Таємниці дому пані Дорсет

Чорно-білий службовий автомобіль неквапливо рухався сірою стрічкою асфальту. Машина була зовсім не новенькою і, здавалося, що вона побачила на своєму віку багато незгод та кепських погодних умов. Як той вірний пес, цей автомобіль всюди супроводжував свого господаря під час його нелегкої роботи. А робота ця справді була досить вибагливою та виснажливою для цього чоловіка за кермом. Ким він працює було легко здогадатися лише поглянувши на мигалку, яка прикрашала вершину автомобіля та великий напис "Поліція" на бокових дверцятах. Колись ці букви були блакитного кольору, але час та дощі були нещадними до них, тому частина цих літер стерлася і стала блідою. Сама мигалка зараз була вимкненою, але якби чоловік її увімкнув, то ви б могли дізнатися, що вона працює лише частково, а інша частина ніколи не здатна стабільно світитися та все вимикається через раз. Чоловік не хотів змінювати нічого в своєму автомобілі, бо кожна подряпинка та несправність нагадували йому різноманітні справи, під час яких поліцейському особливо було спекотно.

А що ж представляв із себе сам пан поліцейський та ким він був у повсякденному житті? Для цього варто детальніше придивитися до його зовнішності. Це був кремезний чоловік років тридцяти у потертій чорній формі. Його волосся було темно-каштанового кольору та коротко стриженим. Де-не-де на голові блищали срібні волосини, що вказували на ранню сивину. Це й не дивина при такій ризикованій небезпечній праці, коли майже щоденно вирушаєш на якісь заплутані справи або вистежуєш небезпечних вбивць. Чоло чоловіка вкривали легкі тоненькі зморшки. Його ясні темні очі, навпаки, сяяли нестримною енергією та жагою дістатися до суті всього, що перед ним лежало. Суворі брови низько нависали над цими очима, що додавало поліцейському якогось непривітного вигляду. Масивні вилиці були стиснені, а в куточку губи можна було побачити застарілий шрам. Його отримав наш поліцейський ще в далекій юності, коли вперше прийшов працювати у поліцейському відділку. Тоді він ще був зеленим, надто недосвідченим та наївним. І жорстоко поплатився за це, коли намагався заарештувати одного грабіжника, а той вдав, що здається і коли юнак розслабився, то злодій вдарив його ножем, який був захований у кишені. Лише завдяки своєму старшому напарнику поліцейському вдалося уникнути смерті, але ніж розрізав йому губу і це дійсно було боляче. Тепер про ту помилку йому вічно нагадував цей старий шрам. З тих років багато чого змінилося і тепер самі злодії вже боялися пана поліцейського, адже він не давав їм жодної слабини.

За свою належну працю чоловік отримував багато нагород на службі. Але що це могло значити для нього? Так, лише купа непотрібних медалей, що збирали пил у якійсь шафці, про яку він вже й давно забув. Ці нагороди не могли покрити собою той ризик, на який наражався поліцейський під час своєї праці. Він і годинами лежав у брудній канаві, вистежуючи зловмисників, повертався додому надто пізно і часто в чужій крові, або й сам зазнавав сильних поранень. Здавалося, що йому варто лише було написати рапорт про звільнення і всі його проблеми закінчилися в одну мить. Але чоловік не збирався цього робити, бо його праця не була справою грошей. Вона стала його пасією на все життя, його відповідальністю та внеском у спокій хоча б того регіону, в якому діяв він та його напарники.

Звали нашого героя Джефрі Адамс. Зараз він втомлено проводив долонею із великими мозолями по щетині на своєму обличчі та зосереджено вдивлявся у навігатор, вбудований у панель кабіни автомобіля. Що ж цей поліцейський робив один на цій дорозі? Повз його автомобіль проносилися поля, маленькі села, озера та рекреаційні ліси, але нічого з цього його не цікавило та не приковувало на довший час його уважний погляд. Справа лежала в тому, що поліцейського Адамса вище керівництво міста Брайтон вирішило чомусь раптово перевести у інше місце. В наказі про переведення все так чудово виклали, що чоловікові здавалося ніби це велика шана для нього, шанс проявити себе на новому місці. Так би він подумав, якби все ще лишався молодим дурником. Але з висоти свого досвіду Джефрі розумів, що тут все не так просто та чисто, як здавалося на перший погляд. Керівництво, схоже, приховувало великі проблеми у тому місці, куди направили Джефрі і сподівалося чужими, тобто його руками, винести весь бруд звідти та все презентувати у найкращому вигляді. Адже дійсно, здавався дивним той факт, що Джефрі перевели з великого міста Брайтон до якогось занедбаного провінційного містечка Рейвенхарт, про котре поліцейський ніколи в житті й не чув. Все, що йому вдалося дізнатися перед поїздкою, так це те, що там надто мало професійних кадрів знаходиться в поліції, а тим, хто залишився працювати у відділку, потрібна допомога більш досвідченого працівника правоохоронних органів в якійсь таємничій скрутній справі, деталі якої чоловік повинен був дізнатися на місці.

