Powerfield або щоденник заробітчанина

Передмова.

Після двох років у Польщі.

14 березня 2022 р. Три дні назад я трохи зробив рейвах у польському хостелі. По п'яні. Поштовхалися там трохи, трохи двері поламали. Прибіг поляк, кричить, що ми - свині. П'яні і все таке. Поліцію викликати обіцяв. В результаті, із-за мене вигнали з хостелу всю бригаду - 11 душ. Зібрали речі і вийшли на вулицю серед ночі. Кричали на мене пацани трохи, але я розвернувся і пішов. Все як в тумані. Далі маршрут простий: Валч-Лодзь-Перемишль. Два дні дороги. Ганебна історія загалом. Чого побилися? З'ясовували, хто кому українець. Чому поїхав, хоча і помирилися наче, і хлопці казали не їхати? Тому що втомився тікати від москволоти. Бо що в мене є в Україні? Хата в Донецьку? Ні. Сім'я - вже всіх евакуював до Польщі. То що в мене є? Могили. І старі, і свіжі. Іншої країни не маю. А бути все життя в наймах закордоном теж не хочу: працюємо ми там не для себе - нашим дітям з того зиску не буде. Тому і повернувся. Минуле - все в Україні. Майбутнє - теж лише тут.

І знаю, що я б повернувся в будь-якому випадку. Це сталося б за будь-яких обставин, бійка лише була приводом до повернення і щоб покинути роботу в Польщі. Бо кров не вода, і могили - всі там, в Україні. Я їду додому. Я це рішення прийняв ще до того, як змусив вибратися з України всю сім'ю. Я евакуював навіть свого пса. Мої всі в безпеці. Мені легко їхати додому.

Як буду і де буду - не знаю напевно, але - буду. І до Польщі на роботу я вже не повернуся ніколи - вдома краще, як би там не було.

Український щоденник 2022

15 березня я перетинав польсько-український кордон залізницею. Дивитися на українських людей, які прибували у Перемишль - важко і сумно. Думаю, що правильно зробив, визвавши усіх своїх до Польщі. Хоч і сумно, але безпека родини - на першому місці.

Поляки тягнуть геть усе для біженців з України. Їсти, вдягнутися, для малят - геть все. Розміщують, лікують, реабілітують. Це неоціненна допомога з боку Польщі.

Я стою на привокзальній території, тут пункт міжногодного переходу. При мені зупиняється джип. На джипі надпис: ветеринарна допомога. Поляк виходить з-за керма і починає вивантажувати зоотовари: кейси для тварин, консерви, миски, якісь килимки тощо.

До нього підходить, вочевидь, знайомий. Вони починають розмову, з якої я чую, як водій жаліється : "Мені вчора привезли півтори тони собачої їжі. Я не знаю де її діти (в сенсі, зберігати, немає де розмістити ці банки, як я зрозумів). Вони (далі про якусь організацію з захисту тварин) думають, що через Перемишль вивозять всіх собак України. Його просто ніде дівати - в самому Перемишлі немає стільки псів."

Декілька журналістських груп. Явно бачу китайців і корейців, американка одна, ще якісь журналісти. Їх загалом душ 12 мінімум. Бігають, все фільмують. Поспілкуватися з американкою, не під запис. Молода, років 25-27, Керол. Пише. Хоче писати про війну в Україні. Її цікавить життя людей в тилу, як ми сприймаємо це все.

Ватага ромів. Душ п'ять чи шість дорослих жінок і з ними душ тридцять дітей від рочку і до підлітків. Табор, одним словом. Смішні. Теж вертаються в Україну. Гарна прикмета, як на мене, але згодом чую, що вони емігрують туди-сюди вже три тижні: волонтери годують дітей. Якщо це правда, то мені всеодно - розумію, що це їх образ життя.

Потяг наш. Їдемо. Більшість людей тихі, спокійні, навіть цигани. Але окремі люди якісь надто очманілі і дурні. От саме дурні, бо цим і виокремлюються з натовпу тих, хто повертається. Я розумію, що стрес, я розумію, що війна, але не можна бути настільки тупими, дратівливими і сваритися поміж собою. Це не розгубленість чи стрес - це так виглядають люди насправді. Хоч і кучкуються, як можуть, але тупість не приховати.

