходила через ворота в останні дні?

Вартовий почухав брудним нігтем пухирі на підборідді.

- Може, й проходила, але на моїй зміні не пригадую. Вчора й позавчора тут стояв не я.

Даарен хотів було спитати, де він може поговорити з рештою вартових, але тут хтось кашлянув під боком, і він повернувся.

Праворуч від нього стояв маленького зросту чоловік, аж надто схожий на торговця чи баригу. Його повні щоки ледь не тріскалися в улесливій посмішці.

- Я зовсім випадково почув, що ви шукаєте чорняву жінку, - сказав він, потираючи перед собою маленькі пухкі руки, - Я бачив її тут лише кілька днів тому.

- Висока? – уточнив Даарен.

- Мабуть, на голову вища за мене. За невелику плату я розповім усе, що я знаю.

Даарен потягнувся за гаманцем, відкрив, поки торгаш намагався на око виміряти його вміст і прикинути, яку ціну можна заламати.

- П'ять скелів достатньо? - запитав Даарен.

Товстун зробив вираз обличчя, ніби його щойно спробували образити.

- П'ятнадцять?

- Двадцять п'ять, – заявив той.

- Скільки? - вражено перепитав Даарен, - Вісімнадцять. Інакше угоди не буде.

- Згоден, - знову посміхнувся торгаш, простягаючи руки вперед.

- Спочатку інформація. І я ще подумаю, чи справді вона варта цих грошей.

Вартовий тим часом спостерігав за їх перемовинами з виглядом жаби, що перегрілася на сонці.

Торгаш притяг руки назад до себе, не зовсім задоволений умовами, але, зрештою, заговорив.

- Вона прийшла з Безкрайньої Пустки два дні тому, але скарбу принесла небагато. От тільки я стою тут щодня протягом останніх трьох місяців і не пам'ятаю, коли вона вийшла за стіну. Ніхто зі вартових також не пам'ятає. Я запитував із цікавості, - пояснив він, - Вартові часто змінюються, особливо в останні місяці, оскільки заробітку тут стає дедалі менше. Більшість вже упливили додому, на велику землю, а нові не можуть дочекатись завершення свого терміну, щоб більше ніколи сюди не повертатись.

Вартовий ліниво закивав, підтверджуючи його слова.

- Це я до того, що жінка, стало бути, вийшла за стіну Межі щонайменше три місяці тому.

Торгаш зробив паузу, ніби чекаючи на якусь конкретну реакцію з приводу його слів.

- І? - Даарен поки що не зовсім розумів, до чого той веде.

- Ніхто не може виживати на просторах Великої Пустки так довго, - пояснив коротун, - Був колись Маас-Джоу з Дор-Хану, який протримався місяць, але, повернувшись, він залишив у Пустці левову частку свого здоров'я та глузду. З того часу ще ніхто його не перевершив.

- Невже там настільки небезпечно? - поцікавився Даарен, а потім почув, як вартовий реготнув, наче почувши абсолютно безглузде запитання.

- Це Велика Пустка - благоговійно промовив торгаш так, ніби це мало все пояснити.

- Ця жінка. Де вона зараз? - запитав Даарен, повертаючи того до суті.

- Знову пішла за стіну вчора вранці. Її супроводжували двоє... - він затруднявся дібрати влучне найменування, - Двоє добровольців, скажімо так. Не з числа каменешукачів, судячи з зовнішнього вигляду, і не з числа розвідників, судячи з… зовнішнього вигляду. Я трохи розпитав в окрузі і дізнався, що ті двоє планували вирушити до старого кратера.

- Нащо?

- Кажуть, там були помічені голкоходи. А ще дещо нове та жахливе. Певний час тому каменешукачі та розвідники, що обирали той маршрут, перестали повертатися.

- Дещо нове та жахливе?

- Невідома тварюка. За будь-яку інформацію про неї керівництво розвідки обіцяло привабливу суму грошей. А за голову - вп'ятеро більше. Але поки що голови летять лише з ший шукачів скарбу.

Даарен, розмірковуючи, потер щетину на підборідді.

- А де розташований цей ваш кратер?

- В мене є причудова, докладна мапа. Віддам за півціни, - одразу включився барига, не втрачаючи жодної нагоди підзаробити.

