Powerfield або щоденник заробітчанина

Тобі допоможе весь світ, якщо в тебе вірять!

The whole world will help you if they believe in you!

Le monde entier vous aidera s'il croit en vous !

5 вересня

Війна - це ще і ярмарок марнославства і марнотратства. Люди в проміжках між боями на переформуваннях п'ють, приймають наркоту, злягаються з повіями, гуляють, б'ються, витрачають кошти - це все нагадує мені якийсь середньовічний карнавал з повним його розгулом, наче все можна. А карнавали раніше і влаштовувалися для розгону злих духів - це їх першочергове завдання. Навіть ті, хто вже пережив піздорєзи, втягуються у всю цю п'яно-схиблену двіжуху, аби тільки відволіктися від війни. Всі п'ють життя як можуть, хочуть напитися їм досхочу, хоча насправді очікують жаху і смерті. Тут захисні ритуали не працюють.

Тут, на передку все різко змінюється - всі хочуть жити. Де і діваються п'яна бровада і бездумний сміх (який ще з давніх часів вважається захисним, до речі) - все це вивітрюється. Найспрагліші життя, правда, і тут знаходять собі випити чи наркотичного дурману, але це вже не ті розгул та весілля, що раніше.

У нас втрати. Кажуть, що великі. Немає командира 1 роти, Ромки, що працював в СБУ колись в зв'язку, а потім на приватній конторі. Він потрапив в аварію вчора, його роти, за чутками знову ж, майже не лишилося. Йому дали в командування цілу роту, хоча в житті він керував не більш як 16-ма людьми. Я це знаю напевно, бо спілкувався з ним особисто, він мене підвозив одного разу. Ніколи б не сказав, що його вб'ють. Кажуть, що під час руху дорогу обстріляли артою, водій з зустрічної виїхав на його смугу, оьбйзджаючи воронку, за пару секунд до того прилетіла на дорогу друга міна, Роман зіштовхнувся з зустрічним транспортом. Це все складно і сумно.

Сьогодні загинув перший кулеметник. На цих позиціях зараз Паша-Укроп і Наречений. Так, наш протитанковий взвод розтягують по окопам і затикають нами втрати піхоти. Ми, нажаль, так і не стали винищувачами танків.

Ще троїх наших тримають на виході: Дімон, Вова-Кабан, Ігор Проскурня - Студент, дуже акуратний наркоман.

Сьогодні приїхав Сєня, він же Сергій з Новомиколаївки, той що поламав на навчаннях ногу. Кот відразу відправив його туди ж. На пересилці сидять ще двоє: Анубіс-Олєґ і Жека-Скандинав.

Нас лишилося 7: я - Бабрук, Саня-Граф, Наум, Артем - директор, Андрюха-Бугай, Андрій-Падре і Вовчик-Кот.

Загалом нами будуть затикати дірки, як я писав. Офіційно 5 чи 6 загиблих, з них неопізнаний 1. Перших трьох 200-тих досі не дістали з поля бою. Поранених вже більше десятка точно. Неофіційно: 1 роти немає, якийсь майор сказав Артему, що з такими темпами ми за тиждень закінчимось і поїде наш комбат назад до Водолаги формувати 60-й батальон. Бо ми - 59. (Наголошую зараз, коли публікую це, що це все були роздмухані чутки - офіційної інформації нам тоді не давали, реальні втрати 59 ОСБ були незначні. Ми ще не знали тоді, що таке втрати, по суті)

Війна - це доторк до Бога, до одного з найбільших таїнств його - таїнства смерті. Це урочистий і страшний момент. Хочеться його пережити, коли він настане.

11 вересня.

Бойове хрещення. Ми вийшли на позицію 6 вересня ввечері. Ці скажені чотири з половиною діб завершилися. Спробую згадати порядок подій.

В ніч з 6 на 7 нас вивезли на Торецьк. Не дали ані рації, ані тепляка, ані пароля. Сказали, казати всім що ми від Бєспалєзного. Хто це? Хуй його зна… Сказали нічого не брати, але я поклав до пікапа два паки води. (Якийсь хєр, що нас відправляв, сказав, що нам нічого брати не треба - все вранці привезуть. І рацію, і пнб - пристрій нічного бачення, і поїсти.

