Таємниці дому пані Дорсет

Фелісія знову йшла повільними кроками по напівтемній вулиці. По обох боках від неї височіли чорні ліхтарі, але не всі з них були здатні освітлювати повністю оточення. Кола від їхнього помаранчевого світла здавалися надто маленькими. Вони постійно миготіли й час від часу згасали. Коли це відбувалося, то на Фелісію з усіх сторін кидався тяжкий морок. Налякана дівчина в такі моменти відчувала в своїх грудях сильний тягар, дихання її перехоплювало, руки тремтіли, а ноги приростали до місця. Але як це можливо? Вона вже давно подолала свій страх перед темрявою, так чому зараз нічні тіні навіюють на неї нову хвилю паніки?

Дівчина почала мацати кишені своєї темно-блакитної джинсової куртки і відчула під власними пальцями приємну прохолоду ліхтарика. Це був батьківський ліхтарик, той самий, із яким вона колись потрапила у свою першу неприємну пригоду, про котру бажала назавжди забути. Його скло було вкрите дрібним павутинням тріщин. Проте, ліхтарик був цілком у нормальному стані і коли Фелісія увімкнула його, то приємне місячне сяйво пристрою тоненьким промінцем розірвало морок перед нею. Налякані тіні одразу припали до землі й принишкли.

Заспокоївши власне серцебиття, дівчина скерувала світло ліхтарика на далеку темну вершину перед собою. Коли промінь торкнувся цієї вершини, то очам Фелісії представ до болю знайомий високий пагорб, чия тінь накривала собою більшу частину вулиці. Від нього віяло містичною загадкою і чимось моторошним, потойбічним. Весь пагорб вкривала суха жовта трава. Від поривів легенького вітру вона тихо шаруділа. Підвівши погляд наляканих очей вище, Фелісія відчула себе такою маленькою й нікчемною, адже на неї падала гнітюча тінь від іншого об'єкту, котрий розташовувався на самій вершині пагорба. Немов велична корона прадавнього повелителя, по центру височини був дім, оточений жовтим парканом. Хоч сам паркан і здавався цілком звичайним, проте сам дім чомусь сильно змінився. Здавалося, що він виріс у розмірах й розширився на всі боки, бажаючи поглинути собою весь цей пагорб остаточно. Дім був пофарбований у стару блакитну фарбу, а його черепиця блищала у слабкому світлі ліхтарика червоним кольором. Будинок можна було б назвати красивим, казковим та милим, якби не його гротескні форми та дивні надбудови довкола нього.

Фелісія не могла порахувати всі поверхи цієї будівлі, адже їх точно було більше, ніж просто десять. Будинок так високо линув до чорного небосхилу, що цілковито губився серед темних хмар. Найбільше вражали дівчину численні вікна цієї моторошної споруди. Їх було достатньо на кожному поверсі і всі вони сяяли ізсередини темно-червоним кольором. У Фелісії мурахи пробігали по тілу і вона відчувала себе повністю голою перед цими великими вікнами. Їй здавалося, що звідусіль на неї дивляться чиїсь ненажерливі очі й прискіпливо вивчають кожен рух дівчини. Фелісія ковзала поглядом з одного вікна на інше й всюди вона бачила за склом тьмяні обриси фігури, яка переслідувала її так само наполегливо, як і Дорсет. То була висока худорлява фігура з крилами кажана, козячою головою, довгими гострими рогами й на цей раз у темній мантії із глибоким каптуром з-під якого на дівчину й дивилися червоні підступні очі.

Варто було лише кліпнути очима і ця фігура миттєво зникала, затримуючись у вікні на півсекунди. Страх охопив все тіло Фелісії, її руки так тіпалися від хвилювання, що промінець ліхтарика постійно перескакував з місця на місце. Що вона робить у цьому місці? Чому завжди повертається до нього? Навіщо їй це потрібно? Невже не можна втекти звідси якнайдалі і про все забути? Але Фелісія не могла зрушити зараз з місця, а, натомість, продовжувала стояти та оглядати далі будинок на самій вершині. Крім вікон, в нього була численна кількість дверей. Проте, здавалося, що дивний архітектор переслідував зовсім незрозумілі цілі або намагався пожартувати над тими, хто мусив жити у такому будинку. Справа в тому, що на деяких поверхах містилися такі двері, котрі буквально висіли у повітрі чи вели в нікуди, замикаючись у глухі кути цегельними стінами інших прибудов цієї гротескної споруди. Фелісія просто не могла собі уявити, щоб такі поверхи могли бути придатними до житла, адже вийти через подібні двері було неможливо й дуже небезпечно для життя людини. Зліва та справа від стін будинку до нього приєднувалися дивні прибудови, схожі на дві гостроверхі магічні вежі. Довкола них будинок кільцем оточувала якась незрозуміла величезна залізна труба, схожа на водогін. Її кінець містився тільки на самому даху будинку, гублячись десь серед червоної черепиці та темного димаря, із якого до неба линули химерні завитки сизого диму, перетворюючись на подоби драконів чи мерзенних потворних пик із сяючими очима.

Але більше всього Фелісію вразило те, що верхні поверхи будинку з'єднувала між собою залізна дорога. Так, так, сама справжня залізна дорога, чиї колії були побудовані у проміжках поміж верхніми прибудовами, з'єднуючи цю всю хитру конструкцію в одне ціле. Дівчина не могла повірити власним очам, проте ясно й чітко бачила перед собою старенькі іржаві колії, котрі висіли буквально у повітрі, красивими вигинами оточуючи будинок і заходячи своїми частинами до серця деяких поверхів. А найбільше всього дивувало те, що нічну тишу іноді порушувало низьке гудіння та стукіт коліс. Час від часу на коліях з'являвся маленький червоний потяг. Він здавався іграшковим, адже так яскраво блищав лакованою поверхнею, що просто сильно походив на пластиковий, чим реальний. Проте, від іграшки його відрізняли розміри й ширина, завдяки чому всередині могли вміститися багато людей. Потяг радісно стукав своїми коліщатками по рейкам, вибиваючи у пітьмі іскри на всі боки. Цей транспорт так діловито сновигав по своєму шляху, роблячи коло довкола всього будинку, що це здавалося дуже природньо, якби не виглядало настільки ж дивно. Потяг часто зникав всередині самих верхніх поверхів, немов мав там конкретні зупинки, а далі знову повторював свій маршрут. Страху додавав той факт, що потяг при зупинках відчиняв свої двері, а при русі їх зачиняв. Проте, Фелісія не помітила всередині ні пасажирів, ні самого машиніста. Можливо, їх із такої відстані неможливо було роздивитися, але здавалося, що цей потяг призначений для привидів та інших гостей з потойбічного світу.

Від цієї думки Фелісія вся налякано затремтіла, сильніше стискаючи у спітнілій руці свій ліхтарик. Потрібно було негайно тікати з цього місця, десь сховатися, уникнути його тяжкої тіні та викинути образ цього потворного будинку із своєї голови. І коли дівчина вже збиралася піти геть, до її вух раптом долинув слабкий крик. Фелісія миттєво насторожилася й прислухалася. Крик знову повторився, тільки гучніше. Він йшов зі сторони будинку, спускався луною з вершини пагорба, а людям довкола було на все байдуже. В жодному із інших будинків на вулиці не загорілося світло, ніхто не вискочив на подвір'я, не гавкали й собаки. Довкола панувала самісінька тиша, котру порушував лише цей відчайдушний крик дитини. Кричав саме якийсь хлопчик.

Фелісія вся похолола, а серце впало до самих п'ят і боялося битися. Вона впізнала цей крик, хоча й не думала, що знову почує його на цьому самому місці. Кричав Корі Флойд, той самий хлопчик, котрий допомагав їй при втечі із будинку пані Дорсет. Той самий, котрого вона підступно зрадила та залишила позаду на розправу жорстокій божевільній жінці. Невже він ще живий? Але як це можливо? Пройшло стільки років, а вона й не знала подальшої долі свого товариша по нещастю. І ось дівчина чітко та ясно чула відчайдушні крики хлопця про порятунок.

Їй було неймовірно страшно. Це місце викликало всередині Фелісії відразу й відчуття такої сильної паніки, що вона просто не могла керувати своїми рухами. Проте, крики жертви діяли на неї таким чином, що десь на краєчку серця зародили маленьку сміливість, котра тепер поступово розливалася всім тілом. Зціпивши зуби та міцно тримаючи в руці чорний ліхтарик, Фелісія зробила перший важкий крок на пагорб. За ним так само повільно послідував наступний. І ще один. Ще один. Поки дівчина впевненіше не почала підійматися на саму вершину пагорба. Суха трава тріщала та гнулася під її кросівками, а за спиною вітер набирав своєї сили й гнівно ревів, підштовхуючи дівчину вперед. Довге каштанове волосся Фелісії майоріло від цих поривів, відкриваючи зосереджене обличчя дівчини із блискучими карими очима й насупленими бровами.

По мірі того, як Фелісія підіймалася все вище, то дім на вершині й огорожа довкола нього робилися все ближчими. Ця гротескна споруда була неймовірних розмірів, сягаючи стріхою самого небесного склепіння. Весь тягар цього будинку та його тіні намагався змусити дівчину зупинитися, впасти на землю, закрити очі й не рухатися, будучи пригніченою до землі власними страхом та безпорадністю. Але Фелісія пересилювала себе й змушувала йти далі. Не заради себе, а заради хлопчика, котрий залишився у полоні страшної відьми саме по її особистій вині. Підійшовши впритул до паркану, Фелісія боязко його освітила. Минулого разу вона тут наштовхнулася на міцну залізну огорожу, котрій позаздрила б більшість неприступних фортець. На щастя, зараз тут був той самий звичний паркан, з яким Фелісія вже мала справу. Від цього спостереження дівчині стало якось не по собі. Виходило так, що дім легко впускав на свою територію кожного, але потім не випускав із цієї пастки вже ніколи.

Проте, чи був у Фелісії якийсь вибір? Вона вже колись тікала з цього будинку. Зробить це і зараз, тільки на цей раз врятує Корі Флойда, виправить свою минулу помилку. Тому, дівчина взяла в зуби ліхтарик, щоб звільнити іншу руку, схопилася за верх огорожі й спритно підтягнула власне тіло. Перекинувши ноги на іншу сторону, Фелісія стрибнула на велике подвір'я, клубочком перекотилася по землі, сховалася у найближчий кущ й зачаїлася там, прикривши рукою промінь ліхтарика. Прислухавшись та озирнувшись на всі боки, дівчина переконалася, що на подвір'ї нікого немає. Вийшовши із-за куща, вона придивилася уважніше до власного оточення. Подвір'я будинку теж змінилося за цей час. Воно було таким величезним та обширним, що його дальні кінці губилися у сизому тумані та пітьмі. Дерева і кущі всюди сильно розрослися настільки, що аж переплелися між собою щільними рядами. Колись, це справді був красивий сад, але зараз він перетворився на такий дрімучий ліс, що всюди у цих нетрях панував найстрашніший морок, крізь який не міг пробитися й промінь ліхтарика.

Йдучи у напрямку величезного будинку, Фелісія зауважила, що деякі деталі подвір'я залишилися незмінними. Трохи оддалік від неї стояла знайома стара груша. На цей раз вона вже остаточно висохла й походила на страшну горбату та однооку відьму із кривою посмішкою, котра тягнула до дівчини свої руки-гілки. Під цією грушею й досі можна було побачити дивний земляний насип, який пірамідою височів до середини стовбура дерева. Минулого разу в цій своєрідній могилі Фелісія разом із Корі знайшли тіло дочки пані Дорсет на ім'я Карен. Це був страшний та неприємний досвід, тому дівчина поквапилася перевести погляд на будинок. Вікно на першому поверсі сяяло яскравішим світлом, тому Фелісія вимкнула на мить ліхтарик та підкралася до нього. Присівши перед ним, дівчина обережно схопилася руками за нижню раму і зазирнула всередину.

Це криваве світло приміщенню давала невеличка настільна лампа, котра стояла на низенькому столику по центру кімнати. В цій великій кімнаті Фелісія впізнала вітальню пані Дорсет, яка змінилася в розмірах та деталях. Тут було багато книжкових шаф із старовинними книгами, на стіні продовжував висіти величезний сучасний телевізор, а перед ним розташовувався розкішний великий диван. Навпроти вікна містилися ще одні двері, котрі вели до підвалу. Побачивши їх та темні сходи за ними, Фелісія затрусилася у новому нападі паніки. Вона охопила скроні рукою, світ перед нею захитався, а крики хлопчика змішалися у голові із прокльонами пані Дорсет та страшним внутрішнім болем. Коли Фелісії вдалося подолати свій новий приступ, то вона повернулася до спостереження. Дивно, чому підвал на цей раз був не зачиненим? Тому що Корі втік чи тому що Дорсет влаштувала пастку на неї, щоб повернути дівчину до полону?

Раптом, на стіні Фелісія помітила дві тіні. Одна маленька стрімко рухалася вперед, а над нею нависала інша. Ця тінь була такою високою, що сягала самої стелі. Її стрункий стан робив схожою фігуру на тонке деревце. Внизу від тіні в усі боки розходилися дивні шлейфи, від чого здавалося, що перед дівчиною якийсь темний ворон сновигає по кімнаті, віщуючи недобре власною присутністю. Там, де в тіні була голова, вимальовувалися пасма довгого волосся, крізь яке виднілися обриси гачкуватого носа й такого ж самого загостреного підборіддя, які зустрічалися між собою у вигляді кліщів. Поки Фелісія ошелешено дивилася на цю тінь, котра насувалася все ближче, на світло вискочив наляканий Корі Флойд. Він був все таким же самим маленьким і беззахисним, яким його пам'ятала Фелісія. Великі очі, як у мишки, перебігали з одного місця на інше. Він схопив якусь вазу із темного кутка приміщення й жбурнув нею у когось іншого. Почулося брязкотіння, а наступної миті із пітьми виступила інша учасниця жахливої сцени, від одного виду якої Фелісію всю кинуло у сильний жар. Це була Сесілія Дорсет. Вона була все такою самою високою, худорлявою, та моторошною. Її руки із довгими блідими пальцями стискали дерев'яну биту із слідами крові на ній. Волосся жінки спускалося до самого поясу й сплуталося довкола блідого обличчя. Крізь чорні пасма можна було побачити тільки божевільні зелені очі, в котрих палали така ненависть й злість, що Фелісія злякалася ще сильніше від побаченого. Потворні шрами нерівними лініями вкривали все обличчя жінки, надаючи їй такої ж самої гротескності, як і власному будинку цієї дивачки. Рот пані Дорсет викривився у дивній суміші зловісної посмішки й звірячої гримаси. На жінці була чорна шкіряна куртка, а тими шлейфами виявилася звичайнісінька довга чорна спідниця. Ця тканина так тихо шелестіла по підлозі приміщення, що нагадала Фелісії своїм звуком кота, котрий тихо підкрадається до неуважної миші.

Наляканий Корі притиснувся спиною до стіни й намагався жбурляти в жінку всім, що траплялося йому під руку. Але Дорсет легко ухилялася від цих предметів або й розбивала їх ударами бити, божевільно сміючись. Фелісія відчувала, що їй потрібно чимось допомогти хлопчикові, але вона вся, як примерзла до цього віконечка. Більше всього дівчина боялася, що жінка помітить її, погляне їй в душу своїми зеленими проникливими очима й схопить її, щоб довести свій злочин до самого кінця. Цей страх і заважав Фелісії почати діяти. Тим часом, Корі здійснив ризикований вчинок і спробував пробігти під ліктем високої жінки повз неї. Проте, Дорсет миттєво схопила хлопчика за комір та із нечуваною силою жбурнула його на підлогу. Корі скрикнув, а жінка придушила його крик, вдаривши по спині битою. Хлопчик здригнувся від хвилі жахливого болю, плями крові почали розповзатися його одягом, а новий крик розідрав тишу. Тим часом, Дорсет витягла із пітьми дивний інструмент. Коли Фелісія придивилася до нього, то вся похолола. Це був дерев'яний саморобний хрест, тільки він був опущений донизу перехрестям. Дорсет схопила напівнепритомного Корі за ноги й потягла його до хреста. Розмістивши хлопчика по його центру, вона розкинула його руки в сторони, взяла зі столу молоток і великі цвяхи. Приклавши один із них до долоні Корі, Дорсет замахнулася молотком.

-Ні, ні, не треба, не треба, благаю!- заплакав наляканий безпомічний Корі- Відпустіть мене, я нічого поганого не робив. Благаю, дайте мені піти, за мною сумує моя мати... Не робіть цього, навіщо вам це треба?

На якусь мить Дорсет завагалася і на її обличчі можна було побачити невидиму внутрішню боротьбу. Гнів змінювався в очах жінки на страх та розпач, лилися сльози і тут же зникали, поки її рот знову не викривила гнівна посмішка.

-Твоє життя - це вимушена жертва задля того, щоб володар повернув мені її- прошепотіла вона самими губами Корі- Погодься, що це мала плата за вічне щастя, чи не так? Ти не потрібен власній матері, вона навіть ніколи не забирала тебе зі школи. Погодься, що ти не потрапив би мені до рук, якби вона дійсно цікавилася твоїм життям!

Із цими словами пані Дорсет вдарила із силою молотком. Цвях пробив ніжну шкіру долоні хлопчика й кров бризнула з неї на всі боки. Корі закричав, витягнувши шию та забився всім тілом, намагаючись звільнитися. Проте, Дорсет тримала його міцною хваткою на місці й продовжувала забивати цвяхи в руки хлопчика, розпинаючи його живцем на хресті. Стук молотка, крики Корі та сміх Дорсет змішалися у голові Фелісії, вона сама під вікном билася від нового панічного нападу й відчувала, що серце зараз розірветься у грудях. Тим часом Дорсет супроводжувала кожен новий удар по цвяху власними вигуками:

-Це... Всього-навсього .... Вимушена жертва.... Задля того.... Щоб вона знову жила .... Я змушена це робити! Зрозумій, дурний, змушена! Якщо не я, то кому діло буде до мого горя? Кому? Всім у місті плювати на мої почуття, ніхто не здатен допомогти. А він мені запропонував вихід, дав ціль у житті, коли я збилася зі свого шляху. І я готова втопити весь Рейвенхарт у крові, якщо це дасть можливість моїй Карен знову жити.

Дорсет продовжувала катувати хлопчика, забиваючи йому цвяхи все глибше в долоні. Корі вже не кричав, він опустив голову низько на груди та втратив свідомість. Гнів та страх оповили свідомість Фелісії. Вона не могла довше терпіти ці катування, не могла постійно боятися тільки за себе та своє власне життя. Невже вона знову просто буде стояти тут під вікном та дивитися, як повільно вбивають Корі? Ні, годі терпіти ці знущання. Тому, Фелісія схопила величезний камінь з землі, розмахнулася ним і з силою метнула у вікно. Скло із брязкотом розлетілося на всі боки, а камінь пролетів свій шлях та влучив прямо в голову Дорсет. Висока жінка гнівно скрикнула від болю та відскочила в сторону від хреста, притискаючи руку до скроні. Тонкою цівкою по блідій шкірі стікала кров. Очі Дорсет розширилися від здивування, коли вона помітила у вікні перед собою Фелісію.

-Це ти, знову ти! Я знаю, що ти моя донька. Ти повернулася, бо хочеш саме це тіло посісти!- плаксивим голосом запричитала жінка- Так чому ж ти робиш боляче своїй власній матері? Чому, Карен, ти така неслухняна дівчинка? Йди до мене, я тебе обійму, адже ми з тобою так давно не бачилися. Мені не вистачало тебе весь цей час, донечко!

Висока жінка розвела в сторони свої тонкі руки, немов би запрошуючи Фелісію поринути до власних обіймів. Але сам вид жінки не викликав довіри у дівчини. Груди Дорсет тяжко здіймалися й опускалися від важкого дихання, ніздрі роздувалися, як у хижака, що винюхує свою жертву, а гарячкові котячі очі зеленого кольору не відривалися від обличчя Фелісії. Шрами та кров із розбитої скроні ще більше спотворювали і без того крижане жорстоке обличчя Сесілії. Чим довше Фелісія зволікала, тим нижче опускалися чорні брови страшної жінки. Одна її рука сильніше стисла молоток. З його голівки на землю продовжувала капати кров Корі й тихо розтікатися по підлозі. Фелісія подалася назад, похитала головою й тремтячим голосом відповіла:

-Ні, Дорсет, ти помиляєшся. Я не Карен. Твоя донька давно вже мертва і тобі треба прийняти цей факт. Годі вже вбивати невинних дітей! Годі наносити непоправне горе іншим сім'ям. Чому люди повинні відповідати за твоє власне нещастя й помилки? Скільки буде тривати ця кривава розправа? Поки твій повелитель не задовольнить власну жагу крові та душ? Тільки він тебе обманює, Дорсет! Ти лише інструмент в його руках, щоб отримувати бажане. А голод Люцифера ніколи не скінчиться, він буде тривати вічно, аж поки не поглине все це місто, а за ним і весь світ. Своїми солодкими речами Люцифер говорить лише те, що хочеш чути ти сама. Він маніпулює тобою легко, знаючи твої слабкості. А жахливу ціну ти вже заплатила. Твоя душа спотворена, ти зганьбила себе навіки. Але є ще шанс спинитися, Дорсет! Припини катувати Корі, відпусти його. Відпусти й Карен від себе, всю свою родину. Вони не хотіли, щоб ти їх повертала. Сталося те, що сталося. Це був нещасний випадок і ти не маєш права намагатися їх воскресити.

Неочікувано обличчя Дорсет знову стало гримасою гніву й вона закричала:

-Дурепа! Ти нічого не розумієш, нічого! Ти просто необхідний матеріал для ритуалу і більше нічого не значиш для цього світу. Тобі не зрозуміти мій біль, мої страждання, самі найпотаємніші бажання останніх днів! Я повинна повернути мою Карен, лише вона залишилася моїм єдиним сенсом життя, з тих пір, як я позбавилася всього. Я втратила все. А ти не забереш від мене єдиної можливості на щастя, на нормальне життя! Ти така ж сама, як моя бабуся, як моя мати! Зневажлива, горда, переслідуєш якісь важливі благородні цілі. Що, думаєш я не знала все моє життя? Не здогадувалася?- Дорсет закинула голову до стелі й засміялася крижаним сміхом, розмахуючи в повітрі скривавленим молотком- Ця стара дурепа марила збереженням старих традицій, охороною своєї заповітної книжечки. Тільки мене вона тримала весь час подалі від цього. Немов би я не була гідною! А яке право вона мала вирішувати за мене? А мати? Їй було байдуже на мене. Під маскою своєї опіки вона приховувала свою священну війну проти всіх, хто міг би розповісти мені правду про те, ким я є насправді. Якби я вчасно про це дізналася, то могла б врятувати всю мою родину. Тому й добре, що ці дві дурепи давно гниють на кладовищі!

Дорсет почала повільно наближатися до вікна, поки Фелісія налякано від нього відходила. Довга чорна спідниця жінки продовжувала шелестіти по підлозі, поки вона підкрадалася все ближче та ближче до рами.