Коротун порився в сумці і вивудив з неї пожовклий сувій. Розгорнувши його, він знайшов очима потрібну ділянку і вказав на неї пальцем.

- Ось тут. Прямо перед гірським хребтом. Дуже небезпечна територія, скажу я вам, але там величезні поклади ефіріалу та інших цінних мінералів. Цінніших за золото.

Даарен вдивлявся в майстерно намальований ландшафт. Мапа і справді була добротною.

- Зрозуміло, - сказав він і простягнув обіцяні монети.

- Двадцять разом із мапою, - нагадав торгаш.

- Залиш її собі.

- Але... Як же ви... За стіну і без мапи?

- Якщо це все, то мені час поспішати, - проігнорував його зауваження Даарен.

Коротун, розбагатівши на вісімнадцять скелів, лише похитав головою (наче вкрай сумніваючись в тому, що його клієнт переживе зустріч з Великою Пусткою) і пішов по своїх справах. Найімовірніше, і далі розводити людей на гроші.

Тепер Даарен думав, що йому робити з Фанні. Якщо зараз він почне витрачати час на пошуки цієї вченої дивачки, то, скоріше за все, втратить слід Айліс Меленгорд (авжеж, якщо це дійсно була вона). Схоже, йому нічого не лишалося, крім як забути про їхню угоду, а також про обіцяну грошову винагороду. Завдання від ордену стояло на першому місці.

Але раптом краєм ока він помітив мельтишіння знайомих кучерів, обернувся і побачив Фанні, що неквапливо йшла до воріт.

- Де ти була весь цей час? - одразу накинувся на неї Даарен.

- Їла, спала. Знову їла, - відповідала жінка, як завжди демонструючи ряд білих зубів у широкій усмішці, - Не нервуй. Я знала, що вранці ти прийдеш до воріт і планувала зустріти тебе тут. І ось ми знову разом і готові до пригод.

Даарен відчув, як у нього засіпалося око. Він не розумів, як в одній людині могло вміщатися стільки енергії в купі з безрозсудливістю.

- Чуєш? В Межі є коні? - знову звернувся він до вартового.

- Парочка знайдеться, але не раджу їхати через Пустку верхи. Там є істоти, яких приваблює стукіт копит. Ніхто не їздить за стіну на конях, - відповів той, привалившись до стіни.

- Як же ви набридли зі своїми "ніхто" і "ніколи", - поскаржився Даарен, - Просто скажи, де я можу їх купити.

Менше, ніж за годину, вони придбали пару млявих кляч. Хазяїн ніби й радий був позбутися їх, як непотрібного мотлоху, тому навіть за ціною вийшло цілком прийнятно. Втім, сплатити покупку зголосилася Фанні, а Даарен заперечувати не став.

- Слухай, а ти певен, що це гарна ідея? Може, таки пішки? Ще не пізно передумати, - запитала Фанні, коли вони поверталися до воріт.

- Пішки надто довго. Не подобається, можеш не їхати. Тим більше, що я не можу гарантувати тобі цілковиту безпеку, – чесно відповів Даарен.

- Ні за що. Я вже за них заплатила, - виголосила Фанні і погладила під собою сіру кобилу.

Вартовий, як завжди зайнятий розчісуванням висипу на обличчі, відкрив перед ними ворота, проводжаючи мандрівників порожнім поглядом. Швидше за все, він був упевнений, що бачить їх востаннє.

***

Опинившись за стіною Межі, Даарен насамперед окинув поглядом нескінченний бляклий краєвид. На горизонті він поєднувався з аморфним блідо-зеленим океаном хмар, через який, навіть перебуваючи на відкритому просторі, Даарен відчував задуху.

- Вперед, - промовив він і пришпорив коня.

Його підстаркуватий кінь виглядав так, наче мав здохнути ще учора. Він дуже неохоче переставляв ноги, все намагаючись повернути назад, але після того, як Даарен кілька разів відчутно ляснув його по боках, одночасно туго натягуючи поводи, йому нічого не залишалося, крім як підкоритися.

Їхали середнім темпом, поспішаючи, але не надто. Ближче до обіду вирішили дати тваринам перепочити. Даарен спішився, і дав коню трохи води.