Одна жіночка розповідає, що в Чернігові сидить в підвалі її чоловік. Вже три тижні. Потім розповідає про те, що росіяни милі люди, а то лише путін поганий. Кажу їй трохи про залежності, хто кого обирає. Її клине.

Львів - темний і тихий. У Львові спокійно. Волонтери допомогли викликати таксі, доїхав до Дмитровського. В нього перебувала Оксана зі своїм сином - вивозила малого у Німеччину до знайомих.

Спав так міцно, що проспав всі повітряні тривоги.

16 березня. Оксана з малим поїхали. Ми з Сашком вибрались до міста. Львів як вулик, але напружено так гуде. Купа бджіл у формі і зі зброєю. Купа немісцевих бджіл на номерах з усіх областей.

Ціни - кусаються. Банкомати - туплять, але працюють. Салони зв'язку - працюють. Аптека - 180 гривень за дві пачки цитрамону, дві пачки амоксилу і краплі для носу. Супермаркет - 500 гривень за менш ніж половину звичайного мого рюкзака. Сигарети - не подорожчали, але вибору немає, полиці майже порожні. Сигарети потрібно починати економити. Переміщуємося таксі - громадський транспорт представлений лише трамваєм, автобуси майже всі забрали на потреби війни.

Вдома у Сані. Новини, чай-кава, сигарети, антибіотики - втома від чотириденного шляху додому бере своє, відчуваю себе розбитим, нога болить, мордяка пройшла, а от сезонний бронхіт щось розігрався. Давлю його звиклими методами.

Встановив додаток "Тривога"

17 березня почалося з повітряної тривоги - неприємна річ. Мене розбудив додаток, а потім вже почув сирену на вулиці. Годину просидів, поки пролунав відбій. Не спиться. Почав писати цей Український щоденник.

Я знаю, я більше не повернуся до Польщі. Я хочу додому - у Донецьк.

Сьогодні відновив українську сімку, з Сашком знайшли і купили три саперні лопатки - більше не знайшлося.

18 березня. Львів. Додаток оповіщення про повітряну тривогу чогось не спрацював. Прокинувся сам о пів на сьому. Було чогось тривожно. За пару хвилин сталися перші розриви - чотири прильоти в район Львівського аеропорту. Вікна трохи дрижали, з перервою в 30 секунд. Бахкало досить далеко від нас, приглушено. Страшно.

Вокзал. Чекаю на свій потяг, щоб далі рухатися на Схід. Все так само люди виїздять з України. В основному жінки і діти. Тепер дивлюся на них без суму. Правильно роблять - дітей треба берегти.

Іду на перон, чекаю там. Годую голубів.

#Український_щоденник_2022 тиждень другий

19-22 березня

Я повернувся до Запоріжжя у суботу, за півгодини до комендантської години. Пішов на Піски, у батьківську квартиру.

До понеділка сидів в хаті, трохи прибирав - алергія на кицьку, яку годують сусіди. З понеділка пішов у рвк, завітав на хату на Космосі, вигріб там усі ліки.

Хвороба помалу минає. Це таки мій хронічний бронхіт.

У рвк сказали зробити 4 фото і вертатися.

Сходив сфоткафся. На "маліні" (колишня малиновського, нині європейська) зустрівся з Санєю Щуровим, пропили кавки за традицією (кава недорога, довоєнні ціні), поговорили. Сиділи перед райвиконкомом, зігнала нас звідти сирена повітряної тривоги - відійшли на 500 метрів, бо це таки райвиконком - по ньому можуть в'їбати. Взяли ще по каві.

У вівторок знову ходив до рвк, за 5 хв. пройшов всю комісію - придатний. Зустрів однокласника - Дмитра Низовцева. Не впізнав його. Побалакали трохи.

Вийшов з рвк, подзвонив Стас, він з Максом був на Космосі, відправляв сім'ю до Львова потягом. Вони забрали мене і поїхали на кічкасі, там побачимо Артема - наташин хресник, ходить вже, смішний такий.

