Powerfield або щоденник заробітчанина

Передмова.

Після двох років у Польщі.

24 лютого хостел гудів як розбурханий вулик. Це відбувається, певен, і зараз - таке важко сприймати розумом і емоціями.

14 березня 2022 р. В результаті однієї ганебної історії, я зірвався. Але я знаю, що це сталося б рано чи пізно за будь-яких обставин. Кров не вода, і могили всі там - в Україні. Я їду додому. Я це рішення прийняв ще до того, як змусив вибратися з України всю сім'ю. Я евакуював навіть свого пса. Мої всі в безпеці. Мені легко їхати додому.

Як буду і де буду - не знаю напевно, але - буду. І до Польщі на роботу я вже не повернуся ніколи - вдома краще, як би там не було.

УКРАЇНСЬКИЙ ЩОДЕННИК 2022

15 березня я перетинав польсько-український кордон залізницею. Дивитися на українських людей, які прибували у Перемишль - важко і сумно. Думаю, що правильно зробив, визвавши усіх своїх до Польщі. Хоч і сумно, але безпека родини - на першому місці.

Поляки тягнуть геть усе для біженців з України. Їсти, вдягнутися, для малят - геть все. Розміщують, лікують, реабілітують. Це неоціненна допомога з боку Польщі.

Я стою на привокзальній території, тут пункт міжногодного переходу. При мені зупиняється джип. На джипі надпис: ветеринарна допомога. Поляк виходить з-за керма і починає вивантажувати зоотовари: кейси для тварин, консерви, миски, якісь килимки тощо.

До нього підходить, вочевидь, знайомий. Вони починають розмову, з якої я чую, як водій жаліється : "Мені вчора привезли півтори тони собачої їжі. Я не знаю де її діти (в сенсі, зберігати, немає де розмістити ці банки, як я зрозумів). Вони (далі про якусь організацію з захисту тварин) думають, що через Перемишль вивозять всіх собак України. Його просто ніде дівати - в самому Перемишлі немає стільки псів."

Декілька журналістських груп. Явно бачу китайців і корейців, американка одна, ще якісь журналісти. Їх загалом душ 12 мінімум. Бігають, все фільмують. Поспілкуватися з американкою, не під запис. Молода, років 25-27, Керол. Пише. Хоче писати про війну в Україні.

Ватага ромів. Душ п'ять чи шість дорослих жінок і з ними душ тридцять дітей від рочку і до підлітків. Табор, одним словом. Смішні. Теж вертаються в Україну. Гарна прикмета, як на мене, але згодом чую, що вони емігрують туди-сюди вже три тижні: волонтери годують дітей. Якщо це правда, то мені всеодно - розумію, що це їх стиль життя.

Потяг наш. Їдемо. Більшість людей тихі, спокійні, навіть цигани. Але окремі люди якісь надто очманілі і дурні. От саме дурні, бо цим і виокремлюються з натовпу тих, хто повертається. Я розумію, що стрес, я розумію, що війна, але не можна бути настільки тупими, дратівливими і сваритися поміж собою. Це не розгубленість чи стрес - це так виглядають люди насправді. Хоч і кучкуються, як можуть, але тупість не приховати.

Одна жіночка розповідає, що в Чернігові сидить в підвалі її чоловік. Вже три тижні. Потім розповідає про те, що росіяни милі люди, а то лише путін поганий. Кажу їй трохи про залежності, хто кого обирає. Її клине.

Львів - темний і тихий. У Львові спокійно. Волонтери допомогли викликати таксі, доїхав до Сашка. В нього перебувала Оксана зі своїм сином - вивозила малого у Німеччину до знайомих.

Спав так міцно, що проспав всі повітряні тривоги.

16 березня. Оксана з малим поїхали. Ми з Сашком вибрались до міста. Львів як вулик, але напружено так гуде. Купа бджіл у формі і зі зброєю. Купа немісцевих бджіл на номерах з усіх областей.

