Powerfield або щоденник заробітчанина

- І -

Степ просякнутий кров`ю щовечора,

Що ллється з небес до землі,

Червоним зволожує трави напечені

На одвічно горбатій степа спині.

В цім степу твої воля, буття і пригоди,

Мир і війна, друзі і вороги,

Трьох річок старих втомлені води

Каміння різблять крізь епохи й віки.

Тут тополям розчісує сонечко коси,

А з високих могил - сходи прямо у небо,

І янголи степу, що відводять туди,

За скіфськими бабами чатують на тебе.

Серце живе ще б`ється в степу,

Обірвані долі - спочивають в могилах.

Сонце щовечора в землю

заливає руду,

Напоїти живе і омити померле минуле.

Степ ще живе. Реве, вибухає, регоче,

Вітром виє, дощем захлинається,

Лісосмугами, трасами і окопами

поторочений

Степ і досі нам опирається...

… Із останніх сил опирається.

- ІІ -

Спека спала, стихла ковила,

Пофарбувався простір в темноту,

Ніч зірки розсипала з мішка

По неоранім небесному лану.

І степ - заснув.

Полоз жовтий сон той береже,

Місяць коситься на Шлях Чумацький

Із відбитками колес Великого Воза,

Що поскрипує незмащенний

Принишклим степом.

Час тиші, спокою, спочинку,

Степ ночі віддає увібране тепло.

І над прадавніми могилами

Вібрує пристрасть,

Беззвучним ллється дзвіном

Над сонним і безкраїм полотном

Нескореного степу.

- ІІІ -

літо 2023 року

Крокую уздовж згватованих лісосмуг

Запилюженим шляхом крізь спеку,

У броніку, у просякнутій потом футболці,

Крізь смрадне амбре

Москальського падла,

Скрадаюсь нескореним степом.

Дух іржі, сморід смерті й сміття,

Згарищ плісняве дихання —

Як перегар від п`янки.

Але...

Війна не вічна — війна мине,

І похмілля криваве мине,

А степ як завжди буде пахнуть:

Свіжою зеленню чи сухостоєм,

Квітами, пилом, дощами, комахами,

Сонцем і Місяцем, зірками і хмарами,

Волею, простором, неосяжністю,

Спокоєм, величчю і нескінченністю

Нас вічний степ

Напуватиме.

- IV -

Своє серце я покладу посеред степу, навесні. Нехай закальцінується, і проросте крізь нього деревій. Воно розширюватиметься від тепла, а від морозу – стискатиметься. Вранці воно питиме росу, а ввечері – повітря. Воно закоптиться у димі і вогню пожежі степової в серпні, а восени розквітне, розкриється, й крізь нього поллється дід Дніпро. Воно перекачає мільйон, мільярд чи сто мільярдів кубів води й намулу: коли літо, тепло – клапан працюватиме на впуск, коли мороз – він стиснеться, вода перетече у іншу камеру і заповнить всі шпарини між м’язами, а навесні – відкриються всі шлюзи – вода полине геть, звільняючи об’єм для чергового циклу.

Серед лісу поховаю свої сни, узимку, під старим пнем з мурашником й гадюкою, що сплять. Нехай крізь них грибниця просочиться, оплутає нитками невагомими, у себе всотуватиме плоди з тих снів всю зиму, притрушуватиме їх позиченим в бактерій цукром і перетворюватиме на смачні цукати. А навесні цукатами грибниця годуватиме своє насіння – спори, які дозріють і будуть підхоплені вітрами, й рознесені, як сніг, що падає уперше степом. Вони потраплять випадково на моє серце, яке повільно й тихо серед рівнин в цей час качатиме із півночі на південь кров. Ті спори проростуть крізь м`язи і стануть нервами, які світитимуть червоним світлом. Це буде надхимерно виглядати і вночі, і вдень.

Я свої мрії і думки закину в темний яр – нехай гниють без світла, свіжого повітря, під купою гілок і листя, яке наносять дощі і бурі. Сюди дістанеться грибниця своїми мацаками, щоб пити ті думки і годувати сни, що родять смачні цукати, що під мурашником закопані у лісі, з якого вітром спори віднесе у степ, де б`ється моє серце, через яке тече Дніпро. Його ритмічні хвилі червоні паростки нервової системи лоскочуть, заспокоюють її, нормалізують тиск світла на поверхні серця, охолоджують судини, стінки яких риплять під впливом моїх ілюзій. Це сяйво буде видно навіть з космосу, якщо безхмарним буде небо.

Свої очі закину у високі гори – там ближче видно хмари: небо – то мапа, на якій відбиті точки зборки, прокладені маршрути всіх подій, що зібрані в масиви, і оновлюється постійно розклад доленосних рішень, з підказками на завтра, як залишатися живим серед каміння й сухостою. І звідти видно степ, в якому червоною пульсуючою крапкою позначено мене. І нитку синю річки видно, що розриває червону грудку м`язів, які повинні качати її повільно, повсякчасно, нескінченно.

Я боюся лише одного: що воно зірветься із тої павутинки, не витримає, що я даремно колись його поклав на землю посеред степу…