Тяжко зітхнувши та похитавши від розпачу головою, Джефрі продовжував їхати дорогою так, як йому вказував на те навігатор. І чому самі незрозумілі справи завжди падають саме на його плечі? Чоловік прекрасно знав чому. Бо, незважаючи на своє бурмотіння та невдоволення, він обожнював свою роботу та знаходив в ній справжній професійний інтерес до кожної таємниці. Жодна деталь будь-якого злочину від нього не могла сховатися і Джефрі вперто шукав повсюди істину та проливав світло на самі темні і моторошні таємниці. Звісно, що не без ризику для власного життя та надзвичайних ризикованих пригод. Але без такого роду авантюр не обходиться жодна поліцейська операція.

Поки чоловік роздумував над тим, що його чекає попереду, довкола машини почав розгортатися густий туман. Видимість стала гіршою і тому Джефрі трохи зменшив ходу автомобіля та обережніше почав їхати по трасі. Дорога тут була в кепському становищі. Де-не-де в асфальті виднілися діри, наспіх закидані камінням. Схоже, що дорогою мало хто користувався кожного дня і місцева влада з радістю економила гроші на цій дорозі та плювати хотіла на її жахливий аварійний стан. Навіть, машина поліцейського тут тремтіла та підскакувала на цих проклятих ямах і тільки майстерність Джефрі допомогла йому без ушкоджень просуватися далі. Над головою вже нависали тяжкі сірі хмари і з них почав накрапати дрібненький дощик. Чудовий початок дня, як для нового місця, із гіркою усмішкою подумав чоловік, вмикаючи двірники. Через декілька хвилин із туману виступив дорожній знак. Це був старий банер, колись зеленого кольору, але вся фарба на ньому обсипалася із часом. На цій залізній дошці виднівся величезний напис "Вітаємо у Рейвенхарті!". І ніби цього було замало, так ще весь дорожній знак густо обсіли чорні ворони. Вони каркали противними голосами, клацали чорними дзьобами, розправляли свої крила та уважно стежили блискучими оченятами за автомобілем та поліцейським в ньому. Чомусь вид цих птахів та туман довкола подіяли на стійкого чоловіка досить гнітуче. Він повинен був визнати, що чомусь все всередині нього ніби замерзло від неприємних відчуттів невідомості, а руки трохи затремтіли.

Зібравшись з духом, Джефрі проїхав повз цей знак, наполохавши птахів. Ворони із розлюченими криками пурхнули до сталевого неба, літаючи колами довкола дорожнього знаку. Проїхавши трохи далі, поліцейський почав бачити перші будинки та вузькі непривітні вулички містечка. Людей тут жило не так багато, а на вулицях з'являлося ще менше. На куточках вулиць містилися великі ліхтарні стовпи, які зараз в тумані сяяли оранжевим світлом, що зігрівало душу Джефрі та давало надію на те, що місто Рейвенхарт може бути не таким вже й поганим, яким здавалося на перший погляд. Проїжджаючи далі, поліцейський зауважив, що зустрічаються в місті і будинки-привиди, які майже повністю заросли хащами, а їхні мертві порожні вікна були забиті міцними дошками. Це слугувало яскравим прикладом непринадності міста для нових жителів і повільного зникнення населення, більшість з якого переїхала до великих міст. На іншому краю міста починалася огорожа місцевого великого кладовища. Там зібралася більша частина сизого туману, крізь який проступали величезні моторошні надгробки та якісь декоративні статуї янголів, що більше скидалися на дияволів із крилами кажанів. Трохи оддалік за спинами статуй починалися високі кам'яні хрести на яких обвітрилися від часу старовинні написи. І знову ж таки Джефрі помітив цілу зграю воронів, яка літала над кладовищем та відпочивала на надгробках. Якимсь невідомим чином на огорожі проросла жовта лоза, яка належала диким гарбузам, і тепер частину кладовища оздобили круглі оранжеві плодові тіла. Їх міцними гострими дзьобами роздовбували на шматки ворони. Вид кладовища не став добрим знаком для Джефрі, який від цього став більш похмурим та сердитим.

