Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

Ми планували попрощатися лише з однією людиною, але Силана не було вдома, як і інших людей навколо. Та їх не довелося шукати, адже всі жителі Далекого, включаючи дітей, стояли прямо на головній вулиці, де дорога вела далі на південь, повз ліс, у якому я полювала.

Вони всі щось виглядали, і ми вирішили підійти, раз нам було по дорозі. Юрія виглядала трохи смішно в накидці та з мішком за спиною, але я мала визнати, що вона теж росла, хоч і залишалася схожою на дитину поруч з Ігорем та мною.

Люди стояли півколом, а в середині був Силан, який про щось розпитував іншого чоловіка. Його обличчя не здавалося мені знайомим, та й кінь, що стояв поруч, давав зрозуміти, що це не один із місцевих. На коні був меч і щит, і по гербу із зображенням воїна під деревом стало зрозуміло, що це був посланець від князя.

Силан виглядав щасливішим, ніж учора, і, мабуть, це означало, що допомога вже була близько.

Варто було поглянути на дорогу, якою ми планували йти, і цю саму допомогу вже було видно. Люди навколо раділи, але мені було не до радощів, коли я побачила дещо неочікуване. Поруч із трьома десятками воїнів на конях було двоє людей, які привертали до себе увагу. Якби мені хтось сказав, що могла існувати людина зростом близько трьох метрів, я б ніколи йому не повірила, хіба що це були б слова батька чи матері. Але мої очі ясно бачили воїна в кольчузі й латах, що йшов поруч із кіньми, тримаючи в руках гігантську сокиру.

Та мені не довелося чекати на відповіді, адже жінки навколо вже почали перешіптуватися:

— Князь нам богатиря прислав, — прошепотіла на радощах і мені одна жінка, здається, навіть та, що ще вчора плювала собі під ноги, коли бачила мене.

— Такі іноді народжуються по всьому Континенту, — сказала Юрія, яка була єдиною, хто не дивувався такому видовищу. Її увагу більше привертала жінка, що їхала верхи поруч із богатирем.

Поки всі воїни були одягнені в хутра та накидки, намагаючись зберегти тепло, поруч їхала жінка в легкому чорному вбранні, більше схожому на чоловіче, якщо не брати до уваги довгий поділ. На її плечах звисала дивна накидка з воронячого пір’я, яке складалося в єдиний візерунок, наче риб’яча луска. Все було до траурного чорним — від одягу до волосся і коня, але шкіра її була більше схожа на мою — бліда, як сніг.

— Хто це така? — стривожено запитав Ігор у Юрії, що я теж збиралася зробити за якусь мить.

— Сестра Крипти, — спокійно відповіла вона та, вказавши мені жестом нахилитися, прошепотіла дещо: — Як думаєш, зможемо вкрасти у них коней?

До цього мені доводилося красти хіба що яблука у сусідів, і то вони не те щоб були проти, тому таке запитання спантеличило мене. Я навіть уявити не могла, чого можна було очікувати при невдачі, тому просто похитала головою у відповідь, на що Юрія із розумінням кивнула. Не варто було нам шукати проблем, хоча я мала визнати, що з кіньми нам було б набагато простіше дістатися до Імперії.

Окрім вершників, позаду показалися і декілька возів, схоже, з припасами. Напевно, коли Силан казав, що князю не буде діла до села, він сильно перебільшував або просто збрехав із невідомої причини.

Я не могла сказати, чи змогли б щось вдіяти солдати проти тієї істоти, яку я зустріла вчора, але цей богатир викликав довіру, особливо його обличчя, що здавалося дуже добрим. Усі навколо, а разом із ними й ми, розійшлися в сторони, щоб пропустити вершників до села.

Першим був вершник зі списом та гербом на плащі, що свідчило про нього як про головного у цьому загоні. Поруч із ним пройшов і богатир, який з такої близької відстані здавався живим деревом. Оглянувшись по сторонах, він зупинився біля Силана, ледь не збивши того з ніг, мабуть, не помітивши старого. Його добре лице вмить стало нахмуреним, коли до села зайшов кінь сестри Крипти, якій, здавалося, не було місця на землях князівств.

