15 грудня. Про похорон Дмитра Алімова, розстріляного москалями
15 грудня 2023 р. Просто трохи за свій день розповім.
Вранці вийшли з дружиною з потяга, нас зустрів мій батько. Поїхали до батьків і трохи поснідали. Потім на інший бік міста, на саму околицю, до Зали прощання. Знайшли будівлю. Дівчинка, капітан, від воєнкомату, попросила сказати пару слів про Дмитра, просила не говорити негативу. Людей загалом було багато: родичі, заводчани, знайомі. Від нас було четверо людей.
Спочатку капелан служив. Коли я говорив, то просто згадав місця, які ми разом пройшли з Дмитром: Зайцево, Майорськ, Зеленопілля та Курдюмівка, Озарянівка, все це між Бахмутом та Кураховим восени 2022, а в 2023 спекотний літній контрнаступ під Оріховим та Авдіївка. Гарна була людина: смілива, життєрадісна та життєствердна. Дай бог кожному такого побратима. Я добре знав цю людину — Дмитро був одним з небагатьох, з ким зійшовся близько.
Він лежав у труні і посміхався, як мені здалося, своєю фірмовою посмішкою, трохи іронічною, трохи сумною. Він багато що витримав за цю війну...
Поїхали на цвинтар. Похорон був спокійним і неквапливим. Капелан прочитав молитву, почет відстріляв прощавальний салют, труну закрили і опустили до могили...
Я і дружина, кинувши кожен по свої три жмені землі, пішли зі цвинтаря. Я замерз і не бажав більше перебувати там. Я розумів, що ще одна історія завершена. Реальна, життєва історія людина, яка за останні півтори роки стала мені рідною.
Спочивай з миром, побратиме. І не переймайся, ми зробимо те, що я обіцяв тобі, шепочачи і плачучи над твоїм тілом, тримаючи тебе за руку: "Ми, сука, всіх їх, на хуй, уб'ємо, усіх".
Я не знаю, як я це зроблю, з ким, можливо я не повернуся вже в стрій навіть. Але... Винищувати до ноги — на менше вони реально не заслуговують.
Герої не вмирають? Ні. Вмирають... Батюшка казав слова, що я писав тиждень чи два раніше: ми, ті хто воюють, зараз даруємо Україні свій час, щоб тут люди змінювалися, система змінювалася. Часу реально мало, і ми закінчуємося помалу. Тому вмирають герої. Ніхто не хоче бути цими героями — життя змушує, іншої землі не маємо бо, і інших українців немає, окрім нас самих.
Якщо нарід хоче спокою — будем у рабстві наново. Якщо волі — ще не один похорон переживемо, але матимемо і незалежність, і волю, і спокій заслужений, а не наданий колонізаторами нам спокій за жертву в чергових репресіях. Цей спокій вони дають нам лише для того, щоб ми трохи розмножилися, щоб їм вистачало нашого людського ресурсу, а не щоб замиритися. Вони просто інакше не вміють. Тому ця війна, вчергове стверджую, і як у випадку з Дмитром вчергове підтвердила — це війна за виживання. Не більш і не менш.
Героям Слава!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!