Таємниці дому пані Дорсет

Світло ранкового сонця проникало крізь вікно лікарняної палати, в черговий раз пробуджуючи від тривожних темних снів Сесілію Дорсет, котра лежала на ліжку, вкритому білесенькою ковдрою. Болісно застогнавши, жінка розплющила свої блискучі зелені очі під якими залягли глибокі тіні. За цей довгий час свого перебування у лікарні, Сесілія вже втратила справжнє відчуття того, який сьогодні день. Життя жінки нагадувало їй про ув'язнення в тюрмі, яке обмежувалося цими білими стерильними стінами та терпким запахом ліків. Початково, Сесілію супроводжувало тут пискотіння якихось медичних апаратів, але їх згодом забрали, адже по всім показникам, жінка йшла на одужання. Коли ці апарати були поряд, то вони сильно нервували Сесілію та викликали у неї напади агресії, істерики і психозу своїми монотонними звуками. Проте, коли їх винесли із палати, то жінка сильно про це почала шкодувати. Без них вона почувалася самотньою і стала ненавидіти приход ночі та темних тіней, які викликали в неї страх та паніку.

Не розуміючи своїх власних відчуттів, Сесілія наполягала на тому, щоб в неї у палаті залишали світло та розважали її чим могли. Бідна медсестра змушена була годинами розповідати якісь нісенітниці із власного життя лише щоб жінка перед нею засинала під звуки її голосу, а лікар Марін іноді читав для Сесілії романи, поезію та відволікав її у свій спосіб. Всі ці чинники сприяли скорішому одужанню жінки та заспокоювали її вночі. Проте, Кріс під кінець лікування став суворішим. Він став акцентувати увагу на тому, що Сесілія стала залежною від багатьох речей, а це погано. Саме через цю точку зору лікаря від Сесілії відібрали всі звичні речі, які дарували їй забуття, спокій та комфорт.

Спочатку припинилися вечірні розмови з медсестрою і дівчина рідко стала приходити до палати Сесілії. Це не вплинуло ніяк на жінку, бо вона не сильно потребувала компанії саме цієї дівчини і віднеслася байдуже до її відкликання. Хоча саме воно й стало першим дзвоником до значних змін в житті пані Дорсет. Наступними заборонили будь-які заспокійливі. Одразу після цієї заборони жінка вчинила нову істерику, билася у пропасниці, кидалася на зачинені двері палати, погрожувала викинутися через вікно, лише б тільки повернули їй таблетки, що допомагали Сесілії швидко забутися й спати без кошмарних сновидінь. Але лікар Марін виявився міцним горішком і повністю ігнорував претензії своєї вибагливої пацієнтки.

Згодом, це спрацювало і Сесілія припинила власну істерику. Щоправда, самій жінці зовсім не полегшало без таблеток. Навпаки, повернулися апатія, відсутність нормального сну, страх перед самотністю й тінями. Сесілія годинами сиділа на ліжку, підібгавши під себе коліна, похитувала головою та щось гарячково шепотіла сама собі. В цю мить пані Дорсет виглядала надто моторошно у своєму вбранні пацієнта, зі скуйовдженим неохайним волоссям на голові з-під якого на світ дивилися злі крижані очі, гострий ніс та тонкі тремтячі губи. Шрами надійно ховалися за цими чорними пасмами, а руки з тонкими пальцями охоплювали весь стан Сесілії. Жінка тремтіла від кожного різкого руху та коливань тіней в кутках, її зіниці розширювалися від панічного страху, який хвилями на неї находив. Лише з приходом світанку, Сесілії вдавалося заснути і трішки відпочити. Хоча, відпочинком це було важко назвати, адже уві сні жінку переслідували привиди власної родини, які звинувачували її в своїй загибелі, ненависний образ містера Кастелора, та Люцифер, який знову перетворювався з привабливого таємничого чоловіка у жахливого монстра, котрий тягнув до Сесілії свої пазурі та реготався над її слабкістю.

Після цих снів Сесілія миттєво прокидалася і боялася приходу нової ночі. Вона зненавиділа своє ліжко, подушку, цю палату та кляту втому, що змушували її засинати. Попри істерики жінки, Кріс позбавив Сесілію і світла на ніч. Лікар перестав поступатися вимогам своєї пацієнтки та сміливо відлучив її від світла. Гнівні та панічні крики пані Дорсет лякали всіх санітарів та медсестер разом із пацієнтами. Дехто пропонував перевести Сесілію до групової палати, щоб вона мала з ким спілкуватися. Проте, враховуючи різкі перепади настрою жінки і її болісні стогони кожної ночі, лікар Марін рішуче заборонив переводити Сесілію до інших пацієнтів. Зайвий галас міг почати нервувати цих людей, а ще реабілітація жінки важче проходила б під впливом пацієнтів, кожен з яких мав свої особисті проблеми. Останнє, що Сесілія втратила, було повне припинення нічних візитів містера Маріна.

Словами важко було описати лють пані Дорсет, яка знову вчинила чергову істерику, розбила декілька горщиків із квітами та жбурлялася речами по всій палаті. Жінці важко давалося визнання того факту, що вона звикла до Кріса та його візитів до себе. Його теплі руки, лагідні очі, посмішка та спокійний голос чомусь нагадували їй Джеймса і легко створювали для Сесілії ілюзію того, що все нормально в її житті, що не все ще втрачено. Поруч із ним страхи жінки відступали, розчинялися від присутності містера Маріна і вона могла розслабитися достатньо, щоб не бачити снів. Хоча, Сесілія й визнавала таємно в душі, що вона не була щирою із Крісом. Лікар посилено намагався дізнатися про причини страху жінки перед нічною пітьмою в палаті й її дивні марення щодо чудовиська, але Сесілія приховала від нього сам факт візиту до неї Люцифера та такої звабливої угоди, почутої з уст нечистого.

Досі, згадуючи про той нічний візит, Сесілія тремтіла від страху, але в душі в неї розквітала суміш почуттів із надії, фанатичного захоплення та шоку. Жінка все ще шкодувала за свою відмову Люциферу та боялася можливих наслідків її власної згоди. Пані Дорсет страшно кортіло звернутися до володаря Пекла з проханням повернути їй кохану донечку, а вона б зробила для нього все, все, що він тільки забажає від неї. Згадавши про душі й кров, які прохав тоді Диявол, Сесілія відчувала, як в неї душа примерзає до тіла. Невже заради одного життя доньки вона буде готова погодитися на такі умови? Та й чи реальною була та зустріч, чи все відбувалося тільки в її розпаленій уяві? Сесілія не знала цього і жінку це добряче бентежило. Вона починала боятися, що повільно сходить з розуму.

Часто, вночі, Сесілія починала розмовляти із своєю уявною подругою. Їй не вірилося, що вона досі поруч із нею, хоч цього шовковистого голосу жінка не чула давно. Розповідаючи цьому голосу про все наболіле, жінка відчувала таку легкість й радість, що їй хотілося голосно сміятися. Лише її безіменна подружка знала все та розуміла Сесілію і біль її втрати найкраще всього та всіх. Але Сесілія була не дурною і ретельно приховувала свій стан від лікарів. Жінка швидко збагнула, що допомогти повернути Карен вона не зможе, якщо її зачинять навічно у психлікарні. Вона вже починала вагатися у своїй душі та прагнути все ж таки ще раз отримати зустріч із Люцифером. Окрім її снів, він більше не приходив із умовами і це бентежило Сесілію, змушувало жінку боятися, що угоду їй пропонували виключно один раз, а вона вже втратила цей шанс, відмовившись. Проклинаючи саму себе, Сесілія знову відчувала в грудях пекучий біль та гнів, що не знав меж. На щастя, жінці вдавалося грати дуже чудову роль. Вона припинила публічні істерики, стала більш холодною та спокійною, натягнула на обличчя ту маску, яку хотіли бачити від неї люди. Ніхто не знав, що за тією маскою вже давно оселилася нова сутність, яка починала брати верх над Сесілією. Тільки коли зачинялися двері палати за її відвідувачами, жінка дозволяла моторошній гримасі з'явитися на своєму обличчі, а її очі гарячково блищали, немов в хижака, що вийшов вночі на полювання.

Так минали дні та жахливі ночі перебування Сесілії у госпіталі міста Брайтон. Всі вони були сірими, одноманітними, сповненими самотності, скорботи і пустки, що заповнювала собою все життя нещасної зламаної жінки, котра втратила все в одну мить. Все частіше лікар Марін почав говорити пані Дорсет про те, що вона майже готова до виписки із лікарні. Сесілія раділа від можливості вийти на свободу, але боялася світу за межами цієї палати. Вона прекрасно усвідомлювала, що він змінився, вона змінилася теж і нічого вже не буде таким, як раніше. Десь там на неї чекав порожній будинок її предків, а у морзі залишалися тіла рідних, котрі потребували належного поховання. Хоч тілом Сесілія зміцнилася та зцілилася повністю, але рани на її душі залишалися відкритими, повільно стікаючи кров'ю та отруюючи Сесілію зсередини.

Одного дня двері до палати Сесілії повільно відчинилися. Прокинувшись, жінка зустрілася поглядом із уважними очима Кріса. Обличчя лікаря було сповнене співчуття та турботи, які він не припиняв виявляти до своєї пацієнтки з того моменту, як вона опинилася тут. Ці емоції Кріса викликали гнів в Сесілії та зневагу до цього лагідного чоловіка. Яке він мав право так дивитися на неї? Чому він вдає із себе героя та рятує її? Сесілії нічого не було потрібне від лікаря Маріна й саме його співчуття пробуджувало в ній агресію та злість. Вона не слабка, вона підніметься на ноги власними силами і ще всім доведе, що здатна на більше, ніж вони про неї думають. Проте, інша сторона душі Сесілії щиро прив'язалася до лікаря й відчувала частинку тепла по відношенню до нього за всі ті ночі, які він проводив поруч із нею. У містера Маріна були інші пацієнти, але він жертвував власним вільним часом, щоб сидіти з нею, піклуватися про неї і терпляче зносив непростий характер Сесілії.