Добре, що я не повірив йому і взяв 2 пака води на 9 людей. Паролів ніяких немає. Сказали, щоб в разі чого казали, що ми від Бєспалєзнава (з останнім я розмовляв лише один раз 10 числа десь о 01:30 ночі перед виходом з посадки).

Сказали, що до нас прийде комвзвода якийсь, познайомитися, а вранці приєднаються ще четверо душ.

Їхали швидко і без світла.

Приблизно о півночі нас вивезли за Торецьк, копати окопи, казали, що це 2-га лінія, яка згодом виявилася сірою зоною. Лінія фронту проходить невідомо як. Нас викинули самих - у бригади, до якої ми придані - не вистачає людей битися. Але тримають лінію оборони як можуть. Багато поранених і 200-х. Але стримують штурми переважаючих сил противника.

Ми пішли до посадки. Пейзаж вздовж дороги стрьомний: дорога трохи побита мінами, ЛЕП розбита, одна опора склалася наполовину і вперлась у землю, великі і малі кабелі місцями лежать навкос через дорогу. Знайшли потрібну посадку, розсипалися по ній і почали копати десь о пів на першу ночі. Спокійно копали десь дві години, вдалині шуміли міномети. В посадці дуже хуйово орієнтуватися вночі, навіть якщо вона невелика, лише 20-25 метрів завширки.

Вночі прийшов якийсь командир взвода чи роти і з ним ще четверо людей. Познайомилися. Сказав, що завтра до нас прийдуть ще четверо їх розвідників. Сказав копати окопи.

Згодом виявилося, що це територія поруч з КПВВ Майорськ. В цю ж ніч сєпари роз'єбашили позицію 53 бригади в посадці нижче, але не зайняли її - розвідка 53 начолі з Вулканом відбилася і відійшла, а москалі лізти в цю вже порожню посадку побоялися. Ми від них знаходилися лише за 300-500 метрів. Спочатку ми вирили собі льожки і лежали в них. Страшно. Так минула перша ніч і почався день повний артилерії. Це все було дуже голосно. І страшно.

Ніхто не пояснив, що це за позиція. Командири ,яких навіть обличчя не бачив, лише просили копати, приховано і швидко. Всю ніч було холодно, мерзли, хоч мали спальники і каремати, але скинули їх на краю посадки, куди боялися сходити забрати речі. Над нами літало, поруч вибухало. Під ранок трохи стихло, позасинали.

Весь наступний день спали і грілися, майже не рили, бо мало сил: їжі немає, холодно, невиспані. Рили дуже мало. Як мені спочатку здавалося - над лісосмугою повсяк час російські дрони скидають "лєпєстки" по краю посадки - насправді це виявивилися уламки від мін - вони до нас долітали час від часу. Копали невеличку СП-шку для розвідників. Я геть сонний і втомлений.

Вночі зарився у спальник і спав.

***

Моляться - усі. В Бога вірять всі. Коли нічого не лишається окрім страху - тоді Його і згадуємо, і просимося в Нього так відверто, так щиро, як ніколи не просилися, мабуть.

Принаймні, в перші рази точно. Це момент щирості із самим собою, гадаю. Бо страх померти оголює всю душу, всього тебе фізично огортає і роздягає до кісток буквально за якусь долю секунди. Мені здається, зараз вже, що через мої нерви бігла тоді якась скажена напруга. Страх поглинає тебе повністю. Єдиний вихід, щоб не втратити глузд - молитися, після того як притиснешся до землі чи згорнешся у ямі.

Але там це робиш без усіх цих роздумів, щиро і палко, і, головне, швидко і з повною ясністю в голові, чого тобі від Бога треба, і нагадуєш Йому про те, чого геть не треба. І ніяких згадок про власні гріхи, ніяких обіцянок Йому наперед - реально не до них, тут би просто вижити.

