Весна крізь шпарини між сонячні панелі
Я сьогодні був кораблем. Ну як кораблем – вітрильником. Але про все за чергою.
Вітер і бруд, в якому потопаєш на полі при температурі +7 (відчувається як +12, бо вітер теплий, і час від часу проривається сонечко на арену подій) після півтора тижня морозів – не найцікавіше.
Вітер не любиш, в першу чергу за те, що він, курва, задуває під каску і гудить під нею – це псує настрій, це дратує, це дістає. Не рятують ні шапка, ні капюшон. Найліпше рятує високий товстий снут, який підтинаєш під саму каску. Але це напів міра, бо вона рятує, коли працюєш до вітра спиною. Вітер такий, що для того щоб почути одне одного, треба ставати спиною до вітра, щоб щось сказати: щоб можна було набрати повітря, і щоб людина почула тебе, бо проти вітру говорити не можна –це без сенсу, як і сцяти проти нього. Вітер такий, що випалює твою бацилу швидше за тебе разів в сім, чи дванадцять, просто видуває її з рук. Але і це все не страшно – лише одна з особливостей праці в таку погоду.
Найцікавіше – вітер, бруд і... крига, що ламається під твоїми чобітьми. Просто крок – і тонка біла лінія, а потім декілька, а може і десяток, ліниво, неспішно, вайлувато розбігаються навколо чобота. Мереживо не дуже витончене, супроводжується його поява глуховатим тріском і дивним передчуття – передчуттям неглибокої небезпеки, бо максимальна глибина там сантиметрів 20-30, ну, хай до пів метра максимум. Ці всі думки проносяться менш ніж за пів секунди, а потім – з гуркотом провалюєшся.
Відчуваєш себе спочатку криголамом – лід таки десь під цілих три сантими у товщину. Він гуркотить і вихлюпує воду. Краї крижин, які ти щойно притиснув власною вагою, випинають з води на пару сантиметрів, качаються і занурюються назад у воду. Так, я справжній криголам. Так, невеличкий, можна сказати, кімнатний криголам, але таки криголам.
І тут – відкриття. Бо очікуєш вгрузнути в болото, бо знаєш, що під кригою воно є і багато, бо ти не перший день на цьому полі. Але.
Насправді, в болоті не грузнеш, ні – просто ковзаєш проламаними шматками льоду в брудній воді, намагаєшся вхопитися за конструкцію (якої поруч немає) і благаєш сили небесні зберегти тобі рівновагу, і не скупатися в січневій бадьорячий воді.
Це ще не найцікавіше. Бо зберегти рівновагу – це реально. В тиху погоду. Але вітер скажений – він спинив вітряки (вони автоматично спиняються, коли вітер перетинає позначку, за моїми спостереженнями, приблизно 18-25 м/с). Він до дрижчання розхитує краї столів з панелями (візуально спостерігав дрижчання конструкції з діапазоном до 5-7 міліметрів по краю панелей, а на краю конструкції може бути і більше), і це страшно, бо я колись вже бачив, як вітер зриває панелі зі столів і трохи ними бешкетує на станції. Вітер голосно шурхотить обмежувальною білочервоною стрічкою, яку нав'язали на краях столів, хлопає краями вогкого картона, що майже зрісся з палєтами, на яких складений у купи, шарудить залишками місцевих бур'янів, що зуміли зберегтися в умовах інтенсивного руху людей, техніки і мотокос за останні пів року. Вітер сьогодні вільний і чудить як тільки сам хоче.
І найстрашніше, коли ти, з роз'їханими на нестабільній кризі ногами, намагаєшся втримати рівновагу, а цей західний теплий вітер несе тебе вперед, як корабля, бляха, тільки замість вітрила твоя спина в сірій робочій куртці і жовтій камізельці зі світовідбивними стрічками.
Несе так непогано, десь зі швидкістю 1/3 узла за годину (швидкість дана в узлах, бо я був сьогодні справжнім кораблем рази три). Недовго несе, бо вітрильник-криголам таки вичавлює з під себе весь льод і нарешті загрузає у болоті. Все: трохи поплавали-поковзали і час вмикати режима всюдихіда. Вітер, крига, болото.
І сьогодні було сонечко. Воно пробивалося крізь шматки хмар, розсувало їх, постійно заглядало до нас і, навіть, гріло. І таки трохи розігнало зимову сірість на небі (не повністю звісно, але суттєво), що навіть під час вечірніх сутінків було майже ясно. Небо, загатчене наполовину важкими хмарами з рваними краями, було світліше ніж останні два тижні – ми бачили, що день збільшується в реалі, а не тільки в додатку про погоду, де показано, що схід і захід все більше розходяться у часі.
Все повертає на тепло. Ще трохи –і ми, як великі кораблі, допливемо до весни. Сьогодні ми вже бачили її, у шпарини поміж сонячні панелі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!