Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

Минуло вже декілька днів із того момент як нас врятували, і лише тоді я наважилась зайти саме до свого будинку, у свою кімнату. Речі розкидані, а все навкруги в крові. Я ледве знайшла чисте місце на підвіконні, де і сіла, щоб подумати про той вчинок. Звісно ж я не звинувачувала себе, і напевно зробила б те ж саме знову. Та чому я просто їх не вбила, як якусь свиню, а завдавала удар за ударом? Та і найголовніше запитання полягало в тому, чи це був мій вибір, чи тієї злоби, що жила в мені? В голові одразу пронеслись спогади про побиття Мілтуша, тієї птиці та навіть нещодавнього удару по Ігорю, коли ми ще були на полюванні. 

У вітальні почулись кроки двох людей, і в одвірках одразу показались Юрія з Ігорем. Ми домовились зустрітись біля будинку, але я, напевно, занадто довго просиділа тут, і вони вирішили мене шукати всередині. 

— От гади, — просичав Ігор, роздивляючись стіни та стелю заляпані кров’ю, при цьому притискаючи до себе якийсь ледь наповнений мішок. — Хіба люди здатні на таке? Це якісь чудовиська. 

Ігор не знав, що саме відбулось в цьому місці, тому його обличчя виражало лише злість. А от в кого на обличчі була посмішка, так це в Юрії, яка вже знала якусь частину правди, а до всього іншого було не складно додуматись. 

Навіть цікаво, щоб сказав про мене Ігор, якби дізнався правду про все те, що бачив. Та нехай краще це лишається секретом для нього, та і для усіх інших. 

Та от князівські солдати мене не стали б в чомусь звинувачувати. Вони й самі час від часу когось вб’ють чи виженуть кудись в поле, де на тих чекала ще страшніша смерть в таку погоду. Все через їхнього командира, що як я дізналась із їхніх розмов, втратив свою сім’ю при нападі іншого племені із Каганату. 

А паладини взагалі не проявляли до цього ніякої уваги, лише молилися постійно своїй богині та іноді ходили із якимись сувоями до лісу, нічого нам не пояснюючи. 

— То може вже підемо? Тут неможливо нормально дихати, — промовила Юрія, після чого одразу вийшла надвір. 

Я теж не стала залишатись там надовго, адже як і сказала Юрія, запах був просто жахливим. Дивно, що я стала його відчувати лише коли вона про це сказала.

Вийшовши одразу за Ігорем, я вдихнула на повні легені, стараючись забути той сморід. 

Ми вийшли за межі частоколу і пішли в те місце, де минулого разу горіли тіла. Тоді Юрія використала колоди та гілля із багаття як зброю, і без них полум’я так і не закінчило свою справу. І ми не могли залишити наших рідних, та просто знайомих, гнити тут. Не знаю яке поховання використовують в інших країнах, та тут землі Князівств, а значить — вогонь відправить їхні душі туди, куди необхідно. 

Мої рідні лежали на тому ж самому місці, але цього разу я була на диво спокійною. Не відчула майже нічого, але однаково впала на коліна перед їхніми залишками. Мені не було кому молитись, тому я пошепки звернулась до матері, батька та того дитяти, що тепер було більше схоже на вугілля. 

— Вибачте мені за те, що відібрала тіло вашої доньки. За те, що узурпувала її долю та ім’я. Але ви все ще мої батьки, і я ніколи не забуду вашу доброту.

Сказано було не багато, але я вклала в ці слова всю себе і свої страхи та спогади. Можливо, вони б зненавиділи мене, знай би вони правду про мою природу. Та для мене вони завжди будуть найважливішими людьми на всьому світі. 

Просидівши так ще деякий час, я підійшла до Юрії, що стояла з Ігорем за десять кроків від мене. Кивнувши їй, я дала знати, що закінчила з останніми словами. Тепер вже Юрія підійшла трішки ближче до того місця, але вона не збиралась говорити із Лебеком. Направивши руку в бік тіл, вона підняла стовп вогню, який перетворив на попіл все, що потрапило під нього, і вихором гарячого повітря підійняв цей попіл в небо, де вже вітер розвіяв прах людей — прах Сірих Птахів. 

Моє минуле згоріло разом із ними, і настав той момент, коли треба зробити свій перший крок у нове майбутнє. На думку одразу спала моя розмова із Юрією, коли вона пообіцяла допомогти із бабусиною аптекою. Залишалося лише сподіватись, що ми зможемо дістатись до найближчого міста вчасно, поки не настала зима. У всякому випадку, я не хотіла залишатися в Сірих Птахах довше, ніж потрібно. 

— Як ти себе почуваєш? — запитав Ігор та поклав руку на плече Юрії.

Погляд у закоханих завжди відрізняється від інших. Не те щоб я в цьому розбиралась, та очі в Ігоря навіть в такій ситуації показували радість, хоча із примішками хвилювання за самопочуття Юрії. 

— Тепер можеш за це не хвилюватись, — відповіла йому із таким самим поглядом Юрія. — Не думаю, що знову втрачу свідомість через використання магії.  

Від цього в мене з’явились якісь дивні відчуття, що змусили мене відвернутись та почати йти до будинку Беримира, де ми вже декілька днів жили. Часом мені здавалось, що вони забувають про моє існування, при цьому знаходячись поруч зі мною. 

— Діано! — Ігор окликнув мене, від чого я одразу ж зупинилась та поглянула в його сторону.

— Чого тобі? — в мене був не найкращий настрій для розмов.

— Дивись, що я знайшов для тебе в одному із будинків, — він підбіг до мене, одночасно засовуючи руку в той самий мішок, що тягав із собою. — Думаю, що ти єдина кому від нього буде користь. 

Він дістав із мішка арбалет та два десятки болтів, після чого, марно спробувавши дістати звідти ще щось, перевернув мішка та потряс його. Від такої тряски на траву випав ніж, що я вже раніше бачила. 

Це все належало Гілдару. Виконаний із дивного чорного металу арбалет був настільки малий та компактний, що його було зручно тримати навіть в одній руці. Що стосується ножа, то він теж був чорним, і ніяк не відбивав проміння сонця. 

Спершу мені здалось, що я не мала права присвоювати собі цю зброю та, напевно, Гілдар був би не проти цього. Все ж він був тим ще добряком, і лише корчив із себе вічно незадоволеного. 

— Так, дякую, — сказала я Ігорю, після чого взяла арбалет та підібрала ножа. 

Свою зброю я і сама забула де загубила. Можливо, втратила ще до того, як мене вдарили по голові, а може вже після цього її хтось присвоїв. Хоча знайти зброю і не було проблемою, дивлячись на те, скільки людей полягло за останні дні в цьому місці. Та і користуватись луком мені вже не хотілось. Арбалет із легкістю компенсував всі свої недоліки, особливо такий зручний, як гномський.

— Діано, — промовив знову Ігор, коли я вже збиралась йти. 

— Що знову? — роздратовано запитала я. 

Та відповідь не знадобилась. Обернувшись та поглянувши туди, куди дивились і Юрія з Ігорем, я побачила, що хмарне небо над Забродою освітлювалося зеленим світлом. І чим далі, тим більш виразним було це світло. Час від часу там щось спалахувало та гриміло, так наче в глибині Великого Лісу б’є зелена блискавка, світло від якої досягало нас. З кожним цим спалахом все навколо наче набувало слабкого зеленого відтінку.

— Раніше такого не бувало? — запитала Юрія не відводячи очей від цього видовища.

— Не за мого життя, — відповіла я їй. 

Це все було ще однією причиною покинути ці місця та вирушати до найближчого міста, щоб потім вже добиратись Імперії. Нам сильно пощастить, якщо паладини та солдати князя теж вирушать в тому ж напрямку. Все ж краще йти поруч із бувалими воїнами, а не лише втрьох, при цьому не знаючи точного напрямку. 

