Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

З погляду Діани

Я тільки сподівалася, що вони не спробують мене наздогнати та в таку погоду вирішать залишатися в ліжку якомога довше. Вітер справді був холодним, а сніг не припиняв падати, постійно підсвічуючись зеленим. Добре, що я накинула на коня кілька ковдр, інакше він точно замерз би в таку погоду.

До Ладомиру залишалося не так уже й далеко — всього кілька днів шляху, якщо не зупинятися надовго. Здавалося, що інформації, отриманій від Тії, можна було довіряти. Я тільки сьогодні покинула своїх друзів у тому селі, а вже до обіду проїхала повз кілька сіл і невеликі хутори, розбиті та спалені.

Кількість людей на цих землях зростала, і більшість з них підтверджували, що до столиці Ладомирського Князівства залишилося недалеко. Щоправда, не всі ставилися до мене добре. Щойно бачили моє імперське обличчя, одразу називали імперською бляддю або відьмою. Чомусь це завжди були саме молоді люди, а ті старі, яким залишалося жити недовго, майже всі були куди добрішими. Мабуть, це і була та мудрість, про яку торочать старші люди.

Мені хотілося не зупинятися до настання темряви, але побачивши невелику будівлю на пагорбі поруч із дорогою, я вирішила зробити перепочинок. Треба було нагодувати коня припасами, взятими із собою, та й самій розім'ятися після довгої їзди. Сідла, що були в сараї, просто жахливі, і навіть не варті порівняння з тими, що були у воїнів Ханства. Я вже давно відвикла від верхової їзди.

Спустившись з коня, я повела його до дерев'яної вежі. Це була висока споруда, щонайменше десятиметрова, а у вузьких вікнах не було світла. Спочатку я постукала у двері, але, як і очікувала, там нікого не виявилося. Ще якийсь час знадобився, щоб відкопати нижню частину дверей і впустити коня всередину.

Приміщення було темним.

Втім, темрява не затрималася надовго — я швидко знайшла спосіб запалити вогонь. У вежі була жаровня, а біля неї кілька каменів, що просто напрошувалися на те, щоб їх ударили один об одного. Жаровня миттєво загорілася, осяявши все навколо.

Перше, що я побачила, була драбина, що вела наверх, а потім — засніжений стіл і кілька стільців біля вікон. Усе виглядало досить затишно, навіть попри те, що вікна були без скла і пропускали частину снігу. Мабуть, якби я знайшла таку вежу біля Сірих Птахів у мирний час, то обов'язково перебралася б туди жити.

Суха трава і тонкі гілочки в жаровні горіли дуже швидко, тому я підкинула кілька товстіших дров, що були складені під столом. Коли вогонь розгорівся, я зачинила двері.

Я не відчувала втоми, і сидіти на одному місці не було жодного бажання. Тому, давши коню трохи зерна, вирішила піднятися по драбині. Однак згодом я вперлася у невеликий люк, який вдалося підняти далеко не з першого разу. Його засипало снігом. Коли ж вдалося його відкрити, стало зрозуміло, що це була сигнальна вежа, де на самому її вершку стояли просмолена трава і дрова.

Я вже чула про такі вежі раніше. Їх будують на великій відстані одна від одної, щоб у разі нападу ворога швидко передати сигнал далі. Це була перша вежа, яку я побачила, а значить, надалі зустрічатиму їх усе частіше. Однак дивно, що під час навали Ханства тут нікого не було. Мабуть, це одна з причин, чому Князівствам так важко захищатися від племен. Можливо, їм не вистачає людей після численних війн з іншими державами, а також між собою.

Я все ще не розуміла, чому вони понад усе ненавидять саме імперців, враховуючи те, що ніхто не пролив стільки князівської крові, як самі Об'єднані Князівства.

Я зачинила за собою люк і почала спускатися вниз, відчуваючи на шкірі, як тепло від жаровні підіймалося вгору, де від нього не було жодної користі.

Мій новий кінь уже з'їв усе дане мною зерно і голодними очима дивився, як я повільно спускалася до нього.

— Вибач, але на сьогодні це все, — сказала я йому та погладила по шиї.

