Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

Нам не довелося довго чекати на князівських солдатів, і вони повернулись якраз тоді, коли Юрія закінчила із моїм плечем, а я із сушеним м’ясом, що було відведене на сніданок. Їхні руки були в землі, а в деяких шкіра на пальцях була здертою.

Вони поспішали поховати тіло Блага як можна скоріше, і нам навіть пощастило, що перевертнів не заведено спалювати на багатті. Бо мені чомусь здалося, що Велезар захотів би саме такого прощання із братом, а від допомоги Юрії із її вогнем, вони б знову відмовились.

Як я і думала, Боревен постійно корчився та хапався за ребра, але до Юрії навіть не підійшов. Напевно так і чекатиме, поки не дістанеться до найближчого жерця, який милістю богів вилікує його рани. 

Лише раз поглянувши на моє плече, Боревен взявся збирати свої речі разом з усіма іншими. Взявши деякі припаси Блага, все інше вони обережно склали під дубом, що був цієї ночі для нас прихистком.

— Діано, — звернувся до мене Ігор, коли ми вже осідлали коней та очікували на останні приготування солдатів. — Давай більше не розділятись? Якщо кудись збираєшся йти, то і нас бери із собою.

Розумні слова від хлопця, якого всі завжди вважали дурнем. Напевно це був останній раз, коли я так нерозумно ризикнула своїм життям. Та хто ж знав, що пошуки зниклого закінчаться кровопролиттям?

— Добре, — відповіла я йому та направила коня вслід за вже готовими вирушати солдатами.

Все виглядало так само як і минулого дня, за відмінністю того, що тепер нас було на одного менше, а я тепер уважно дивилася по сторонах, а не плавала у фантазіях.

Ще мою увагу привернула Юрія, бо чомусь на її обличчі добре проглядався сум та роздратованість. Перевівши погляд на того, хто мав найбільший вплив на неї, я оцінила і вираз обличчя Ігоря. Очі наче у шкідливої дитини яка розуміла, що зробила щось погане, але при цьому не знала, що сказати.

Це ж треба, невже голубки посварились поки мене не було із ними?

Ми поступово віддалялись від дуба, і на заміну йому в степу так нічого і не з’явилось. Раніше я ніколи не відходила так далеко, щоб не бачити взагалі нічого крім трави. Великий Ліс завжди було видно, а тепер навіть найвищі дерева зникли за обрієм. Слабкі спалахи над лісом давали знати, що Заброда нікуди не дівся, і стояв там, де і був всі тисячі років.

Мій погляд привернули рухи в траві попереду нас — із високої трави виставилася голова оленя, що насторожено дивився в наш бік. Це був молодий самець, а отже десь поруч є стадо яким володіє найсильніший самець. Цей був худорлявим, як це часто буває восени, коли самці всі сили прикладають до пошуку самиць, іноді навіть забуваючи про їжу. Дивно лише те, що він весь час мовчав, а не ревів, прикликаючи самок.

— Хтось хоче сьогодні ввечері свіжого м’яса на багатті? — запитала я в першу чергу звернувшись до солдатів, вирішивши, що Ігорю та Юрії краще помовчати деякий час та обдумати свою проблему.

— А влучиш із такої відстані? — усміхнувшись запитав той лисий солдат із великою кількістю шрамів на голові. Що мене здивувало, адже він якраз більше всіх ненавидів мене та Юрію, але схоже, що бажання пожерти його пересилило.

— Ну і зір у тебе, Різак, не гірше нашої мисливиці, — сказав Боревен та зупинив свого коня, чому одразу послідували й всі інші. — То може обидва спробуєте пристрелити оленя? Тут кроків сто до нього, не менше. Заодно поглянемо в кого із вас із зором краще.

Мені й самій стало приємніше, коли у всіх окрім Юрії, Ігоря та Велезара на обличчях з’явились посмішки. Та хоча я і не заради забавки запропонувала вполювати оленя, я не змогла не прийняти виклик.

— Ну що, поглянемо чи твоя іграшка краще за мого лука, відьмо? — а мені вже почало здаватись, що Різак, як його кличуть друзі, не така вже і погана людина.

— Теж мені, стрілець, а може мені ще із рогатки стріляти? — кинула я в бік лисого та демонстративно сплюнула на землю, від чого він скривив обличчя. — Лук мені дайте, для такої то відстані.

Напевно арбалети не були популярними в армії князів, тому лисий не знав, що для дальніх відстаней краще підходить лук. І лук мені одразу ж дали — його протягнув мені той самий солдат, що допомагав дійти до нашого табору. Давши мені свою зброю та одну стрілу, він не впустив можливості назвати своє ім’я — Кабан, як його кликали знайомі.

Мені завжди здавались дивними такі клички замість імен, але якщо подумати, то відійшовши від свого імені, можна забути про минуле, або хоча б менше про нього згадувати.

— Кабан, давай ближче до мене, — покликав його Боревен. — Рахуй до трьох та махни рукою, бо в мене ребра досі ниють.

На диво олень весь цей час продовжував дивитись у наш бік. Ослаблість, передсмертний стан, та байдужість — до цього доводить деяких тварин бажання розмножуватись. І навіть коли Кабан підняв догори руку та взявся рахувати до трьох, він лише ліниво повертів головою по сторонах, так наче зовсім нас не бачив і не чув. Можливо, що він був не виснажений пошуком самиць, а просто хворів на щось. Та навіть в такому випадку його смерть не буде марною. Все ж краще загинути від стріли, ніж бути роздертим вовками.

Ми тримали луки опущеними, лише поклавши на них стріли, тому коли Кабан змахнув рукою, ми обидва поспішили натягнути тятиву та майже одночасно спустили її. І хоча я вистрілила першою, та я не могла натягнути тятиву так само сильно як Різак, і тому його стріла компенсувала мою першість.

Всі завмерли в очікуванні того, як дві стріли влучать в бідолашну тварину. І я сама відчула те, про що давно забула — очікування результату. Та це був не перший мій раз, а тому ця мить не розтягнулась, наче уповільнюючи час, а закінчилась так швидко як і почалась. Стріла пущена мною влучила під вухо, а Різака — в шию.

— Ну і ну, — здивовано сказав Боревен. — Думав, що ви обидва промахнетесь. Ну, мужики, займіться м’ясом, і не тягніть час.

Боревен послав своїх людей до туші оленя, а сам теж потроху почав підганяти свого коня в той бік, чому послідували й ми. Тепер на всіх обличчях знову були похмурі вирази  — про смерть Блага ніхто не забув, хіба що лише на той час, поки ми змагались у стрільбі.

— Олень це добре, але якщо не складно, могла б ти по можливості підстрелити зайця? — запитав у мене Кабан, забираючи назад свого лука. — Стріляю я не так добре, тому навряд зможу поцілити в таку малу тварину. Та за заяче м’ясо іноді вбити готовий.

— Якщо трапиться, то спробую, — я одразу йому відповіла трішки грубим голосом, щоб прибрати із його обличчя ту посмішку та погляд, який час від часу ловила на собі останні роки від осіб протилежної статі.

Солдати впорались швидко, тому ми не чекали на них довго та одразу взяли необхідний темп. Ночувати нам однаково доведеться, але краще перед цим відійти від Заброди як можна далі, щоб без зайвих острахів наїстись та лягти спати. І я сподівалась, що ми зможемо знайти воду, бо хоча на дворі й холодна осінь, та запаси закінчувалися, не кажучи вже про те, що коні теж мають пити.