Повернувши на одній з вуличок, Джефрі під'їхав до старої будівлі, яка й була схоже місцевим відділком поліції. Припаркувавши автомобіль біля неї, поліцейський вийшов з нього. Довкола відчувався легкий прохолодний вітерець, бо була вже середина жовтня. Дощ припинився, але по небу пролітали золотаві сухі кленові листочки, зірвані вітром з найближчих дерев. Відшукавши у салоні автомобілю свій сірий плащ, чоловік загорнувся в нього, щоб було тепліше і зайшов всередину приміщення. Поліцейський відділок виявився надто тісним та мізерним, на відміну від попереднього місця роботи пана Адамса. Працювало тут всього троє поліцейських і їхній вид не викликав якогось внутрішнього спокою при виді цих охоронців порядку. Один був сіреньким худорлявим чоловічком у великих чорних окулярах, який весь занурився в папери та не звертав на довкілля жодної уваги. Другий представляв з себе зовсім молодого хлопця, який нервово походжав по кімнаті та над чимось роздумував. А найстарший з них і певно, що найголовніший у всьому відділку, виявився товстим низеньким чоловіком із сивою головою, риб'ячими очима та смаглявою шкірою. Підійшовши до цього чоловіка, Джефрі заговорив низьким приємним голосом:

-До кого мені тут звертатися щодо працевлаштування?

-А ким ви будете, дозвольте дізнатися?- не дуже привітно відгукнувся товстун, зміривши настороженим поглядом спортивну струнку фігуру високого поліцейського- Не часто в Рейвенхарті побачиш нові обличчя.

-Я Джефрі Адамс, поліцейський з міста Брайтон. Мене сюди направило начальство, сказало, що вам потрібна допомога більш досвідченого кадра- неохоче відповів чоловік, діставши з нагрудної кишені своє посвідчення та показав його товстому поліцейському прямо під ніс- А я, відповідно, хочу дізнатися з ким маю честь розмовляти. В нашому місті прийнято відрекомендуватися для початку, це було б хорошим тоном. Сподіваюся, що й у вашому все так само.

-Щоб мене собаки покусали за боки!- охнув приголомшений товстун, коли роздивився поліцейське посвідчення та підвів погляд своїх сірих очей на пана Адамса, що височів над ним, немов високе дерево- Той самий славнозвісний Джефрі Адамс з Брайтону власною персоною тут, в нашій глибинці? Відомий невгамовний поліцейський, який всюди простягає свого довгого хитрого носа і всі справи доводить до кінця? Той, кого бояться всі кримінальні суб'єкти? Для мене це правдива честь зустрітися з вами особисто- товстун кинувся тиснути сильну руку поліцейського, озброївшись улесливою посмішкою- Мене звати Рей Аткінсон, я тут за начальника. Оцей молодик- то наш новий і, на жаль, єдиний серйозний кадр. Його звати Альфред Кох. А цього книжного хробака, якого важко від його паперів відірвати для реальної праці, звати Роберт Сміт. Але годі про нас, давайте краще про вас. Невже вас, пане Адамсе, реально направили працювати разом з нами?

-Це цілковита правда, містер Аткінсон, можете особисто в цьому переконатися, прочитавши оце направлення до вас- сухо відповів Джефрі, витягуючи з іншої кишені невеличкий лист, який віддав начальнику відділу- А щодо оцих всіх чуток про мою репутацію, то скажу, що вони занадто перебільшені. Я просто роблю свою справу так, як можу. І мені не треба співати жодних дифірамб. Краще давайте одразу перейдемо до сенсу справи. Що такого могло відбутися у вашому містечку, що знадобилося викликати професійного поліцейського просто сюди? На перший погляд, у вас досить спокійне та порожнє місто, тут і людей здається не так багато.