Тому моляться усі. І це допомагає. Моліться і просіть за нас більше, навіть якщо не вірите. Моліться Богу, Аллаху, Будді, Перуну чи Одіну, Всесвіту, Абсолюту, чи навіть Макаронному Монстру. Просто просіть в них за нас, щоб нас більше лишалося в живих, а ворогів - меншало, щоб ми були уважнішими, і нам щастило більше, а ворогам - менше. І це допомагає, і допомогає більше, коли моляться усі.

Там зараз дуже багато гарних людей під Соледаром, Бахмутом і містами що поруч і аж до Мар'янки. Помоліться за них.

***

8 вересня. На Майорськ.

Вранці холодно. Виспатися не вдалося - росіяни наступали на паралельних напрямах декілька разів. Нас в цей день обстрілювали не сильно, але вони знали де ми є. У них точно 2 спостережних пости у посадці навпроти, як казали розвідники. Ввечері працював їх снайпер.

Вдень осколки прошили посадку поруч зі мною, Котом і Графом - ми лежали втрьох поруч і розмовляли. Перед цим нас тричі глушануло, бо падало десь поруч, то обговорювали, як у кого дзвенить у вухах.

Зміна розвідників, сплю, не рию, розумію, що вибрав погане місце - майже відкрите для дронів, під краєчком крони великого горіха. Ввечері поїв трохи - зміна принесла їжу. Їв швидко, оглядаючись і прислухаючись, як тварина, як крадій якийсь, жував як скажений, швидко проштовхуючи харч на суху майже. Це дуже гидко насправді, бо людина точно не мусить так їсти. Їсти, як ритуал - це те, що відрізняє нас від тварин. Навіть якщо ми дуже голодні, ми не маємо кидатися на їжу, бо давно відомо, що це погано для організма, для травлення тощо. І це негарно. Коли в тебе летить з рота, а ти сидиш скорчений і гризеш той шмат ковбаси. Дика для мене ситуація. Втомлений, сильно. Другу добу, не знімаючи броніка і каски, не спати, виснажитися фізичною роботою перед цим - і ти м'ясо.

9 вересня. Вранці приїхав наш зам по тилу, розбудив мене, питав чого не копаю? Я сказав, що заїбався. З ним був Віталік, який з розвідки з 53 бригади. Сказав, що я неправильно вирив окоп, я відповів, що треба було йому разом зі мною приїхати сюди, і пальцем ткнути де рити. Трохи погиркалися, але то таке. Не копаємо, чекаємо на заміну. Заміни немає. Сидимо з Графом у великій льожці, яку ми трохи заглибили, і обговорюємо варіанти з'їбатися з війни. Ще одна ніч у посадці. Ми втомлені, невиспані - останні пів доби не рили, бо немає сил. У мене за ці дві доби луснули водянки на руках - рукавички не рятують, і під ними з'явилися нові. Руки не болять - я їх просто не відчуваю.

10 числа о першій ночі ми ходили на тилові позиції в Майорськ - забрали продукти і воду. Нас мали зустріти - не зустріли. Ми повернулися на позицію, бачили як росіяни з арти запускають фосфор - підпалили КПВВ, горіло до ранку. На позиції викликали по рації знову провідників, бо радєйка лише у розвідки, а нам не треба. Ще раз вийшли - нас зустріли, здивувалися, що нас має вийти 9, а не двоє, сказали вернутися і забрати всіх і вивести о 4 ранку, але віднести на зворотньому шляху воду і їдло. Три пака води і кілограм 12 консервів, ковбаси, сиру, хліба. Привели на точку, напоїли гарячою кавою. О 1:00 ми нарешті поговорили з командиром роти Бєспалєзним. Перед розмовою з нами, він говорив з одним зі своїх бійців. Розмова була про їх товариша, якому відірвало ногу, і чи забрали ту ногу - ногу забрали і з пораненим відвезли до госпіталя. Бєспалєзний навантажив нам води і їжі і сказав о 4 ранку вийти з посадки. Ми повернулися. Дорогою бачили як росіяни знову луплять фосфором по палаючому КПВВ. Йдучі чули танчик, чий, невідомо. Повернулися на позицію десь о 3 ранку.