Спершу я трималась поруч із солдатами, але швидко почала себе відчувати чужою, тому через деякий час відстала від них та приєдналась до Юрії та Ігоря, що вже довгий час так і не промовили жодного слова.

Та якщо розмовляти вони не збиралися, то і я їм ніяк в цьому не хотіла заважати. Просто вирішила доповнити їхню мовчанку своєю.

Так, слухаючи розмови деяких солдатів попереду, ми провели весь залишений нам до ночі час. І нам сильно пощастило знайти новий прихисток на ніч, хоча це і відбулось завдяки Боревену, який спершу проігнорував прохання своїх людей зупинитись там, де на нас настала ніч. Тому вже по темряві ми вийшли на невеликий гай, де хоча б трішки голі дерева нас захищали від вітру. І на превелике щастя, там не було проблем із деревиною для багаття, і ми швидко розпалили вогонь. І звісно, що горді воїни свого князя знову розводили багаття своїми силами.

Тієї ночі на небі вже не було непроглядних хмар, і час від часу навіть було видно зірки. Та їхнє сяйво наче перебивалося зеленими спалахами, що на ніч завжди ставали більш помітними. Всім було ніяково коли стовбури дерев та голі гілки на них, фарбувались в зелений колір із кожним спалахом.

Як би далеко ми не відійшли від Великого Лісу, а спалахи із кожним днем ставали все сильнішими. Дійшло навіть до того, що від багаття солдатів почулись розмови на тему того, чи бачить це все їхній князь, що знаходився в Ладомирі. Та думаю, що для цього всього зарано, враховуючи те, що за словами Боревена ми досі не вийшли на річку, що протікала степом десь посередині шляху.

Тому ми проведемо в холоді багато днів, через що я трішки непокоїлась за Юрію, яка точно не звикла до такого. Все ж зігріти себе під час сну вона за допомогою магії не зможе. Та і ми з Ігорем хоча і звикли до холоду, та однаково не безсмертні. Я вже добре відчувала, що до болю в горлі додалось неприємне відчуття, коли хочеться розшкрябати його до крові, аби тільки воно зникло.

Якби це тільки не переросло у повноцінну хворобу.

— Якщо вода потрібна, то там є невелике озеро, — неочікувано веселим голосом сказав Кабан та пройшов повз нас із набраною в казанки водою.

— Я за водою, — сказала Юрія та, різко вставши, підійшла до свого коня, де і звисав наш єдиний казанок.

Не ставши щось казати, лише вказавши жестом Ігорю, щоб той лишався на місці, я пішла вслід за Юрією. Вона не була мені чужою, як і Ігор, а тому мені треба було дізнатись, що саме так вплинуло на них, та чи могла я якось допомогти. Сама Юрія одразу зрозуміла, що я йду поруч із нею, але ніяк на це не зреагувала. Лише коли ми перестали чути людей із нашого табору, ми уповільнили хід та почали розмову.

— Я можу чимось допомогти? — запитала я в неї, вирішивши не розтягувати розмову натяками чи повільно її підводити до теми.

Та вона, схоже, і сама не знала відповіді на це запитання, тому на деякий час завмерла в роздумах. І лише сильний спалах із Заброди, в якому я побачила сльози на її очах, вирвав її із думок.

— Я боюсь, Діано, — сказала вона та повільно почала йти далі у напрямку, де повинне було бути озеро.

Йдучи Юрія підняла догори руку, і з її долоні вилетіла іскра, що, підлетівши вище, збільшилась у розмірі та почала освітлювати все навкруги, наче якась свічка. Світло не було сильним, але цього вистачало, щоб добре бачити все на десяток кроків.

— Чого саме? Когось із солдатів? Якщо так, то ми з Ігорем зможемо тебе захистити. Та і вони тобі не рівня, — я взялась казати все, що спадало на думку, але Юрія перебила мене:

— Припини, — вона відкинула казанок та підійшла до мене, після чого обійняла. — Я боюсь смерті Лебека, і того, що вона принесе за собою в майбутньому. Я боюсь себе, коли втрачаю розум. Боюся, що так одного разу знову вб’ю когось близького мені.

Той випадок, коли вона вбила того оленя, тоді вона показала ту страшну посмішку — цього вона боїться. І судячи зі сказаного нею, хтось із її близьких загинув від її рук. Але при тому, що я і сама побоююсь її в такому стані, та все ж відчуваю себе в безпеці весь інший час. Вона як стіна, яка може захистити від ворогів — стіна вогню, що може перетворити у попіл будь-кого.

— Я... Я не знаю що сказати, — відповіла я чесно на слова подруги, зумівши лише обійняти її у відповідь.

— І не треба, Діано, бо тебе я теж боюсь.

Її слова застали мене зненацька, і  я вже точно не знала чим відповісти на це. Вона тремтіла ледь не так само, як поодиноке листя, що досі трималося на деревах, а я знову не знала чим допомогти близькій мені людині. Як тоді із мамою, я могла лише сказати, що все буде добре, та сама повірити в ці слова я не здатна.

— Продовжуй, Юріє. Розкажи мені все.

— Те, що тече в тобі замість крові, що це? Чому воно наче живе та пручається моїй магії? Я прикладаю вдесятеро більше сил для лікування твоїх ран ніж потрібно, а у відповідь чую чийсь сміх та слова незрозумілою мовою.

Від цих слів в моїй пам’яті пронеслись всі ті спогади породжені снами, в яких я зустріла того коваля та жінку, що вклала мені в руки ножа. Та що найстрашніше — вклала в думки сумніви про те, ким я була насправді.

— Я не знаю, і мене це теж лякає. Та можеш бути впевнена, що я ніколи не заподію тобі шкоди, — після моїх слів Юрія відійшла від мене, та підібрала казанок.

— Шкода, що я не можу пообіцяти тобі теж саме. Та однаково дякую тобі, що вислухала, — відповівши мені, вона пішла до озера. — А тепер, я б хотіла побути наодинці.

Я не стала чекати на неї та, неспішно й дивлячись під ноги, пішла назад до табору. Хоча в мене і був гарний зір, та і до темряви я звикла, але добре роздивитись все я могла лише в моменти коли все навколо освітлювалося спалахами Заброди.

Йдучи до табору я задумалась над словами Юрії, що правда, цього разу я теж не змогла прийти до якихось висновків. Багато питань вирішиться, можливо, лише в Євіанні, де повинні бути люди, що допоможуть зрозуміти природу того, що зі мною відбувалося.

А що на рахунок страху Юрії перед тим, що вона може завдати шкоди нам, то я її розуміла. Нещодавно вона розірвала ті окови, що стримували її магічні сили, і вона стала ще небезпечнішою для свого оточення. Та це не причина їй огороджуватись від мене, та найголовніше — від Ігоря. Надіюсь він теж все зрозуміє.

В таборі все було як і раніше, за відмінності запаху, що йшов від багаття солдатів. Всі вони, крім Велезара, сиділи із радісними мордами очікуючи на приготування свіжого м’яса. Я теж розділяла їхні очікування, бо те жахливе сушене м’ясо мені вже набридло. Було великою дурістю не взяти щось для приготування каші. Звісно, що можна було відсипати щось із запасів для коней, та без зерна вони не зможуть бути такими ж швидкими та витривалими.

