Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

Дорогою я вирішила трохи перепочити, наткнувшись на великий камінь, який ніби запрошував на нього обпертися. Скинувши з нього сніг, поруч я поклала і свою сьогоднішню здобич — двох зайців. Цього разу вже я збиралася готувати.

Мені здалося, що звичайна юшка була б набагато кращою перед дорогою, ніж пересушена оленина. Не те щоб я претендувала на звання кухаря кращого за Юрію, та їсти суху їжу вже не могла. Іноді так хотілося проміняти м’ясо на миску супу. Але знайти щось для нього було майже неможливо. Та й сухарі, знайдені Юрією три дні тому, вже давно закінчилися.

Вона досі ще не показувалася з хати, виходячи лише тоді, коли було конче потрібно. А Ігор останні дні тренувався з мечем під наглядом Силана. Було досить смішно дивитися, як старий бив його ціпком за те, що він спробував рубати дрова мечем. Виявилося, що мечі дуже дорогі, і не годиться так їх зношувати. Натомість Силан змушував Ігоря махати зброєю цілими днями, рубаючи повітря.

За поясненнями діда, він колись служив у княжому війську, тому був добре навчений розмахувати зброєю. Та все ж мені іноді здавалося, що він просто по-доброму знущався з Ігоря.

Щодо нашого плану із завоювання довіри, то селом уже ходили чутки. А та жінка, що була першою, прилюдно подякувала Юрії, довго чекаючи, поки та покине хату і вийде надвір. Та були й ті, що звинувачували нас у можливому приході чудовиськ і зелених спалахах, які вчора почали освітлювати зимні ночі.

Вдень їх не видно, але навіть у безмісячну ніч можна ходити й не боятися перечепитися через щось. Те, що відбувалося в Заброді, знову посилилося, і спалахи наздогнали нас. Це змусило нас задуматися про те, що залишатися в селі ще довше не варто. Якщо не істоти, пробуджені новими спалахами, то ті, що вже давно прокинулися, в будь-який момент можуть дати про себе знати.

У будь-якому випадку ми попередили місцевих, і більшість навіть повірили, але, як і казав Силан, діватися їм було нікуди. Лише наймолодші сім’ї задумалися над тим, щоб покинути село в пошуках безпечного прихистку.

— Ну, ходімо, невдахи, — сказала я двом тушкам зайців, схопивши їх за вуха.

При вході до села мені зустрівся десяток дітей, що весело кидалися один в одного снігом, радіючи кожній миті. Одна дівчинка навіть не помітила, що її сніжка ледь не влучила в мене, і продовжувала кидатися у всі сторони.

Їхнє незнання насущних проблем здалося мені щастям, і я на мить занурилася у спогади з дитинства. Мені тоді було років вісім чи дев’ять. На дворі стояла схожа зима, і вулиці Сірих Птахів були засипані снігом. Я вирішила кидатися сніжками у людей, що проходили повз, і одразу ж ховатися, поки ті сердито оглядалися довкола.

Особливо було весело спостерігати за нашим ковалем, який кожного разу розмахував кулаком та обіцяв зловити мене. Але через те, що я ховалася під снігом, знайти мене так ніхто і не зміг. Окрім батька, звісно. Одного разу він спіймав мене на гарячому і, сказавши, що в мене занадто багато енергії, відвів до своєї майстерні, щоб я витрачала її на щось більш корисне.

Там мені вперше дали справжній лук, що був завдовжки з мене, а його плечі здавалися для мене чимось непосильним. Батько сказав натягувати тятиву по декілька годин на день, постійно змінюючи руку та положення лука, переводячи його з вертикального в горизонтальне. Спочатку я жодного разу не змогла його натягнути, лише натирала собі мозолі, але за якийсь час таки освоїла це нехитре вміння. Це мало стати моїм покаранням за діставання односельців, але натомість стало моїм покликанням.

Пригадавши ті дні, я поглянула на свої долоні, не бачачи там жодної мозолі. Я вже давно не працювала руками, лише іноді заряджала арбалет.

Від веселих дітей мою увагу відвернув ворон, що кружляв над селом. Він з’явився тут днями й майже увесь час не покидав неба над нами. Чомусь він у мене викликав легку тривогу, можливо, через той день, коли такі, як він, тисячами падали на землю.

Мимоволі я навіть задумалася про те, щоб підстрелити його, але ймовірність втратити навіть один болт, змушувала мене дивитися на цю ідею із сумнівом. Не думаю, що змогла б ще десь знайти гномські болти, та й звичайні теж, бо в князівствах таку зброю не використовують.