Віднесли їжу і воду. Трохи падали дорогою, бо працювала арта чужа і танчик наш. О 4 ранку ми вийшли всі з посадки. Згодом дізнаємося, що росіяни почали наступ на цю позицію, наче як роздовбали будинок, де я бачився з Бєспалєзним, намагалися зайняти її, їх відігнали.

10 вересня всю добу просиділи в Майорську в багатоповерхівці, поїли гарячого супу - хлопці зварили на багатті прямо у під'їзді.

В підвалі побачив Тєпломєр - прилад для вимірювання кількості спожитого тепла, привіт з мого донецького минулого. Наче наш, бо коробки такі, як ми закупали. Зроблено акуратно, наче як наші робили - під приладом забута колода карт, їх хлопці завжди возили з собою.

Займали кругову оборону в будівлі, бо москальня таки дісталася крайньої багатоповерхівки, за яку я писав - де ми говорили з Беспалєзним-командиром. Ми знаходилися знову за 300-400 м від ворога. Кругову оборону займали на випадок штурму.

Танчик кацапський заїбав - прилітало голосно дуже і близько.

Згодом я запишу в це число наступне: "В одному місці воює купа різних підрозділів з різних формувань ЗСУ. Немає паролів єдиних для всіх, чи може є, але нам їх не кажуть. Коли під будівлею пройшло 5 душ ввечері - це була жесть, ми тупо прислухалися до розмови, щоб розуміти, як говорять, бо говорили російською. Але наші. Це їх і врятувало, щоб ми не почали шмаляти по ним. Що вони пройдуть поруч, радєйкою ніхто не сповістив."

Толік-зенітник лежав на дивані прямо під вікном, видивлявся дрони. Розповів, що від вибуху танкового снаряду його вже раз знесло прямо до дверей через всю цю кімнату.

Говорив зі Слоном, теж зенітник, він розповів, що працює водієм тролейбуса в Києві. Сам з Запоріжжя. Виявляється є водії з різним класом для громадського транспорту.

Прийшли корегувальники, взяли мене і Артема, пішли в сусідню будівлю облаштувати їм нове СП, бо танчик заїбав вже всіх. Піднялися зруйнованими сходами. Я ломав за допомогою Сєрого (це мій ніж) двері в сталінці, досить швидко загалом виламали велику діру. Зв'язок через коригувальників, вони нами командують.

11 вересня. Ще одна ніч у Майорську. Хлопці чергували, чатуючи. З підвалу перейшли на перший поверх, бо підвал - це пастка, якщо атакуватимуть піхотою, в цьому підвалі лише один вхід. Спали купою, душ 8 чи 9 у темній кімнаті, де вікна забиті брусом. В підвал - не можна, це точно пастка, якщо штурм. План: підніматися до гори, поки не відіб'ємося. Толік-зенітник сказав, що пацани не переймайтеся, я нас всіх підірву, аби не здатися в полон. Толіка всі послали нахуй, але він не образився - він казав серйозно. Загалом майже тиха ніч, іноді танчик бив, іноді міномет. Ніякого штурму не було, але хлопці були насторожі.

Вранці нас розбудив танчик. Ще голосніше і ще ближче, ніж вчора і вночі. Будівля тряслася як при 5-ти бальному землетрусі. Три постріли в будівлю, влучання за 20 метрів чи ще ближче.

Прийшли розвідники з 5 стрілецького бату і нас вивели. Йшли посадками, проводжали нас міномети русні - кляті дрони бачать все. Знайшли машину. Вова, наш водій з бату, вивіз нас у Торецьк.

Я проїбав спальника і каремат, і трохи речей, некритичних.

Почуття: злість, огида, апатія. Я ніколи так швидко не їв. Це огидно. Батьки не вчили мене так швидко їсти. Я весь час плачу чи нервуюся, як зі мною говорять за їжу. Я весь час молився, курив, пив воду. 4.5 доби не знімав броніка, три рази змінив шкарпетки. Весь час пив воду - це важливо, зробив запас води на евакуацію - вона трапилася нам в нагоді на півшляху, бо ніхто з моєї групи, як виявилося, води вже не мав. Сєня вивіз більшість речей своєю червоною "дев'яткою" - проривався разом з Толяном-зенітником.