На щастя, після всього, що відбулось, у нас не виникло б проблем із пошуком коней. Їх було більше сотні, лише вибирай потрібного в полі, де тепер вони паслися без господарів. 

Я вже збиралась піти, але мою увагу до себе привернула Мірая — головний паладин. Вона, тримаючи в руках пожовклий сувій, підійшла до нас. Не відводячи погляду від паперу у своїх руках, вона зробила ще декілька кроків, після чого її обличчя теж наче зафарбувалось зеленим світлом, що цього разу йшло від сувою.

На цей раз вона була без своїх латів та меча, але навіть стоячи в сірій, нічим не примітній сорочці та штанах, вона виглядала так, наче запросто зможе побороти будь-кого. Воно і не дивно, адже бувши жінкою, мати зріст  близько двох метрів — мало де таких зустрінеш. Але що було дивним, так це те, що її тіло хоча і було в гарному стані, але із виду так і не скажеш, що вона змогла б нести на собі лати та свій великий меч. Схоже, що і справді їхня богиня надавала їм сили. Та мені хотілося б знати, із чого вона така щедра.

— Ви знаєте, що це таке? — запитала в неї Юрія. 

Мірая не відповіла одразу і витримала паузу, наче думаючи над тим, як краще описати ситуацію. На її обличчі легко можна було помітити відтінки сумніву, та вони одразу зникли, варто було лише їй ще раз поглянути на сувій. 

— Великий Ліс прокинувся, — її грубий, але все ще жіночний голос прозвучав дуже монотонно, так наче вона і сама тільки нещодавно прокинулась. — Завтра ви вирушите разом із воїнами князя до Ладомиру. Тут залишатись дуже небезпечно.

— Ви залишитесь тут? — сама того від себе не очікуючи, запитала я. 

— Ми вірні Імперії, і ми виконаємо наказ, — вона промовила це так, від чого одразу стало зрозуміло, що пояснень нам очікувати не варто. 

Після цієї розмови Мірая пішла назад до входу в селище, де на неї вже чекали її підлеглі. Ще не так давно вони теж були одягнуті лише в легкий одяг, а тепер стояли при зброї та латах,  наче в очікуванні бою. Я не знала, що саме було наказано їм зробити тут, але із легкістю вірилося, що такі, як вони, запросто виконають будь-який наказ. Ніколи в житті не бачила настільки сильних воїнів, що так добре володіли як булавами, так і силою даною їм богинею. 

Спершу ми зайнялись кіньми, яких було не так і просто зловити, особливо після того, як Юрія спопелила одного із них. Вона загорілась бажанням отримати саме того жеребця, що, судячи з дорогої збруї, належав вожаку. Та він не давався нікому, увесь час тікаючи, а іноді й скидаючи із себе Юрію, коли тій все ж вдавалось його осідлати. 

Все частіше я ловила себе на думці, що бути її ворогом мені хотілося менш за все на світі. Особливо в ті моменти, коли на її обличчі з’являлася та сама страшна посмішка, яку Ігор, напевно, і не помічав, однаково дивлячись на неї так, наче та щойно зізналася йому у коханні.

Та потрібно було віддати належне воїнам каганату, все ж у кожного коня, до якого я підходила, збруя була у відмінному стані. Але от що здавалось дивним, так це те, що майже всі коні були чорні як смола, без якихось світлих плям. Але відповідь на це з’явилась сама по собі, коли я підійшла до коней відмінного кольору — їхні сідла та вуздечка були жахливі та не виглядали такими ж якісними. Напевно, у них чорний кінь був ознакою доброго воїна, на кшталт бороди у князівській армії, де на неї мали право лише ті, хто пережив хоча б одну битву. З такою кількістю нападів на поселення, по типу нашого, то не дивно, що у них майже у всіх були саме вороні коні. 

Легко спіймати коня вдалося лише Ігорю, який вже за декілька хвилин міг спокійно сидіти на ньому, хоча і не вмів робити щось інше. А от ми із Юрією витратили на це куди більше часу, при цьому відмовившись від пропозиції Ігоря нам допомогти. Мені хотілось самій це зробити, без сторонньої допомоги, а Юрія, напевно, сприйняла це як виклик і, на щастя, не стала більше зганяти злість на невинних тваринах.

Минуло багато часу, поки ми нарешті змогли приборкати коней. При цьому я не могла пригадати точну кількість падінь із сідла, і могла лише сказати, що досі відчувала легкий біль в спині.

Юрії пощастило менше, ніж мені, і кінь, скинувши її із себе, зміг вдарити її задніми копитами. На щастя нічого серйозного із нею не сталось, лише пара синців, які вона одразу залікувала.

Деякий час повчившись у Юрії того, як правильно керувати кіньми, ми відвели їх до будинку Беримира, де і прив’язали їх, щоб ті за наступну ніч нікуди не втекли. Не хотілося б нам  проходити через все це ще раз. Та і навряд чи солдати чекатимуть на нас зранку, адже страху на них зелене світло навило немало.

Навіть їхній командир увесь час ходив тримаючи в руках лук та поглядаючи на небо. Напевно боявся істот із тих розповідей, якими його лякали в дитинстві. І буде марною справою казати йому про те, що більшість істот, якими звикли лякати неслухняних дітей, просто видумані, і не мали нічого спільного із тим, що жило в Заброді насправді. Правда, оглядаючись на минуле, все ж може і його правда.

Наступним потрібно було зібрати всі необхідні в дорозі речі, особливу увагу надавши теплому одягу, який незабаром буде необхідний ледь не найбільше. Знайти щось підхоже теж не було чимось складним, адже речей після тієї різанини залишилось дуже багато. Звісно, що я уникала того, що притягло із собою плем’я Каганату — ніхто не може знати, які хвороби вони із собою принесли. Та й одягати щось від них, було для мене більшою неповагою до загиблих односельців, ніж можливість взяти щось у своїх, більш знайомих та близьким духом людей. Великим щастям було знайти ті накидки, що ми брали на полювання, хоча і довелося їх добряче почистити від бруду та крові. 

Під час того як ми займались одягом, Юрія підняла тему грошей, які дуже б нам знадобились в містах та селах, що будуть траплятись дорогою. Та от грошей якраз тут знайти було неможливо. Та і навіщо вони тут? Єдиний із ким ми торгували — це Лебек, і то ми платили йому травами та деякими припасами в дорогу, і місцеві діти навіть не завжди знали, що таке гроші. Тому цю проблему нам доведеться вирішувати вже в дорозі. На щастя, кожен із нас щось та вмів, і ми зможемо заробити на життя.

Лише під вечір ми дозволили собі відпочити й посидіти в затишку біля полум’я в каміні. Дуже шкода, що у нас вдома такого не було. Звісно, що будинок у нас менший, і йому вистачало тепла від пічки на якій готувалась їжа. Та все ж добре ось так сидіти разом та дивитись на вогонь, що непогано символізує все, що відбулося тут в останні дні.

П’ючи малими ковтками відвар із м’яти, що я змогла знайти вдома, ми деякий час мовчали дивлячись на те, як деревина повільно перетворюється на попіл та вугілля.

— Треба щось взяти їстівне в дорогу, — порушив тишу Ігор.

— Ми завжди зможемо щось вполювати дорогою, — заперечила одразу Юрія, після чого поглянула на мене в очікуванні підтвердження її слів. 

Та я не відповіла їй одразу. Все через те, що мова зайшла за полювання — яке полювання може бути без батька? Він для мене завжди був невіддільною частиною мисливства, і кожного разу як я йшла в степ сама, чи із кимось іншим, то відчувала себе дуже дивно, а головне — не в безпеці. 

— Ігор правий, — не відводячи погляду від язиків полум’я відповіла я Юрії, після чого зробила ще один ковток відвару та продовжила говорити те, що знаходилося в моїх спогадах: — Ми із батьком часто брали на полювання їжу, навіть якщо йшли на декілька годин. 

