Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

Той сон, у якому я знову зустріла безіменну жінку, наснився мені багато днів тому, але в голові досі залишалися чіткі картини того, що там відбувалося. Взагалі спогади зі сну та подорожі по степу, ніби заміняли собою все, що я пам’ятала зі свого минулого життя, коли ми всі жили в мирі.

Проводячи стільки часу у тому світі, в який потрапляю уві сні, я скоро могла стати такою ж, як і та жінка. Можливо, я теж не згадаю, хто я та де мої початки. Навіть тепер я не була впевнена, що запам’ятала обличчя батьків такими, якими вони були насправді. Мілена та Ярополк, вони повинні залишатися в моїй пам’яті до самої смерті, поки я сама не зроблю свій останній подих. І запам’ятати їх я повинна насамперед для них самих, щоб хоч якось подякувати їм за моє виховання, не кажучи вже про те, що я винна в смерті їхньої справжньої доньки.

Я узурпувала її тіло та позбавила її життя в той момент, коли народилася сама, чи тоді, коли проткнула її серце кинджалом. Та навіть так, я не мала гадки, що зі мною відбувалося. В мені текла чорна кров, а шкіра в мене була блідою, наче в мерця, що ніяк не піддавалося логіці.

А можливо, це нормально, коли людина забуває щось дороге та втрачене, щоб не мучити себе болючими спогадами. Така нормальність мені не потрібна, і краще я постараюся не забути нічого з того, що зробило мене собою. Все моє минуле, включно з батьками, створило мене, вклавши в мій характер та думки все те, що відбувалося зі мною раніше.

Чи могло це означати, що навіть якщо я не зможу зберегти дорогі мені спогади, то мої батьки будуть жити в моїх вчинках та думках? Або ж, може, називати це життям буде помилкою? Що, якщо після смерті нічого немає, і вони просто припинили існувати? Саме через такі питання я й боялася смерті понад усе на світі. Ніхто не знає, що боги роблять із людськими душами, і тим паче ніхто не може здогадатися, куди потрапляють душі, отримані напівбогами з наших земель.

Називати князівських богів напівбогами — страшне богохульство в будь-якому князівстві. Та, мабуть, це й справді так, якщо вже більшість із тих, хто молиться їм, звертаються до них як до рівних, а сам Перун колись був присутнім на весіллі в одного з князів. Хіба міг би повноцінний бог провести ніч, напиваючись разом зі звичайними воїнами? Та це все казки, розказані мені в дитинстві. А до самих богів, чи напівбогів, у мене не було ніякої поваги чи надій на допомогу. Таке ставлення до них я перейняла від мами, що дивно, адже зазвичай я багато в чому намагалася копіювати саме батька, а не її.

— Ну ось і все, — розчаровано промовила Юрія, як тільки ми знайшли місце, де ночували солдати. — Просто неймовірний початок нового дня!

Від страшних роздумів про себе я перевела увагу на не менш страшну картину, до якої мене привели сліди княжих солдатів. Перед нами було невелике попелище та чотири ями. Вони теж додумалися копати собі сховки, що й не дивно, все ж бувалі солдати. Та в одній із ям стояла ціла калюжа крові, що явно давало зрозуміти, що чиєсь життя обірвалося в ній минулої ночі.

Поки Ігор, покрививши обличчя, оглядався навкруги, а Юрія з ледь помітною посмішкою про щось думала, я вирішила пройтися трохи далі, куди вели інші сліди. Все навколо ям та попелища було у слідах монстрів, але з цієї величезної кількості виходили й людські. Троє чоловіків тікали як могли, що було видно по їхніх відбитках ніг, і серед них не було жодного шкутильгаючого. Зрозумівши, що нам, можливо, все ще є за ким слідувати, я, понадіявшись на це, повернулася до своїх друзів.

— Троє побігли далі, а тут з’їли того, що був поранений, — пояснила я їм.

— Поглянь, — Ігор вказав на яму, в якій була кров та залишки солдата. — Якось занадто багато крові, як на одну людину.