У дворі старого Силана був Ігор, що завзято продовжував махати мечем. Коли я йшла на полювання, він був на тому ж місці й займався тим самим. Стоячи до мене спиною, він мене не помітив, та мені й не хотілося його відривати від такої справи. Чимось мені подобалася картина оголеного по пояс чоловіка, який ще недавно був просто хлопцем-переростком. Ще більш приємно було те, що навчався він цьому заради нас… заради Юрії.

Зайшовши до хати, перше, що трапилось мені на очі, — Юрія, яка з нудьгою колупала ножем стіл. Мабуть, їй і самій уже набридло спостерігати за стараннями Ігоря.

Я кинула одного зайця на стіл перед нею та вказала, чим би вона могла себе зайняти:

— Засуши в дорогу, — сказала я їй, а сама взялася за приготування юшки.

Юрія на диво дуже вправно справлялася з розробкою тушки. Її рухи були плавними та точними, і навчилася вона цього за той час, поки ми були в степу. Напевно, вона належала до тих людей, які легко піддаються навчанню. Правда з оленями в неї все ще виходить не дуже вдало.

— Думаю, не варто було нам з’їдати сушений хліб. Він би знадобився в дорозі, — поскаржилася Юрія.

— Так, звісно, це ж я та Ігор тихо, як миші, з’їли його, — нагадала я Юрії, що в основному це саме її заслуга.

— Хі-хі... — якось дивно, наче присоромлено, посміялася вона у відповідь. — Вибач, не подумала тоді про це.

З часом у казані вже кипіла юшка, та до повного приготування ще треба було почекати. Юрія вже встигла все зробити, і тепер знову псувала стіл ножем. Мені й самій залишалося лише чекати, тому я сіла за стіл перед подругою.

— Йдемо вже завтра, — звернулася я до неї. — Ти готова?

— Якби не та зелень на небі, то я б, мабуть, зубами вчепилася за цей будинок, поки не настало б тепло. Та чим швидше ми доберемося до Євіанни, тим краще, — сказавши це, вона різко встромила ножа в стіл і оперлася на спинку стільця. — До речі, про зелені спалахи. Бачила, як одна стара сука сипала нам сіль на поріг і щось шепотіла, наче ми нечиста сила, яка накликала цю біду.

— Я не здивована, — байдуже відповіла я. — А яка на смак сіль?

— Ого, я здивована такими прогалинами в знаннях світу, Діано, — відповіла вона та трішки посміялася. — Але це не дивно. Хоча її й добувають, у тому числі десь і в Об’єднаних Князівствах, до вас вона потрапити ніяк не могла. Вона занадто важка, щоб везти її степом без дороги.

— То вона смачна?

— А чого тут гадати? — відповіла мені Юрія, після чого підійшла до полиці, взяла невеликий мішечок і поставила його переді мною. — Спробуй на смак. Це та сама, яку нам насипала та сволота. Звісно ж, я її промила і просушила.

Я зняла зав’язку з мішечка і поглянула всередину. Це було більше схоже на пару жмень білого піску, що мав дивний запах. Взявши щіпку солі, я поклала її на язика і майже одразу виплюнула. Смак був віддалено схожий на корінь однієї рослини, що росла лише біля Заброди — однієї з тих, які брав із собою Лебек.

— Як люди це їдять? — запитала я, дивлячись на веселу посмішку Юрії, яка взяла мішечок у руки.

— При додаванні солі їжа стає смачнішою, головне не пересолити. Якби ти вміла хоча б трохи готувати, то знала б, що приправи часто на смак так собі, і лише в поєднанні з усім іншим показують свою суть.

Юрія не стала класти мішечок назад на полицю, а підійшла до казанка, в якому я готувала юшку. Кинувши кілька щіпок і перемішавши дерев'яною ложкою, вона знову повернулася до мене. Сама я деякий час мовчала, намагаючись зрозуміти, як на це реагувати. З одного боку, на язиці досі відчувався неприємний присмак, а з іншого — готувати я точно не вміла, і правильніше було довіритися тій, що робила це краще за мене, хоча і теж жахливо, якщо порівнювати з моєю мамою.

— Знаєш, що три дні тому Силан послав одного чоловіка за допомогою? — запитала я в Юрії, розуміючи, що вона майже не мала поняття, чим живе Далеке.