-А що ж ти, Фелісія?- злісно посміхнулася жінка, вказуючи кінчиком молотка на дівчину у вікні- Чим ти краща за мене? Чому ти тут? Чому завжди повертаєшся? Чи заради хлопчика ти це робиш, чи ти шукаєш у цьому місці дещо інше? Що привертає твою увагу в цьому будинку? Можливо, що тебе цікавлять певні секрети? Ти шукаєш силу, владу, могутній вплив? Хочеш зайняти те місце, котре повинне було бути моїм по праву?

-Я .... Я не розумію, про що ти говориш!- сердито вигукнула Фелісія, відчуваючи в грудях хвилю страху по мірі наближення Дорсет- Мені нічого не треба. Я не хочу згадувати це місце та жахливі пару днів мого полону тут. Я просто хочу....

-Врятувати маленького Корі Флойда?- грайливим голосом проспівала Дорсет- Яка благородна хоробра дівчинка. Тільки це твоя надійна маска. А за нею ховається чудовисько, яке набагато страшніше мене самої. Чи не так, Фелісія? Чи я не права? У тебе був шанс врятувати хлопця. Ти могла це зробити, але обрала рятувати саму себе. Ти його зрадила, ти продала свою душу моєму володарю вже давно!

-Це не правда, не правда! Ти брешеш!- розлючено закричала Фелісія, охопивши руками свої скроні, котрі нестерпно продовжували боліти- Тоді у мене не було іншого вибору. Ти спіймала б нас обох. Я повинна була врятуватися, щоб....

-Щоб що?- зловтішалася над розгубленою дівчиною Сесілія, обережно та легко переступаючи через підвіконня й виходячи на подвір'я крізь розбиту шибу- Що ти такого гідного зробила, опинившись на свободі? Ти могла розповісти батькам всю правду. Але не зробила цього. Ти могла зателефонувати містеру Адамсу й усе йому показати. Але злякалася й цього варіанту. Коли він тебе питав наполегливо й ти бачила в його очах, що він вже про все здогадується сам, що ти зробила? Ти збрехала йому. Ти ніколи не була хорошою людиною, Фелісія Бріджес. В тебе душа відьми від самого народження. Ти така ж сама, як і я. Твоїм батькам завжди було байдуже на тебе, чи не так? А ці твої витівки? Ти робила їх, щоб привернути увагу до себе. Адже відчувала себе центром всього світу, що кожен повинен схилятися перед твоїми власними бажаннями. Але, тепер це не важливо. Твоя душа стане гідною платою Люциферу і саме в твоєму тілі врешті відродиться моя Карен!

І тут Дорсет миттєво перейшла на біг, неочікувано спритно рухаючись. Її спідниця й волосся майоріли під час бігу, високо здіймаючись, а зіниці розширилися від раптового шалу. Фелісія кинулася тікати від цього місця подалі, але тут позаду пролунав якийсь свист і тяжкий предмет вдарив дівчину із усієї сили у потилицю. Вона впала й відчула, як біль охопив всю її голову. Волосся позаду злиплося від гарячої крові, а світ закрутився перед нею. Схоже, що Дорсет кинула в неї своїм молотком й влучила дуже прицільно. Фелісія втратила потрібну орієнтацію і могла тільки слабко повзти, загрібаючи руками суху траву. Позаду почулися швидкі кроки і сильна рука схопила Фелісію за волосся й потягнула вгору так, що в дівчини сльози виступили на очах. Вона замахала кулаками, роблячи спроби вирватися, але перед очима все роздвоювалося й крутилося, як на атракціоні. Останнє, що вона помітила, це було обличчя Дорсет із радісною шаленою посмішкою на тонких губах. Жінка тихо прошипіла:

-Нарешті ти в моїх руках! Я так довго чекала на цей день. Саме ти мені необхідна була для завершення ритуалу! Ти моя від самого початку. Всі, хто переходять поріг мого будинку, приречені залишитися на його території навічно. Звідси немає порятунку, Фелісія. Немає, бо на тебе вже чекає Люцифер. А на мене - моя Карен, котрій недовго лишилося бути в потойбічному світі.

Худорлява жінка дуже легко почала тягнути по землі Фелісію, а коли дівчина знову сіпнулася, щоб вирватися, Дорсет підняла з землі свій молоток і знову нанесла новий удар ним по скроні дівчини. Фелісія слабко скрикнула й впала без свідомості. Її безвладне тіло Дорсет затягнула крізь вхідні двері будинку, пронесла через прихожу до вітальні, а там почала спускати по сходах вниз. Голова Фелісії вдарялася об кожну сходинку, але Дорсет не сильно хвилювалася про це. Вона тільки сміялася й сміялася, повторюючи сама собі:

-Мій володарю, мій володарю, на цей раз я вам приготую потрібну жертву! Вона повністю підійде вам. Ця дівчина точно спроможна сплатити гідну ціну, щоб Карен повернулася!

Поштовхом власної ноги, Дорсет зачинила двері до підвалу і пітьма охопила Фелісію та Сесілію повністю. Лише яскраві зелені очі на темному обличчі жінки продовжували слабко сяяти в пітьмі, як у справжнього хижого кота. Вона спускалася все глибше та глибше під землю, до вогких катакомб, звідки ніхто ще ніколи не повертався до денного світла живим. Ніхто, окрім самої Фелісії, якій на цей раз вже могло так не пощастити.

                             💊💊💊

Із голосним криком Фелісія підскочила на місці. Деяку мить вона металася на вузькому просторі й не могла ніяк зрозуміти, де саме зараз знаходиться. У скронях нестерпно пульсував глибокий підчерепний біль, а серце готове було вискочити із грудей. Одяг на спині дівчини прилип до її тіла від холодного поту, що там проступив. Важко дихаючи, Фелісія відкинула з обличчя пасма свого волосся та озирнулася довкола. Вона знаходилася у кімнаті дому своїх батьків. Пітьма вже встигла за цей час охопити все приміщення повністю, надаючи кожному предмету дивних, трохи моторошних, обрисів. В очі Фелісії кинулася людська тінь на стіні й вона спочатку налякано від неї відсахнулася, лише потім зрозумівши, що ця тінь належить виключно їй самій. Вона створювалася від якогось дивного сизо-блакитного світла, котре миготіло, відбиваючись на стіну. Перевівши очі в іншу сторону, Фелісія побачила нарешті джерело цього містичного світла. Ним виявився звичайнісінький старенький телевізор. По ньому транслювали якийсь фантастичний фільм, в котрому поліцейський із минулого переслідував небезпечного маніяка в далекому майбутньому. Ця кінострічка була наївною та дуже дурною, сповненою зайвими спецефектами та прісними жартами.

Тільки зараз Фелісія пригадала, що сама ввімкнула цей телевізор й сіла на диван перед ним, щоб змусити себе подовше не спати. Вона й зараз напівлежала своїм тілом на дивані, ледве не впавши за його край від своїх хаотичних рухів після різкого пробудження. Схоже, що таблетки знову перестали діяти в якусь мить і сон переміг Фелісію. Із протяжним стогоном, дівчина занурила свої пальці у волосся та знову впала на диван, дивлячись порожнім поглядом почервонілих очей у сіру стелю. Її сни майже не змінилися. Старі страхи так і продовжували переслідувати дівчину, не припиняючись ні на мить. Варто було тільки на хвилинку заплющити очі і вона знову опинялася перед тим клятим будинком, щось шукала наполегливо в ньому, але змушена була потрапляти у полон Дорсет, бо боялася цієї жінки найбільше всього. Слова відьми із її минулого набатом відлунювали у вухах дівчини. Вона не могла зрозуміти свої власні цілі та сенс цих дивних видінь. Справді, чому вона повертається до того будинку кожної ночі? Тому що хоче врятувати Корі Флойда? Який в цьому сенс, якщо доля хлопчика зараз їй зовсім не відома? Фелісія була переконана, що він міг давно як загинути, зникнути остаточно в пісках часу, забутий всіма і нею в першу чергу. Можливо, тоді її провадило до цих видінь власне почуття провини? Цілком можливе, бо все своє подальше життя після того нещасного випадку Фелісія зберігала тягар цієї лихої таємниці в своїй душі і він же поступово доводив її до божевілля. Вона хотіла себе пробачити, але не могла, бо знала, що насправді винна у смерті цього незнайомого для себе хлопчика, котрого зрадила, попри його власну щиру довіру.

Корі був чистим та благородним янголом, а от сама Фелісія далеко не пішла від Дорсет і жінка була права, коли говорила про схожість їхньої долі. Фелісія ніколи ні до кого не прив'язувалася, для неї ніколи не існували правила й вона не мала розуміння з боку власних батьків. Це спотворило душу самої дівчини, перетворило її у чудовисько, котре легко могло зрадити будь-кого задля вдоволення власних цілей. Проте, чи було це правдою? А як же дружба із Амандою? Невже вона використовувала й цю дівчину в своїх цілях? Коли Фелісія подумала про свою подругу, то їй стало нестерпно гидко на душі. Виходило так, що вона дружила із Амандою тільки задля того, щоб та виклопотала для неї проживання у квартирі місіс Шульц, а потім паразитувала на грошах подруги, коли сама не могла втриматися на жодній роботі.

Ці темні думки викликали новий сердитий стогін з грудей Фелісії. Вона відчувала себе повною невдахою, неспроможною знайти своє місце у цьому світі. Хто вона така насправді? Її не розуміли батьки, не розуміли друзі, не розумів весь цей світ і тепер Фелісія відчувала в своїх грудях пекучий гнів на нього, глибоку образу на всіх та саму себе теж. Адже вона приїхала до будинку своїх батьків, сподіваючись відпустити куди подалі своє лихе минуле, забути про все, пробачити себе й розпочати жити з чистого аркуша. Проте, нічого не змінилося, а тільки значно погіршилося. Поряд із спаленими руїнами будинку Дорсет діяла все та ж сама потужна негативна енергія і вона відчувала на собі її значний вплив. Кошмари стали набагато яскравішими, набагато химернішими й болючими для неї.

Фелісія підвелася на тремтячі ноги й приклала руку до власної маківки. І чому голова болить так нестерпно? Здавалося, що мозок кипить та плавиться всередині черепу, а праве око не припиняло вкриватися сльозою. Дівчина відчувала себе спустошеною морально та виснаженною повністю. Вона схопила до рук пульт й вимкнула телевізор, розлючено кинувши його на диван. З неї досить на сьогодні перегляду тупих фільмів. Фелісія подивилася на екран мобільного телефона, котрий лежав тут же на дивані поруч із нею, щоб зрозуміти котра зараз година. Була глибока північ і Фелісія тяжко зітхнула. Вона не могла блукати безцільно по всьому дому й довго тікати від сну. Кожній нормальній людині потрібен спокійний здоровий сон. Може вже годі бігати від своїх страхів? Годі сірим похмурим привидом тримати себе у постійному стресі? Нехай буде, що буде. Проте, Фелісія все ж таки не наважилася зовсім прийняти свої сни такими, якими вони є. Тому, вона вирішила сходити до ванної кімнати, трохи освіжити своє втомлене обличчя й прийняти допоміжні таблетки, котрі могли відігнати від неї стрес й змусити бачити сни без снів або й зовсім якийсь час не спати. Хоча, схоже, що ці таблетки якось кепсько почали працювати. Чи у самої Фелісії до них вже виникло звикання?

Адже вона не планувала спати сьогодні просто перед екраном телевізора. Але це сталося із нею й дівчина навіть і не помітила того моменту, коли так зручно влаштувалася на дивані й поринула у власні темні сновидіння. Продовжуючи зітхати так, немов би вона була старою людиною із сильними проблемами, Фелісія пройшла до ванної кімнати. Запаливши в ній світло, дівчина підійшла до білосніжної раковини та поглянула на власне відображення у дзеркалі над нею. На неї звідти поглянуло дуже страшне обличчя. Фелісія зараз мала смертельно бліду шкіру, пересохлі губи, виснажені очі із червоними прожилками й розширеними зіницями, її лоб, куточки очей та підборіддя вже почали вкривати легкі зморшки, а губи потріскалися і пересохли. Пасма волосся стояли зараз дибки на голові, додаючи дівчині справжнього дикунського вигляду, немов би вона вибігла із лісу до цивілізації. Серед волосся на чолі Фелісія помітила деякі сиві волосинки й одразу поквапилася їх висмикнути. Внутрішні конфлікти сильно впливали на здоров'я та загальний стан дівчини, тому вона досить передчасно почала трохи сивіти у деяких місцях. Всі ці хвилювання просто з'їдали її на місці, а вона не мала сил побороти їх чи комусь вилити щиро свою душу. Навіть, й своїй подрузі Аманді Фелісія ніколи нічого повністю не розповідала про своє минуле та той єдиний випадок із дитинства, котрий зламав саму дівчину остаточно на все подальше життя. Тому й не дивно, що Фелісія залишилася сам на сам із власними демонами в душі й ніяк не могла отримати бажаний спокій від них.

Відкривши кран, Фелісія стрімкими рухами долоней почала вмивати своє обличчя. Прохолодна вода подіяла на дівчину дуже благодійно й допомогла їй привести свій емоційний стан до норми та трохи заспокоїтися після пережитого кошмару. Витираючи рушником свою голову, Фелісія трохи пригладила долонею і пасма свого волосся, щоб воно так страшно не стирчало. Вичавивши із себе якусь подобу посмішки, дівчина вийшла із кімнати, згасила в ній світло та підійнялася по сходах на другий поверх. Поки вона йшла ними, то кожна сходинка нестерпно скрипіла і від цього звуку Фелісія продовжувала морщити своє обличчя. Схоже, що час був безжальним і до будинку її батьків. Головний біль дівчини все не проходив і нестерпно пронизував скроні різкими спалахами. Більше всього на світі вона зараз мріяла про те, щоб загорнутися у теплу ковдру, покласти змучену цим болем голову на подушку, закрити свої втомлені очі й відпочити. Якийсь страх попереджав Фелісію про те, що уві сні знову оживуть її старі кошмари і їй доведеться мати з ними справу. Проте, зараз Фелісії вже було на все байдуже. Вона й так не могла нічого змінити у своєму стані, прогнати ці сновидіння геть. Тому, Фелісія рішуче пройшла до власної спальні, відкрила шухляду тумбочки й взяла до рук коробочку із ліками. Повернувшись на кухню, дівчина налила у чашку води із чайника, розчинила у ній дві капсули й на одному подиху випила весь цей вміст. Головний біль трішки затих, змінившись приглушеними пульсаціями у скронях, а стресовий стан змінився повною байдужістю. Ліки повинні розслабити її організм та змусити виснажений мозок боротися із цими кошмарами та депресією.

Повернувшись до своєї спальні, Фелісія застигла перед стареньким блакитним нічником. Із якоюсь теплою посмішкою дівчина погладила його запилену поверхню й спробувала увімкнути. Він все ще працював і його приємне очам світло зігрівало душу Фелісії. Цей нічник допомагав боротися їй із тінями, демонами та дитячими кошмарами у дуже віддалені часи. Може й тепер він додасть трохи сміливості там, де вона сама неспроможна її набратися? Фелісія залишила нічник світити їй далі, а сама переодяглася у зручну рожеву піжаму й залізла під ковдру. Спочатку дівчина довго крутилася з боку на бік та довго зітхала. Потім намагалася милуватися стіною чи тьмяним місячним сяйвом, котре слабко пробивалося крізь віконну шибу до її власної кімнати. Далі вже Фелісія просто лежала, склавши руки на грудях та спостерігала за тим, як блакитне сяйво нічника бавиться із тінями на стелі. Вони рухалися, перепліталися між собою, то наповзали одна на одну, то відходили геть, створюючи химерні візерунки. В цьому було щось таке чарівне, прекрасне й тепле, воно зігрівало душу дівчини своєю простотою та загадковістю. В дитинстві вона часто любила гратися із тінями біля нічника, складаючи руками різні химерні знаки та формуючи казкових створінь. В цьому своєрідному театрі тіней Фелісія мала змогу втілити всю силу своєї могутньої уяви й милуватися її грандіозними витворами. В своїх фантазіях Фелісія часто ховалася від грубої реальності, котра наносила їй одні удари, викликала глибоке розчарування ставленням до неї певних людей та в якій вона завжди залишалася білою вороною серед сірої маси однакових за своїми думками людей. Лише у вигаданих світах Фелісія відчувала свою силу, свою важливість й знаходила серед їхніх барв свою особливу душевну гармонію.

Радісно посміхаючись, Фелісія почала відчувати, як її повіки стають все важчими та важчими, а тіні довкола продовжували химерно танцювати, втішаючи дівчину своїми дивовижними формами. Фелісія повільно стала закривати очі, біль став відходити все далі і далі, а вона сама поринала у вир прекрасних тіней, охоплених ніжним блакитним сяйвом та радісно танцювала в своїй уяві із ними за руку, немов зі справжніми кавалерами на балу.

                               🚞🚞🚞

Розбудив Фелісію посеред ночі відчайдушний дитячий крик, котрий лунав десь за вікном. Із шалено калатаючим у грудях серцем дівчина схопилася на ноги, заплуталася у ковдрі й впала із ліжка, боляче вдарившись головою об його ніжку. Декілька хвилин Фелісія просто лежала, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Коли вона отямилася від раптового удару, то повільно виплуталася з-під ковдри й озирнулася довкола. Вона все ще знаходилася у своїй власній кімнаті, тільки тепер приміщення повністю поринуло у пітьму через те, що нічник чомусь був вимкнений. Фелісія не могла пригадати, чи вимикала його перед сном, але їй здалося, що вона цього зовсім не робила. Підійшовши до нічної лампи, дівчина спробувала знову її ввімкнути, але вона більше не працювала. Невже лампочка у ній зіпсувалася за одну ніч? Фелісії стало трохи шкода своєї улюбленої лампи, але нічого вдіяти вона вже не могла.

Дівчина прислухалася до свого оточення й почула тільки, як зовні віє вітер, шелестить листя на деревах, а десь оддалік гавкає собака. В усьому іншому панувала суцільна тиша. Невже їй знову наснився цей крик Корі? Він все ще стояв у неї в голові, жалісним плачем переповнюючи всю свідомість Фелісії. Цей крик не давав їй спокою з дня успішної втечі від Сесілії Дорсет й змушував кожної ночі страждати дівчину від почуття сильної провини перед хлопцем, котрого вона залишила тоді у лігві відьми, рятуючи саму себе. Тяжко зітхнувши, Фелісія підійшла до валізки зі своїми речами й переодяглася з піжами у зручні джинси, білу футболку й темно-синю джинсову куртку. Трохи розчесавши своє волосся, дівчина залишила його вільно спадати собі на плечі довгими каштановими пасмами. Фелісія тихо присіла на краєчок свого ліжка й глибоко замислилась. Сон більше до неї не йшов, тому вона сподівалася просто посидіти у тиші, привести власні думки до порядку й дочекатися перших променів сонця, котрі остаточно розвіють із собою всі нічні жахіття.

Але тут, несподівано для самої дівчини, зовні повторився відчайдушний дитячий крик, пролунали одночасно звуки падіння, розбитого скла, гнівне жіноче шипіння, а за ним послідували глухі удари, немов забивали щось у дерев'яну поверхню. Фелісія миттєво схопилася на ноги, затрусилася від страху, затулила свої вуха долонями й підбігла до вікна, визираючи на вулицю. Там вона побачила лише обриси будинків у пітьмі, криві силуети дерев, а половина ліхтарів відмовлялася нормально працювати, весь час то затухаючи, то знову починаючи світити. На небі скупчилися темні важкі хмари, але крізь них пробивалася назовні сиза сяюча поверхня неба, сповнена купи дрібних зірок. Частина місячного диску теж виступала з-за хмар, кидаючи на місто внизу скупі промінчики, котрі слабко освітлювали асфальтову поверхню вуличок й старенькі тротуари обабіч них. По небу, хрипло каркаючи, пролетіла ціла зграя воронів й від звуків їхніх голосів мурахи пробіглися по спині Фелісії.

Опустивши вниз долоні, дівчина переконалася, що крики та моторошний стукіт все не припиняються. Як би вона не боялася, а їй треба було вийти та переконатися у чому справа. Висунувши шухляду невеликої шафки біля ліжка, Фелісія схопила свій старенький ліхтарик. Його чорна поверхня, оповита блакитною ізострічкою, надавала дівчині якоїсь впевненості у собі й додаткової хоробрості. Вийшовши із своєї кімнати, Фелісія похапцем пересікла темний коридор, спустилася по сходах вниз й вискочила через вхідні двері на вулицю. Вийшовши просто на дорогу, дівчина ввімкнула ліхтарик та повела ним на всі боки, розганяючи пітьму довкола себе. На вулиці нікого не виявилося. Тут не проїжджали жодні машини, у вікнах будинків не горіло світло. Здавалося, що весь цей квартал раптово став покинутим людством і тепер приходив у повне запустіння. Лише зграї воронів сиділи повсюди на стріхах будинків, ліхтарях та огорожах. Вони плескали своїми великими темними крилами, блищали грізно дрібними оченятами на Фелісію й видавали із дзьобів противні звуки.

Фелісія почала повільно йти у самий кінець своєї вулиці, де над нею починав височіти той самий пагорб, з котрим у неї були пов'язані самі негативні емоції в житті. Чим ближче наближалася дівчина до цього місця, тим важче їй робилося на душі. Згодом, із темноти почав виступати грізний силует цього велетня, створеного природою та вкритого вщент густою зеленою травою. Підіймаючись по його схилу вгору, Фелісія до останнього сподівалася, що їй все виключно наснилося і зараз вона побачить на пагорбі тільки спалені рештки стін, котрі нагадували про ті часи, коли тут височів будинок пані Дорсет. Але всі ці надії швидко зникли, як мильна бульбашка, коли з темноти попереду виринула гротескна будівля. Буквально за половину ночі  із руїн на вершині пагорбу знову виріс дім пані Дорсет. Він збільшився у розмірах, в нього була ціла купа поверхів, а верхні з них кільцем поєднувала грандіозна залізна дорога, по котрій раз у раз їздив потяг, схожий на іграшковий, але збільшений у тисячу разів. Кожне з вікон будинку сяяло містичним світлом, котре з різних боків здавалося то кривавим, то помаранчевим, то холодно-блакитним. Здавалося, що саме світло в домі було нестабільним й весь час змінювалося.

-Ні, ні, цього не може бути...- придушено вигукнула Фелісія, падаючи на коліна й закриваючи власні очі руками. З-під них по її щоках бризнули сльози- Цей дім не повинен бути таким. Не повинен існувати знову. Все тут згоріло в очисному полум'ї! Все, і Дорсет разом з усім! Це якесь жахливе марево...

Проте, попри всі заперечення Фелісії, будинок продовжував гордовито височіти над дівчиною, опускаючи на її маленьку фігурку свою грізну владну тінь. І в ньому відчувалася моторошна присутність життя. Цей будинок і все у ньому знову жило, знову вирувало своїм звичним циклом й продовжувало тягнути свої темні щупальця до наляканої душі Фелісії, пробуджуючи в ній старі рани. Нові глухі удари, котрі доносилися з території дому привели Фелісію до тями. Дівчина змусила себе підвестися на ноги. Страх змінився якоюсь відчайдушною хоробрістю. Цей будинок і сама Дорсет вже достатньо болю нанесли їй в минулому. Вона не дозволить цьому тривати вічно. Настав час знайти спосіб розірвати це безкінечне темне коло й знайти вихід з нього. Фелісія прекрасно розуміла, що їй потрібно завершити те, заради чого вона сюди поверталася кожної ночі. Корі Флойд був у небезпеці і саме Фелісія могла його врятувати від жорстокої розправи з боку Дорсет.