Підійшовши ближче до жінки, Кріс присів на краєчок її ліжка, пильно подивився в її смарагдові очі, стиснув ніжно за руку та поклав їй на коліна якісь папери. Здивована та заінтригована Сесілія одразу схопила ці документи й спитала:

-Що це повинно означати, містере Марін? Невже це....?

-Так, Сесілія!- з легкою посмішкою закивав головою Кріс, поправивши на носі свої окуляри- Це довідка про вашу виписку з лікарні. Ви провели тут достатньо часу, зміцніли та отримали контроль над власними бурхливими емоціями. Це далося вам нелегко і я радий, що ви проявили достатню силу перед обличчям такої жахливої втрати. Нам немає сенсу вже тримати вас тут так довго. Ви одужали, пані Дорсет. Сьогодні вам повернуть всі ваші речі і ви підете додому. Я знаю, що вам може бути боляче повертатися до рідного будинку, де все буде вам нагадувати про вашу родину та колишнє щастя. Це важке випробування для вас, але ви його пройдете, я впевнений! Я вірю, що з часом, Сесілія, ви знайдете необхідний душевний спокій!- голос чоловіка був м'яким і в ньому відчувалося щире співчуття втраті нещасної жінки. Сесілія це змушена була оцінити й визнати значну допомогу лікаря у своїй реабілітації.

Жінка сіла в ліжку, міцно стискаючи в руках довідку про власну свободу від цього місця і не могла ніяк повірити, що нарешті дочекалася цього дня. Вона підвела свої очі на Кріса й вони наповнилися зсередини сльозами.

-Я не знаю, як вам подякувати за все, що ви зробили для мене за цей місяць...- прошепотіла тремтячим голосом Сесілія, хвилювання переповнювало жінку зсередини, заважаючи нормально формувати свої думки- Ваша турбота... Вона була неймовірно важливою для мене у ці темні жахливі дні самотності. Я знаю, що все, що ви для мене робили, було на благо. І саме ваше лікування допомогло мені вистояти у двобої з власним горем.

Говорячи це чоловікові перед собою, Сесілія легко приховала дивну підступну посмішку, яка хотіла прорватися крізь її маску, а зелені очі жінки хижо спалахнули у проміжку поміж пасмами чорного волосся. На щастя, лікар не помітив цієї прихованої та дивної реакції пацієнтки, інакше запідозрив її в нещирості та приховувані важливих деталей по відношенню до себе. Замість цього, Кріс просто взяв руку пані Дорсет в свою, торкнувся її легко губами, а коли їхні очі зустрілися між собою, то в них було стільки щирих та добрих емоцій, що не потрібно було витрачати час на зайві слова.

-Ви завжди можете розраховувати на мене та мою підтримку, Сесілія! Якщо щось вас занепокоїть чи ви відчуєте себе дивно, одразу телефонуйте мені і я з радістю надам вам всі необхідні консультації. Ви не самотня і це варто пам'ятати- ніжно промовив до жінки чоловік і в його словах було щось більше, ніж просто професійна обіцянка.

На жаль, Кріс не підозрював, що серце пані Дорсет давно вже вмерло і вкрилося завісою тіні від сторонніх. Жінці було байдуже на натяки лікаря та його співчуття. Вона дивилася на них зневажливо і відчувала всередині гнів. Вона не слабка дівчинка, щоб її підтримували та заспокоювали. Прийде час і вона доведе всьому світу, що здатна виправити свою жахливу непоправну помилку. Тоді їй не знадобиться жодне жалюгідне співчуття цих нікчемних людей, які думають ніби знають та розуміють всю глибину її власного горя. Тим не менше, свою ненависть Сесілія приховала за милою улесливою посмішкою та вдячно кивнула головою Крісу, виражаючи йому свою прихильність. Лікар міцно обійняв жінку наостанок за плечі. Хоч ці обійми й не протривали довго, але здивована Сесілія відчула в них багато того, чого не можна було висловити простими словами: ніжність, розуміння, співчуття та підтримку.

Коли Кріс попрямував до дверей палати, то він озирнувся наостанок на Сесілію. Чоловік просто стояв в дверях і його постать була наче опора, яка прагнула допомогти жінці вистояти у найважчі для неї часи. В цю мить Сесілія відчула, як серце її болісно стислося в грудях, як їй стало гидко та соромно на себе за те, що вона приховала подробиці візиту Люцифера до себе. Зараз була просто чудова нагода зупинити лікаря, розповісти йому все відверто, отримати бажану підтримку та забути про свої страхи й горе. Але інший голос в її голові сердився на слабкість Сесілії, нашіптував їй нікому не довіряти й завжди пам'ятати про трагічну загибель своїх близьких. Згадка про них, особливо про Карен, різонула жінку по серцю і вона швидко взяла себе в руки. Вона втомлено прикрила очі та дочекалася, щоб Кріс вийшов з палати. Момент було втрачено, але Сесілія відчувала в душі, що так було правильно. Якщо вона все ще роздумує над словами Люцифера, то їй варто зберігати цю таємницю до можливого воскресіння доньки.

Через декілька годин до Сесілії зайшла вже знайома їй медсестра, яка принесла одяг жінки. Хтось випрасував його та ретельно зашив дірки. У жінки затремтіли руки, коли вона впізнала той одяг, в якому була в день аварії. Це оживило в її голові страшні спогади, момент удару, образи мертвих Джеймса та Карен і вона ледве втрималася на ногах. Приховавши свою блідість від медсестри, Сесілія вдячно прийняла одяг та переодягнулася в нього. Зібравши свої незначні речі, які в неї ще лишилися, Сесілія повільно вийшла з палати. Зачиняючи її двері, вона останнім поглядом обвела білесеньку кімнату, квіточки на вікні і відчула, як кожен її наступний рух відгукується в серці нестерпним болем. Здавалося, що весь світ продовжував радіти й квітнути, немов би йому було байдуже на її непоправну втрату. Від цього усвідомлення жінка знову заплакала, провівши пальцями по вкритому шрамами обличчю. Вона тихо загарчала, стиснувши зуби. Сесілія ненавиділа весь цей несправедливий та жорстокий світ, який відібрав в неї все, що вона мала. Тепер вона не здасться і ще змусить його заплатити їй за все. Із часом жінка цього досягне, вона серцем це передчувала.

Коли вона вийшла з лікарні, свіже тепле повітря вдарило їй в обличчя, ніби намагаючись пробудити Сесілію від кошмару, який став для неї жорстокою реальністю. Сесілія зробила декілька довгих подихів, заспокоюючи власні емоції й зосереджуючись на тому, що відбувалося зараз. Блакитне небо, галасливий мегаполіс, яскраве сонечко - все це її більше не турбувало. Для неї світ продовжував втрачати свої фарби й ставав сірим, холодним та самотнім. Сесілія вперше відчувала себе такою маленькою та нерішучою, вона не знала куди їй рухатися та що робити тепер, коли родини немає в живих. Невже продовжувати жити далі, немов би їх ніколи й не було в її житті? Забути поцілунки Джеймса, голос та сяючі очі Карен, поштовхи сина? Несвідомо жінка торкнулася свого живота пальцями й тяжко зітхнула, страшно блиснувши при цьому своїми зеленими очима. Вона ніколи не забуде своїх рідних, щоб їй там не радили інші люди. Сесілія бачила на власні очі могутнього Люцифера, тремтіла в його присутності, відчувала чудеса повелителя пекла і прагнула, щоб він повернув їй хоча б доньку. І жінка присягалася собі, що знайде шанс повернути її, чого б їй самій це не коштувало.

Вийшовши на зупинку, Сесілія викликала собі таксі та стала чекати на прибуття автомобіля. Їй було так незвично, що власної автівки вона більше не мала. Без неї жінка відчувала себе, як без рук. Більшість свого життя вона провела за її кермом. Сесілія мала гроші на відновлення автівки, тому нагадала собі навести справки про її місцезнаходження та виділити потрібні кошти на ремонт автомобіля. Хоч він постійно їй буде нагадувати про смерть чоловіка та доньки, але власний транспорт дасть змогу Сесілії не залежати від інших людей та не чекати на співчуття з їхньої сторони. Вона сама по собі і так повинно було бути. Коли таксі прибуло на виклик, Сесілія мовчки сіла на заднє сидіння, назвала водію пункт призначення і повністю проігнорувала його бурмотіння щодо "цих клятих провінціалів з глушини". Підібгавши зневажливо губи, Сесілія так сердито поглянула на чоловіка своїми смарагдовими очима, що той швидко замовк і налякано завів автомобіль. Він відвів в сторону дзеркальце заднього бачення, щоб не дивитися на спотворене шрамами бліде обличчя пані Дорсет. Жінка відчула в цьому страху якусь свою перевагу і не втримала на губах злісну посмішку. Хай краще бояться її, чим лізуть до неї із своїм непотрібним співчуттям. Всю подальшу дорогу до Рейвенхарту Сесілія мовчала та дивилася у вікно. В її голові голос продовжував нашіптувати їй про необхідність виправлення своєї помилки, через яку загинули рідні. На ці тихі слова жінка тільки мовчки кивала, погоджуючись із ними. Для водія таксі вона лишалася дивною і трішки божевільною жінкою, від якої він хотів якомога швидше позбавитися.