І справді, стільки крові могло набігти хіба що з десятка людей, але точно не одного, яким би здоровим він не був. Та відповіддю на цю загадку стали залишки чийогось черепа, що плавали поруч із частиною тіла солдата. Разом із солдатом тут вбили й найслабших монстрів, що так зручно трапились комусь як добавка. Коли й Ігор це зрозумів, він відвернувся в інший бік, мабуть, щоб наступної ночі йому не приснилося щось подібне.

— Як думаєш, вони й справді живі? — запитала Юрія. — Думаю, що тікали вони в темряві, а отже, могли вже не побачити ранку.

— Сподіваюсь, що поки не подохли. А тепер йдімо далі, бо нам і так пощастило, що снігу після того разу більше не було, — відповіла я Юрії та з невеликою надією поглянула на сліди трьох чоловіків, що йшли далі на південь.

Вже за якихось двісті кроків наші надії ослабли ще більше. Спершу з’явився кривавий слід, а потім і Велезар, що лежав мертвий у калюжі власної крові. Майже все тіло було обгризене, і лише чудом обличчя майже не постраждало. У його грудях стирчав такий самий ніж, якими користувались солдати князя. Поруч із ним лежав його меч, і, напевно, під час смерті він стискав його, як належить воїну.

Не виглядало так, що він сам вирішив позбавити себе життя, щоб не відчувати, як у нього вгризаються чудовиська. Судячи з того, що він лежав тут недоїдений, то напали на нього нічні створіння, що просто не встигли впоратися з їжею до ранку. І тим більше я розуміла, наскільки їм не пощастило, що вже незадовго до сходу сонця вони трапилися на шляху якихось тварюк.

— Мабуть, свої ж і прирізали, щоб відірватися від переслідування, — прокоментувала Юрія.

— Він уже був поранений при нападі, тому може бути, що сам і попросив його вбити, щоб не дістатися живцем монстрам, — запропонувала і я свою ідею, розуміючи, що солдати Князівств запросто можуть зробити щось таке заради братів по зброї.

Мій батько теж був воїном, а тому мені більше хотілося вірити в мою версію, а не в зрадницький удар у серце.

Спершу мені спало на думку, що було б не погано взяти з собою меч або хоча б дістати ножа з грудей Велезара. Та все ж це була погана ідея, адже у нас і так вистачало зброї, а нести її на голодний шлунок ставало все важче. Тож, покинувши все як є, ми пішли далі, все ще сподіваючись, що інші двоє були живі, і водночас надіялися, що більше вони не будуть пускати стрілу в наш бік.

Лише через пів дня ми нарешті знайшли інших двох. Зброя Різака та іншого солдата була закривавлена і все так само лежала поруч із їхніми руками. Їхні тіла були майже цілі, і не було схоже на те, що їх вбили заради їжі. Швидше задля забавки, так це виглядало. За кілька кроків від тіла Різака лежав і його лук, перебитий наче трухла гілка, а навколо були розкидані стріли. Щось напало на них, вбило, а потім просто залишило тут лежати.

— Навіть не впевнена, що саме повинна відчувати через смерть цього козла, — промовила Юрія, дивлячись на Різака, та, напевно, пригадуючи, як той постійно їй погрожував та ображав. — Ну і куди нам тепер йти? Вони постійно змінювали напрямок руху, тож продовжувати йти в ту ж сторону взагалі немає жодного сенсу.

— Та ні, — заперечила я. — Останніми днями вони впевнено йшли в бік півдня. Мабуть, через те, що було добре видно зірки. Тому, можливо, вони знали, куди саме йдуть.

— А може, вони йшли просто прямо, наді... — Ігор замовк та переляканим поглядом подивився мені та Юрії за спини.

Ми швидко, як тільки могли дозволити наші тіла, розвернулися назад та одразу заклякли на місці. Там, з високої трави, щось повільно підіймалося. Повністю підвівшись на лапи, воно втупилося в нас своїми жовтими очима.