Юрія трішки скривилась через те, що я не підтримала її в цьому, та сперечатись не стала. І хоча питання їжі ми пропустили вдень, та вирішити його потрібно було як можна скоріше. Але чомусь мені взагалі не хотілось цим займатись, наче стало просто байдуже. Та на щастя, Юрія вирішила взяти це на себе, і нічого не пояснюючи встала та вийшла надвір. Ігор теж хотів піти за нею, та вони жестом показала йому, щоб той сидів на місці.

Не минуло багато часу, як вона повернулась із гарною новиною — домовилась із ладомирцями про їжу. На щастя вони теж займались приготуваннями в дорогу, і якраз сушили м’ясо в будинку нашого коваля. Напевно це вперше, коли ковальську піч використовували для приготування їжі. 

— Вони щось вполювали? — запитала я в Юрії, поки та сідала на своє місце.

— Так, одного із коней, що ще не втекли далі в поле, — відповіла вона, після чого вмостилась зручніше та втомлено закрила очі.

— Не думаю, що вони приготують його правильно, — сказала я та взялась підкидати дрова в вогонь. — Аби не зіпсувалось дорогою. 

Неправильно засушене м’ясо може зіпсуватись, адже на правильне приготування йде багато часу, а його не так і багато. Тому я відчувала, що полювати все ж доведеться, навіть якщо вони того коня засушать всього цілком. 

— А чого ти від них хотіла? — все ще із закритими очима запитала Юрія. — Раз на день когось із полонених прирізати, це вони можуть, а готувати їх точно не вчили. Не те щоб я їх засуджувала, але вони не виглядають мастаками у чомусь крім різанини.

Більшість із полонених це жінки та діти, з невеликою кількістю старих. Мені досі було невідомо, чому вони їх всіх не вигнали за стіни чи не зарізали. Вони ненавиділи їх понад усе на світі, але при цьому не давали смерті їх забрати. 

Можливо, вони залишать їх для паладинів, але тим і самим немає до цього якогось діла. Воїни Ліри просто ігнорували майже все навколо, увесь час займаючись незначною роботою. Наприклад, один із них зробив нові двері на одному із будинків, замість тих, що були розбиті при нападі. Кожен із них відволікався від надхожих проблем так, як міг, і на все інше просто не лишалось часу. 

Ще деякий час посидівши в тиші, ми розійшлись по кімнатах. Ігор та Юрія ночували разом, а я знайшла собі інше місце — малу кімнату в якій ледь помістилось ліжко та невеликий стіл. Чомусь саме у таких місцях я відчувала себе в безпеці, коли кожен куток добре видно, і ніхто не зможе підібратись бувши непоміченим. На шиї одразу відчувся біль та легкі відчуття чиїхось холодних долонь — погані спогади. 

Я прокинулась рано, якраз в той час, коли єдиний вцілілий півень мав зустрічати світанок своїм криком. Та цього разу він мовчав, напевно ставши чиєюсь вечерею. Напевно, йому так навіть краще, ніж доживати своє життя без собі подібних і згинути в наступаючій зимі.

Судячи із тиші за дверима їхньої кімнати, то Юрія та Ігор досі спали, і мені не залишалось нічого, окрім очікування на них, або ладомирських солдатів, що мали зайти по нас коли самі будуть готові вирушати. В спробі згаяти вільний час я спробувала розпалити багаття, намагаючись роздмухати вуглини. Та я ніколи не вміла цього робити, хоча батько й намагався мене навчити чомусь подібному. Лише дві палиці та купа часу і сил: він міг розпалити вогонь навіть так, а я не змогла нічого зробити й в таких легких умовах, коли ще жевріли деякі вуглинки. 

Безсило зітхнувши, я вирішила зайнятись чимось іншим. На думку одразу спало те, що мені б не завадило наостанок пройтись околицями, щоб попрощатись зі своїм домом. Тепер я не могла точно сказати, що народилась тут, але це точно те місце, де я стала сама собою.

Нехай спогади про селище Сірі Птахи тепер сповнені смертями, та в мені все ще жевріли, як те вугілля, і теплі спогади, від яких з’являлося бажання залишитись. Та я відганяла їх від себе, адже добре розуміла, що залишатись тут дуже небезпечно.

Взявши в руки арбалет та одягнувши накидку, я вийшла надвір, стараючись притримати двері так, щоб ті не рипіли. Мені б не хотілось будити своїх друзів раніше ніж потрібно, нехай виспляться перед дорогою. 

Все навкруги було вкрите густим туманом, який я раніше ніколи не бачила. Напевно, він майже був таким самим як той, що знаходиться в глибині Заброди, але не мав зеленого кольору. Відразу почулись різні звуки, по яких стало зрозуміло, що багато хто вже прокинувся і займався своїми справами.

Мені теж потрібно було дещо зробити перед тим як прогулятись, і я взялась шукати по найближчім будинкам зерно. В першому я не знайшла нічого, окрім кривавих плям на підлозі, а в іншому випадково відірвала від молитви одного із паладинів. Та він навіть не показав роздратування через це, а лише показав посмішку та запитав, що мені було потрібно. Його посмішка була фальшивою, та він напевно і сам розумів, що не в змозі приховати свої справжні емоції та страх. 

Коли він дізнався, що саме я шукаю, то одразу ж показав пальцем в бік двох діжок, що стояли в кутку біля мене. І справді, вони обидві були наповнені пшеницею. Здається, що це був будинок того, хто розподіляв урожай по сім'ях, і в цю пору року в нього вже ніяк не могло бути стільки зайвого зерна. Тепер, коли життя майже пішло із цього поселення, то назовні вилізають всі грішки колишніх жителів. 

Та засуджувати мертвих я не збиралась — не мені це робити, це вже точно. Взявши драний мішок, я почала набирати зерно, стараючись притримати рукою ту діру, через яку воно могло б висипатися. Через деякий час я заповнила його на чверть і, подякувавши паладину, пішла назад до будинку Беримира, щоб нагодувати наших коней. 

Колись мені казали, що не можна давати їм занадто багато зерна, тому я спершу деякий час намагалась пригадати, хто саме це говорив та яка кількість пшениці буде нормальною для них. Та так і не пригадавши нічого конкретного, я вирішила насипати їм стільки, скільки вважала безпечним, а все інше залишила неподалік, щоб взяти із собою в дорогу.

Часу на те, щоб дістатись найближчого села піде дуже багато, тому потрібно добре годувати коней, а вже від села до Ладомиру ми дістанемось швидко. Все завдяки тому, що приносить із собою цивілізація — дороги.

Зав’язавши мотузкою мішок та діру на ньому, я поспішила зайнятись тим, чим і збиралась. Вийшовши за межі частоколу я взяла в руки арбалет, після чого зарядила його. Останні дні я те і робила, що гуляла вулицями поміж будинків, а тепер мені понад усе хотілося пройтись зовні. Взявши напрямок до озера, я вдихнула на повні груди холоднувате повітря, щоб остаточно прогнати сонливість. 

Трава була вкрита інеєм, та чим ближче до лісу, тим менше його було. У Великому Лісі своя погода, як і було завжди. Та часу роздивлятись все це в мене не було, тому я прискорила хід. Одне із найулюбленіших місць в околицях — озеро. Я вийшла до нього, і перше, що впадало в око, це незвично темна вода. Рідко коли в ньому неможливо було проглянути дна. 

Навколо було дуже тихо, звуки із селища сюди не доходили, а звірі мовчали так, наче досі спали. Та так лише здалося на перший погляд, і вже за мить на дереві, що колись слугували схованкою для Ігоря, скакала з місця на місце синиця. Вона щось клювала на гілці, не звертаючи на мене ніякої уваги. Мене завжди дивувала сила таких птахів, адже не зважаючи на такі розміри та беззахисність, вони переживали зиму часом навіть краще за людей. 