Зібравшись з духом, Фелісія перейшла на рішучий крок, швидко дісталася паркану, перелізла через нього й стрибнула у подвір'я. Позаду дівчина почула якийсь дивний шурхіт. Коли вона озирнулася, то побачила, що весь паркан за декілька секунд вкрився кущами дикої троянди. Її гострі шипи надійно закрили шлях назад для Фелісії, а червоні рясні квітки скидалися на краплі людської крові, пролитої у підніжжя паркана. Цю дивну зміну Фелісія зустріла без значного здивування, лише на її обличчі з'явилася втомлена посмішка.

-Що ж, цього варто було чекати- прошепотіла дівчина сама собі- Дім впускає кожного на свою територію, але назад шляху вже немає. Якщо я хочу повернутися, то мені потрібно розгадати таємницю цього будинку, дістатися до Корі Флойда й розірвати прокляття пані Дорсет назавжди. Сподіваюся, що я взагалі зможу повернутися, а якщо ні ....

Дівчина прибрала рукою з лоба пасмо волосся й сердито насупилася. Вона не замислювалася над тим, що із нею може бути, якщо вона ніколи більше не повернеться до звичного життя по ту сторону паркану цього клятого будинку. Вже так давно це місце терзало й мучило свідомість Фелісії, що вона надто звикла до його химерних постійних змін і не уявляла того моменту, коли їй вдасться розплутати ці дивовижні видіння й знайти остаточний вихід із цього вічного полону. Чомусь на цей раз Фелісія вже не так боялася цього місця. Вона просто втомилася вже постійно жити у страху перед будинком й пані Дорсет, котрі не давали їй давно спокою. Фелісія готова була знову вступити у серце володінь цієї відьми й витягти з її пазурів нещасного хлопчика.

Затуляючи рукою світло ліхтарика, Фелісія знову підійшла до великого вікна на першому поверсі будинку й присівши біля нього, обережно зазирнула всередину. Там, у світлі блакитної лампи, дівчина помітила силует високої жінки. Пані Дорсет в напівтемному приміщенні сильно походила на зловісну ворону у всьому своєму чорному довгому вбранні. Жінка низько схилила голову й щось робила біля дверей, котрі вели до підвалу, наскільки добре це пам'ятала сама Фелісія. Оцей монотонний стукіт видавала сама Сесілія, яка швидкими рухами щось забивала молотком перед дверима. З-під її рук в різні боки летіли уламки червоної цегли й білої штукатурки. А Дорсет все не спиняла своїх рухів, із кожним новим ударом вкладаючи більше власної люті. Ці удари молотка луною відбивалися і в голові Фелісії, проте дівчина стійко терпіла й жодним звуком не виявила своєї присутності.

Нарешті, Сесілія завершила свою роботу та відійшла трохи в сторону, через що Фелісія отримала можливість роздивитися, що ж там робила весь цей час таємнича жінка. Виявилося, що Дорсет забивала дошками двері до підвалу. Й зробила вона це так надійно й міцно, немов би боялася того, що звідти може вирватися. Цілих три дошки міцно тримали двері зачиненими. Сама ж Дорсет безсило сповзла перед дверима й почала плакати. Фелісія не могла повірити своїм очам, що ця жорстока жінка була спроможна на такого роду емоції. Сесілія занурила свої тремтячі руки у власне чорне волосся й не припиняла ридати. Сльози стікали по її блідому обличчю, окреслювали потворні шрами всюди, де сягали їх, падали на підлогу. Сльози душили нещасну і вона тихо шепотіла сама собі:

-Навіщо? Навіщо я все це роблю? Чому не можна просто зупинитися? Можливо, варто відпустити Карен .... Відпустити їх всіх ... Ти обіцяв мені, що повернеш мою донечку! А, натомість, змушуєш мене проливати кров, вчиняти моторошні ритуали і заради чого? Щоб в моїх снах оживали всі мої колишні жертви? Твій голод не знає меж, ти поглинеш весь цей світ.

Неочікувано, очі Дорсет гнівно спалахнули зеленим вогнем, вона вдарила кулаком по підлозі, її рот викривився у гримасі гніву й низьким злим голосом вона відповіла сама собі:

-Сесілія, невже ти настільки слабкодуха? Ти стільки всього вимагаєш від свого володаря, але що готова дати йому натомість? Життя твоєї доньки коштує всіх цих жертв та навіть більше. Тобі потрібно проявити терпіння, приносити нову свіжу кров і далі, а я виконаю свою обіцянку. Обов'язково виконаю. Твій володар здатен на дивовижні чудеса. Сама смерть скоряється мені. Але, якщо ти не будеш вірити мені, то я можу й покинути тебе назавжди.

-Ні, ні, не треба, не треба!- заридала знову Сесілія, змінивши вираз обличчя на переляканий- Я присягаюся вам у вічній вірності, я принесла цю присягу власною кров'ю. Довічно буду служити вам, мій володарю, лише тільки поверніть мені мою Карен, як саму кращу нагороду за старанну службу.

Бурмочучи собі під носа, жінка підвелася й повільно почала виходити із кімнати. Її темна спідниця із шурхотом тяглася по підлозі, а кроки лунали все далі та далі, підіймаючись кудись вгору. Моторошна тінь високої Дорсет ще деяку мить відбивалася на протилежній стіні, шкутильгаючи у невідомому напрямку, аж поки й вона не розчинилася повністю. Фелісія ще трохи почекала, поки не переконалася, що Дорсет остаточно пішла із своєї вітальні геть. Притулившись спиною до стіни, дівчина зробила декілька видихів, заспокоюючи власний пульс. Те, що вона побачила всередині, сильно її здивувало. Здавалося, що в голові Дорсет існують одразу дві особистості й кожна бореться за вплив на її свідомість та дії. Було надто жахливо бачити колись величну жінку у такому розбитому жалюгідному стані. Сесілія з кожною миттю впадала у все глибше божевілля і у цій ментальній боротьбі, частіше перемагала саме жорстока особистість. Потрібно було негайно діяти, поки жінка не помітила присутність Фелісії у своєму будинку.

Дівчина підвелася на ноги та обережно обійшла будинок декілька разів. Спочатку вона пошукала знайомий прохід на другий поверх, але жодних старих шаф та відчинених вікон не виявилося. Та і як можна було дістатися другого поверху тепер, коли будинок зріс у своїх розмірах на цілу купу поверхів вгору, переповнюючись дивовижними надбудовами до загальної конструкції? Не знайшовши жодного способу швидко потрапити до будинку, Фелісія пошукала тоді задніх дверей позаду нього, якими вона користалася минулого разу, коли із Корі намагалася втекти звідси. Промінь ліхтарика вихопив лаковану поверхню цих дверей, але коли дівчина спробувала їх відчинити, то наштовхнулася на значну перешкоду. Двері були зачинені на замок і не піддавалися її зусиллям із цієї сторони.

Вилаявшись від розпачу, Фелісія продовжила кружляти колами довкола будинку. Їй здавалося, що з кожного вікна на неї дивляться чиїсь моторошні очі і знущаються над безсиллям дівчини. Потрапляючи у світлі плями таких вікон, дівчина налякано завмирала, присідала й старалася швидко перебігти знову у надійну тінь. Це світло, котре йшло із внутрішніх кімнат будинку, справді походило на поле зору голодних очей, котрі вишукували внизу у пітьмі свою неуважну жертву. Фелісія завершила свій новий обхід перед самими вхідними дверима. Перед ними дівчина застигла нерішуче. Всі минулі рази вони були надійно зачиненими і марно сподіватися, що цього разу щось могло змінитися. Проте, Фелісія бажала краще перевірити, чим весь цей час сумніватися у тому, що бачила перед собою. Цей містичний дім кожного разу змінювався, ставав інакшим і все всередині нього значно відрізнялося з новими візитами дівчини сюди.

Простягнувши тремтячу руку, Фелісія схопила холодну дверну ручку й обережно потягнула її на себе. На превелике здивування дівчини, двері легко почали відчинятися. Схоже, що саме через них Дорсет втягнула всередину Корі після чергової втечі хлопчика та забула зачинити їх за собою. Тепер Фелісія могла скористатися з помилки жінки й проникнути всередину будинку. Присівши навпочіпки та згасивши промінь ліхтарика, дівчина обережно поповзла через невеличку прихожу, притискаючись спиною до стіни і уникаючи світла великих люстр. Чомусь Дорсет увімкнула переважно всі лампи в будинку, немов страшно боялася пітьми, що панувала в такому великому старовинному домі. Все у ньому скрипіло й шурхотіло, створюючи атмосферу напруженості й невідомості. Пройшовши до іншої кімнати, Фелісія боязко поглянула на сходи, котрі провадили нагору. Саме туди пішла Дорсет, але чи жінка вирушила відпочивати, чи продовжувала патрулювати свої кімнати, цього дівчина не знала.

Затамувавши подих, Фелісія прослизнула крізь відповідний прохід до вітальні пані Дорсет. Світло у цій кімнаті одночасно створювали блакитна лампа на столі й великий телевізор, котрий нічого не показував, окрім білих плям. Цей пристрій видавав низьке приглушене шипіння. Воно значно перекривало кроки Фелісії, тому дівчина сміливіше підвелася у повний зріст й підійшла до дверей підвалу. Освітивши їх ліхтариком, дівчина ледве стрималася, щоб не присвиснути від нової хвилі розпачу. На цей раз до підвалу було потрапити не так просто. Посередині дверей розмістилися довгі дерев'яні дошки, міцно прибиті до стіни цвяхами. Їх було три, не більше та не менше. Крім того, замість замкової щілини у дверей містився дивний залізний засув, а від нього відходив товстий дріт, котрий закінчувався у відповідній коробочці на стіні зліва від дверей. У цьому пристрої містився поздовжний розріз. Скоріше за все, що це був своєрідний електронний замок, який відчинявся відповідною картою доступу, котрої Фелісія зараз не мала й не знала, де Дорсет може її тримати.

Охорона була настільки хорошою, що нічого й мріяти одразу проникнути до підвального приміщення. Тим не менше, Фелісія спробувала хоча б відірвати дошки від поверхні дверей. Але, як би сильно вона не намагалася їх тягнути, вони щільно прилягали до дверей і цвяхи не бажали вискакувати. Фелісія тільки збила в кров руки, докладаючи додаткових зусиль для знищення перешкоди на своєму шляху. Ледве не плачучи, дівчина відійшла на декілька кроків назад й поглянула ще раз на двері. Їй потрібен був якийсь інструмент, щоб подолати ці дошки остаточно. Скоріше за все, що тут став би в нагоді саме лом, із яким Фелісія вже мала справу. Але тоді будинок виглядав зовсім інакше і лом ховався у секретній ніші, яка відчинилася при повернені ляльки Карен на відповідне місце в ляльковому будиночку. Тепер же дівчина не знала, де потрібно шукати інструмент знову.

Фелісія вийшла із вітальні та пройшла чергу інших кімнат. Вона оглянула кухню, ще якісь незрозумілі приміщення, в яких на поличках стояли різні старовинні вази, лицарські шоломи й зловісні темні обладунки із сокирами. Декілька разів Фелісія зупинялася перед сходами, які вели нагору. Вона б охоче сходила й туди, але там була десь і Дорсет, а вона точно не зрадіє при зустрічі із цією відьмою. Відчуваючи в своїй душі напад нової паніки, Фелісія повернулася до попередньої кімнати. Нею була якась комфортна домашня бібліотека. Більшість стін тут вкривали високі книжкові шафи, на котрих лежали різноманітні старовинні книги. Від них трохи тхнуло цвіллю, але золоті букви на невідомих мовах продовжували холодно сяяти у світлі кришталевої люстри, яка видавала легкий передзвін своїми оздобами. Під ногами у дівчини знаходився м'який чорний килим, розшитий візерунками золотистих воронів із червоними очима. Фелісію вабило до цієї кімнати, але вона сама не розуміла чому. Дівчина безцільно ходила вздовж високих полиць й намагалася побачити на них щось таке, що привернуло б її увагу. Несподівано для самої себе Фелісія зупинилася перед самою центральною поличкою так раптово, немов її громом вдарило. Там, серед інших книг, лежала неймовірно красива товста книга. Її обкладинка виглядала фантастично, будучи зробленою із справжньої темної шкіри. Палітурку книжки вкривали незнайомі позолочені руни, такі містичні й захоплюючі уяву, що дівчина могла стояти й вічність на них милуватися. В цих рунах відчувалася сила, самобутня могутня сила всіх віків, яка кликала Фелісію до себе, затьмарювала дівчині саму голову. На самому краю палітурки, трохи вище цих букв, розташовувалися два знаки. Один з них являв собою червону рельєфну пентаграму, а інший - срібний об'ємний череп із загнутими довгими рогами. Підійшовши ближче до цієї полички, Фелісія сильно здивувалася, відчуваючи, що вона розуміє сенс цих рун на палітурці. Вони коливалися прямо перед її очима, змінювали свою форму та значення, аж поки дівчина не зрозуміла написане. Це була просто назва книги "Сатанікум Арканус" від якої серце Фелісії хаотично затріпотіло в грудях.

Дівчина сама не розуміла, чому всередині неї завирувало дивовижне відчуття щастя й майже фанатичної радості, немов вона знайшла саме те, чого так сильно потребувала. Здавалося, що сама книга весь цей час кликала Фелісію до себе й прагнула бути прочитаною тільки нею. Не в силах уникнути покликання, дівчина торкнулася палітурки пальцями й потягнула книгу на себе. Вона не піддалася й залишилася на своєму місці. Та невже книга застрягла на цій поличці? Жадаючи поринути в читання цих бажаних містичних сторінок, Фелісія розлючено смикнула за книгу. І тут вона висунулася трохи вперед, щось клацнуло, а за спиною в дівчини пролунало скреготіння. Налякана Фелісія миттєво отямилася від цієї зваби й пригадала, що знаходиться в лігві небезпечної жінки. Проклинаючи себе за неуважність, дівчина озирнулася й помітила, що дві книжні шафи на протилежній стороні від її місцезнаходження зараз потихеньку від'їжджали в сторони, відкриваючи потаємний прохід.

Приголомшена Фелісія побачила, що за шафами розташовувалася весь цей час простора шахта, схожа на шахту для ліфта. Ось тільки самого ліфта там не було. Замість нього до червоної цегельної стіни щільно прилягала велика залізна пожежна драбина, котра губилася десь у висоті. Де-не-де до стін кріпилися видовжені лампи, які випромінювали ніжно-біле світло, створюючи атмосферу містичності й примарності цього проходу. Поки Фелісія зачаровано дивилася на те, як шафи повільно від'їжджають в сторони, згори почулися швидкі кроки й сердитий голос:

-Хто там?! Я знаю, що тут хтось є! Від мене не сховаєшся!

Від цього голосу у Фелісії серце прискорило свій ритм, а руки затремтіли. Активувавши випадково потаємний прохід, дівчина не подумала, що це наробить стільки галасу й обов'язково приверне увагу Дорсет до цього місця. Вибору у Фелісії не було. Вона не могла чекати, поки прохід повністю відкриється. Тому, дівчина швидко кинулася до щілини поміж двома шафами й боком почала протискатися між ними, допомагаючи собі руками й ногами, закусивши в зубах ліхтарик. Тим часом у кімнату увірвалася Дорсет. В цей момент жінка являла собою цілий смерч із чорного волосся й довгого темного одягу, котрі злилися між собою в одну суцільну пляму. Побачивши Фелісію в щілині, Сесілія страшно заблищала своїми очима й просичала:

-Ти.... Я знаю, чому ти тут! Ти прийшла за книгою, чи не так? Але тобі її не отримати. Бо це я спадкоємиця Амаґи, я, а не ти! По праву крові все у цьому будинку належить виключно мені. Я була народжена відьмою, а ти хто така? Просто вмістилище для душі моєї Карен! Я дістану тебе, спіймаю, не втечеш! Ти моя!

І жінка рвонулася вперед, витягуючи з-під пахви довгий ніж для м'яса. Скоріше всього, що Дорсет прихопила його з кухні, коли почула дивний звук із бібліотеки. Очі Фелісії налякано розширилися при виді зброї й вона почала сильніше пручатися, намагаючись протиснути своє тіло в щілину між шафами. Прохід жахливо повільно розкривався. Вочевидь, старий механізм заіржавів від часу, тому сподіватися, що він буде працювати швидше, було марно. А Дорсет все наближалася, розмахуючи ножем. Коли висока жінка опинилася вже зовсім близько та тягнула свою руку, щоб схопити дівчину за волосся, Фелісії вдалося просочитися за шафи. Дівчина ледве не впала у прірву, котра починалася прямісінько в неї під ногами, але, балансуючи, змогла втриматися на вузькому просторі дерев'яної підлоги. Позаду неї в щілину просунулася рука Дорсет й спробувала нанести удар ножем дівчині у плече, проте Фелісія легко ухилилася й почула тільки гнівний крик жінки, котра зазнала невдачі.

Проте, прохід поступово розширявся все ширше й Дорсет вже робила спроби пролізти сама всередину. Її шалені очі вертілися в орбітах, а з рота ринули прокляття й слина, поки жінка тягнулася до Фелісії. Чекати довше значило добровільно віддатися у руки божевільної жінки. Тому Фелісія стрімко розігналася й стрибнула вперед, схопившись руками за холодні перекладини драбини. Важко дихаючи й все ще не випускаючи з рота ліхтарик, дівчина почала швидко лізти вгору. Більше всього вона боялася, що їй в спину прилетить гострий ніж пані Дорсет й вона впаде мертвою у прірву. Проте, до вух Фелісії доносилося сопіння жінки знизу, яке натякало на те, що вона ще не пролізла достатньо на інший бік потаємного проходу. Дівчина все лізла та лізла вгору, аж поки перед її обличчям не опинилася якась інша кімната. Вона скидалася на старовинне приміщення, по всьому периметру якого були вежі із старих коробок, якийсь телевізор із вісімдесятих років, а вздовж стін висіли опудала кабанів, ведмедів та левів і тому подібних диких звірів.

Фелісія спритно перебралася у цю кімнату й тут почула, що по залізним сходам хтось стрімко почав лізти вгору. Сумнівів не було. Дорсет вже потрапила на іншу сторону й продовжувала переслідувати дівчину. У Фелісії в грудях зародилося шалене бажання дати відсіч ненависній жінці. Вона схопила якусь важку коробку й кинула її у прохід шахти. Проте, Дорсет всім тілом прилипла до сходинок і коробка пролетіла мимо, загубившись у пітьмі прірви внизу. Жінка загарчала, немов дикий звір, її очі шалено спалахнули, в зубах вона тримала ножа. Зараз Сесілія походила на піратку з фільмів, котра бере на абордаж вороже судно. Але радісно від цього порівняння Фелісії зовсім не було. Дівчина почала бігати по приміщенню, швидко вивчаючи своє оточення в якому опинилася, та шукаючи відповідну зброю. Вона сподівалася, що у цьому мисливському куточку опиниться хоч одна справжня заряджена рушниця. На жаль, нічого подібного тут не було. Фелісія підхопила із розбитого крісла якусь стареньку парасольку чорного кольору й затисла її в руці. Це була єдина зброя. Жалюгідна, але при належній майстерності вістрям парасольки можна було трохи поранити Дорсет. Також, в очі Фелісії кинулися невеличкі двері на протилежній стороні кімнати, яких вона одразу не помітила, адже вони знаходилися у пітьмі і були сховані за купою понівечених стільців.

В цю ж мить із шахти показалася голова Дорсет. Зі скуйовдженим волоссям та гнівним поглядом своїх очей жінка походила на розлючену кішку, яка прагнула видерти пазурами очі своєму ворогові. Довга спідниця зовсім не заважала Сесілії стрімко рухатися по драбині й вже цілком опинитися у цьому темному занедбаному приміщенні. Фелісія не вперше дивувалася тому, що Дорсет була надто спритною в своїх рухах й часто робила неочікувані й хаотичні дії. Непередбачуваність її божевілля й становила сильну сторону Дорсет. Не чекаючи поки висока жінка твердо стане на підлозі наступного поверху, Фелісія підскочила до неї й нанесла удар гострим вістрям. На жаль, тремтіння в руках все ж таки змусило дівчину сильно схибити. Вона промахнулася й тільки злегка подряпала Дорсет щоку. Жінка чорним вихором відскочила в сторону, а потім стрибнула різко вперед й ледве не встромила ножа у плече Фелісії. Дівчині пощастило в останню мить відступити назад за якийсь ящик і він прийняв удар на себе. Не довго думаючи, Фелісія штовхнула цілу вежу із картонних коробок й обрушила її прямо на голову Дорсет. З приглушеним криком Сесілія втратила рівновагу та впала під вагою цих коробок.

Не чекаючи на те, що буде далі, Фелісія побігла, все ще тримаючи рятівну парасольку в руках. Вона перескочила через декілька старих речей на підлозі, спиною відчуваючи тяжке сопіння Дорсет, яка вже встигла оговтатися й продовжувала переслідувати свою жертву. Єдиною надією для Фелісії залишалося вискочити через протилежні двері до іншого приміщення та заблокувати їх чимось ззовні, щоб сповільнити переслідування Сесілії. Проте, коли дівчина відчинила ці двері та вже збиралася бігти далі, її ноги неочікуванно відчули порожнечу й лише в останню мить Фелісія встигла вчепитися за ручку дверей та втримати рівновагу. Ці двері вели в нікуди, як ті, котрі вона вже бачила ззовні будинку. Він настільки химерно перебудував свою власну конструкцію, що тепер такі двері вели у справжню прірву. Фелісія знаходилася у якійсь прибудові на значній висоті від землі. Під нею простягалася залізнична колія, підвішена у повітрі далеко внизу, а трохи попереду містилася інша частина цього дивовижного поверху, але до неї теж високо було стрибати. Дівчина налякано відсахнулася назад, важко дихаючи. Її серце ледь не вискочило з грудей, а коліна й досі були ватяними. Ще б трохи і вона впала із такої висоті і десь там знайшла власну смерть. Обернувшись через плече, Фелісія помітила, як з-за найближчої вежі картонних коробок виходить Дорсет. Обличчя жінки вкривала кров від порізаної щоки та розбитої скроні. Вочевидь, в одній із тих коробок, котрі скинула на неї Фелісія під час втечі, містилися досить важкі предмети. Проте, це не заважало зараз високій жінці задоволено посміхатися, показуючи рівні черги білих зубів. Вона хижо облизувала тонким язиком свої бліді пересохлі губи й кидала на Фелісію хижі погляди. Груди жінки важко здіймалися від довгого бігу, а вільною від ножа рукою вона прибрала з носа пасма волосся, відкриваючи місячному сяйву своє обличчя, вкрите численними старими шрамами.