Перевага москалів - до біса піхоти. Наші в складі по 4-5 душ розстрілюють як мінімум взвод чи два, після чого москальня чи сєпари відступають. Русня гатить з арти і мінометів весь час.

Перечитуючи це все перед тим як викласти в мережу, згадую ,як колись, ще весною 22 року у военкоматі, до нас приїздив бравий інструктор, ВІн розповідав: хлопці, будь який бій закінчується. в середньому бій триває 30-40 хвилин, іноді до 2,5 годин. А найдовший бій, який був в моїй практиці - казав інструктор впевнено, - це 6 годин і 15 хвилин. Курва! 4 доби обстрілу різної інтенсивності, але майже неперервного - це багато для першого виходу, я гадаю. Я розумію, що він за час АТО навіть не міг уявити собі масштаб бойових дій, які вже тривали на той час. Арта - зла сила, танчик - теж зло. Нас реально до подібного не готували - до такого неможливо підготувати було в той час - це все приходилося на практиці. Наші війська мають бути по максимуму обстріляні - але цьому не навчають. Будучі згодом в 2023 році на навчанні закордоном, інструктори використовували імітацію вибухів мін - петарди які свистять подібно до міни, чи просто гучні петарди. Але вибух зазвичай був один чи два протягом вправи. Я підійшов до інструктора і сказав, що це круті штуки, але вони мають вибухати що хвилини - так це відбувається. Та я не маю стільки тих петерд, я взяв лише десяток - відповів він мені. Наступного дня на полігоні для 10-хвилинної вправи він приніс десяток петард для кожної групи. Люди, які ще не були обстріляні, були просто в шоці, що тупо одне одного не чують, повсякчас кидаються на землю, змушені повзти - так виробляються ці навички. Інструктор був трохи шокований, коли спитав "Ну як тобі, нормально вибухало?", а я відповів ламаною англійською - так, і так "фо-дей" - і показав 4 пальця на руці - я тоді згадував свій перший вихід під Майорськом.

11-12 вересня , тиха гавань.

Відпочиваємо на базі. Іноді плачу, коли мова йде про їжу. Щось змінилося в мені. Більше злісті до ворога. Він винен мені тепер не тільки людей, яких я знав, не тільки місто, в якому я жив, але і мої сльози, і мій страх стати твариною. Я точно знаю, що я не тварина.

Враження - порожньо якось. Всім подзвонив, фотку в фб розмістив, з правильним підписом.

12 числа зварив собі кави, як я звик, помився і виправ речі - чистий і в чистому, як я звик. ПУ мене були патчі з кротами в формі і купою зброї за спиною. Пацанам, з якими рив, роздав ці залишки шевронів з кротами - тепер ми справжні бойві кроти ЗСУ.

Знайшов шматочок сала і почистив свого ножа.

Їм все підряд, наче як все смакую наново, намагаюся вловити смак. Наум дав мені пакуночок меду, нам привозили нєктаріни, їв сало, якісь енергетичні батончики, яблука, горіхи, ходили на столовку, там брав узвар, печиво, ковбаси різні (але всі дорогі, нормальні). Але ще хапаю ту їжу, намагаюся контролювати себе і спокійно жувати.

Хлопці трохи водять козу. Говорили з Графом за Бога. Він не вірить, що я вірю в Сатану, загалом це складно пояснювати людям, в що я вірю. Ми доторкнулися до такої малої частки Всесвіту і його Сили, що людям важко це зрозуміти. Насправді цієї Сили стільки, що ми і на віхоть не можемо осягнути її міць, ми ще не розуміємо, що наші ракети і снаряди це просто насмішка, якщо зорі - і ті лише пил, які створює робота цієї Сили.

Я думаю, що ми можемо володіти цією Силою, скеровувати на наші бажання і молитви.