Щоб не налякати синицю, я відійшла трохи далі від дерева. Оглянувшись по сторонах, я поклала арбалет біля себе та взялась вмивати обличчя холодною водою. Мимоволі я завмерла як тільки поглянула на своє відображення. Було складно упізнати в тій, хто дивився на мене із води, себе. Я наче подорослішала на п’ять років, а мої зелені очі потускніли. Звісно ж, і бліда хвороблива шкіра нікуди не ділась, і все ще робила мене схожою на примару. Я спробувала посміхнутись, але навіть так не стала схожою на ту, чиє відображення бачила ще декілька місяців тому в цій самій воді. 

Вглядаючись в очі, що дивились на мене, я почала помічати чийсь погляд, відмінний від мого. Вловивши обриси тих очей, я почала розрізняти й все інше — чорне обличчя, що дивилось на мене із дна озера. Вода викривляла його і не давала роздивитись обриси голови, та коли воно кліпнуло своїми чорними, як нічне небо, очима, я спробувала відскочити назад. Я не втрималась на ногах та впала назад, після чого як можна скоріше схопила арбалет та націлилась на озеро, очікуючи, що та істота вилізе. Та час йшов, а на мене так ніхто і не напав.

Підвівшись на ноги, та все ще тримаючи арбалет напоготові, я підійшла до того місця. Все було як і раніше, лише вода стала каламутною, наче хтось розворушив мул. 

Заспокоївши дихання, я почала задкувати від озера, уважно дивлячись на воду. Та мій погляд все ж привернула синиця. А якщо точніше, то її відсутність на гілці, лише декілька пір’їн, що лежали на землі, давали знати, що вона там взагалі була і мені не привиділось. Ще раз поглянувши на озеро, я вирішила піддатись страху та побігти назад до селища як можна скоріше.

Біжучи я вслухалась, чи не чула ще чиїхось кроків окрім своїх. Та зайшовши за частокіл я зрозуміла, що мене ніхто не переслідував. 

— Щось не так? — запитав у мене паладин, що стояв на варті в цьому місці. 

Я спершу деякий час дивилась туди, звідки прибігла, все ще тримаючи палець на спуску арбалета. Та там нічого так і не з’явилось, і я, зрозумівши це, відповіла вартовому:

— Я бачила щось у воді, — сказала я йому, одночасно розряджаючи арбалет та кладучи болт в колчан на поясі. — Це було схоже на… На чорта. 

І справді, я лише з часом зрозуміла, що вже бачила колись цю істоту у своєму сні. Тоді він намагався повіситись і попросив допомоги. Але я ніколи не зустрічала цю напівміфічну тварюку в житті.

— Чорт? — здивовано перепитав він. — Це, здається, щось місцеве. Не пам’ятаю про нього нічого, окрім того, що вони малого розміру та слабкі.

— Ні, цей, здається, був розміром з людину, — відповіла я йому, після чого прислухалась до голосів, що доносились із центра поселення. — Будьте обережні, а на мене вже чекають друзі.

Мені не здалося, і Юрія з Ігорем вже були біля коней та про щось розмовляли. Як тільки я їх побачила, то стала відчувати себе в безпеці. Все ж тепер це єдині люди на увесь світ, яким я могла довіритись на повну. І ці двоє одразу припинили розмову, як тільки побачили мене. Я не вслухалась в їхні слова, лише звернула увагу на голоси, але чомусь мені здалося, що говорили вони про мене. Воно і не дивно, зміни в мені помітив навіть Ігор, якого обманути завжди було просто. Не кажучи вже про Юрію, що, як я зрозуміла за весь час поки ми знайомі, володіла найяснішим розумом з усіх кого я знала. Навіть попри її приступи безумства, вона все ще не дала б від себе щось приховати.

— Вирушаємо? — запитала я в них. 

— Лише на тебе чекаємо, — відповіла Юрія, після чого швидко, так наче робила це вже сотні раз, осідлала свого коня. — Князівці вже всі як на голках, тому краще не змушувати їх на нас чекати. 

— Буде погано, якщо вони вирішать не чекати на нас, — додав Ігор. 

Два невеликих мішки, в які я склала свої речі та припаси, вже були на коні, тому мені навіть не довелось повертатись до будинку. Ми з Ігорем теж осідлали коней, хоча і не так майстерно, як це зробила Юрія. Та в нас ще буде час освоїти верхову їзду, і скоро ми теж будемо відчувати себе в сідлі впевнено. Сумнівів в цьому навіть не виникало. 

Кінь Юрії йшов першим, а мій останнім. Ладомирці вже чекали на нас біля виходу в степ, і на обличчях їх була лише роздратованість. Дивно, здається, що я не пробула біля озера настільки довго, щоб створити цим проблеми. Та і після зустрічі із Юрією та Ігорем ми не тягнули час.

Я навіть не говорила їм про те, що сталось під час прогулянки.

Але, серед усіх похмурих облич було й одне із посмішкою — Мірая. Вона стояла поруч із вершниками. І поруч із ними, сидячими на конях, вона однаково здавалась дуже високою.

— У вас не так багато часу, — промовила Мірая та поглянула на мене, так наче вже знала відповідь на наступне запитання. — То ж чому ви змушуєте інших чекати? 

На спині меч, а в руках шолом та сувій, що носили із собою ледь не всі паладини. Завжди коли вона поруч, усі сумніви та страхи відступали. Не дивно, що саме вона стала командиром цього загону. Якщо таких в церкві Ліри набереться ще хоча б із десяток, то ці храмовники будуть здатні підкорити світ без жодного бою. 

— Вибачте, я затрималась біля озера, — я не відчувала провини, але все ж перепросила. 

— Сестро Мірая, не сприйміть за грубість, але у нас замало часу на балачки, — промовив капітан ладомирців, що із головним паладином завжди наче ставав іншою людиною, більш вихованою. 

Та Мірая не відповіла йому, бо її увагу повністю перебрав на себе сувій, що знову почав світитись зеленим, хоча цього разу сам Заброда стояв як завжди спокійно. Коли вона розгорнула сувій, то всі навколо прикрили очі так, наче поглянули на літнє сонце. З кожною миттю сувій світився все сильніше, аж поки не спалахнув зеленим вогнем та не осипався на землю попелом. Усі поглянули на Міраю в очікуванні відповідей, і та не змусила на них чекати:

— Це погано, дуже погано, — промовила вона, уважно роздивляючись залишки паперу та перебираючи пальцями попіл, що повільно осипався з них. — Вирушайте в дорогу, але якщо ви побачите, що над Великим Лісом світиться небо, а ніч стає схожою на день, то не жалійте коней і скачіть як можна далі від цього лісу

— А чого саме ми повинні так боятись? — запитала я в неї, досі особливо не розуміючи, чого саме потрібно уникати.

— Пробудження Великого Лісу вплине не лише на землі, що граничать із ним. Безліч різних істот прокинеться від довгого сну по всьому континенту, і їх без перебільшень можна назвати монстрами, — наче читаючи текст із книги, промовила Мірая. 

— В Заброді й так багато різної нечисті, і не схоже, що вона спить, — заперечила я, добре пам’ятаючи все те, що бачила в лісі сама, і те, про що розповідав батько. 

— Все не так просто, — відповіла вона показавши гірку посмішку.

З її словами почулись занепокоєні викрики інших паладинів, а в різних місцях поселення виникали такі ж спалахи як і той, що був перед нами. Схоже, що паладинські сувої своє відслужили, і всі одночасно. 

— Галопом! — Мірая закричала і вдарила мого коня по заду так, що той вмить опинився попереду всієї нашої групи та послугував знаком для всіх інших. 

Та я не довго була першою, і поки я намагалась взяти під контроль коня, то всі інші вже перегнали мене. Побачивши своїх родичів попереду, які бігли згуртувавшись, мій кінь теж заспокоївся та поспішив до них. Єдине, що я змогла зробити в тій ситуації, це погладити його по шиї, похваливши його цим. Подорож буде довгою, і краще нам бути друзями. 