- Поглянь на це. Все таке однакове. Одноково неживе, - оцінила місцевість Фанні, водячи поглядом уздовж горизонту, - Я думала, тут буде щось рости. Хочаб щось.

Вона помітила низький сухий кущ, що колись зміг пробитися крізь кам'янистий ґрунт. Вчена присіла поруч з ним, уважно розглядаючи мертві стебла.

- Можеш повернутись, якщо хочеш. Межа все ще недалеко, - вкотре запропонував Даарен, шкодуючи, що погодився на співпрацю. Та забрати слова назад було б принизливо.

- Щоб весь пройдений мною шлях виявився марним? Я не можу повернутись ні з чим, - відповіла Фанні.

Тепер їй на очі попався скелет якоїсь дрібної тварини, і вона почала вивчати його, діставши з сумки збільшувальне скло.

- Хм. Яка незвичайна форма черепа та передніх кінцівок. Швидше за все, ця істота була пристосована до життя під землею. Щось на кшталт крота, але не зовсім, - бурмотіла вона собі під ніс, паралельно роблячи замітки в товстій, пошарпаній книзі, - Хочеш глянути?

Даарен тим часом, стоячи за конем, немов за ширмою, пускав струмінь. Тепла рідина розтікалася по твердому грунту, який не волів одразу приймати її в себе. Струмінь несподівано смикнувся, і кілька крапель потрапили на носок черевика. Даарен невдоволено цикнув.

- Мені не цікаво розглядати чиїсь залишки, - відповів він, затягуючи пояс на штанях, - Їдемо далі. Нема чого тут розсиджуватися.

Фанні зібрала на хустину білі кісточки і поклала їх в сумку, після чого слухняно повернулася в сідло.

- Зараз візьмемо трохи правіше. Якщо не затримуватимемося, то надвечір дістанемося, - повідомив Даарен.

- А ти впевнений, що ми їдемо у правильному напрямку? Тут же все однакове, - запитала Фанні, - Може, тобі таки варто було купити ту мапу?

- Нащо? Я бачив мапу лише кілька годин тому, тож вона все ще в мене перед очима. Бачиш ту сіру смужку? Це гірський хребет, до якого всі так бояться підходити. А там, якщо рухатися на південь, має бути кратер.

Даарен прокреслив вказівним пальцем у повітрі.

- А… - протянула Фанні, - Природжений слідопит? Схоже, мені пощастило.

Інтонація захоплення в її голосі прийшлася Дааренові до душі.

Правда в тому, що в ордені всі з дитинства розвивали цю навичку. Для феантрійців, що полюють у таких місцях, куди не поткнеться жоден картограф, уміння швидко орієнтуватися на місцевості могло без перебільшень врятувати життя.

Даарен часто згадував, як у чотирнадцять років його із зав'язаними очима привезли до лісу на кордоні з Теризією. В тому лісі тоді щось полювало на людей, і орден отримав замовлення. Його висадили в самій гущавині, кинувши під ноги короткий ніж і нічого більше.

"Раджу вибратися з лісу до заходу сонця. Х'ярд чекатиме тебе на кордоні, але май на увазі. Він не стане тобі допомагати, навіть якщо твої крики лунатимуть до самого Бламаншу".

Такими були напутні слова головнокомандувача. Слова його рідного батька.

Даарен глибоко занурився у спогади того часу, коли його відволік раптовий вигук Фанні. Жінка різко зупинила коня і вислизнула з сідла.

- В чому справа? - занепокоївся Даарен, не бачачи довкола жодної загрози.

- Тільки поглянь на цю красу!

Вона миттю опинилась біля рослини, що нагадувала стебла часнику. Дбайливо, майже з трепетом, учена торкнулася білого цвітіння, а потім різко відсмикнула руку, - Ай! Колюче. А на вигляд зовсім невинне. Хіба не диво? Природа така багатогранна. Оманлива, як і люди.

- Ти серйозно? - роздратовано запитав Даарен. - Якщо плануєш і надалі зупинятися біля кожного бур'яну, то я просто залишу тебе тут і в кращому випадку заберу по дорозі назад.

Фанні дістала з сумки маленьку лопатку і разом з коренем викопала рослину, щоб забрати її з собою.