13 вересня. Повернулися в село, де наше ППД. Їздив в Констаху по посилки - надіслали тепле і шеврони. Взяли шашлик. Там же їв шаурму в азербайджанців - дуже смачна і соковита! Гострувата, їв спокійно і смакував, хоча швидко таки з'їв.

В ППД - козу водять… Говорив з Лондоном, наш піхотинець - він був п'яний, плакав, казав, що повернеться і стане на коліна перед матір'ю і обніме її. І буде просити пробачення, бо зрозумів, як вона переживала за нього, не для війни народжувала. Я повірив йому - теж плакав.

Підписали Толіку-зенітнику прапора. Я написав: "Всесвіте, дай нам всю свою силу, щоб ми їх всіх перебили".

Завтра, наче як, знову туди. Страшно ще більш, бо ми вже знаємо, що там на нас чекає…

Їли шашлик, що купили у грузинів в Констасі. Я їм повільно і обережно, бо на мені новенька фліска - Кот приніс зі складу і всім роздав нові речі! Смачно! Спокійно. Виважено, як людина їм.

Нареченому Діма Алімов за ці дні встиг зломати ребро, тепер перший в Павлограді, в госпіталі. Все по п'яній лавочці.

14 вересня. Озорянівка-Курдюмівка.

Вчора Вова казав, що буде виїзд. Він стався. Я не хотів виходити, погано себе почував. Сходив до лікаря, відправили всеодно. Не маю спальника.

Паша, який вижив під Зайцевим - в СЧЗ, не вийшов на виїзд. Згодом казали наче повернувся, бухає знову.

Відмовляюся копати. Не маю досі спальника. Дощ, лежу в виритому нашвидкоруч окопчику і мерзну. Молюся, щоб було здоров'я. Пацани кажуть, що я симулянт. Похуй. Я знаю, що моє здоров'я нікого не цікавить окрім мене.

18 вересня. Вчора почалося бабяче літо. На вулиці +26-28. Я пережив з температурою чотири холодні ночі, вирив позавчора собі нову нору, трохи глибшу і ширшу за попередню. Сьогодні почуваюся краще, бо вдень капітально зігріваюся.

Сєня вичудив, він лишився в селі, на речах. Але насправді поїхав додому. Я йому перекинув вчора гроші, щоб він плівки купив і спальника забрав, а він тупо с'їбався, виявляється. Пацани зараз вирішують як його покарати: чи всю зарплату державі, чи половину хай кидає на общак. Я за державу - ця людина не викликає довіри. Рию далі.

Обстріли. Нам сюди не долітає майже. Іноді приїздить міномет і б'є десь з-за залізниці. Москалі ловлять його, але не зловили поки. Взагалі обстріли ущухли трохи, можливо наші таки побили їм і склади і логістику.

Є старлінк - крута штука, льотає пташкою :)

19 вересня. Вийшли. Перед цим був прорив фронту і москалі нашу першу лінію зробили нульом, то ми виходили вже з першої, а не другої. Уламки і рекошети нечасто, але є - страшна річ. По приїзду Карась надавав Сєні ляпасів.

Їли шашлик. Приводжу до ладу берці - багно просто в'їлося. Завтра збираюся до міста - треба всього купити: свічки, перець червоний, робочі рукавиці, може що ще згадаю…

Даша надіслала мені спальнік - дуже легкий і теплий. Сьогодні зігріюся.

20 вересня.

Прокинувся рано. Сьогодні багато планів. Вчора чистив берці - болото буквально в'їлося у шкіру. Сьогодні треба їх обробити і поклеїти. Треба таки свій 41 розмір, бо більший це проблема - заломлюються.

Хлопці кажуть, що у нас пів батальона відмовляється воювати. 53 бригада розсмикала нас на початку заїзду і багацько потрапили відразу на передову. В батальоні 15 200-х, може трохи більше, більше сотні 300-х, є зниклі безвісті - про них відомо, що загинули, лишилися на полі, не можуть забрати тіла. Знову ж таки - це все розмови, ніяких офіційних новин від керівництва нам не кажуть. З одного боку правильно - з іного ні, бо половина людей яких я знаю чи перетинався з ними вже впевнені, що ми як організм більш небоєздатні, і майже нікого не залишося. (Подібна ситуація під час бойових дій буде відбуватися ще не раз, коли я чув, що батальону вже немає, чи цілої бригади тощо - з цього і беруться чутки, що наші бригади розбивають вщент, але це таки трохи не так, як покаже згодом подальша історія.)