— А хіба не він розповідав, що князю до них не буде жодного діла? Мені Ігор щось про це казав, але не впевнена, чи не наплутав чогось.

— Він мав спробувати, як найстарший. Чимось він мені навіть нагадує Беримира.

У цю мить за стінами будинку почулося чиєсь виття. Було зрозуміло, що виють здалеку, але настільки голосно, що виникало відчуття, ніби прямо в нашій хаті був вовк. Виття змінювалося на скавчання і навпаки.

Я і Юрія переглянулися, і в цей момент до хати забіг Ігор, увесь спітнілий та з мечем напоготові.

— Там щось виє з того боку, звідки ми прийшли! — прокричав він.

Я і не роздягалася, коли повернулася з полювання, тому лише взяла до рук арбалет та зарядила його, після чого зачекала, поки одягнуться мої друзі. Лише потім ми вийшли надвір, де вже налякані люди розбігалися по хатах або шукали своїх дітей.

Лише старий Силан, якого ми зустріли при вході в село, стояв і дивився туди, звідки лунало виття. Це був напрямок, з якого ми прийшли від мосту. Я теж приглянулася і, мабуть, Силану сильно пощастило, що його старечі очі не могли побачити те ж саме, що і я.

Кроків за тисячу від нас щось біле, як сніг, та велике, як пара коней, качалося по снігу. Та яким би мій зір не був гарним, він все ще був людським, і я не могла розгледіти, що саме то було. Воно здригалося та кричало від болю, перекочуючись із боку на бік, і в якусь мить з білого воно стало червоним. Щось точно його вбивало, чи, може, їло живцем, але я так і не змогла розгледіти. Сподіватися на зір Юрії з такої відстані було марно, і я просто втратила розуміння того, що саме нам варто робити.

— Підемо подивимось ближче? — запитав Ігор.

— Там істота розміром із третину будинку, в якому ми живемо, і прямо зараз її щось вбиває. Точно хочеш піти подивитися? — кинула я йому у відповідь, здивувавшись такій дурній ідеї.

Але якою б дурною не була ідея Ігоря, а підійти ближче я хотіла. Мій батько підійшов би, щоб зрозуміти, чого очікувати далі.

— Цікаво, чи не вбило ту істоту щось із того, що нам траплялося? — зі спокійним обличчям запитала Юрія.

Ми вже звикли до такого і могли ставитися до подібного видовища спокійно, а от старий, похитавши головою, мовчки пішов до своєї хати, де в очікуванні стояли декілька чоловіків зі зброєю.

— Залишайтеся тут, а я підійду ближче.

— Діано, не треба ризикувати своїм життям заради цих людей, — сказала мені у спину Юрія.

— Ти мене не так зрозуміла, Юріє, — відповіла я їй, не зупиняючись. — Ми їх попередили, і на цьому моя доброта закінчилася. Мені самій захотілося поглянути ближче — із цікавості.

Сама не знала, що зі сказаного мною було правдою, а що ні, та Юрія сприйняла таку відповідь кивком, що показувало її розуміння. Вони не стали напрошуватися зі мною або переконувати не йти, адже довіряли мені, а я довіряла їм. Мабуть, це і можна назвати справжньою дружбою.

Йдучи, я час від часу оглядалася по сторонах і помітила в небі того ж самого ворона, що пролетів наді мною в сторону мертвої істоти. Не зовсім було зрозуміло, що саме його туди повело — цікавість чи, може, голод. Летів він цього разу не так високо, як раніше, і було добре видно, що в його крилах не вистачало пір’я, а звук від їхнього змахування звучав незвично. Навряд чи це від старості, адже тоді він не зміг би літати з такими втратами. Скоріше за все, йому вдалося пережити напад, залишивши в лапах чи дзьобі нападника своє пір’я.

А поки я за ним спостерігала, та істота припинила рухатися і замовкла, мабуть, остаточно втративши сили чи просто померши.

Я вже скоротила відстань утричі та знову придивилася. Я здивувалася не через те, що це було якесь потворне чудовисько, а навіть навпаки — за шкіру такого гарного й великого вовка кожен мисливець був би готовий голову покласти, якщо він дурень, звісно.

Ніколи не чула навіть казок про таких великих вовків, не кажучи вже про те, щоб додуматися запитати про таке у батька. Навіть бувши у власній крові та ранах, він виглядав велично.