По сидів трохи в них, та поїхав додому. На Металі, де виходив - сирена. Гучна і давить сильно. Пройшовся зупинку, щоб не чути її і там сів у маршрутку.

Ввечері зварив пельмені, що мама лишила у морозильці - смачно! Варив і вечеря під сирену.

Середа, 23 березня. Прокинувся від додатку - в місті знову сирена.

25 березня. Очікування змушує турбуватися.

Прикладної геології трохи:

Ти розіб'єшся, курво, об сірі скелі Українського щита. Він складений з порід, яким по чотири мільярди років мінімум, які створені пекельний тиском і загартовані скаженою температурою. Ти навіть не можеш уявити собі, наскільки це старе і міцне каміння. І воно просякнуте кров'ю таких зайд, як ти. Ми давно не напували його - тож ти вчасно приперся.

Твої кістки, оббілені круками, час перетворить на нові вапнякові поклади, які спресуються у крейду, яку ми видобуватимемо і відправлятимо на Німеччину, як і раніше відправляли з Кнауфа під Соледаром.

30 березня. Я в ЗСУ. Рота охорони при воєнкоматі. Вже третій день. Щодо снаряги і обмундирування, я в захваті від форми і шкарпеток: форма майже ідеальна, легка тканина, шкари - агонь, з підтримкою. Все інше - за класикою жанра - треба діставати самому.

Добре, коли тебе вчать ветерани - нічого зайвого, хоча і багато всього, і не встигаєш ловити. Показали наші позиції у місті, які ми маємо боронити, якщо москалі попруть на Запоріжжя. З озброєння маємо автомати, два кулемети і купу бандера-смузі, за якими треба слідкувати, щоб не вивітрилося. Командир взводу сказав, що нам пизда. Командир відділення теж сказав, що нам точно буде пизда, якщо ми підемо на ці позиції. Тому спочатку пересидимо арту і гради, а тільки потім підемо на них - так більше людей виживе і менше розбіжиться.

2 квітня. Про "вижити".

Всім світом мені зібрали на бронік. Саня зібрав в Україні, а Ігор зібрав у Франції і Канаді. Саня все замовив. Насправді це дуже підтримує, і морально зараз, і фізично потім.

Перша справа тут, як каже Денис, наш командир відділення - вижити. Від мертвого захисника толку нуль - ви маєте жити, каже він. Я хочу жити, каже він. Він так каже з 2015 року - того і живий. Віре в те, що Господь його для чогось береже всі ці роки. Хоча має осколкових поранень купу, прошиті кулями ноги (хірург сказав, що класно його прошило - кістку не зачепило - Денис тоді охуїв з цих слів, але стримався), має потрапляння у тулуб. Він переораний війною вздовж і впоперек. Відбитий на всі сто відсотків з вдовбаним до кожної клітини тіла ПТРСом чувак, який підривав танки з РПГ, різав сєпарів ножем як зомбаків (ножем під підборіддя в самий мозок, щоб вже точно не вставали, ножем розпатрував живота, щоб було їм було чим зайнятися дійсно важливим, наприклад, зібрати власні кишки), стріляв їх з агеесів, зеніток і був один час командиром гармати. Просто старший сержант ЗСУ.

2 квітня.

На окупованій території викрали нашого родича - Сергія Бєлічева0.

Підняли всіх, кого могли і не могли: поліцію, СБУ, актіаістів.

Допоміг Валентин Терлецький: депутатів задіяв, діячів громадських, пробиваємося з інфою на Болгарію, бо дядько - етнічній болгарин.

3-4 квітня. Буча.

Для них - кацапні, мало буде пекла.

Для них мало буде вічних мук.

Тільки різати: довго, методично і відправляти інвалідами з одним глазіком і обрубаними ручками. З простріленими колінами і відбитими нутрощами. І весь час лікувати електричним струмом. Бо тільки страх буде тримати цих тварин в стійлі. І це буде дуже гуманно, повірте.

Рашисти не просто випалили свою свастику на шкірі наших жінок.

Вони випалили 40 мільйонів клітин тіла України - це наші серця.