-От і все, маленька мишка!- радісно просичала Дорсет, повільно наближаючись до дівчини й граючись пальцями із лезом ножа- Тікати тобі нікуди, ти в глухому куті. Падати тобі дуже-дуже далеко. Краще побережи власне чудове тіло, віддайся мені в руки. Нащо ти так чіпляєшся за своє марне життя? Що такого корисного ти здатна в ньому зробити? Ти не була потрібна своїм батькам! У тебе немає справжніх друзів! Ти в усьому шукала лиш користь для самої себе. Тебе виганяли з усіх можливих робіт, а колеги обговорювали тебе за спиною. Ти слабкодуха й твій спротив марний. Все завжди йшло до цього. Щоб ти стала вмістилищем для душі моєї доньки, щоб лишилася тут навічно зі мною!

-Цьому ніколи не бувати!- закричала в гніві Фелісія- Ти брешеш! Ти нічого не можеш знати про мене, відьмо! Я краще помру, чим дамся в твої лихі руки. Одного разу я вже втекла від тебе. Спробую це зробити й зараз!

І закривши очі, Фелісія зробила крок назад у прірву. Відчувши падіння свого тіла та свист вітру у вухах, дівчина сильніше стисла в руці парасольку і та несподівано розгорнулася повністю. Дівчина відчула, ніби її хто різко зачепив гачком за живіт та потягнув вгору. Спершу вона злякалася, що Дорсет якось встигла її схопити з дверей. Проте, почувши розлючений крик жінки, Фелісія відкрила очі й приголомшено завмерла. Її ноги висіли прямісінько над прірвою, проте парасолька впевнено підхоплювала повітряні течії й не давала дівчині падати вниз. Замість цього вона відчувала якусь дивну легкість у всьому тілі. Волосся Фелісії майоріло на вітру і спочатку вона сильно злякалася свого дивного незрозумілого становища.

Проте, скерувавши парасольку трохи вперед, дівчина зрозуміла, що реально летить над прірвою і не стримавшись, захоплено закричала. Довкола неї діялася справжня магія, сенсу якої Фелісія не могла зрозуміти. Але саме цей дивовижний політ на парасольці врятував дівчину від смерті й полону Дорсет. Сама жінка стояла на самому краю прірви позаду Фелісії й безсило дивилася їй вслід. Дорсет кричала якісь прокльони й кидала в сторону дівчини старі вази й порожні скляні пляшки, котрі видобувала із завалів коробок. Керуючи своєю парасолькою, Фелісія змогла уникнути цих своєрідних снарядів. Дівчина вміло спікувала прямісінько на рейки внизу та приземлилася на них. Побачивши, що Дорсет різко щезла у дверях, Фелісія запанікувала, що її порятунок був лише тимчасовим. Скоріше за все, що десь існував інший прохід на протилежну частину цього поверху, куди вона тримала шлях по залізничних коліях.

Зволікати довше було неможливо, тому Фелісія перейшла на швидкий біг. Рейки під її ногами видавали холодний металічний звук, а голова дівчини трохи потьмарювалася від жахливого виду далекої землі внизу та темного подвір'я. Тут було легко зірватися й зустрітися із власною смертю, тому Фелісія старалася балансувати на потрібній висоті. Добігши до повороту колії, дівчина розгорнула знову парасольку, ступила за її край і вже набагато впевненіше зловила повітряну течію, котра дозволила їй спланувати крізь відчинене вікно до наступного поверху. Приземлившись у кімнаті, Фелісія озирнулася на всі боки. Її серце стислося, коли вона зрозуміла, що знову потрапила до дитячої кімнати, в котрій колись жила Карен, дочка Сесілії. Стіни приміщення вкривали химерні малюнки, котрі зображали то щасливу родину, то якийсь дивовижний атракціон із американськими гірками, то все ту ж знайому сцену із розбитою машиною та двома мертвими чоловічками, над якими схилився третій. В кутку кімнати височіло класне дитяче ліжко із двома поверхами, облаштоване яскравою ковдрою із вишитими зірками та рожевими подушками. Під нижньою подушкою лежала іграшкова лялька, зроблена з тканини. Все приміщення освітлювала невеличка блакитна лампа на столі.

Вздовж протилежної стіни вишикувалися цілі черги м'яких іграшок різного розміру та виду. На тумбочці лежав якийсь квадратний рожевий предмет. Коли Фелісія підійшла ближче, то побачила, що перед нею лежить красиве привітання з днем народження, підписане на ім'я Карен. Побажання щастя й сповнення бажань відчувалися у кожному рядку невеличкого віршованого тексту. Середина привітання була дуже брудною і розмитою. Складалося враження, що це привітання хтось багато разів перечитував й проливав на текст власні сльози, від чого сині чорнила кулькової ручки розпливлися й стали незрозумілими для сприйняття. Фелісія відклала в сторону привітання, відчуваючи дивні емоції всередині себе. Їй було шкода Карен, вона шкодувала в глибині душі і саму Дорсет, котра не змогла справитися із власним горем та перетворилася у це жахливе чудовисько, яке вбиває дітей, сліпо вірячи у відродження доньки. Проте, як можна було шкодувати звіра, який вбив вже стількох дітей та продовжує переслідувати і її саму?

Роздуми Фелісії перервали удари у двері спальні. Дівчина здригнулася й перевела погляд на них. Побачивши, що двері вже починають поступово відчинятися, Фелісія кинулася до них й поквапилася тумбою їх заблокувати. Їй вдалося це зробити, докладаючи неймовірних зусиль. Відпочити й зібратися з думками у Фелісії зовсім не було часу. Наступної миті центр дверей розлетівся на друзки і в декількох сантиметрах від носа дівчини застигло лезо гострої пожежної сокири. Фелісія скрикнула від жаху й відсахнулася в сторону. Сокира зникла в проломі, а на її місці з'явилася рука Дорсет, котра намагалася намацати ручку дверей й відчинити її. Весь цей час жінка кричала по іншу сторону дверей:

-Карен, чому ти зачинилася у власній спальні? Чому ніколи не слухаєшся власної матері? Ти мене сильно засмучуєш, донечко! Краще тобі припинити порушувати правила, інакше мама тебе дуже жорстоко покарає.

Не в силах відчинити двері звичайним способом, Дорсет продовжила розбивати їх потужними ударами сокири. В усі сторони полетіли уламки нещасних дверей. Фелісія відскочила в сторону й почала озиратися по сторонам, намагаючись знайти шлях втечі із цього клятого глухого кута. Освітивши ліхтариком все приміщення, дівчина побачила, що за ліжком теж знаходилися невеличкі двері, яких вона спочатку не помітила. Підбігши до залізної двоповерхової постелі, Фелісія почала налягати плечима на неї, намагаючись зрушити з місця. Ліжко виявилося неймовірно важким й неповоротким. Фелісія вся добряче спітніла, довге волосся заважало дівчині бачити сторону, в яку потрібно було зсунути цю постіль й вона через це весь час сильніше втомлювалася. Коли їй залишалося ще трішки відсунути ліжко в сторону, двері у спальню зірвалися з петель та впали на підлогу. На порозі височіла темною грізною фігурою Сесілія Дорсет. В руках вона тримала сокиру, а на її губах грала божевільна посмішка. Розмахуючи зброєю, жінка прискорила свій крок, наближаючись до Фелісії.

-Виходу немає, дорогенька!- проспівала ніжно Дорсет- Тільки ти і я та глухі стіни. Твій спротив марний. Ти завжди належала Люциферу, він прагне твоєї душі в якості чудової плати за воскресіння моєї донечки. Навіщо боротися? Навіщо чіплятися за своє марне порожнє життя? Здавайся, мила, віддайся мені у руки. Я втілю в життя те, чому завжди судилося виповнитися!

Дорсет налетіла чорним вороном та нанесла сокирою два удари. Лише чудом Фелісії вдалося пірнути під саме ліжко і його залізна поверхня заскреготіла від леза сокири, а з подушок на всі боки полетіло пір'я. Вискочивши з протилежної сторони ліжка, дівчина схопила у руку блакитний нічник й метнула його в груди Дорсет. Жінка сокирою зустріла цей снаряд й розбила його на шматки, проте її закидало дрібними уламками, через що деякі залишили подряпини на руках та шиї Сесілії.

-Йди сюди, маленький щур!- зашипіла гнівно Сесілія, одним стрибком минаючи ліжко й знову опинившись в небезпечній близькості від Фелісії- Від мене ще ніхто ніколи не рятувався! Ти моя й тільки моя навічно!

Новий удар сокири ледве не розрубав Фелісії плече і дівчина, скрикнувши, проскочила під ліктем Дорсет. На щастя, сокира промахнулася й застрягла в самій стіні. Проклинаючи Фелісію, жінка почала робити спроби звільнити свою зброю із своєрідної пастки, куди та випадково потрапила. Тим часом Фелісія вже подолала знову потрібну частину кімнати, рвучким рухом відчинила інші двері, котрі ховалися за ліжком, й майнула до них. Неочікувано дівчину схопила чиясь сильна рука за волосся й стала тягнути назад до кімнати. Сльози болю виступили на очах Фелісії, вона пручалася з усієї сили. Над її вухом прошипіла Сесілія:

-Ти не втечеш від мене! Ні, тільки не знову! Я проведу ритуал за будь-яку ціну! І мені не важливо, що станеться із тобою під час нього. Ти не позбавиш мене можливості воскресити Карен! Твої почуття тут зовсім не важливі, зрозумій вже це! Ти просто розхідний матеріал для ідеального завершення магічного ритуалу!

-Відпусти, відпусти мене, божевільна тварюко!- заверещала Фелісія і, різко повернувшись обличчям до Дорсет, нанесла їй удар під пахву вістрям парасольки.

Дорсет скрикнула й трохи послабила свою хватку на волоссі Фелісії, що дало можливість дівчині вдарити високу жінку ногою в живіт. Сесілія похитнулася й впала на одне коліно, заплутавшись у власній спідниці. Користуючись своїм шансом, Фелісія за декілька стрибків опинилася у іншій кімнаті й почала зачиняти двері. Розширивши свої палаючі гнівом очі, Сесілія кинулася вперед, мітячи гострими нігтями Фелісії в обличчя. В останню мить дівчині вдалося зачинити двері прямісінько перед носом високої жінки й вона із задоволенням почула глухий удар й придушений крик, коли супротивниця зіштовхнулася з несподіваною перешкодою. Довше не зволікаючи, Фелісія намацала в пітьмі засув на дверях й поквапилася їх зачинити. Спочатку в двері врізалося щось важке, пролунали удари кулаками по їхній поверхні, нігтями Дорсет дряпала перешкоду й гнівно кричала, проклинаючи Фелісію на чому тільки світ стояв. І тут раптом все миттєво затихло. Довкола запанувала тиша. Здавалося, ніби хтось вимкнув у телевізора звук і все відійшло на задній план. Нічого не розуміючи, Фелісія поквапилася відійти від дверей та почала навпомацки рухатися вздовж стіни. Вона боялася наштовхнутися в пітьмі на якусь стіну чи іншу перешкоду.

Саме це й сталося, коли Фелісія з усього розгону налетіла на щось велике, залізне й з коліщатами. Ручка невідомого приладу сильно вдарила дівчину у ребро і їй перехопило дихання. Хапаючись за бік, вона намацала у кишені свій ліхтарик та знову ввімкнула його. Перед собою Фелісія помітила великий візочок на коліщатках. З таким мама часто ходила до супермаркету в Брайтоні, щоб щось купити на цілу неділю. Здивовано кліпаючи очима, дівчина ніяк не могла зрозуміти, що робить подібний візочок серед речей пані Дорсет у цій кімнаті. Піднявши вище над головою ліхтарик, Фелісія освітила все приміщення і від страху притулилася до найближчої стіни. Перед нею була зовсім не кімната й не звичне для будинку приміщення. Довкола підіймалися височенні стелажі із різноманітними товарами, над стелею висіли яскраві рекламні вивіски, а весь простір являв собою довжелезну залу, мощену білою блискучою плиткою.

-Це не кімната....- приголомшено видихнула Фелісія, не в силах повірити власним очам- Й, навіть, більше не будинок пані Дорсет. Це ж.... Це схоже на мамин хлібний кіоск, але набагато більший, із рисами супермаркету міста Брайтон. Я... Я потрапила до грандіозного магазину, але що це може означати?

                              🛒🛒🛒

Зачарована Фелісія стояла посеред великої торгової зали та продовжувала боязко озиратися по всім сторонам. Її серце калатало десь у вухах від дивного стану страху, розгубленості й нервового збудження. Дівчина ніяк не могла збагнути яким чином вона опинилася саме у цьому місці та що їй потрібно тут робити. Проміжки між великими полицями, заставленими різноманітними товарами, були заповнені жахливим мороком. Він клубочився темними хмарами, збирався у кожному кутку в чорну гущавину і від нього на всі боки тягнуло небезпекою та невідомістю. Підійшовши ближче до залізного візочка, Фелісія зауважила, що він прироблений коліщатами до відповідної залізничної колії, котра тягнулася від самого входу до далекого кінця великої зали. Якимсь глибинним передчуттям Фелісія відчула, що їй потрібно буде проїхати цим візочком до самого кінця, а на шляху дещо купити.

Можливо, все інше про дім пані Дорсет дівчині лише наснилося? Все більше та більше Фелісія починала пригадувати, що мама часто прохала її після школи заходити до магазину та щось купувати для дому. Спочатку вона говорила це на словах, потім передавала доньці записку із списком необхідних товарів, а коли та забувала виконати такий простий обов'язок, то могла нагримати на неї й зачинити у темній тісній комірці за таку значну провину. Зараз Фелісія відчувала сильну огиду до своєї минулої поведінки. Нормальна донька слухалася б в усьому власну матір, не сердила її та купила все необхідне для дому, щоб хоч трішки розвантажити рідну людину від зайвих обов'язків. А що робила в цей час вона? Брехала, що затрималася в школі, а сама тікала розважатися до своїх друзів, з якими бешкетувала містом всюди, де тільки хотіла. Зрозуміло, що Фелісія часто губила список необхідних товарів та забувала про прохання матері. А згадка приходила вже надто пізно, коли вона приходила додому у брудному одязі, із сплутаним волоссям та забрудненими у фарбі руками, адже знову з іншими підлітками розфарбовувала порожні будинки та людські під'їзди на окраїнах.

Фелісія вирішила спробувати щось купити в цьому дивному супермаркеті та подивитися на те, що буде на неї чекати в самому кінці велетенської зали. Тому, дівчина обхопила руками зручну ручку візочка й поштовхала його повільно вперед. На шляху між поличками, дівчина зупинялася та зосереджено дивилася на товари, котрих тут було ціле море на різний смак. Просунувшись трохи вперед, Фелісія відчула носом якийсь приємний запах. Озирнувшись, вона побачила по ліву руку від себе полички із свіжими запашними багетами. Їхній вид викликав у Фелісії теплу посмішку. Саме такими часто торгувала її мама у хлібному кіоску й частенько пригощала ними дівчину у дитинстві, коли вона прибігала зі школи до маминого магазинчика. Навіть запах був точно таким же - теплим, духмяним й таким рідним, що аж сльози наверталися на очі Фелісії. Було дуже дивно, що саме ці багети продавалися і в цьому конкретному місці, адже вони, як дві краплі води, походили на багети із дитинства Фелісії.

Дівчина вирішила купити два таких і тому підійшла до полички. Обравши самі м'які із них, вона вже брала їх до рук, як тут раптом з пітьми її схопила за кисть чиясь холодна сіра рука. Хватка була такою сильною, що Фелісія миттєво відчула нестерпний біль. Скрикнувши, вона рвонулася в сторону, притримуючи до грудей два багети, а прямо з пітьми до неї виповзла якась жахлива істота. На ній були залишки одежі, вся шкіра посиніла та розпухла, в грудях була величезна діра, крізь яку Фелісія бачила мертве гниле серце. Коли істота підвела погляд на Фелісію, жах дівчини став ще сильнішим, адже в цих спотворених рисах обличчя вона впізнала.... Власного батька! Фелісія з усієї сили шарпонула рукою, намагаючись звільнитися, але мрець не випускав руку дівчини, залишаючи на ній червоний слід. Від нього тхнуло вогкою землею й гнилою плоттю. Труп містера Бріджеса розліпив гнилі щелепи й могильним голосом прошепотів:

-Чому ти нічого нам не сказала? Чому?!

-Я.... Я нічого не розумію, цього не може бути!- пробелькотіла налякана Фелісія, витріщивши очі на труп батька й намагаючись хоч якось вирватися з його лап.

-Якби ти все розповіла, то ми б не були змушені залишити позаду все, що було нам таким дорогим!- із відвертою погрозою просичав зомбі, нависаючи грізною тінню над дівчиною- У мене була улюблена робота, я стільки вклав у твоє власне благополуччя! Ми мали чудовий дім, завжди були щасливою родиною, в нас панували гармонія та злагода. Скільки я всього для тебе зробив, донечко? А ти чим мені відплатила? Ти обрала зберігати чужу таємницю, продала життя невинного, а за це проклятими лишилися всі ми!

-Ні, я нічого такого не мала на увазі, я не хотіла .... Просто не знала, до чого це все призведе, тату!- заплакала Фелісія, відчуваючи, як гарячі сльози почали обпікати її щоки та губи- Я просто боялася, що ....

-Ах, ти просто боялася?- сердито скрикнув зомбі, викрутивши боляче дівчині руку- Не хотіла кажеш? Я міг би мати успішну кар'єру, я б залишився й досі живим, якби не твоя брехня! Так, Фелісія, так! Через тебе ми переїхали до Брайтону! Через тебе стали жебраками без дому й статків! Через твою брехню померла мати! Через твою власну приховану провину я став пити й потрапив у той нещасний дорожній випадок. Поглянь, що ти зробила із власним батьком! Поглянь на мене! Яке право ти маєш жити, знаючи, що ти погубила власну родину? На тобі великий гріх! Не дивно, що Бог ніколи не прийме тебе до Раю, Фелісія. Ні, таким, як ти, саме місце у Пеклі серед слуг Диявола.

-Ти помиляєшся, помиляєшся!- зчинила істеричний лемент Фелісія- Все, що сталося із нашою родиною було нещасним випадком. Я тут ні в чому не винна. Рішення про переїзд прийняла мама, не я! І ти загинув через те, що став багато пити, не змирився із загибеллю матері! Й не тобі вирішувати де моє місце! Ти брешеш, бо ніколи за все життя й не знав мене, як свою доньку. Ти жив лише роботою та власною кар'єрою, а мої особисті почуття не хвилювали ні тебе, ні маму! Вам було байдуже на мене! Дорсет ніколи б мене не схопила, якби ви цікавилися дійсно тим, чим займається ваша донька. Відпусти мене!

З цими словами Фелісія вдарила зомбі ногою у живіт. Пролунав жахливий хрускіт й труп впав на підлогу, вигнувшись під дивним кутом. Проте, він тут же одразу швидко поліз за дівчиною, намагаючись її схопити за ноги та прокусити їх за литки. Налякана Фелісія зірвалася на біг, стрибнула на візочок, швидко вкинула до нього багети й розігнала настільки швидко, що згодом мертвий переслідувач залишився десь далеко позаду. Дівчина гнала на візочку по рейкам, зовсім не розбираючи дороги перед собою. Зупинилася вона тільки тоді, коли остаточно переконалася, що позаду неї немає жодних слідів переслідування. Важко дихаючи, Фелісія сповзла з візочка на холодну підлогу й обхопила голову тремтячими долонями. Ридання душили Фелісію зсередини, вона відчувала себе неймовірно кепсько. Слова мертвого батька болючим ножем врізалися в серце дівчини. А що, якщо він був правий? Що, коли б вона вчинила тоді інакше? Можливо, що тоді її родина була зараз живою, а сама вона не переживала всі ці жахливі моменти?

Витираючи сльози рукавом своєї куртки, Фелісія спробувала заспокоїтися та зосередитися на тому, що чекало її в кінці цієї велетенської зали. Вона не могла бути слабкою перед обличчям власних страхів, котрі оживали перед нею й намагалися насолодитися безпомічністю самої дівчини. Фелісія знову поглянула на полички, котрі знаходилися по праву руку від неї. На них дівчина побачила картонні коробки із пластівцями швидкого приготування. Тут були різні ягідні смаки і Фелісія пригадала, що в дитинстві сильно обожнювала саме такі сніданки перед школою. Ці пластівці були такими солодкими, смачними, а ще дуже корисними. Дівчина охоче всього їх з'їдала й просто не могла уявити свого життя без них. На цей раз вже її не здивувала наявність у цьому супермаркеті предметів з її власного дитинства. Фелісія вже сприйняла цей факт за звичну справу, тому просто підійшла до полички ближче. Перед тим, як брати товар до рук, дівчина боязко посвітила ліхтариком по всьому периметру, щоб переконатися, що жодних зомбі там не виявиться. На щастя, у тінях між поличками нікого не було й Фелісія радісно набрала п'ять упаковок пластівців. Варто було дівчині повернутися обличчям до візочка, як шлях їй перегородила висока темна фігура. Скрикнувши, Фелісія ледве не випустила з рук товар, але вчасно його втримала. Її ліхтарик вихопив з пітьми Джефрі Адамса. Проте, поліцейський виглядав по іншому. Його шкіра вся була обгорілою, від форми до стелі тягнулися пасма диму, а очі чоловіка налилися кров'ю. Він почав повільно наближатися, намагаючись відрізати дівчину від її візочка на рейках.

-Ну, як тобі тепер живеться, Фелісія?- єхидним голосом заговорив Джефрі, викрививши свої чорні уста- Напевно, відчуваєш себе щасливою та вільною від похмурої атмосфери Рейвенхарту, чи не так? Невже тобі так легко було вирішувати кому жити, а кому помирати? Я ж тебе прохав бути пильною, стежити за дивною ситуацією у місті, телефонувати мені. Чому ж ти цього не зробила? Нічого з цього могло б не статися, якби ти скористалася всіма шансами й врятувала життя невинного Корі Флойда!

-Ви там не були, ви не знаєте ....- похнюпила свою голову низько Фелісія- В тих катакомбах було неймовірно страшно та темно, а ще Дорсет сильно побила мене перед викраденням! Коли ми з Корі тікали ... Вибору не було. Або він, або я. Ми б загинули вдвох, якби я спробувала його врятувати. А далі... Дорсет прокляла мене лялькою Вуду, заборонила комусь розповідати про все. Я боялася того, що жінка помститься мені темною магією.... Не могла розповісти.

-Виправдання, одні суцільні виправдання!- розлючено вигукнув Джефрі та так сильно вдарив кулаком по поличці, що з неї на підлогу посипалися різноманітні товари- І невже ти свою совість так легко змогла приспати? Я тобі скажу всю правду про тебе, жалюгідна пропаща душа! Ти просто слабкодуха плакса й дурепа, котра ховалася все своє життя за материною спідницею, а вона тебе сильно опікала. Адже бідна донечка так налякалася після сварки, що аж загубилася. А ти цим радо користувалася, Фелісія, чи не так? У тебе було стільки шансів врятувати хлопчика від смерті. Ти вирвалася з лап Дорсет вдень. І чому мене не попередила про цю жінку? Бо вдавала із себе героя! Ти побувала в її лігві й могла врятувати хлопчика. Але ти обрала власний порятунок! Ти могла розповісти все батькам чи мені у ту саму ніч, коли втекла від Дорсет! Але ти підступно змовчала. Ти повинна була все мені розповісти, коли я приїхав питати тебе особисто. Ти прекрасно знала, що я вже про все здогадався, але зберігала підлу мовчанку. Правда така, що ти ніколи не хотіла рятувати Корі Флойда! Ти завжди була гнилим щуром в своїй занедбаній, забутій богом, душі! Так яке ти маєш право жити, Фелісія? Це ти повинна була померти від руки Дорсет, а не Корі Флойд!