Стояла тиша, а тіло вовка лежало без рухів, що трохи налякало мене, адже не застати нападника за поїданням здобичі могло означати, що він помітив мене. Ворон теж вдивлявся в мертве тіло, і чомусь мені здалося, що він теж нічого не розумів і намагався розшукати нападника.

Але звуки від крил ворона чимось перебилися: почула прямо перед собою кроки, що супроводжувалися рипінням снігу. Націлившись на ціль, орієнтуючись по звуку, я стала очікувати. Але єдине, що я змогла зрозуміти, — до мене наближалося щось невидиме.

У нього було дві ноги, схожі на людські, але поруч із ними, по ліву від мене сторону, тягнувся ще один слід у вигляді безперервної тонкої лінії. Сніг чіплявся за його ноги, злегка показуючи мені їхній силует, тому я могла б точніше пустити болта, але це було б дурним ризиком. Мені вже траплялися більш-менш мирні істоти, тож, можливо, і цього разу неагресивна поведінка допомогла б мені. Почулося легке дихання, і невидимка почала обходити мене, роблячи повне коло. У якусь мить мені навіть здалося, що я відчула на собі його подих.

Наче оглянувши мене з усіх боків, істота пішла в тому ж напрямку, звідки й прийшла. Я збиралася почекати, поки воно відійде якнайдалі, а потім уже піти до села, а от ворон, який вперше бридко закаркав, наче хриплим голосом, полетів за істотою.

Але це не тривало довго, і як тільки слід від ніг обірвався, ворон розпався на дві частини прямо в повітрі, після чого слід невидимки знову продовжив йти до вовка. Завдяки цьому та звуку, з яким перерізало ворона, я зрозуміла, що то був за слід у вигляді прямої лінії. Це точно був меч, чий змах звучав майже так само, як від Ігоревого меча, хоча й відчувався більш досконалим та небезпечним.

Хоча ворон і літав нижче, ніж зазвичай, але навіть так у нього було б складно влучити навіть зі стрілецької зброї. Це створіння, що вбило такого гігантського вовка, було надзвичайно сильним, якщо змогло стрибнути так високо. Та по смерті ворона можна було зробити один-єдиний висновок — краще дати спокій тій істоті.

Сліди від ніг пішли далі, і я теж почала потроху відступати, спершу задкуючи. Та в мить, коли вже зібралася пришвидшитися, чи, можливо, навіть побігти, подув вітер, що підняв сніг. Завдяки цьому істота на якусь мить стала видимою, показуючи своє, схоже на чоловіче, оголене тіло і пару ріг на голові, прямих, наче дві голки. Це нагадало мені деякі історії з імперської міфології про демонів. Колись мені про них розповідала мама, коли мова зайшла про те, чим неслухняних дітей лякали в Євіанні.

Лише діставшись до села, я зрозуміла, в яку небезпечну ситуацію втрапила, хоча щось всередині мене казало, що боятися тієї істоти не варто. Може бути, що той вовк був набагато небезпечніший, і нам навіть пощастило, що тепер він лежав без духу.

Завтра вранці ми покинемо це село і знову почнемо втечу від Заброди та того, що він робить.

— Знову зарухалося? — сказав Ігор, вдивляючись у поле.

— Розповім за їжею. А де Юрія?

— Щось згадала і побігла до хати, — відповів Ігор та оглянув мене з голови до ніг, напевно перевіряючи, чи прийшла я ціла, чи, може, без якоїсь частини. — То що мені сказати Силану та іншим?

— Скажи, що боятися нічого. Нехай лише тримаються якомога далі від того місця, бо гостей воно не дуже любить.

Ми одразу ж пішли до нашої хати, зупинившись лише для того, щоб Ігор швидко розповів необхідне Силану та тим чоловікам, що були поруч із ним. Сказане їх не сильно заспокоїло, але це вже була їхня проблема, а не наша.

Не лише я не переймалася через побачене сьогодні — Ігорю та Юрії теж була цікавіша гаряча юшка, ніж ще одна незрозуміла потвора. Та й за словами Юрії, це не обов’язково міг бути якийсь демон, адже в міфології різних народів є безліч рогатих створінь із людськими тілами.

Юшки, до речі, було не так багато, як я думала, адже поки ми ходили надвір, щоб поглянути, що там виє, якась її частина просто википіла. На щастя, Юрія тоді згадала про неї та вчасно повернулася до хати.