Вони подібними тортурами лише гартують міць нашого спротиву.

Вони зарезервували собі місця на сім поколінь уперед в пеклі на всю свою кацапію. Кожне масове поховання українців - це їх конвульсивний видох перед смертю бляцької імперії.

Я ще не бачив, але всіма клітинами тіла відчуваю, як кришать зуби цієї залізної іржавої потвори наші хлопаки із "джавелінами", випалюючи їхню пихатість. Я чую щодня, кожною слуховою волосиною, як мацаки ракетних ударів відсікає наша ППО, що призводить до розривів шаблонів в їх промитих пропагандою мізках. Я тримав вже в руках ті марки від Укрпошти, де три Байрактари і два Нептуни знову живі і регочуть за чаркою над усім черноморським їх флотом так, що по всій рашці лопаються сраки у владних кріслах.

Я знаю, що перемога буде обов'язково за нами, бо до нас прихильні Христос і Аллах, Будда й Перун, і навіть Сатана, Шайтан та Аід, які відмовляються приймати їх бридкі душі, аби не осквернити саме Пекло.

Їмена їх будуть згодом забуті, але безслав'я їх, сором їх та безсилля - ніколи. Віримо, тримаймося, борімось: до перемоги лишилося геть трохи.

5 квітня.

Сьогодні ходили на переобладнання позицій. Як верталися, то якась бабця протягнула полтініка, каже "беріть на сіґарєти".

Не взяли. У половини взвод сльози на очах. Люди дають дуже багато, люди бояться і переживають. Як ходили сьогодні, то нам багато разів кричали Слава Україні.

Це приємно, але чогось і сумно. Не хочу розвивати цю думку. І так все ясно.

Молимося за Сергія Бєлічева. Підняли вже всіх, кого могли.

Ніч з 6 на 7 квітня

Тривога, 4 чи 5 прильотів по місту, наче ППО відпрацювали.

З Бєлічевим зв'язку немає, де він точно не відомо. Може в Бердянську, може в Меліку. Шукаємо на тій території через залишившихся там людей. Важка ситуація.

Мені висилають помалу снарягу. Розгрузка має вже прийти з Вознесенська, з Летичина йде вже медицина. З Кропивницького - медицина, наколінники. З Польщі жінка вислала бєрци. Зі Львова мають надійти від двох людей окремо: бронік і окуляри, перчатки, може шолом. Шолом - проблема, тупо ніде немає…

А так наряди, сон, прибирання.

10 квітня

Вчора їздили стріляти. З моїх 15 набоїв одна куля потрапила в голову фігурі номер 4, ще одна влучила в камінь, який зрикошетив теж у голову фігурі номер 4. Кароче 2 в голову з 15.

Надійшли посилки. Саня Пелешко надіслав кровоспинні і знеболювальні на 20 доз. І трохи ще там перев'язки і все таке.

Оксана Бондаренко надіслала дві аптечки і балаклави. Балаклава була велика, тому віддав товаришу. І ще надіслала розгрузку - люксову, з блискучого пікселя :) але класно пошиту. Поки лишив собі, а там розберуся, що з нею робити. Наколінники і джгут теж ще надіслала - потрібні речі.

Другу розгрузку надіслав Коля, мій дядько. Пошита зі старих речових мішків, але надійна, класно зроблено - лишив собі.

Дмитровський вже зібрав 21 тис гривень на рації. План - 30. Гроші зберемо - за це не хвилююся, а от чи зможемо придбати на них рації - питання, бо потрібних нам в Україні зараз немає. Шукаємо аналоги, різні ціни, трохи відмінні ттх, але це все під питанням, бо апаратури немає в наявності.

12 квітня.

Були заняття з медицини. Проводили дві дівчинки, бойові, маленькі і ладненьки. Гарнюні обидві: одна - білявка з косичками, закріпленими резинками кольору хакі, з гарною фігурою, ідеально підігнаною формою, інша - чорнявка, худенька. Обидві посміхалися, але якісь суворі - цього не видно, це відчувається. По складках біля кутиків губ. Мабуть, звикли до уваги з боку такої кількості чоловіків. Солдати мовчали, жартики не відпускали в їх бік, але по очах, по поглядах все зрозуміло - жінки завжди радують око. Але. Коли ці дві тендюлі підняли тіло кілограмів на 120, в повному екіпіруванні - всі мужики просто відвалили щелепи.

