Powerfield або щоденник заробітчанина

1 червня - знайшовся Олег Бірюков, мій друг з Запоріжжя, він в 6 мотострілецькому. Він там комвзвода зенітчиків. Каже, що забере мене до себе.

Аварія призвела др необхідності рівняти носа. 2-3 червня - операція, нові технології, 12 хвилин замість 3 тижнів! Одужання скоро.

4 червня - військовий госпіталь. Приніс виписку, що мені потрібно тиждень на одужання після операції. З мене плсміялися, розповіли як вони там лікують поранених, а я тут зі своїми проблємами... Це люди швидких висновків. Вийшов з госпіталя злий - не дали документа на звільненя чи відпустку якусь, бо у них лише поранені існують. Помалу починаю ненавидіти армію. Мені треба було лише тиждень - щоб не працювати лопатою, щоб нормально зажили ті зрізані тканини в носі, щоб я міг знову дихати. Ні - це мої проблеми, іди звідси косарь. Ок, я не гордий. Я пішов. Домовився в підрозділі щоб мене тиждень не чіпали - отримав зарплату і премію за сидіння і нічого нероблення. Нормально.

5 червня. Наснився сон під ранок:

Снилося наче як величезне дерев'яне судно, як типу ковчег. І наче відносно ціле, але зарите в землю. І мене звуть на нього. А я не йду. Я бачу що при краях, де дерево прилягає до землі - там дошки старі, підгнилі, розсушені, чорні, бо туди вода затікає.

І думаю, як треба було б будувати цей дерев'яний казан, щоб він по краях не гнив. Треба було всередину йому скат робити, щоб туди вода стікала вся і відводити її потім, а вони наче як куполом його зробили - от воно все на краї і стікає. І головне моряків купа, всі щось роблять, а ковчег цей не пливе. Він же в землі.

От такий сон. До чого? Сам відчуваю, що від жопи якоїсь передостерігає, а може і ні - я ж не пішов на той ковчег...

6 червня

Скільки днів триває війна? 103? Вже неважливо - вона просто триває. Цифри все більше перетворюються на статистику, що втілюється в інфографіці на сайтах новин і стрічках соцмереж. А що важливо тоді?

Зустрівся зі старим знайомим. Волонтерить трохи. Що розповідає:

1. Важливо і досі лишатися причетним до боротьби і майбутньої перемоги. Знайомий сьогодні купив мені кави. Я був проти - я не хотів кави. Але пряма відподідь, що "я це роблю не для тебе, а для себе - я хочу бути причетним до перемоги, щось зробити для армії" мене змусила затнутися і пити мовчки своє півлітрове лате.

2. Важливо лишатися живим і щось робити, якщо ти не в армії. Робота помалу налагоджується, волонтерам не вистачає вільних рук для плетіння сіток! Це добре плюди матимуть гроші. Але сітки теж треба плести.

3. Ситуація з гуманітаркою нормальна, нема такого "крадівництва" як люди говорять чи пишуть в мережі. Все можна отримати. Бюрократії стало більше, так, але викликано це певними реальними причинами. Окремі випадки використання гумдопомоги не за призначенням слід розглядати окремо. Коли і крадуть, а коли і продають і міняють, щоб придбати дійсно потрібне. Рівень вкраденого знайомий оцінює до 10%, не більше. Ну, і мають значення особистісті відповідальних за всю цю справу осіб.

4. Орки в Енергодарі розграбували яхти - їх там було під 40 штук, невеличкі і середні для прогулянок. Виривали все - прилади, оздоблення, сувеніри. Все типу на пам'ять. Просто уроди...

7 червня - вихідний, постригся.

8 червня

Війна - це не про бійню і перемогу. Це про обрання боку, на якому будеш і зостанешся по її завершенню. Якщо зостався по обраний бік - це про гідність. Якщо перейшов на інший - це про слабкість розуму і помилковість вибору.

Війна - це про смерть, а не про героїзим. Обережність ліпша за безглузду відвагу. Увага ж і спритність кращі за бажання вбити ворога. Обережний, уважний і спритний може пережити війну, якщо розуміє і знає, чого треба боятися: арти і авіації згори, засідки збоку, дальнобойної стрілкової зброї, прикопаної міни знизу чи відважних безумців противника попереду, які всі як один налаштовані суїциїдально - суїцидники непрогнозуємі.