Спершу ми просувались швидко, але лише до того моменту, поки не перетнули невеликий дерев’яний місток, що я колись зламала. Вже за ним не було нічого, окрім вузької стежки, протоптаної людьми. Та і вона згодом розчинилась в сухій траві. Наші коні, яких ми отримали від загарбників, йшли високою травою набагато впевненіше за князівських. Все ж наші не бачили нічого окрім степу, а їхні більше звикли до доріг. 

Та однаково, із часом вони вже йшли майже нарівні, а іноді, навіть і швидше. Вони зі своїми кіньми були добре знайомі, можливо, навіть пройшли не одну битву, а ми своїх зловили лише вчора.

Через те, що кінь сам слідував за іншими, то я не знайшла для себе кращого заняття ніж повністю зануритись в роздуми. Так я коротала час, думаючи над тим, що саме сказали б у цій ситуації мої батьки, та які б емоції відображувались на їхніх обличчях. Годуючи свій сум такими вигадками, я і сама не помітила як надворі почало темніти. У своїх солодких фантазіях я провела весь день, але я не жалкувала за втраченим часом. Але потрібно зізнатися, що я б так і залишилась в спогадах та фантазіях, якби не слова командира, що оголосив про зупинку:

— Заночуємо тут, і якщо пощастить, то Перун буде милостивий до нас і не нашле дощу, — останні слова він промовив особливо голосно, надіючись, що той бог і справді його почує. 

Та хоча він і сподівався на це, все ж хмарне небо обіцяло зовсім інше. А звуки грому, що лунали десь далеко, так і зовсім не давали ніякої надії на суху ніч. Але що мені здалось незвичним, так це те, що інші солдати теж вірили в його слова, що було добре видно по їхнім обличчям. Дивно бачити таку сильну віру в тутешніх богів, особливо коли тебе все життя вчили тому, що надіятись та вірити треба лише в себе.

Стоянкою для нас слугувало дерево, яке я спершу навіть не помітила через сильну темряву навкруги. Це був великий дуб, який вже скинув із себе половину листя.

Цікаво, чому саме дуби ось так зустрічаються у всьому великому степі, і ростуть по одному? За стільки років із їхніх жолудів мав би вирости цілий ліс, а натомість він тут стояв і доживав своє життя в самотності. Можливо, тварини із задоволенням ласували його жолудями, як це робили кабани в лісі.

— Я прив’яжу, по ту сторону дерева, — заговорив до мене Ігор та взявся за повід коня. 

— Так, дякую, — відповіла я йому, коли він вже повернувся спиною та пішов до товстого стовбура. 

Настрій в мене був ненайкращий, і все це доповнювалось болем в горлі, тому я вирішила не тягнути із цим і підійшла до Юрії за допомогою. Хоча спершу і довелось зачекати, поки вона не закінчить розмовляти із солдатами, що явно показували до неї зневагу. В князівствах не люблять магію, особливо тоді, коли магія показує свою перевагу та необхідність.

— Ну то йди та запалюй своє багаття! — прокричав один із них, що мав лису голову, довгувату бороду та десятки малих шрамів по всій голові. — І без сраного мага впораємось! 

— Будеш так зі мною розмовляти, і я від тебе і попелу не залишу, — відповіла йому Юрія та одразу відійшла від них. Лисий лише мовчки скривився від злості, але не став відповідати.

Солдати все намагались розпалити вогонь самотужки, і справедливості заради — в них це майже виходило. Від шматка кори та палиці вже йшов легкий дим, що все ж ніяк не хотів перетворюватися на вогонь. Та горді князівські воїни відмовились від допомоги магії й продовжували свої спроби нагріти тертям траву, яку поклали на шматок кори. 

— Деякі із них просто до неймовірного тупі, — важко видихнувши, прошепотіла Юрія. 

— Не всі із них такі, — я вирішила стати на захист деяких із них, адже серед князівських солдатів були й ті, хто добре ставився до нас, в тому числі й до Юрії. — Можеш глянути на моє горло? Днями почало боліти. З кожною годиною біль тільки посилюється.

Спершу я спробувала оголити шию від високого коміра, але на щастя Юрія зупинила мене, нагадавши, що зможе побачити й крізь одяг, а солдатам краще взагалі не знати про відбитки на моїй шиї.

В її фіолетових очах з’явилось слабке світло і безліч символів, а сама вона нахилялась то вліво, то вправо, намагаючись роздивитись все з різних сторін. По її стурбованому обличчю я зрозуміла, що щось не так. 

— Здається, що відбитки стали більш… хм… Більш глибокими, — промовила вона. — Сильно болить?

— Глибокими? — перепитала я її та одразу провела пальцями по шиї, не відчуваючи ніяких змін. 

— В іншому значенні, — поспішила пояснити Юрія. — Раніше вони були на шкірі, а тепер і під нею теж.

Почуте мене здивувало і налякало. Ми лише нещодавно здихались від різних проблем, але моє минуле досі створювало їх. Тоді та істота ледь не вбила мене та залишила на пам’ять чорні відбитки своїх рук на шиї, що за увесь цей час зовсім не зійшли, так і залишаючись тавром на моєму тілі. І залишалося лише надіятись, що це не несло за собою нічого серйозного. Та чесно кажучи, я усім своїм тілом відчувала, що нічого доброго від цих подарунків на шиї не дочекаєшся.

— Ти стала сильнішою за останній час, то може спробуєш це вилікувати? — моя надія жевріла лише завдяки Юрії, адже вона єдина хто хоч трішки розуміла, що зі мною відбувалося. 

— Вибач, але я тут все ще безсила, — розбила мої надії Юрія. — Я вмію ламати та руйнувати, а от будівництво мені не дається так само добре. 

Під косі погляди тих солдатів, що не були залучені до розведення вогню, ми обійшли дерево, що тепер розділяло наш табір від солдатського. Тут були й наші коні, яких ми поки не ризикували тримати неприв’язаними. 

Нам теж потрібно було розвести багаття, але майже всю деревину вже зібрали наші сусіди, а знайти щось інше в степу не так і просто. На щастя Ігор теж встиг дещо назбирати, а Юрія без проблем зможе розпалити вогонь, не кажучи вже про те, що вона змогла б утримувати його лише своїми силами, без гілок чи трави. Але в такому випадку їй би довелося обійтися без сну, тому нам потрібно було вирішити нестачу деревини. І рішення було знайдене швидко, достатньо було лише поглянути на наших коней та гілки над ними.

— Ігор, залізай на свого коня, — він здивовано поглянув на мене, а потім і на самого коня. — Ти станеш на сідло, а я залізу на тебе. 

Я вже і сама приготувалась до цього. Падати буде високо, але більше ніяк ми не змогли б дістати до тих сухих гілок, що досі тримались на стовбурі. І Ігор, все зрозумівши, не став тягнути час і вже за мить осідлав коня, а потім і став на сідло. Мій кінь стояв поруч, тому я спершу залізла на нього, а потім спробувала перелізти на спину Ігорю. 

— Давно ми такою дурістю не займались, — прокоментувала я, намагаючись втримати рівновагу та залізти на плечі Ігорю.

Останній раз ми так дуркували коли робили пастки для Мілтуша та його друзів, і відтоді наше дитинство наче закінчилось. Тоді ми могли витратити цілий день на якусь дурницю, про яку вже могли б і не згадати через декілька діб.

Пригадуючи щасливе минуле, я ухопилась за гілку, що і справді виявилась сухою. Я ледь не повисла на ній, але вона була дуже товстою і добре трималась. Навіть потріскування не було. 

— Давай швидше, в мене зараз ноги зіскочать, — із тривожним голосом промовив Ігор, але вже було запізно. 

Ігор впав із коня, а я повисла на гілці, тримаючись за неї обома руками. Напевно я б навіть посміялась з Ігоря, але це точно не те що треба робити звисаючи на гілці, яка знаходилася на висоті метрах в чотирьох. 