Цю істоту можна було б описати як людину, вкриту шерстю, із собачою головою, ліва сторона тіла якої мала світліший колір, наче ці дві частини зшили разом. Воно нервово дивилося то на нас, то переводило погляд на тіла солдатів. І лише коли Ігор неочікувано дістав меча, істота, загарчавши, клацнула зубами, наче попереджаючи. У той момент я і помітила, що вона була не сама. На її спині, тримаючись за шерсть матері, звисала ще одна така ж сама істота, тільки набагато менша розміром. А позаду неї, в траві, ховалося ще двоє дитинчат.

— Не робіть різких рухів, — прошепотіла я. — Повільно відступаємо.

Батько вчив мене, що іноді хижі звірі зовсім не мають намірів нападати, а просто так само не очікували зустрічі та не знали, що їм у такій ситуації робити. Тому в такі моменти треба дати зрозуміти, що ти відступаєш. При цьому головне не тікати, інакше це буде останнє, що ти встигнеш зробити перед тим, як кігті роздеруть тобі спину.

Я не знала, яка на цей раз істота нам трапилася, могла лише сказати, що воно дуже схоже на тих самих песиголовців, про яких мені теж розповідав батько та іноді намагався лякати ними, щоб я не пішла сама в глиб Заброди.

Крок за кроком ми задкували в протилежний від песиголовців бік, іноді перечіпаючись та падаючи, на що вони одразу реагували гарчанням. Коли ми відійшли кроків на десять від тіл солдатів, малі чудовиська, що ховалися за матір'ю, вибігли вперед та накинулися на тіла, від чого одразу почулися звуки, з якими рвалися кольчуги. Якщо навіть дитинчата були в змозі рвати такий захист, то краще не дізнаватися, на що здатна їхня мати. Сама матір взагалі перестала на нас звертати увагу, коли ми збільшили дистанцію вдвічі, і сама теж взялася за поїдання м’яса.

— Це щось новеньке, — першою порушила важку тишу Юрія.

— Песиголовці, мабуть, — сказав Ігор і сховав меча.

— Це щось місцеве? — схоже, що Юрія зацікавилася нашими казковими, донедавна, істотами.

— Ага, — продовжив говорити Ігор. — Дід казав, що вони людей їдять та чортів не люблять.

Ще довгий час ми озиралися, щоб поглянути, чи не послідували за нами ці песиголовці. Але було схоже на те, що м’яса двох солдатів їм поки вистачило, що дозволило нам витрачати менше часу на перестороги та прискорити хід.

Вже під вечір ми нарешті побачили те, що не траплялося нам вже дуже давно, — дерева. Це був невеликий гай, і ми навіть зраділи такій знахідці, але лише до того моменту, як зрозуміли, що благами дерев ми однаково не зможемо скористатися. Схованки в землі показали свою надійність, а багаття привертало забагато уваги, тому через деякий час гай залишився позаду, а ми стали знову готуватися до ночівлі, одночасно розмовляючи про майбутні проблеми.

— А якщо ми не знайдемо міст, то ти зможеш перенести нас за допомогою магії? — питання Ігоря мені не здалося дурним, а от Юрія на нього лише усміхнулася, наче почула якийсь жарт.

— Так, Юріє, а хіба так не можна літати? — додала і я своє запитання, адже перспектива перелетіти річку, що скоро стане у нас на шляху, була занадто солодкою.

— Телекінез не використовують на живих істотах, особливо якщо не бажають їм смерті. Якщо я тільки спробую когось із вас так підняти, то ваші органи можуть розірватися, а руки та ноги повідлітати, — відповідь Юрії була безжальною стосовно наших надій. — І, випереджаючи ваші здогадки, треба уточнити, що якщо осідлати якусь колоду, а вже тоді підняти її телекінезом, результат буде схожий. І це вже не кажучи про те, що радіус дії такої магії дуже малий, як і майже всієї іншої, загалом. Фізично сильні люди в змозі пережити таке без наслідків, але доправити їх можна лише метрів на десять. Є можливість відправити й на більші дистанції, але тоді вже доведеться кидати, що теж може закінчитися смертю, і не тільки від падіння.