- Не бубони. Можливо, в майбутньому ця крихітка розкриє мені свої дивовижні властивості, які стануть у нагоді в медицині. Або у мистецтві отруєння.

- Можливо. А можливо й ні, – скептично зауважив Даарен. Нововведення науки і медицини цікавили його не більше, ніж пісок, що забився йому під комір і тепер натирав шкіру.

За весь час їм по дорозі не зустрілася жодна жива людина. Кілька разів із землі висовувалися потворні чи то слимаки, чи то хробаки, довжиною в лікоть. Вони прагнули присмоктатися до кінської плоті, але Даарен вдало боронив тварин, рублячи мечем мерзотні білі туші, які, при розразанні, лускалися і випорожнювали страшенний сморід. Фанні, тим часом, бідкалася, що в неї не було з собою відповідних розмірів склянок, щоб законсервувати одного з цих паразитів.

Через хмари неможливо було чітко визначити розташування сонця, але Даарен припускав, що воно вже мало пройти точку зеніту. Так, південний полюс був зовсім близько, тож і дні тут проминали швидко. А далі на них чекала довга темна ніч. Темніша, ніж у будь-якій іншій частині світу, де небо не ховалося за містичним покривом.

Сіра смуга гір стала виразнішою, і Даарен знову згадав той день.

Дрімучий ліс, темний навіть у денний період, тіснився на стику трьох королівств. Він простягався аж до підніжжя гір на південь від Убертону. Вони були невисокими але протяжними і, тягнучись далеко на північ, розгалужувались на зразок букви “Т”.

У дитинстві Даарен боявся тих гір. Для нього вони були символом незримої загрози, що таїлася по той бік. Хоча, насправді прокляте місто під назвою Убертон знаходилося набагато далі.

Перший час, коли батько залишив його в лісі зовсім самого, Даарен тільки і міг що орієнтуватися по них. Він знав, що, щоб дістатися до кордону, йому потрібно, аби гори постійно залишалися ліворуч. Але багатовікові дерева тіснилися так щільно, що йому неодноразово доводилося лізти по них на самий верх і перевіряти їхнє розташування. Йому добре запам'ятався вигляд нескінченного листяного океану, що розкинувся перед ним і мірно поскрипував і розгойдувався, наче то були справжні морські хвилі. А ще непереборне відчуття тривоги. Йому здавалося, що за ним спостерігають. Але не батько і не Х'ярд, а хтось інший. Або щось інше.

І знову Даарен відволікся від своїх спогадів, помітивши попереду дивний темний силует. Він зупинив коня і примружився, прикриваючи рукою очі від пилюки. Здалеку фігура нагадувала якусь комаху, на зразок комара, тільки в сотні разів більше.

- Як гадаєш, на що це схоже? - вирішив він порадитись з Фанні.

- Де? Не бачу нічого, крім… нічого, – відповіла жінка, зупинившись поряд.

"Точно, ви ж не бачите...", - пригадав Даарен. Іноді він забував, що взагалі-то у більшості людей зір, як у кротів.

- Гаразд. Поїхали потихеньку. Візьмемо ще трохи праворуч.

Найгірше було те, що їх оточувала одна суцільна рівнина. Ніде не сховаєшся, хіба що в землю закопатись. Але, з іншого боку, вони могли не боятись раптового нападу. Втім, судячи з розслабленої посмішки Фанні, яка весь час муркотіла собі щось під ніс, вона взагалі нічого не боялась. Її безстрашність очевидно ходила пліч-о-пліч з безумством, як сестри близнючки.

Через деякий час "комариний" силует збільшився. По землі прокотилася жовта хмара пилу, і, коли вона порідшала, Даарен розгледів рух. Без сумнівів, силует належав живій істоті. Вона повільно переставляла довгі ноги. Шість штук.

- Ти знаєш щось про шестиногих чудовиськ? На Мертвому Континенті щось таке водиться? - спитав він у Фанні.

- Шестиногих? - вчена задумалася, - На думку спадають тільки голкоходи. А що?

- Зліва по курсу бродить одне таке.

- Оу, ну тоді справи кепські, - весело повідомила вона, - Якщо він нас помітить, то, швидше за все, ми перетворимося на мерців.

- Он воно як? Тоді давай постараємося оминути його без зайвого шуму, - запропонував Даарен єдину доступну стратегію. Раптом він згадав, що барига у Межі дійсно казав про якихось голкоходів.