— Діано? — Ігор із занепокоєним виглядом сидів біля нашого багаття, малюючи щось незрозуміле на землі.

Він не запитав прямо, та я добре розуміла, що саме його турбувало, та що б він хотів знати. Але тоді Юрія довірилась мені, то ж краще буде якщо вона сама йому все розповість, коли буде готова. То ж все, що я могла, просто дати дружню пораду:

— Просто будь поруч із нею та постарайся не засипати її питаннями. Вона сама розв’яже цю проблему, лише дай їй час.

Юрія довго не поверталась, і я вже почала думати, що краще було залишитись поруч із нею, навіть якби вона була проти цього. Перед очима досі пролітали спогади того, як Благ накинувся на мене та Боревена, і мені б дуже не хотілось, щоб щось подібне сталось і з нею також. Та я так і не встигла прийняти якісь дії, як серед темряви показався вогник, яким Юрія освітлювала собі дорогу. Вогник розвіявся як тільки вона підійшла ближче до нас. По її обличчю добре було видно, що вона вмилась водою з озера, але це не приховало того, що вона плакала.

Ми більше ні про що не розмовляли, але я відчула, що такої напруги між Юрією та Ігорем вже не було. І справді, як мені колись казала мама, що сум легше відігнати іншим людям, ніж тобі самому. Їй вистачило нашої короткої розмови, від чого і мені полегшало на душі. Мені й самій хотілось заплакати, але розуміння того, що сльози мої теж змінились як і кров, змушувало мене забути про це та всяко пручатись цьому бажанню.

Повечерявши, ми полягали спати. На варті цього разу було двоє солдатів, щоб не повторити подій минулої ночі, тому заснути було простіше, ніж я думала.

Мені нарешті наснився сон, хоча гарним його було складно назвати. Там знову були мої батьки, що тримали мене, вкутану в м’яку тканину, на руках. На їхніх обличчях була радість, а я, намагаючись щось сказати у відповідь, лише водила перед собою маленькими руками.

Та незабаром з-за їхніх спин вийшла жінка, та сама, що вже снилась мені раніше. На цей раз я бачила її добре, лише обличчя було приховане за густою темрявою. Але попри це я відчувала, що вона теж усміхалася так само радісно як і мої батьки. Повільно обійшовши збоку, вона нахилилась до мене, на що моя матір та батько зовсім не звернули уваги. Її холодні руки доторкнулись до мого обличчя, а темрява, що приховувала її лице, потроху розріджувалась. Та я не встигла щось побачити крім слабких обрисів очей та носа, бо вже за мить мама випустила мене з рук, і я почала падати. Наче провалившись крізь землю я падала все нижче і нижче, спостерігаючи лише світло зверху, що слабшало із кожною миттю. Страшне відчуття, що падаючи я наближалася до чогось, що чекає на мене знизу, пробудило мене.

Прокинувшись я з переляку зіскочила на ноги та, ледь втримавшись від того, щоб не влетіти в багаття, оглянулась по сторонах. Всі навкруги теж не спали, і мені навіть подумалось, що не тільки мені наснилось жахіття. Та все стало зрозуміло коли я почула сильний грім, що розносився степом із такою силою, наче це над нами щойно зійшла блискавка. Але насправді це Заброда — спалахи стали настільки сильними, що сліпили кожного хто намагався поглянути в їхній бік.

— Блядство! — закричав хтось із солдатів. — Давайте по конях! — через грім я не зрозуміла, хто саме це прокричав, та всі одразу почали збирати речі та готуватись виступати.

Нам дуже пощастило, що на цей раз всі коні були прив’язані до дерев, інакше солдатам довелося б шукати переляканих тварин десь в степу. Та і для мене найскладнішим виявилось повісити мішки з речами на свого коня та осідлати його. Коні лякались кожного удару грому та спалаху, та мені все ж вдалось повторити за усіма іншими та попрямувати за ними.

Поки ми були в гаї, мій кінь декілька раз ледь не врізався в дерева, якраз в ті моменти, коли спалахи слабли та вже не освітлювали все навкруги так добре. Декілька гілок, як якийсь батіг, залишили на моїх руках палючі відчуття, але часу звертати на них увагу в мене не було. Я старалась утримати коня в правильному напрямку, не даючи йому із переляку поскакати в сторону, та коли ми нарешті залишили дерева позаду, він вже сам слідував за іншими.

Ми рухались із такою самою швидкістю як і вдень, іноді навіть уповільнюючи коней, щоб ті не травмувались, влетівши в чиюсь нору чи камінь. Досі бувши сонливою, я поплескала себе долонею по щоці, але це відчуття нікуди не дівалось — я досі відчувала падіння.

Тримаючи темп ми продовжували рух декілька годин, і сонце навіть не збиралося вставати. Схоже було на те, що поспати мені видалось небагато, а тому ніч ще мала йти довго.

Все ще тримаючись позаду всіх, я прекрасно бачила як кінь одного із солдатів, здавалося б на рівному місці, впав прямо під копита своїм родичам, що скакали позаду. Троє вершників та їхні скакуни опинились позаду нас, але швидко підвелись та, чудом втримавши наляканих тварин, знову їх осідлали. Я, напевно, опинилася б на траві разом із ними, але мій кінь, якому я після цього пообіцяла пізніше дати ім’я, вчасно ухилився та продовжив рух. Втім вони швидко випередили мене, при цьому втративши половину речей, що я помітила лише коли вони мене обігнали.

З часом грім та спалахи ослабли, а потім і взагалі зникли, і було складно сприйняти це як гарний знак, адже тепер було майже неможливо розгледіти щось попереду себе. Тут вже змогла допомогти Юрія, що створила декілька вогників навколо нас, але освітлювали вони не надто сильно, напевно через те, що тоді коні злякалися б ще сильніше, побачивши, що оточені вогнем.

Та навіть не зважаючи на вогонь Юрії, ми однаково уповільнились, бо ніхто не хотів впасти ще раз, або ще гірше — травмувати коня. Іноді князівці жалілись, що не взяли із собою ще двох чи трьох коней, на той випадок, якщо їхні вже не зможуть нести на собі речі та вершників, і тепер кожен погодився б із цими словами. Але вже було пізно, і якщо нам і зустрілися б дикі коні, то приручити їх вже ніхто не зміг.

Позаду нас почулось виття та крики, від якого виникало відчуття наче хтось йде у нас по п'ятах. Але хто б із нас не обернувся назад, а так нічого і не побачили.

— Це ще що за хрінь? — запитав хтось попереду.

І хоча я чула це виття та крики раніше, та ніяк не могла це пояснити іншим. Теж не знала, хто саме видавав ті страшні звуки, від яких у коней почало збиватися дихання, та саме це лунало з-за обрію після того, як на полюванні мені наснилась та жінка, а я намагалась доповзти до озера.

Жахливі спогади про події, що насправді відбулися лише нещодавно, а відчувалися так, наче минули десятиліття.