— Проблем у нас аж зовсім не меншає, лише знаходимо нові, — пожалілася я наостанок. — Давайте вже спати, бо дні все коротші й темніє вже зовсім рано.

Заснути я так і не змогла, весь час думаючи про те, що тепер мені вже не треба просто йти слідами солдатів — відтепер я веду. Через це я відчувала, що із завтрашнього дня від мене ще більше залежатимуть життя Юрії та Ігоря, і ця відповідальність мене трішки лякала.

Головне — йти в тому ж напрямку і сподіватися, що вийдемо прямо до того мосту, що малоймовірно. І якщо впремося в річку та не побачимо його там, то залишиться лише гадати, в який бік нам іти вздовж берега.

Думаючи про майбутні виклики, я доторкнулася до шиї. Ніякого болю вже не було, але варто було мені лише пригадати ту зустріч уві сні, як одразу відчула на своїй шкірі холодний хват тієї жінки. Цікаво, чому вона викинула мене із того світу саме так? Можливо, через те, що того разу я була непроханим гостем. Та і я її не запрошувала до свого життя, тож, можливо, і мені варто вчинити так само з нею наступного разу?

— Дурні думки, — прошепотіла я сама до себе, та все ж спробувала відкинути роздуми, щоб заснути.

Як виявилося, я проспала занадто довго, і ніхто не став мене будити. На додаток, Юрія вже сиділа біля вогню та готувала зайця, мабуть, безжально вбитого її магією. Це вже був найкращий ранок за останній місяць, не вистачало лише теплого ліжка на заміну вічно холодній траві та землі.

— Добре, що чим далі ми від епіцентру цих спалахів, тим більше в степу ще живих тварин, — звернулася до мене Юрія, керуючи вогнем, що обхоплював собою тушку зайця, наче заміняючи йому шерсть.

— Це відрізняється від того, що було раніше, — прокоментувала я побачене та, потягнувшись руками до неба, щоб розім’ятися, сіла біля Юрії.

— Ще не забула, як ми сиділи в клітці? Тоді я змогла спопелити її та не завдати особливої шкоди нам самим. Та то було просто везіння, і якби я спробувала провернути таке знову, то вже б наші руки обсипалися в попіл.

— Страшно навіть уявити таке, — сказала я, потикавши ножем у м’ясо зайця. — То навіщо ти тоді це зробила?

— Тоді я тільки отримала повний доступ до своєї магії, і занадто сильно в себе повірила. Та тепер, як бачиш, я все ще погано контролюю свій вогонь, — я поглянула на кінчик ножа, який почервонів від полум’я, після чого Юрія продовжила: — Я повністю віддаю всю увагу тому, щоб не перетворити м’ясо на вугілля, а от вберегти твою зброю від полум’я я не змогла, хоча й намагалася.

— Зрозуміло. То все ж нам до біса сильно пощастило, — відповіла я Юрії та оглянулася по сторонах. — А де це Ігор?

Я ніяк не могла знайти поглядом Ігоря, і вже навіть почала вдивлятися в траву, чи не сидів він десь. Але все марно, я так і не побачила навіть натяків на те, де він міг бути. Та не встигла я почати панікувати, як Юрія мене заспокоїла:

— Спить, — коротко відповіла вона, але, побачивши мій вираз обличчя, вирішила пояснити більш детально: — Поки він ще спав, я використала магію та приспала його сильніше. Я розумію, що нам треба поспішати, але якщо ми будемо продовжувати в такому ж темпі, то серце Ігоря не витримає. Та і нам це піде на користь.

— То мій сон ти теж подовжила? Не знала, що ти так вмієш, — здивовано промовила я та сіла зручніше.

— Так, можеш не дякувати за гарний сон. Але якщо щось було не так, то краще кажи одразу, бо я зробила це вперше і не хочу щось напартачити. Все ж я це провернула за допомогою магії лікування, а там, як ти вже знаєш, я не дуже сильна. Тільки не запитуй деталей, бо пояснити однаково не зможу.