Вони перевели коней на плавний крок. Фігура голкохода поступово збільшувалася, при цьому залишаючись трохи лівіше від їхнього маршруту. Даарен не зводив з нього уважного погляду.

Згодом голкохід став знову перетворюватися на розмиту тятку. Фанні в черговий раз завела проповідь про важливість проводжених нею досліджень. Даарен навіть не намагався робити вигляд, що йому цікаво. Нехай собі говорить.

Здавалося їм вдалося уникнути небезпеки, але ситуація різко змінилася, коли земля під ними заворушилася. Приваблені стукотом копит, з землі вискочили одразу двоє хробаків, причому обидва жирніші і довші за всіх попередніх. Даарен швидко розрубав першого. Другий накинувся на коня Фанні, і, перш ніж Даарен встиг щось зробити, хробак присмоктався до крупу тварини. Кінь злякано заржав, став дибки, скинувши вершницю з сідла, і поскакав у довільному напрямку. Упертий паразит, не дивлячись на це, тримався дуже міцно.

- Ти ціла? - спитав Даарен, допомагаючи Фанні підвестися.

- Запитай у моєї забитої дупці, - морщачись, відповіла вона.

Даарен помітив, що голкохід, який зовсім нещодавно майже встиг розчинитись на горизонті, тепер знову замаячив у відносній близькості, мабуть, відреагувавши на шум. Через насмішку долі дурна кобила поскакала саме до нього, не здогадуючись, що на неї чекає. Голкохід видав моторошне виття, від якого навіть земля під ногами загула, а потім поспішив до здобичі.

Даарен здивувався тому, як швидко той міг переставляти свої дивні ноги. Кінь побіг в інший бік разом із хробаком, що все ще телепався на крупі, але дуже скоро монстр наздогнав його і звалив з ніг. Смертоносна "голка" вмить прицвяхувала нещасне створіння до землі. Кінь дико заржав. У повітря здійнялась хмара пилу, і вся ця сцена перетворилася на кошмарну гру тіней.

- Хутко! - наказав Даарен, буквально закинувши Фанні на сідло свого коня і вмостившись слідом. Він щойно на власні очі бачив, що кінь не здатний втекти від голкохода. А з двома вершниками ця авантюра взагалі була приречена на невдачу. Але Даарен також сподівався, що чудовисько затримається, зайняте поїданням свіжої конини разом із хробаком в якості десерту.

- Моя сумка! Моє приладдя! - заволала Фанні, озираючись назад.

- Дурепа! Забудь про неї!

Припущення Даарена виявилося хибним. Голкохід обмежився вбивством коня, мабуть, залишивши його на потім (адже тепер він точно нікуди не дінеться), і наразі поспішав розправитися з втікачами.

Дряхлий кінь скакав так швидко, як міг, аж піна на губах пузирилась, але, незважаючи на всі його зусилля, дистанція між ним та чудовиськом стрімко скорочувалася. Даарен уже міг чути, як голкоподібні ноги пронизують землю, вибиваючи з неї дрібне каміння.

Він обернувся, міцно стискаючи поводи. Побачив тулуб, що дивним чином нагадував верхню частину тіла людини, і відчув дещо давно забуте. Страх.

“Боятися нормально, – часто в дитинстві говорив йому Х'ярд, – Хто не боїться, той вмирає першим. Але не треба давати страху опанувати твоїм розумом. Він має служити тобі, а не ти йому”.

Тоді Даарен не знав, як це - підкорити свій страх. Але зрозумів, коли, з волі батька, опинився покинутим серед лісу. Того дня, у свої чотирнадцять років, він засвоїв урок, який надалі залишалося лише закріплювати у нових битвах.

- Бачиш те скупчення каміння попереду правіше? - спитав Даарен, знову дивлячись перед собою.

- Бачу, - відповіла Фанні, міцно тримаючись за луку сідла.

- Коли я дам команду, ти зістрибнеш і побіжиш до них. Сховаєшся за ними і сидітимеш тихо, як миша, поки все не закінчиться.

- Що саме не закінчиться? - перепитала вона, але на детальні пояснення часу не було. Більше не залишалося жодних сумнівів, що верхи на коні їм не втекти.