— Тримайся, я зараз знову залізу, — Ігор був наляканим, але я, поглянувши вниз, відчувала лише спокій із легкими відтінками радості через гарні спогади. 

Але не встиг Ігор і підійти до коня, як гілка відділилась від стовбура. Мені здалось, що я ось-ось впаду, а гілка придавить мене зверху. Та вона не падала, а повільно відлетіла вбік, а потім і стала повільно опускатись до землі, аж поки мої ноги не відчули опору. Я відпустила її, і зробивши декілька кроків назад, поглянула на Юрію. 

— У вас, я бачу, пам’ять погана, — її очі показували, що вона використовувала магію, а рука керувала польотом гілки. 

І справді, як я забула, що вона могла не лише спалити дерево дотла, але і відірвати від нього необхідну частину. Неймовірна сила, порівняно із якою я відчувала себе безкорисною. Особливо це відчуття посилювалося коли розуміла, що і моє майбутнє життя залежало від грошей її сім’ї.

— Чому ти раніше цього не зробила? — трішки ображено запитав Ігор та потер ліктя, якого забив коли падав. 

— Провчити вирішила, щоб ніколи нічого не забували? — запитала і я, адже це питання теж мене цікавило не менше за Ігоря. Хоча мені й не було страшно, та я прекрасно розуміла, що могла б добряче поранитись, впавши із такої висоти. 

— Припиніть, — відмахнулась вона, показуючи дружню посмішку. — Хіба вам це не пішло на користь? Та і це насправді небезпечно.

Я не знайшла чим заперечити, адже це і справді дозволило мені пригадати минуле життя. І на відміну від того, чим я займалась весь сьогоднішній день, ці спогади відчувались справжніми, а не притягнутими мною самою. І хоча бажання цього робити в мене не було, та із подяки Юрії я теж посміхнулась їй, а потім і Ігорю, який у відповідь кивнув та взявся відламувати менші гілки від тієї, що дістала нам Юрія.

Наше багаття вже горіло, чого не можна було сказати про наших сусідів, в яких досі не було чутно потріскування деревини у вогні, зате було добре чути матюччя. Тепер треба було накласти опалого листя під наші ковдри, щоб не прокинутись вранці із болем в спині чи горлі. Друге я вже відчувала, але краще все ж не ризикувати. У нас вийшло щось схоже на ліжка, особливо якщо не звертати уваги на запах промоклого листя і трави, що іноді змушував мене думати, що спати ми будемо в якомусь погребі. 

На варті будуть стояти солдати, а точніше — наймолодший із них. Як я вже встигла помітити, то йому завжди діставалась найнудніша робота, та він і не був проти. Напевно йому понарозповідали, що кожен через це проходить. В будь-якому випадку це добре, що нікому із нас не доведеться бути на варті. Хоча, я б з легкістю цим зайнялась при потребі. Останніми днями я погано спала, та і сон перестав для мене бути чимось бажаним, а почав просто слугувати можливістю вбити час.

— Порозмовляти ми й в дорозі зможемо, а тепер нумо спати, — промовила Юрія, після чого із головою закуталась в ковдру.

Ігор теж повторив за нею і сховав голову в ковдрі, від чого я почала відчувати себе самотньою. Звісно, що вони наговорились сьогодні досхочу, і тем для розмов може і не знайтись. А от я весь день пролітала в хмарах, обманюючи саму себе. Можу хіба що із конем своїм поговорити, але боюсь, що тоді мене приймуть за збожеволілу. Щоб якось відволікти себе, я вирішила обкласти вогнище камінням, що ми познаходили поки згрібали листя. Особливої причини робити це у мене не було, та так дивитись на багаття значно приємніше. Одразу виникає відчуття хоча б якоїсь цивілізації. 

Через деякий час і по ту сторону дерева гілки дуба стали освітлюватись багаттям. Браві солдати князя нарешті змогли підкорити собі вогонь. Поки ми були в нашому селищі, вони, як мені здалося, були куди привітніші до нас. А тепер деякі із них дивляться на нас як на відьом. Та напевно мені просто здавалося, що вони змінились, все ж тоді ми особливо із ними не зустрічалися на вулицях Сірих Птахів, а відтоді разом йшли степом.

І до речі про відьом — цікаво, що там зараз робить Відьма, що лікувала Ігоря та Юрію? Можливо, треба було сказати про неї паладинам, щоб ті якось допомогли їй, чи вона їм. В будь-якому випадку, треба було подумати про це раніше, а тепер доля Відьми лише її руках. Мені б не хотілось, щоб із нею щось сталось. Вона багато допомагала нашим людям, хоча й рідко була їм рада. Та тепер вона залишиться в моєму минулому, як і все інше. 

Від роздумів мене відірвали зелені спалахи, що пронеслись небом. Вони йшли від Заброди, і ознакою того, що ми вже далеко звідти, було те, що ці спалахи були слабкі, а грому не було чутно.

Саме в той момент я перестала чути кроки нашого вартового, що весь час нервово ходив навколо дуба. Воно і не дивно, якщо враховувати те, що ці солдати бояться Великого Лісу найбільше на світі. Напевно дивився переляканими очима і думав, чи варте це того, щоб розбудити командира.

Та згодом спалахи припинились, а вартовий знову взявся намотувати кола. Тоді я задумалася, чи не сказати йому, щоб лягав спати, а я сама його б підмінила. Все ж дивно, що він мав бути на варті всю ніч, без якоїсь зміни. Але якщо він вміє спати сидячи на коні, то це б все пояснило.

Та я не стала нічого йому казати, адже навіть моє безсоння здалось через деякий час і я заснула.

Складно було сказати, від чого саме я прокинулась, від дощу, криків солдатів, чи від поштовхів Юрії. Протерши очі я спершу поглянула на обличчя Юрії, яка посміхалась наче дурне дитя, що ніколи не мало проблем, а потім перевела погляд на небо. Гілки та ще не повністю опале листя не могли сховати за собою темні хмари, із яких вже лився дощ. Дощ був не сильний, на щастя. 

— Благ, бісовий ти виродок, сюди йди! — кричав командир солдатів, поки всі інші теж дивились по сторонах. 

— Наш вартовий зник, — взялась пояснювати Юрія, одночасно скручуючи свою ковдру, щоб повісити на коня. — Речі його теж знайти не змогли, як і коня. 

— Може злякався та втік? — додав Ігор. — Вночі знову спалахи були, якщо мені не приснилось. 

— Не приснилось, — затвердила я слова Ігоря, після чого підвелась та теж стала прибирати своє тимчасове ліжко. — Сумніваюсь я, що він через це зник. Вночі ще деякий час тут бродив, навіть після спалахів. Навіщо йому тікати без нас, якщо до світанку лишались лічені години?

Хоча я і подумала, що він не міг ось так покинути всіх та втекти, але нічого другого на думку і не спадало. Тому я, одразу після того, як повісила все необхідне на коня, підійшла до командира, який вже щось говорив своїм підлеглим:

— Розділимося і будемо шукати. Навряд чи в якусь біду потрапив, бо речі забрав із собою. Тому якщо не знайдемо, то будемо вирушати без того придурка, — хоча він і говорив так, та по його очах було видно, що він сильно непокоїться через молодого солдата.

— Нам допомогти? — запитав в нього Ігор, що разом із Юрією вже стояв поруч зі мною. 

— Ви двоє краще сидіть біля дуба, щоб нам потім не прийшлось і вас шукати, — змахнувши рукою відповів командир, якого, до речі, звали Боревеном. — Діано, а ось від твоєї допомоги ми не відмовимось. Ми солдати, а не мисливці, і навряд зможемо вислідити його так само добре як і ти. 

