Глава 8. Межа (Айліс)

На Айліс витріщилися кілька пар приголомшених очей. Так було щоразу, коли вона проходила через охоронний пост Межі. "Баба, - думали вони, - Та ще й зовсім одна." Вартовий хотів-було щось запитати, але, зустрівшись з нею поглядом, передумав і мовчки пропустив.

Айліс вже давно звикла до того, що її побоюються. Наврядчи вони могли якось пояснити собі це насторожуюче передчуття, швидше за все, воно таїлося десь на рівні інстинктів. Люди ніби відчували, що вона... інша, хоча зовні це ніяк непроявлялося.

Щойно Айліс увійшла на територію Межі, поруч з нею одразу настирливою мухою задзижчав обмінник.

- Боги Безкрайньої Долини благоволять тобі, сестро, - белькотів він алакійською, - Та ти й сама, немов богиня. Богиня життя та смерті. Тільки богам під силу піти в Долину і повернутися звідти неушкодженими, - про яких саме богів говорив цей бовдур, можна було тільки здогадуватися, враховуючи, що на Мертвому Континенті не існувало релігій. За винятком незрозумілої для Айліс звички каменешукачів надавати Безкрайній Долині (всій тій землі поза стеніми Межі) риси чогось одухотвореного. Мабуть, в них спрацьовувала стародавня звичка обожествляти все незрозуміле і вселяюче страх. - Сестро, дозволь допомогти тобі. Продай мені свій скарб, і тобі більше не доведеться з ним вештатися. Сорок тарлів за півкіло чорнокосту. Двадцять за кіло попелястих кристалів. Сестро...

Айліс йшла спокійним темпом, ігноруючи улесливий бубніж бариги. Припустивши, що дівчина просто не розуміє алакійську, він перейшов на прифійську і повторив все те саме. Третя мова нагадувала якийсь північний діалект, і, зрештою, терпінню Айліс прийшов кінець.

- Досить тріщати! Мій скарб попливе зі мною на велику землю, тож іди дури когось іншого, - доволі різко відповіла вона.

Обмінник, перерваний на півслові, отупіло кліпав очима. Його жваве обличчя почало змінюватись, наче таючий віск, доки на ньому не з'явився вираз неприязні, як у хижака, що не спромігся наздогнати здобич. На тому й розійшлися.

Айліс покрокувала далі, обводячи поглядом поселення в пошуках змін, але все лишилось, як було півроку тому. Воно ніби застрягло в минулих століттях, і плин часу тут був абсолютно непомітний. Межу навіть містом складно було назвати. Так, тимчасовий притулок для шукачів скарбу. Єдиний населений пункт на всьому континенті, захищений частоколом із вартовими на оглядових вежах. Все, що існувало за його межами, було ареною для гри у виживання, яку люди, засліплені жадібністю, нав'язали собі самі. Звідси і назва. В околицях переважно будувались заїжджі двори чи окремі халупки, що здавалися в оренду. Та ще крамниці обмінників стирчали вздовж усього узбережжя. Їм можна було одразу продати здобутий скарб: рідкісні кристали, необроблене дорогоцінне каміння, ефіріал, чи щось взагалі ексклюзивне. Але, в такому випадку, ціна була на порядок нижча, і більшість, все-таки, воліли везти товар самостійно і шукати покупця на континентах. Обмінниками переважно користувалися ті, хто проводив на Мертвому Континенті більшу частину життя. Виміняли скарб на грощі, відпочили кілька днів, спорядились і знову за стіну. То був особливий сорт людей. Колись давно вони вплуталися в цю справу, щоб заробити. Найчастіше головною мотивацією ставала необхідність сплачувати борги, але, сп'янілі багатством, що раптово звалилося на голову, вони не могли вчасно зупинитися і, забувши про первісну мету, починали полювати за скарбами заради самого полювання. Це люди, котрі, будучи багатіями, ніколи нікуди не витрачали гроші. Хіба що на повій, яких спеціально звозили в Межу з усіх континентів аби задовольнит попит місцевих шукаів пригод. Повії тут були чи не найпрацелюбнішою частиною суспільства. Їхні ахи та охи розносилися по Межі з відкритих вікон, наметів та тимчасових куренів і вдень, і вночі.