                            🏠🏠🏠

Коли таксі досягло потрібної вулиці в Рейвенхарті, Сесілія швидко розрахувалася із водієм та поквапилася залишити салон автомобіля. Чоловік за кермом був радий отримати хороші гроші з надбавкою та прощанню із пані Дорсет, яка всю дорогу викликала в нього мороз по тілу своїм мовчанням, спотвореним обличчям та поглядом крижаних безжальних очей. До того ж, Рейвенхарт зустрів водія та його пасажирку похмурою погодою. Сталеве небо затягли масивні хмари, сильний вітер розганявся та носив дорогами пил та гілочки дерев, а ще йшов легенький дощ. Видимість була поганою через туман, що весь час стелився за вітром на рівні людського тіла. Він так змінював форми та силуети об'єктів з обох боків вулиці, що створював з них химерні і нереальні картини чогось бридкого, незграбного та незрозумілого.

Отримавши свої гроші, таксист поквапився якомога швидше поїхати геть, знову проклинаючи провінціалів та богом забутий Рейвенхарт з його паскудними дорогами. Слова чоловіка викликали на обличчі Сесілії гірку посмішку. Раніше вона б з ним погодилася щодо цього міста, але тепер все значно змінилося. Рейвенхарт зараз відповідав душевному стану Сесілії. Він здавався містом-привидом, де на кожному кутку чекали невідомість та чергова таємниця. Холодні краплі дощу падали жінці прямо на її обличчя, а сильні пориви вітру ворушили її волоссям. В цьому завиванні вона ніби чула крики своїх рідних перед аварією, голос Карен, яка кликала свою матір десь попереду. Від цього серце жінки болісно стискалося, а губи пересохли від хвилювання.

Сесілія не розуміла, що із нею діється. Чи насправді вона чула ці голоси за завісою туману? Чи це спогади ожили в її пам'яті? Або, можливо, вона просто втрачає себе, поступово починає сходити з розуму від загибелі рідних, наслідків жахливої аварії, психічних потрясінь та зірваної вагітності? Ні, це не могло бути саме так. Сесілія вірила, що в голосах криється якийсь знак для неї, прохання Карен до матері знайти її та воскресити. Та чи можливо це зробити? Тяжко зітхнувши, жінка пішла далі по вулиці. Вона низько зіщулила плечі, опустила свою голову та мовчки йшла через туман і завісу дощу до пагорбу, який височів в кінці вулиці. Здалеку Сесілія здавалася на чорного зловісного привида, який віщував лихо для кожного, хто його побачить. Бліда шкіра жінки виділялася на тлі чорного волосся та одягу такого ж кольору. Чим ближче Сесілія підходила до пагорбу, тим він вищим ставав і тиснув на жінку зсередини своєю величчю й мовчанкою. Вона стільки разів бачила його, прожила в будинку на цій вершині більшість свого життя і потайки ненавиділа це місце так же сильно, як і саму себе за скоєне на дорозі. Цей будинок та вся велич пагорбу нагадували Сесілії про її знаменитих предків, про цих пихатих багатійок та аристократок з роду Дорсетів, про бабусю Амаґу, яка приховувала якісь таємниці від неї та жорстоку владну Кассандру, її матір. Сесілія прожила з ними поряд все своє життя і весь цей період мріяла вийти з тіні своєї матері, вирватися з-під її влади та жорстоких настанов, забути те, що вона аристократка. Для Сесілії це нічого не означало. Кассандра помилялася. Наявність високого положення та грошей не означала ще, що можна купити в житті все, чого тільки забажаєш. Життя дається лише одне і в ньому є речі, набагато цінніші за гроші. Сесілія це добре усвідомила, коли втратила обох своїх дітей та коханого чоловіка. Від неї тепер нічого не лишилося, лише порожня тінь людини, ображеної на весь цей світ.

Повільно ступаючи по схилу пагорбу, Сесілія мовчки підіймалася по ньому вгору. На щастя, вулиця внизу була порожньою через негоду і ніхто не визирнув до неї, щоб виразити своє співчуття жінці. Сесілію це дуже втішало, адже вона просто не хотіла зараз нікого бачити. Жінка потребувала тиші та самотності, щоб привести думки до норми й вирішити, що їй робити далі. Діставшись жовтої огорожі будинку, Сесілія дістала з кишені ключ та обережно відімкнула високі зелені ворота. Із дивним відчуттям жінка вступила до свого подвір'я. Її очі з невимовною тугою окинули стару грушу, інші фруктові дерева, декоративні кущі та занедбані трояндові насадження. Бур'ян за місяць відсутності Сесілії швидко придушив все, що жінка плекала роками в цьому місці. Проте, її це не засмутило. В спотвореному саду вона бачила власну загиблу душу, вбиті спогади про ілюзорне щасливе життя. Підійшовши до старої груші, Сесілія торкнулася її стовбура тонкими пальцями та прошепотіла:

-Що ти такого приховувала від мене, бабуся? Чи вартувала ця таємниця того, щоб забрати її із собою до могили? Тепер це вже неважливо, адже я втратила всі промінці щастя, які мала колись. Здається, що наш рід був кимось проклятий. Наші предки наживали шалене багатство, але зганьбили цим власні душі. Аристократи, аристократи.... Та кому потрібно таке нікчемне звання? Ненавиджу і тебе, і мою матір. Ненавиджу вас за зіпсоване дитинство. Ви вкрали від мене щастя тоді. А тепер, немов би з могили сягнули, щоб забрати його ще раз.

Затрусившись від гніву, Сесілія вдарила кулаком по груші й низько зашипіла, викрививши обличчя у потворній гримасі. Очі жінки шалено блищали, брови низько опустилися, а на устах грала якась божевільна посмішка. Зібравши свою волю в кулак, Сесілія придушила цей спалах емоцій в собі та почала підходити до самого будинку. Підіймаючись до дверей через веранду, жінка відчувала, як її груди обпікає болем від кожного кроку в цьому місці. Перед її очима проносилися картини із власного життя. Сесілія вже не відрізняла де закінчувалися спогади її темного дитинства і починалися спогади про подружнє життя. Все це для неї тепер тісно було пов'язане між собою і в усьому вона бачила лише смуток, несправедливість й тугу за колишнім життям, яке вона мала. Будинок тепер здавався незвично тихим, порожнім, самотнім та моторошним. Сесілії було страшно уявити, що на неї буде чекати тут вночі, коли тіні заповнять собою кожну кімнату й почнуть тягнути свої пальці до душі жінки.

Тремтячими руками Сесілія встромила ключ у замкову щілину дверей та повільним рухом руки повернула його. Ключ в замку рухався з ледь чутним скрипінням, а потім двері тихенько відчинилися від легенького поштовху руки жінки. Спочатку Сесілія нерішуче застигла на порозі, не наважуючись переступити його та увійти всередину. Жінка прекрасно усвідомлювала, що колишнє життя зараз впаде на її голову своїм безжальним важким тягарем. Проте, довго залишатися під краплями дощу Сесілія не могла і зайшла всередину. В легенькій напівтемряві літали пилинки, танцюючи свій повільний танок, а від звіриних шкур на підлозі й килимів тхнуло вогкістю. В будинку було трішки прохолодно і Сесілія несвідомо затремтіла від неприємних відчуттів. Незвична тиша тисла на вуха жінки, пригнічуючи її ще сильніше. Колись в цьому будинку лунали веселий сміх Карен, розмови Джеймса та власний безтурботний голос Сесілії. Тепер всього цього не було, всі ці звуки залишилися за завісою безжального часу, навічно застигши в минулому.

Із завмиранням в серці Сесілія вступила до вітальні, де світло з вікна відкрило її очам сцену, яка колись була для неї радісною, але тепер стала джерелом нової хвилі болю, яка охопила душу жінки повністю. Важко дихаючи, Сесілія сперлася об дверний проріз й декілька хвилин стояла там, намагаючись заспокоїти власні нерви. Її коліна тремтіли, а перед очима пливли різнокольорові плями. Вся вітальня так і залишилася оздобленою різноманітними святковими прикрасами. Стрічки та кольорові кульки висіли по всьому просторому приміщенню, а попід стелею простягався величезний грандіозний напис "З Днем Народження, люба Карен!". Здавалося, що час застиг в цьому місці назавжди. Сесілія пройшла декілька кроків вперед та безсило впала на диван, обхопивши долонями власні скроні. Її думки переповнилися голосом Карен, яка раділа своїм подарункам, жартами Джеймса й веселою атмосферою того свята, що тоді тут було. На обличчі жінки з'явився вираз болю і вона тихо прошепотіла:

-Сьогодні день народження нашої донечки Карен, любий... Сподіваюся, що ти не забув купити їй подарунок. Вона обожнює американські гірки та різноманітні атракціони ... Така чудова дівчинка! Вона така хоробра в мене ... Моя кохана Карен...

Сесілія заридала, низько схиливши голову. Вона не могла повірити, що її близьких більше немає поряд з нею, не хотіла це приймати та усвідомлювати всю гіркоту власної втрати. Не витримавши, жінка схопилася на ноги, гнівно закричала й кинулася зривати всі декоративні прикраси. Раз у раз вона кидала їх до урни зі сміттям, бажаючи приховати якомога далі від себе. Груди Сесілії підіймалися від прискореного дихання, а очі шалено блищали. Так же швидко жінка знову заспокоїлася і притисла налякано руку до рота, побачивши зіпсовані декорації. В душі їй було трішки шкода за спалах гніву, але вона не могла повноцінно контролювати свій дивний новий стан. Здавалося, що в ту мить її тілом керував хтось інший, а Сесілія залишалася лише стороннім глядачем.