Що таке лінія фронту? Я вже писав, що це не суцільна пряма чи крива, як на мапах. Це окремі позиції, часто не зв'язані між собою, висунуті одна стосовно одної на різну глибину. Тому все що летить з боків і спереду може бути як своє, так і чуже. Для арти меж немає, для снайперів - меж не має. Авіаація - страшна річ. Якщо артобстріл то лотерея, повільна і досить безпечна, то авіаційна ракета - то вирок.

Ми, як собі думаю, погано копали ці п'ять днів. Начальство нас не ганяє - причину написав вище. Годують, щось дають, але не ганяють, лише сподіваються, що ми щось робитимемо, так собі гадаю.

Ввечері приїхали до сауни. Окрема пригода з накуреним Толіком за кермом. Дуже уважно і обережно він їхав, реально. Кожні метрів 300-500 ставали і перевіряли то гальма, то двері, прислухалися, що воно стукає. Бо Толік був "на ізмєні", то їхали повільно і обережно, з музикою, але без світла, бо Толіка те дратує. Кілометрів 20 їхали десь півтори години. Толік - агонь водій. Як все складеться і буду мегабосом, то проситиму його до себе водієм, куплю йому машину гарну, траву буду купляти - він надфайний водій. Це той Толік, що обіцяв всіх нас підірвати, якщо москалі підуть штурмом на нас і задавлять. Тоді він був тверезий і не жартував ні разу. Толік народився в російському Мурманську. Переживає, що його уб'ють, і думає так тому, що часто чогось почав згадувати дитинство. В Україні він з 4 років, його мати не українка, десь з Середньої Азії. Розповідав, як малим заліз на дерево і кричав діду: "Дєда, дивись який я хохол". Толік не полюбляє все російське. Ми з ним в цім схожі.

Хлопці п'ють і курять траву. З учебки зустріли тут пацанів. З них лишився один, бо була накладка з часом, а так ми перетинатися не мали. З нами їх вписали на один час. Водій їх - курить і жере все, що в кайф. За три дні накатав 800 км. Те що водії в ЗСУ сидять на "фені" і "солях" вже чув не раз. Весь час за кермом, людей не вистачає.

Сьогодні був на базарі в Констасі, трохи скупився, заточив Сєрьогу, і підрівняли його після того, як обламав краєчок леза. Гарний день. Я відігрівся і продихався.

26 вересня

Сидимо. З'їздили до сауни - один плюс що погрілися, а так самі мінуси: та сама п'янка, витрати, мінімум комфорту.

Розношую нові бєрци, зсу-ушні - дубові.

Згадую як я йшов до війська: піднесення, цікавість, Потім аварія, долбоєбізм міцнішає. Потім апатія, але хоч якісь просвіти були. Потім передова, окопи, страх. Найжахливіший жах мого життя. А зараз просто апатія. Безпросвітна…

Переписувався з Олегом Бірюковим. Його поранено. Уламки в обох ногах. З однієї витягли, з іншої витягуватимуть сьогодні в Луцьку. Удачі йому.

Сьогодні почуваю себе трохи краще, того і пишу. А так - все однаково сіре. Хочеться днів на п'ять додому, виспатися як людина принаймні.

30 вересня.

Я перехворів на якусь заразу. Температура і ригачка три дні були. Сьогодні мені краще. Вчора ходили в гості до Дєда, водія автобуса. У нього прилічна сільська хата, з меблями, мабуть жила родина з дітьми - чисто і купа іграшок.

О 2 дня виїхали у відрядження. Здається ми там, де з тестєм рибу ловили (але ні - це виявилась Кліщіївка). Чекаємо виходу.