Ціни - кусаються. Банкомати - туплять, але працюють. Салони зв'язку - працюють. Аптека - 180 гривень за дві пачки цитрамону, дві пачки амоксилу і краплі для носу. Супермаркет - 500 гривень за менш ніж половину звичайного мого рюкзака. Сигарети - не подорожчали, але вибору немає, полиці майже порожні. Сигарети потрібно починати економити. Переміщуємося таксі - громадський транспорт представлений лише трамваєм, автобуси майже всі забрали на потреби війни. Таксі - недорого, 60-70 гривень в один бік.

Вдома у Сані. Новини, чай-кава, сигарети, антибіотики - втома від чотириденного шляху додому бере своє, відчуваю себе розбитим, нога болить, мордяка пройшла, а от сезонний бронхіт щось розігрався. Давлю його звиклими методами.

Встановив додаток "Тривога", щоб не проспати повітряну тривогу.

17 березня почалося з повітряної тривоги - неприємна річ. Мене розбудив додаток, а потім вже почув сирену на вулиці. Годину просидів, поки пролунав відбій. Не спиться. Почав писати цей Український щоденник.

Я думаю, я більше не повернуся до Польщі. Я хочу додому - у Донецьк.

Сьогодні відновив українську сімку, з Сашком знайшли і купили три саперні лопатки - більше не знайшлося.

18 березня. Львів. Додаток оповіщення про повітряну тривогу чогось не спрацював. Прокинувся сам о пів на сьому. Було чогось тривожно. За пару хвилин сталися перші розриви - чотири прильоти в район Львівського аеропорту. Вікна трохи дрижали, з перервою в 30 секунд. Бахкало досить далеко від нас, приглушено. Страшно.

Вокзал. Чекаю на свій потяг, щоб далі рухатися на Схід. Все так само люди виїздять з України. В основному жінки і діти. Тепер дивлюся на них без суму. Правильно роблять - дітей треба берегти.

Іду на перон, чекаю там. Годую голубів.

#Український_щоденник_2022 тиждень другий

19-22 березня

Я повернувся до Запоріжжя у суботу, за півгодини до комендантської години. Пішов у батьківську квартиру.

До понеділка сидів в хаті, трохи прибирав - алергія на кицьку, яку годують сусіди. З понеділка пішов у РВК, завітав на орендовану квартиру, вигріб там усі ліки.

Хвороба помалу минає. Це таки мій хронічний бронхіт.

У РВК сказали зробити 4 фото і вертатися.

Сходив сфоткафся. Зустрівся зі знайомим, пропили кавки за традицією (кава недорога, довоєнні ціні), поговорили. Сиділи перед райвиконкомом, зігнала нас звідти сирена повітряної тривоги - відійшли на 500 метрів, бо це таки райвиконком - по ньому можуть в'їбати. Взяли ще по каві.

У вівторок знову ходив до РВК, за 5 хв. пройшов всю комісію - придатний. Зустрів однокласника - Дмитра. Не впізнав його. Побалакали трохи.

Вийшов з РВК, подзвонив Стас, він з Максом був на Космосі, відправляв сім'ю до Львова потягом. Вони забрали мене і поїхали до них, там побачимо Артема - жінчин хресник, ходить вже, смішний такий.

Посидів трохи в них, та поїхав додому. На Металі, де виходив - сирена. Гучна і давить сильно. Пройшовся зупинку, щоб не чути її і там сів у маршрутку.

Ввечері зварив пельмені, що мама лишила у морозильці - смачно! Варив і вечеряв під сирену.

Середа, 23 березня. Прокинувся від додатку - в місті знову сирена.

25 березня. Очікування змушує турбуватися.

Прикладної геології трохи:

Ти розіб'єшся, курво, об сірі скелі Українського щита. Він складений з порід, яким по чотири мільярди років мінімум, які створені пекельний тиском і загартовані скаженою температурою. Ти навіть не можеш уявити собі, наскільки це старе і міцне каміння. І воно просякнуте кров'ю таких зайд, як ти. Ми давно не напували його - тож ти вчасно приперся.

Твої кістки, оббілені круками і цуценятами війни, час перетворить на нові вапнякові поклади, які спресуються у міл, який ми видобуватимемо і відправлятимо на Німеччину, як і раніше відправляли з Кнауфа, що під Соледаром.

Бо кров - не водиця, і могили всі тут - в Україні.