Війна - це про чистоту і про жертви, неприбрані трупи, антисанітарію і хвороби як наслідок цього ланцюга. Лишатися чистим фізично і духовно - надважливо. Так, навіть якщо пролиєш чужу кров. Що психологічно треба виправдати себе будь-яким чином, що суто фізично - не можна, щоб на тебе потрапляла чужа кров і біологічні рештки, бо мало чим вони там хворіють? Мозок має лишатися ясним і холодним, тіло - чистим, а душа - освітленою і сяючою в цьому заляпаному кров'ю, кишками і гімном театрі воєнних дій.

Війна - це про розвиток. Війна стимулює людей. Всіх без виключення: і правих, і неправих, і захисників, і окупантів. Тут все може змінюватися дуже швидко: була людина - немає, наче пішли вперед - опинилися десь в тилу. Виграють ті, хто не спиняється в розвитку. Виграють розумні, хитрі, спритні. І ті, хто вміє маскуватися і окопуватися. Правда, від атомної міни це не врятує. Тому треба ще швидше думати і розробляти чи здійснювати те, що її спинить.

Війна - це про думати. Багато, активно і про все.

Війна - це про неминуче. Яке станеться знову і знову. Бо воно у нас в крові - ми мусимо воювати, щоб еволюція тривала. Утопії неможливі. Вони будуть можливі, коли одна нація винищить всі інші, але і та утопія триватиме недовго. Бо ми мусимо боротися завжди.

12 червня, Трійця

Сьогодні їздили на центральний пляж в Запоріжжі. Відстій. 2 години контрольованого відпочинку - ну таке...

Це КНД (курс ніхуя нє дєлан'я) - заїбало вже. Записався в набір, вже вдруге, наче як на оператора ПТРК планують відправити. Тримайте за мене кулаки. ;)

13-15 червня, відстояли наряд на воєнкомат.... Брєд. Ніс я брєд в останню вахту...

15 черня я потрапив в черговий набір. Я на8ивав це у переписках "виїхав в санаторій". Поки всьо ок, чекаю на процедури, голов лікар має призначити посаду. Ми живемо в лісі, десь недалеко від Харкова. Закаляюся, підтягуюся, качаю прес, регулярно їм і нормально сплю. Все добре.

19 червня. Видали зброю. Всім нормальні, а мені - укорочений, як водію (який не вміє, правда, їздити), зате він легший і збирається легше.

Загалом за ці дні відпочив, відіспався, відправив свого броніка додому, бо тут дали кращого - набагато легший. Ходжу щодня на спортмайданчик .

20-22 червня. Виїхали на заняття. Заняття нескладні, але вимотують. Фізо погане в мене. Запустили збірку "Українська містика" маємо перші замовлення. Взяли нового адміна в команду.

Я відчуваю як все більше віддаляюся від людей. Мої історії стають такими, що набридають мені самому.

Чекаю на шеврони - вже прийшли, але забрати не можу.

Пережили 21 червня - день літнього сонцестояння. Спокійно все було. Про що говорять люди в армії? Про все: Крим, Херсон, як ми переможемо, лають владу і обіцяють повернутися з війни і постріляти політиків і крадунів. Якось все стає рівно, спокійно.

Чуємо, як на півночі працює наша арта по оркам.

25 червня. 5 день навчання.

Два дні тому я волав як різаний при накладанні турнікета.

Сьогодні - топографія. Ну таке...

З'являються нові знайомі з різних бригад....

Війна - це лотерея. Виграш - не життя.

26 червня

Не треба шукати сенсу чи сенсів, коли стоїть єдине питання - питання виживання.

29 червня. Вчора і позавчора стріляв. Добре, хоч і з сучки (АКСУ) .

А сьогодні бабаків показували цілий день на полігоні, а я дивися. Нафоткав маленьких. Здорового не вдалося зловити в кадр - він у них головний. Вони його слухають: він свистить - вони всі як стовпчики стають, спостерігають, свисне ще раз - всі тікають до нір - у них там купа ходів під землею. Таке враження, що ця сім'я нарила ходів десь на 3-4 га площі!

Молоді бабаки дурні - підпускають до себе людину близько, до пари метрів. А великі старі не підпускають, метрів з 10 вже ховаються, фотки якісної здорових немає.

І ще здичавілу полуницю їв: мілка, але солодюща!

Якось так ;)