На останніх словах чоловік зірвався на гучний крик від якого затремтіли самі полички. Він перетворився на величезну темну хмару, яка понеслася прямо на дівчину, на ходу змітаючи все на своєму шляху. Фелісія стрибнула в сторону від цілого виру товарів, який горою прибував з самих верхніх стелажів. Її б розірвало у цьому вихорі, якби дівчина не встигла вирватися з оточення стелажів. Вона по пояс пробиралася серед різноманітних консервних банок, пляшок та картонних коробок, допомагаючи собі руками на цьому нелегкому шляху. Вихор із голосом поліцейського Адамса продовжував гнатися за нею. Важко дихаючи, Фелісія вискочила до свого візочка, якимось чудом закинувши в нього п'ять коробок із пластівцями, котрі їй вдалося пронести з собою у цьому хаосі. Фелісія розігнала візочок на шалену швидкість та помчала на ньому вперед. З-під коліщат в усі боки вибивалися яскраві помаранчеві іскри, а з обох боків розмитими плямами проносилися стелажі з товарами, вершини яких губилися у пітьмі стелі.

Лише через значну частину зали, Фелісія наважилася зупинитися. В усьому тілі вона відчувала неймовірну втому, а руки дівчини сильно тремтіли. Вона просто вилізла із візочка, простягнула ноги на підлозі й сіла зручно на неї, переводячи дихання. Прибравши долонею волосся з очей, Фелісія із глибинним страхом озирнулася в сторону зворотного шляху. Там сновигали темні непроглядні тіні, але жодного урагану у вигляді Джефрі Адамса вона не помітила. Дівчина сховала власне обличчя у руках. Її очі вже боліли від постійних сліз та й сил на них зовсім не лишилося. Вона так квапилася заперечити все почуте, але чи поліцейський не був правий? Все сталося саме через її власну легковажність та дурість. І Фелісія не розуміла тепер, як все виправити. Здавалося, що її зусилля були марними. Вона, немов в болоті, продовжувала борсатися, хоча знала, що скоро її поглине трясовина прямісінько із головою.

Болісно застогнавши, Фелісія підвела своє втомлене обличчя із почервонілими очима й поглянула на сусідню поличку. На ній стояла ціла шеренга апельсинового соку. Її самого улюбленого напою від дитинства. Проте, Фелісія страшно боялася підійти і взяти хоча б один із них. А що, як знову з пітьми поміж стелажами вирине якийсь привид її минулого? На цей раз це вже було безсумнівно. Як тільки вона підійде та візьме до рук товар, то в наступну ж мить буде атакована кимось страшним. Зціпивши зуби, Фелісія підвелася на ноги. Вона стиснула одну руку в кулак й почала повільно наближатися до полички, допомагаючи освітлювати дорогу ліхтариком. Хай буде, що буде, але вона вже не буде жити у вічному страху. Нехай з'являється цей привид, дівчина готова була поглянути йому сміливо в обличчя.

Підійшовши до полички, Фелісія взяла до рук одну картонну упаковку з соком й боязко застигла на місці. Постоявши так декілька хвилин, дівчина напружено прислухалася до власного оточення. Нічого довкола неї не рухалося й не говорило. Можливо, що на цей раз все буде зовсім інакше? Ці думки підійняли Фелісії настрій та змусили її пришвидшеним кроком повертатися до власного візочка. Проте, до нього вона так і не дійшла. Чиїсь сильні руки схопили Фелісію за талію й сильно швиргонули на найближчу поличку. Скрикнувши, дівчина власним тілом розбила хитку конструкцію і на неї посипалися уламки. Один із них залишив подряпину на її щоці й долоні. Застогнавши від болю, Фелісія навколішках виповзла з-під завалу й помітила, що прямо перед нею стоять чиїсь черевики. Підвівши погляд вище, Фелісія роздивилися, що незнайомець мав огрядний круглий живіт, таке ж товсте обличчя з водянистими оченятами, а на ньому була одягнена поліцейська форма із недбало прикріпленим до грудей значком. Коли товстун вийшов у пляму від світла ліхтарика, то дівчина миттєво впізнала його. Перед нею стояв давній ворог її дитинства, який переслідував завжди Фелісію у всіх її вчинках - Рей Аткінсон власною персоною.

-І ви тут?- розлютилася замість страху Фелісія, підводячись на ноги й хапаючись рукою за цілу поличку поряд, щоб не впасти знову- Що вам від мене треба? Навіщо мене переслідуєте? Йдіть геть звідси, облиште мене у спокої!

-Про який спокій може йти мова, Фелісія?- розвів руками Рей і на його обличчі з'явилася злісна посмішка, а довкола фігури почали збиратися темні тіні- Спокою немає з тих самих пір, коли ти народилася! Ти стала справжньою проблемою для своїх батьків, для поліції, для школярів, власних сусідів, всього міста в цілому! Я завжди казав й буду казати, що тебе не виправити ніколи, ти безнадійна, Фелісія Бріджес! У таких чудових батьків й така жахлива погана донька. Іноді я думав, а чи не підмінили тебе при народженні? А може, ти дитина самого Люцифера? Ти - маленьке зле чортеня, яке прагне чинити довкола себе виключно шкоду. Невже ти нічого не помічала, Фелісія? Всі від тебе відвернулися, всі тебе залишили в мороці на самоті! А чому? Тому що цей морок створила ти сама, ти змусила людей покинути себе. Там, де ти, панують самі нещастя й проблеми. Моя б воля, так я тебе засадив навічно у тюрму, щоб там і згнила, забута всіма!

-Ти брешеш, товста свинюко!- затіпалася від власного гніву Фелісія, із ненавистю спалахнувши очима на свого неприятеля- Ти зовсім нічого ніколи про мене не знав. Зате квапився будувати свої судження, звинувачувати мене в усьому, бажати перевиховати. Замість того, щоб нормально поговорити, зрозуміти мою проблему у душі, ти був заодно з матір'ю! Ви гарно співали разом, звинувачуючи мене у всіх земних гріхах. Не така дитина, не бажана дитина, проблемна дитина, дитина, на яку всім плювати, чи не так? Отаке ви говорили за моєю спиною? А я вчиняла всю ту шкоду, бо біль від цієї рани закипав в моїх грудях, я хотіла бути почутою, хотіла, щоб мене зауважили! І ти мене ніколи не міг спинити. Я б втекла з будь-яких застінків й не побоялася цього!

Фелісія схопила із полички якусь скляну пляшку й з криком вдарила нею по голові ненависного Рея. Пляшка розлетілася на тисячу уламків, проте сам Рей дивним чином розчинився у повітрі, перетворившись на пасма чорного диму, котрі стрімко танули у промінні ліхтарика, який лежав на підлозі. Останнім, що почула від привида Фелісія, був його хитрий смішок та тихі слова:

-Ти борешся, Фелісія Бріджес, але це марно. Все марно, адже твоя доля заздалегідь була встановлена. Можеш заперечувати всі слова інших людей, ховати від них голову в пісок, виправдовувати себе. Проте, від себе не втечеш! Найстрашніший твій ворог- це не я і не Дорсет, а ти сама, Фелісія! Побачивши в інших зло, ти не помічаєш у власній душі цю отруту, яка розповзається всередині тебе та губить тебе остаточно. Ти сама того не знаючи, вже давно відкрила Люциферу душу і він захопив над тобою владу.

-Це неправда! Ти помиляєшся, я не належу ні Люциферу, ні Дорсет, а тільки самій собі!- закричала в порожнечу між стелажами Фелісія, шалено поводячи очима- І тільки я визначаю свою власну долю, а не якісь інші незрозумілі сили! Тільки мені вирішувати ким я буду та які вчинки зроблю в майбутньому!

Гучна луна багатократно повторила слова Фелісії, розповсюджуючись великою торговою залою. Відповіддю гнівним словам дівчини слугувала гнітюча тиша. Перевівши власний подих, Фелісія переконалася остаточно, що примара зникла і вона була у пітьмі сама. Підібравши з землі упаковку соку, яку дівчина впустила з рук під час неочікуваної атаки Рея, вона повернулася до візочка й поклала в нього потрібний товар. Налягаючи на наруків'я, Фелісія плавно почала рухати візочок далі по рейках, намагаючись не думати про темні слова Рея, які громом лунали в її голові. Довкола дівчини знову проносилися високі темні стелажі та різноманітні полички, але вона вже на них не дивилася, кваплячись дістатися до самого кінця зали, яка чомусь вабила Фелісію здалеку сліпучим білим сяйвом. Вздовж стін зали почали траплятися химерні хиткі конструкції з подібних візочків та дерев'яних стелажів. Вони перепліталися між собою, височіли справжнісінькими горами й Фелісія боязко ховала голову в плечі, проходячи в тіні подібних пірамід. Дівчина боялася, що будь-якої миті на неї зверху впаде одна з таких ненадійних конструкцій та вб'є на місці. До її вух линуло тихе скрипіння самих конструкцій, потріскування старої деревини стелажів й десь тихо капала якась волога на підлогу.

Світло в кінці зали ставало дедалі яскравішим та ближчим, тому дівчина прискорила крок, скеровуючи при цьому й власний візочок у тому ж напрямку, куди йшла сама. Неочікуванно позаду Фелісії майнуло щось темне і дівчина різко розвернулася, освітлюючи ліхтариком темну сторону зали. В протилежність до світла попереду, задня частина зали вся стрімко наповнювалася щільним мороком та насувалася на дівчину. Фелісії це страшно нагадало безкінечне протистояння двох значних сил цього світу, в якому ніколи не існувало перемоги. Переконавшись, що позаду нікого немає, дівчина знову продовжила котити візочок до світла. Неочікуванно за спиною в неї страшенно заскреготав метал на рейках. Фелісія відскочила в сторону та знову посвітила у темний простір. Там нічого не було, проте дівчина вирішила переконатися та пройшла декілька кроків назад. Їй здалося, що вона бачить щось маленьке та біленьке просто під одним із стелажів. Коли Фелісія нахилилася до цього предмету, то він раптово кинувся вперед та сильно схопив дівчину за лікоть. Фелісія голосно закричала, зрозумівши, що весь цей час це була рука. Бліда стареча рука із зморшками, гострими довгими нігтями, а на одному з пальців блищав перстень із рельєфним гербом чорного ворона. Дівчина шарпнулася, але рука сильніше притягнула її ближче до своєї власниці. Нею виявилася стара жінка у чорній довгій сукні, із гривою білосніжного волосся довкола зморщеного гостроносого обличчя. В очах жінки палала якась звіряча лють, проте вона ховалася за крижаним презирливим поглядом. Фелісія впізнала цю бабусю. Вона бачила її на світлинах у домі пані Дорсет та власних переплутаних видіннях. Дівчина вся заклякла від могутньої хвилі владної сили, яка розповсюджувалася від цієї старої жінки. Її очі темно-зеленого кольору впилися в самісіньку душу Фелісії, а на тонких сухих губах з'явилася задоволена посмішка й бабуся заговорила скрипучим голосом:

-Так, так, дуже добре, дуже! Я стільки чекала саме на тебе, моя хороша. Чого ж тоді ти тікаєш постійно від того, ким ти є насправді? Скільки можна стін будувати довкола своєї душі та зачиняти міцно двері до неї? Ти та, ким була народжена, Фелісія Бріджес. І саме тобі належить взяти все, що від мене лишилося, у власні руки. Одного погляду на тебе достатньо, щоб зрозуміти, що ти нашої породи, нам всім належиш. Чого я не можу сказати про іншу. О, ні, інша зовсім не така, як ти. Вона пішла забороненим шляхом, зганьбила саму пам'ять мою. І за це повинна жорстоко заплатити. Зневаги та зради наш володар не приймає. Він розважається із нею, бо йому подобається дивитися на те, як крихкі душі людей руйнуються. Слабких він зневажає, а, сильних, навпаки, значно поважає. В свій час я заборонила вчити темним знанням мою онучку. Відчувала, що це призведе до страшної біди. І от наслідки її нищівної діяльності. Але ти зовсім не така, ти інша, Фелісія Бріджес! Саме в тобі оживе моя наука!

-Про що ви торочите?- налякано пробелькотіла дівчина й почала сильніше вириватися з рук старої жінки- Я нічого від вас не хочу, досить з мене цих видінь й страшних привидів минулого! Я ненавиджу їх всіх! Ненавиджу всією моєю душею! Не думайте, що можете за мене обирати мою долю. Я сама будую власний шлях!

З цими словами Фелісія змогла нанести літній жінці удар ліхтариком по скроні і та від несподіванки випустила лікоть дівчини, схопившись за поранення. Фелісія кинулася до свого візочка, розігнала його на максимальну швидкість та заскочила прямо в нього, вміло лавіруюючи на вигинах колії. Позаду неї пролунав такий крижаний сміх, що в дівчини волосся стало дибки. Озирнувшись через плече, вона зі страхом помітила, що інвалідний візок бабусі їде так само швидко по коліях, висікаючи своїми коліщатками іскри. Велична стара жінка при цьому розмахувала руками, її волосся майоріло немов на вітру, над головою збиралися темні тіні, а кігтями відьма тягнулася до спини Фелісії, прагнучи скинути дівчину на рейки і зробити з нею щось погане. Здавалося, що все було вже втраченим. Візок їхав недостатньо швидко, а Фелісія спиною вже відчувала дихання страшної бабусі. Дівчина ледве не плакала і, як могла, підганяла власний візочок. Несподівано вона дісталася джерела світла та помітила, що воно йде від невеликої каси з віконечком. Кінець зали перегороджувала залізна барикада, крізь прути якої Фелісія бачила прості дерев'яні двері. Скоріше за все це був вихід звідси і в ньому крилася єдина надія дівчини на порятунок. Підігнавши візочок до самої каси, Фелісія прожогом кинулася до неї та почала стукати по ній із словами:

-Відчиніть перешкоду, благаю вас! Відчиніть, швидше, це питання життя та смерті!

Спочатку нічого не відбувалося, а наступної миті віконечко каси відчинилося і крізь нього на Фелісію поглянуло втомлене обличчя жінки середнього віку. В її карих очах, витончених рисах та довгому красивому волоссі, заплетеному у хвіст, дівчина із острахом впізнала власну матір. Жінка дивилася на неї байдужим відстороненим поглядом, немов не впізнавала перед собою власну доньку. А серце Фелісії швидко калатало в грудях, в той час, як в горлі все пересохло. Дві гіркі сльозинки виступили на очах дівчини. Їй було надто важко бачити перед собою знову живу матір, яка працювала, як раніше, й нічого ще не знала про свою тяжку долю, яка відібрала її навіки від доньки. В цю мить Фелісії було так шкода мами, хотілося стільки їй сказати, попрохати пробачення за свої минулі вчинки, спробувати виправити все, через що мама так сильно її сварила... Натомість, Фелісія лише змогла вичавити із грудей слабке:

-Мама....

-Чим я можу вам допомогти?- байдужим тоном спитала жінка, не звертаючи уваги на дивну поведінку Фелісії- Давайте вже товар на касу, не затримуйте чергу. Мені ще потрібно всіх людей обслужити, а потім здати власну зміну, бо дома на мене чекають голодні чоловік та дочка. Будьте людяними, зрозумійте мою проблему.

-Мама, це ж я, Фелісія, невже ти мене не впізнала?- трохи розчарованим голосом вичавила із себе дівчина.

-Це ще що за жарти, пані?- зневажливо викривила уста місіс Бріджес- Годі вже базікати, давайте свій товар, швидко все оплачуйте та йдіть геть.

Приголомшена Фелісія почала викладати речі зі свого візочка й тут помітила, що пітьма намагається поглинути джерело світла каси остаточно, а моторошна бабуся наближається із кожною хвилиною. Здавалося, що мати не помічає цих дивних речей, повністю занурена у власну рутину. Фелісія вже починала панікувати, відчуваючи, що її знову схопить страшна відьма, якщо так буде тривати все далі. Проте, наступної миті місіс Бріджес освітилася якоюсь світлою посмішкою, нахилилася низько до Фелісії й прошепотіла:

-Від своєї долі не втекти. Але в твоїх силах зробити так, щоб там, де панує морок, знову спалахнуло денне світло. Ніхто не каже, що служіння темним силам спотворює людину. Ні, це самі люди нищать власні душі. Як світло може бути тінню, так і тінь може стати світлом. Йди завжди світлою дорогою й вона дасть можливість тобі почати все з самого початку.

Здивована Фелісія витріщила на власну матір очі й хотіла щось її спитати, але та вже зачинила віконечко каси й відчинила залізну барикаду. Не гаючи часу, дівчина припустила щодуху до рятівних дверей. Позаду вона почула, як темний вихор остаточно поглинув касу і до її вух долинув болючий крик матері. Фелісія хотілося зупинитися, повернути назад та спробувати її врятувати. Проте, вона розуміла, що пітьма поглине і її, бо вона була надто слабкою перед її могутнім впливом. Тому, Фелісія лише плакала, кваплячись до виходу. В останню мить вона стрибнула крізь двері й одним різким рухом їх зачинила. Темна енергія вдарилася об тверду дерев'яну поверхню, але вона витримала. До вух Фелісії долинув слабкий голос старої відьми з-за дверей:

-Ти не втечеш від мене, Фелісія Бріджес. Ти народжена бути моєю спадкоємицею. Ти і тільки ти повинна прийняти цей тягар на себе. Адже заповів наш володар, що допоки доньки його правитимуть світом, до тих пір баланс світових сил буде врівноважений. У тебе немає вибору, дівчинка. Тебе вже вплутали у велику шахову гру поміж Богом та Дияволом. І тобі в ній належить зіграти значну роль, бажаєш ти того, чи ні.

Наступної миті голос урвався і сильні удари в двері припинилися. Заспокоєно видихнувши, Фелісія впала на коліна перед зачиненими дверима й опустила голову, охопивши тонкими пальцями власні скроні. Після всього пережитого в них нестерпно пульсувала кров, а нервове збудження не припиняло хвилювати дівчину. Її тіло все дрібно тремтіло від страху й гнітючого впливу дивних видінь, які впали їй на голову так несподівано.

                              🗝️🗝️🗝️

Трохи відпочивши та прийшовши до тями, Фелісія озирнулася довкола, щоб зрозуміти куди вона потрапила на цей раз. Оточення швидко підказало дівчині, що вона знову повернулася до колишньої спальні Карен. Зараз в ній панувала атмосфера повного руйнування. Ліжко лежало на боку, подушки розірвалися і пір'їни з них літали по кімнаті, створюючи враження, ніби випав справжній зимовий сніг. Більшість речей була понівечена або розбита,  а на шпалерах залишилися страшні рублячі удари від сокири, які оголили штукатурку стін. Сама зброя зникла із того місця, де вона застрягла і від цього Фелісія нервово ковтнула. Думка про те, що десь в будинку продовжує блукати божевільна жінка із гострою сокирою в руці, страшно бентежила дівчину й викликала сильне занепокоєння в неї. На щастя, в самій кімнаті Дорсет не виявилося і довкола знову панувала суцільна тиша, котру не порушували ні кроки, ні шепіт.

Перевівши погляд на двері, з яких вона нещодавно вискочила, Фелісія побачила, що на них теж лишилися глибокі подряпини, але вже від нігтів відьми, яка шалено дряпала їхню поверхню у власному безсилому гніві. Якась дивна сила не дала Дорсет погнатися за Фелісією всередину цієї кімнати, в котрій існував реальний величезний супермаркет. Підвівшись на ноги, дівчина трішки боязко знову схопилася за дверну ручку й відкрила ці двері, щоб одним оком поглянути ще раз на дивне місце, де вона зустрілася з мамою й привидами свого минулого. Проте, коли двері повністю відчинилися й промінь ліхтарика освітив саме приміщення, Фелісія здивовано вигукнула, не в змозі повірити власним очам. За дверима була проста тісна комірка, яка одразу закінчувалася глухим кутом у вигляді старої цегельної стіни. Дівчина переступила через поріг й помацала цю стіну тонкими пальцями, потім постукала кулаком по ній, прикладаючи вухо. Жодних сумнівів не було. Перед нею була просто комірка із стіною. Ніякого потаємного ходу чи супермаркету взагалі за дверима більше не існувало.

Фелісія сильно злякалася й відступила декілька кроків назад, із недовірою хитаючи головою. Що із нею діється? Чому цей дім постійно змінюється на очах, затягує її глибше у лабіринт своїх заплутаних кімнат й намагається викликати у неї в душі напади паніки та божевілля? А що, як цей будинок - зовсім не звичайний, а прояв її власної свідомості? Що, якщо вся ця мінлива місцевість та будівля існують тільки всередині її скаламученого мозку? Але як звідси їй вибратися? Фелісія насупила брови й стиснула губи у тонку лінію. Вона знала як. Потрібно за будь-яку ціну дістатися підвалу й витягти звідси Корі Флойда. Переконання дівчини щодо хлопця були міцними - він є ключем до свободи із цього місця, в ньому криється її остаточний порятунок.

Дівчина повернулася думками до своєї першочергової місії. Вона шукала знаряддя для того, щоб зламати дошки на дверях підвалу, але переслідування Дорсет випадково загнало Фелісію до дивного місця, з якого вона ледве змогла врятуватися. Підійшовши до інших дверей, Фелісія спробувала їх відчинити, але вони виявилися зачиненими. Озираючись довкола, вона раптово помітила, що під зручним кріслом знаходиться якийсь дивний залізний люк. За всім хаосом, що тут із нею стався, Фелісія його зовсім і не помітила. Вона не припиняла дивуватися скільки ж всього потаємних проходів існує в цьому неймовірно величезному будинку. Обережно відсунувши важке крісло в сторону, Фелісія схилилася над люком й потягнула за кільце. Прохід легко відчинився й всередині дівчина помітила інше приміщення. Схоже, що люк поєднував між собою якісь поверхи. Фелісія не могла сказати точно, на якому зараз вона поверсі знаходиться, але розуміла, що на якомусь із самих високих, але й центральних для самої споруди будинку. До підлоги приміщення внизу стрибати було високо і дівчина розуміла, що переламає собі ноги, якщо спробує це зробити. Проте, вона поглянула на парасольку в своїй руці й посміхнулася. Ця звичайнісінька річ сьогодні рятувала їй життя багато разів. А що, як спробувати просто знову полетіти вниз, левітуючи на парасольці? Сама думка про це чомусь смішила Фелісію при всій гіркоті її становища. Адже уявити людину, яка літає спокійнісінько на парасольці, означало відчути себе насправді божевільною особою. Вибору у дівчини не було, тому вона розкрила свою парасольку, затамувала подих, занесла ногу над люком.... й рішуче стрибнула вниз.