— Не роби так більше зі мною, — сказала я Юрії, від чого на її обличчі з’явилися образа та нерозуміння. — Якщо на тебе щось вранці нападе, а ми в цей момент будемо спати, то хто тобі допоможе? Та й про таке краще попереджати заздалегідь.

— Вибач, я не подумала, — похиливши голову, відповіла Юрія, а від зайця на мить пішла чорна димна нитка.

— Нічого, — я поклала руку їй на спину. — Я розумію, що ти зробила це заради нас, і я справді вдячна за гарний сон.

Ігор прокинувся лише за декілька годин, і, за словами Юрії, я теж мала проспати стільки ж, але щось пішло не так у її плані.

Як тільки всі були готові, а від зайця не залишилося нічого їстівного, ми вирушили далі. Уже в той момент сонце було майже на максимальній своїй висоті в цю пору року, тому ми навряд чи зможемо пройти достатньо далеко.

Ще й сніг знову почав падати, цього разу густий та лапатий. Несений зустрічним вітром, він змушував натягувати капюшони прямо на обличчя, через що ми майже нічого не бачили. Та це не тривало довго, і через деякий час Юрія згадала, що може вберегти нас від снігу та води, в яку він перетворювався, потрапляючи під одяг. Як тоді, коли вона захистила нас від стріл солдатів із Каганату, так і тепер сніг не долітав до нас, врізаючись в невидиму стіну.

Та через це Юрії довелося йти поруч зі мною, а не по протоптаних мною слідах, що для неї було чимось складнішим, ніж підтримка магії.

Снігу ставало все більше, і він швидко сховав під собою невисоку траву. Я не звикла до таких снігопадів, адже жила поруч із Забродою, де завжди було тепліше, та й вітри були слабші. Та зате сніг дав можливість поповнити запаси води, хоча й пити в такий холод зовсім не хотілося.

Та більше нас непокоїв сам факт того, що навіть під захистом магії Юрії ми мало що бачили, і тим паче запросто могли наступити на одну з нічних тварюк, що перечікувала день десь у норі чи гнізді, присипаному снігом. Керуючись страхом розбудити щось небезпечне, ми обходили стороною місця, де сніг лежав на чомусь вищому, ніж трава. 

Здавалося, що день почався лише нещодавно, але через снігопад навіть темніти почало занадто рано. На щастя саме в момент, коли ми зібралися готуватися до ночі, ми нарешті знайшли те, до чого так довго йшли — річку, назви якої ніхто з нас не знав. Чи то через погоду, чи може через її розміри, але протилежного берега навіть не було видно. Не видно було й мосту, але тепер, коли перед нами з’явилося щось відмінне від нескінченної трави, ми вже не так через це переймалися.

Лебек, якщо мені не зраджувала пам’ять, добирався з Імперії до нас близько трьох місяців, але це на возі. Щоправда, їхати швидко він мав лише там, де були дороги, а вже степом пересувався повільніше. А ця річка знаходилася напівдорозі до Ладомиру, що означало — вже скоро нам почнуть траплятися села, якщо знайдемо міст, звісно ж, інакше проблукаємо тут ще в кращому випадку цілий місяць, перш ніж побачимо інших людей.

— То в який бік нам іти? — запитав Ігор.

— Можу лише спробувати вгадати, — відповіла йому я та з надією поглянула на Юрію, але та лише похитала головою.

— Вирішимо це завтра, а зараз треба щось придумати для захисту, — запропонувала Юрія, після чого з її долоні вилетіла вогняна куля та, вдарившись об землю, випарувала сніг і просушила землю. — Попіл засипле снігом, поки ми будемо спати, а тому треба придумати щось інше.

— Діано, — звернувся до мене Ігор. — Пам’ятаєш, як ми колись нори рили в снігу?