Її очі були за чорною непрозорою тканиною, але я однаково відчула на собі її погляд. Вона точно не поступалася зростом Сестрі Міраї з паладинів і так само викликала повагу лише своїм зовнішнім виглядом. Хоча на відміну від Міраї, від неї також відчувався страх. У руках вона тримала довгий чорний посох, який був майже одного з нею зросту, без єдиного вигину чи деталі, що б якось вирізнялася. На вигляд він наче був повністю з металу, але вона спокійно тримала його однією рукою. 

Її погляд ще деякий час відчувався на мені, але як тільки вона зупинилася біля дітей, що стояли осторонь купкою, її увага перейшла на них.

Поки вершники та вози з мішками просувалися до центру села, вона продовжувала спостерігати за дітьми, що налякано ховалися один за одним. І схоже, побачивши те, що шукала, вона злізла з коня та простягнула руку до однієї дівчинки, яка вирізнялася серед інших своїм виглядом. У неї були чорні очі та волосся, а сама вона виглядала хворобливою. Я вже хотіла запитати про це у Юрії, але побачивши її зацікавлене обличчя, вирішила повторити за нею та просто чекати, що станеться далі.

Між служителькою Крипти та дівчинкою швидко стала одна з жінок, напевно, матір дитини. Вона мовчки, із наляканим обличчям, закрила собою доньку, а по ній самій було видно, що вона не розуміла, що саме відбувалося.

Але це не здивувало та не зупинило сестру Крипти, яка легко відштовхнула жінку. Солдати, що стояли поруч, ніяк не зреагували, лише з соромом відвернулися. Та богатир не збирався робити те саме й швидко зайняв місце тієї жінки. Жінка та заплакана дівчинка відійшли, сховавшись у натовпі.

— Тільки спробуй забрати якусь дитину, і я тебе вб’ю! — голос богатиря звучав голосно й важко, від чого хотілося відійти якомога далі. Та в ньому відчувалося щось добре.

Сестра Крипти стояла перед богатирем, і навіть бувши настільки високою, вона здавалася звичайною жінкою поруч з ним. Її обличчя було спокійним і не виражало жодних емоцій, попри те, що богатир міцно тримав у руках свою сокиру.

— Верховний князь уклав з нашим храмом угоду, і ти не маєш права вирішувати, — її голос не тремтів ні від холоду, ні через присутність величезного воїна навпроти, і звучав дуже спокійно, наче вона розмовляла з дитиною.

— Срати я хотів на верховного князя! Ви не заберете більше жодної дитини! — закричав богатир та, попри свого командира, який уже збирався втрутитися та уладнати ситуацію, змахнув своєю гігантською сокирою.

Удар прийшовся по ребрах служительці Крипти, і та, бувши хоч і високою, але худорлявою жінкою, беззвучно полетіла вгору, перелетіла через найближчий будинок і впала за ним. Якби не відсутність крові та іскри від заблокованого удару посохом, я б подумала, що сестра Крипти вже вирушила до своєї богині.

Якби я в ту мить спостерігала за собою збоку, то точно побачила б до біса здивований вираз обличчя.

— Ох і весело зараз буде, — промовила Юрія, що була єдиною, хто більш-менш щось знав про цих жриць.

Не минуло багато часу, як з-за будинку показалася постать сестри Крипти, яка тримала в руках той самий посох, але тепер на одному його кінці було чорне та прозоре лезо, що робило з посоха справжню косу.

І хоча переді мною повинно було розгорітися протистояння богатиря та служительки імперської богині смерті, чомусь мені більше було цікаво порівняти жрицю Крипти із Сестрою Міраєю. Мабуть, через те, що храми Ліри та Крипти завжди протиставляли один одного, і навіть я, живучи все своє життя осторонь від іншого світу, знала про це.

Та роздуми про це були відкинуті мною, як тільки коса сестри Крипти неймовірно швидко вдарила богатиря, який, здавалося, лише чудом зміг заблокувати удар, а лезо коси зупинилося за декілька сантиметрів від його шиї. Від удару пролунав неймовірно сильний звук, що змусив усіх навколо покривитися, а більшість селян повтікали. Та не встиг сніг навколо тих двох осісти на землю, як уже богатир знову завдав удару сокирою, яка виглядала так, наче мала б розрубати навпіл усе, до чого доторкнеться. Але сестра Крипти заблокувала удар, хоча її ноги й увійшли в землю майже по коліна.