В її вухах засвистіло повітря, волосся затулило погляд, але вона одразу відчула, що падіння вниз було плавним. Парасолька легко підхоплювала пориви ефіру й сповільнювала темп руху тіла Фелісії. Дівчина ще декілька хвилин повисіла у повітрі, а потім обережно приземлилася на підлогу, склавши парасольку. Політ знову був вражаючим і Фелісія відчула в крові неймовірний азарт від пережитого задоволення. Якби можна було, то вона цілими днями тільки те й робила, що літала на парасольці. Проте, зараз перед Фелісією лежала відповідальна місія і їй було зовсім не до зайвих розваг. Тому, вона затиснула парасольку під пахвою, а сама почала освітлювати ліхтариком темне приміщення в якому опинилася. Його світло вихопило три високі людські фігури від чого Фелісія скрикнула й відскочила в сторону, виставивши вперед вістря парасольки. Спочатку їй здалося, що перед нею або Дорсет, або якісь чергові привиди з її минулого і це пастка, розставлена виключно для неї. Але придивившись уважніше, Фелісія зрозуміла, що перелякалася звичайних манекенів. Полегшено видихнувши, дівчина підійшла ближче до них й почала оглядати. Манекени мали подобу чоловіка, жінки та дівчинки. Перший був одягнутий у офіційний чорний костюм із довгою краваткою та білою сорочкою під ним. Жіночий манекен мав на собі величну шовкову сукню із пишною спідницею та дорогоцінними прикрасами. Ця сукня, здавалося, була пошита майстрами дев'ятнадцятого століття або це майстерна підробка під старовинний стиль. На пальцях манекену виблискували розкішні перстні, а на шиї містилося дорогоцінне кольє з темно-червоними рубінами в якості оздоби. Фігура дівчинки була одягнена скромніше у простеньку сукню ніжно-зеленого кольору й мала на своїх ногах зручні чорні черевички.

-Що це все означає?- приголомшено спитала саму себе пошепки Фелісія, оглядаючи дивовижні манекени перед собою- Навіщо прикрашати так ці фігури й залишати їх в цьому приміщенні?

Зазирнувши за самі манекени, Фелісія здивувалася ще більше. Посередині кімнати стояв великий стіл, прикрашений яскравою райдужною скатертиною. Довкола нього стояло три зручних стільці із м'якими спинками. На столі стояли тарілки з їжею, але вона вже давно протухла й над нею літали маленькі мухи, а в самій гущавині страв ворушилися білі хробаки, від чого здавалося, що сама поверхня їжі дихає та постійно пульсує, як серце. Дівчині стало неймовірно гидко від цього видовища, але вона змусила себе оглядати далі кожну деталь свого оточення. Вся кімната була прикрашена яскравими повітряними кульками різноманітних відтінків, а над стелею простягнувся грандіозний напис, зроблений із кольорового паперу. Букви складалися в слова "З Днем Народження, люба Карен!". Серце Фелісії забилося швидше, коли вона зрозуміла, що Дорсет зробила цю інсталяцію в своєму будинку саме із метою вічно та вічно переживати останній щасливий день власної родини, коли всі були здорові та знаходилися поряд із нею. І знову дівчині стало трохи шкода бідну божевільну жінку, яка загубилася у вирі власних проблем, створила свій приватний світ щастя й повірила в його існування, занапастивши саму себе остаточно.

Посередині столу стояв великий святковий торт із свічками. Насправді, він був не справжнім. Помацавши його поверхню, дівчина зрозуміла секрет того, чому торт не зіпсувався, як інші страви. Він був штучним, повністю зробленим із пластику, нічим не кращий за звичайну дитячу іграшку. Такий торт їсти було б зовсім не можливо. За тортом Фелісія помітила красиву червону коробочку, переповиту святковою золотою стрічкою. Дівчина зачаровано потягнула до неї руки, але миттєво їх прибрала. В неї у душі зародилося гидке відчуття того, що вона збиралася зазирнути до чужого подарунку давно мертвої дівчинки. Чи мала вона на це право? Звісно, що не мала. А Дорсет мала право вбивати дітей в ім'я воскресіння своєї доньки? Теж не мала. Тому справу з подарунком було вирішено миттєво. Фелісія схопила коробку, тремтячими пальцями розв'язала стрічку й відкрила кришку, зазирнувши всередину. Те, що дівчина помітила всередині, змусило її приголомшено охнути. Подарунок містив у собі звичайнісінький магніт, той самий, яким Фелісія користувалася у далекому дитинстві при своєму першому візиті до будинку пані Дорсет. Як це було можливе? Невже Карен могли дарувати на день народження звичайнісінький магніт? Чому він з'явився саме зараз і чи не мало це глибший сенс? У Фелісії не було бажання роздумувати над цими загадковими питаннями. До містики довкола себе вона вже звикла, а магніт міг стати у нагоді, якщо потрібно буде притягнути щось залізне до своїх рук. Без жодних вагань Фелісія поквапилася заховати знаряддя собі у кишеню джинсів, нагадуючи подумки про потребу скористатися магнітом у майбутньому.

Покінчивши з оглядом нової кімнати, Фелісія почала ходити довкола, шукаючи вихід звідси. Пройшовши трохи далі за стіл, дівчина помітила чергові двері, підперті спинкою старого позолоченого стільця. Фелісія прибрала зі свого шляху цю маленьку перешкоду, тихенько відчинила двері та зазирнула до приміщення. Звідти на неї подивилися тисячі голодних червоних очей. Злякавшись, дівчина пірнула за двері та смертельно зблідла. Це ще що за нова мара на її шляху постала? Закусивши нервово губу, Фелісія наважилася знову зазирнути в щілину. Їй вистачило декілька хвилин, щоб зрозуміти, що перед нею не зовсім справжні очі, а намальовані. Вони належали дивним портретам воронів, які висіли тут на кожній стіні цього невеличкого коридору. Ворони були й на гілках дерев, і у вигляді гербу, і просто на дахах старовинних будинків або підвіконнях дивовижних чорних маєтків. Від цих портретів в очах рясніло й трохи паморочилася голова. Заінтригована Фелісія боязко вступила до коридору, дивлячись на ці таємничі портрети. Художник намалював воронів такими живими, настільки натуральними, що Фелісія могла порахувати кожну пір'їнку на їхніх крилах, побачити чудову гру тіней на пташиних тілах й відчути в повній мірі крижані погляди істот. Від кожного портрету Фелісії робилося неймовірно страшно й вона прискорила свій крок, намагаючись швидше минути цю моторошну картинну галерею та дістатися до наступних дверей у кінці коридору.

Проте, Фелісія неочікувано наштовхнулася на нову перешкоду. Двері в кінці коридору не піддавалися жодним поштовхам з боку дівчини й не бажали відчинятися. Далі проходу не існувало. Тяжко зітхнувши, Фелісія почала озиратися по всім темним куткам, сподіваючись, що знайде новий шлях. В очі дівчині кинувся черговий дивний портрет, який вона минула на шляху до цих дверей. Повернувшись до нього, Фелісія придивилася уважніше. Це був красивий величезний портрет на всю стіну. На відміну від інших зображень, цей мав на собі прекрасний портрет величної жінки. Фелісія замилувалася її красивими гордими рисами. Жінка мала витончену мармурову шкіру, красиву розкішну зачіску, яка чорними хвилями спадала на її оголені плечі. У волоссі були вплетені золоті заколки, а тонку довгу шию жінки прикрашало дорогоцінне намисто. Її зелені очі оточували майстерно зроблені тіні, а губи віддавали приємним вишневим кольором. Вираз уст застиг у подобі легкої напівусмішки, яка змушувала Фелісію тремтіти від очарування змішаного із незрозумілим страхом. Жінка на портреті була одягнена в розкішну темну сукню із дорогої шовкової тканини, яка ідеально підкреслювала тонкий стан красуні, щільно облягаючи її витончене тіло. Незнайомка сиділа на зручному кріслі із оксамитовою спинкою, поклавши руки на свої коліна. Її довгі чорні нігті виблискували у світлі ліхтарика, а на одному з пальців була каблучка із рельєфним зображенням ворона. Ця жінка страшно походила на Сесілію Дорсет, але була старшою, більш холоднішою та красивішою від пані Дорсет, тому Фелісія зробила висновок, що це хтось із родичів самої Сесілії.

Цей портрет не просто так привернув увагу своєю оригінальністю. Фелісія походила довкола нього й поторкала позолочену раму. Їй здавалося, що відмінність портрету полягала в чомусь надважливому. Тут був якийсь натяк і дівчина намагалася його збагнути. Вона ще раз пройшлася вздовж всього коридору, освітлюючи його стіни.

-Ворони, повсюди зображення воронів...- бубоніла собі під носа Фелісія, потираючи пальцями зосереджено підборіддя- Завжди чомусь ворони. Ворони на гілках, ворони на дахах, ворони на підвіконні, ворони на кладовищі. Місто воронів. Дім воронів. Але на одному портреті чомусь зображена жінка, а не птах.... Невже...?

Раптовий здогад змусив Фелісію здивовано підняти догори власні брови й намотати на руку пасма волосся. Зморшки на лобі дівчини розгладилися і вона одразу поквапилася до величезного портрета жінки. Зупинившись перед ним, вона вражено прошепотіла:

-Це не може бути збігом. Переді мною не простий великий портрет. Це ще одні потаємні двері до іншої частини будинку. А ключ весь цей час був просто перед носом. Ворон - і є підказкою! Він є на кожному портреті. А на цьому птах зображений саме на перстні цієї жінки!

Тремтячою рукою Фелісія потяглася рукою до емблеми ворона на пальці незнайомки й натиснула на неї. Дівчина відчула, що її рука торкнулася не звичайного полотна, а реального залізного механізму, вдало замаскованого під малюнок перстня. Від її дотику емблема ворона із низьким звуком занурилася у глибину, прокрутилася по годинниковій стрілці, очі птаха спалахнули червоним сяйвом і весь портрет із гуркотом від'їхав в сторону. Цей звук настільки сильно порушив тишу, що луна миттєво рознесла його по всім приміщенням будинку, багатократно повторюючи та посилюючи. Серце Фелісії тривожно завмерло у грудях. Якщо вона права, то на цей звук сюди скоро прибіжить пані Дорсет, тому дівчині потрібно було миттєво діяти далі, адже жінка знову буде становити грізну небезпеку на її шляху.

Не гаючи часу, Фелісія схопилася за края широкого проходу в стіні та стрибнула всередину нього. Там її зустріла чергова кімната, в якій рівними шеренгами на поличках стояли різноманітні стародавні вази, якісь римські бюсти та тьмяні ювелірні прикраси, котрі від часу вже встигли припасти значним шаром пилу. Обережно крадучись поміж цим рідкісним антикваріатом, Фелісія озиралася на кожну поличку, намагаючись знайти поглядом щось цікаве для своєї справи. Вона сподівалася побачити тут потрібний інструмент для усунення дошок, але його ніде не було. Пройшовши вглиб кімнати, дівчина побачила, що там панував ще більший розгардіяш. Посередині лежав старенький телевізор, екран якого був розбитий і гостре скло вкривало значну площу підлоги. Під вікном, яке забили дошками настільки щільно, що й місячне світло сюди не потрапляло, лежало старе дерев'яне ліжко. Від нього тхнуло запахом старості та вогкості й Фелісія зморщила власний ніс, проходячи повз нього. На протилежному боці кімнати містилася велика шафа із червоного дерева та позолоченим візерунком. Обережно ступаючи в обхід скла, щоб не поранити ноги, Фелісія наблизилася до цієї шафи. Збоку від неї у тіні громіздкого предмета дівчина зауважила маленьку шафку із шухлядами, котра сильно скидалася на таку саму шафку, яка була в її власній кімнаті. Відчинивши перший ящик шафи, Фелісія побачила всередині великий старовинний ключ із візерунчастою голівкою. Можливо, що він міг відчинити дещо важливе у будинку пані Дорсет, інакше б жінка не ховала його так надійно за фальшивим портретом. Фелісія швидко схопила ключ та сховала його до нагрудної кишені, відчуваючи його тягар на власних грудях. Далі проходу не було, тому Фелісія поквапилася повернутися назад. Але в цю саму мить дівчина почула кроки, які наближалися, моторошний шурхіт спідниці по підлозі й по стіні коридору почала повзти темна зловісна тінь. Дорсет зупинилася прямо за зачиненими дверима й почала їх відчиняти. Фелісію миттєво кинуло у жар. Вона хаотично завертіла головою, намагаючись зрозуміти, куди їй тікати та ховатися. На жаль, часу на роздуми в дівчини не було достатньо. Тому, вона не придумала нічого кращого, як повернутися до потаємного проходу й заховатися у старій шафі, вимкнувши ліхтарик та затамувавши власний подих.

В коридорі тихо заскрипіли двері. Потім запанувала гнітюча тиша. І тут шурхіт знову продовжився. Він нагадував шепіт якогось привида-блукальця й віщував своїм звуком щось недобре. Жінка в коридорі кралася тихо, виважуючи кожен крок своїх ніг. Перед портретом вона знову застигла, а потім вступила всередину потаємної кімнати. Тишу розірвав шовковий голос, який наспівував:

-Маленька мишка була така дурненька, що в дім заскочила до темненького котика. А котик той голодний був, він на неї вже довго пастку готував, все ретельно розпланував. Мишка до сиру шасть, а котик її одразу хвать й ковтнув із хвостиком!

Крізь щілину Фелісія побачила у напівтемряві приміщення темну пляму, яка рухалася вздовж старовинних речей. Жінка була настільки тонкою та високою, що головою торкалася майже самісінької стелі. Шкіра її чорної куртки виблискувала при кожному русі, а красива темна спідниця волочилася слідом за Дорсет. Сесілія дійшла до центру кімнати та знову застигла. Її мармурова шкіра просвічувала наскрізь, скидаючись на ектоплазму привида. Жахливі шрами рясно пересікали це видовженне личко, а запалі гарячкові очі обшарювали кожну деталь приміщення. Дорсет походила на хижого птаха, який полював на свою жертву, загнану у куток. Дорсет прибрала рукою своє темне сплутане волосся з обличчя, перехопила зручніше іншою наруків'я пожежної сокири й знову пробубоніла:

-І сказав Люцифер пастві своїй: "Не варто недооцінювати глибину моєї чорної душі! Ви не засуджуєте справедливість, але в ній стільки ж гріха, як і в розплаті. Вважаєте, що це благородство? Не варто сперечатися, адже із часом всі ви зрозумієте, що в моїх словах крилася істина. Згодом всі люди це зрозуміють і прийдуть під моє турботливе крило, адже іншого виходу не існує. Така природа людей - бути рабами й слугами того, хто могутніший. Ніщо так не знищує людей, як самі ж люди. Вони і є найбільшим злом на цьому світі. Ви знаходите собі сотні виправдань, але ніколи не знаходите виправдань для інших. Я не зло, а пастир ваш, що поведе й наставить на істинний шлях, бо без мене ви заблукаєте й поринете у хаос. Де існує світло, завжди повинна існувати й пітьма, що врівноважить його!"

Засміявшись божевільним сміхом, Дорсет пішла прямо по склу далі. Під її ногами воно так хрупало, що у Фелісії аж мурахи по спині побігли. Жінка наближалася все ближче та ближче до шафи. Дівчина не на жарт перелякалася, що Дорсет зараз зазирне всередину та схопить її. Серце калатало в самісіньких вухах, а рвучке дихання зраджувало Фелісію. Перелякана дівчина низько присіла у шафі та затулила собі рота долонею, намагаючись приглушити своє дихання. І тут Дорсет знову різко спинилася. Вона напружено прислухалася до свого оточення, а потім злісно прошипіла, викрививши уста у єхидній посмішці:

-Ховалася мишка від кішечки гострозорої. Все бігала та бігала з нірки в нірку, аж поки власне життя не скінчила в котячому животику. Фелісія- радісно проспівала Сесілія, розтягуючи солодко ім'я дівчини- Я знаю, що ти поряд. Відчуваю, як твоє серце стукає в твоїх грудях. Ти зараз гірше за цю маленьку мишу. А я тебе спіймаю!

З цими словами Дорсет спритно нахилилася та запустила свою руку під ліжко. Фелісія ледве втрималася від того, щоб полегшено не видихнути. Дорсет полізла під старе ліжко так, що зовні залишилася тільки її нижня частина. Фелісії страшно хотілося вискочити із свого укриття та вдарити жінку чимось важким з числа антикваріату, але вона побоялася, що це не зупинить пані Дорсет остаточно. Тому краще було просто почекати й не видавати власної присутності. Сесілія вилізла з-під ліжка із неймовірно страшним виразом обличчя. Його спотворила гримаса ненависті й розчарування. Блиснувши очима, вона прошепотіла:

-Нічого, володарю, нічого! Я знаю, що ви винагороджуєте терплячих. Я знайду для вас це дівчисько й з превеликою радістю поріжу її ніжну шкіру, вирізьблюючи на ній ваші священні символи. Вона заплатить за те, що так нахабно чинить мені опір. Карен буде жити, а Фелісія обов'язково помре. Вона помре, присягаюся вам!

Захихотівши, Дорсет почвалала геть, розмахуючи сокирою та розтрощуючи нею на зворотному шляху власні старовинні вази. Кроки жінки стрімко віддалялися геть, аж поки не затихли в далечині. Важко дихаючи та із шаленим поглядом Фелісія вискочила назовні зі свого укриття. Дівчину всю трусило від пережитого шоку, а на губах застигла посмішка людини, якій вдалося уникнути самої смерті. Фелісія не могла повірити, що Дорсет знову була так близько, але не помітила її на превелике щастя. Проте, випробовувати власну долю довше не варто було, тому дівчина поквапилася швидко залишити позаду потаємний прохід. На щастя, Дорсет не зачинила за собою двері, тому Фелісія скористалася ними й вийшла до наступного приміщення.

Пройшовши черговим коридором, Фелісія помітила на одній із стін старий електричний щиток. Подібний був у будинку її батьків, розташовуючись у підвальному приміщенні. Було неймовірно дивно бачити, що у Дорсет щиток підвели прямісінько всередину будинку. Це було дуже зручно, зважаючи на часті проблеми із електрикою у провінційних містечках таких, як Рейвенхарт. Проте, із цим щитком було щось не так. Його кришка зірвалася з одного кріплення та ледве трималася на своєму місці лише завдяки єдиному вцілілому кріпленню. Сам щиток постійно видавав темно-блакитні іскри й випромінював противний запах паленої гуми. Невже у Дорсет електрика почала виходити із ладу? Фелісію це не дивувало, адже жінка у більшій частині свого химерного велетенського будинку ввімкнула всі лампи, які тільки могла, за винятком тих приміщень, де вони чомусь не працювали. Якесь глибинне почуття тягнуло Фелісію зазирнути до цієї заповітної коробки та подивитися у чому справа. Вона не була електриком, але від батька встигла багато чому навчитися. Світло в домі Дорсет для Фелісії було єдиним товаришем, тому дівчині потрібно його берегти, інакше в суцільній пітьмі в Дорсет буде більше шансів її схопити, адже жінка бачила в темноті так добре, немов була справжньою кішкою.

Підійшовши до щитка, Фелісія обережно його відчинила. В обличчя їй одразу стрибнула ціла зграя іскор, але дівчина встигла прикритися рукавом. Коли її зір прояснився, то Фелісія ледве стрималася, щоб не скрикнути радісно. В центрі щитка хтось встромив невеличкий лом, той самий, який дівчина всюди шукала в будинку. Складалося враження, що цим інструментом Дорсет намагалася пошкодити щиток, але не завершила власний задум і так й залишила лом стриміти в ньому. На жаль, радість від неочікуваної знахідки швидко зникла, адже лом знаходився в електриці під високою напругою. Він просто на очах миготів червоним ізсередини. Його метал настільки виявився розпеченим, що просто пашів в обличчя дівчині. Якщо вона спробує схопити лом голими руками, то її теж вб'є напруга на місці. Фелісія сплеснула руками від розпачу, не знаючи, що робити. Тут їй в очі кинулася невеличка шафа у коридорі. На ній стояло маленьке кругле дзеркало у золотій рамі, а під ним залишили старенькі жовті робочі рукавички із гумового матеріалу.

-А це може стати в нагоді!- радісно вигукнула Фелісія, швидко кваплячись до рукавичок та надягаючи їх собі на руки- Це повинно створити надійну ізоляцію й запобігти враженню струмом. Голими руками не хотілося туди лізти, але ... А що, як використати магніт?

Дівчина витягнула з кишені саморобний магніт, скручений докупи спеціальною ізострічкою. Вона теж була із гумового матеріалу, тому могла не проводити напругу крізь себе. Фелісія обережно підійшла збоку до щитка й скерувала магніт на ломик. Спочатку нічого не вийшло. Наступної миті лом затремтів, почав вислизати із дірки в щитку. І тут інструмент одразу притягнувся до магніту. Фелісія трішки здригнулася тілом, все ж таки боячись удару струмом, але його не послідувало. Вочевидь, ломик миттєво знеструмився, коли покинув місце свого ув'язнення. Коли дівчина спробувала доторкнутися до лому, то й крізь гумові рукавички відчула, який інструмент нестерпно гарячий. Потрібно було знайти спосіб його охолодити, інакше сенсу від такого лому для Фелісії не було. Адже як видерти цвяхи з дощок, якщо вона не здатна втримати в руках сам інструмент?

Чекати на той момент, коли інструмент сам собою охолоне та прийде до нормального стану Фелісія не могла. Тому, після кількох хвилин напруженої розумової роботи дівчина одразу зрозуміла що їй може допомогти в подібній ситуації. Потрібно було занурити лом в прохолодну воду. Так робили ковалі у фільмах, які дивилася у дитинстві Фелісія, щоб охолодити викуті мечі й загартувати їх сильніше. А де можна було дістати воду у великому будинку? Правильно, у ванній кімнаті. Фелісія чудово пам'ятала про наявність такого приміщення у цьому домі, адже вже бувала в ньому із Корі під час свого другого візиту сюди. Минулого разу дівчина шукала там лопату. На цей раз їй знадобиться лише звичайна раковина та кран із проточною водою. Все інше вона вже мала. Тому, Фелісія одразу поквапилася вийти до дерев'яних сходів, тримаючи гарячий лом прикутим до магніту. Дівчина освітила темні сходинки, боячись помітити на них пані Дорсет. Якщо б жінка почала гнатися за нею, то у Фелісії був план швиргонути гарячу залізяку їй в обличчя. Нехай би спеклася ця клята відьма та відчула на собі весь той біль, котрий вона нанесла своїм нещасним слабким жертвам.

Проте, поруч пані Дорсет не виявилося. Вона знову десь блукала по іншим приміщенням велетенського будинку й могла перебувати далеко, продовжуючи власні пошуки Фелісії з метою завдати дівчині значної шкоди. Притиснувшись спиною до стіни й намагаючись не скрипіти старими сходинками, Фелісія обережно почала спускатися до другого поверху будинку. Вона сподівалася, що хоча б ванна кімната лишилася на своєму звичному місці у цьому проклятому будинку, де все кожного разу виглядало зовсім інакше, ніж в попередній візит. На другому поверсі дівчина добряче заблукала, адже він подовжився та утворив цілий заплутаний лабіринт із дверей, які вели до глухих кутів або порожніх приміщень, котрі не становили жодної користі для Фелісії. Нарешті, за останніми дверима їй вдалося натрапити на знайому ванну кімнату. Поклавши ломик до білої раковини, Фелісія покрутила краник і вода бризнула на інструмент. Він зашипів та від нього вгору полетіли пасма їдкого сизого диму. Проте, спосіб виявився дієвим. Лом із кожною миттю ставав дедалі темнішим, повільно згасаючи ізсередини. Вже скоро він став настільки вологим, що Фелісія змогла схопити його до руки без зайвих проблем.