Дивлячись на уламки колишніх прикрас, Сесілія пригадувала з болем в серці, як Карен щиро раділа своїм подарункам від батьків, як оченята донечки сяяли від справжнього дитячого щастя... Тепер ці очі ніколи більше не будуть виражати нових емоцій, а їх зоряне світло назавжди згасло. Карен зникла із життя Сесілії і разом з нею до іншого світу відійшла значна частина сутності самої пані Дорсет. Сльози продовжували наповнювати зелені почервонілі очі Сесілії, коли вона пальцями торкалася залишків кольорового паперу, які складалися в ім'я її доньки. Серце пані Дорсет стискалося від болю, який не мав виходу й не знав зцілення. Жінка відчувала, як спогади минулого оживають в її уяві, немов би в кінопроекторі, але вони були такими далекими, перетворюючись на відгомін того щасливого життя, на яке Сесілія більше не мала права.

Підійшовши до холодильника, жінка повільно його відчинила й побачила всередині залишки святкового торта Карен. Вони вже встигли зіпсуватися, вкрившись зеленим мохом. Проте, Сесілії здавалося, що зовсім нещодавно вона поклала ці шматочки, щоб ввечері з'їсти їх з родиною за чаєм. Ніхто з них тоді не знав, що буде чекати на них за дверима власного будинку того дня. Якби можна було щось змінити, залишитися вдома, нікуди не їхати ... Сесілія відчувала, що ті кляті двері відділили її від рідних назавжди, відмежувавши минуле від жахливого теперішнього. З них вона вийшла із своєю родиною, а увійшла вже самотньою, розбитою та спотвореною. Шматочки зіпсованого торта були центральним елементом святкування дня народження Карен, але тепер вони нагадували Сесілії про те, що це свято було останнім в житті донечки.

Нова хвиля злості й ненависті до несправедливості життя охопили Сесілію зсередини. Обличчя жінки перетворилося на страшну маску фурії, а все її тіло дрібно затремтіло. Вона вихопила з холодильника шматочки торта й кинула їх разом з тарілкою до смітника. Тарілка розбилася на дрібні уламки, потрапивши на дно урни, але Сесілії було байдуже на це.

-Чому?!- крикнула в тишу будинку жінка, її голос тремтів від гніву, який переповнював поранену душу- Чому ви пішли, залишивши мене на самоті? Чому саме ви повинні були загинути, а не я? Для чого Бог мене покинув й позбавив всього, що я мала? І що мені тепер робити?

Шматочки торта розлетілися довкола смітника, крем розмазався по протилежній стіні вітальні, але Сесілія не звертала жодної уваги на бруд в кімнаті. Вона опустилася на підлогу, обійнявши власні коліна й гірко плакала, не стримуючи свої сльози. Тіло жінки здригалося від солоних рік горя, які проривалися назовню. З великими зусиллями Сесілія змусила себе заспокоїтися та встати на ноги. Витираючи сльози руками, вона поприбирала у вітальні й надала їй більш-менш чистий вид. Тяжко зітхаючи, жінка попрямувала на другий поверх. Її кроки підіймали зі сходів невеличкі хмаринки пилу, які розліталися довкола. Опинившись нагорі, Сесілія відчула, як її потягнуло до дверей кімнати доньки. Знову вона застигла перед ними, ніяк не наважуючись зустрітися з новими випробуваннями. Глибоко вдихнувши, жінка легенько штовхнула двері до кімнати. Вони жалібно скрипнули, коли Сесілія їх відчинила. Всередині все було в такому ж стані, в якому це місце залишила її донька: двоповерхове стареньке ліжко зі скуйовдженою ковдрою, стіни, вщент вкриті дитячими веселими малюнками і полиці з ляльками та м'якими іграшками, які тепер здавалися забутими та покинутими. По старій звичці Сесілія уважно придивилася до ліжка, плекаючи в серці марну надію побачити там голівку сплячої донечки. Але воно було порожнім і ця порожнеча чорною дірою розповзлася серцем самої Сесілії, викликаючи відразу й біль до цього оточення.

Жінка обережно ступила всередину кімнати і кожен її крок луною розповсюджувався в тиші цього гнітючого самотнього будинку. Вона підійшла до ліжка, де ще зберігався відбиток тіла дівчинки, яка спала в ньому. Тремтячою рукою Сесілія торкнулася ковдри і, відчувши її прохолоду, знову віддалася болю спогадів, які продовжували переповнювати нещасну жінку зсередини. Сесілія присіла на краєчок ліжка і її погляд впав на полицю з іграшками. Жінка добре пам'ятала, як Карен годинами могла гратися з ними, вигадуючи цілі історії та неймовірні пригоди. Дівчинка була не по роках розвиненою й володіла такою необмеженою фантазією, що із неї точно б вийшла у майбутньому талановита художниця або письменниця. Тепер ці іграшки були лише мовчазними свідками минулих подій, нікому більше не потрібні та віддані на волю пилу та занепаду.

Очі Сесілії зупинилися на великій красивій ляльці в яскравій привабливій сукні, яка стояла в куточку поряд з іншими іграшками. Це була та сама дорога лялька, яку жінка подарувала Карен на останній день народження дівчинки. Донька так мріяла саме про цю ляльку і стільки про неї розповідала Сесілії, що та одразу вирішила саме таку й подарувати донечці в день її народження. Вставши з ліжка, Сесілія повільно наблизилася до іграшки та взяла ляльку собі до рук. Покрутивши її в тонких блідих пальцях, жінка несвідомо пригорнула іграшку ближче до своїх грудей. Вона яскраво пригадала посмішку на обличчі Карен, бажання дівчинки погратися з новою подругою, її грандіозні плани на той вечір.... Вечір, який так і не настав для дівчинки ніколи, урвавшись в тій клятій аварії. Саме через безвідповідальність самої Сесілії. Тепер ця лялька слугувала жінці нагадуванням про Карен, надто болючим для неї самої. Було смутно бачити таку красиву іграшку більше нікому не потрібною. Вона була новою, всього місяць назад купленою, а тепер припала пилом і залишилася забутою всіма.

Сльози потекли знову по щоках Сесілії і вона закусила свою губу, щоб не завити від гіркоти та самотності. Здавалося, що самі стіни цього будинку тиснуть на жінку, бажаючи розчавити її тут на місці, а тиша накидалася на неї всім своїм безжальним тягарем, знущаючись над розбитою Сесілією. Вона знову поглянула на ляльку в своїх руках. Жінка пригадала голос Карен, сміх дівчинки, коли вона розгорнула подарунок і побачила свою бажану іграшку в ньому. Карен так обіймала цю ляльку і не хотіла її відпускати від себе. Вона б взяла її із собою в подорож, якби не знала, що мати їй заборонить це зробити. Тепер ця лялька стала для Сесілії останнім фізичним зв'язком із Карен та щасливим минулим, за який вона відчайдушно намагалася хапатися, щоб не втопитися у темній безодні безутішного горя.

Стиснувши в руках ляльку, Сесілія вирішила, що ця іграшка повинна бути разом з Карен, адже належала тільки її доньці. Коли відбудеться похорон, то жінка покладе її в труну, щоб донька не була самотньою та мала при собі улюблену подругу. Це було найважче рішення, яке Сесілія коли-небудь приймала, але вона знала, що це буде правильним вчинком і Карен погодилася б з ним повністю. Тримаючи в руках іграшку, Сесілія кинула останній погляд на порожнє ліжко. Вона досі відчувала пекучий глибокий біль в своїх грудях, але, водночас, там був і спокій, бо жінка знала, що зробить останній подарунок своїй доньці - подарунок прощання та вічної материнської любові.

Відклавши в сторону іграшку, Сесілія вже готувалася вийти з кімнати доньки, коли її рука раптово намацала щось дивне в кишені власної куртки. Кінчиками пальців жінка відчула тонку гладку поверхню якоїсь картки і обережно витягла її, не очікуючи знайти щось особливе для себе. Але коли вона розгорнула цю картку, то побачила, що перед нею фотографія і дихання жінки перехопило в грудях, а на обличчі вона ще сильніше зблідла. На фотографії була її родина: вона сама, ще із красивим привабливим обличчям та радісною посмішкою, її чоловік Джеймс, який обіймав міцно свою дружину, та маленька Карен, яка сиділа на плечах в батька. Всі вони сміялися, стоячи на тлі грандіозних американських гірок у парку розваг. Це була та сама фотографія, яку родина Дорсетів зробила в день народження Карен, коли вони відчували себе найщасливішою родиною на світі. Цей день тепер здавався зовсім іншим життям.

Сльози не припиняли стікати по шрамах та підборіддю Сесілії поки вона дивилася на цю світлину. Джеймс тут здавався таким життєрадісним, а Карен - милою, ніжною та крихкою. Вони були такими реальними, такими живими, що на одну мить Сесілії здалося, що вона може торкнутися своїх рідних, якщо простягне до них власну руку. В голові у жінки зазвучав власний голос. Це була її особиста обіцянка Карен вкласти цю світлину в рамочку по приїзді додому. За всіма нещастями Сесілія зовсім забула про цю світлину та обіцянку пов'язану із нею. Було справжнім дивом, що фотографія досі збереглася. Значить хтось знайшов її в кишені куртки й витягнув перед тим, як всі речі пані Дорсет випрали в госпіталі. Можливо, що це зробила та сама русява медсестра, котра так доглядала її. Зараз вперше Сесілія відчула якусь несвідому прихильність до тієї дівчини, бо завдяки їй вона отримала ще одну ниточку, котра пов'язала її з минулим. Тремтячими руками жінка підійшла до тумби й дістала із ящика запилену порожню рамку, з якої давно злетіла позолота. Це був лишній доказ того, що Кассандра Дорсет марно викидала гроші на вітер, навіть не перевіряючи чи справжню позолочену річ їй продали. Проте, в даний момент Сесілії було байдуже на розкіш та подібні нісенітниці. Вона обережно вставила в рамку світлину й поставила її на тумбочку поруч з ліжком, де колись спала її донька. Світлина дивилася на жінку, наче вікно в часі, яке вело до світу, де її родина все ще була живою та щасливою. В останній раз торкнувшись світлини кінчиками пальців, Сесілія мовчки проковтнула свої сльози й вийшла із кімнати.