— Щось таке пригадую, — відповіла я, хоча насправді нічого такого не пам’ятала, і, мабуть, тоді Ігор цим займався з кимось іншим.

Все було як і завжди, за винятком того, що цього разу ми викопали одну єдину яму, а зверху обліпили її снігом, додавши щось на зразок димоходу для повітря, на той випадок, якщо прохід засипле снігом. І знову нам допомогла магія Юрії, завдяки якій ми й змогли зліпити сипкий сніг докупи.

Насправді це було весело, особливо коли нахлинули спогади про те, як мої батьки колись збудували мені зі снігу будиночок, а потім грали зі мною у сніжки. Тоді мені було достатньо мало років, щоб не мати ніяких життєвих проблем. Ці спогади про ту холодну зиму були настільки теплими, що мені навіть довелося боротися з бажанням закинути Ігорю сніг за пазуху та добряче посміятись над цим.

— Може, нам наступного разу не ритися в землі, а просто зліпити собі сховок? — ліниво промовив Ігор.

— Не вигадуй, — заперечила Юрія. — Ти думаєш, що я просто для легкого копання її пропалюю вогнем? Це допоможе зігрітись!

— А ще так наш сховок буде складніше помітити, — додала я. — А тепер залазьмо, бо я вже пальців не відчуваю.

Всередині було затишно, але при цьому затісно. Ми з Ігорем, наче змовившись, пропустили Юрію спати між нами, знаючи, що із нас усіх вона найменш пристосована до таких умов, та й малі люди завжди мерзнуть сильніше. Трава на підстилці та накидки замість ковдр вже давно слугували нам замість ліжок, а от стеля над головою, бажана мною вже не перший тиждень, тепер не давала теплому повітрю виходити.

— Юріє, ти коли розповідала про магію, то сказала, що іноді навіть у звичайних людей народжуються маги, — не в змозі заснути одразу після роботи, Ігор вирішив порозпитувати Юрію, яка вже збиралася бачити сни. — Значить, і в Князівствах такі бувають? Що з ними трапляється?

— Ох, — сердито сказала Юрія, після чого я навіть у темряві побачила, як її фіолетові очі відкрилися та поглянули прямо на мене. — Ними ніхто не займається, а практикувати магію заборонено. Через це, за деякий час, вони втрачають можливість взагалі її використовувати. І, звісно, що надмір магії в крові робить їх агресивними, через що вони довго не живуть, влізаючи в бійки. А тепер спи вже.

— А ти багато знаєш, — похвалила я Юрію, щоб та не сердилася на Ігоря.

— Лише про те, що стосується магії. І знати багато у цьому світі просто неможливо. Схоже, що ви навіть не усвідомлюєте, наскільки великий Континент, — відповіла вона та заплющила очі, які іноді, як у звіра, коли вона роздратована, злегка світилися в темряві навіть без використання магії.

Схоже, що вона ще злилася на Ігоря, а тому підсунулася до мене, від чого я відчула на своєму обличчі її подих. Її запах та теплий подих наче почали зігрівати не лише моє тіло, а й душу. Давно я не відчувала такого спокою, коли близька мені людина знаходиться поруч.

Якщо подумати, то із всіх людей, яких я знала, саме до Юрії відчувала найбільшу близькість, навіть при тому, що знала я її не так давно, як Ігоря. Навіть сопіння її носа, що ледь чулося через сильний вітер ззовні, здавалося мені приємним. Цікаво, чи те, що я відчувала, — притаманне старшій сестрі, якою я вже ніколи не стану?

Таке відчуття, наче ми з нею росли разом. Мені захотілось підсунутись до неї ще ближче, щоб отримати більше цього тепла. Я пошкодувала, що увесь цей час спала окремо, відмовляючись від їхніх запрошень. Але в мить, коли важка рука Ігоря, що і сам вже спав, обійняла Юрію та злегка зачепила мене, я навпаки відсунулась якнайдалі.

Все ж тут нічого не змінилось, і я була зайвою у їхніх стосунках. Та цей спокій, що я встигла отримати, допоміг мені заснути.