- І не висовуйся, інакше може зачепити, - додав Даарен, попутно знову оглядаючись.

- Гаразд, - цього разу просто погодилася Фанні, вдивляючись у купу каміння, що ставала дедалі ближче.

- Приготуйся!

Фанні приготувалась. Він відчув як напружилися м'язи на її спині.

- Стрибай!

Фанні спритно вислизнула з сідла, і Даарен на мить був вразижений її фізичними здібностями. За всіма ознаками, вона теж не була серед людей, які дозволяли страху керувати ними.

Як і було наказано, вона відразу відновила рівновагу і помчала до укриття. Даарен різко потягнув поводи вліво. Як і передбачалося, голкохід вважав за краще продовжити переслідувати крупнішу здобич. Це говорило про його примітивний хижацький інтелект.

Відстань між ними скоротилася ще більше. Шкіра коня блищала від поту. Даарен чув за собою хрип і клацання зубів. Більше зволікати було не можна. Він розумів, що з таким противником будь-яка помилка може коштувати йому життя, тому хотів покінчити з цим якнайшвидше.

Він вийняв ступні зі стремен і, продовжуючи утримувати поводи лівою рукою, а правою стискати меч, встав ногами на сідло. Зберігаючи коліна трохи зігнутими для балансу та пружності, Даарен підгадав момент і стрибнув.

Кінь, позбавлений зайвої ноші, помчав уперед. Одразу за ним промайнув голкохід. Даарен пролетів над його головою, в польоті встигнувши відзначити, наскільки, все ж таки, ця тварюка потворна. Таке, хіба що, в нічних кошмарах насниться.

Вдало приземлившись на обидві ноги, Даарен підстрахував себе мечем, який виступив у ролі гальма.

Голкохід не став далі переслідувати коня. Натомість він різко зупинився, вкотре піднявши хмару пилу, яка, за відсутності вітру, перетворилася на густий туман. Монстр знову протяжно завив. При цьому його щелепа опустилася майже до самого черева.

Відстань між ними зараз становила трохи більше двадцяти верст. Без сумніву, підпустити цю тварюку до себе означало б неминучу загибель, і Даарен бачив лише одне вирішення.

- Зараз ти, мразото, побачиш, чому я не вмію працювати в команді, - сказав він, зберігаючи спокій і розсудливість.

Даарен встромив меча у землю. Зараз той був йому не потрібний. Праву ногу він відвів назад, вставши перпендикулярно по відношенню до голкохода. Ліву руку виніс уперед, а праву зігнув у лікті.

Вдих.

Відчуття вирування всередині, яке до цього моменту було розповсюджено по всьому тілу, тепер зібралося в єдину точку, віддаючи жаром.

Видих.

Голкохід, припинивши ревіти, кинувся до нього.

Жар стрімко, але плавно, став вириватися на поверхню, формуючи дві прямі лінії, які випромінювали яскраве світло. Вертикальну у лівій руці та горизонтальну - у правій. Даарен відвів правий лікоть назад, зводячи лопатки на спині. Таким чином в його руках виник образ луку, породжений енергією ефіру.

Ще один вдих. Ще один видих.

"Дихання - це основа. Тільки якщо ти зберігаєш внутрішній спокій, ефір готовий підкоритися своєму хазяїну ", - знову почувся у голові Даарена голос Х'ярда. Чи то був батько? Ні, певно, Х'ярд.

Тоді, у лісі, подолавши страх, він уперше в житті зміг надати внутрішньому ефіру зовнішню фізичну форму.

"Чому саме лук?" - запитав тоді Х'ярд, вже після вдалого завершення випробування.

“Ну-у, я згадав, як ти це робиш, і подумав, що твій прийом можна було б удосконалити. Перетворити його на щось одночасно більш швидке та нищівне.”

“Більш швидше та нищівне? - задумливо перепитав брат, - Хм, цікаво. Проте, цей стиль дійсно чудово підходить для твого величезного запасу ефіру. Але тобі варто бути вкрай обережним із цим прийомом. Схоже, тобі ще треба навчитися обмежувати радіус його дії. Інакше лісів в країні залишиться набагато менше”.