Та на цьому жахи не закінчились, і перед нами з’явилась стіна із диму, що стелився землею. Вірніше, спершу мені здалось, що це був дим, але із часом це розмите видовище отримувало форму, яку вже було складно не розгледіти — армія. Прозорі, наче дим, солдати в невідомих мені латах йшли повз, та навіть крізь нас. Поглянувши на усіх інших, в мене виникло відчуття, що вони не бачили їх, і лише тремтіли, наче від холоду, коли хтось із примар проходив крізь них. Так, вони не бачили численну армію, що простяглась на всі сторони так далеко, що неможливо було навіть уявити де вона закінчувалась.

Страх прийшов до мене із затримкою, лише через декілька хвилин я відчула, що мої руки менш впевнено тримають повід. Найстрашнішим, напевно, було саме те, що ніхто крім мене не звертав уваги на це військо-примару. Але все змінилось в той момент, коли спалахи знову відновились, так наче Заброда взяв паузу на перепочинок, і тепер був готовий продовжити гриміти.

— Що це таке?! — голос був Ігоря, але за ним одразу послідували й всі інші.

Як тільки по степу розносився зелений спалах, що освітлював собою невидимі фігури солдатів, всі інші теж бачили те, що ми йшли посеред безмежного війська. Паніка взяла верх над усіма, особливо коли примари перестали бути беззвучними. Їхні слабкі голоси ледь відчувалися за голосними звуками лат та кольчуг.

Напевно сильно злякавшись, Юрія не втримала свою магію, і її вогники різко збільшились в розмірі та марно спробували атакувати примар, але натомість лише більше здійняли паніку. Ніхто вже не думав про падіння, і ми всі гнали коней як могли, надіючись прорватись до кінця цієї армії.

Від усіх, навіть найстарших із ладомирців, чулись перелякані викрики й молитви Перуну, який, як я думаю, не мав ніякого відношення до тих блискавок, що гриміли над Забродою. Та можливо, що їхні молитви все ж були почуті, і ми швидко залишили мертве військо позаду.

— На них були імперські лати, — буркнув хтось із солдатів князя.

Пізніше я й сама усвідомила, що вже бачила раніше такі лати. Їх часто можна було знайти в Заброді, ближче в напрямку до зеленого туману.

Продовжуючи скакати, я час від часу оглядалась, кожного разу бачачи, що примари вже нам не загрожували. Але страх нікуди не дівся, як і чиїсь крики та виття, що слідували за нами. В одну мить почувся знайомий звук, що я часто чула на полюванні — хтось махав крилами.

Щось пролетіло над нами, від чого нас обдуло вітром, а лише завдяки слабкому світлу від нових вогників Юрії, можна було розгледіти на фоні неба гігантський чорний розмазаний силует. На щастя, цього разу Юрія тримала себе в руках, і що б там не пролетіло, та воно залишило нас в спокої.

Першим не витримав кінь Боревена, що був попереду всіх нас. Вони обидва повалились на землю, від чого Боревен закричав схопившись за ребра. Солдатам князя було зрозуміло, що підвестись ні Боревен, ні тим паче його кінь, самотужки вже не зможуть, тому вони, пересиливши страх, зупинились та повернулись до свого командира.

— Діано? — Юрія та Ігор дивились на мене переляканими очима, і напевно бачила мене такою ж самою.

— Нам без них ніяк, — в мені теж промайнула думка, що треба продовжувати втечу, але без ладомирців нам було б складно знайти дорогу. — Тримаємось біля них.

Дуже неохоче ми розвернули коней та послідували за солдатами, надіючись, що те, що переслідувало нас, насправді просто пробігало повз, як та літаюча істота. Але як виявилось, крики та виття із часом не наближались до нас, але і не віддалялись, від чого все ставало більш незрозумілим.

Боревен вже прийняв сидячу позу, і з гірким поглядом дивився на свого коня, що важко дихав та навіть не намагався підвестись. Я не знала що це, та як на довго ми зупинились, тому не втрачаючи часу зарядила арбалет.

— Ти можеш вилікувати коня? — Боревен перевів погляд на Юрію.

Раніше я вже бачила як Юрія допомагала Ігорю із нестачею сил, тому теж із надією поглянула на неї. Але на обличчі нашого єдиного мага не було жодних емоцій, лише очі бігали по сторонах, вишукуючи небезпеку.

— Я вмію лікувати лише людей, — відповіла вона, після чого зіскочила на землю та підійшла до Боревена, на що той покривившись кивнув та дозволив себе лікувати. — Не знаю будову тіла коней так само як людську.

Боревену, як і багатьом тут, магія була чимось бридким, але цього разу він дозволив Юрії використати її для лікування. І це не зайняло багато часу, вже за декілька хвилин, поки всі мовчки дивились по сторонах, діставши зброю, Боревен вже стояв прямо, лише трохи розминаючи боки. Це добре підтверджувало слова Юрії, що лікування моїх ран давалося їй набагато важче, ніж інших людей.

— Що робити будемо? — це питання мучило всіх, але задати його насмілився лише Різак.

— Поки підемо пішим ходом, інакше заженемо коней до смерті, — відповів йому Боревен. — А як зійде сонце — побачимо.

Йти на своїх двох здавалось чимось страшним для мене, особливо коли постійно чулися якісь невідомі мені крики та завивання, що доповнювалися шумом трави, наче там, у двох десятках кроків, щось бігало навколо нас та очікувало підхожого моменту для нападу.

Ми стільки пережили в останній час, що бути з’їденою якоюсь чортівнею мені зовсім не хотілось.

— Коли він підведеться? — запитала я в Боревена, розуміючи, що чекаємо ми лише на його коня, що досі намагався віддихатись. Але на моє запитання всі лише покривились.

— Загнані коні більше не підводяться, особливо такі старі як Гривка, — взявся пояснювати мені Боревен, після чого дістав ножа.

Схоже, що це знали всі окрім мене та Ігоря, і з розумінням відвернулись від Боревена та його вірного друга. Погладивши Гривку по побілілій від поту шиї, він провів гострим ножем по її горлу. Білий спінений піт одразу став багряним, а кінь лише декілька раз здригнувся та завмер.

Нам не довелось довго чекати на Боревена, тому ми одразу зрушили з місця, слухаючи як щось позаду нас поїдає залишеного в траві коня. Кістки тріщали як тонкі гілки під важкою стопою, та всі вирішили удати, що не чули, і я була в їхньому числі.

Йшли ми швидко, хоча і часто зупинялись, піднімаючи зброю, через постійні звуки, що оточували нас, або ж щоб втримати коней, що весь час норовили вирвати з рук повід та втекти в невідомому напрямку. Через це навіть здавалось, що вони бачили набагато краще за нас, кудись за межі вогнів Юрії.

Іноді було чутно лише шарудіння трави, а часом декому із нас вчувався чийсь сміх. Я теж відчула його на собі, і повинна сказати, що це найстрашніший сміх на моїй пам’яті. Навіть той, що з’являвся при моїх нападах гніву, здавався чимось незначним.

Якщо ми зустрічали такі жахіття на такій відстані від Заброди, то страшно навіть було уявити, із чим мали справу паладини. Не знаю, нащо вони там лишились, та все ж сумніваюсь, що навіть вони змогли б пережити ті події.