Але це не була велика втрата, і все одно це було найкраще, що я їла за останній час. Ігор навіть похвалив Юрію за таку смачну їжу, на що та з подивом подивилася в мій бік. Та в цьому не було нічого дивного, адже Ігор вже звик, що готує саме Юрія, завдяки своєму вогню. Я лише змахнула їй рукою, даючи зрозуміти, що нехай продовжує думати, що готувала саме вона.

— Ігорю, відклади ложку, я потанцювати хочу, — неочікувано запропонувала Юрія.

— Я... не вмію, — від здивування Ігореве обличчя стало таким смішним, що я не втрималася та засміялася, від чого воно стало ще смішнішим, розбавившись соромом.

— Не вигадуй, вставай, і я тебе навчу одному простому танцю, — Юрія була настирливою і загорілася бажанням.

Вже за якусь мить Ігор невпевнено стояв посеред кімнати, не розуміючи, що йому треба робити. А от Юрія взялася за це рішуче і сама поклала його руки на потрібні місця. Якби батько Юрії був живий та проживав на території Об’єднаного Князівства, то в Ігоря вже б не було правої руки.

Та що там танець, коли після деяких ночей у нього б і між ніг нічого не лишилося.

Час від часу він розгублено дивився на мене, але я у відповідь лише єхидно посміхалася.

— Дивися на мене та на мої ноги, я буду тебе вести.

— Здається, що в мене виходить, — весело промовив Ігор.

Бачити їхні погляди та посмішки, спрямовані один на одного, теж було чимось веселим і для мене. Спершу я сміялася разом із ними над Ігоревою клишоногістю та незграбністю, але сама того не помітила, як моя посмішка зникла, а мені стало самотньо. У такі моменти для них не існувало когось третього, і вони навіть не помітили, як я пішла до спальні. Звісно, що я не ображалася на них, але це почуття, яке наче розривало мене зсередини, змусило мене піти.

Подумала, що краще перевірю, чи нічого не забула скласти до свого мішка, знайденого в хаті та переробленого під наплічну сумку. Витрусивши вміст із нього на ліжко, я знову почала складати речі до мішка. Такий самий мішок був у кожного з нас, і в кожного теж була ковдра на додаток до накидок, також невеликі запаси їжі.

Ще не так давно Юрія знайшла в хаті три мідні монети, що викликало в неї здивування та слова про те, що вона ніколи не знала про існування мідних імперських монет. Та воно й не дивно з її статками. Монета, що дісталася мені, була потерта та потемніла, але на ній досі було видно зображення двох жінок, яких, за словами Юрії, звали Євою та Анною — засновниці Імперії. Ці монети досі використовував майже весь Континент, як і імперську мову.

— Діано, чим ти тут займаєшся? — Юрія припинила мучити Ігоря і тепер стояла в одвірках.

— Перевіряю, чи нічого не забула. І збираюся спати, бо завтра знову в дорогу.

— Твоя правда, ми теж ляжемо. Гарних снів, Діано.

— І тобі, Юріє, — сказала я у відповідь та поставила знову зібраний мішок поруч з ліжком.

Я не стала довго мучити себе роздумами про не найкраще життя і швидко заснула, побачивши гарний сон. Все було дуже реальним і при цьому дивним.

Мені наснилися мама та батько, які сиділи у вітальні просторого будинку, що не був схожим на щось, що можна було зустріти в князівствах. На руках мама тримала мале немовля, яке точно не було мною, як у попередніх снах.

Вони обидва виглядали дуже щасливими, особливо коли немовля щось намагалося промовити чи ухопити рукою все, що було поруч.

Я повільно спускалася дерев’яними сходами з другого поверху, не відриваючи погляду від їхніх облич. Дивно, але мені здавалося, що я знала цей будинок так, наче прожила там всі свої роки, і чомусь я була впевнена в тому, що одні з дверей, які були у вітальні, вели до кімнати, в якій була аптека.

— Діано, люба, ти нарешті прокинулася? — запитала в мене мама, на що я завмерла, не знаючи, що сказати. — Знову читала всю ніч?

— Сідай до нас, — батько вказав пальцем на стілець, перед яким на столі стояла миска євіанського супу. — Ти ще можеш встигнути до університету на останні заняття. Але пам’ятай, що за навчання доводиться платити.

— Ярополку, ми не такі бідні, щоб перейматися через це. Здоровий сон має надзвичайно велике значення у її віці, — сказала мама.