Такою була Межа. До непристойності огидною і до огиди непристойною.

Айліс затрималася біля однієї з халуп, біля якої сидів каменешукач і вигрібав з дна казанка рештки вечері. Навіть у сидячому положенні він здавався просто величезним. Шрами на обличчі красномовно говорили про багатий досвід за стіною Межі. Однак увагу Айліс привернули не його шрами, а кмерт, посаджений на короткий ланцюг. Він здавався підлітком років чотирнадцяти, хоча окрім неї тут навряд чи хтось міг би визначити його вік. На тілі у нього було багато синців і подряпин. На стегнах і плечах була частково здерта шкіра, наче його довго проти волі волочили по землі.

- Що ти збираєшся робити з цим кмертом? - запитала каменешукача Айліс прифійською, оскільки той зовсім не виглядав вихідцем з Імперії. Чоловік підняв на неї погляд, продовжуючи пережовувати їжу. Примружені очі, оточені зморшками, оцінювали її.

- Що робитиму? Відвезу до Бламанша і продам циркачам, зрозуміла річ. Але якщо хтось просто в раби його захоче, то я заперечувати не стану. Правда, сумніваюся, що як раб він комусь згодиться. Ці недорослики, окрім як у дупі колупатися, більше нічого не вміють, - відповів каменешукач, після чого відставив казанок і підвівся на ноги. Дивлячись на нього знизу вверх, ставало ясно, як він примудрився зайти так далеко від стін Межі, щоб знайти кмертів і захопити одного з них у полон. Швидше за все, родичі намагалися за нього вступитися, внаслідок чого декого було вбито.

- І за скільки ти плануєш його продати? - продовжувала запитувати Айліс, поглядаючи на кмерта, який, судячи з обличчя, вже втомився боротися і підкорився долі.

- А ти що, хочеш купити його? - здивувався здоровань.

- Може, й хочу.

Зазвичай Айліс мало турбувала доля рабів, але цього разу вона відчувала, що зобов'язана Харкшу та його народу за гостинність, і хотіла по можливості відплатити.

- Не приймай на свій рахунок, але не думаю, що тобі вистачить грошей, дівчинко, - сказав камнешукач із глузливою напівусмішкою.

- Скільки? – повторила запитання Айліс.

Чоловік глянув на неї ще раз, цього разу без посмішки. Прикидав у голові.

- Ну, скажімо, двісті п'ятдесят скелів, - озвучив він суму.

Айліс скривилася. Він мав рацію, таких грошей у неї нема, і навіть якщо вона почне торгуватися, ситуація суттєво не зміниться.

Спробувати повернутися вночі та непомітно звільнити кмерта? А що далі? За стіну його ніхто не пропустить. А навіть якщо їй вдасться домовитись, до найближчого поселення кмертів йти кілька тижнів. Хижаки розшматують його набагато раніше. Везти його із собою на велику землю теж не варіант. Цей головоріз знайде її до того, як вона підніметься на корабель. Як вона не крутила в голові цю головоломку, рішення не знаходилось. Все йшло до того, що їй доведеться просто залишити все як є.

- У мене немає таких грошей, - була змушена визнати Айліс.

- Тоді угода не відбудеться, - знизав плечима камнешукач, - Та й навіщо тобі ця огидна тварюка? З ним лише клопіт. Не уявляєш, як мені не терпиться його позбутися.

- Ти правий. Клопоту більше ніж користі, - Айліс зробила вигляд, що згодна, збираючись піти далі.