Я була рада почути ці слова, навіть не дивлячись на те, що якась частина із них мене ненавиділа через імперську кров та магію, яка, на їхню думку, текла в моїх жилах. В горлі досі відчувався біль, тому я лише кивнула у відповідь та почала шукати сліди Блага. Але як би я не вишукувала, а знайти змогла лише ті, що утворювали коло навколо дуба. Навіть ніякої притоптаної трави не було, лише та, яку ми самі протоптали вчора, прийшовши сюди. Щоб точно переконатись у всьому, я ще декілька раз обійшла навколо та, так нічого і не знайшовши, підійшла назад до Боревена. 

— Слідів немає, — трішки покривившись від неприємного відчуття в горлі сказала я. — Можливо він йшов по наших слідах, але коня він би не змусив зробити теж саме. 

— Боревене, чого ти чекав від цієї імперської виблядки? — зійшов на гнів один із солдатів, який, здається, був другом зниклого.

Я не відчула образи за себе чи за матір, але це не завадило мені вмить дістати Гілдарового ножа. Та я ніяк би не встигла ним скористатись, бо вже за мить той солдат лежав на землі й тримався за живіт. 

— Що ти поводиш себе як скотина?! — закричав у відповідь Боревен, вдаривши свого підлеглого в живіт. — Вставай і допомагай нам шукати твого брата! 

Зниклий виявився його братом, і тому його можна було б зрозуміти. Та мені на його рідню, як і на нього самого, якось було байдуже. І взагалі, йому сильно пощастило, що першим до нього дістався його командир, а не я чи Юрія, що вже була готова використати магію. 

— Слухаюсь, — тихо просичав крізь зуби солдат та підвівся на ноги. Просити вибачення він, у всіх традиціях Князівств, не став. 

— Розійдемось навсібіч. Але надовго не затримуйтесь, — віддав наказ Боревен, якого я вже почала поважати, навіть не дивлячись на його погляд, в якому досі була зневага до мене та Юрії.

Сховавши ножа та взявши в руки заряджений арбалет, я разом з усіма іншими вибрала напрямок та пішла в пошуках Блага. Деякий час я йшла поруч із командиром, який скрупульозно видивлявся сліди в траві. Та чим довше ми йшли, тим більше від мене віддалявся Боревен та ще один його підлеглий, що йшов з іншого боку.

Особливо в степу нічого не повиглядаєш, хіба що в якихось впадинах чи низькорослих зарослях. І якраз такі зарослі й були в метрах трьохсот від мене, якщо мене не зраджував мій зір. Через хвилину я помітила як із тих хащів злетіло декілька птахів, чиє каркання одразу рознеслось навкруги. Не можна було сказати чи налякало їх щось. Піднявшись вище вони припинили махати крилами, і бувши керованими потоком вітру, пролетіла наді мною, ще декілька раз каркнувши. 

Трава ставала все вищою, через що відображала на собі пориви вітру як вода в озері, виграючи хвилями. Та це не єдине, що приносив із собою вітер. Полювання із батьком навчило мене звертати особливу увагу на запахи, і тепер це давало свої плоди. Я вловила слабкий запах свіжої крові. Він йшов прямо від тих хащів на моєму шляху, і я вирішила прискорити хід та взявшись зручніше за арбалет. І схоже, що не тільки у мене гарний нюх — попереду показався Боревен, що вийшов з-за невисокого пагорба. Побачивши мене, він зупинився, щоб дочекатись. 

— Бачила? — запитав він у мене, коли я дійшла. — Щось воронів злякало у тих хащах.

Все ж таки мій нюх був найкращим, і Боревен звернув увагу лише на птахів, які, на мою думку, ні від кого не тікали, а просто полетіли у своїх справах. 

— Звідти йде запах крові, і він стає все сильнішим, — відповіла я йому, після чого ми разом пішли до зарослів. 

Підійшовши ближче, ми помітили, що ці зарослі спускалися у велику низину, більше схожу на пересохле колись давно озеро. Тепер вже було видно, що це був цілий непролазний ліс із тернових кущів, і навряд чи хтось розумний сховався б там. Хіба якщо любить коли його шкіру проколюють тернові колючки.

Стараючись щось розгледіти поміж нескінченних гілок та пожовклого листя, ми повільно просувались до самого низу цього «озера». Запах крові ставав все сильнішим, і судячи з рухів носом, Боревен теж відчув його. Він повільно дістав меча та став йти повільніше, і це нагадало мені батька.

Цілком можливо, що вони встигли повоювати на одній війні, можливо навіть на одній стороні. Хоча тут складно сказати, хто на чиїй стороні був. За розповідями чоловіків із нашого поселення, тоді всі воювали з усіма, і на наступний день могли укласти союз із тими, чиїх солдатів ще нещодавно вбивали. Тому і не дивно, що моя матір та батько зустрілись в лазареті, бувши при цьому імперкою та підданим одного із князів.

Тим часом ми вже дістались самого низу, і лишалось лише обійти невелике відгалуження заростей. І коли ми дійшли куди потрібно, ми побачили його.

Благ стояв поруч зі своїм конем, що лежав із перерізаним горлом. В руках Благ тримав закривавленого меча, а голову, накриту капюшоном накидки, він схилив донизу. Здавалось, що він оплакував свого вірного друга, пускаючи сльози та крививши губи. Він наче не помічав нас, хоча ми й продовжували підходити до нього все ближче. 

— Благ, якого хріна тут сталось? — запитав у нього Боревен, опускаючи меча. — Благ, ти чуєш?

Та Благ продовжував плакати, і навіть не дав знати, що чув нас. Лише його ніздрі розширювались все більше і більше, із кожним нашим кроком. Я відчувала щось неладне, і про всяк випадок відкинула свою накидку за спину так, щоб було простіше вихопити ножа, а арбалет приготувала до стрільби. Пропустивши Боревена вперед, я йшла позаду нього та вслухалась в сопіння носом Блага, із яким він втягував в себе наш запах.

Підійшовши до нього ще ближче, на відстань у п’ять кроків, ми помітили, що Благ похитується наче від гарячки, а його обличчям стікав піт. Боревен опустив меч та протягнув вільну руку до свого підлеглого. Повільно підходячи до Блага, роблячи невпевнені кроки, він дотягнувся до капюшона, що приховував його верхню частину обличчя. Та не встиг він його скинути, як Благ задер голову до неба та завив.

Він вив не як людина, що намагається бути схожою на дикого звіра. В цю мить його руки та ноги видовжилися вдвоє, роздаючись тріском кісток, від чого він навис над нами як велетень над дітьми. В момент коли він опустив голову та поглянув на нас, я зрозуміла, що в ньому не було нічого людського. Не знаю якого кольору в нього раніше були очі, та тепер на нас дивився погляд мертвого, чиї очі стали скляними та знебарвленими, як у тухлої риби. Його обличчя та шкіра на руках і ногах, що тепер не поміщались в одязі, обросла рідкою та товстою шерстю. Випустивши із лап меча, він оглянув нас так, як дикий звір оглядає свою жертву після полювання.

— Всі сюди! На допомогу! — все що встиг закричати Боревен перед тим, як істота відкинула його мені за спину, всього одним змахом руки. Він встиг заблокувати удар кігтями своїм мечем.

Я не стала чекати поки стану наступною, і одразу ж пустила болта, цілячись в серце. В мене було прекрасне розуміння того, що це був мій останній постріл, адже зарядити арбалет мені ця почвара не дасть. Занадто близько він був до мене. Болт влучив чітко в ціль, але тварюка ніяк не зреагувала на це, хоча на мить мені й здалось, що я побачила посмішку на його обличчі. Чи, можливо, це було б вже правильніше назвати мордою?

— Я, ш’їм твої очші! — я зрозуміла його слова, не дивлячись на важку вимову та гарчання, що виходило із його горла разом зі словами. 