Далі жінка зайшла до своєї власної кімнати. Тут теж все лишалося на тих самих місцях, як до її рокової поїздки. Ретельно застелене ліжко викликало справжній розпач в душі Сесілії, адже вона яскраво пригадала всі моменти, коли Джеймс був поруч, обіймав її, говорив ласкаві слова, цілував, підтримував. А тепер його половина ліжка назавжди залишиться порожньою і самотньою. Скільки світанків пані Дорсет буде торкатися за старою звичкою його подушки і шукати присутність чоловіка поруч? Вона не знала, як позбутися таких речей, які стали невід'ємною частиною її власного життя. В кутку приміщення Сесілія помітила свій мольберт та набір пензлів. Жінка обережно перенесла його на центр кімнати, потривоживши пил, котрий встиг вже покрити її улюблені речі. Сесілія взяла до рук один із пензлів, але її руки зрадницьки тремтіли і вона ніяк не могла змусити себе почати хоч що-небудь малювати. Після аварії, яка забрала в неї родину, світ мистецтва, який завжди був її надійним притулком, тепер здавався чужим та неосяжним, а натхнення померло разом з близькими.

Кожен раз, коли Сесілія збиралася пересилити себе й намалювати щось, її думки вислизали, плуталися в хаосі болю та лихих спогадів. Жінка намагалася зобразити красивий вечірній пейзаж, але замість гармонійних ліній та яскравих кольорів на полотні з'являлися лише безформні плями. З кожним новим мазком пензля Сесілія намагалася втекти від своїх темних думок, але, натомість, вона малювала сцени пережитої аварії. Маленькі, спотворені фігурки людей, які скидалися на депресивний дитячий малюнок, автомобіль, що врізався в дерево, і темні сліди на асфальті, які вели до безодні втрати. Її пензель ніби сам виводив картини похмурого Рейвенхарту, огорнутого туманом, де силуети чорних воронів кружляли над покинутими самотніми вулицями. Небо над містом було важким та сірим, а будинки - наче примарні тіні, що втратили свою форму.

Раптом, на полотні з'явилася моторошна фігура, яка викликала справжній жах в серці Сесілії - Диявол у подобі козла з крилами кажана за спиною і жорстокими червоними очима, які випалювали душу вщент самісіньким поглядом. Ця темна зловісна фігура стояла на картині, огорнувшись завісою тіней, і її очі здавалися всепроникними, наче вони могли бачити душу жінки наскрізь. Сесілія від страху впустила з руки пензель та повільно відступила від мольберта, відчуваючи, як відчай охоплює її зсередини. Вона не пам'ятала моменту, коли намалювала Диявола і тепер не знала, чи справді він був на цій картині, чи це тільки вигадка її понівеченої психіки. Проте, одну річ жінка зрозуміла для себе дуже добре. Ці нові картини стали виразом її болю, туги за близькими, всіх тих емоцій, що наповнювали її спотворений темний внутрішній світ та просилися назовню у вигляді моторошних образів. Сесілія не могла повернути свою родину, але вона могла заспокоїти власну душу, малюючи ці картини, переносячи свій біль на різноманітні образи й полегшуючи глибоку рану на душі.

Залишок дня Сесілія провела у малюванні та приготуванні їжі із запасів, які вона купила ще у Брайтоні. Вечеря вийшла доволі мізерною, але жінка майже не відчувала голоду, перебуваючи в пригніченому стані. Сам факт того, що вона сиділа на кухні в самоті, вже шокував її й змушував боятися кожного скрипіння в будинку. Повечерявши, жінка пішла до себе в спальню, переодяглася й лягла в ліжко, спиною до того місця, де колись спав чоловік. Вона не хотіла дивитися на ту порожнечу поряд із собою, не винесла б її видовища. Сесілія хотіла залишити світло ввімкненим, але змусила себе його вимкнути, загартовуючи себе перед обличчям страхів. Жінка лежала в своїй темній кімнаті, відчуваючи, як холодні стіни стискають її з усіх боків, а тиша каменем лягає на душу, відганяючи сон геть. Несвідомо для себе, Сесілія потягнулася спогадами до таємничого нічного візиту в лікарні, який вона сприйняла за черговий кошмарний сон. До неї приходив справжній Люцифер і він їй пропонував неможливі речі - повернення до життя Карен.

-Це лише галюцинації від пережитого шоку, більш нічого!- наполегливо шепотіла сама собі Сесілія, намагаючись відігнати від себе геть ці кляті спокусливі думки.

Спочатку, жінка заперечувала реальність подібної угоди з Дияволом, але потім стала розмірковувати над її привілеями для неї.

-А якщо це все було в реальності і Карен можливо повернути до життя? Яка ж з мене буде мати, коли я не спробую виправити свою помилку та воскресити мою донечку? І навіщо тільки я відмовила тоді містеру Еосфоросу?- знову заговорила до себе жінка, похмуро дивлячись в темну стелю.

Вона уявила собі, як знову обіймає свою доньку, відчуває її тепло поруч із собою, зазирає в її блискучі зелені оченята, слухає її голос та дзвінкий радісний сміх. Але з кожною хвилиною, що минала повз неї, Сесілія з гіркотою усвідомлювала, що ціна такої угоди, яку вона могла б заплатити, була занадто великою.

-Я не можу цього зробити. Не можу стати на подібний шлях. В кого я тоді перетворюся? А чи буде дорога назад для мене? Чи можливий порятунок для душі, якщо вона хоче бути відданою Дияволу?- продовжувала говорити до себе Сесілія, відчуваючи всередині своєї душі німий протест та боротьбу залишків світла й людяності проти пітьми й злості на весь цей жорстокий світ.

Тяжко зітхаючи, жінка крутилася навсібіч, ніяк не знаходячи спокою. Її погляд був спрямований кудись далеко, в неіснуючу порожнечу. Її серце розривалося між реальністю буття та бажанням нездійсненого. В голові Сесілії неочікувано знову зашепотів шовковий улесливий голос її уявної подруги. Він говорив жінці про шляхи, котрі вона сама б ніколи не наважилася обрати для себе.

-Чому ти не погоджуєшся? Ти могла б отримати свою донечку та своє щастя назад. Все це так близько, так легко дістати, варто лише руку простягнути- нашіптувала Сесілії ілюзорна подружка- Варто тільки прийняти умови нашого володаря і цей біль можна припинити на самому початку. Карен знову буде жити, а ти не будеш горя знати. Подумаєш, якісь там невинні душі та жертовна кров. Хіба тебе повинні хвилювати інші люди? Їм байдуже на твоє горе, а родина того чоловіка на дорозі спеціально зробила із тобою таке. Але ти сильна, Сесілія. Ти не зламаєшся під тиском обставин. Стань тією, ким тобі судилося бути, поверни до життя нашу Карен. Ти знаєш, що це можливо. В цьому житті все можливе для нас.

-Ні, замовкни! Я тебе не слухаю!- розлючено вигукнула Сесілія, вдаряючи кулаком по подушці й обімаючи себе руками. Її всю били холодні дрижаки- Це не може бути правильним рішенням. То лише ілюзія, обман, лиха спокуса, пастка. Я не можу бути вбивцею та вирішувати кому жити, а кому померти. Я не можу сплатити таку непомірну ціну чужими життями.

-Але це ж наша донька, наша люба ріднесенька Карен, невже ти забула та готова її так легко покинути?- наполягала на своєму уявна подруга- Ти можеш виправити свою помилку, знову бути щасливою разом із своєю донькою. Так, це лише одне життя, ти не зможеш повернути всю родину. Але Карен завжди була нам ближчою, дорожчою, чи не так? Вона нагадувала нам нас із тобою в дитинстві! Ми обіцяли її захищати від лиха, не дати повторити нашу гірку долю. Ми можемо бути з Карен знову разом. Треба погодитися на угоду з Люцифером. Це єдиний вихід, адже Бог давно нас покинув.

Сесілія приглушено застогнала, панічно затуляючи власні вуха руками, намагаючись заглушити цей владний голос в своїй голові.

-Я не можу на цю угоду погодитися! Не можу, зрозумій вже!- сердито вигукнула жінка- Я не стану тією людиною, хто продасть свою душу Люциферу та почне вбивати в його славу невинних людей.

Жінка відчувала, як її власні бажання та моральні переконання борються між собою, розриваючи на шматки саму сутність Сесілії. Вона знала, що втратила навічно Карен, але вона також боялася дати темряві всередині себе отримати верх. Наслідки цього могли бути непередбачуваними для неї. Голос подруги стих, але цілу ніч ще довго лунав її єхидний зловісний сміх десь на одвірках свідомості Сесілії.

-Ти нікуди не подінешся від цього- наостанок прошепотів цей голос, звертаючись до Сесілії- Рано чи пізно, ти погодишся на цю угоду. Карен потрібна тобі. Без неї пітьма поглине тебе повністю. Твій стан буде погіршуватися все далі та далі. Тобі не втекти від своєї долі, Сесілія Дорсет. Ти захочеш повернути Карен. А твоя душа давно вже належить Люциферу, інакше звідки б він дізнався про тебе?

Ці слова змусили жінку похолонути всередині. Не витримавши їхнього тиску, Сесілія рішуче підхопилася на ноги, знайшла навпомацки таблетки снодійного, прийняла одну із них та знову лягла до ліжка. Ліки миттєво подіяли, змусивши цей ненависний голос замовкнути та послабшати. Ще довго темні думки та образи переслідували Сесілію, аж поки жінка не забулася черговим кошмарним сном.

                            🪦🪦🪦

Через декілька днів погода в Рейвенхарті знову не змінилася, залишаючись все такою ж похмурою та непривітною. Щоправда, цього разу вона відповідала подіям у місті, адже на старому цвинтарі сьогодні проходила церемонія прощання з загиблими членами родини пані Дорсет. Небо вщент вкрилося важкими чорними хмарами, які нависали над кладовищем, проливаючись вниз щільною завісою дощу. Тим не менше, непогода не заважала більшій частині міста зібратися на кладовищі. Всі вони носили чорний одяг та тримали в руках великі темні парасольки. З висоти пташиного польоту здавалося, що на кладовищі виросли під зливою величезні гриби, які рухалися та жили власним життям. Ці люди зібралися тут, щоб вшанувати загиблих. Не всі добре знали близьких пані Дорсет, але саме прізвище жінки багатьох привело сюди, адже предки Сесілії не шкодували грошей для міста і допомагали розв'язувати різноманітні проблеми. Саме завдяки їхнім зусиллям провінційне та занедбане містечко досі росло і розквітало власним життям. Справи стали йти гірше ще з часів бабусі пані Дорсет, а вже Кассандру мало хто любив через її обмежені зв'язки з іншими. Сесілію в місті запам'ятав кожен через те, що вона полюбляла влаштовувати різноманітні свята для дорослих та малих на власні кошти і приносила цим радість сірому містечку. Та й жінка раніше була дуже усміхненою, красивою й приязною до кожного, з ким розмовляла, відрізняючись разюче цим від своєї матері. На жаль, після аварії Сесілія втратила і красу, і добру душу. Жінка була розбита власним горем, відокремилася від усіх у своєму будинку на пагорбі й мало з ким бажала спілкуватися. Люди поважали таке рішення Сесілії, адже зараз їй важливо було справитися із власним горем самотужки, бо втручання сторонніх осіб викликало лише агресію в душі жінки. Коли вона буде готова прийняти допомогу, то містяни радо відгукнуться пані Дорсет й нададуть їй потрібну допомогу та підтримку.

Сильний вітер колихав гілки старих дерев, які росли по всьому цвинтарю, витикаючись просто з землі серед надгробків та старих скульптур. Прохолодне повітря було сповнене тихим шепотом молитов, здавлених схлипувань та схвильованих розмов, які ширилися серед натовпу людей. Кожен з них озирався на сусіда своїми блискучими очима та про щось пошепки його питав, а той так же тихо старався все пояснити. Через відчинену огорожу до цвинтаря приходили все нові та нові люди з квітами та м'якими іграшками. Трагедія пані Дорсет об'єднала цих незнайомих людей у спільному бажанні допомогти жінці провести в останній шлях чоловіка та доньку. Вітер продовжував нести із собою запахи вологи та землі, викликаючи додатковий смуток у цьому місці, де кожна деталь нагадувала про короткочасність людського життя. Люди, що зібралися довкола свіжовикопаних могил, самі походили на темних привидів, що зливалися з тінями цвинтаря. Їхній шепіт та ридання котилися над землею, як шурхіт осіннього листя.

Розмови серед людей тільки посилилися, коли на кладовище прибула сама Сесілія Дорсет. Всі схвильовано загомоніли й показували на жінку підборіддям. Ні на кого не звертаючи уваги, Сесілія спокійною ходою пройшла через хвіртку цвинтаря й почала минати людей. Вона гордо підвела догори голову, а темний капелюшок з прозорою чорною вуаллю надійно приховував від сторонніх поглядів обличчя пані Дорсет. Жінка не хотіла, щоб її шрами стали предметом нових обговорень серед жителів Рейвенхарту. Поки Сесілія йшла крізь натовп, люди замовкали та звертали свою увагу на її високу постать, яка височіла над головами народу, як струнке дерево без листя. Чорна вишукана сукня пані Дорсет красиво облягала її стрункий стан, а довга шовкова спідниця стелилася землею. На руках в жінки були одягнуті чорні рукавички. Над своєю головою Сесілія тримала парасольку, а під пахвою затискала ще якийсь предмет, тільки ніхто не міг роздивитися, що там в себе жінка має. Траурний одяг Сесілії був доволі простим, без зайвих прикрас та яскравих елементів, що підкреслювало глибину її власного смутку.

Дехто з людей виходив до Сесілії, намагався сказати їй щось хороше, підтримати, але вона не звертала на них уваги. Для неї весь цей натовп ніби не існував, перебуваючи в іншому світі, який зовсім не цікавив жінку. Сльози застигли в її зелених очах, губи тремтіли, вилиці напружилися, а шкіра на обличчі смертельно зблідла. Здавалося, що пані Дорсет випромінює ніжне місячне сяйво довкола себе. Ті, хто звертався до Сесілії у цю мить, отримував лише зневажливий погляд жінки. Вона холодно обпалювала очима цих людей і змушувала їх ковтати свої слова та налякано відступати назад. В цих очах було щось владне, жорстоке й містичне, що й змушувало кожного коритися їхній волі. Підійшовши до викопаних могил біля двох надгробків, Сесілія зупинилася, низько опустивши голову та прикривши свої втомлені очі. Сльози продовжували текти по щоках жінки, а її руки несвідомо тремтіли. Вона не наважувалася витерти ці сльози і вони стікали на сиру землю, змішуючись з дощовими краплями. Рідкі спалахи блискавиць освітлювали моторошне обличчя пані Дорсет за вуаллю, на якому чітко виділялася сітка глибоких шрамів. Сильний вітер ворушив волоссям та спідницею високої жінки, перетворюючи її на страшного привида, довкола якого кружляв ореол таємничості та містики. Сесілія стояла нерухомо, міцно вчепившись в парасольку. Її чорне вбрання різко контрастувало із смертельною блідістю її мармурової шкіри. Вона була наче статуя, котра являла собою втілення людського горя, тінню жінки, яка втратила все,чим дорожила в своєму житті. Її чоловік, донька, ненароджена дитина ... Все, що колись наповнювало життя Сесілії теплом, радістю та сенсом, тепер зникло, розчинившись у вирі цього жорстокого життя.

Нарешті, через кладовище почали нести дві труни. Одна із них залишалася зачиненою, але інша була відкритою. Це зробили по проханню пані Дорсет, яка хотіла дещо зробити перед похованням своїх рідних. Люди підходили до відкритої труни й тяжко зітхали, побачивши там маленьку красиву дівчинку у розкішній сукні, з довгим темним волоссям та спокійним блідим личком. Вона здавалася доволі живою, немов би просто спала і зараз повинна була прокинутися. Хтось з натовпу вискочив вперед та поклав дівчинці в руки букет червоних троянд. Плачучи, ця людина стрімко сховалася серед людей, не приховуючи власних емоцій. Поки несли обидві труни, натовп розходився на два боки, даючи їм дорогу. Люди хрестилися, шепотіли молитви, ридали та гомоніли тихими голосами. Сесілія ж не повернулася жодного разу й терпляче чекала біля двох викопаних могил. Жінка стояла рівно, як струна, її обличчя застигло нерухомою маскою скорботи, лише очі блищали від сліз. Коли тіла її близьких піднесли просто до пані Дорсет, вона повільно озирнулася. По її обличчю ковзнули емоції шоку, жахливого внутрішнього болю й самотності. Сесілія почала підходити до труни своєї доньки. Її кроки були такими важкими, ніби вони коштували жінці величезних зусиль. Вона зупинилася біля труни чоловіка, торкнулася пальцями холодної деревини й заридала. Сесілія вперше дала емоціям волю і з її грудей вирвалося вовче виття. Люди аж здригнулися, почувши такий вираз туги й поквапилися сором'язливо опустити голови нижче, відчуваючи себе непроханими свідками чужого горя. Сесілія зупинилася, дивлячись на бліді обриси обличчя своєї коханої донечки. Жінка й досі не могла повірити, що вона мертва. Цього просто не могло бути. Руки Сесілії тремтіли, поки вона витягала з-під пахви якийсь предмет. Ним виявилася велика красива лялька у кольоровій сукні. Опустившись низько перед труною, Сесілія обережно поклала поряд із тілом Карен її улюблену іграшку, потім перевела погляд тьмяних очей на саму дівчинку, погладила її волосся, ніжно поцілувала холодну шкіру й вичавила із себе:

-Карен ... Моя ріднесенька дівчинка.... Чому ж саме ти тут лежиш, а не я? Чому судилося загинути такій прекрасній квіточці, яка завжди прикрашала моє життя й дарувала радість? Ти завжди була кращою від мене у всьому, такою доброю, ніжною, чуйною, уважною й сповненою палкої енергії. Ти б могла вирости прекрасною помічницею для мами, стати талановитою художницею і перевершити мене у всьому. Карен, саме ти була й будеш дорогоцінною перлиною роду Дорсетів! Я... Я присягаюся тобі, моя мила, що не забуду тебе... Я знайду спосіб все виправити, обов'язково знайду!

Голос Сесілії затремтів та урвався, її погляд був сповнений болю, який не можна було виразити звичайними словами. Коли якийсь старий чоловік відтягнув жінку силою від труни та став забивати цвяхи у її кришку, то жінка заревіла пораненим звіром. Кожен удар молотка по цвяхах був ударом у тендітне материнське серце, яке стікало кров'ю від цих безжальних звуків. Жінці здавалося, що її рідних забирають від неї вже вдруге, а вона ніяк не могла з цим змиритися та відпустити їх від себе. Сесілія знову кинулася до труни доньки, її крик, сповнений розпачу та гніву, вирвався з горла жінки, розповсюджуючись всім кладовищем. Від нього до неба кинулися цілі зграї воронів, перелякано каркаючи. Хмари птахів на якийсь час повністю затьмарили собою похмуре небо. Сесілія обіймала труну Карен, повисла на ній своїм тілом, не хотіла віддавати людям її, щоб ті могли продовжити поховання. Здавалося, що жінка прагнула втримати душі своїх рідних на цій землі, але вони невблаганно вислизали з її пальців, наносячи цим невимовні страждання пані Дорсет. Ридання душили Сесілію і вони були такими гучними, що найближчі надгробки здригалися від їхньої сили.

Позаду жінки з-під завіси дощу вислизнула чиясь велика кругла фігура й ніжно обхопила її за плечі, допомагаючи встати на ноги та відійти від труни. Підвівши почервонілі очі на цього чоловіка, Сесілія розрізнила знайому товсту фізіонімію Рея Аткінсона. Поліцейський був дуже схвильованим, він ледве сам не плакав, а його обличчя виражало незвичну для нього серйозність та непохитність.

-Навіщо? Навіщо ви це робите для мене?- тремтячим голосом спитала жінка, блискаючи очима з-під опущених темних вій- Я не можу відпустити мого чоловіка... Просто не здатна розпрощатися із моєю Карен! Дайте матері хоч погорювати, побути поруч з рідними ще мить....

-Я розумію ваші почуття, пані Дорсет- лагідно проказав Рей, незграбно плескаючи Сесілію по плечу- Але ви не можете вічність тут стояти над їхніми трунами й заважати завершити церемонію поховання. Нам всім важко дивитися на те, як згасло таке юне життя вашої донечки. Кожен з нас часто бачив її на дорогах Рейвенхарту, за малюнками на асфальті та чарівними мріями. Вона була промінцем, що освітлювало наше місто кожного дня. І тепер нам буде її не вистачати. Тримайтеся, пані Дорсет. Ви не самотня у своєму горі. Ми вас не залишимо. Ціле місто плаче сьогодні разом із вами!- лагідно промовив Рей, обіймаючи Сесілію й намагаючись втішити її. Чоловік дійсно говорив від всього серця та щиро прагнув допомогти, але його слова здавалися такими безсилими та жалюгідними перед обличчям жахливої втрати Сесілії.

Жінка мовчки подивилася на поліцейського і її очі на одну мить наповнилися страхом та відчаєм.

-Як я можу жити далі без них?-вирвалося в неї із грудей, поки Сесілія спостерігала за тим, як одну за одною труни опускали до земляних могил, де вони щезали в пітьмі. Це ще раз нагадало жінці про її втрату й викликало нову хвилю сліз. Вона стрімко відвернулася й притислася до плеча Рея, не в змозі дивитися на те, як від неї остаточно забирають єдиних рідних людей, які були їй дорогими.

-Всі ми когось втрачаємо, пані Дорсет!- турботливо відгукнувся Рей, стискаючи жінку за руку- Це так боляче прощатися з нашими рідними. Здається, що стільки ще потрібно їм сказати, так хочеться поділитися з ними своїми досягненнями, почути їхні голоси та безтурботний сміх, проживати раз за разом наші спільні моменти. На жаль, життя так влаштоване, що воно забирає від нас дорогих людей. Зате воно не спроможне забрати з нашого серця спогади про них. Там наші рідні живуть вічно й оберігають нас від лиха. Цю рану обов'язково вилікує час, пані Дорсет. А ви продовжуйте жити, робити свою справу та цінувати пам'ять про вашого чоловіка та доньку. Вони б не хотіли, щоб ви через них засмучувалися й страждали. Ви сильна жінка, Сесілія, і обов'язково переможете цю пітьму після втрати близьких. Рейвенхарт співчуває вам щиро від всього серця й завжди готовий надати будь-яку допомогу вам.

Сесілія вдячно хитнула головою, не в змозі сказати хоч слово через власні ридання. Звільнившись з обіймів Рея, вона ковзнула по ньому сірим порожнім поглядом. Чоловік слабко посміхався до неї своєю сонячною посмішкою, але жінка відчувала в своїй душі тільки кригу, пітьму й гнів. Такий гнів, що він висмоктував з неї всі сили та спопеляв саму людську подобу жінки, залишаючи по собі тільки чудовисько, яке жадало помсти й крові. Приховавши ці емоції в глибині своєї душі, Сесілія поправила на собі капелюх та сукню й повернулася до церемонії. Люди навколо жінки обмінювалися тривожними поглядами, не знаючи, як допомогти. Вони лише мовчки стояли довкола свіжих могилок, намагаючись своєю присутністю хоч якось полегшити страждання самотньої пані Дорсет, в якої не було більше нікого з рідних.

Підійшовши до могил своїх близьких, Сесілія зачерпнула в долоню пригорщу вогкої землі. Її рука тремтіла, але коли жінка посипала цією землею труну своєї доньки, то на обличчі в неї з'явився раптовий спокій. Ніхто не знав, чи дійсно пані Дорсет змирилася із загибеллю близьких, чи лише вдало приховала справжні емоції за крижаною маскою байдужості. Всі живі емоції, всі сльози, зникли, ніби Сесілія відпускала свій біль із кожною грудкою землі, яка падала до могили. Жінка походила на мармурову скульптуру, котру хтось поставив над могилами вартувати спокій її рідних. Ця фігура стояла, випроставшись у весь свій високий зріст, виражаючи собою непохитність та тихий смуток. Чорний траурний одяг Сесілії та її довге красиве волосся майоріли на вітру, а краплі дощу стікали по прозорій вуалі.

Відступивши на декілька кроків назад, Сесілія махнула рукою, даючи знати відповідальним людям, що вони можуть закопати могили. Жінка залишилася стояти в стороні, мовчки спостерігаючи за тим, як копачі загортають могилки у свіжий ґрунт, формуючи високі насипи. Очі пані Дорсет майже не рухалися, застигши в одній точці і лише збуджені зіниці видавали в жінці живу людину. Люди з натовпу продовжували підходити до Сесілії, говорили слова підтримки, намагалися її втішити, відволікти від горя, але жінка ніяк не реагувала на їхні слова, мовчки пронизуючи пильним поглядом земельні насипи на могилах власної родини. Неочікувано, Сесілія підвела голову вище, її обличчя посвітлішало, а в очах засяяла якась дивна радість, майже шалена. На губах в жінки з'явилася крива посмішка, потім вона тихо засміялася і сміх цей походив на легкий шепіт. Потім він швидко переріс у гучний шалений регіт. Очі Сесілії були широко відкритими, а погляд - скерованим всередину невідомого, в світ, де жорстока реальність перепліталася з її розпаленою уявою. Сміх жінки лунав дуже моторошно в траурній тиші кладовища, він був наче льодяний безжальний подих, що пронизував серце кожного, хто тільки його чув. Натовп налякано відступив в сторону, люди не розуміли, що відбувається з пані Дорсет. Більшість з них розпачливо хитала головами, а хтось приховано крутив пальцем у скроні, маючи на увазі, що пані Дорсет зійшла з розуму від свого горя.

-Вони тут!- радісним голосом зауважила Сесілія, обвела здивованим поглядом всіх людей, немов би не розуміючи причину їхнього переляку й показала пальцем кудись в сторону від себе. Її голос при цьому звучав доволі впевнено- Все гаразд, не потрібно сумувати. Все ж добре, чого ви? Це був лише поганий сон, чи не так? Моя родина жива. Із нею все добре. Вони тут, поруч зі мною. А потім ... Потім Джеймсу потрібно йти на роботу, а я відвезу Карен до школи.

Люди налякано зашепотіли, шоковані дивними словами жінки. Кожен подумав про те, що Сесілія просто не може прийняти гірку реальність, усвідомити сам факт смерті рідних, а її розум відчайдушно відмовлявся вірити в те, що відбулося з власною родиною жінки. Але Сесілія фанатично вірила в те, що казала. Її очі розширилися, а груди швидко підіймалися та опускалися від прискореного дихання. Вона справді бачила перед собою свою родину. Їхні примарні фігури здавалися блідими, ніби вони були виткані з туману. Джеймс посміхався до Сесілії, тримаючи на руках їхнього маленького сина, а Карен стояла поруч з батьком і радісно махала ручкою матері. В її зелених оченятах сяяли такі яскраві емоції, що в Сесілії болісно стислося серце в грудях. Обличчя рідних пані Дорсет були блідими, прозорими, але такими спокійними й щасливими, що їй хотілося дивитися на них цілу вічність. Проте, через декілька хвилин від поривів вітру їхні фігури почали повільно танути, поки повністю не зникли.