Поки Рей передивлявся документ про направлення нового поліцейського до їхнього відділку, від містера Адамса не приховався дивний факт того, що від його простих питань Альфред та Роб чомусь напружилися і обмінялися тривожними поглядами. Їхні обличчя при цьому страшно зблідли. Це сильно здивувало поліцейського, але він зовні ніяк не показав свого здивування, приховавши його за маскою байдужості. Якесь лайно у цьому місті точно приховували і схоже, що скоро його викинуть прямо на голову Джефрі, щоб чужими руками все тут владнати. Невже оці три пародії на справжніх поліцейських не могли справитися з якимись грабіжниками чи вбивцями? І саме для цього потурбували Джефрі? Він би краще зайнявся звичними справами у своєму рідному Брайтоні, чим нудьгував у цьому сірому безлюдному провінційному містечку. Хоча, чоловік чесно собі зізнавався, що останнім часом навіть і у Брайтоні давно не було резонансних справ. П'ять років тому він мав надзвичайну пригоду у місті Коулдкрік, куди його так само направили через дивні містичні справи. Так він досі пам'ятав всі ті надзвичайні події та прокидався ночами у холодному поту. На даний момент, Джефрі прагнув забути своє завдання у тому дивному місті. Можливо, що й тут на нього чекало щось несподіване? Поліцейський не знав, чи йому радіти від такої перспективи, чи знову лютувати на прокляту долю, яка відбирає від нього спокій?

Тим часом Рей дочитав до кінця документ, відклав його в сторону, сухо кахикнув і звернувся до Джефрі, натягнувши на обличчя нещиру посмішку:

-Що ж, ми раді вітати вас у нашому скромному колективі, пане Адамсе! Я буду сподіватися на плідну співпрацю з вами і для нас дійсно це велика честь працювати разом з вами. Стосовно житла можете не хвилюватися. У нас, дійсно, багато є порожніх будинків, де ніхто не живе. Я сьогодні ж відправлю листа до мерії і ми надамо вам доступ до першого ліпшого будинку, де ви зможете влаштуватися і приступити одразу до праці.

-Дуже дякую!- схилив голову Джефрі і зустрівся своїми холодними темними очима із риб'ячими Рея- Але я не хочу поки відпочивати з дороги. Це занадто легко та просто для мене. Я не зможу заснути, поки не дізнаюся через що мене направили сюди до вас. Я задав конкретні питання для вас, але помічаю, що тут уникають на них відповідати. Якщо ви дійсно бажаєте плідної праці поміж нами, то вам краще розпочинати наші робочі стосунки із чесності. Повторю питання - що такого відбулося у вашому місті, що знадобилася допомога такої людини, як я?

Рей відійшов до свого письмового столу, тяжко зітхнув та сів за нього. Опустивши ніяково погляд вниз, чоловік почав щось шукати у шухлядах, декілька хвилин мовчав, але потім все ж таки заговорив:

-Добре, пане Адамсе, добре! На жаль, ви дуже чітко все зауважили. У нас дійсно почалися такі темні часи, що нам тяжко стало розплутувати справи. Здавалося, чого бажати від роботи поліцейським у такому маленькому занедбаному місті, як Рейвенхарт? Сиди собі у відділку, слухай скарги місцевих про те хто там кого пограбував чи побив, виїжджай на нечасті завдання, налякай якогось розбишаку-підлітка і все. Грошики собі рахуй, відпочивай та більш нічого важливого. Не життя, а рай. І так дійсно було тут довгий час. Колись, шість місяців назад, в Рейвенхарті сталася аварія, загинуло дві людини. Але це єдиний такий реальний випадок у нашому місті за весь цей відрізок часу. Після нього знову запанував спокій. Аж поки не почали раптово зникати діти. Ось так, на рівному місці. Йшли до школи, гуляли на вулиці, поверталися додому. І все, просто безслідно зникали. Ніхто нічого не бачив, ніхто не знав причини, жодних свідків. Початково й тіл не було.

-Значить у вашому місті хтось викрадає дітей?- замислено заговорив Джефрі, беручи вільний стілець та сідаючи навпроти начальника відділку- Як давно почалися викрадення?

-Дайте подумати ...- насупився Рей, не припиняючи щось шукати в своєму столі- А, так, точно! Вже другий місяць відбуваються ці містичні зникнення. А ми й досі не вийшли на слід цього викрадача та вбивці.

-Вбивці?- перепитав пан Адамс, зацікавившись- Перед тим ви сказали, що початково діти зникали безслідно і тіл не було. Але чому саме початково? Невже із часом щось могло змінитися? Вдалося знайти якісь вагомі докази вбивств цих дітей?