З того часу минуло багато років, а Даарен так і не знайшов спосіб зменшити радіус. З цієї причини він завжди надавав перевагу виконанню завдань, де можна було б впоратись самотужки.

З новим вдихом ефір, який він продовжував випускати назовню, посилився, нагріваючи собою атмосферу. Світло від лука стало сліпучо білим. В ньому майже повністю губилися його контури, утворюючи суцільне джерело сяйва. Те саме відбувалось із стрілою. Вона спалахнула на кінці, вібруючи між пальцями Даарена.

Голкохід в останній момент перед нападом ніби запідозрив недобре і спробував рушити в протилежний бік, але...

Даарен плавно випустив з легенів чергову порцію повітря, і водночас вивільнив стрілу. Вона з глухим гулом миттєво прорізала простір, і на кілька секунд яскраве біле світло заповнило собою все довкола. Ударна хвиля сколихнула повітря, залишивши навколо Даарена симетричний ореол обвугленої землі. На іншому кінці пустки пролунав потужний удар. Стріла знайшла свою ціль, попередньо, пройшовши повз голкохода. Від нього залишився тільки попіл, що миттєво розвіявся по вітру. Не виключено, що десь там, попереду, під удар потрапив і кінь, який рятувався втечею.

Зрештою, все стихло. Світло зникло, а разом з ним розчинився й лук. Даарен глянув на свої обпалені долоні, від яких йшов димок. Смерділо горілою плоттю.

Він і сам не зрозумів, скільки часу так простояв без руху, коли почув позаду кроки Фанні. Жінка зупинилась поруч, зосереджено вдивляючись кудись вгору. Даарен простежив за її поглядом. У товщі зелених хмар над ним утворилася прогалина - довга смуга, крізь яку проглядалося блакитне небо. М'які сонячні промені лилися на суху землю, надаючи їй нового, більш живого вигляду. Але краї прориву вже почали поступово стягуватись назад, ніби рана, яка швидко загоювалась. Похмуре скупчення хмар, як живий організм, прагнуло знову встановити царювання тіні.

- Зрозуміло, - мовила Фанні, продовжуючи дивитись над собою, - Схоже, ти не типовий представник свого ордену. У тебе просто аномально величезні запаси ефіру.

Даарену на хвилину здалося, що перед ним стоїть абсолютно незнайома йому людина. Занадто серйозною вона зараз виглядала, і інтонація голосу ніби належала не їй. Вона повинна була б захоплено стрибати довколо, перебуваючи під враженням від його надлюдських здібностей. Принаймні, це було б в її стилі. Але натомість усе, на що він заслужив - суха констатація фактів. Ось так завжди. Ніхто не здатний гідно оцінити його талант.

Однак, крім цього, Даарена охопило дивне, тривожне передчуття. Фанні говорила так, ніби була добре обізнана про особливості сили феантрійців. Зрозуміло, будь-який трудяга на фермі, простий ремісник або навіть малолітня дитина мали загальне уявлення про орден. Але поняттям "запаси ефіру" оперували виключно всередині самого ордену.

Фанні раптом знову змінилася, і на її обличчя повернулась широка дика посмішка, а Даарен відчув певне полегшення. Все ж таки, вона вчена. Напевно, читала десь про феантрійців.

- Слухай, може, ти дозволиш мені тебе дослідити? Обіцяю обирати тільки найменш болючі методи, - з ентузіазмом запропонувала вона, дивлячись на Даарена, як на об'єкт свого наукового інтересу.

- Залиш свої садистські фантазії при собі, - відрізав Даарен, висмикнувши з землі меча і повершувши його в ножни. Чомусь, можливість опинитися в ролі піддослідного цієї фанатичної вченої, здавалася йому набагато страшнішою, ніж можливість бути розірваним місцевими чудовиськами.

- Що ж, далі пішки, - сказав він, подивившись у бік гірського хребта.

За його відчуттями кратер вже мав бути близько, можливо, всього за кілька годин пішого шляху. Якщо пощастить, вони дійдуть ще до настання повної темряви.

Залишок дороги Фанні була якоюсь занадто тихою. Вона про щось старанно розмірковувала і, здавалось, думками була дуже далеко від Мертвого Континенту.