Навколо жінки продовжували стояти збентежені люди. Вони нічого дивного не помітили, окрім розбитої горем Сесілії, яка марила прямо перед ними, перебуваючи в своїх дивних фантазіях. Люди похмуро дивилися на жінку, їхні обличчя виражали скорботу, розуміння та глибоке співчуття до нещасної. Ніхто не розумів, що відбувається із Сесілією, але серця всіх жителів Рейвенхарту переповнювалися бажанням допомогти. Люди підходили по черзі до Сесілії, клали їй руку на плече, обіймали, говорили заспокійливі слова, намагаючись через них передати хоч краплину тепла та розуміння, залишали квіти та іграшки на могилках родини пані Дорсет. Сесілія не звертала жодної уваги на підтримку людей. Вона все ще дивилася на те місце, де щойно бачила Джеймса, сина та Карен і продовжувала радісно сміятися. Її сміх все підвищувався та ставав дедалі більш шаленим, від чого люди в натовпі почали відчувати страх та дискомфорт. Вони не знали, як реагувати на таку поведінку і в їхніх очах заблищала тривога за нещасну жінку.

Неочікувано, нікому нічого не сказавши, Сесілія припинила сміятися, злісно подивилася на всіх людей так, ніби вони були винні в смерті її родини, а після цього жінка пішла геть з цвинтаря. Шоковані люди довго ще дивилися їй в спину, перешіптуючись між собою. Поведінка Сесілії та різкі зміни її емоцій налякали всіх, хто був свідком цих подій. Сесілія досягла огорожі кладовища і її висока чорна фігура зникла в густих тінях за нею, залишивши за собою лише ехо свого приглушеного істеричного сміху. Люди ще довго проводжали пані Дорсет своїм поглядом, заінтриговані тим, чи зможе Сесілія справитися зі своїм горем, чи воно остаточно зламало крихку психіку жінки.

Сесілія рішучим кроком йшла по асфальтній дорозі. Над її головою гуркотів грім та спалахували блискавиці, дощ продовжував накрапати згори, відбиваючись від поверхні парасольки жінки. В її скронях гуділа кров, вона відчувала одночасно страх, радість від миттєвої зустрічі із рідними, смуток, біль й ненависть до всієї тієї дурної отари міщан, чиє співчуття й плітки викликали в серці Сесілії відразу та зневагу. Вона не потребувала їхнього співчуття, не прагнула цього. В голові Сесілії лунав голос подруги, який продовжував її заспокоювати, переконувати прийняти угоду Люцифера та воскресити Карен з мертвих. Серце Сесілії гучно калатало в грудях. Ще декілька днів тому назад вона боялася подібних думок. Але тепер, коли жінка поховала Джеймса та Карен, то відчувала, що від неї забрали все, чим вона дорожила. Гнів підживлював сили Сесілії і все більше схиляв її на темну сторону. Голос в її свідомості з кожним днем посилювався і він був правий в усьому. Потрібно відкинути сумніви, спробувати знайти саму себе та отримати спосіб повернути до життя Карен. Чомусь, в свідомості Сесілії спалахнула згадка про книгу, яку вона бачила давно в бабусі. Там були дивні символи та загадкові знаки. А що, як це якісь заклинання і серед них є одне, здатне повернути Карен? Ким же була її бабуся та що вона разом із матір'ю приховувала від Сесілії? Жінка вирішила пошукати у власному будинку відповіді на ці питання. Кассандра не могла знищити всі манускрипти Амаґи, а, значить, десь досі зберігаються важливі секрети старої жінки. І Сесілія обов'язково їх віднайде.

Від цих приємних думок жінку несподівано відволік чийсь дзвінкий голос позаду, який кликав її по імені. В голові Сесілії уявна подруга розлючено зашипіла і хвиля чужого гніву передалася електричним імпульсом по всьому тілу жінки. Втягнувши в груди повітря, Сесілія зупинилася й розлючено озирнулася через плече. До неї крізь завісу дощу бігла якась жінка невеликого зросту в чорному пальто із каптуром на голові. Коли вона наблизилася ближче, то Сесілія роздивилися в неї гостре видовжене личко, сірі блискучі оченята, тоненькі брови правильної форми й повні рожеві губи. Це миле обличчя оточували пасма рудого довгого волосся. Сесілія миттєво впізнала цю жінку, хоч ніколи її більше не бачила. Вона була в машині містера Кастелора, вбивці її рідних. Викрививши уста від гніву, Сесілія гнівно просичала крізь зуби:

-Ви? Я знаю, хто ви така. Мені нічого від вас не треба. Тому, відчепіться й залиште мене в спокої, інакше сильно пожалкуєте.

Пані Дорсет різко розвернулася та прискорила власний крок, але нахабна жінка перехопила її за лікоть, зазирнула вибагливо в очі і Сесілія зауважила в них справжню скорботу та співчуття. Від цього хвиля пекучої ненависті знову обпекла чорну душу Сесілії. Дружина містера Кастелора швидко заговорила:

-Мене звати Еліза, я.... Я хотіла вам сказати, пані Дорсет, що мені неймовірно шкода за той жахливий випадок на дорозі. Ми дійсно не хотіли нічого поганого, але проблеми зі здоров'ям нашої донечки ... Ви повинні зрозуміти, як ніхто інший- тихо промовила місіс Кастелор, її губи трішки тремтіли- Якби я могла чимось зарадити вашому горю, допомогти.... Звертайтеся до мене та мого чоловіка у будь-яких випадках. Ми живемо в цьому ж місті на вулиці Хофнун, п'ятий будинок по лівій стороні.

Сесілія вся затремтіла від ледь стримуваного гніву, її пальці почали стискатися, немов вона хотіла придушити Елізу на місці без свідків. Замість цього, жінка відповіла і її голос був холодним, як лід:

-Ви нічим мені не можете допомогти, Ліза. Зовсім нічим. І я не потребую співчуття від таких людей, як ви та ваш чоловік. Ваші порожні слова не повернуть до життя мою родину, не виправлять вашого вчинку, а скеровані вони лише на те, щоб заспокоїти власну совість. Я знаю прекрасно, що ваш чоловік забрав в мене все, включно з моїм щастям. Він повинен був за це заплатити сповна й потрапити до в'язниці. Натомість, поліція зам'яла цю справу так, ніби нічого не сталося. В цьому житті не існує справедливості для ображених.

-Я розумію ваш гнів та біль вашої утрати, Сесілія.... -продовжила Еліза, шукаючи зорового контакту з Сесілією- Але не потрібно бути такою жорстокою до людей, які хочуть вам допомогти від всієї душі. В тій аварії ніхто не був винен. Ні мій чоловік, ні ви самі. Це була чиста випадковість, яка призвела до трагічного випадку. Я хочу бути поруч, допомогти вам подолати цю кризу...

-Допомогти мені?- перервала її пані Дорсет, зриваючись на істеричний крик- Ви і ваш чоловік вже "допомогли" мені достатньо. Ви погубили моїх близьких на тій дорозі і тепер думаєте мені брехати в лице? Через вас це сталося з моїм обличчям!- жінка підійняла край вуалі і Ліза налякано відсахнулася в сторону, коли побачила в спалаху блискавиць потворні шрами Сесілії та її гарячкові зелені очі, сповнені звірячої люті- Як ви наважуєтеся приходити до мене, говорити зі мною та пропонувати мені дружбу? Після смерті моїх рідних це стало неможливим. Я вам ніколи не пробачу цього.

Атмосфера поміж двома жінками стала ще більш напруженішою. Довгий час вони мовчки дивилися одна на одну і Ліза першою відвела свій погляд. Відчувши свою перевагу у конфлікті, Сесілія додала трішки м'якішим голосом:

-Ви ніколи не зрозумієте, що це таке - втратити власних дітей та коханого чоловіка. Через необачність багатьох людей. Ваше мізерне "співчуття" - це лише сіль на моїх ранах. Це я вам співчуваю, Еліза, адже, не приведи Боже, вам відчути на власному досвіді гіркоту втрати коханих людей. Коли таке станеться із вами, лише тоді ви здатна будете мене зрозуміти. Як мати іншу матір.

Місіс Кастелор шоковано відступила в сторону, її обличчя сильно зблідло, а на очах виступили сльози. Вона декілька разів зітхнула, заговоривши твердішим голосом:

-Я просто хотіла сказати вам, пані Дорсет ... Що наша родина завжди готова допомогти вам. І не тому, що ми в чомусь винні, а через людяність й розуміння ситуації в якій ви опинилися. Якщо вам коли-небудь знадобиться підтримка, то ми будемо поруч.

Сесілія грізно насупила брови, її обличчя спотворила гримаса ненависті до жінки перед нею. Нічого не кажучи, пані Дорсет повільно розвернулася й продовжила йти по дорозі. Її високий темний силует виглядав леть помітним за завісою дощу.

-Мені ніколи не знадобиться ваша підтримка, можете бути впевнені в цьому- кинула через плече пані Дорсет, не озираючись на іншу жінку, яка дивилася їй вслід, безсило опустивши руки- А от ви краще помоліться своєму Богові. Нехай він береже вашу власну донечку від лиха. А то цей світ такий жорстокий. Хто знає, можливо, й до вас колись повернеться те лихо, яке ви принесли в моє життя.

Холодно засміявшись, Сесілія залишила Елізу шоковано стояти посеред дороги. Слова таємничої та непередбачуваної пані Дорсет відлунювали в свідомості місіс Кастелор, передаючи цій жінці відчуття страху, апатії, горя й жорстокого непрощення, якими переповнена була душа Сесілії Дорсет. Ця жінка поступово відкривала в своїй душі двері до темної сутності, яка наполегливо кликала Сесілію в свої заспокійливі обійми, обіцяючи їй сповненя потаємних бажань. Задля власної доньки Сесілія була готова вже на все, що завгодно. Навіть й на угоду з самим Дияволом, якщо буде така потреба.