-О, докази не змусили на себе довго чекати- смутно відгукнувся Рей, нарешті діставши із шухляди якусь жовту папку- Я сам здивований, що ми їх так довго не помічали. Буквально позавчора нам подзвонив один чоловік і розповів, що на сміттєзвалищі за містом віднайшли тіла тих дітей, які зникли упродовж цих двох місяців. Ми одразу виїхали на місце і були приголомшені побаченим. Деякі тіла були в жахливому стані і встигли розкластися від часу. На тілах цих дітей виднілися синці та сліди від побоїв та жахливих тортур. Але не це привернуло нашу увагу. Ось, краще погляньте самі. Можливо, що ваше досвідчене око побачить щось більше стосовно деталей.

З цими словами Рей відкрив жовту папку і простягнув Джефрі до рук декілька фотографій. Поліцейський взяв їх та швидко оглянув. На всіх фотографіях він побачив жахливу картину. На горі сміття була скинута груда з не менш десяти маленьких тіл. Деякі дійсно були спотворені до неможливості впізнати в них щось людське. Тут були тіла, як хлопчиків, так і дівчат, віком від дванадцяти до п'ятнадцяти років. Їхні руки та ноги були всі в синцях та кривавих подряпинах, а на голому торсі якимсь ножем прямо на грудях вирізана купа незрозумілих знаків. Там зустрічались і пентаграма, і гексаграми, зображення козячого черепу із великими рогами та моторошними червоними очима, та ще безліч незрозумілих символів. Джефрі багато чого побачив на своєму віку, але і йому стало страшно від цієї картини, тому він швидко повернув фотографії начальнику. Рей, із цікавістю спостерігаючи за реакцією чоловіка, спитав:

-Ну, пане Адамсе? Що ви думаєте щодо цих всіх знаків на тілах?

-На жаль, з ними я особисто не знайомий, якось не цікавився спіритичними науками та символізмом- знизав плечима Джефрі, склавши руки перед обличчям- Але ці знаки скидаються на особистий автограф нашого таємничого маніяка. Точно є якийсь зв'язок поміж всіма цими символами. Лише погляньте, всі знаки намальовані не просто хаотично, вони зроблені у стовідсотковій відповідності одне з одним. Навіть місця розташування знаків однакові на всіх тілах. Також викликає цікавість вікова градація жертв. Тут діти віком від дванадцяти до п'ятнадцяти років. Не старше і не менше. Чомусь наш вбивця полюбляє обирати саме конкретну вікову групу дітей. Цікаво теж, чому тіла так довго не знаходили? Все скидається на те, що наш викрадач, і, по сумісництву, вбивця, не просто так вбиває. Тут простежуються сліди саме ритуальних вбивств. Ніби маніяк переслідує конкретну ціль, здійснюючи якийсь, один відомий йому, ритуал. Але для чого? Можливо, що ви, містере Аткінсон, знаєте більше про цю справу? Це ж все таки ваше місто, а я тут новенький і ще не знайомий з тутешніми жителями та їхніми настроями. Невже у такому місті важко вистежити когось із значними психічними розладами чи демонічними вподобаннями?

-Ви задаєте чудові сенсовні питання, містер Адамс, одразу відчувається, що до справи береться професіонал!- захоплено вигукнув Рей, вдивляючись у фотографії в своїх руках- Ваші зауваження трохи більше світла проливають на факти щодо цих смертей. Так, знаки на тілах дійсно співпадають і вказують на один почерк конкретної людини. А ще вони не просто намальовані на шкірі жертв, а вирізьблені ножем із жахливою жорстокістю. Самого знаряддя та якихось відбитків ми не знайшли, вбивця діє дуже обережно і тіла залишив навмисне, щоб відволікти нас від якоїсь важливої деталі. Бо, зауважу, що до того, всі жертви зникали безслідно і їхніх трупів ми не знаходили. Маніяк ніби грається з нами та спеціально підкинув ці тіла, щоб ускладнити загадку. Ми багато разів опитували всіх жителів міста, здійснювали перевірки, але нічого це не давало. Ніхто нічого не бачив. Підозрілих людей в нас немає. А божевільних тим паче. До того одна дрібнота на вулицях бешкетувала, а так нічого страшного. Але всі ці останні місяці місто ніби хтось прокляв. І ми нічого не можемо вдіяти. Вбивця прослизає крізь наші пальці, немов дим. Люди вже починають говорити, що тут розвели своє гніздо сатаністи.