Даарен не став питати, в чому справа, насолоджуючись довгоочікуваною тишею. Він почувався непомірно втомленим. Фізичні сили покинули його тіло разом з великою часткою енергіії ефіру, і він постійно голосно позіхав. Іноді він опускав погляд на свої долоні, що покрилися дрібними водянистими бульбашками, і сподівався, що найближчим часом йому не доведеться знову братися за меч. Опіки, втім, лише злегка свербіли - залишки внутрішнього ефіру глушили біль.

Нарешті, приблизно через дві години, перед ними виник пагорб, що здалеку нагадував піщану дюну.

- Має бути тут, - сказав Даарен.

Він все сильніше переживав, що здійснений ним шлях міг виявитися марною тратою часу. Не існувало жодного прямого доказу того, що описана товстуном-коротуном жінка насправді була Айліс Меленгорд. Зрештою, барига міг просто все вигадати заради грошей. Та і який взагалі шанс, що напівкровка дійсно попрямувала до старого кратера, а не у якусь іншу точку? У всій цій історії існувало занадто багато невизначеностей, і Даарену це подобалося. Інша річ вистежувати якесь чудовисько. Там хоча б все зрозуміло, якщо знаєш, з ким маєш справу. Чого не можна сказати про людей, і тим більше про жінок.

Вони підійшли до підніжжя пагорба, коли Даарен помітив людину, яка ніби спішила їм на зустріч. То був чоловік. Він спотикався, падав, котився по землі, потім піднімався і знову біг.

- Дивись! Хтось біжить прямо на нас! Мені здається, чи його хтось переслідує? – звернула увагу Фанні.

За ним дійсно хтось гнався, стрімко спускаючись униз пагорбом. Щось у рухах переслідувача насторожило Даарена, і він, про всяк випадок, оголив меча. А далі скривився, згадавши про опіки. Шкіра сочилась сукровицею, долоня липнула до рукояті.

Переслідувач наздогнав чоловіка якраз коли той в черговий раз зачепився носком за камінь і проїхався обличчям по землі. Він встав над ним, немов невідворотний фатум. Беззбройний. З роздертою на грудях сорочкою, колір якої неможливо було визначити через шари бруду. Зрештою він присів, взявся за голову хлопця і розбив її об камінь з гострими кутами. Лише один удар, але його вистачило, щоб черепна коробка розкололася, наче яєчна шкаралупа, явивши світу рожеву кашку мізків. Між камінням побіг тоненький червоний струмок.

- Що це за в біса... - прошепотів Даарен.

Він сподівався, якщо між цими двома і відбувся якийсь конфлікт, то його це не торкнеться.

Помилився.

Закінчивши розправу, вбивця підвівся і погледів на нього. Даарен відразу піймав озноб, помітивши, що той має по дві зіниці в кожному оці.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
B der Line
30.06.2024 23:46
До частини "Глава 13. (Ч.1) За стіною (Даарен)"
Спойлер!
Прикольно буде, якщо це Фані розводить тих стрьомних істот)))) І вже хоче схрестити Даарена з хробаком))) (Соррі, у мене іноді мулька будувати в разі теорії щодо безневинних персонажів)))) Хоча Фані явно не невинна квіточка.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Тішенська
    22.04.2024 22:35
    До частини "Глава 13. (Ч.1) За стіною (Даарен)"
    Ух, яка напружена і цікава глава! про Даарена так багато нового дізнались і Фанні мені подобається, така вона, цікава, різна і, здається, в майбутньому зробить щось визначне. Один мінус - що чекати наступну главу треба, давайте вже книгу дописуйте, щоб читати і не губити нитку історії)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ілва Стрілецька
    22.04.2024 22:51
    До частини "Глава 13. (Ч.1) За стіною (Даарен)"
    Наступна глава майже готова. Точніше, це буде друга частина 13 глави)) Я щойно перечитала главу і побачила купу опечаток... Стидоба, хаха.... Занадто поспішила з публікацією. Сподіваюсь, вам не дуже заважало)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ілва Стрілецька
    22.04.2024 17:20
    До частини "Глава 13. (Ч.1) За стіною (Даарен)"
    Прошу вибачення, що так довго. Була вимушена переписувати главу з нуля, і вона вийшла занадто великою, тому я розбила її на дві частини. Другу опублікую на днях. Дякую за очікування :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше