Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

З погляду Діани

Дуже вдало вийшло, що помічниця корчмаря погодилася показати мені околиці біля замку князя. Саме там був ще один базар, куди їй і потрібно було сходити за чимось. Її ім'я — Славка, і вона, як виявилося, донька корчмаря.

Правда, дорогою до необхідного місця вона не замовкала ні на мить, весь час про щось розповідала. Саме так я дізналася її ім'я, а також те, що їй десь вісімнадцять років, та іншу не дуже цікаву інформацію. Із всього сказаного, мою увагу привернуло лише те, що вона прямо-таки обожнювала князя Бразда. За її словами, саме під його правлінням у Ладомирі майже припинили порушувати закони та порядок, і тепер вона не боїться ходити кудись без батька.

Але загалом вона виглядала доволі приємно: світлі блакитні очі, русе волосся, заплетене в довгу косу, і зріст, що дивно, був меншим за мій — вона мені лише до кінчика носа, при тому, що на рік старша за мене. Вона мені дуже нагадувала когось із Сірих Птахів, але пригадати, кого саме, я так і не змогла.

Славка йшла впевненіше за мене, наче вода між камінням у річці, проходячи повз та між людей. Ідучи за нею, я просувалася в рази швидше, ніж коли була сама. Вона народилася та виросла серед такої кількості людей, тому почувалася комфортно. А я ж, щоразу коли з кимось зіштовхувалась, навіть не знала, як реагувати.

— Чому ти весь час ховаєш обличчя? — це питання назрівало у неї давно, але висловити його вона наважилася лише згодом.

Треба додати, що вона теж прийняла мене за хлопця, бо моє обличчя приховане капюшоном та шарфом, через що видно лише очі, а я, своєю чергою, їй майже нічого не казала. Але однаково мені не доходило, як можна по очах та голосу не зрозуміти, якої я статі? Мій голос трохи хриплий, але з часом відновлює своє минуле звучання, та і я вже точно не намагалася обманути Славку.

Сьогодні я поглянула на своє відображення в дзеркалі, що знайшлося в корчмі, і повинна визнати, що за цей час хоча й схудла та мала втомлений вигляд, але стала при цьому більш схожою на маму, більш жіночною, ніж раніше. Щоправда, мої груди, як були малими, так майже такими й залишилися, тож не треба звинувачувати людей у тому, що мене сприймають за якогось гарного хлопця, особливо якщо пригадати мій високий, як для жіночого тіла, зріст.

— Не хочу привертати зайвої уваги, якщо чесно, — відповіла я їй.

— Шкода, бо ти дуже гарний, — продовжила самообманюватись Славка. — У мене від народження зір поганий, але не настільки, щоб не помітити це.

Після її слів про зір все стало зрозуміло. У нас, у Сірих Птахах, теж бували люди, що від народження були глухуватими чи сліпуватими.

— Дякую, Славко, ти теж дуже гарна, — відповіла я їй добротою на доброту, але сподіваючись на якусь користь для себе. — А можеш мені розповісти, що це за будівля така?

Я вказала на замок князя, що стояв у самому центрі міста, прикинувшись, наче не знала, що саме бачила. Сьогодні чи, може, завтра мені вже треба буде якось спробувати отримати меча, інакше це все затягнеться до самої моєї смерті.

— Це замок Бразда, — весело відповіла вона, загорівшись цікавістю. — Я колись була всередині, і там просто неймовірно гарно.

— Це замок Бразда, — весело відповіла вона і загорілася цікавістю. — Я колись була всередині, і там просто неймовірно гарно.

— Так? Хотілося б і самому поглянути на таку красу, — важко видихнувши, промовила я.

— Це не проблема, як правило. Якщо попросити варту, то деяких людей можуть і впустити на перший поверх, але не у всі кімнати та зали, — сказала Славка та підійшла до одного з продавців на базарі, куди ми вже встигли прийти.

— То і мене пустять? — я стала поруч із нею, спостерігаючи за тим, як вона перебирає руками моркву та буряк на прилавку.

— Ти не місцевий, і тебе вони не знають. Але якщо я буду з тобою, то, може, і дадуть дозвіл, — відповіла вона. — Вартові часто заходять до нас у корчму, а тому добре мене знають.

— Правда? Я був би дуже тобі вдячний за таку можливість, — сказала я їй і поклала руку на плече.

Ця дівчина дуже добра людина, але їй не пощастило, що я, на відміну від неї, просто жахлива. Я спробую використати її для своїх цілей, і не посоромлюсь навіть загравати з нею, щоб зіграти на почуттях. Колись я бачила щось схоже, коли одна людина використовувала іншу, вдаючи закоханість чи щось типу того. Це було жахливо й неправильно, але ось настав час, коли і я змушена таким займатися. Головне, щоб вона не дізналася від свого батька, що я і близько не хлопець.

— То, може, спершу назвеш своє ім'я? — доречно запропонувала вона.

— Мене звуть Ярополк, — я вирішила взяти собі ім'я батька, хоча, мабуть, це просто жалюгідно з мого боку, що використала його для обману.

— От що, Ярополку, займімося покупками пізніше, а я тобі дещо покажу, — сказала вона грайливо і, на превеликий жаль для продавця, так нічого й не взяла.

Вона повела мене до самого замку. Але вже перед воротами ми зайшли в невеликий провулок, що був між кам'яними стінами замку та більш-менш багатими двоповерховими будинками. Тут лише на площах було достатньо місця, а в усіх інших місцях будинки були настільки близько один до одного, що туди навіть сонячне проміння не потрапляло.

Місце, куди ми зайшли, було саме таким, і дві дорослі людини там навіть не розминулися б. Не зважаючи на таку тіснину між стінами замку та будинків, тут хтось поставив старі дерев'яні діжки, які ще більше ускладнювали можливість пройти. Протиснувшись поміж діжок одразу за Славкою, я помітила, що такі перешкоди є лише на початку та кінці провулка, а весь інший простір не зайнятий. Наче якийсь сховок від сторонніх очей.

— Ой, — почулося від Славки.

Тут і справді було темнувато, а з її зором вона навіть не помітила камінь під ногами. Я одразу ж задумалася над тим, звідки він тут взявся. Стіни замку були кам'яними, нехай і лише перші поверхи, тож думати довго не довелося, і піднявши погляд догори, можна було побачити, звідки він випав.

Все це, мабуть, будувалося дуже давно, і між камінням утворилася безліч прогалин, де можна було ухопитися руками. А враховуючи те, що тут майже не бувало людей, це непогана можливість пробратися на третій поверх, де будівля зроблена з дерева та має вікна.

— Боляче? — звернулася я до Славки та підійшла ближче.

Я помітила, що вона перебільшувала, мабуть, намагаючись привернути мою увагу. Я спробувала пригадати щось, що б треба було зробити в такій ситуації. Але в мене ніколи й ні з ким не було таких стосунків, які я намагалася імітувати. В голову лізли лише якісь уривки з книг, що мені привозив Лебек.

— Ні, вже все добре, — усміхнувшись, відповіла вона, а її щоки почервоніли. — Я спробую тебе провести через ворота, але для цього тобі треба буде дещо зробити.

Чи потрібно тепер мені це? При спробі пройти через головний вхід мене точно розкриють, адже тоді я вже не зможу приховувати своє обличчя та його імперські риси. Враховуючи такі складнощі, спроба пролізти по стіні до якогось вікна, одразу на третій поверх, виглядала куди привабливіше. Але якщо продовжити розмови зі Славкою, то, можливо, дізнаюсь ще щось цікаве.

— Допомогти тобі з покупками? — запитала я, прекрасно розуміючи, що почую наступним.

— Ні, я не про це, — вона притиснулася спиною до стіни, а мене потягнула за собою, взявшись за шарф. — Поцілуй мене, — її погляд був опущеним, а дихання стало важким.

Що ж я мала робити? Я була готова майже на все заради того, щоб дістатися до меча, але я абсолютно нічого не вміла й не знала в справах кохання. Все, що я могла, — це повторити сама з собою те, чого намагалася навчити мене Юрія. Та, мабуть, краще вже сказати як є, а не імпровізувати:

— Я не вмію, — коротко відповіла я, сподіваючись, що на цьому все й закінчиться.

— Справді? Ну, то я тебе навчу, — сказала вона та взялася обережно стягувати з мене шарф і скидати капюшон. — Ну й навіщо було приховувати своє обличчя? Я його погано бачу, але відчуваю, що воно дуже гарне.