І знову імперські боги показали мені свою силу, коли настільки слабка на перший погляд жінка, із пов’язкою на очах, змогла битися на рівні з настільки величезним воїном.

Та це був кінець бійки, і між цими двома стала незначна, але, як виявилося, дуже владна постать. Це був командир солдатів, що серед таких незвичайних людей здавався слабким, але вистачило одного його суворого погляду, щоб богатир відступив на декілька кроків, а жриця змусила лезо на своєму посоху зникнути.

— Досить цих вже набридлих дурощів, — його слова звучали впевнено, наче він їх повторював не один раз. — Розв'яжімо питання золотом.

— Сестри Крипти іноді подорожують світом, збираючи звідусіль чорноволосих та чорнооких дівчат, — Юрія нарешті взялася за пояснення, привернувши цим мою та Ігореву увагу.

— А нащо вони їм? — ледь не перебивши Юрію, запитав Ігор.

— Вони привозять їх до храму в Євіанні, де з них роблять наступне покоління жриць, позбавляючи їх очей. Вони всі позбавлені зору, але все ще бачать. Більше я нічого не знаю. Але схоже, що князівства уклали цікавий договір із храмом Крипти, чи, може, з самою Імперією як посередником.

Поки ми слухали Юрію, а Ігор кривився від злості на несправедливість стосовно тих дітей, командир солдатів зняв із пояса важкий на вигляд мішечок із тим самим золотом. Він протягнув його сестрі Крипти, і та, показавши зуби від злості, все ж прийняла його, забувши про дитину. І поки ті жінки, що не повтікали під час бійки жриці та богатиря, дякували своєму триметровому захиснику, жриця мовчки осідлала коня та зібралася у зворотній шлях. Юрія потягнула нас з Ігорем за нею, не звертаючи уваги на те, що Ігор ще хотів попрощатися із Силаном.

— Зачекайте! — звернулася Юрія до вершниці, що одразу після цього зупинила коня.

— Я чимось можу допомогти? — в голосі жриці відчувалася роздратованість, і я вже серйозно задумалася про те, щоб прикрити рота Юрії.

— Я підлегла імператора, Юрія з роду Блакитного Місяця, прошу про допомогу, — сказавши це, Юрія похилила голову, поклавши праву долоню на серце. — Ми прямуємо до Євіанни, але дорога далека та небезпечна.

— Як неочікувано зустріти когось із чистокровних так далеко від дому, — обличчя жриці стало ще більш роздратованим, і вона, злізши з коня, підійшла до Юрії. — Подай мені руку, я маю перевірити твої слова.

Юрія підняла руку догори, при цьому посміхаючись. Хотіла б і я знати те ж саме, що й вона, бо в мене через цю жрицю на душі було неспокійно, і здебільшого через те, що я майже нічого про них не знала. Жриця взяла палець Юрії та обережно вкусила, а потім, спробувавши її крові, прибрала з обличчя роздратований вираз.

— У такому випадку я допоможу тобі, але наш шлях розійдеться в Ладомирі, адже моє завдання важливіше за життя підлеглої імператора, навіть чистокровної, — чистокровної імперської крові Юрії вистачило, щоб жриця припинила розцінювати її як набридливу муху і погодилася допомогти нам дістатися до Ладомиру. — Можеш сісти на мого коня, якщо вже ми будемо йти пішки.

— Дякую, сестро Крипти, я обов’язково відплачу золотом вашому храму, — Юрія знову легко поклонилася, але від можливості провести дорогу в сідлі відмовилася.

Ми з Ігорем мовчали, вирішивши не втручатися в їхню розмову, але коли ми почали йти, я все частіше відчувала на собі погляд жриці, яка, мабуть, щось хотіла сказати, але замість цього на її обличчі було видно, що вона була зайнята роздумами.

З її двометровим зростом їй не було складно йти через сніг, тому її кінь ішов сам, наче все ще очікуючи на Юрію. Цікаво, чи всі храмовники такі високі? Паладини не всі були високими, але й низькими їх назвати було складно.

Я з Ігорем ішла позаду, час від часу перекидаючись із ним словами, але в основному ми обоє вслухалися в розмови Юрії з жрицею. Найбільше Юрію цікавила доля нового імператора та його боротьба з сенатом. І, як виявилося, сенат припинив своє існування, хоча й самі сенатори майже всі були живі та повтікали в різні сторони Континенту.

Найближчий із них переховувався на землях Купинського князівства, де його прихистив князь в обмін на гроші. І хоча Імперія та князівства зараз союзники, купинський князь не мав вибору, адже його землі межували із Середземним Ханством і потерпали від нападів більше, ніж Ладомирські. А так він мав багато грошей для ефективного протистояння навалі племен.

Втім, за словами жриці, Імперія все ще була зацікавлена в смерті тих, хто втік з Євіанни, прихопивши із собою награбоване зі скарбниці. В політиці я не була сильною, та й взагалі вона мене в такій ситуації не цікавила, але навіть так мені хотілося дізнатися, як Імперія буде полювати на сенаторів, що ховалися під захистом імперських союзників. Це все було занадто складно для мого розуму, що зростав у диких землях, де не було жодної політики.

Десь в обід Юрія все ж осідлала коня, бо вона з нас була найменшого зросту й не могла так довго йти поруч із нами. Після цього в неї вистачало сил на балачки, не витрачаючи їх на кроки, і в бік жриці знову посипалися нескінченні запитання, здебільшого про те, чого ми з Ігорем навіть не розуміли.

— Силан наче й не помітив, як ми пішли, — пожалівся Ігор.

Цей добряк завжди занадто сильно прив’язувався до людей. Та завдяки такій, на мою думку поганій звичці, ми й стали чимось на кшталт друзів, коли він щодня вишукував мене в Сірих Птахах і напрошувався приєднатися до моїх справ, чим би я не займалася. Спершу це мене злило, і я проганяла його. Але наполегливість Ігоря пересилила навіть моє небажання знаходити друзів, і вже за якийсь час я звикла до його компанії, хоча й не сприймала його за друга дуже довгий час.

— У них своє життя, тому краще забудь про нього, як і він забуде про нас, — відповіла я йому, одночасно спостерігаючи за кислою міною Ігоря. — От коли нарешті оселимося десь назавжди, тоді й шукай собі друзів.

— Діано, ти іноді така дурепа, — неочікувано для мене сказав Ігор та прискорив ходу, показуючи, що не бажає розмовляти.

Це вперше Ігор сказав мені, або ж взагалі комусь, такі слова, і я на мить зупинилася, задумавшись, що ж такого образливого я могла сказати. Але, мабуть, ми просто були занадто різні, щоб добре розуміти одне одного. Або ж він досі тримав на мене образу за той випадок біля річки.

Я не проти, нехай ненавидить мене за це, але в такому випадку мені б хотілося відкритості, щоб я точно знала, що справа саме в цьому. Та, напевно, я знову занадто сильно накручувала себе тим випадком, і насправді ми просто погано розуміємо один одного. Це з Юрією я можу бути сама собою, і щоб я не сказала, вона розуміє мене з півслова, як і я її. А ось Ігор — проста людина, з якою й розмовляти треба так само просто.

— Вибач, я не хотіла сказати щось образливе, — вирішила я не залишати все як є й уперше спробувати підлаштуватися під іншу людину в розмові.

— Я не ображаюся на тебе, — відповів він із легкою посмішкою. — Просто те, що для мене важливо, для тебе не має значення. Ти змінилася, Діано.

— Ти теж змінився, — весело відповіла я й посміхнулася у відповідь. — У кращу сторону, на відміну від мене.

Ми йшли швидко та не зупиняючись, і навіть пройшли через ще одне село, що було майже таким самим, як і Далеке. Навіть люди там були схожі, все так само ховаючись від нас і плюючи за спиною.

У першу чергу така реакція була через жрицю Крипти, яка, як і будь-що пов’язане з Імперією, викликала в них нерозуміння та ненависть. Дивно було не відчувати себе причиною їхніх емоцій, а от сама жриця звикла до такого, подорожуючи Об’єднаним Князівством.