Дівчина вже збиралася закрити кран, коли почула пришвидшені кроки. Через звуки води Фелісія надто спізнилася із своєю реакцією. Зрозуміло, що Дорсет почула дивні звуки із ванної кімнати й вже прямувала сюди. І тут в голові Фелісії з'явився дієвий план, котрий передбачав короткочасне знешкодження пані Дорсет та одержання над нею маленької перемоги. Фелісія потребувала цих дій, адже не могла із цим ломом продовжувати досліджувати будинок. Його варто було негайно використати по призначенню й потім позбавитися. А для цього всього потрібен був час. Буквально в останню секунду Фелісія забігла за двері ванної кімнати та причаїлася за ними. Всередину приміщення чорним вихором увірвалася Дорсет й хижим поглядом оглянула всю кімнату.

-Карен, люба, чому ти граєшся з мамою у хованки?- солодким голосом простягнула пані Дорсет, прошелестівши спідницею по начищеним кахлям- Ти вже в мене надто доросла дівчинка для подібних розваг. Та й мамі немає часу тебе шукати. Може час вже спинити цю нашу гру? Виходь, дорогенька, інакше наслідки можуть бути набагато гіршими.

Жінка підійшла до раковини та закрила кран, адже звуки води заважали їй прислухатися до зайвих звуків. На її губах грала заінтригована посмішка. Здавалося, що Сесілію справді розважала ця нова для неї цікава гра. Висока жінка тихим кроком підкралася до глибокої ванни, вчепилася тонкими пальцями за її поверхню й зазирнула спочатку всередину, а потім під неї. Вона явно шукала Фелісію. Дівчина не могла зараз схибити. Існував ризик того, що Дорсет прискіпливо перевірить кожен закамарок ванної й легко віднайде її за дверима. Або замкне приміщення на ключ і тоді з усіма шансами на порятунок себе та Корі можна буде сміливо попрощатися. Саме тому бліда Фелісія вгамувала тремтіння в руках, виступила із-за свого укриття, тихо підкралася до жінки, розмахнулася ломом й нанесла одразу відчайдушний удар по жінці. На жаль, через власні страх та невпевненість Фелісія трішки промазала й лом болюче вдарив Дорсет у її спину. Але цього було достатньо, щоб висока жінка скрикнула від болю і несподіванки. Вона впала у ванну, простягнувшись всім тілом на її дні. Здавалося, що Сесілія втратила свідомість. Проте, тільки Фелісія до неї нахилилася, щоб переконатися в цьому, як жінка миттєво перевернулася обличчям до своєї опонентки й рубанула сокирою. Дівчина ледве встигла відскочити в сторону, але лезо сокири залишило болючу рану на її власному плечі. Хвиля болю прокотилася перед очима Фелісії, змусивши її похитнутися. Відчуваючи власну перевагу, Дорсет по звірячому загарчала й спробувала накинутися на дівчину, проте Фелісія вже оговталася. Вона знову вдарила Дорсет і на цей раз розбила їй губи жорстоким ударом. Жінка знову впала із криком на дно ванни, а Фелісія стрімко вистрибнула з кімнати, зачинила її двері та перекинула шафу, що стояла справа від дверей. Перешкода вийшла чудовою й тепер у дівчини був шанс.

Вона в декілька стрибків подолала сходинки, опинилася внизу, заскочила до вітальні й почала відчепляти цвяхи від дошок ломом. Справа йшла надто важко й повільно. Декілька разів Фелісія цілком чуттєво ранила власні пальці до крові. Нарешті, їй вдалося зняти всі три дошки й відкинути їх геть. Тут же згори пролунали сильні удари й двері ванної кімнати впали, розтрощивши стару шафу перед ними. Здавалося, що з кімнати вискочила справжня фурія. Волосся Дорсет стояло дибки, зіниці були розширеними, а з підборіддя капали струмки крові. Губи розпухли неймовірно від удару Фелісії. Частина спідниці розідралася, оголюючи тонку ніжку із ніжною білою шкірою.

-Ти за все заплатиш, маленька тварюко!- злісно прошипіла Дорсет, витираючи долонею кров з власного обличчя. При цьому жінка не зводила крижаного погляду від карих наляканих очей Фелісії, яка застигла вже у підніжжя сходів- У моєму домі ніхто не має права порушувати дисципліну, встановлену мною та тільки мною! Хто ти така, що вчиняєш подібне з власною матір'ю? Ким ти себе уявила, Карен? Ця спадщина належить тільки мені й мені одній. А тобі належить слухатися своєї матері, а не чинити опір її непорушній волі. Ходи-но сюди, дурепа, я тебе провчу!

Дорсет кинулася напереріз Фелісії, проте дівчина й не планувала підійматися по сходах. Натомість, вона прослизнула до сусіднього приміщення. Висока жінка кинулася бігти за нею. Бігала вона дуже швидко й нещасна дівчина буквально відчувала на своїй спині довгі пальці Дорсет. На щастя, Фелісія швидко вивчила новий устрій будинку і проблем з орієнтацією в неї не виникало. Вона легко досягла домашньої бібліотеки й знову пірнула на знайому пожежну драбину, підіймаючись іншим ходом на верхні поверхи. Дорсет не відставала й теж високо стрибнула, міцно вчепившись за перекладини драбини. На щастя, жінка при цьому змушена була тримати сокиру під пахвою, а значить тимчасово не являла собою небезпеки. Фелісія стрімко вискочила нагору й побачила, що устрій приміщень знову змінився. Вона не впізнавала цього поверху. Перед нею було дуже дивне приміщення. Воно мало в собі мармурові високі колони, згори освітлювалося помаранчевими лампами, а по його підлозі пролягали залізничні рейки. Весь вид приміщення Фелісії сильно нагадав перрон метро, на якому вона багато разів бувала з матір'ю у Брайтоні. Дальня стіна цього поверху цілком була відсутня. Натомість, прямо в нічне небо тягнулася неосяжна залізнична колія. Посередині цього своєрідного перону зупинився вже знайомий яскравий потяг, котрий Фелісія бачила здаля.

Здавалося, що він спеціально застиг на цьому перроні, чекаючи саме на свою єдину пасажирку. У дівчини не було іншого вибору, крім як підбігти до транспорту й застрибнути всередину купе. В цей же момент на поверх піднялася Сесілія. Помітивши Фелісію у потязі, жінка гнівно закричала та кинулася наздоганяти її. На щастя, двері встигли зачинитися буквально перед носом жінки. Дорсет тільки безсило розбила скло своєю сокирою, але тут же потяг загудів й рвонув миттєво по колії вище. Важко дихаючи, Фелісія пройшла до найближчого сидіння та зі стогоном впала на нього. Лише зараз дівчина в повній мірі відчула біль та оніміння у плечі на місці кривавої рани від леза сокири. Присвітивши ліхтариком на рану, Фелісія переконалася, що кістка не пошкоджена. Лезо пройшло майже повз, лише розідравши шкіру й викликавши незначну кровотечу. Дівчина відірвала від власної джинсової куртки шматок тканини й перев'язала міцно рану. Вона відчула себе трохи легше.

Весь цей час потяг тихо стукотів коліщатами по рейках, радісно висікаючи на всі боки іскри. Фелісія визирнула у віконечко купе й благоговійно застигла перед ним. Це було вражаючим видовищем спостерігати за потягом, який їхав буквально у повітрі. Колії пролягали кільцем довкола будинку й часто під ними можна було помітити вогні нічного Рейвенхарту, далекий туман, нічну пітьму та подвір'я дому Дорсет. Гротескні прибудови будинку видавалися ще більш химерними з цього ракурсу, ніби хтось хаотично накидав все, що тільки йому забажалося додати до загального вигляду будинку. Місцями колія страшно нагадувала Фелісії дитячі атракціони з тими легендарними гірками. Потяг то різко летів вгору, то так же само стрімко падав вниз, а по дві сторони від нього проносилися різноманітні поверхи химерного велетенського будинку. Від такої поїздки дух захоплювало й адреналін у крові починав вирувати. Тільки Фелісія ніяк не могла збагнути, як Дорсет могла збудувати у своєму будинку цілий атракціон та навіщо їй мати потяг, який мандрує поміж самими високими поверхами? Це здавалося абсурдним та зовсім не зрозумілим.

Фелісія почала із цікавістю оглядати саме купе, в котре з таким поспіхом вбігла. Воно було досить розкішним. Самі сидіння були з темно-червоного м'якого оксамиту, їх розділяли між собою зручні маленькі столики з жовтої деревини. Під стелею коливалися яскраві кришталеві люстри і вони видавали мелодійний передзвін своїми оздобами. На стінах купе висіли якісь картини із лісовими пейзажами та золотими рівнинами. Тут було так спокійно й комфортно, що Фелісія трішки заспокоїлася й розслабилася. Неочікувано поряд із собою дівчина відчула якусь хвилю холоду. Перевівши погляд на її джерело, Фелісія закричала та різко відсахнулася в сторону. Поруч із нею на сидінні сиділа маленька дівчинка років дванадцяти. Її фігура то робилася тьмяною, то ставала дедалі яскравішою. Довге красиве темне волосся опускалося до самого поясу, оточуючи приязне личко із енергійними зеленими оченятами, чорними бровами, гостреньким носиком та усміхненими губами. Дівчинка носила на собі чорну простеньку сукню, а на ногах, якими вона весело хилитала, були рожеві черевички. Незнайомка здивовано підвела одну брову, а потім спитала лагідним дзвінким голосочком:

-Привіт, а ти куди прямуєш? І чому так дивно реагуєш на мене? Невже й дійсно все так кепсько зі мною?

-Я.... Ем .... Привіт!- зовсім ошелешено вичавила із себе Фелісія, здивувавшись простій спокійній реакції привида- Я випадково прибігла до потягу, бо рятувалася від пані Дорсет. А ти ... Ну я не чекала на супутницю від сили зовсім. Ти Карен, так?

-Випадковостей не буває, Фелісія, все у цьому світі заздалегідь заплановано- повчальним зарозумілим тоном відгукнулася дівчинка, хитро блиснувши оком- Можливо, що й нашій зустрічі судилося статися. Так, я Карен. Невже ти мене пригадала?

-Ми знайомі?- вражено поцікавилася у привида Фелісія, роздивляючись дівчинку в усі очі- Звідки ти знаєш моє ім'я та що я повинна була пригадати?

-Зрозуміло, значить ти нічого ще не пам'ятаєш- важко зітхнула Карен, складаючи тоненькі ручки на грудях- Не мені тоді нагадувати про все, на жаль. Я знаю твоє ім'я звідти ж, звідки ти знаєш моє. Колись, ми вчилися в одній школі. Вочевидь, твій пережитий шок настільки сильний, що заблокував та сплутав всі твої спогади із могутньою ілюзією. Цей потяг, цей будинок.... Вони такі, бо їх такими хочеш підсвідомо бачити саме ти.

-Я.... Я не знаю, це місце дуже дивне, весь час змінюється й не бажає мене полишати- важко зітхнула Фелісія, смутно опускаючи голову- Я нічого не хочу із цього бачити. Мені потрібно просто врятувати Корі Флойда та спинити злочини твоєї матері, Карен!

-А чи не запізно ти вже схаменулася?- розвела руками в сторони дівчинка, невдоволено хитаючи головою- Мені дуже гірко стає на душі від всіх цих марних жертв. Та аварія була випадковістю, але мені та батькові із ненародженим братиком судилося померти в ній. Я не бажала, щоб через мене мама страждала.... Не бажала, щоб люди помирали через мене, через її бажання. Мені краще вже в іншому світі, повернення немає. А вона цього не розуміє. Вже стільки дітей віддало своє життя за марні амбіції моєї матері. А ти, Фелісія? Чим ти краща за неї? Ти про все здогадалася завдяки передбаченню долі, але змовчала. Ти віддала на смерть друга, якому присягнулася допомогти й не полишати позаду. Ти жила із цим почуттям вини все своє свідоме життя й так і не змогла пробачити собі власні темні гріхи. Чого ти борсаєшся? На що сподіваєшся?

-А що, мені скласти ручки на грудях та чекати поки смерть прийде?- сердито дорікнула Фелісія- Ти права, Карен, я не буду сперечатися. Все моє життя моя совість говорила рівно те саме, що й ти. Кожної ночі я повертаюся до цього будинку, шукаю в ньому Корі, щоб не врятувати його, а знову погубити. Я бажаю все виправити, подолати почуття провини, отримати від нього спокуту, якої так прагну. Я борюся, бо вірю, що після довгої ночі жахіть обов'язково настане новий світлий світанок, сповнений надії, щастя та спокою. Багато разів я бажала собі бути на місці Корі. Щоб він врятувався, а я загинула тоді. Бо цей хлопчик набагато кращий та гідніший за мене.

-Не хвилюйся, Фелісія!- знизала плечима Карен, підіймаючись на ноги- Я допоможу тобі нести цей тягар. Мою маму треба остаточно спинити, заспокоїти її божевільний дух та припинити марні терзання вас обох. В цьому ваша схожість, Фелісія. У почутті вини. Вона не пробачила собі смерть близьких. А ти не пробачила собі смерть Корі. Неможливо все життя себе карати. Ти легко можеш впасти у темну безодню, перетворитися у нову подобу моєї матері. Але я не дам цьому статися. Я врятую і тебе, і її. Бо надія ще є. Ходімо, зараз буде наша зупинка, я вкажу тобі шлях.

Потяг якраз в цю мить почав сповільнювати свою ходу. Купе чуттєво струснуло й Фелісія змушена була триматися за спинку сидіння, щоб не впасти. Коли двері знову відчинилися, Карен стрімкою ходою пройшла в них і дівчина поквапилася слідом за своєю провідницею. Вони йшли по якомусь надто темному поверху, в котрому весь простір займали химерні вежі із коробок та старого металобрухту.

-Куди ми йдемо, Карен?- тремтячим голосом спитала свою мертву супутницю Фелісія, боязко озираючись по сторонам- До якого місця ти мене провадиш?

-Пам'ятаєш дивне приміщення, яке переправило тебе до супермаркету?- цілком серйозно відповіла питанням на питання Карен, вистрибуючи серед різноманітних перешкод на своєму шляху.

-А як це можна забути?- здригнулася від моторошних спогадів Фелісія- Надто неприємний досвід я там мала й ледве втекла звідти.

-Це місце було не єдиним- пояснила Карен, зупиняючись перед низькими дерев'яними дверима в кінці вузького коридору- За подібними дверима ти зустрічаєшся із потаємними болючими думками свого минулого, Фелісія. Зустрічаючись із власним страхом обличчя до обличчя, ти знаходиш в своїй душі сміливість до боротьби. Лише згадай, після супермаркету ти почала сміливіше давати відсіч моїй матері, а вона не могла вже тебе так залякати, як раніше. Тепер ти не безсила маленька дівчинка, а доросла жінка, яка готова кинути виклик своїм потаємним страхам й перемогти їх остаточно. Лишилося ще дві двері. Коли ти їх всі подолаєш, то будеш готова врятувати Корі й вступити в конфронтацію із моєю матір'ю. Переможи свій страх, Фелісія, стань сильнішою! У тебе в кишені є ключ від цих дверей. Відімкни їх й заходь всередину.

Тремтячими руками Фелісія дістала із нагрудної кишені вже знайомий ключ і вставила його у замкову щілину дверей. Прогортаючи його там, дівчина щиро сказала привиду:

-Дякую, що допомагаєш мені та вказуєш вірний шлях, Карен! Хоч хтось вірить в мене і це так надихає мене, дає сили боротися далі й не покладати руки. Твоя підтримка для мене надважлива. Але, чи підеш ти зі мною за ці двері?

-Ні, Фелісія, я не можу послідувати за тобою за них- смутно відгукнулася Карен, усміхаючись кутиками губ- Це ж твої страхи, а не мої. І над ними маєш владу лише ти сама. Пам'ятай, що б тебе не зустрічало по інший бік цих дверей, яким способом воно тебе не намагалося залякати, все це безсиле проти світла твого серця. Дивися уважно крізь оманливі ілюзії, мисли критично та швидко і ти переможеш ці страхи. А тепер йди, я буду чекати на тебе тут!

Фелісія вдячно кивнула дівчинці, набрала в груди повітря й рішуче штовхнула двері приміщення. Вона сміливо увійшла в нову загадкову пітьму, не знаючи, чого їй сподіватися попереду. За її спиною двері із тихим скреготом знову зачинилися. Невідомість почала діяти надто гнітюче.

                             💡💡💡

Довкола дівчини збиралися такі непроглядні тіні, що вона не могла бачити далі власної руки. Напружуючи свої очі, Фелісія почала обережно просуватися вздовж стіни. Піднявши руку із ліхтариком, вона спробувала його увімкнути, щоб хоч щось побачити. На жаль, як би Фелісія ні натискала на кнопку, пристрій не бажав вмикатися. Він лише миготів слабкими спалахами й одразу вимикався. Невже зламався? Розчарована Фелісія постукала лінзою ліхтарика по власній долоні, сподіваючись хоч якось його примусити працювати. Нічого не виходило і паніка з новою силою заполонила душу дівчини. Їй одразу стало неймовірно кепсько у оточенні підозрілих тіней. Якби тут був Корі, то він зміг би легко полагодити цей пристрій, а сама Фелісія не вміла розбиратися у роботі ліхтариків.

Старий страх перед мороком знову повернувся до Фелісії, нагадавши їй про часи свого дитинства, коли вона була змушена залишатися на самоті із тінями через власні провини перед батьками. Просуваючись навпомацки кімнатою, Фелісія неочікувано наштовхнулася кінчиками пальців на якийсь гладкий залізний предмет. Він був круглої форми, а його края неймовірно гострими. Як би дівчина його не обмацувала, все ніяк не могла збагнути що їй нагадує цей загадковий предмет. Поступово очі Фелісії почали звикати до пітьми й кімната довкола неї почала набувати певних рис. Спочатку дівчина закліпала очима, нічого не розуміючи. Вона вирішила, що їй все ще багато дивних речей у пітьмі здається. Стіни приміщення були зроблені із червоної цегли, але кожна цеглина була гігантських розмірів. Ці стіни здавалися товстими, міцними та зникали десь у височині. Із недосяжної високої стелі чорним хробаком звисав темний дріт, який закінчувався білою скляною лампочкою, котра була вимкненою. Ця лампа нагадала Фелісії таку саму, яка була в комірці її матері. Вона ніколи її не любила, бо лампочка завжди знаходилася вище, чим дівчина могла сягнути до неї, а вмикалася виключно спеціальним шнурочком, за який треба було сильно смикнути. Саме через недосяжність цього своєрідного вимикача кожне покарання коміркою ставало для Фелісії справжньою трагедією.

Це приміщення страшно було схожим на те саме, в якому мати зачиняла Фелісію кожного разу. Проте, трохи кімната й відрізнялася від звичної для дівчини. Полукільцем її охоплювали величезні дерев'яні полички на яких лежали різноманітні старі коробки, порожні пляшки, розбиті тостери та старомодні радіо, котрі моторошно шипіли у повній тиші приміщення. Чомусь всі ці речі на поличках здавалися Фелісії розміром із хмарочоси великого міста й усвідомлення цього діяло на дівчину неймовірно гнітюче. Коли вона перевела погляд на предмет, котрого торкнулася перед тим, то жахнулася до глибини душі й відскочила до стіни. Перед нею на підлозі лежала стара рибна консерва. Але яка рибна консерва! Не просто маленька, а гігантських розмірів, величиною із гору. Фелісія поряд із нею була неймовірно мініатюрного зросту. Серце дівчини зробило різке сальто в грудях і голова її запаморочилася.

Фелісія кінчиками пальців потерла власні скроні, щоб прийти до тями й знову спробувала поглянути крізь пітьму на всі предмети свого оточення. На жаль, нічого зовсім не змінилося. Предмети як були гігантського розміру, так і лишилися.

-Що зі мною сталося?- шоковано спитала саму себе Фелісія- Чому все таке велике довкола мене? Це предмети зроблені такого розміру, чи я сама раптово зменшилася?

У цю саму мить Фелісія почула справа від себе дивний шепіт. Дівчина озирнулася в ту сторону й не втрималася від голосного крику, побачивши того, хто видавав подібні звуки. Вірніше, тих, хто шепотів без кінця. З усіх щілин та проміжків поміж старими речами до Фелісії повзли дивні потворні істоти. Здаля вони скидалися на змій або брудних черв'яків. З їхніх тіл стирчали, немов шипи, пасма короткої сірої шерсті. Тіла швидко стискалися й звивалися із сторони в сторону, просуваючи цих хробаків далеко вперед, все ближче до наляканої Фелісії. Кожен з них був розміром з дім, а коротка кругла голова не мала жодних очей, зате закінчувалася великим ротом, в якому блищали гострі ікла. Час від часу крізь зуби істоти просовували рожеві подвійні язики і саме тоді слідував моторошний шепіт, від якого мурахи починали бігти по спині, а живіт охоплювала сильна судома.

Фелісія поквапилася відскочити в іншу сторону, але помітила, що й зліва були подібні істоти. Вони сповзали по стіні приміщення, із противними звуками стрибали на підлогу й лізли вперед. Їхні зуби клацали, язики шипіли, а від цих невідомих істот у всі боки розповсюджувалася аура страху й голоду. Якщо вони дістануться до Фелісії, то просто розчавлять її та з'їдять. Потрібно було тікати звідси негайно. Дівчина кинулася до дверей, з яких увійшла до цього приміщення. Вона точно пам'ятала свій маршрут і сумнівалася, що заблукала, адже навіть не відходила на далеку відстань від виходу. Проте, її пальці зараз всюди наштовхувалися на суцільну цеглу, вкриту пилом та тріщинами. Якщо двері колись тут були, то вони щезли безслідно, замурувавши Фелісію із цими голодними хробаками навічно. Притиснувшись до стіни, дівчина розширеними очима дивилася на те, як її з усіх боків починають оточувати ці химерні створіння. Жахи на цьому не скінчилися. Тіні, які оточували тіла істот, важкими пасмами літали довкола них і постійно змінювали форму створінь. Фелісія бачила, як хробаки приймали вигляд блідих дітей із мертвими синіми губами й гнилою плоттю, яка шматками злазила із їхніх кісток. Ці живі трупи загрібали гострими нігтями землю, волокли свої вологі огидні тіла з клаптями одягу на них та видавали крізь нерухомі щелепи зміїне шипіння. Вони тягнули свої руки та бажали розірвати Фелісію на шматки, адже її провина була в тому, що вона вижила, врятувалася, хоча їй судилося стати одною із тих, хто помер від ритуалів Дорсет. Інші хробаки теж змінювалися і Фелісія розширеними від страху очима бачила перед собою різноманітні обличчя, спотворені язвами й вогнем. На неї дивилися обличчя батьків, в очах котрих Фелісія помічала зневагу й розчарування. Тут же були Джефрі й Рей, губи яких шепотіли прокльони дівчині, через яку постраждали вони самі. Трохи оддалік повз по землі хробак, який мав обличчя моторошної бабусі, частина якого вже стала жовтим черепом. Істота вишкіряла потворні гнилі зуби й здавалося, що знущалася із безпомічної дівчини перед собою.