У мене з собою було небагато корму, і я сподівалася лише дотягнути до Ладомиру. Якщо не вийде нагодувати коня, можна буде просто продати його. Але, як людина, що погано знала зовнішній світ, я не мала уявлення, скільки саме має коштувати кінь.

Діставши з сумки кілька сухарів, я спробувала відволіктися від того відчуття, яке не полишало мене цілий день. І справді, незрозуміла тяга кликала мене в напрямку столиці Ладомирського Князівства. Схоже, той чорт сказав мені правду, і меч князя Бразда справді мав важливе значення в моєму житті.

Але, як завжди, відмахнутися від думок про цю зброю не вдавалося. Це настільки сильно засіло в моїй голові, що нещодавно, задрімавши верхи на коні, я побачила сон, у якому був цей князь та його меч. Не думаю, що я могла бачити його раніше, але чомусь його образ був дуже чітким. Стало навіть цікаво, чи виглядав князь так само в реальності, як у моєму сні.

Я бачила його як чоловіка віком із мого батька, і зростом він був такий самий. Волосся — русе та коротке, а борода — довга, сягала грудей. Але що дивно, він виглядав дуже хворобливим і худим, а меч носив загорнутим у тканину, тримаючи його на руках, наче дитину. Мабуть, першою думкою було те, що він обезумів, але в його сірих очах я не побачила ознак безумства. Хоча, звісно ж, я не зналася на цьому і могла лише порівнювати з Юрією.

— Погріємось ще трохи та підемо далі, — промовила я до коня і дала йому залишки сухарів.

На щастя, не тільки тепло від вогню підіймалося вгору, але й дим, тому я просто підкинула більше дров у жаровню. Вогонь розгорівся настільки сильно, що змусив мене відійти та зажмуритися від жару. Тоді ж кілька сліз скотилися по моєму обличчю, коли я зрозуміла, що цей вогонь розпалила не Юрія. Я настільки прив'язалася до своїх друзів, що мені було боляче думати про розлуку з ними. Але їхні життя важливіші за мій біль, тому я зробила правильно, покинувши їх.

Я вийшла надвір лише тоді, коли почувся слабкий грім, а зелені спалахи стали інтенсивнішими. Заброда не давав про себе забути надовго, і я не мала бажання зустрічатися з тим, що він пробудив.

Вивівши коня та зачинивши двері, я знову повернулася до дороги. До темряви залишалося кілька годин, але краще провести цю ніч у дорозі, ніж спати у вежі й прислухатися до кожного звуку ззовні. Або ж заночувати в найближчому селі, де завжди можна втекти від чудовиськ, поки вони їстимуть місцевих.

Уже під покровом темряви я заїхала до села, яке мало таку саму вежу, але вже з солдатами, і стояла вона майже в центрі поселення. Вулиця була вузькою, але добре освітлювалася світлом із вікон будинків, а також спалахами із Заброди.

Місцеві жителі майже не звертали на мене уваги, бо я прикрила обличчя високим коміром і капюшоном накидки. Лише двоє солдатів князя, що про щось розмовляли біля вежі, заговорили зі мною першими. Втім, говорив тільки один, а інший, ще зовсім молодий, мовчав і пильно дивився мені в очі, наче намагаючись щось зрозуміти.

— Хто такий? Звідкіля й куди йдеш? — запитав вартовий, намагаючись розгледіти моє обличчя.

— Я із села Далеке, — відповіла я хриплим голосом, намагаючись зробити його якомога грубішим, раз вони ще не зрозуміли, якої я статі. — Самі розумієте, яка в тих краях ситуація.

— Так, розуміємо. Ще й ця зелень на небі, — промовив чоловік уже з меншою підозрілістю. — Бачу та чую, що ще зовсім молодий, тому до армії ще рано. Але якщо немає куди подітись, то краще все ж іди у війська, там нагодують та одягнуть. У Ладомирі підійдеш до будь-якого вартового, і він тобі допоможе.

— Дуже дякую. Можливо, так і зроблю, — сказала я і вже зібралася підігнати коня, але щось змусило мене затриматися. — Там попередня сигнальна вежа стоїть без вартових, це так і повинно бути?

Моє питання однаково вплинуло на обличчя обох вартових. Вони здивовано поглянули один на одного, а потім знову на мене.

— Це точно? Там мало бути двоє наших. Може, вони просто всередині були? — у голосі старшого вже відчувалася тривога.

— Я пробув в тій вежі деякий час, перечікуючи негоду, і там точно давно нікого не було. Навіть двері занесло снігом. Крові теж не бачив, якщо вам цікаво, — сказала я.

Від імітації чоловічого голосу в мене трохи почало боліти горло, і я ледь не заговорила своїм звичним голосом. Втім, вони були зайняті роздумами й не помітили цього. Ситуація справді була дивною, але це не моя проблема. Я навіть примар там не бачила, а отже нічого не знала, окрім того, що вартових там не було.

Залишивши їх наодинці зі своїми думками, я вирушила далі головною вулицею села, шукаючи когось зі старих людей, хто міг би дозволити переночувати у них. Лише біля виїзду з поселення мені зустрілася стара жінка. На диво, вона одразу погодилася, і при цьому не сплутала мене з хлопцем, що було дивно, бо вона, очевидно, була сліпою.

Вона дозволила поставити коня у своєму сараї поруч із козами, а мене впустила до хати. Вона не була багатослівною, що мені навіть подобалося. Від їжі я не відмовилася, а господиня щедро пригостила юшкою. За їжею вона розповіла, що постійно готує більше, ніж потрібно, сподіваючись на повернення своїх дітей, які колись давно пішли й відтоді не дали про себе знати.

Я не стала розпитувати її, коли це сталося і чому вони пішли, навіть її ім'я залишилося для мене таємницею. Єдине, що я хотіла — це лягти спати та вирушити далі. Вона постелила мені ковдру на підлозі біля пічки, і я без зайвих думок лягла, вкрившись своєю ковдрою. Лише перед тим, як заснути, здивувалася, як вона, бувши сліпою, так легко орієнтувалася в домі. Та я й сама колись блукала рідною оселею вночі, знаючи кожен предмет на пам'ять, а у цієї жінки, мабуть, не було іншого вибору, окрім як звикнути до своєї сліпоти.

Від пічки йшло приємне тепло і запах горілої деревини. Господиня сиділа поруч, перебираючи щось пальцями. Придивившись, я помітила, що вона тримає в руках дерев'яні спиці та нитки, які на очах перетворювалися на щось, що можна було носити як одяг, хоча я й досі не могла зрозуміти, що саме вона плела.

Мама нечасто займалася в'язанням, їй більше подобалося вишивати, але одного разу вона й мене намагалася навчити цього. Тоді я відмовилася і пішла на полювання з батьком. Я була жахливою донькою для неї, це точно. І тепер найбільше шкодувала, що не могла попросити вибачення за це. Бажання заплакати відступило разом із бадьорістю, і я почала засинати, чуючи, як спиці тихенько стукають одна об одну.

Мій сон знову був про князя Бразда і його, сподіваюся, тимчасовий меч. Це була темна кімната, освітлена лише малою свічкою, що кидала тьмяне світло на невеликий стіл. На столі лежала розгорнута тканина, а на ній — меч.

Він не виглядав кістяним, і його колір був чорним, наче роками просякав смолою. Руків'я, ледь помітна гарда та клинок були тонкими, і будь-який князівський воїн висміяв би таку зброю, адже їхні мечі повинні бути важкими та масивними. Але я відчувала неймовірну силу в цьому мечі, і солодкий страх розливався в моєму лоні.

Бразд мовчки дивився на зброю, боячись доторкнутися до неї навіть через тканину. Він хитався з ноги на ногу, не знаючи, як підійти до меча, і щось шепотів:

— Меч? Меч, скажи мені щось... Не цією дивною мовою... Я не розумію вас, — його слова все більше звучали як безумство. — Відкрий мені свою природу! Я хочу знати твій секрет і зрозуміти тебе... вас...

Я теж чула голоси, що йшли від меча, і це була та ж сама мова, яку я чула раніше, й, мабуть, та ж сама, яку Юрія чула у моїй крові. Я все ще не могла розібрати слів, але щось змінилося — здавалося, я ось-ось зможу зрозуміти їх. І одне я усвідомила точно — меч закликає мене, він бажає мене, і я бажаю його. Я обов’язково маю отримати цю зброю.