А мені чогось хотілося плакати - не повинні такі красуні тягати таких кабанів. Вони таки мусять бути коханими, дітей народжувати, людей лікувати, а пускати таку красу під кулі - гріх. Так, не наш. Так, це необхідність. Але так щимить серце чогось, коли чорнява каже: "Та ви легко витягнете його за бронік, як он Едіка ж витягнули, а він 95 кіло десь". "Це по полю чи піску?" - хтось питає. "Та ні, через хвойний лісок, де корені і гіляки" - відповідають ці 45 кілограмів краси, жіночності і суворих складочек біля кутиків губ.

Дівчатам обидвом десь по 35, точно не більше.

13 квітня.

1. Двоє наших сьогодні поїхали на фронт. Сумно, але спокійно.

2. Час 24:30 чи 24:45 - існує. Взводний сказав.

14 квітня

***

Командир взводу, це старший, іде до командира відділення, це підлеглий зі словами "Діма, тут треба подумати". Діма закочує очі.

***

Якби Укрпошта не тягнула з маркою про корабель, то крейсер масква вже б давно пішов в тому напрямку.

Наче жарт. Але. Від роботи над марками, від швидкого втілення ідеї в продукт, як виявляється, залежать реальні результати на полі бою. Як в комерції, так і на війні. А тут ми бачимо чіткий приклад роботи методу візуалізації, який часто пропонує мотиваційна література (це та сама, що з саморозвитку і "лічнаснава роста") для досягнення власних цілей.

Я не пропагую цей метод. Треба розуміти, що це певна форма самонавіювання, яка призначена для спонукання до дії. Тут важливо не просто уявляти, а саме діяти. Дії викликаються прагненням досягти мети, а прагнення підкріплюється сталою картинкою в голові. Це теорія. Я не стверджую, що вона дієва чи навпаки - не має користі. Це все суто індивідуально.

Але співпадіння настільки шикарне, що часом замислююся, чи не Укрпошта віддавала команду "пуск" військовим?

Смішно, звісно, притягнуто за вуха і непрофісійно, але настільки елегантне співпадіння, що відразу задаєшся питанням: а може таки правда?

Шановна Укрпошта, прошу, частіше видавайте нові воєнні марки: нам це треба, дуже треба, бо візуалізація, підкріплена дією і миттєвим результатом - таки мотивує. Не змінюйте художника - промальовка деталей шикарна, дієва. Більше марок - більше подій - більше мотивації перемогти для всієї країни.

Дякую за марку. Слава Україні!

***

— Що зараз можна купити на 20 гривень у Львові?.. Хіба двох мертвих москалів.

– Так це дорого щось... А ти ж зі Львова, там же ще доставка до вас…

18 квітня

Виїхали на обладнання позицій.

Кароче, без плазмєної вінтовки, утєпльонного броніка і в дощ - воювати вабщє не варіант.

Сьогодні чув бої на півдні. Наша арта їм дуже добре насипала, годин так 3-4. Був там недалеко. Виходи з града - це музика, чистий біт. Вихода з акацій - це марші. Красівоє. Отвєтки теж чули - страшноє. Наші повернулися всі цілі. Легше набагато стало - не так вже страшно.

19 квітня. Сєрьогє рве кришу. Його відправили на воєнкомат.

22 квітня. Моє Місто-за-порогами - лише останні тридцять два роки. Воно зараз темне і тихе вночі - я слухаю його і вдивляюся в нього. Як немає дощу чи туману, я щоночі оглядаю небо, де серед зірок мерехтять ворожі безпілотники, як я думаю, бо лінія фронту близько. Кожен звук напружує. Але це не ворожі безпілотники - це перенапружена підозрілість малює паралельну реальність у голові. Я з цим ще не раз зіштовхнуся згодом.