Судячи з обличчя Ігоря, що йшов поруч зі мною та Юрією, йому дуже хотілось зігнати із себе страх якимись балачками. Та він успішно боровся із цим бажанням, що і добре, адже єдине, що давало хоча б якусь надію — кроки та шурхіт навколо було чутно, і вони не лишались прихованими від нас, і тому ми завжди знали в який бік спрямувати зброю. І щось мені підказувало, що якби ми не дотримувались тиші, то якась тварюка точно б накинулась на когось зі спини. Звісно, що і вогні Юрії теж давали невеликий огляд, але як щось, що може вбивати, вони були більш корисними.

Скільки б ми не йшли, а ніч здавалася нескінченною, наче вона вже ніколи б не відступила перед днем. Лише в моменти, коли знову налетілі хмари показували прихований за собою місяць, можна було зрозуміти, що час не зупинився, і як й завжди протягом тисячоліть, все так само повільно йшов вперед.

Та і як доказ того, що ми не топтались на місці, чи не намотували кола, трава під нашими ногами ставала все вищою, через що іноді навіть доводилося силою прориватись крізь неї, чуючи як рвалися її стебла. І мабуть, лише через ті бісові звуки, що майже випадково виникали під ногами у кожного із нас, навколо побільшало переслідувачів.

Такі переміни змусили нас забути про мовчанку і подумати над необхідними діями. Але єдине, що зміг запропонувати Різак — перерізати горлянку ще одному коню, щоб здихатись хоча б від якоїсь частини невідомих істот. Але просте нагадування про те, що як не чудовиська, то зима нас обов’язково вб’є, змусили його замовкнути із розумінням того, що без коней ми ніяк не встигли б до початку морозів. І це при тому, що нам по черзі довелося б ділити коней із Боревеном. Хоча я сподівалась, що ця проблема повністю ляже на плечі його підлеглих.

Була й ідея від Ігоря, щоб всі як можна міцніше взялись за поводи, а Юрія б спалила все навкруги. Ідею Ігоря, якби не ситуація в якій ми опинились, точно б висміяли, назвавши дурною. І тут я теж не могла сказати щось конкретне. Такі сильні спалахи навпаки можуть привернути увагу ще більшої кількості переслідувачів, та і надіятись на те, що Юрія не спалить і нас заодно, я б не стала. Але думати над цим більш детально і не довелося, адже як тільки розмова на цю тему закінчилась, все навкруги й так спалахнуло вогнем. 

За мить до всього, всі ті, хто кружляв навколо нас в темряві, затихли, а потім і взагалі почулись звуки втечі. Мені навіть здалось, що найжахливіша частина ночі ось-ось завершилася б, але коли вогні навколо нас почали різко гаснути, а сміх, що вже більше сходив на жіночий, почав наближатися, Юрія стисла кулаки, із яких поміж пальців виривався вогонь. Коли вона зробила це, то і вогні навколо відновили свій розмір.

— Воно пожирає мою магію, — вона промовила це, дивлячись в темряву у напрямку сміху.

— На коней, — віддав наказ Боревен, хоча сам при цьому не поспішав зайняти своє місце на чиємусь сідлі.

Осідлати коней встигли лише солдати князя, та навіть так, вже за мить вони лежали на землі, а їхні вірні, до цього моменту, скакуни повтікали в протилежну сміху сторону. Туди ж направився і кінь Юрії, яка все ще підтримувала свої вогні й не могла його зупинити.

Напевно, я б теж не змогла втримати повід, та на щастя Ігор був достатньо сильним, щоб втримати одразу двох, а тому я одразу ж взяла до рук арбалет та націлилась туди, куди дивилась Юрія. Її очі світились, а стиснуті кулаки з вогнем освітлювали її перелякане обличчя. Я не знала, що саме вона там бачила, але її очі чітко слідували за джерелом сміху.

Саме в той момент із темряви до нас вийшла якась жінка, що повільно, навіть не сумніваючись, наближалась все ближче. Вона була голою та брудною, так наче нещодавно намагалась викопати в землі собі сховок, а на її обличчі виблискували, відбиваючи світло від вогню, сльози. На обличчях деяких солдатів з’явилось полегшення, але лише на мить, до того як вони, напевно, пригадали розповіді своїх батьків та дідів.

Я теж добре пам’ятала ту сутичку із мавкою в Заброді, коли ми могли загинути на перший погляд від нормальної жінки, тому в ту ж мить націлилась їй в голову. Її емоції на обличчі складно було описати, через сльози та радісний сміх вона більше була схожа на збожеволілу із найближчого села, ніж на якесь небезпечне створіння.

— Хто ти!? — запитав у неї Боревен, хоча по ньому і було видно, що це лише для того, щоб потягнути час, та аж ніяк не для знайомства.

Та саме в той момент Юрія не витримала і різко опустила кулаки донизу, що одразу повторили й вогняні кулі навколо нас. Вдарившись об землю вони хвилею направились до тієї жінки, обходячи кожного із нас.

Та і та жінка не стала чекати, і приклала долоні до обличчя, так наче намагалась його приховати від нас. Але так це виглядало лише спершу, а насправді в мить її пальці опинились в роті й вона почала його собі рвати. Наче струхла тканина, її шкіра зійшла з голови, а потім з усього іншого, показуючи справжню природу потвори.

Події відбувались настільки швидко, що ми навіть не встигли зрозуміти, що саме побачили. Але на щастя вогонь Юрії не підвів, і як тільки потвора скинула із себе людську шкіру та подобу, він вирвався з-під землі та підкинув її в повітря на висоту невеликого дерева. Та все марно, вогонь не завдав їй ніякої шкоди, а розправлені в сторони крила та збільшення розміру, дали знати, що ніяка це не мавка, і навіть близько не щось схоже.

Перед нами зависла довгаста комаха, розміром з двох коней, схожа на метелика, із такими ж крилами, що тримали її в повітрі. І єдине, що давало зрозуміти, що це не просто комаха-переросток — голова, яка була схожою на людський череп із парою ріг.

Розмахуючи крилами, вона розбризкувала навкруги кров та шматки шкіри, які стікала з усього її тіла. В ту мить ми залишились без наших останніх двох коней. Та я б не стала звинувачувати в цьому Ігоря, якого вони добряче протягли за собою, аж поки він не відпустив поводи.

— Вештиця! — прокричав невідоме мені слово Кабан, що напевно більше всіх знав про подібне.

— Та до біса нам її ім’я? Кажи як її вбити! Чого боїться? — складно було сказати, що сильніше було у Різака, страх перед цією Вештицею чи злість на Кабана.

— Ну часник наче, і мітла перевернута! — спробував щось пригадати із давно почутих розповідей Кабан, — Не пам’ятаю я!

Різак вже збирався щось відповісти, але вештиця не збиралась чекати та, оглянувши нас своїми чорними холодними очима, змахнула крилами останній раз так, що трава, яка все ще тліла після вогню, знову загорілась на якусь мить.

Не минуло і миті як вона вже стояла перед нами та спробувала вдарити Різака однією зі своїх лап. Її удар прийшовся на його меч і навкруги рознісся металевий звук, а перебитий клинок влетів в землю, майже повністю в ній сховавшись. Та побувалі в багатьох битвах, нехай і лише проти людей, солдати князя, не стали чекати наступного удару потвори, і оточили її.