Зупинятися в тому селі ми не планували, адже до вечора було ще далеко, і ми могли пройти ще не одну годину. Та з часом сонце слабшало, і нам уже довелося шукати прихисток. На щастя, місця тут уже не були суцільним степом, і нам усе частіше траплялися різні пагорби, а іноді й невеликі гаї, що ховали у собі цікаві місця. В одному такому місці ми знайшли невеликі озера, вода в яких була гарячою.

— Гарне місце, Діано? — весело запитала Юрія, яка й запропонувала пошукати прихисток саме тут.

— А чому тут вода гаряча? Я щось не бачила, щоб ти встигла її підігріти, — відповіла я запитанням на запитання.

— Іноді гаряча вода тече прямо із землі, — почав пояснювати Ігор, від якого я вже точно не очікувала таких знань. — Мені Відьма такі джерела показувала, коли вперше лікувався в неї.

— Ігорю, візьми свого меча та позрізай гілки з тих ялин, — голосно, майже командирським тоном, сказала Юрія. — Зробимо собі хоча б якийсь дах над головою.

Ігор без зайвих слів побіг до ялинок із мечем. Помахати ним він завжди був радий, навіть настільки, що встиг забути слова Силана про те, що меч достатньо дорогий, щоб використовувати його не за призначенням.

Я почувалася дивно, залишившись поруч із Юрією та жрицею, яка увесь час мовчала й сиділа на камені. Навіть перебуваючи біля гарячих джерел, тут все ще було холодно, але вона не звертала на це уваги, так само як і на приготування до сну чи їжі. Поступово моя цікавість почала долати мій легкий страх перед жрицею, і я вирішила заговорити до неї:

— Як тебе звуть? Мене Діана, — запитала я й сіла поруч із нею.

Жриця деякий час мовчала, напевно, через те, що я щось сказала не так, або ж таке звернення в Імперії вважається образливим. Я колись чула, що в якомусь далекому королівстві та Імперії люди часом звертаються один до одного на «ви», що в самому Об’єднаному Князівстві не заведено, або використовується дуже рідко.

Здавалося, що раніше я теж час від часу зверталася так до інших, але як і все перейняте від мами, поступово це забулося. Мені досі було соромно, що проводила з батьком набагато більше часу, ніж із мамою, через що і схожа на неї хіба що обличчям, а не вихованням чи звичками.

— Можеш називати мене Тіа, дивне створіння, — відповіла жриця.

На її обличчі я не побачила якоїсь неприязні. То чому вона назвала мене дивним створінням?

Та відповідь на моє запитання до самої себе швидко знайшлася. Достатньо було лише пригадати свою природу.

— То, може, ти щось знаєш про мене?

Окрім тієї жінки, що приходила до мене у снах, лише ця жриця могла мені щось розповісти, на мою думку.

— Ти не людина, і це не має для мене якогось значення. Більше я нічого не знаю.

На мить навколо запанувала тиша, і лише змахи меча по гілках давали зрозуміти, що час не застиг на місці.

— Діано, для мене це теж не має значення, — сказала Юрія. — Я люблю тебе такою, якою ти є.

Я сама не зрозуміла, як ставитися до слів Юрії, лише взялася руками за голову в надії розібратися з налетілими думками. Ось, мені вже відкрито каже навіть близька подруга, що я не людина, і це для мене є чимось жахливим, у що я намагалася не вірити останні місяці. То хто ж тоді я? Можливо, я та сама темрява, якою є та жінка зі снів. Але все це знову трималося лише на здогадках, і правда одна — я не знала, ким є. Це лякало, але з іншого боку, Юрія все ще ставилася до мене добре, а Ігор просто нічого не знав.

Прогнавши бажання заплакати, я підвелася та пішла збирати опалі гілки для багаття на ніч. Робота руками завжди добре допомагає забутися.

Розмова не вдалася, але тепер у моєму житті було менше невідомого, що лякало куди більше за погані знання. Поки я збирала дрова, іноді поглядала на Юрію. Її обличчя було похмурим. Схоже, вона подумала, що образила мене. Треба було обов’язково дати їй знати, що до її слів у мене не було жодної образи. Жриця через якийсь час покине нас, а з Юрією в мене буде ще довга дорога, а можливо й спільне життя десь по сусідству, тому з нею я хотіла зберегти добрі стосунки без незручного мовчання.

Та казати щось моїй подрузі не довелося, адже нас обох від цієї розмови і її наслідків відірвав Ігор, який із радісним обличчям ніс щось у руках, одночасно тягнучи кілька ялинових гілок.

Це були якісь дивні гриби, на які я дивилася з недовірою, адже батько завжди казав мені, що якщо є можливість не їсти їх, то краще нею скористатися. Та обличчя Ігоря вказувало на його впевненість у своїй знахідці.

— А вони не отруйні? — запитала Юрія, оглянувши всіх навколо, але у відповідь отримала лише мовчання від мене та байдужий коментар від жриці:

— Це вже ваша справа, що їсти. Я вперше покинула Імперію й не знаю, що це за гриби, — жриця, як і завжди, не проявляла особливих емоцій.

— Вони їстівні, це точно, — почав захищатися Ігор. — Я бачив, як Відьма готувала з них суп, коли ще Юрія лежала без тями. Вони там теж біля гарячих джерел росли.

Ці гриби були на високих білих ніжках, з коричневими та злегка загостреними верхівками.

Після цих слів ми з Юрією переглянулися, адже обидві відчували голод, а використовувати всі запаси сушеного м’яса нам не дуже хотілося, бо попереду була довга дорога. Кивнувши одна одній, ми без слів вирішили спробувати приготувати їх. Ігор зрадів такому рішенню й на радощах побіг по наступні гілки.

— Шкода, що не взяли казанок із собою, — важко видихнувши, сказала Юрія, а потім, узявши в мене ножа, почала чистити гриби й обрізати те, що вважала зайвим.

Мені лишалося лише спостерігати за її рухами.

— Може, їх запекти на вогні? — запропонувала я, побачивши, що Юрія хоч і вміла їх чистити, та не мала гадки, як їх готувати.

Та на мої слова Юрія не відповіла, адже ми обидві поглянули на жрицю Крипти, що раптово вдарила своїм посохом по краю каменя, на якому сиділа. Від нього відвалився уламок, що віддалено нагадував миску з невеликим заглибленням.

— Дякую, Тіа, — подякувала я їй та взяла до рук уламок, який, хоч і був дуже важким і незручним, все ще міг замінити собою посуд.

— Що ж, схоже, що в нас буде юшка, — весело промовила Юрія. — Саме те, що й треба готувати з грибів, на мою думку.

У нашу умовну миску вмістилося достатньо води й грибів, а потім і трохи м’яса, для трьох людей. Спочатку я хотіла сказати, що треба було б віддячити й Тії, але, як вона сама відповіла, їй не потрібно їсти й спати. Пізніше я помітила, що вона навіть не дихала, що одразу пробудило в мені бажання розпитати про це її або Юрію, але це бажання було пригнічено можливістю спробувати приготовану юшку.

Поки ми займалися їжею, Ігор встиг наносити гілок і збудував щось на кшталт маленьких будинків, що непогано утримували тепло від вогню Юрії й захищали від все ще зимового вітру. Не минуло багато часу, як ми дісталися дна нашої "миски". Взяті з собою дерев’яні ложки виявилися дуже доречними, а казанок ми й справді дарма залишили в тій хаті. Звісно, він не належав нам, але й потрібним його там не назвеш.

— І все-таки смак трохи дивний, — сказала Юрія та, на мить задумавшись, швидко підвелася й пішла до води, після чого опустила в неї палець. — Нарешті щось схоже на ванну.

Я спершу не подумала про цю воду як про можливість полежати в теплі, але як тільки Юрія почала швидко скидати з себе одяг, мені самій захотілося зробити те саме. Холодне повітря не завадило мені роздягнутися й швидко залізти до Юрії. Вода була в міру гарячою, а дно вкрите гладким камінням, що не заважало насолоджуватися цим місцем.

— А Ігор дивився на тебе голу, — прошепотіла мені на вухо Юрія. — Навіть не відвернувся, як раніше робив.

Ми лежали у воді спиною до Ігоря, тому я швидко обернулася та побачила його почервоніле обличчя. Тепер він удавав, що нічого не бачив. Юрія позбавляла Ігоря сорому, хоча його у нього ще на багато років вистачило б. А колись він у мене просив вибачення за підглядання, коли насправді нічого не бачив.