Вона кілька разів повільно провела долонями по моєму обличчю, наче намагаючись запам'ятати його обриси, особливу увагу звернувши на губи. Добре, що за високим коміром вона не змогла побачити чорні відбитки на моїй шиї, бо це не було б чимось складним навіть для її зору.

— Якщо погоджусь, розповіси більше про цей замок? — я промовила це як виклик, сподіваючись, що це допоможе не видати моїх справжніх намірів. — А від спроб отримати дозвіл на вхід краще відмовитися, бо я щось не хочу проблем із цим.

— Звісно, — весело відповіла вона й нарешті підняла обличчя, заплющивши при цьому очі.

Хоча вона й сказала, що навчить, але для мене це виглядало так, наче вона й сама не вміла. Я наблизилася до її обличчя й поглянула на губи, що трохи тремтіли, після чого і сама зімкнула очі.

Дивні відчуття та абсолютне нерозуміння цінності цих дій. Чим це подобається людям?

— Я думав, що ти вмієш це робити, — сказала я, коли Славка відкрила очі.

— Вибач, я ніколи цього не робила. Насправді відчуття якісь дивні, якщо чесно, — задумливо відповіла вона. — У будь-якому разі, батькові краще про це не знати. Домовились, Ярополку?

— Все нормально, Славко, він чомусь думає, що я дівчина, — сказала я, сподіваючись, що це зведе нанівець можливість того, що моя брехня розкриється.

— Ха-ха-ха, — посміялася вона у відповідь. — У тебе й справді незвичне обличчя як на хлопця, але якщо вже він так думає, то нехай так і буде. А тепер ходімо купувати те, за чим мене послав батько. І звісно ж, я не забула, що обіцяла тобі розповісти всяке.

Я накинула капюшон і забрала у Славки шарф, а потім, знову приховавши обличчя, швидко вийшла на вулицю вслід за нею.

Це був дивний досвід, і зовсім не такий приємний, як я собі уявляла. Щоправда, Славка теж оцінила наш поцілунок не дуже високо, мабуть, через те, що я лише прикидалася хлопцем, а не була ним насправді. Але чого варті ці думки на тему того, в чому я не розуміюсь? Краще забути про те, що сталося, і зосередитися на розповіді про князя та його замок.

Наступні декілька годин ми зі Славкою тільки й робили, що розмовляли на цю тему. Мені навіть довелося допомагати їй у справах по корчмі, щоб її батько не дивився на мене як на ту, що лише відволікає його доньку від роботи. В основному ми мили брудний посуд, якого завжди було багато. У цю корчму заходило чимало людей, через що я відчувала себе трохи дивно перший час.

Вийшло дізнатися не так і багато, адже її завжди заносило на зовсім інші теми, а іноді просто відволікали гості. Та все ж тепер я знала, що є така можливість, що на верхніх поверхах замку взагалі нікого немає, крім самого князя. Також подейкують, що він із самого приходу до влади майже не спілкується з людьми й лише час від часу видає якісь накази. Думаю, що це все через вплив того меча на його розум. Та навіть так, тут його поважали й хвалили, бо він, як кажуть місцеві, навів порядок у місті.

Час на розмови закінчився, і я вирішила піти трохи поспати, щоб, коли стемніє, бути якомога бадьорішою.

Цієї ночі я спробую пробратися до Бразда та викрасти його меч. Мій меч. Та сон для мене був не лише можливістю відпочити, головне — те, що так я зможу щось побачити, як і раніше.

Але моя свідомість не перенеслася до Бразда чи меча. Натомість я відчула, як хтось лягає поруч зі мною на підлозі. З просоння першою моєю думкою було вдарити ліктем того, хто притерся до моєї спини, але вчасно почутий запах змусив мене передумати. Славка, звісно ж, вона.

Та, мабуть, прийшов час її розчарувати. Чи, може, краще зберегти все в секреті та просто зникнути з її життя? Та вибору мені робити не довелося, і, злегка сором'язлива Славка, як це здалося мені раніше в тому провулку, полізла туди, куди порядна дівчина й не подумала б потягнутися. Попри все те, що чекало на мене вночі, я вирішила відволіктися від перспективи померти і єхидно посміхнулася, очікуючи на те, як Славка точно не знайде те, що очікувала.

Її рука хаотично зарухалася у мене між ніг, а я ледь стримувала сміх і вигляд сплячої. Вже за мить вона дивно засопіла, підвелася і тихо пішла в одну з кімнат корчми, зачинивши за собою скрипучі двері.

Я ще деякий час подумки сміялася, але згодом мені стало шкода дівчину. Її поведінка не була дурною, і хто ж знає, може, я поводилася б так само через рік, якби не пережила все те, що зовсім відкинуло мене від нормального життя.

У якусь мить сором за скоєне перетворився на сльози на моєму обличчі. За останні місяці я вже встигла прийняти себе як бездушну людину, що готова майже на все заради свого життя, а тепер мені стало шкода вісімнадцятирічну дівчину.

Схоже, що людського в мені більше, ніж здавалося, і достатньо лише якийсь час пожити серед інших людей, у відносному спокої. Спокої, бо в Ладомирі я не бачила жодних чудовиськ і навіть привидів, і все тут виглядало таким звичайним, що, мабуть, і повернуло мене на якусь мить до норми.

Але все ж цей вчинок був поганим, і на відміну від минулих своїх гріхів, нехай і вимушених, я все ще мала можливість попросити пробачення. Спершу я зібрала всі речі, які були зі мною в коридорі, а після того, як віднесла їх до коня, повернулася на другий поверх. При мені залишився лише ніж та арбалет із болтами, які я приховала під своєю накидкою. Шарф теж довелося залишити на коні.

Прислухавшись до дверей, за якими було чутно плач, я повільно їх відчинила. Вже було достатньо темно, щоб майже нічого не побачити, але Славку, що лежала обличчям у подушці, я бачила добре через її довгу білу сорочку. Вона не почула, що я зайшла, мабуть, через мою стару звичку ходити так, наче я весь час підкрадаюся до тварини на полюванні. Коли я обережно сіла на краю її ліжка, вона здригнулася й завмерла в очікуванні. Погладивши її долонею по спині, я нахилилася до неї:

— Вибач, Славко, я іноді буваю просто жахливою людиною, — прошепотіла я їй на вухо. — Ти дуже гарна та добра людина, і я впевнена, що у твоєму житті все буде добре.

— Забирайся! — прокричала вона в подушку. — Чути тебе більше не хочу.

— Так, як скажеш, — відповіла я їй та підійшла до дверей. — Вже завтра я буду або мертва, або далеко звідси, тож ти мене більше не почуєш, обіцяю.

Зачинивши за собою двері, я поправила капюшон і спустилася на перший поверх, де ще сиділо декілька солдатів за одним столом. Корчмар ледь тримався, щоб не заснути, і тому навіть не помітив, як я вийшла.

Людей надворі стало дуже мало, але їх усе одно було більше, ніж можна було зустріти на вулицях якогось села. В основному це були вартові, що ходили попарно зі смолоскипами. Не схоже, що вони дуже цього хотіли, і на їхніх кислих обличчях було видно лише бажання піти в тепле місце. А кожного разу, як небо спалахувало зеленим, вартові нервово бурмотіли собі щось під ніс або лаялися.

Зима все ще була лютою, і навіть високі стіни та будинки навколо, що захищали від вітру, не могли захистити від холоду. На мені не було нічого, крім штанів, черевиків, сорочки та накидки, щоб було простіше дертися стіною вгору. Я вже починала якоюсь мірою дякувати своїм змінам, через які я так слабо відчувала холод. А от за що я себе декілька разів ледь не вдарила — це за те, що погано запам'ятала дорогу і час від часу повертала не туди. В лісі мені зорієнтуватися набагато простіше, ніж у місті. Та все ж наприкінці я вийшла на ту базарну площу, де ми були зі Славкою, а потім не було складно знайти й той провулок.

Спершу я знайшла те саме місце, де лежав камінь, об який тоді вдарилася Славка. Деякий час розглядаючи стіну, я скористалася зеленими спалахами, щоб побачити найзручніші виступи, а потім перевела погляд на третій поверх, де з вікон йшло світло. Але те світло почало віддалятися від вікон, що означало лише одне — хтось ходив зі смолоскипом, можливо, вартовий.

Обрати якесь інше вікно я не могла, адже це було єдине місце, де мене точно не побачать, поки я буду підійматися стіною.

Про всяк випадок я зарядила арбалет і знову повісила його за спину. Намацавши перший виступ рукою, я почала повільно підійматися вгору. Простір між деякими каменями був забитий землею та снігом, іноді доводилося витрачати час і сили на те, щоб розчистити все це ножем.

Я швидко підіймалася, і вже потім стало зрозуміло, що над дахом житлового будинку мене з вулиці та площі було дуже добре видно, і весь інший шлях до вікна замку треба буде пройти дуже обережно. Мене могли легко побачити, особливо зважаючи на те, що стіна замку на такій висоті не була захищена від вітру та снігу, і доводилося все частіше колупати лід ножем.

За кілька метрів до вікна я почала шкодувати, що не залишила арбалет і болти на коні. Кожен зайвий грам ваги змушував мої пальці чіплятися за виступи з усіх сил, тремтячи від страху. Мій найбільший страх — страх смерті — все ще переслідував мене, і я жодного разу не поглянула вниз. Я сама вирішила для себе, що якщо зірвуся і почну падати, то обов'язково треба спробувати відштовхнутися від стіни замку, щоб упасти не в провулок, а на дах сусіднього будинку. Але я сподівалася, що до цього не дійде.

Вже майже діставшись до вікна, я завмерла — світло знову почало наближатися і підходити до мене. На вікнах було скло, та й вітер на такій висоті завивав, і схоже, це єдине, що не дало людині зі смолоскипом мене почути.

По тіні на віконній рамі можна було зрозуміти, що там стояв хтось у шоломі — точно вартовий. Залишки льоду під моїми пальцями почали танути, стаючи все більш слизькими, і я вже почала нервувати. Але мені вдалося втриматися достатньо довго, щоб лід повністю розтанув і залишив під собою лише грубий камінь, за який триматися було вже зручніше.

Бажання виматюкатися на лінивого вартового ставало все сильнішим, і я навіть почала пригадувати улюблені слова такого характеру у Гілдара. Та все ж тінь на рамі зникла, а світло знову почало віддалятися. Я нарешті змогла піднятися ще вище й ухопитися достатньо зручно, щоб точно не впасти.

За склом було видно порожній коридор, з-за одного з поворотів якого йшло світло. Схоже, вартовий перейшов туди й зупинився. Але переді мною тепер був новий виклик і питання. Залізти у це вікно чи спробувати піднятися ще вище вже по дерев’яних стінах?

Я вже була на третьому поверсі, а вище їх було ще не менше трьох, після яких стіна потроху переходила в дах, по якому я вже точно не змогла б лізти далі — мене запросто могли б почути. Спробуй не почуй, коли хтось над тобою лізе дахом.

Залишалося лише спробувати якось відчинити вікно, поки вартовий знову не вирішив повернутися до мене. Пощастило, що це вікно взагалі могло відчинятися, адже до цього я бачила лише такі, що стояли наглухо. Знову використавши ножа, я підділа віконну раму, але не зрозуміла, що робити далі. По той бік вікна був невеликий гак, який тримав вікно замкнутим, але дістати до нього ножем я ніяк не могла.

Я спробувала вставляти ножа в різні місця, але це не дало результату. Потрібно було не лише пролізти всередину, але й не залишити після себе слідів, адже тоді вартовий точно підніме тривогу. Але вибору не було, і я підділа вікно так сильно й різко, що воно знялося з петель, повиснувши лише на гачку та моїй руці, яку я ледь встигла звільнити від ножа та схопитися за рамку.

Все вийшло тихіше, ніж я очікувала, і залізши всередину, я спробувала поставити вікно на місце. Але коли я майже підвісила його на петлі, позаду почулися кроки. Вартовий знову прямував сюди й ось-ось вийде з-за повороту. Мабуть, холодний вітер, що встиг залетіти через вікно, дійшов до нього.

Його кроки були обережними, і я була абсолютно впевнена, що він прислухався до кожного звуку. Жодних дверей поруч не було, і мені нічого не залишалося, окрім як дістати арбалет і націлитися на вартового.

У нього було добре обличчя, і я встигла це помітити, коли мій болт полетів у нього. Шкода, що до цього дійшло, але моє власне життя висіло на волосині, готовій обірватися, якщо я не зроблю те, заради чого пробралася до Бразда.