Боревен спробував підійти ближче до вештиці, але та прикривалася крилами наче якимось щитом, і навіть спис одного із солдатів не був в змозі пробити цей захист. Саму вештицю було складно розгледіти в темряві, бо Юрія не поспішала використовувати вогонь, напевно через те, що за її словами потвора поїдала її сили, а саме полум’я ніяк не шкодило нападниці.

Та те, що Юрія не стояла склавши руки, стало зрозуміло, коли уламок меча Різака підлетів у повітря та розігнавшись направився вістрям в обличчя комасі. Юрія цілилась в очі, але клинок кожного разу був відбитий лапами вештиці, і ніяк не міг досягти цілі.

Та навіть такий бездоганний на перший погляд захист не забирав всі сили у чудовиська, і коли Кабан спробував вдарити вештицю ззаду, одна із її задніх лап пробила його живіт, від чого той одразу ж скрутився та повалився в траву.

Я заклякла спостерігаючи за цим, а от Ігор не став стояти осторонь як вкопаний, і відразу побіг відтягувати Кабана в сторону, і зробивши це, підібрав його меча. Вчинок Ігоря змусив мене рухатись, і я, скинувши свою накидку, щоб не зважала діставати болти, прицілилась в око вештиці. Побачити його в такій темряві можна було лише завдяки тому, що її очі злегка світилися в темряві, як у деяких диких звірів. 

Дочекавшись моменту, коли летючий клинок відскочить в сторону, я пустила перший болт рівно туди, куди й хотіла. І хоча це був ідеальний постріл, та в останню мить щось відбило болт в сторону. Придивившись я помітила, що із нижньої частини черепа звисало щось довге та гнучке — хоботок, як у звичайних комах, лише розміром із людську руку.

Його побачила не лише я, і один із солдатів також звернув на нього увагу, і вирішивши, що це слабке місце вештиці, він спробував відрубати його. Ледь не стрибнувши на неї, він замахнувся мечем та вдарив, але в ту мить крило вештиці, відбивши собою удари інших, понеслось на нього, різонувши його по ногах як якимось ножем. Спершу на землю впали його ноги, відрубані по коліна, а потім і він сам. Та меч його так і залишився в повітрі, приєднавшись до того уламка, що вже контролювався Юрією.

— Давайте, відьми чортові, зробіть що-небудь! — закричав Різак.

Та що саме ми могли зробити? 

Я вистрілювала дорогоцінні гномські болти один за одним, і Юрія теж не стояла без діла. Навіть Ігор, що ніколи не тримав в руках справжньої зброї, намагався щось зробити із вештицею.

Сама ж вештиця, побачивши пораненого солдата перед собою, наче не помічаючи нас, встромила свого хобота в його груди. Одразу почулись звуки того як життя стрімко покидало солдата. Вона висмоктувала його не зважаючи на удари, що приходились навіть на її хобот, що був для нас надією завдати хоча б якоїсь шкоди.

І лише коли вештиця закінчила свою трапезу, вона зрушила з місця. Наче забувши про наше існування, вона, затрусившись як мокра тварина, та затріщавши як пшеничні зерна об дно діжки, пішла назад у темряву ночі. Тріск від неї ставав все слабшим, і чим далі він віддалявся, тим ми більше приходили в себе. Все закінчилось набагато швидше, ніж починалось.

— Чого стала!? — почав кричати Різак на Юрію. — Йди, лікуй Кабана!

Юрія сама була на себе не схожою, і як тільки почула слова Різака, одразу поспішила до вже майже знекровленого Кабана, де впала на коліна та оглянула його рану. Всі інші теж підійшли до пораненого друга, все ще дивлячись по сторонах та тримаючи в руках зброю, навіть розуміючи, що вона була майже безкорисна.

Поки магія Юрії, у формі золотистої павутини, освітлювала страшну рану Кабана, багато хто із князівських солдатів поглядав на втраченого товариша, що лежав позаду, наче із бажанням щось сказати. Це був мовчазний новачок, якого, здається, вони взяли до себе лише декілька місяців тому. Та дивлячись на бездиханне тіло без ніг і дірою в грудях, вони одразу відводили погляд, розуміючи, що своєю смертю він врятував нас всіх.

Вештиця пішла як тільки наїлась, і хоча її досі було чутно, та схоже, що повертатись вона не планувала. Настільки сильна істота, що ставилася до нас як до чогось мізерного, навіть не як до здобичі. Скоріше так олені бачать траву — поїдаючи її бездумно та йдучи далі, навіть не помічаючи як її топчуть.

— Довго ще? — нетерпляче запитав Боревен, спостерігаючи за невпевненими діями Юрії.

— Я кишки вправляти не вмію, — спокійно відповіла Юрія та повільно підвелась на ноги. — Його вже не врятувати. Він зараз помре.

Навряд чи Юрія використала забагато своїх магічних сил, але виглядала вона дуже втомленою. Напевно на неї так вплинув страх. Та і в мене самої досі руки тремтіли, від чого я часом поглядала на арбалет, чи не тримала випадково пальця на спуску. Не вистачало ще підстрелити когось із наших.

А що стосується Кабана, то він і справді робив останні подихи. Умінь Юрії не вистачило для лікування таких серйозних ран, особливо коли кров та нутрощі повитікали назовні. Щоб відволіктись від цієї картини, я спробувала знайти свої болти, що відскакували від вештиці у всі сторони. Більшість із них лежали поруч із тілом новачка, і я, відвівши погляд від нього, почала їх збирати.

Я відвела очі від мерця не тому, що не могла дивитись на нього. Просто останнім часом я почала побоюватись, що своєю байдужістю до смертей можу налякати своїх друзів ще більше. Коли я встигла стати тією, для кого немає великої різниці кому перерізати горло, оленю чи людині? Та я сподівалась, що як тільки б ми дісталися безпечного місця, я змогла б виправитись та стати собою колишньою.

— Сука! — це кричав Різак, все ще тримаючи в руках зламаного меча, і направивши його на Юрію.

Я в мить зарядила арбалета та націлилась йому в голову. Не важливо скільки часу ми б проблукали степом без солдатів князя, та допустити того, щоб пролилась кров моєї подруги, я не могла. В ту ж мить між Юрією і Різаком став Ігор і направив вістря меча на Різака. Порівняно із Різаком Ігор виглядав жалюгідно через невміння навіть правильно тримати зброю, не кажучи вже про руки, що тремтіли як в холод.

Я розуміла, що Різак нічого не знав про магію, та і досі думав, що я теж нею володіла. Та яке він мав право звинувачувати в цьому ту, що намагалася допомогти? Юрія запросто могла відмовитись від лікування, навіть якби могла б впоратись із таким пораненням, та все ж вона спробувала.

Але цьому покидьку її дій виявилось замало. Ніхто на мене не дивився, і ніхто б не завадив мені піддатись бажанню та пустити йому болта в око. Та в той момент, як тільки в мені виниклі ці думки, по моїй голові рознісся біль. Він був гострим, настільки гострим, що прорізав в моїй свідомості ту стіну, що ховала за собою гіркі спогади, які так хотілось забути: тоді коли я вперше піддалась голосам в моїй голові та коли вперше спробувала вбити людину.

Сильний біль, який я не могла заглушити, а лише посилити його піддавшись на те, чого він від мене вимагав. Підсилити його настільки сильно, щоб перестати відчувати. Але я стримала себе до того моменту як втрутився Боревен. Різким ударом свого меча він вибив із рук Різака зброю та приставив лезо до його горла. Це не виглядало як погроза, скоріше було схоже на спробу заспокоїти запального підлеглого.