— Так, а ще в нього скоро борода буде рости, — відповіла я, вирішивши не звертати уваги на попередні слова Юрії.

— У нього є невеликий поріз на щоці, — сміючись, прошепотіла мені на вухо Юрія. — Я бачила, як він намагався поголитися мечем, але порізався і тепер намагається приховати рану.

— То, може, ти його обсмалиш своїм вогнем? — запропонувала я, дивлячись в обличчя Юрії, яка, мабуть, намагалася уявити це.

— Ха-ха-ха! — засміялася вона, після чого до неї в цьому приєдналася і я.

Сміючись, мені здалося, що все навколо заграло фарбами, наче не було ніякої втечі з Сірих Птахів, а попереду не чекала небезпечна дорога до Імперії. У тілі відчувалася приємна слабкість і легкість.

— Діано, ти відчуваєш себе нещасливою? — обличчя Юрії вмить стало серйознішим. — Не враховуючи смерть рідних та інші втрати.

Таке питання змусило мене задуматися, адже якщо не брати до уваги смерть мого брата, батька та матері, я й гадки не мала, щаслива я чи ні. Та й узагалі, як можна не враховувати смерть рідних людей?

— Іноді відчуваю себе самотньою, — я все ж знайшла необхідну відповідь і на мить занурилася з головою під воду.

— Ти колись кохала? — запитала вона, як тільки я винирнула.

— Я не впевнена, але скоріш за все ні, — і знову я точно не знала, що сказати. — Не зовсім розумію, що значить кохати.

— Якщо не розумієш, то ти все ж нещасна, Діано, — із сумом протягнула Юрія. — Обов’язково знайдемо тобі когось в Євіанні.

— Хіба така людина не повинна знайтися сама собою? — коли мова заходить про кохання, я могла лише ставити питання.

Юрія говорила занадто голосно, а мені б не хотілося, щоб нас слухав Ігор чи навіть жриця. Та поглянувши назад, я побачила, що жриця, наче завмерши, дивилася на землю, а Ігор щось виглядав між гілок найближчого дерева.

— Знаєш, Діано, я думаю, що дещо допоможе тобі відчути себе більш щасливою, — на обличчі Юрії з’явилася дивна посмішка, яку я до цього ніколи не бачила. — Я тебе навчу.

Але ні, все ж я раніше вже бачила цю саму посмішку в ті моменти, коли Юрія та Ігор кудись відходили. Пригадавши це, я відчула, як пальці Юрії просуваються між моїх ніг, піднімаючись усе вище.

— Ти що робиш? — запитала я й зімкнула ноги якомога міцніше, після чого почула дивні звуки за собою і поглянула назад.

Позаду Ігор кидав каміння вгору, наче намагався щось збити з гілок. Але скільки б снігу не звалювалося на нього, він усе продовжував кидати. В цей момент я поглянула на Тію, яка своєю чергою повернула голову в мій бік. Її вираз обличчя все ще був беземоційним, але навіть так я зрозуміла, що вона теж не знала, що Ігор намагався зробити.

Поруч Юрія продовжувала намагатися пролізти між моїх ніг, але в цей момент я сама відчула щось дивне й побачила якусь постать по той бік джерел. Щось темне, схоже на людину, ховалося за стовбурами дерев. Чи могло це бути щось схоже на той випадок, коли на мій розум вплинула русалка? Тут теж була вода, а значить, ми могли бути в небезпеці.

— Ігорю, бери меча та йди сюди, — звернулася я до нього, але у відповідь отримала лише секунду уваги.

— Зачекай, Юріє, я зіб’ю яблука і прийду, — кинув він мені у відповідь, що змусило мене вискочити з води та піти за арбалетом.

Та не встигла я підійти до своїх речей, як із землі повилазило коріння й схопило мене за ноги. Не очікуючи цього, я впала й спробувала вирватися з хватки коріння. Марні спроби звільнитися так і не принесли результату, тож я спробувала просто дотягнутися до свого ножа. Та в якусь мить я зустрілася поглядом із жрицею, яка вже з більш здивованим обличчям дивилася на мене.

— Це все ти?! — прокричала я до неї несвідомо.

Але Тіа не сказала й слова, а мовчки встала й взяла мого ножа, після чого кинула його біля мене і, наче нічого не сталося, знову сіла на своє місце. Я не розуміла, що саме відбулося.