Цього разу в мене затремтіли руки, коли вартовий, спершу обіпершись об стіну, з болтом в оці, впав на підлогу. До цього мені доводилося вбивати в основному тих, хто заслуговував на смерть, але тепер я відчула щось подібне до того, що було в мене, коли я проткнула ножем те немовля, чиє тіло узурпувала.

Але ці почуття довелося вгамувати й підійти до вже мертвого вартового. Я швидко підняла з підлоги смолоскип та загасила залишки смоли на підлозі ногою, після чого потягла вартового до вікна. Я не збиралася його викидати, а просто дотягла й залишила там, забравши й болта. Його смолоскип був єдиним джерелом світла на цьому поверсі, тому його, скоріш за все, не помітять до ранку.

Я, прислухаючись до кожного шереху, повільно почала йти коридором до самого підйому на вищий поверх. По сходах я підіймалася дуже обережно, щоб якась із дощок не зарипіла. Та піднявшись, я зрозуміла, що далі на мене чекала лише темрява: коридори були порожні та без світла, а єдине, що я чула, — шепіт меча, що кликав мене.

Я знову відчула, як щось із новою силою рухалося в мені й тягнулося до нього. Я обережно поклала смолоскип на підлогу й загасила його, адже ці голоси вели мене до себе. Їхній шепіт відбивався від кожного повороту, від кожного предмета, що був у цьому місці. Я наче бачила звук, що йшов до мене від нього.

Третій поверх залишився позаду, так само як четвертий і п’ятий, і я вже точно відчувала присутність меча зовсім поруч.

— Інсвахр, дер віран, інсвахр, дер віран, — гортанно лунало коридором. Ті ж самі слова, що я чула від того коваля в нескінченній темряві.

— Я йду, лиш зачекай на мене, — прошепотіла я у відповідь, адже почала розуміти значення цих слів.

— Прийди, пробудись мною, — промовив меч.

Незабаром у темному коридорі з'явилася невелика лінія світла, що проходила під дверима. Там і був мій меч, і там знаходився Бразд. Я відчувала, як його важкий подих проходив по лезу мого меча, як його збуджений погляд ковзає по клинку. Страх відступив настільки далеко у моїй свідомості, що я стала готовою на все заради своєї цілі. Лише чиста ненависть та бажання вбити князя залишилися в мені. Я знову зарядила арбалет та взяла до руки ножа. Підійшовши ближче, я почала чути й голос Бразда:

— Ну відповідай мені, меч, відповідай! Скількох тобі ще треба принести в жертву? Я віддав тобі сина та дружину! Тобі цього мало?! Чи, може, тобі й не потрібні ніякі жертви? — його голос збився на страждальний плач, і я відчула, як його огидні сльози капають на клинок меча.

Ненависть в мені пересилила все, і я зірвалася на біг. Вмить вибивши двері, я вже була готова запустити болт у його серце, але в темній кімнаті був лише стіл та свічка на ньому.

Шукати Бразда не довелося — він вийшов із темряви. В самих лише штанах, він тримав у руках меч, чорний як смола та схожий більше на голку. Його тіло було вкрите порізами та кров'ю, наче він раз за разом намагався принести себе в жертву. Здавалося, що через таку кількість ран він зовсім ослаб. Дурень не розумів цього меча та його природи. Я теж майже нічого не знала, але на відміну від безумного князя, я відчувала щось рідне в цій зброї.

— А я думав, що слово імператора чогось варте, — абсолютно нормальним голосом промовив Бразд.

Схоже, він не завжди був безумним від меча, а лише при спробі його зрозуміти. Це пояснювало, чому він досі був при владі, а в Ладомирі панував порядок.

Але не час було дивуватися. Хоча його слова не звучали нелогічними, я однаково гадки не мала, про що він говорив. Та мене це й не цікавило, бо в ту ж мить я відчула на своїй шиї його руку, що стискала руків’я меча, перекриваючи мені дихання.

Націлившись йому в серце, я випустила болт, водночас одразу заряджаючи наступний. Але князь виявився занадто вмілим — він ухилився від пострілу й наблизився до мене. Я викинула арбалет убік, залишивши в правій руці ножа, а в лівій — гострий гномський болт.

— А-а-а-а-а! — з криком він ударив вертикально, від чого я ледве ухилилася, зробивши кілька кроків назад. — Ну і скільки Імперія дає за мою голову!?