Я вирішила сісти за стіл, щоб насолодитися цим сном і маминим супом. Не було чимось складним зрозуміти, що я ніколи не бувала в аптеці моєї бабусі, і тим паче ніколи не була в Імперії, але я відчула себе вдома, там, де й повинна була бути.

Було страшно запитати в них щось не те, наче після цього цей сон розвіється, тому я вирішила на якийсь час забути про своє справжнє життя.

— Як там аптека, мамо?

— Діано, я рада, що ти запитала про це, але краще скажи мені, чому в тебе такий хрипкий голос? Ти захворіла і через це пролежала в ліжку так довго?

— Ні, все добре, я не відчуваю себе хворою, — відповіла я і взялася за ложку, намагаючись пригадати смак того супу, який колись готувала разом із мамою.

Смак супу з моїх спогадів розвіявся, як тільки я скуштувала той, що стояв переді мною. Тоді, у справжньому житті, у мами не було всіх необхідних інгредієнтів, і навіть так вона змогла зробити щось неймовірно смачне.

Ковток за ковтком, і моя миска порожніла, а ложка почала приємно постукувати по її дну. Лише тоді, коли суп закінчився, я помітила, що це був незвичний для мене посуд. Залізна ложка та дивна, на вигляд наче кам’яна біла миска, виглядали дуже дорогими, як і все в будинку.

— Ого, бачу в тебе гарний апетит, — промовив батько. — Може, тобі добавки?

— Ні, не варто, бо переїдати теж погано. Хіба не ти мені про це казав? — відповіла я йому, і він на мить задумався.

— Не пригадую такого, але що правда, то правда, — сказав батько і застукав пальцями по столу, що теж виглядало до болю знайомим.

— Діано, віднеси брата нагору, а я помию посуд і швидко піднімуся до вас. Схоже, що ти не збираєшся на навчання, то вже допоможеш мені по дому.

— Брата? — здивовано перепитала я, лише зараз дізнавшись, кого саме точно виношувала моя мама, та чиє життя насправді теж обірвалося.

— Я бачу, що ти досі боїшся його тримати на руках, але треба вже звикати до цього, бо й сама колись народиш від майбутнього чоловіка, — сказала мама.

— Та не здумай приводити у наш дім хлопця, який не зможе простояти зі мною в дуелі хоча б дві хвилини, — із серйозним обличчям сказав батько. — Ти не народиш від якогось тюхтія.

— Ярополку, з такими умовами наша донька заміж ніколи не вийде, так що обміркуй свої князівські методи, — посміявшись, відповіла мама.

Я підійшла до мами, що досі сиділа за столом, і спробувала тримати руки так, як показував мені батько, весело кривляючись і сміючись із мене. Мама занадто сильно мені довіряла, якщо вже за мить немовля опинилося на моїх руках. З ним я не могла стояти прямо, мені й справді було страшно тримати щось настільки беззахисне в руках, які пролили немало крові. Але ця безневинна посмішка і дивні звуки замість слів наче щось пробудили всередині мене, нагадали, що тримала я свого брата, рідну мені людину.

— Дивись, щоб він не схопив тебе за волосся, — сміючись, промовила мама. — Малі діти люблять хапати щось руками. І маю визнати, сили в них більше, ніж може здатися на перший погляд.

Посміхнувшись мамі у відповідь і провівши поглядом по щасливому обличчю батька, я обережно пішла на другий поверх. Крок за кроком, і з моїх очей полилися сльози: сни не тривають вічно, і сни не є правдою.

Я готова була молитися кому завгодно, аби тільки встигла дійти до місця не прокинувшись. Та молитви не знадобились, і вже за якусь мить я стояла у просторій кімнаті з одним великим ліжком та іншим малим поруч, із високими стінками. Обережно поклавши брата на його ліжко, я поцілувала його в лоба. Відчуте тепло змусило мене плакати ще сильніше, і я вже була не в змозі стримувати себе.

Все у будинку лише виглядало знайомим, але батькова сокира, що звисала на стіні, або мамині п’яльці, що лежали  поруч із ліжком, змушували мене відчувати біль у грудях, від розуміння, що це життя, і навіть те, що мали раніше, ми втратили назавжди.

Прокинулась я теж зі сльозами на очах, і ще деякий час вони лились із моїх очей не припиняючи. Кроки мами, що підіймалася до нас сходами, поступово змінилися на кроки Юрії, що вже щось робила в сусідній кімнаті. 

— Сни не тривають вічно, вони короткі... — прошепотіла я сама собі та, витерши сльози, встала із ліжка.