- Стривай, - затримав її здоровань, - Як би це сказати? - він почухав щетину вказівним пальцем. - Загалом, я бачу, що ти не з цих. Ну... які за гроші. Але, може…

- Ні, - відрізала Айліс до того, як він встиг закінчити думку. У будь-якій іншій ситуації вона, можливо, була б і не проти, враховуючи одноманітність її інтимного життя (одноманітно відсутнього), але зараз вона відчувала, що настрій її зіпсований від виду змученого кмерта, і, дивлячись на його катувальника, не відчувала нічого, крім відрази.

- Ну, варто було спробувати, - сказав він, після чого сів далі зіскребати шматки їжі, що пригоріли.

Айліс попрямувала до узбережжя, вже чуючи прибій. Вітер перемішував зелені хмари не в змозі їх розігнати. Незважаючи на похмурі відтінки океану, вона чомусь відчувала якесь умиротворення, дивлячись поверх його хвиль, але, обвівши поглядом порт і не виявивши жодного корабля, розчаровано зітхнула.

- Вітаю, - звернулася вона до літнього моряка, що сидів на голій землі і пришивав підошву до старого черевика. Його дрябла шкіра, натягнута на скелет, здавалася майже прозорою.

Старий підвів погляд, і в цей момент на обличчя йому сіла муха.

- Вітаю, - озвався він.

- Коли корабель? - коротко і по суті спитала Айліс.

- Вранці пішов останній. Розкладу ніякого немає, але, гадаю, чекати тепер доведеться не менше тижня.

Айліс подумки поскаржилася на удачу, яка останнім часом все рідше залишалася до неї прихильною, і ще раз обвела поглядом Межу. Чийсь пес валявся в пилюці і клацав передніми зубами, вишукуючи бліх на череві, а поряд з ним якийсь забулдига вирячився на Айліс, одночасно ковпаючись пальцем у носі. Десь неподалік лунали чергові стогін і скрип ліжка. Від однієї думки, що їй доведеться пробути тут ще кілька діб, її тягнуло блювати.

- Є де жити? - поцікавився моряк, крутячи в брудних руках ще більш брудний черевик.

- Поки що ні, - зізналася Айліс.

Пізніше старий показав їй халупку, підлога якої являла собою голу землю. У даху зяяли дірки, які бул прикриті брезентом. Ліжко, зколочене з дерев'яних ящиків, косило на один бік. Стіл — знову ящик. Ще один ящик служив для зберігання речей. І всі ці імпровізовані меблі були покриті товстим шаром пилу, який піднімався з землі від човгання ногами.

- Ну? Підходить? - спитав старий. - Я живу в такій самій по-сусідству, - він показав рукою на халупу зліва.

Звичайно, в заїжджому дворі умови були б набагато кращі, але тут у неї хоча б не буде сусідів — каменешукачів з повною відсутністю манер. До того ж, після кількох місяців, проведених у Долині разом із кмертами, у таборі яких умови були ще гіршими, навіть такі апартаменти здавались їй розкішшю.

- Підходить, - сказала Айліс і простягла старому гроші. Всього три імперські тарли за ніч, що було рівноцінно п'яти королівським скелям. За ці гроші навіть не наїсися, як слід. Що ж, якщо є можливість заощадити — заощаджуй.

Вечоріло. На Мертвому Континенті заходу сонця було не видно, тільки блідо-зелені сутінки, що супроводжувались вогким вітром. Айліс, лежачи на ліжку, дивилася в стелю і міркувала про інакшого, що зустрівся їй серед Долини. Ким він був насправді? Чи варто йому вірити?

Її роздуми перервало чиєсь боязке постукування у двері, на яких навіть не було замку. Айліс неохоче встала з ліжка і відчинила. На порозі стояв молодий чоловік років двадцяти в нагруднику, який був на нього завеликим, і з луком за спиною, який був для нього замалим.