Він продовжував завдавати ударів один за одним, знаходячи час для запитань. Але, ухиляючись від його випадів, у мене зовсім не було можливості роздумувати над його словами. Я добре розуміла, що довго відступати не зможу, тому вперше спробувала вдарити. Цього разу я ухилилася вбік і, наблизившись до Бразда, направила ножа йому в шию. Але, як і раніше, я не мала найменшого шансу зрівнятися з тим, хто навчався бою.

Кістяний меч на зворотному шляху злегка прорізав мені шкіру на ребрах, і я відчула, як звідти потекла кров. Проте я не відчула болю, натомість виникло якесь дивне відчуття, яке неможливо було описати. Воно зацікавило мене сильніше, ніж сама бійка, і я наче забула про все навколо. Моя кров на клинку меча моментально замерзла, і я відчула цей холод на своєму тілі.

Цей холод був настільки сильним, що я завмерла на місці. В голові одразу пронеслася нескінченна кількість якихось спогадів, що здавалися мені чужими або ж давно забутими. Цікавість до цих спалахів пам’яті була неймовірно сильною, але страх перед смертю знову повернувся і змусив мене рухатися.

Мій ніж краєм леза все ж дістав шиї Бразда, але це не завадило йому вдарити мене кулаком в щелепу, а потім притиснути мечем до підлоги. Я лежала на підлозі, намагаючись розгледіти щось перед собою, але розмиті обриси навколо майже одразу змінилися почервонінням. Бразд навис наді мною, а з його шиї кров лилася прямо на моє обличчя. Серед почервонілого світу я помітила чорну велику голку, яка пронизала все навколо та увійшла в моє серце, зупинившись лише після того, як продірявила підлогу підо мною.

Не було болю, лише моя посмішка... Я пригадала обличчя мами та батька, а потім — Юрії та Ігоря.

Але що це? Чому у своєму передсмертному мареві я перерізала їм горла? Чому я виконувала наказ того голосу, що йшов від меча? Не я частина цього меча, а він — моя. В мені знайшлися сили схопити руки Бразда, що тиснули на меч, і я потягнула їх ще сильніше на себе, аж поки ледь помітна гарда не вперлася в моє тіло.

Натиск Бразда зник, а в тому місці, де колись билося моє серце, почало щось зростати. Удари в моїх грудях, які спинилися, поновилися з новою силою. Здавалося, що моє тіло наповнюється силою, і я ось-ось зможу вирвати з себе меча та підвестися. Але навколо мене вже не було того світу, який існував кілька хвилин тому. Тепер я лежала на попелі в нескінченній темряві, все так само прибита мечем.

Це і була моя смерть? Мабуть, людям, що помирають, часто здається, що вони обов’язково виживуть, але їхні надії, як і мої, розбивалися, коли прилив сил відходив назад.

Моє тіло почало слабнути, а меч, здавалося, навпаки висмоктував з мене життя. Він посилав мені жахливі видіння, де я раз за разом вбивала дорогих мені людей. Він знущався з мене. Але чому? Я відчувала в ньому щось рідне, і не ненавиділа його. То чому він так зі мною поводився? Спершу меч закликав мене до себе, а тепер вбивав.

У темряві, майже біля мене, почулися приглушені попелом кроки. Вона підійшла до мене та прихилила коліно. Її обличчя та тіло було видно так, наче десь світив місяць, але все навколо залишалося темним, як найтемніша ніч.

Те, що я побачила, вже навіть не здивувало мене, хоча я й не очікувала побачити щось таке. Це була я — така ж бліда та хвороблива на вигляд, але з солодкою посмішкою на обличчі. Моя повна копія уважно спостерігала за тим, як меч повільно вбивав мене, зберігаючи мовчання. Я б хотіла заговорити з нею, але сил на це в мене не було. З кожною секундою, здавалося, що й так найсильніша темрява ставала ще густішою в моїх очах.

— Настав і твій час, — сказала інша я.

Вона почала гладити мене по лобі долонею, як це колись робила мама, а потім наче осідлала мене зверху та нахилилася до обличчя. Я розгледіла в її очах ненависть до себе. Коли вона нахилилася ще ближче, мої очі поступово зімкнулися, а розум згас. Останнє, що я відчула, — її холодний попільний поцілунок на своїх вустах.