---Стелиться хмарка над річкою удосвіта: крутиться веретено, тягнеться нитка, малює сонце, і вітрило на річці, а там, за ним, ще мерехтять скельця білих намистин – кожного року (але не тепер) у нас стартує «навколосвітка», значна подія для цієї землі і для цих вод; і пташині гнізда протикають сірість (скель)

як пальці,

висунуті в отвори.

Зараз у місті все спинилося і застигло, і кожен виявився усередині миттєвого знімка, моргнувши затвором погляду-фотоапарата, відчуваючи як у цей момент обрушується лід, що злежався усередині. Так в Арктиці тане льодовик – раптом ухає вниз прямовисна стіна-глиба, яка мільйони років була нерухомою. Сам час завмирає, не очікувавший руху в нерухомому, а воно рухається і дає точку зустрічі тому-що-прийшло з тим-що-рушає.

Місто-за-порогами чинить опір - вільний струм, не підходь – вдарить!

Боремося.

22.04.2022, Запоріжжя.---

26 квітня

Окопи-наряди-окопи-наряди-окопи.

Вчора був Великдень. Сьогодні ранок почався з прильотів - гахало голосно, вікна трохи трусилися. Хтось з хлопців намагався пожартувати, що моє "доброго ранку" призвело до обстрілу, типу я наврочив. Довелося трохи покричати, щоб зрозуміли, що ранок таки добрий, бо вони досі живі.

Поїхали на окопи. Тупе колупання в землі, бо ніхто не розуміє, як треба робити бруствери. То відкидали землю, то накидали. Військовий інженер - реально сука, ну не може він пояснити, що від нас треба!

Музика на тлі все ближче, але на неї ніхто не реагує.

Їхали з окопів - збили маленького і вочевидь старого пса. Він був повільний. Переїхали йому голову. Наче як на камінь наїхали. Водій не спробував навіть спинитися. Жаль тварину. Єдине, що втішає, пес помер миттєво. Водій - хлопчина з села, ніяких емоцій. Мені він не подобається. Розгвинчений і неуважний.

Дружина телефонувала - знову плаче, проситься додому. Не пускаю поки.

Загалом емоційне тло - негативне, пригнічене.

29 квітня. Сьогодні потрапили в аварію. Морпєх, водій, гасає як скажений. Догасався. Їхали бусіком. Десь під 120. Гальмував з поліцейським розворотом щоб не в'їбати зустрічну машину, що виїздила з-за інженерних перешкод, встановлених на трасі.

Там піздєц укріплення: їжаки, гранітні брили по боках, я думав ми перекинемося.

Але ні - бусіка він якось утримав. Ми зачепили їжака, йому від удара відірвало частину рельса - лопнула, десь метр.

Розбиті носи, мікроструси, синяки і забиття.

Я загубив десь кепку, що малий подарував - замовив йому таку саму.

Загалом страшно було, але якось в 1 секунду. Потім намагаєшся впертися руками в сидіння, хоч це і неправильно, кажуть, але тут допомогло. Потім удар носом в сидіння - тут нічого не поробиш. Реально все як в уповільнений зйомці, потім удар, боляче. Крові повен ніс.

Адреналін лупашить десь півгодини - давно такого не було.

Зараз в госпіталі - приїхав голову фоткати.

Ми виграємо цю війну. Я сьогодні бачив чувака з нефростомою - трубкою з нирки - привезли в госпіталь з контузіями. Питають, як тебе взяли в армію - він каже, це неважливо, ви підшийте мені її, я відлежуюся - і знову поїду їх мочити. Мені сльози навернулися на очі.

Ми виграємо цю війну.

Бачив багато поранених, одного важкого, геть молодий пацан - лежав тихенечко на бочку, його реанімація при мені загрузила і відвезла чи то в нашу якусь лікарню, чи то в Дніпро.

Ми, сука, обов'язково виграємо цю війну.

30 квітня. Кепка знайшлася. Це добре.

Вчора при дивних обставинах загубив свою кепку. Кепка сьогодні знайшлася, ввечері її привезуть. Це добре. Але зловив себе на думці, що надто переймаюся своїми речами.