Поглянувши на те місце, де ще якусь мить тому була дивна постать, я побачила лише Юрію, яка, ставши на ноги, почала створювати якісь дивні вогняні фігури. Ці фігури не мали чіткої форми, але чим довше я в них вдивлялася, тим більше вбачала там страшне обличчя якоїсь рогатої істоти. Обличчя рухалося й намагалося щось сказати Юрії.

Перевівши погляд на саму Юрію, я помітила, що її тілом йшли опіки від її ж вогню, чого я раніше ніколи не бачила у таких масштабах.

Я повинна була якомога швидше звільнитися від коріння й допомогти їй врятуватися від її ж полум’я. Але щойно я змогла рухати ногами, земля та небо наче помінялися місцями, і я відчула щось схоже на той момент, коли провалилася крізь землю у своєму сні.

Я трималася за землю, боячись, що впаду високо в небо, але в ту мить перед моїм обличчям з’явилося лице Тії, яка повільно відкрила рота. З її вуст полився густий та чорний туман, що почав окутувати мене. Темрява згущувалася в моїх очах, але перед тим як заснути, я встигла побачити, що вона зробила те ж саме з Ігорем і Юрією.

Прокинулася я тільки вранці, на тому місці, яке готувала собі для сну. Юрія та Ігор теж були перенесені й спокійно спали. Одяг лежав поруч.

Біль у голові змусив мене пошкодувати, що я взагалі прокинулася. Оглянувшись по сторонах, я не помітила нічого дивного чи незвичного. Тіа все так само сиділа на камені, але тепер поруч із нею був і чорний ворон, що полетів одразу, як помітив, що я дивлюся на нього. Можливо, мені лише здалося, та було схоже, що він про щось розповідав жриці людською мовою.

— Що сталося? Це ти щось зробила? — звернулася я до неї та краєм ока придивилася до своєї зброї.

— Я приспала вас, бо ви могли нашкодити самі собі, — спокійно, навіть не образившись на підозри з мого боку, відповіла жриця. — А все інше мене не цікавить.

— А що тебе взагалі цікавить?

— Лише Крипта та її усипальні під Храмом, — із цієї відповіді я зрозуміла, що це була б марна розмова, яка ні до чого не привела б.

Підвівшись на ноги, я відчула легку нудоту, але стримала її й, одягнувшись, спробувала розбудити Юрію. Її шкіра досі була в опіках, тому я намагалася зробити це якомога обережніше, щоб не завдати болю.

Прокинувшись, вона спробувала потягнутися, як завжди робила вранці, але біль змусив її здригнутися.

— Ігор, ідіот мій любий... — не впевнена, але здається, що Юрія прошепотіла саме це.

Мені здалося, що Юрія щось знала про минулий вечір, але вона була зайнята тим, що заліковувала опіки.

— Вчора було щось дивне, — я все ж спробувала підняти цю тему. — Вперше бачу, щоб ти так обпекла себе.

— Це моя помилка. Як можна було їсти незнайомі гриби, при цьому знаючи, що Білий Морок теж був грибом? — з кожним словом вона все частіше дивилася роздратованим поглядом на Ігоря, який досі спокійно сопів.

— Зрозуміло. Більше ніколи в житті не доторкнуся до чогось навіть схожого на гриби, — кинула я у відповідь та штовхнула Ігоря в спину, сподіваючись, що йому було хоча б трішки боляче.

— Діано, — покликала мене Юрія, поки Ігор протирав очі та приходив до тями. — Що б не сталося вчора, давай ніколи про це не згадувати.

— Ви про що взагалі? — сонно сказав Ігор, на що я та Юрія лише скорчили ображені обличчя, але так нічого й не відповіли.

Ігор взагалі нічого не пам’ятав, навіть ще кілька разів пропонував знайти ще грибів, щоб пізніше зварити юшку. Але Юрія не змогла придумати нічого кращого, ніж просто назвати ті гриби отруйними, а нашу нудоту — наслідком їхнього поїдання. При цьому вона назвала Ігоря дурнем, і себе заодно, бо повірила на слово дурню.

Все ж як би Ігор не змінився за останній час, він усе ще залишався собою.