Схоже, що вони достатньо знали один одного, щоб не промовивши ні слова, лише дивлячись один одному в очі, дійти згоди. Після того як Різак підібрав свою зброю він поглянув і на мене, так наче все ж відчував, що я цілилась в нього. І лише коли вцілілий меч, яким користувалась Юрія, завис в повітрі перед ним, і він його з огидою прийняв, я опустила арбалет.

Сама ж Юрія вже безсило повисла на шиї Ігоря, і він одразу взяв її на руки. Здавалось, що вона ось-ось засне, і дивлячись на це, я відчула як біль відступив.

Добре, що ми обійшлись без нових жертв, особливо якщо враховувати те, що ми досі були в небезпеці. І як доказ таким думкам, в небі знову щось пролетіло, тепер уже в ту сторону де мала бути вештиця.

Попадавши на землю ми вслухались в те, що відбувалось далі. Схоже, що те, що пролетіло над нами, напало на вештицю. Спершу гарчання та удари чулись від них обох, але згодом почувся викривлений жіночий крик, що належав вештиці. І як тільки невідома істота вибила життя із тієї, що напала на нас, вона заревіла так, що по траві рознеслась хвиля, яку відчули й ми.

Цей потік повітря ніс за собою запах крові та гнилі, від якого сльозились очі. І було схоже, що ревіння не було чимось, що показувало силу та перевагу над супротивником — заклик. Звідусіль почувся такий же самий рев, кожен із яких став наближатись до нас. Не минуло багато часу, як над нами знову щось пролетіло, показуючи лише темний силует на фоні чорного неба. А потім ще, і ще, один за одним щось направлялось до місця сутички тієї істоти та вештиці. Наче вовки, що йшли поїдати впольовану здобич.

— В тому боці висока трава, повземо туди, — прошепотів Ігор.

Я трішки підвела голову над травою і побачила, що вже майже всі саме це і робили. Схоже, що Боревен віддав наказ так само пошепки, і ці слова лише згодом дійшли до мене. Ігорю навіть довелось спершу підповзти до мене, адже я в той момент стояла осторонь. І мабуть, це була слушна думка, перечекати залишок ночі в високій траві.

Які ж ми були дурні, що так схопились посеред ночі та вийшли із табору. Та хто ж знав, що із темряви повилізають такі страшні та сильні істоти? Але все ж можливо, що якби ми не покинули табір, то всі там і загинули б. Вогонь точно привернув би увагу чогось схожого на вештицю, бо все ж мені здалось, що вона явно розумніша за звичайну тварину, можливо навіть рівня людині.

Та тепер вже було пізно про це думати, і раз я, Ігор та Юрія все ще були живі, то ми зробили правильний вибір. Тому я, відкинувши роздуми, поповзла вслід за Ігорем. Через декілька метрів Ігор вже тягнув за собою Юрію, яка зовсім знесилилась, і ледь сама хапалася за траву, щоб підтягтись. З нею явно щось було не так, і це не могла бути просто втома.

Ми повзли допоки трава не стала достатньо високою, щоб добре сховати нас. Я не бачила де саме сховались інші, густа та висока трава добре їх прикривала, на кажучи вже про темряву. Та спершу я добре чула їхнє важке дихання, яке вони із часом все ж змогли заспокоїти. Зрозумівши, що вони неподалік від мене, я теж затихла, перед цим поправивши траву біля своєї схованки, щоб нікому не впали в око смуги, що залишились на ній після нас.

Коли ми затихли, то все, що лишилось, це вслухатись. Тоді й стало зрозуміло, що всі ті істоти, що повтікали від вештиці, тепер знову були тут. Вони гарчали один на одного, бігали по траві та поїдали залишеного на місці бою солдата.

Іноді вони були зовсім близько, щось винюхували та чхали. Я і сама ледь стрималась, щоб не чхнути, як тільки спробувала зігріти обличчя, занурившись ним у високий комір. Ми з Ігорем проповзли по випаленій Юрією травою, і я лише згодом почала відчувати на собі запах попелу. Залишалось лише надіятись на те, що нас не знайдуть, а дощ не почне знову лити: накидка так і залишилась там, де я її скинула. Та і наші речі, як і майже вся зброя солдатів, разом із нашими конями тепер були десь далеко в степу.

Жахливий холод, від нього щипало в носі та тремтіло все тіло. І це були лише осінні заморозки, які й близько не рівня тому, що на нас чекало без коней.

Спершу навіть виникло бажання рити землю, щоб краще сховатися та зігрітись, але потім я почала чути, що хтось неподалік від мене вже це робив. Я не знала, хто саме то був, але звуки того, як він рвав траву та гріб руками землю, важко дихаючи, звучали занадто голосно, і я вирішила, що краще мерзнути, ніж привертати до себе стільки уваги. Головне, щоб його дії не підставили когось іншого, що випадково опиниться на шляху якоїсь тварюки, що вчує його.

Іноді над нами щось пролітало, що не було таким же великим як ті істоти, що вбили вештицю. Їх можна було роздивитись лише коли із Заброди знову розносились спалахи. Щось схоже на ящірок із крилами, розміром близько орла. Та не думаю, що ми їх цікавили, натомість вони літали колами наче намагались щось зловити, щось схоже на те, як кажани та птахи ловлять комах.

Та я не змогла довго на це дивитись, бо коли спалахи гасли, моя уява лякала мене ще більше, змушуючи думати, що кожної мить ці тварюки можуть вчепитись мені в обличчя. Я багато разів бачила як маленькі тварини, зібравшись разом, вбивали велику здобич. Тому, прикривши долонями обличчя, я стала чекати на світанок.

Час від часу мене лякали думки, що наші надії на надхожий день марні, бо хто сказав, що все це жахіття закінчиться зі сходом сонця? Та в ту мить надія на краще для мене була єдиною соломинкою, що не давала потонути в тому жахітті.

Але ця надія майже зникла на якусь мить, коли щось важке та смердюче, пробігло повз мене, ледь не наступивши копитом мені на голову. І навіть коли та істота віддалилась настільки, що її вже було не чутно, запах, наче у протухлих яєць, продовжував в’їдатися в носа ще деякий час.

До того як сонце нарешті почало сходити, щось неподалік завило декілька раз, а потім подібне виття роздалось ледь не у всіх напрямках. І ніколи б не подумала, що сприйму виття вовків як щось добре. 

Та коли темрява відступила, а на небі знову поменшало хмар, треба було зробити найважче — поворухнутись та оглянутись. Що якщо біля нас досі сидить щось жахливе? Мій страх перед смертю раніше вже слабнув при безвихідді, але тепер він усіма силами притискав мене до холодної та покритої інеєм землі й трави.

Раптом щось зарухалось метрах в трьох від мене, і якщо я не помилилась, там мали бути Ігор та Юрія. Та навіть знаючи хто там повинен ховатись, я все ще боялась, що це якась тварюка повільно йде до мене. Але страхи були марними, і розвіялись як тільки я почула знайомий голос:

— Діано? — на диво це був голос Юрії, а не Ігоря.

Спершу мене мучили сумніви, що це може бути не Юрія, а якась істота, що копіює її голос. Раніше я вже чула про таке в казках. Та зрозумівши, що я вже занадто сильно себе накручувала та пригадавши говірку про ліс та вовків, я все ж змусила себе відповісти:

— Я тут, — за ніч біль у горлі посилився, і я мимоволі приклала долоню до шиї, відчуваючи там лише холод. — Як ти?

Та на відповідь собі я почула як хтось підводиться та повільно йде до мене, а потім послідували ще одні кроки, вже важчі. Я сама досі боялась підвестись, але Юрія виявилась куди хоробрішою, і вже стояла поруч зі мною та оглядала мене. Мабуть, я виглядала просто жахливо, і почувалася не краще, та вже точно не гірше за саму Юрію. Мені навіть на мить здалося, що її шкіра покрита інеєм.

— Вибач, щось я зовсім ослабла вночі, — сказавши це, Юрія оглянулась по сторонах, точно не довіряючи тиші, що стояла навкруги. Після чого сіла на землю біля мене та запалила в руках вогник, який, після того, як його поклали на землю, розрісся та почав віддавати жаром. — Нам треба зігрітись, раз я знову повернула сили. Та я не зможу поки контролювати вогонь, щоб не обпекти нас, тому обійдемось таким вогником.

Я схопилась з землі як наче від цього залежало моє життя. Та скоріш за все так і було, бо ніколи в житті так не промерзала, навіть плаваючи в холодній воді. Вже за якусь мить я сиділа біля вогню та гріла руки, час від часу тручи ними обличчя.

І поки ми грілись як могли, до нас підійшов Ігор, але з того боку, з якого я ніяк його не очікувала. Та все стало на свої місця як тільки він протягнув мені мою накидку, залишену неподалік.

— Солдати князя не всі живі, — промовив Ігор та сів біля нас.

І справді, деякі із них вже повставали та тепер обходили схованки своїх друзів. Серед них я більш-менш добре знала лише Різака, а всі інші не особливо то горіли бажанням із нами знайомитись ще в селищі.

Різак зі знервованим виразом обличчя бігав від одного місця до іншого, і через деякий час, простягнувши руку, допоміг підвестись ще одному. Це був Велезар, який одразу прикрив обличчя долонями та направив його до неба, стоячи так декілька хвилин. Невже він думав, що досі може достукатись до богів?

Після Велезара так більше ніхто і не підвівся, і з десяти князівських солдатів тепер в живих залишилося лише четверо.

Якщо ми втратили стількох людей лише за такий короткий час в дорозі, то чи зможемо ми пройти хоча б половину шляху? Я підвелась, розуміючи, що мені в першу чергу треба було зігрітись рухами, а не вогнем. І як тільки я вирішила трішки розім’ятись, моя спина захрустіла наче закам’яніла. Але в цьому не було чогось дивно, адже я пролежала так доволі довго, майже не рухаючись.

Я повільно підійшла до найближчого місця де мали лежати померлі, і побачене мене здивувало. Не було б дивним, якби вони замерзли чи померли від страху. Але в першого ж — Боревена — голова була розтоптана настільки, що вона ніяк не завадила залишити слід від копита на землі під собою. Те, що ледь не вбило мене вночі, все ж забрало життя командира солдатів.

На мить я задумалась, що ось так моє тіло вранці могли розглядати мої друзі, або ж навпаки. Та я щаслива, що переді мною лежав мертвим хтось інший, а не я, Юрія чи Ігор. Кров Боревена, як і вміст голови, постікали в невелику яму, а на його пальцях була поздирана шкіра.

Пройшовши повз Велезара, що провів мене холодним поглядом, я підійшла до наступних тіл. Вони всі не розділили долю Боревена і, напевно, так навіть гірше, адже щось пооб’їдало двом із них обличчя, розтрощивши щелепи, наче щось прикривало їм роти. Але навіщо комусь було тримати це в тиші? Таке відчуття, наче і з нами щось гралося, або ж воно любило тишу, а на нас самих йому байдуже.

Інші двоє солдатів виявились повність знекровленими.

Я оглянулась навкруги, але помітила лише сліди від тієї велетенської істоти, що йшли від моєї схованки до Боревенової та далі в степ. Щось їло їхнє м’ясо та пило їхню кров, не залишивши при цьому і сліду, а в цей час ми лежали прикутими нашим страхом до землі, і навіть не підозрювали, що щось подібне відбувалося зовсім неподалік. Все ж мені було шкода Кабана та Боревена, адже вони єдині, хто ставився до нас відносно нормально, навіть попри свою ненависть до магії.

Наших коней теж ніде не було видно, і схоже, що можна було навіть забути про їхнє існування, як і тих речей, що вони несли на собі.

Якщо я правильно пам’ятала, то коні не відчувають втоми як люди, і навіть без вантажу можуть загнати себе до смерті, тікаючи від нападника. Тому, напевно, вони десь лежали мертві, або вже в чиємусь шлунку.

А я так і не дала ім’я своєму коню.

— Тож нехай тебе звуть Ярим. І надіюсь, що ти помер швидко, — прошепотіла я до свого скакуна, який сам навряд чи мене б пригадав.

Тим часом Різак та Велезар покликали до себе двох інших і почали про щось розмовляти, стараючись, щоб цього не почула я. Та навіть попри свою колишню глухоту, я все ще мала гарний слух, а тому удала, що знову шукаю сліди.          

Вони обговорювали одне припущення, яке, схоже, одразу прийняли за істину. На їхню думку, це Юрія приманила усю цю нечисть своїми силами. А все через її слова про те, що вештиця поїдала магію. Різак припустив, що різні істоти, як якусь кров, вчувають магію та слідують за нами.

Звісно, що вони досі думали, що я теж володіла магією, тому і я в їхніх очах була причиною загибелі Боревена та інших. В їх голосах відчувалось в першу чергу розчарування у всьому, що сталось за останні дні, та відсутність надії на майбутнє. Але ненависть та злість теж знайшли собі місце.

Мені варто було обговорити це із Юрією та Ігорем, щоб щось придумати. Було б дуже погано, якщо вони покинули б нас і пішли далі самі. Звісно, що я розуміла їх, адже ми, можна сказати, самі напросились їм у попутники, а тепер їхні люди гинули один за одним. Та все ж якби саме магія приманювала до себе чудовиськ, то хіба не мала б загинути в першу чергу сама Юрія? Це питання їм не спадало на думку.

Судячи із почутого, та прийшовши до таких висновків роздумами, можна було зрозуміти, що далі на нас чекала купа проблем. Без коней та довіри від єдиних, хто знав точний напрямок, нам було дуже складно дістатись навіть тієї річки, що знаходилася в степу на півдорозі до Ладомиру. А знайти єдиний міст, що поєднував обидва береги — майже нереально.

Так ще і не відомо як там до нас поставляться. Можливо, що через сили Юрії нас виженуть із міста та не дадуть перезимувати під захистом стін.

Але про це зарано думати, бо спершу треба було дістатись хоча б найближчого села, а вже потім думати про Ладомир.

Закінчивши розглядати сліди, що насправді не існували, я пішла назад до своїх друзів, щоб розповісти все почуте та висловити здогадки.

Відтепер наше життя ускладнювалося ще сильніше, особливо вночі.