-Сатаністи?- іронічно посміхнувся Джефрі, відкидаючись на спинку стільця- Не думаю, не думаю. Колись, п'ять років назад, я мав справу із гніздом культистів. Ці люди підступні, хитрі, та діють злагоджено між собою. Це точно не одна і не дві людини, а ціла організована група, яка переслідує свої лихі цілі у місті. Тут же, я точно впевнений, що всі ці вбивства здійснювала одна й та сама людина. А ще знаки виконані надто грубо та неточно. Це вказує на те, що ця людина в своєму минулому теж не мала нічого спільного з цими демонічними символами і тільки нещодавно почала користуватися ними. Скажіть, будь-ласка, а чи є якась спорідненість поміж вбитими дітьми? Що казали члени їхніх родин? Можливо, що вони мали конфлікти в місті з кимось конкретним, чи їхні діти вчинили щось лихе по відношенню до якоїсь особи? Повинен же бути мотив у всіх цих викрадень та загадкових вбивств.

-На жаль, я не можу нічого такого конкретного вам тут відповісти- у розпачі розвів руками Рей, відкладаючи у сторону жовту папку- Дітей нічого між собою не поєднувало, більшість з них, навіть, і не була знайома між собою до моменту викрадення. Всі жертви зникали раптово і неочікуванно, в різні дні. Жодних слідів, ні одного крику, а свідків теж не було. Про викрадення ми дізнавалися із заяв їхніх батьків, багато їх тут приходило. Поліція намагалася допомогти чим могла. Ми оголошували розшук, опитували всіх, кого тільки могли знайти, але нічого конкретного не знайшли. Мотив вбивств залишається для нас невідомим.

-Тоді я пропоную з'їздити на це сміттєзвалище та оглянути там все детальніше на предмет якихось додаткових слідів. Не вірю, що зовсім нічого більше там не було- підвівся із стільця Джефрі, готуючись вирушати одразу на завдання.

-Стійте-стійте, пане Адамсе!- зупинив чоловіка рукою начальник відділу- Це ще не все. Я ціную ваш запал та готовність одразу перейти до дій по прибутті до Рейвенхарту, але є деяка додаткова інформація по цій справі. На минулому тижні до нас прийшла ще одна жінка та розповіла, що її дванадцятирічного сина викрали так само, як і попередніх жертв. В той день був сильний дощ, хлопчик займався у школі, подзвонив, що вже йде додому. І все. Зв'язок з ним урвався, він зник безслідно разом із своїми речами. Телефон відстежити неможливо, немов його знищили. Хлопчика віднайти не вдалося, але його тіла не було серед тих десяти нещасних.

-І ви мовчали?- суворо насупився Джефрі та підійшов ближче до Рея, нахилившись над столом- З цього й варто було починати. Уявляєте, що ми б зараз могли поїхати дивитися на сміттєзвалище, можливо завітали до моргу, а в цей самий час хлопчик, який може бути ще живим, наражався б на небезпеку? От тепер одразу стало зрозуміло, чому тіла ви викрили зовсім нещодавно. Тому що, дійсно, вбивця навмисно розкрив перед вами цю карту, щоб відволікти увагу від своїх справжніх занять. Прямо зараз у нього в полоні живий хлопчик і він планує зробити з ним щось жахливе.

-Що ви пропонуєте зробити?- поцікавився Рей, встаючи з-за столу та беручи свій плащ з гачка на стіні- З чого нам почати прямо зараз?

-В нас зміна планів!- із хитрою посмішкою озвався Джефрі, йдучи вже до дверей- Ми зосередимося не на мертвих, а на живих. Життя хлопчика пріоритетне для нас зараз. У нас є шанси сподіватися на те, що він все ще живий і врятувати його із лап небезпечного маніяка. Тому беріть свої листівки з оголошенням про зникнення, відвідаємо його матір, а ще поговоримо з місцевими жителями. Можливо, що на цей раз хтось щось бачив і знає більше. Не варто опускати руки. Тепер, коли в місті я, треба боятися цьому містичному сатаністу, бо я вийду на його слід і відповідальності він не уникне.

Із лиховісним блиском у очах, Джефрі вийшов із відділку. Рей лише знизав плечима і поквапився слідом за енергійним чоловіком, взявши з собою Альфреда. За відділком залишився стежити Роб, якого важко було відірвати від його паперів. Зовні знову збирався сильний туман та почав накрапати рясний дощ. Зграя мокрих воронів підіймалася в небо над похмурими вуличками Рейвенхарту, не віщуючи своїми хриплими голосами нічого доброго.