Думаю собі, що я людина, яка складається з маленьких речей, яка надто стала перейматися своїми речами. І це добре, насправді.

У мене є кепка, що сина подарував, у мене є купа маленьких речей, які купляє і присилає мені моя дружина, які я складаю до невеликого рюкзака, який вона подарувала, і який проїхав зі мною за останні 2 роки купу кілометрів естонськими лісами та болотами та польськими полями. У мене є маленький пластиковий стаканчик, жовтий, який я обклеїв чорною ізолентою - це "бджілка", всі знають, що це моя річ.

В мережі я пишу коротенькі дописи і мініатюри. Я маю якісь невеличкі проекти, які дозволяють не нудьгувати. І ще купа інших маленьких речей, з яких я складений. У мене є маленькі фото моїх дітей в гаманці.

Взагалі сьогодні день роздумів і розмов. Говоримо і сміємося з аварії, думаємо про це все.

Мені так здається, що вся ця війна - це приклад війни в прискореному режимі. Новини, втрати ворога, мої власні хаотичні переміщення і враження - це все якось дуже швидко відбувається.

Новини з фронту ідуть майже нон-стоп. Втрати ворога ростуть за експонентою. Я сам дізнаюся купу нової інфи щодня в величезних обсягах. Іноді мені здається, що весь світ - це прояв лише моєї хворої уяви, а насправді все добре. Це жесть якась. Я після вчорашнього мікрострусу плутав імена людей, яких точно знаю, але називав їх неправильно. Я здогадуюсь, чому в стресових ситуаціях люди часто їдуть зглуздом.

Спати. Це краще зараз для мене. Все.

***

КРИВАВЕ НАРОДЖЕННЯ МАРТА

(чорнуха і жесть, 18+, до блювотіння, вразливим - не читати)

Вєсна промозкла і сира у п'яному угарі народжувала Марта в муках. Поміж потугами пила сивуху, матюкувалась, руками з себе його тягнула, тільки б розродитись.

В новинах рвалися ракети, міни, палили росіян, тікали люди, ішли до війська люди, і руйнувалися хати, і вибухали якісь об'єкти якоїсь життєдайної інфраструктури, і пам'ятки архітектури складалися картковими будинками, і долі людські так само сипались із ними в унісон.

Вєсна лише накручувала гучність, підлогою немитою таскалася у позі колінно-локтьовій, тягала за собою напів народжене дитя й блювала кров'ю. Нарешті виповзла на вулицю, в багнюці вимазана повзла країною. Блювала мертвими людьми, металом спаленим наносила собі порізи на передпліччях, щоб і самій стекти — їй було так нестерпно, боляче і страшно.

А поміж ноги їй волочився Март в навколоплідному мішку і шкірився свинцевими зубами, утробу розривав їй кривими ручками, щоб випасти назовні. Червоними очиськами вертів ліворуч і праворуч — виглядав, за щоб вхопитися, щоб з мамки нарешті вирватись на волю.

Вєсна пройшлася Ірпенем і Бучею, слиною отруйною забризкала країну. Той Март зубами хапався за людей і перекушував їх навпіл, ділив життя їм на "до" і "після". Хтось із людей не виживав.

Той клятий Март дітей пожер багато, не гребував і падлом зі злою кров'ю, набрався сили і нарешті свою мамку розірвав. Із неї випав головою на асфальт і вбився, здох нарешті.

Вєсна, знесилена, замучена і мертва лежала недалеко, розчавлена кривавими пологами. Із неї до Марта тягнулася зогнила пуповина з татуюваннями тюремними, уся в кайданах поіржавлених, і з брилами лайна і гною. По ній тепер проходить фронт.

Квітень непотріб той помалу вигортав, щоб не смерділо сильно. Отруївся і помер. Робота буде Травню - розчленувати те все і винести малими купками подалі за городи, на північ від села — нехай те все розтягують круки та інші падложери з того краю, звідкіль до нас приперлася та скурвлена Вєсна. І в тім краю, як люди кажуть, вже добре падлом тхне. То хай так буде і надалі: що гнило у расії заживо — то хай там мертвим догниє.