Айліс мовчки чекала, поки гість заговорить сам. Зустрівшись з нею поглядом, хлопець зніяковів і відступив на півкроку. Стандартна реакція для слабкого характеру.

- Я цей... - невпевнено почав він. - Я вас бачив, коли ви увійшли до Межі. Хотів підійти привітатись, але не наважився, тому просто простежив. Вибачте.

- Ми знайомі? Якого біса ти стежиш за мною? - роздратовано спитала Айліс.

- Я Флойс. Ви врятували мені життя півроку тому. Там, у Долині.

- Пів року назад? Це тебе тоді оточили вовки? Ті, які насправді не вовки. Твій крик тоді, мабуть, чули навіть кмерти за гірським хребтом.

- Ага-ага, - хлопець старанно закивав головою. На обвітреному обличчі з'явилася боязка усмішка, але коли вони знову зустрілися очима, та миттю зникла, - Міцно ви їх тоді. Дівчина, а б'єтеся краще за будь-якого чоловіка.

- Ага, нема за що. Ще що-небудь? - Айліс все ще стояла в отворі дверей, готова будь-якої миті їх зачинити.

- Завтра на світанку ми йдемо на розвідку. Я і ще один. Дехто з каменешукачів, що повернулися сьогодні, бачили групу голкоходів за два дні ходу від Межі. Нам було наказано з'ясувати їх точну кількість і в який бік вони прямують, щоб знати, чи потрібно готуватися до оборони стін. За цю вилазку нам платять по сотні тарлів кожному. Може, ви хотіли б приєднатися?

Айліс довго дивилася на Флойса. Першим бажанням було послати хлопця до тих самих богів Безкрайньої Долини, про яких усі говорять, але сотня тарлів… Їх би якраз вистачило, аби додати до наявної у неї суми, щоб викупити полоненого кмерта, хоча вона все ще не була впевнена, що той був вартий того. Якщо вона збирається повертатися на велику землю, ці гроші їй і самій стали б у нагоді. Усього-то й потрібно, що знайти цих потворних створінь, порахувати та повернутися назад. Якщо ніхто не робитиме дурниць, то завдання просте. Тим більше, що найближчі кілька днів корабель не передбачається, а тинятися Межею без діла — лише привертати до себе зайву увагу.

- Сотня, кажеш… - промовила Айліс задумливо.

Помітивши в її очах інтерес, Флойс посміхнувся набагато впевненіше.

- Від себе додамо ще по десять, якщо погодитеся. Сумарно отримаєте сто двадцять тарлів.

- Заради чого така щедрість? Судячи з твого опису, у справі немає нічого складного.

- Воно то так, але минулого разу ніхто з розвідників не повернувся, і тепер набрати добровольців стало непросто, а менше трьох не відпускають.

- Що такого сталося минулого разу?

- Було б непогано знати, та розповісти нема кому. Каменешукачі знайшли обгризені тіла, розкидані на відстані версти один від одного. На голкохода не схоже, мабуть, щось нове завелося поблизу. Ви часом ніякої дивної тварюки на зворотному шляху не бачили?

- Мабуть, нікого нового, - сказала Айліс, вирішивши промовчати про інакшого.

- То як? Згодні скласти нам компанію?

- На світанку, кажеш? Гаразд, чекатиму вас біля воріт. Подивимося, що там за диво-дивне у вас завелося.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Катерина Тішенська
07.03.2024 18:25
До частини "Глава 8. Межа (Айліс)"
Історія затягує) вже звикла до Ваших героїв, всі різні й по-своєму цікаві! Фраза "за стіною" викликала приємні асоціації з "Грою престолів") чекатиму продовження!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ілва Стрілецька
    07.03.2024 19:14
    До частини "Глава 8. Межа (Айліс)"
    Дуже дякую за коментар :) Сьогодні планую викласти ще одну главу, як тільки доредагую її, але для Европи, це, мабуть, вже буде завтра зранку.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше