Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

З погляду Діани

Досі складно повірити, що мене пробачили. Звісно, від такого добряка, як Ігор, цього можна було очікувати, та якби на його місці була я або Юрія, про прощення можна було б лише мріяти.

Як і сказала того дня Юрія, серед нас трьох лише Ігоря можна назвати доброю людиною, в якої, попри всі події, руки досі були не в крові. У всякому разі, на наших її куди більше.

Ми перетнули міст три дні тому, і на диво швидко нам на очі показалося село. Стара імперська дорога проходила якраз крізь нього. На перший погляд, було близько сорока будинків, що стояли на невеликому пагорбі неподалік від лісу. Напевно, гарне місце для поселення, якщо, звісно, не брати до уваги те, що тією ж дорогою, якою прийшли ми, можуть прийти й різні чудовиська. Та загалом ці будинки, що на тлі білого снігу неможливо було прогледіти, здавалися якимось оплотом безпеки.

— Діано, в тебе зір кращий за мій, то, може, скажеш мені дещо? — звернулася до мене Юрія, після чого я ще уважніше приглянулася до поселення. — Тобі не здається дивним, що лише у половини будинків із димоходів йде дим?

— Ні, — коротко відповіла я, та, побачивши погляд Юрії, яка хотіла відповідей, додала: — Протопили як слід і перестали закидати дрова.

— Ось і настав час, коли вже ти чогось не знаєш, — подражнив, як йому самому здалося, Ігор Юрію.

— Тобі смішно? — Юрія трішки розізлилася на Ігоря та стукнула його по спині, хоча із їхньою різницею в розмірах він, мабуть, нічого і не відчув. — А якщо там із нещодавніх часів живе якесь плем’я з Каганату?

І справді, солдати князя, що деякий час ішли степом разом із нами, казали, що Сірі Птахи не були єдиною жертвою нападу. Тож завжди є можливість, що справжні господарі цього села вже давно були складені докупи та спалені, як сталося з жителями нашого поселення.

Та коли ми підійшли ближче і побачили двох жінок, які, вгледівши нас, швидко позабігали до хат, стало зрозуміло — нас не чекали стріли та списи.

При вході нам ніхто не зустрівся, лише чийсь собака безперестанку гавкав, ховаючись за невисоким тином.

Йдучи вулицею, що за сумісництвом була кам’яною імперською дорогою, ми помітили, що на майже кожному другому будинку на дверях був вишкрябаний, наче ножем, серп. Ніхто з нас не знав, що саме це могло означати, хіба що Юрія пригадала дещо з подій в Імперії. Колись, коли Євіанною ходив Білий Морок, на дверях, за якими було забагато мерців, крейдою малювали кола.

Часто двері будинків відчинялися на якісь секунди, і як тільки ловили на собі наші погляди, одразу замикалися на засуви. Всі місцеві уникали нас, і лише одна людина з посмішкою зустріла нас та привіталася:

— Вітаю в селі Далеке, мандрівники, — це був неймовірно старий дід, що сидів на лавці під одним із будинків та спирався на палицю. — Не часто із того боку до нас люди приходять.

— Воно і видно, сусіди твої одразу ховаються, — взялася за розмову Юрія. — А от ти чомусь досі тут.

— Аха-аха, — чи то кашляючи, чи то сміючись, відповів дід. — Так ви себе взагалі бачили? От у цього хлопця щоки рожеві, обличчя довіру викликає. А ви двоє маєте імперські обличчя, так ще й бліді як мерці. Це мені, старому діду, можна вже не боятися болячок, а інші жити хочуть. І не сприйміть за грубість, але яким вітром вас сюди принесло із того боку?

— Наше поселення було по той бік річки, — після цих моїх слів у старого брови піднялися, але почувши наступне, він вже спохмурнів: — Але на нас напали ханські солдати, і майже всіх повбивали.

— Не думав я, що по той берег Ловаті хтось може жити, — відповів старий та, підвівшись на ноги, оглянувся по сторонах, показуючи на щось пальцем. — А про той Каганат, будь він неладний, можу лише сказати, що кожен будинок із серпом на дверях тепер пустує через них. Якби солдати князя не прийшли, то і всі інші теж тут полягли.

— Давно напали? — запитав Ігор.

— Та ось місяці два минуло, може й більше, — відповів дід та зачепився поглядом за двері будинку, що був навпроти.

— А коней не лишилося після нападу? — втрутилася я в розмову.

— Та багато коней було, тільки всіх забрали в Ладомир, — відповів дід. — А кого не змогли зловити, то просто застрелили на м’ясо.

— А ми можемо десь тут зупинитися на якийсь час? Грошей у нас немає, але якось віддячимо, як зможемо, — сказала Юрія.

— Звісно, що можете, особливо якщо ми з вами від однієї біди постраждали. Але лише якщо ось цей парубок буде мені по господарству допомагати, бо сил у мене самого вже давно немає.

Мені здалося, що Ігор і сам зрадів такій можливості, напевно тому, що лінивим його б ніколи ніхто не назвав. Та й обличчя в нього мало чим відрізнялося від місцевих, тож інших жителів буде менше непокоїти його біганина по вулицях, ніж наша з Юрією.

У будь-якому випадку, нам треба було вже нарешті відпочити від холодного степу та поспати хоча б на підлозі, а не в якійсь на швидку руку викопаній ямі, в яку постійно лягаєш із думками, що вона може стати твоєю могилою. Тому відповідь старого була для нас саме тим, на що ми й сподівалися.

Чомусь я подумала, що він запропонує пожити у нього, але повів він нас прямо через дорогу, до гарної хати, мабуть, із глиняними стінами. На її дверях був видряпаний серп, що означало — ніхто нас, як гостей, не зустріне.

Судячи з погляду Юрії, вона була неймовірно рада побачити пічку, що стояла навпроти входу. І я добре її розуміла, адже що може бути краще для людини, яка промерзала до кісток раніше, ніж пічка, на якій є місце для сну? Дещо і мені трапилося на очі, та таке краще ігнорувати та нікому не розказувати, щоб не зіпсувати їм сни.

Я зняла свою накидку та інші речі й поскладала їх на стіл, наостанок знявши арбалет та болти.

— Яка дивна зброя, ніколи такої не бачив, — зауважив старий. — Та воно і добре, бо їжу та дрова вам самим доведеться шукати, зайвих не лишилося навіть у порожніх будинках. Ніхто на таку холодну зиму не чекав.

— А я ніколи не бачила таких хат, бо у нас завжди були лише дерев’яні, — вирішила я у відповідь здивуватися, хоча й фальшиво. 

Голод до розмов із кимось крім Юрії та Ігоря давав про себе знати.

— Тут донька моя раніше жила із чоловіком, і двоє онуків, — почав розповідати старий дід, і з його очей покотилося декілька сліз. — Пам’ятаю, як колись заходив гратися з малими внуками, наче років на п’ятдесят молодшав у ті миті.

— То може ти б не хотів, щоб тут хтось жив? — недоречно запитав Ігор, на що отримав відмах рукою від старого.

— А чого хаті порожньою стояти? Ти давай краще клади свої речі та допоможеш мені на моїй хаті двері вирівняти, бо вже по підлозі човгають.

— А як тебе звати, діду? Мене Ігорем кличуть, — схоже, що Ігорю на долі було написано товаришувати зі старими людьми, і він вже вирішив познайомитися як потрібно.

— Та називай просто Силаном, — відповів старий і зачинив за собою та Ігорем двері.

Оскільки ми на землях князівств, Юрія мала намір приховувати свою магію, тому запалила полум’я в пічці лише коли ми залишилися наодинці. Не думаю, що цей Силан не тримав би язика за зубами, якби дізнався, що Юрія маг. Та ще кілька днів тому вона пояснила нам, що ми повинні постаратися нікому не промовитися на цю тему.

— Наче приємний старий, пощастило, що зустріли його, — сказала я, спостерігаючи, як Юрія із завзяттям залазить на пічку.

— Не поспішай складати думку про інших, Діано. Я часто зустрічала добрих, на перший погляд, людей, а коли діло доходило до чогось принципового для них, вони ставали тими ще сволотами. Ти думаєш, він не стане мене ненавидіти за магію? Я от сумніваюся, і перевіряти це не хочу.

— Ти спати надумала? — запитала я в Юрії.

— Лише коли тут стане тепло. Якось не хочеться засинати в замкнутому просторі з нестабільним магічним вогнем, — відповіла вона та повернулася до мене спиною. — А от тобі краще поспати.

Залишивши Юрію в спокої, я пішла в іншу кімнату, де стояло ліжко та невеликий стіл. Ліжко було чистим та охайним, одразу відчувалася рука гарної господарки, яка, мабуть, була і гарною матір’ю.

Під уважним поглядом тієї самої господарки я залізла під ковдру: чорний та напівпрозорий силует сидів за столом і дивився на мене, а інші троє залишилися поруч із Юрією.

Мене не сильно цікавило, чому їхні душі залишилися тут, більше думала про те, чи змогла б я побачити душі батьків, якби залишилася в Сірих Птахах. З того самого дня, коли та жінка, яку я вирішила називати Темрявою, влила в мене щось, мої очі почали бачити набагато більше того, чого не бачили інші.

В основному це були дивні тварини та чудовиська, а іноді й рослини. Але вперше я бачила духів померлих. Вони не намагалися заговорити до мене, і взагалі від них поки що не було чутно ніяких звуків. 

Я спробувала заснути, повернувшись до примари спиною, як це нещодавно зробила Юрія, але відчуття її погляду в потилиці не давало мені навіть зімкнути очі. Ніякого страху, лише роздратованість та неприємні спогади про ті події, коли я відчула на собі погляд мавки в Заброді. Тоді я теж відчула на собі чужі очі, і тепер це відчуття асоціювалося у мене з небезпекою.

Та навіть попри неможливість заснути, вилізати з-під ковдри мені не хотілося. Хвилина за хвилиною, і під ковдрою ставало все тепліше, так само як і в самому будинку.

Чомусь від такого тепла у мене потекли сльози, що мене здивувало.

Останнім часом, коли я доторкаюся до себе, в мене виникає відчуття, що одночасно хтось чужий торкається до мене, і я сама доторкаюся до когось іншого. Моє тіло наче перестало бути моїм, хоча насправді так воно і є, але раніше подібного зі мною не траплялося. Біль у горлі відступив, а з моїх очей тепер ллються звичайні сльози, а не чорні. Здавалося, що мої проблеми почали зникати, але на заміну їм завжди приходить щось інше, і тепер я все частіше думала про те, що одного ранку прокинуся кимось іншим. Можливо, я просто даю своїй фантазії занадто багато волі.

Близько години я насолоджувалася ліжком, і наостанок мені навіть захотілося спати, та голод вимагав свого. У животі забурчало так голосно, що якби тут був мій батько, то він би обов’язково порівняв це із риком дикого звіра, як це робив раніше. Такий спогад більше розвеселив мене, ніж засмутив, тому вже з посмішкою я підвелася з ліжка та вийшла до вітальні. 

Юрія вже спала, а в пічці не було вогню. Пізніше варто буде обов’язково принести дров, бо комусь точно може здатися підозрілим, що в будинку тепло, а горіти нічому.

Взявши накидку та арбалет із болтами, я спробувала обережно, щоб не розбудити подругу, вийти назовні.

— Ти куди? — схоже, що вона і не спала.

— До лісу, на полювання, — відповіла я їй. — Хочеш зі мною?

— Не чекай, що я вийду з теплого будинку найближчі кілька днів. Хіба що ти десь знайдеш теплу ванну.

— Як хочеш, але будь обережна, бо в цій хаті живуть примари, — жартуючи, як це могло здатися самій Юрії, відповіла я та зачинила за собою двері.

Ігоря не було видно, лише постійні вказівки старого діда долинали з його будинку, та скарги на те, що його новий помічник усе робить не так, як треба.

Почав йти ледь помітний сніг, що одразу понісся мені в обличчя разом із вітром. Та направившись до лісу, вітер уже навіть допомагав, штовхаючи мене в спину. Цього разу я побачила більше людей, жінок в основному, які щось обговорювали між собою, через що навіть не помітили, як я підійшла.

— Вітаю, — від мого привітання одна з них підскочила від переляку, чого я насправді й хотіла, адже прекрасно розуміла, про що вони тут переговорювалися.

— Чого тобі? — роздратовано запитала інша жінка.

Деякі з них дивилися на мене з острахом та недовірою, інші з ненавистю різного ступеня прихованості, але були й ті, в чиїх поглядах був жаль. І я не тримала на них зла, адже прекрасно розуміла, через що вони пройшли, і чому так ставилися до мене. Мабуть, під час нападу племені першими гинули саме чоловіки, намагаючись захистити свої сім’ї, тому цілком можливо, що переді мною стояли вдови.

— У тому лісі водяться ведмеді чи ще щось небезпечне? — сказала я, оглядаючи кожну з них, але зупинилася на чоловікові, що стояв позаду.

— Вже років десять, як останнього вбили. Ми тоді з мужиками зібралися та загнали його, бо на людей став нападати, — відповів чоловік та жестом показав, що мені вже пора йти, з чим я не стала сперечатися.

— Бачили, яка бліда? Ще заразить нас чимось, — прошепотіла одна з жінок, як тільки я відійшла трохи далі.

Добре, що вони вбачали в нас лише хворих, а не відьом чи ще щось гірше. Люди в горі часто шукають винних, особливо серед незнайомців з імперськими рисами обличчя.

Мені навіть стало цікаво, що буде, коли до них добереться щось з-за того берега річки.

Можливо, нам треба їх попередити про небезпеку, і це буде гарним рішенням. Обов’язково треба зробити це днями, але не раніше, бо нам навряд чи повірять. У наших планах було знайти притулок на тиждень, а може і більше, якщо погода зіпсується, тому нам доведеться знайти спосіб жити з ними в мирі.

Ліс ставав усе ближчим, і з часом мої думки були зайняті саме ним, а не проблемами з новими сусідами. Поступово я зрозуміла, що сумую за Забродою не менше, ніж за Сірими Птахами. Ліс для мене як друг, де я відчувала себе в більшій безпеці, ніж у степу.

Перед самим лісом сніг був на диво рівно постелений, і мені довелося обійти те місце, щоб не ризикувати провалитися під лід.

Перед тим як увійти до лісу, я понюхала себе, і, як треба було очікувати, відсутність можливості помитися дала про себе знати. Залишалося лише сподіватися, що тварина, якій не пощастить трапитися мені на дорозі, не почує мого запаху. Та потім обов’язково доведеться наносити снігу до хати й добре відмитися.

Проходячи поміж дерев, я вглядалася в кожне з них, у надії побачити здерту кору — знак, що залишають самці оленя, помічаючи свою територію. Та все вказувало на те, що легкого полювання не буде. Трапилися лише сліди зайця, але вони закінчилися майже одразу, де до слідів вухатого додалися відбитки крил. Пізніше натрапила на сліди лисиці, але їсти її гидке м’ясо мені зовсім не хотілося.

Через дві години марних пошуків я нарешті знайшла протоптану стежку, всіяну оленячими слідами. Вони належали самиці, і найсвіжіші з них вели на захід, тому я попрямувала за ними. Понад усе я раділа тому, що вітер не дув у той самий бік, куди вели сліди, інакше мене б запросто вчули.

З часом почало темніти, але тварину я так і не побачила. Шлятися лісом уночі було б уже занадто, і я для себе вирішила, що якщо скоро не вийду на здобич, то повернуся до села. Та, схоже, удача була на моєму боці — внизу схилу, серед лісу, з’явилася тварина, за якою я йшла весь цей час.

Вона розкопувала сніг копитами та щось їла. Придивившись уважніше, я помітила, що стояла вона під деревом, схожим на дику яблуню, на якій ще залишилися плоди. Покоричневілі та померзлі яблука слугували їжею для горобців, що скакали по гілках над оленем. Відстань між нами була невелика, метрів тридцять, і я обережно зарядила арбалет та оперлася на коліно.

Тварина стояла до мене задом, тому я вирішила почекати, поки вона повернеться, щоб знизити ризики. Та, як це часто буває на полюванні, в мої плани втрутилася третя сторона — одне з яблук, за яке вчепилися кілька горобців, впало оленю на голову. Це налякало тварину, і вона побігла в інший бік.

Схоже, що нещодавно її щось переслідувало окрім мене, і вона була настільки напружена, що одного яблука вистачило, щоб її перелякати. Це ускладнювало справу, але єдине, що залишалося на моєму боці — мій талант та вміння. Арбалетний болт пролетів між кількома деревами та влучив у бік тварини. Я не влучила туди, куди цілилася, але сам факт того, що влучила, говорив про удачу.

Олень наче і не помітив болта й продовжив бігти, поступово зникаючи з поля зору поміж дерев. Я не поспішала йти за нею, щоб не налякати ще більше, інакше довелося б переслідувати її днями. Все, що треба робити в такій ситуації, це почекати кілька хвилин, а вже потім йти по кривавому сліду. Тварина, не відчуваючи переслідування, ляже на землю та спокійно чекатиме на свою долю.

— Дякую, батьку, — промовила я до того, кому завдячувала своїми вміннями та знаннями.

Я швидко вийшла на кривавий слід за оленем і продовжувала йти ним не зупиняючись ні на мить, помітивши, що вже почало темніти. Це, мабуть, була єдина причина, чому я раділа зимі, бо кров на снігу видно навіть уночі. У такі моменти вона стає чорною, наче смола, прямо як моя.

Не зупиняючись, я дістала ножа та злегка вколола пальця, щоб перевірити, чи не стала моя кров нормальною, як це було зі слізьми, але з рани все одно пішла чорна гидка рідина. Ховати ножа я не стала, бо вже по слідах бачила, що моя здобич бігла все повільніше, і за кілька сотень кроків я її побачила.

Вона лежала та важко дихала на снігу біля дерева і спробувала підвестися, як тільки побачила мене. Але я не збиралася давати їй такої можливості й швидко перерізала тварині горло. Не чекаючи, поки життя покине тварину, я відтягнула її далі від дерева, щоб було зручніше розробляти тушу. Мені б хотілося не заважати їй помирати, але темрява підганяла мене все сильніше.

Коли кров із горла тварини перестала литися, а її тіло припинило здригатися, я витягла болт і взялася за справу, знову пригадуючи батькові уроки. Випустивши нутрощі та відрізавши копита і голову, щоб було легше нести, я спробувала закинути тушу на плечі, але зробити це вийшло не одразу. Це була невелика самиця, але навіть так її вага була для мене відчутною. Спочатку я відчувала лише запах туші, але згодом його почав перебивати запах поту, що лився з мене, наче з відра.

Межі лісу я покинула вже при темряві, і лише завдяки світлу в селі я швидко зрозуміла, куди треба йти далі.

Вітер та сніг били прямо в обличчя, але я навіть не звертала на це уваги, думаючи лише про вечерю та тепле ліжко, що чекали на мене в нашому тимчасовому домі.

Усі вже сиділи по хатах і навіть не думали виглядати назовні, що мені подобалося ще більше.

Колись я так само ходила вулицями свого рідного поселення навіть у найжахливішу погоду. Та на відміну від Сірих Птахів, у цьому селі завжди дув сильний вітер через відсутність частоколу навколо. У якусь мить мені навіть захотілося прогулятися, щоб подумати про минулі часи, але за приємними спогадами завжди приходив смуток, і я, розуміючи це, вирішила відкинути цю ідею.

Вже підходячи до нашого будинку, я дозволила собі на мить заглянути у сусідське вікно, щоб зрозуміти, чи не здалося мені дещо. Але придивившись, я вже чітко побачила ще один чорний чоловічий силует, що ходив слідом за якоюсь жінкою. Вона постійно бігала з однієї сторони кімнати до іншої, носячи щось у руках, а дух слідував за нею, наче боявся відвести від неї погляд.

— Виглядаєте ви безпечними, — прошепотіла я та вже збиралася йти далі, але примара наче почула мене та поглянула у вікно, після чого, задкуючи, сховалася за стіною. — До біса. Їсти хочу.

Коли я увійшла до будинку, на мене вже чекав приємний сюрприз — Юрія не давала Ігорю відпочити після ганяння дідом і змусила наносити води. Я одразу ж скинула тушу на стіл і поклала біля неї свого ножа, залишивши приготування на Юрію та її помічника.

— У спальні вже стоїть таз із гарячою водою, спеціально для тебе та твого одягу, — промовила Юрія та взялася знімати шкіру з туші. 

Працювати ножем в неї вдавалося жахливо.

— Дякую, я б тебе за це розцілувала, але не хочу відривати від роботи, — віджартувалася я у відповідь та пішла до спальні.

— Ігорю, ану швидко повернувся спиною до спальні! — почулися по-дитячому ревниві слова Юрії.

Залишивши парочку наодинці, я почала знімати з себе одяг, відчуваючи значне полегшення. Оглянувши своє оголене тіло, я помітила, що за увесь цей час сильно втратила у вазі. Мене і раніше можна було назвати худорлявою, без краплі жиру під шкірою, а тепер я справді стала схожа на хвору.

Взявши якийсь шматок тканини, що висів на одній зі стін, та зануривши його в гарячу воду, я почала обтиратися ним. Звісно, було б набагато краще, якби поруч було озеро — тоді б я навіть у таку погоду полізла плавати, але маємо те, що маємо.

Найскладніше було відмити кров із рук, як і завжди — щоб її позбутися, треба добре натерти шкіру. Але саме це дозволило мені дещо помітити: рана від уколу на пальці зникла, наче її й не було. Раніше я б над цим задумалася, але тепер мені це навіть не здавалося чимось цікавим — просто ще одна чортівня в моєму житті.

Витершись насухо рушником, я вже збиралася випрати свій одяг, але вирішила відкласти це на завтра, бо приємний запах, що йшов із вітальні, привертав мою увагу куди сильніше за брудне ганчір’я.

Накинувши на себе ковдру, я вийшла до столу, на якому вже лежала приготовлена оленина. Юрія зробила це дуже швидко, і через це м'ясо було сильно сухим, але це нікого не цікавило. У самої ж Юрії, яка вже сиділа за столом із повним ротом, на обличчі була самовдоволена посмішка. Побачивши її, я теж не змогла стриматися та тихо засміялася.

Подумати тільки, що ще недавно я ледь не вбила Ігоря, а Юрія — мене, а тепер я відчувала себе так, як коли ми вдома збиралися за вечерею з батьками. Тепер у мене нова сім'я, хоч я й часто бувала зайвою у їхніх стосунках.

— Юріє, розкажеш про лицарів? — запитала я, відчуваючи дискомфорт від тиші під час їжі. — Мабуть, їх багато в Імперії?

— Тебе таке цікавить? — здивувалася Юрія.

— Колись цікавило. Мабуть, через одну книгу, що в мене була. Але то всього лиш казочка.

— Ну добре, розповім, — із радістю відповіла моя подруга та вкинула до рота кілька шматочків м'яса, наче вони були останніми. — Але я про це знаю небагато, бо магів узагалі мало цікавить така тематика.

— А я хотів би бути лицарем, — несподівано поділився Ігор. — Я б тебе від усього захищав, в обладунках та з мечем.

— Та ти той ще фантазер, — посміялася з нього Юрія. — Повір, лицарство не є тим, чим його описують у казках та легендах. В Євіанні дуже багато різних лицарських орденів, і велика частина з них просто служила різним сенаторам, виконуючи їхні темні справи. Наприклад, орден «Лицарі Престолу» присягав у вірності вічно порожньому трону, що колись належав засновнику ордена. У їхній присязі було щось про чесність, скромність та совість, але це не завадило їм вирізати безпритульних, що вирішили перечекати зиму в стайні сенатора. І ще більше дивує, про яку скромність ідеться в їхній присязі, коли промовляють вони її перед троном свого засновника, який навіть не мав якогось титулу. Навіть дивно, що орден пережив уже кількох імператорів і так і не був розпущений.

— Шкода їх, — сумно промовив Ігор, на що отримав здивований погляд Юрії.

— Кого шкода? Лицарів? — Юрія, очікуючи на відповідь, підібрала під себе ноги, обійнявши їх.

— Безпритульних, — пояснив Ігор.

— Ха-ха-ха! — засміялася на все горло Юрія, і сміх цей був щирим. — Пожив би ти якийсь час в Євіанні, то так би не сказав. У них, звісно, важка доля, але я навіть на пальцях не зможу перерахувати, скількох із прислуги Вищого Міста вони вбили, поки ті на якусь мить покидали місце життя чистокровних імперців. Від мого народження ми вже встигли змінити кількох кухарів, яких знаходили мертвими. Саме тому до Вищого Міста не пускають нікого, окрім чистокровних, та тих, хто їх супроводжує. І то для супутніх потрібна спеціальна перепустка.

— Однаково шкода. Напевно, важко без дому у великому місті? — запитав Ігор, і чомусь поглянув саме на мене.

— Давай краще про лицарів, бо в питанні безхатьків я розуміюся ще менше, ніж в орденах, — запропонувала я повернутися до початкової теми.

Увесь час, поки ми розмовляли, поруч ходили примари, і одна з них в якусь мить сіла на той самий стілець, де була Юрія, майже повністю сховавши за собою її обличчя. Це був дух жінки, і вона знову дивилася на мене, що і я зробила у відповідь. Але досі не було схоже, що вона чогось хотіла від мене.

— Чого так дивишся? — промовила Юрія та взяла ще один шматок м’яса, що через примару було більше схоже на те, що саме її вона і годувала. — Діано?

— Просто задумалася, не зважай, — відмахнулася я та знову взялася за їжу.

— А знаєте що? — запитала Юрія та весело хлопнула в долоні. — Забудьмо про лицарів, краще покажу вам один танець, дуже популярний у Вищому Місті.

Вона одразу ж відсунула м’ясо і, клацнувши пальцями, створила два маленькі вогники, які пересувалися столом. У той самий момент примара підвелася та пішла, наче втратила інтерес до мене.

Юрія дуже сильно концентрувалася на цих вогниках, і поступово їхні рухи ставали все більш плавними. Вони кружляли один навколо одного, з кожним колом змінюючи форму. Вже за якийсь час вони стали схожими на жінку та чоловіка, розміром, мабуть, з гусяче яйце. На жінці була гарна сукня, що тягнулася за нею по столу, а чоловік був одягнений у вузькі штани та сорочку з широкими рукавами.

Взявшись за руки, вони зблизилися та уповільнилися, наче слідуючи за музикою, яку, на превеликий жаль, чули лише вони. Кожен їхній крок залишав на столі чорні плями, що вказувало на те, що Юрія витрачала багато сил на них, і в першу чергу намагалася контролювати їхні рухи. Я здогадалася, що вона показує це зі своєї пам’яті, лише коли побачила на її зосередженому обличчі сльози.

— Це твої батьки? — запитала я, і в ту ж мить дві вогняні постаті покрилися іншим полум’ям і, наче обпікаючись, розвіялися. — Вибач мені, Юріє, — я одразу ж зрозуміла, що сказала щось зайве.

— Нічого, це і справді були вони, — пояснила вона, витираючи сльози руками. — Це був їхній танець на святі в честь мого останнього дня народження разом із ними. Саме його я й запам’ятала найкраще.

— Юріє... — Ігор із занепокоєним обличчям щось хотів сказати.

— Я відчуваю, що якщо розповім вам, то мені стане легше, тому сидіть тихо та слухайте, — її обличчя було розгубленим, наче вона намагалася зрозуміти, з чого почати, але, схоже, все ж зібралася з думками. — Я психічно хвора, або, як кажуть у Князівствах — душевно хвора. Через це в мене часто бувають проблеми із самоконтролем. Як тоді з оленем на полюванні, та зі спробами зловити коня після нападу Каганату. А особливо, коли біля річки сталося те, що ви й самі знаєте. У такі моменти в розумі й душі таких людей виникає діра, через яку щось може вселитися в людину. І коли я ще була малою, і в мене був перший приступ, я ледь не вбила свого друга в школі, тим самим втративши його дружбу.

Мені було цікаво слухати розповідь Юрії, а от Ігорю це, схоже, приносило більше смутку.

— Та на заміну йому в мені оселився Демон, який лише послабив мій самоконтроль у таких ситуаціях. Тоді мені заборонили ходити до школи та навіть покидати дім. Прислуга завжди кудись розходилася, варто було їм лише побачити мене поруч. Навіть батьки все частіше ігнорували мене, але, як виявилося пізніше, у них була поважна причина — вони шукали спосіб допомогти мені. Та Демон відчував їхні спроби побороти його і нашіптував мені, змушуючи думати, що вони просто зненавиділи мене. Одного дня я напала на них і спалила дім до тла, — голос Юрії тремтів. Здавалося, що вона вже не хотіла це все розповідати, хотіла змусити себе зупинитися. Але через силу вона продовжувала: — В останній момент батьки зуміли запечатати його в мені, але разом із ним і мої магічні сили. Через це я довгий час не могла нормально користуватися своєю магією. У той день, коли я зрозуміла, що накоїла, спробувала покінчити з цим: думала, що взагалі втратила магію, тому взялася за ножа. На щастя, Лебек опинився поруч і допоміг зрозуміти, що якби я тоді себе вбила, то старання батьків були б марними. Загалом, то була дурість із мого боку.

Юрія налякала Ігоря своїми словами.

— Але ж зараз все добре? — запитав він.

— У рамках нормального, я думаю, — відповіла Юрія. — Та Демон досі в мені, й досі може бути небезпечним, бо коли я звільнила свою магію, то звільнила і його.

Юрія закінчила говорити, і ми на якийсь час замовкли, думаючи кожен про своє. Ігор похилив голову і нервово перебирав пальцями, а Юрія дивилася прямо на мене, напевно очікуючи й моїх пояснень. Та що я мала їй сказати? Я й сама досі нічого не знала, і вже якийсь час не хотіла знати. Але якщо не знаєш, що сказати — скажи правду.

— Розповім пізніше, хоча й сама майже нічого не знаю, — відповіла я на погляд Юрії та пішла до спальні. — Я все ще тебе люблю.

Образи на моє мовчання в очах Юрії не було, а Ігор уже звик до того, що нічого не знав, і що я не горіла бажанням щось розповідати, тому мовчав.

Після розповіді Юрії особливо нічого нового не стало зрозуміло, адже я й так здогадувалася, що в неї з головою не все добре, а батьки загинули від її рук. Та тепер я відчувала перед нею борг, і якось усе ж запланувала поділитися своїми проблемами. Але казати щось Ігорю... Нехай краще продовжує бачити в мені ту саму Діану, з якою колись робив пастки для помсти хлопцям.