Можливо, це був вовкулака, хоча і вовчого в ньому я нічого не бачила, скоріше нагадувало куницю-перевертня. Та в будь-якому випадку воно було розумне, раз могло говорити. І звісно ж, що розумна істота не дасть мені другого шансу. Він стрибнув у мій бік, і я лише чудом встигла викинути арбалет та вихопити ножа, навіть усвідомлюючи, що шансів у мене щось зробити із цією зброєю не було.

Та на щастя, в момент коли до мого обличчя наближались витягнуті двометрові руки, їх відбив меч Боревена. Як і потрібно було очікувати від командира, він був у гарній формі та встиг прийти у себе після того сильного удару. До того ж його меч виявився вдосталь гострим, щоб перерубати одну руку монстра по лікоть. 

— А-а-а-а-а! — Боревен закричав та спробував вдарити Блага в голову. 

Але цього разу він не застав його зненацька, і той знову відкинув Боревена в сторону, а його меч відлетів ще далі. Перевертень знову поглянув на мене та одразу зробив випад вцілілою рукою, на якій показались довгі, наче ножі, кігті. Захиститись чи відскочити я не встигла, а тому удар прийшовся в ліве плече. Мене прибило до землі наче комаху швацькою голкою, і я відчула як кіготь пробив мене наскрізь.

Та не можна було дати болю паралізувати себе, і я, щоб не загинути так ганебно після всього пережитого, всадила ножа в його руку. Удар прийшовся на його зап’ястя, та я не стала чекати поки він відповість. Витягнувши ножа із його руки я завдала ще два таких удари, аж поки не побачила перед своїм обличчям його розкриту пащу. Довгі зуби, схожі на які я бачила лише в однієї істоти — щуки. Такими зубами він би перетер моє обличчя за лічені секунди, але його рухи були занадто швидкими, щоб я встигла щось із цим зробити.

Згадуючи всі попередні рази, коли мене діставали холодні руки смерті, я зрозуміла, що занадто часто я уникала страшної долі, і можливо, що я йду наперекір їй, вириваючись із її обіймів. Та чи змогла б я і цього разу уникнути смерті? Думки лились одна за одною, і здавалось, що для них часу було достатньо, на відміну від того, щоб встигнути встромити ножа в горлянку чудовиська. 

Та в останній момент по горлу Блага пройшовся ніж, що легко розсік шкіру та артерії. Перевертень повалився на бік, куди його потягнув Боревен, врізавшись в нього в стрибку. А мій світ, що я бачила очима, залився в червоний колір. Кров з горла монстра пролилась на моє обличчя. Огидне відчуття на шкірі, огидний запах та огидний смак. Це відрізнялось від крові у свіжому м’ясі, в цій було більше гнилі та гіркоти. 

— А-а-а-а! — я закричала через відчутий біль в плечі. Благ завалився на бік, потягнувши за собою свій кіготь, що досі був між моїх кісток. 

Остерігаючись того, що перевертень ще підведеться та потягне мене за собою, я вирвала із себе його кіготь та спробувала відповзти. Від крові в очах все здавалось наче уві сні, і плило як в кривому дешевому дзеркалі. Та я все ж розгледіла як Боревен, сидячи поверх чудовиська, завдавав удар за ударом, просікаючи ножем кольчугу та грудину колишнього підлеглого. Життя покинуло його тіло, але Боревен все продовжував завдавав ударів, і зупинився лише коли неподалік почулись голоси двох інших солдатів.

— Командир?! — закричав у все горло один із них, після чого завмер, дивлячись спершу на мене, всю в крові, а потім і на Боревена, що сидів на Благі, якого все ще можна було розпізнати всупереч змінам в тілі.

Вслід за першим солдатом прибув і другий, що був братом нашого перевертня. І навіть попри вигляд свого брата, із нелюдськими пропорціями тіла та зовнішністю, він взявся за зброю та направив її на Боревена, очікуючи на відповіді. Час йшов, а вони обидва мовчали, через що руки солдата все сильніше тремтіли від злості. Ще б мить, і він би не витримав та атакував свого командира. 

— Ох сука, так Благ був прикидою? — порушив тишу перший солдат. — Мені про них дід розповідав, але казав, що вони вовчу шкіру на себе одягають. 

Не мені одній здалось, що на вовка Благ аж ніяк був не схожий. Та і те як він назвав перевертня, здалось мені дивним: ніколи не чула такої назви. Та хай там як, а його слова подіяли й на брата загиблого, і той опустив зброю. 

— Людиною він був, людиною! — брат не стримався та впав на коліна. — Ну як він міг бути такою звірюкою, коли вже п’ять років із нами службу проходить? 

— Ти правий, Велезаре, він став таким цієї ночі, — почав говорити Боревен. З його слів я нарешті дізналась ще одне ім’я. — І напевно відійшов трохи далі, щоб не повбивати нас, поки ми спали. 

Напевно, якби не діра в плечі та огидний присмак у роті, я б пригадала їм, що Благ не залишив ніяких слідів. І якщо він так хотів нас вберегти від страшної смерті, то не став би витрачати час на те, щоб приховати свій напрямок. Та і те як його кінь не залишив відбитків на землі, досі було невідомим.

Та якщо поглянути навколо, то тут теж не було притоптаної трави чи слідів від підков, а тому виникало відчуття, що щось принесло сюди їх повітрям. 

— Діано, це твоя кров? — нарешті помітив перший солдат. — Тебе відвести до подруги, чи ти сама вилікуєшся? 

— Краще відведи та допоможи підвестись на ноги, — відповіла я йому та оглянулась по сторонах, шукаючи арбалет та ніж. 

Ніж лежав поруч, а тому опинився в мене ще до того, як солдат встиг підійти. А от за арбалетом довелося пройтися. Солдат хотів допомогти мені, щоб я трималась за нього, але Благ пробив мені плече, а не коліно, тому я відмахнулась від допомоги.

Закинувши арбалет за спину, я згадала ще дещо, і підійшла до тіла Блага. Болти Гілдара були дорогими, як і арбалет та ніж, а тому не можна просто розкидатись ними. Під злий погляд Велезара, я витягла болт із грудей Блага, після чого обтерла його об одяг вбитого. Мені було байдуже, що там подумає про мене Велезар, та зброю потрібно завжди тримати чистою. 

— Ходімо, — я покликала до себе солдата, що мав довести мене до табору. 

Він взяв мене під руку і ми пішли так швидко, як тільки я могла перебирати ногами. Він явно був занепокоєний через те, що відбулось, але чомусь приховував це, і показував лише спокійне обличчя. Та от тремтіння рук він не міг приховати, і вона частково передавалась мені. Позаду нас почулись голоси, в слова який я не стала вслухатись, а згодом вслід за ними почулись і удари чимось залізним по землі: копали могилу, роздовбуючи землю мечем.

Помітивши мою зацікавленість цим, солдат вирішив все пояснити:

— Звіра і ховають по звірячому, боги його не приймуть, — промовив він, і цього разу не зміг приховати тремтячий голос. — Останній раз прикиду бачив в дитинстві, і то на картинках, намальованих дідом.

— Чому ти його так називаєш? Ким він прикидається? — запитала я.

— Ну, дід казав, що вони прикидаються людьми, а вночі на полювання ходять. Дід у мене не грамотним був, і розмовляв погано, тож може я його і не так зрозумів. 

Далі ми йшли мовчки, що дозволило мені зайнятись своїми думками, що однаково були забуті щойно ми дістались дуба. Там вже чекали майже всі князівці, а Юрія з Ігорем вже навіть не дивувались тому, що я знову була поранена. Втім, магія швидко залікувала моє плече, та і самому Боревену дісталось куди більше за мене.

Солдати розпитали мене про все, і вислухавши мою не багатослівну розповідь, поспішили до свого командира. Деякі із них дивились на мене так, наче це я в чомусь винна, та із їхнім ставленням до всього магічного, що не дане богами, це навіть не дивно. Не здивувалася б, якби Боревен навіть не попросив про лікування у Юрії, або ж навіть відмовився, якби та сама запропонувала.