Бразд припинив шепотіти, розчарувавшись у безрезультатних спробах. Він заплакав як дитина і потягнувся до меча рукою. Як тільки він доторкнувся до нього, то з переляком схопився за руків'я та повернувся до мене, направивши вістря у мій бік. У його очах тепер чітко читалося безумство, яке приніс йому цей меч.

— Тепер я відчуваю! Меч відчуває тебе! Хто тут? Покажись! — він почав розмахувати мечем, намагаючись влучити по мені.

Я відступила на кілька кроків, розуміючи, що хоча він мене не бачив, меч допомагав йому відчувати мою присутність. Але коли я зробила останній крок, то випадково перекинула щось на підлозі. Келих покотився під моїми ногами, і вино, що було в ньому, пролилося.

— А-а-а-а-а! — поки я дивувалася тому, що могла щось зачепити у своєму сні, Бразд зробив випад мечем у мій бік, від якого я встигла ухилитися. За ним послідував сліпий удар кулаком, який влучив мені по обличчю.

Переді мною знову була та сама пічка, цього разу освітлена не тільки вогнем, але й денним світлом, що пробивалося крізь шибки. Господарки не було, і я вирішила, що краще піти, поки вона не повернулася.

Але щойно я підвелася, як відчула, що з носа тече кров. Тільки тоді я відчула біль в тому місці, куди вдарив князь. Ще одне незрозуміле дійство у моєму житті, але здивування я вже не відчувала.

Я витерла кров об ковдру і швидко зібрала свої речі. Тим часом за вікном лунав якийсь гамір, і люди час від часу пробігали повз. Я сподівалася, що причиною цього були якісь істоти, пробуджені зеленими спалахами, а не війська Ханства, адже втекти від армії буде значно складніше.

Коли я підняла ковдру, то побачила на ній те, що в'язала жінка вночі. Це був коричневий шарф, настільки щільно зв'язаний, що продути його зможе не кожен вітер. Я не знала, чи випадково він залишився тут, чи це був подарунок від сліпої жінки, але мені дуже захотілося взяти його з собою. Якщо зустріну Юрію, він їй стане в пригоді. А поки носитиму його сама. Хоча мені вже не так холодно, як раніше, та сніг все ще іноді залітає за високий комір.

Я пов'язала шарф на шиї, накинула накидку і, зібравши речі, вийшла надвір.

Сонце зійшло не так давно, і з деяких будинків почали виходити заспані люди. У центрі села, біля вежі, щось сталося — там зібралося багато селян, і за їхніми спинами не було видно, що саме привернуло їхню увагу.

Я, поклавши свої речі на коня, вирішила піти подивитися, що там відбувається. Пройшовши лише половину шляху до вежі, я зустріла малу дівчинку, років дванадцяти. Наші погляди перетнулися, і я вирішила запитати в неї, що сталося:

— Що там відбувається, мала? — цього разу я вже не прикидалася хлопцем, та й учора це не було необхідним.

— Там в одного вартового очі зникли, поки він спав, тітко, — розгублено промовила дівчина, назвавши мене тіткою, що змусило мене замислитися, чи не стала я старішою за останній час. — Каже, прокинувся, а очі не бачать. У нього там порожньо.

Хоча дівчина була налякана, у її погляді читалася цікавість. Тому я вирішила поставити їй ще кілька запитань:

— Який саме вартовий?

— Славко, мій сусід, — відповіла вона й поглянула на будинок, що був за моєю спиною. — Ми колись дружили, поки його в армію не забрали.

— Добре, дякую, що розповіла. А тепер краще йди, куди йшла, — швидко сказала я дівчині й пішла назад до коня.

Треба якомога швидше покинути це село, адже не мине багато часу, як це пов'яжуть зі мною, пригадавши чужинця на коні.

Але чому саме вартовий, і чому саме очі? Ще вчора він так пильно вдивлявся в мої, а тепер не мав своїх. Тоді я подумала, що його просто зацікавив їхній зелений колір, але якщо це все якось пов'язано? Пригадуючи мої сни, які, скоріш за все, і снами насправді не були, то тут можлива будь-яка чортівня.

Поки я виводила коня, сліпа жінка все-таки з'явилась — прийшла із невеликим відром до своїх кіз, що були в тому ж сараї, де й мій кінь. Вона повільно пройшла повз мене, виставивши руку вперед. Я простояла так деякий час, щоб не привернути її уваги та не дати зрозуміти, що досі тут.

Сама не знала чому, але навіть бажання подякувати за шарф не змусило мене відмовитись від того, щоб тихо піти, навіть не попрощавшись. Та як би я тихо не вела за собою коня, а мені все ж здалося, що вона почула та впізнала мене, хоча й удавала, що цього не було.

Не гоже мені, поганій людині, бути поруч із доброю більше ніж потрібно.

Сніг уже не йшов, але на дорозі його було достатньо, щоб зрозуміти, що швидко пересуватись кінь не зможе. Та й потрібно постійно дивитись, чи не зійшов він із дороги. Але з часом якісь прориси дороги все ж почали проглядатися й під шаром снігу, тому мені залишалося лише час від часу підганяти коня, іноді поглядаючи на ворона в небі, що цілеспрямовано кудись летів. Можливо, що це ворон Тії, а може, в мене просто знову розігралась уява.

Я декілька разів оглядалася назад, у надії не побачити там саму Тію у супроводі Юрії та Ігоря. Але від самого села та до мене на дорозі не було жодної людини.

Весь наступний день я якомога швидше просувалася вперед, проходячи село за селом. Навіть майже біля самого Ладомиру траплялися також і розграбовані села. Деякі племена Середземного Ханства просто йшли, куди бачили, безкраїми територіями Князівств і часто забрідали в самі тили ворога.

Навіть не знаю, що треба робити князям, щоб зуміти захистити кожне село на шляху тих покидьків. Біля таких сіл я кожного разу зупинялася та приділяла якийсь час на те, щоб знайти якісь гроші чи щось, що можна було продати. Знайти вдалося лише ще пару монет, що збагачувало мої статки аж до трьох мідяків, а чогось цінного для продажу я так і не знайшла. Може, тому що люди тут жили бідно, або ж після бою все забрали війська князя.

Раніше це не відчувалося аж настільки сильно, але тепер моє наближення до того меча все сильніше впливало на мене. Я знову відчувала, як по моєму тілу щось переміщувалося, а знизу в животі посилювався холод і страх.

Але тепер це не відчувалося як щось чуже — тепер це частина мене. Це все привертало на себе всю мою увагу, відволікаючи від інших думок. І мені навіть страшно було уявити, що буде, коли я наближусь до Ладомиру ще ближче. Чи не завадять ці відчуття отримати бажане? Але вже через декілька днів дороги я почала звикати до цих відчуттів, і вони стали для мене такими ж непомітними та звичними, як і дихання.

Я зупинила коня, як тільки побачила Ладомир, який за снігом та більшою дистанцією здавався мені якоюсь далекою горою. До нього залишалося ще десь три кілометри, а його високі кам'яні стіни вже перехоплювали подих. На високих стінах були й вежі, на яких майоріли великі прапори. З такої відстані було неможливо розгледіти, що саме на них зображувалося, але я була впевнена, що побачу там втомленого воїна, що сидить під дубом.

Над самими стінами також височіла висока споруда. Її верхи були загострені, як і вежі на стінах, але значно більших розмірів. Мабуть, саме там і жив князь Бразд

Дочекавшись, поки моя дитяча радість заспокоїться, я підігнала коня вже протоптаною дорогою, де часто проїжджали та проходили інші люди. Особливо багато було возів, що везли щось до міста та з нього. З кожною сотнею метрів звичайних сільських будинків, що були поза стінами міста, ставало все більше, а вулички між ними все вужчими. Страшно було навіть уявити, як страждали такі поселення під час війн, бувши в самому епіцентрі штурму.

Дійшло навіть до того, що я в якусь мить ледь не загубилася, коли під мого коня підліз якийсь п'яний дід, після чого я далеко не одразу зрозуміла, в який саме бік до цього їхала. Та на щастя той самий дід із радістю підказав напрямок, і я швидко дісталася високих стін, що на відміну від нашого частоколу в Сірих Птахах, і справді могли затулити собою сонце.

Вартові біля воріт майже нічого не робили, лише час від часу поглядаючи на людей. Снігу на вулицях майже не було, лише нескінченне багно та калюжі, а люди постійно, наче умисно, підлізали під коня, що змушувало мене трохи панікувати.

Все ще приховуючи своє обличчя шарфом та капюшоном, я прекрасно розуміла, що рано чи пізно хтось моє обличчя однаково побачить, і мені треба щось придумати на цей випадок. Але єдине, що спало на думку — це просто звинувачувати людей у тому, що розгледіли в мені імперські риси, а насправді я горда носителька чистої князівської крові. Я і сама прекрасно розуміла, що це виглядатиме дуже тупо, але кращого варіанту поки не було.

Та для початку треба було зрозуміти, куди йти далі, і де знайти якийсь прихисток. Місто і справді було величезним для мене, і я проблукала ним декілька годин, у кінці вийшовши на якусь базарну площу. Сама тільки площа була розміром із Сірих Птахів, та й людей на ній було майже стільки ж, як і жителів колись у нашому селі.

Пройшовшись біля продавців та порозпитувавши їх про ціни, я зрозуміла, що мої три монети варті десятка підгнилих морквин та капустини. Втім, до найближчої корчми я все ж пішла, сподіваючись, що зможу випросити місце хоча б на підлозі, або просто заробити собі на їжу чи ліжко. Але корчмар мене прогнав, як тільки я сказала, що майже не маю грошей, при цьому додавши, що краще піти в якусь дешевшу корчму якомога далі від центру міста, що я і зробила.

— Три мідяки? — здивовано перепитав корчмар, що був дуже схожим на Гілдара, за відмінністю зросту. — Максимум на одну ніч, і десь у коридорі між кімнат.

— Добре, мені й цього вистачить, — погодилася я на такі умови та з невеликими ваганнями поклала три монети на стіл.

— Видно, що не місцева, — просичав корчмар і перевернув дві монети. — У нас мордою імперських засновниць їх кладуть донизу. Але ти не бійся, у нас не всі такі злі на імперців.

— Я не імперка, — монотонно відповіла я.

— Та потринди мені тут ще, хе-хе, — розвеселився у відповідь корчмар і загріб монети собі в велику кишеню на фартусі. — Ходімо, покажу тобі твоє місце.

— У мене там ще кінь, — окликнула я його, як тільки він зібрався йти. — Куди його можна подіти, щоб не вкрали?

— Це той під ковдрами? – запитав він, поглянувши у вікно. — Я його заведу в невеликий двір позаду корчми. Та й красти його ніхто не стане, хіба якщо жити набридне. У нас за крадіжки в кращому випадку пальці відрізають, за наказом князя. А тепер йди за мною.

— Дякую.

Корчмар йшов повільно, залишивши головний зал на молоду помічницю, що була зайнята обслуговуванням парочки бороданів в закутку закладу. Ззаду його лиса голова ще більше нагадувала мені Гілдара, від чого я навіть мимоволі усміхнулася, пригадавши деякі смішні історії гнома.

На другому поверсі ми вийшли в невеликий коридор, по обидва боки якого були двері. Майже з-за кожних дверей долинали різні звуки, що вказували на те, що там хтось жив. А мене ж корчмар відвів у самий кінець коридору, де вказав на глухий кут.

— Ковдру дати?

— Ні, в мене на коні є і для себе. Дякую, — відповіла я йому й оглянула дерев'яну підлогу, що тепер мала слугувати мені ліжком.

— Менше дякуй людям, імперко, бо навіть дурень складе все воєдино і зрозуміє, хто ти така. А через зелені спалахи у людей і так паніка, можуть на тобі її зігнати, — прошепотів мені на вухо корчмар, після чого почав іти назад до сходів. — Але мені це подобається, тому якщо треба, то лишайся тут і на три ночі.

Це була приємна новина, але цього разу я вже не змушувала себе дякувати, а просто кивнула. Щоправда, я і до цього не хотіла дякувати, але мені здалося, що так до мене будуть краще ставитися. І це, як виявилося, справді працює. Ще один урок від моєї мами полегшив мені життя, нехай і всього на три дні.

Під вечір я постелила свою ковдру, зігнувши її вдвоє так, щоб і спати на ній, і вкритись нею. Заснула я в надії побачити ще якийсь сон, що допоміг би підібратися до Бразда та забрати меча.