Фелісія запанікувала. З різних боків на неї продовжували сунути ці страхітливі створіння, а жодного виходу не було. Вона б з радістю знищила тіні довкола хробаків світлом ліхтарика, але він не працював у цьому царстві могутньої пітьми. Невже це кінець її шляху? Дівчина почала вертіти головою, сподіваючись побачити якусь підказку, котра допомогла б їй виплутатися із такої паскудної безвихідної ситуації. Що робити, коли ліхтарик не працює? І тут Фелісія поглянула на лампу над своєю головою, з якої звисав рятівний шнурок. Хробаки довкола неї були істотами пітьми, яких точно могло подолати тільки світло. А світло може дати саме ця лампа. Проте, як дістатися до неї? Відповідь прийшла сама собою, коли Фелісія побачила велику коробку з-під соку, яка щільно прилягала до найближчої полички. Вона спробує підійнятися вгору по кожній поличці й нарешті дістатися до вимикача. Коли Фелісія за нього потягне, то існував шанс того, що світло від лампочки знищить цих істот та врятує їй життя.

Зрозумівши план своїх дій, Фелісія зціпила зуби та рішуче кинулася вперед. Вона перестрибнула через двох хробаків. Близько від неї вони знову прийняли свій справжній вигляд та іклами клацнули біля самісіньких кросівок дівчини. Від такого відчуття у Фелісії піт виступив на лобі, але вона не стала озиратися назад, а просто кинулася вперед. Дівчина стрибнула на коробку й почала підійматися по ній, виважуючи власне тіло, немов альпініст на гірському схилі. Важко дихаючи, Фелісія подолала гладку поверхню коробки та дісталася самісінької її вершини. Там вона дозволила собі зазирнути за край і жахнулася від того, що побачила. Хробаки рухалися із неймовірною швидкістю та долали перешкоди набагато краще за Фелісію. Вони не збиралися здаватися та прагнули розірвати дівчину на шматки. Якщо вона буде стояти на місці та нічого не робити, її легко наздоженуть.

Фелісія розвернулася та побігла далі. Декілька разів вона послизалася на гладкій поверхні коробки і падала на одне коліно. Дівчина змушувала себе підводитися та бігти далі, адже більшість хробаків вже показалася з протилежного кінця коробки. Фелісія стрибнула на стареньку дерев'яну поличку. Вона заскрипіла під її ногами та захиталася так сильно, що дівчині аж кепсько стало. З висоти полички підлога внизу вже здавалася їй недосяжною та такою далекою, що при будь-якому падінні Фелісія й кісток би не зібрала. На щастя, поличка витримала її присутність і дівчина побігла по ній далі. На своєму шляху вона минала величезні скляні пляшки, старовинні вази, якісь красиві келихи й порожні сільнички. При кожному повороті полички, Фелісія чула за спиною нестерпний шепіт хробаків та рух їхніх липких тіл. Вони не відставали від неї, місцями зрізаючи шлях, просто підіймаючись по стінам там, де Фелісії потрібно було уникати перешкод. Бігла вона так довгенько, підійнявшись вже на значну висоту, як от перед нею виникла неочікувана перешкода.

Попереду обривалася перша частина полички, а над нею одразу височіла наступна. Перестрибнути провалля було неможливо і Фелісія у відчаї спинилася. Хробаки з кожною секундою наближалися все ближче. У дальньому кутку вже сяяли їхні ікла та блищали потворні слизькі тіла. Від страху та паніки дівчина бігала по краю полички та не знала, що робити. Вона повністю розгубилася. І тут їй на очі потрапила велика старовинна ваза. Вона була синього кольору із білими смугами, а її горловина походила на саму високу середньовічну вежу. Це могло б стати ідеальним мостом, якби Фелісія змогла зрушити з місця цю посудину. Дівчина підбігла до вази й почала її штовхати плечем. Яких би зусиль Фелісія не докладала, ваза не зрушила з місця ні на міліметр. Вона вся спітніла, вже била по гладкій поверхні посудини й кулаками, і ногами, але це мало що давало. П'ятеро хробаків тим часом вже досягли середини полички й наближалися до Фелісії, змінюючи свій вигляд на моторошну подобу Сесілії Дорсет із блідим обличчям, сяючими очима й гострими іклами у роті. Дівчина перебувала у повному розпачі від того, що її план провалився. І тут вона побачила, що під стіною стоїть величезний тенісний м'ячик. Він був круглим і дуже поганенько тримався у своєму куточку. Якщо його підштовхнути, то він під кутом покотиться вниз по поличці і точно повинен повалити вазу, закривши провалля між поличками. Не довго думаючи, Фелісія схопилася долонями за поверхню м'яча й штовхнула його. Як вона й сподівалася, м'яч різко покотився вниз і дівчина ледве встигла сховатися у нішу поміж старими коробками, щоб він її не розчавив. На своєму шляху м'яч розкидав в сторони нахабних хробаків, які піднялися надто високо і врізався у центр вази. Вона із хрускотом розбилася на друзки і горловина впала між двома поличками, міцно застрягши над проваллям.

Полегшено видихнувши, Фелісія вихопилася із свого укриття й побігла вперед. На саморобному мосту вона трохи зменшила ходу, балансуючи руками й боячись дивитися у прірву. Подолавши провалля, дівчина досягла вищої полички й тепер могла сміливо продовжувати свою мандрівку до самої стелі приміщення. Хробаки не припиняли свого полювання. Вони дощем сипалися з темної висоти, підіймалися по стінах приміщення, були позаду дівчини й намагалися заблокувати їй дорогу попереду. Один із них кинувся вперед та розірвав зубами джинси на нозі Фелісії. Лише якимось дивом він не зачепив іклами шкіри дівчини. Сильним ударом ноги, Фелісія примусила нападника зіщулитися й перескочила через його голову. Добігши до кінця полички, Фелісія побачила, що там знаходиться величезна стара іграшка. Це був якийсь котик на пружині, що вискакував із невеличкої коробочки. Зараз іграшка була зіпсована, проте Фелісія вирішила скористатися законами фізики у цьому випадку. Пружина могла допомогти їй перестрибнути на вищу поличку, яка знаходилася над головою дівчини. Піднявшись між гострих котячих вух, Фелісія просто підскочила на місці. Іграшка одразу вистрелила її у повітря. Від неочікуваності цього польоту у Фелісії засвистіло повітря у вухах й серце забилося шалено в грудях. Вона миттєво пролетіла простір поміж двома наступними поличками й важко приземлилася серед чергових величезних пляшок. Їхнє скло задзвеніло від падіння дівчини. Нові хробаки миттєво вискочили з-за них й кинулися на Фелісію, роззявивши свої голодні пащеки. Дівчина кинулася бігти далі, пірнула у вузеньку щілину поміж порожніми консервними банками. Один із хробаків спробував вкусити Фелісію за спину, але промахнувся й просто розкидав власним тілом всі консерви. Вони із брязкотом попадали вниз, зникнувши у пітьмі. Попереду Фелісія побачила цілу хмару із хробаків, яка хвилею рухалася просто на неї. В останню хвилину, дівчина пірнула в мишачу діру, яку встигла помітити у стіні поряд із собою.

Назустріч їй кинувся переляканий величезний щур та ледве не розчавив Фелісію своїми лапами. Дівчина скрикнула та відсахнулася в сторону, але удар голого щурячого хвоста все рівно збив її з ніг. Прийшовши до тями, Фелісія схопилася на ноги і побачила, що хробаки увірвалися в мишачу нору й накинулися на щура. Він миттєво щез під їхніми слизькими тілами й тільки придушений писк нагадав про присутність звірка тут. В усі сторони полетіли шматки шерсті й плоті. Не гаючи часу, Фелісія рвонула далі. Пройшовши наскрізь через діру, вона вихопилася на іншому боці вже наступної полички й побігла далі. На своєму шляху дівчина перелізла через великий старомодний годинник, яким вже ніхто давно не користувався. Кожна його стрілка була більшою за розмір тіла самої Фелісії. З обох сторін почали траплятися старенькі радіоприймачі, які так гучно шипіли, що у Фелісії нестерпно заболіли вуха. Це шипіння змішувалося із шепотами хробаків і доводило дівчину до шаленства. Фелісія швидко подолала ці перешкоди та спинилася на самій верхній поличці. Прямо перед нею розгорталася величезна прірва, далі шляху вже не існувало. Проте, попереду розташовувалася й сама лампочка із шнурком. Фелісія бачила в її блискучій скляній поверхні своє власне відображення із скуйовдженим волоссям, великими очима із збудженими зіницями й блідою шкірою. На плечі її й одязі застигли смуги крові, було багато подряпин на всьому тілі й дір на штанах й куртці.

Позаду Фелісії вже зібралася вся орда хробаків. Вони знову змінювали форми і ці потворні обличчя гучно сміялися з дівчини. Створіння обступали її з усіх сторін та притискали спиною до прірви. Ще трішки і вони накинуться на неї й почнуть рвати гострими зубами, як того нещасного щура в дірі. Фелісія вся затремтіла від тваринного жаху, а піт застилав їй очі. Думки плуталися від страху, але дівчина силою волі змусила себе відпустити всі інші відчуття, зосередитися на цілі перед собою. Фелісії вдалося відгородитися від орди хробаків та прірви позаду себе. Вона бачила тільки шнурок, якого потрібно було сягнути за будь-яку ціну. Озираючись довкола, дівчина помітила, що на краю полички лежав цілий набір зелених дротиків, тих самих, якими грають в дартс. Їхні хвостики нагадували крила літака, а самі снаряди були легенькими й зручними. Не довго думаючи, Фелісія схопила один із них, замахнулася дротиком й побігла до самісінького краю полички. В цю мить дівчина сама собі нагадувала олімпійського спортсмена, який змагався у метанні списа на рекордну відстань. Фелісія з усієї сили розмахнулася та кинула дротик вперед. Із низьким свистом він полетів. Фелісія ледве встигла стрибнути за ним слідом та вчепитися в його хвостову частину. Деякі із хробаків теж стрибнули за дівчиною, але не встигли наздогнати її і тому впали миттєво додолу, а інші застигли на краю платформи, розлючено роззявивши пащеки. Повітряна течія розпластала Фелісію по всьому дротику, волосся закрило їй обличчя, а дихати було нестерпно важко. У ребрах відлунював сильний біль і дівчина ніяк не могла вдихнути на повні груди. Неочікувано дротик застиг на півшляху до лампочки й почав стрімко втрачати свою висоту. Скоріше за все, його обтяжила вага самої Фелісії. Злякавшись падіння, Фелісія стрімко почала чіплятися за гладку поверхню дротика, зроблену із пластика, аж поки не досягла тонкої гострої голки. Прицілившись очима до шнурка, Фелісія розігналася та стрибнула просто на нього. Почепившись руками за шнур, як за ліану в джунглях, дівчина із усієї сили смикнула за нього. Лампочка спалахнула яскравим світлом й осліпила Фелісію. Від різкого спалаху дівчина відпустила руки й полетіла донизу. Її серце завмерло. Зараз ще мить і вона розіб'ється у пляму крові.

Неочікувано Фелісія просто боляче вдарилася спиною та коліном о підлогу, але не померла від цього. Стеля над її головою йшла обертом. Але тепер на ній радісним сонечком сяяла яскрава лампочка. Дівчині одразу стало легше дихати і хвиля страху миттєво зникла, немов її ніколи й не було. Притримуючись рукою за спину, Фелісія підвелася на ноги і тут щось зачепила кросівком на підлозі. Подивившись на цей предмет, дівчина побачила, що це вже знайома їй стара консерва, але тепер звичного невеличкого розміру. Окинувши поглядом все приміщення, Фелісія одразу відчула, що воно неймовірно маленьке та тісне, а не розлоге й страшне, яким було у пітьмі за мить до цього. Її зріст знову прийшов до норми, а всі предмети зменшилися. Хоча, можливо, що нічого й не було великим? Як відомо, у пітьмі наш страх та уява здатні малювати химерні й жахливі образи, так вже побудована людська психологія та звичайне сприйняття. Жодних моторошних хробаків теж більше не існувало. Фелісія перемогла свій власний страх перед тінями, який жив у ній від самого дитинства й тепер дівчина відчувала себе сильнішою та вищою, ніж раніше. Це відчуття додало їй надії, що ця ніч довгого кошмару обов'язково закінчиться інакше, ніж раніше, і вона врятує Корі Флойда з рук лихої пані Дорсет. За своєю спиною Фелісія помітила вже звичні старенькі двері. Вони були на своєму місці і виявляється нікуди не зникали, а пітьма ввела дівчину в оману. На обличчі Фелісії проступила крива посмішка і вона поквапилася вийти із тісної комірки, адже на неї з іншої сторони чекав привид Карен, який повинен був вказати їй подальший шлях у заплутаному лабіринті приміщень велетенського будинку пані Дорсет.

                             📦📦📦

Вийшовши до знайомого напівтемного коридору, Фелісія побачила під стіною темну фігурку Карен. Дівчинка все так само постійно випромінювала дивовижне місячне сяйво й змінювала стан тіла від матеріального до напівпрозорого. Повернувши голову до Фелісії, Карен здивовано розширила власні очі та радісно проказала:

-Ти повернулася! Значить, не все ще марно. Я знала, що ти віднайдеш у собі сили боротися із цією внутрішньою пітьмою у власній душі. Твій найбільший ворог зараз не Дорсет, а ти сама, Фелісія. Ти робиш себе слабшою, піддаючись всім своїм страхам, але зустрівшись із ними й прийнявши себе справжньою, ти здатна чинити опір моїй матері та мінливій природі цього будинку.

-За цими дверима на мене чекав досить дивний досвід- чесно зізналася Фелісія, підійшовши ближче до дівчинки- Це було вражаюче і я досі не оговталася від всього пережитого. Голова йде обертом від постійних неочікуваних подій, які чигають на мене за кожними дверима цього химерного будинку. Я хотіла в тебе поцікавитися, Карен, а куди ж нам рухатися тепер? Двері до підвалу блокує електронний замок. Його не відчинити жодним із нормальних способів, окрім як віднайти ключ-карту до нього.

-Все по порядку, Фелісія!- трохи суворим голосом зауважила Карен й почала повільно йти по коридору у зворотному напрямку- Слідуй за мною та не відставай. Ти не повинна забувати, що шлях до підвалу та порятунку Корі Флойда зараз лежить у твоїй перемозі над першочерговими страхами. Залишилися останні двері, за якими на тебе чекає нова неприємна зустріч із темним минулим. Проте, вхід до них теж блокує замок. Він звичайний, не треба хвилюватися. Ключ до нього знаходиться на самій стрісі будинку. Туди провадить залізнична колія, тому залишок цього шляху ми знову подолаємо на потязі.

-Добре, значить мені потрібно буде просто приїхати на нову своєрідну станцію, вірніше, поверх будинку, й забрати цей ключ?- поцікавилася у привида збентежена Фелісія, наздоганяючи дівчинку перед дверима потягу, котрі одразу гостинно відчинилися перед ними- Щось це занадто легко для цього будинку. Яку деталь ти від мене приховала? Кажи краще одразу, бо я хочу знати, що на мене буде чекати попереду.

-Ти права, ключ не дасться тобі в руки так легко, як ти думаєш- із таємничою усмішкою відповіла Карен й прослизнула до потягу.

Фелісія зовсім заплуталася в туманних словах привида, тому не знайшла нічого кращого, ніж просто зайти до потягу, пройти чергу вузеньких переходів поміж вагонами та зручно влаштуватися поруч із Карен у вже знайомому комфортному купе від якого віяло теплом й затишком. Трохи помовчавши, дівчина не витерпіла й задала хвилююче питання:

-Що ти маєш на увазі, що ключ мені не дасться до рук? Тільки не кажи, що в нього виросли ніжки й він почав бігати поверхом, адже я нічому вже не здивуюся.

-Ні, до такого ще не дійшло- знизала плечима Карен, засміявшись лунким сміхом- Я мала на увазі те, що ти його не зрушиш жодною титанічною силою. В стріху вмонтований великий магніт. Він дає енергію, завдяки якій функціонує ця залізнична колія. Його механізм постійно обертається довкола своєї осі, створює тертя й виникає магнетизм, який породжує цілу низку процесів, котрі й підтримують всю цю систему у русі. А ключ просто випадково прилип до поверхні магніту, коли мама намагалася приховати його на стрісі. Їй було байдуже потім на його долю, адже більш надійної схованки неможливо вигадати.

-Що ж мені тоді робити?- тяжко зітхнула Фелісія, запустивши руки у волосся- Потрібно якось вимкнути цей магніт, хоча це й зупинить такий зручний потяг. Вибору в нас немає.

-Так, ми пожертвуємо зручністю задля досягнення необхідної мети- із згодою закивала головою Карен- Не хвилюйся, у мене вже є рішення і я тобі підкажу, що робити. Зараз потяг відвезе нас на саму вершину будинку. Там тобі потрібно буде вийти на зупинці, пройти через сад із трояндових кущів та знайти під ними спеціальний щиток, вмонтований у черепицю. Коли ти його відкриєш, то побачиш там мідні коліщатка, котрі обертаються між собою. Достатньо в них кинути якимось предметом і вони застрягнуть. Тоді не буде обертання, зникне сила тертя і магніт втратить свою силу.

-Добре, ключ я заберу, але як тоді ми повернемося на нижні поверхи будинку?- замислилася Фелісія, підперши голову кулаком й не відводячи очей від зелених блискучих оченят Карен.

-А тут вже доведеться стрибати із даху й користуватися твоєю парасолькою. За мене не хвилюйся, я можу проходити легко крізь будь-які перешкоди, тому буду чекати тебе вже на першому поверсі цього будинку. Стережися, бо моя мати продовжує тебе шукати й легко зможе віднайти тебе у такій близькості від підвалу- просто відповів привид, вказавши пальцем на парасольку, яку Фелісія не випускала весь час з моменту відкриття її дивовижних здібностей.

-Навіщо взагалі будувати довкола будинку химерну залізничну колію й хто міг поставити тут реальний потяг на автопілоті?- покрутила пальцем у скроні Фелісія- Це виглядає так дивно, незрозуміло і здається притягнутим за вуха, задля більшої дивовижності цього місця.

-Ти подумай краще, Фелісія- серйозно заговорила Карен і в її очах відбився смуток- Що бачать люди зараз перед собою? Просто химерний будинок, котрий постійно змінюється? Порожній потяг, який циркулює поміж величезними прибудовами до загальної конструкції? Просто залізничну колію, підвішену майже у повітрі? У цьому сприйнятті подібних деталей в їх звичному сенсі й криється неуважність самих людей, хто називає речі своїми іменами. А що, коли все не те, чим здається на перший погляд?

-Що ти маєш на увазі, Карен?- насупила свої брови Фелісія- А як же називати всі ці явища, як не своїми іменами? Я бачу перед собою чортів гротескний будинок, двері, які провадять часто в порожнечу або глухі кути, велетенські заплутані лабіринти, страшних створінь й цю довгу колію, яка поєднала вищі поверхи між собою. Як інакше назвати речі?

-Ти дивишся на такі деталі дуже прямолінійно, Фелісія, а треба глибше розгледіти їхній сенс- склала ручки на грудях Карен, підібгавши бліді губки- Люди із посмішкою дивляться на ці всі деталі й часто починають дивуватися із уяви, яка породила всі ці химерні речі й склала їх у несумісні купи. От поглянь уважно на колію та цей потяг і скажи, що тобі вони нагадують?

Фелісія визирнула у віконечко й замислилася. Потяг тим часом вже підіймався вгору, адже колії різко забирали вище, оточували будинок новим завитком і різко пірнали донизу, пронизуючи наскрізь велику трикутну стріху.

-Ця колія мені чомусь нагадує атракціон- невпевнено зауважила Фелісія, знизавши плечима- Вони не дуже рівні й весь час трапляються такі ділянки, що беруть то вище, то нижче, і від них прямо дух захоплює.

-Атракціон.... Так, атракціон, чудове порівняння- знову сумно відповіла маленька дівчинка- Приватний атракціон у будинку. Я любила атракціони. Батьки часто мене возили туди. На останній день народження ми були на найкращих американських гірках із вражаючим видом на нічне місто. Було красиво й захоплююче. А тебе батьки возили кудись, Фелісія?

-Ні, адже частіше через мої витівки я була покарана та не заслуговувала на щось хороше- вичавила із себе невеселу посмішку Фелісія, відкинувшись на спинку зручного сидіння- Та і думаю, батькам якось було байдуже на те, чим цікавлюся я насправді. Батько майже ніколи не бував вдома, перебуваючи на роботі, котру він любив більше, чим мене. А мама хотіла з мене виліпити подобу слухняної донечки, яка буде робити все, як вона того хоче. А коли мої вчинки йшли врозріз із її особистим баченням, то вона мене зачиняла у темній комірці .... До речі, Карен, а ти можеш мені пояснити ще одну річ?

-Яку?- підняла одну брову догори дівчинка, із цікавістю поглянувши на Фелісію- Не соромся, питай, я спробую тобі допомогти.

-Ну це стосується того, що я бачила сьогодні вже за тими дверима- тихим тремтячим голосом пояснила Фелісія- Спочатку я потрапила до супермаркету, який одночасно походив і на хлібний кіоск, в якому працювала моя мама, і на супермаркети Брайтону. А далі було місце, подібне до комірки з мого дитинства. Тільки там було все великого розміру, а мене хотіли сжерти якісь моторошні хробаки із мінливими формами- дівчина здригнулася при згадці про страшних істот- Як таке можливо, що в будинку твоєї матері знаходяться всі ці місця з мого життя? Чому вони тут?

-От бачиш, ти вже починаєш критично мислити, це дуже добре- підморгнула Карен своїй супутниці та радісно сплеснула долонями- Все не те, чим видається на перший погляд, Фелісія. Звідки можна знати, що цей будинок належить точно моїй матері? Адже ти пам'ятаєш його зовсім іншим. Він змінює свою форму в залежності від твого сприйняття цього місця. Розмір може залежати від ступеня пригніченості цим страхом. За тими кімнатами не просто так починалися сторінки твого минулого, спотворені жахливими моментами. Чому після своєї перемоги над тими видіннями ти починала почувати себе краще? Чому ти навчилася протистояти у кожній кімнаті?

-Я почувала себе краще, тому що змогла подолати певний рід страху- приголомшено вигукнула Фелісія, починаючи дещо розуміти- Супермаркет втілював в собі мою самотність та почуття вини, котре ніколи не відпускало мене все життя. Але я змогла змиритися із цими жорстокими реаліями та прийняти все тим, чим воно є. В другій кімнаті я мала справу із споконвічним страхом перед пітьмою та її мінливими тінями. Можна заперечувати скільки завгодно, але цей страх жив вічно у мені і лише світло змогло його остаточно розвіяти. Я немов би пробудила в собі впевненість у собі, якої мені ніколи не вистачало. Проте, що може мене чекати за останніми дверима, я не маю жодної уяви. Виявляється у мене так багато страхів, а я про них сама ніколи й не замислювалася.

-Кожна людина має свої страхи- мудро зауважила Карен- Потаємні, чи явні, але вони в нас є. У кожного свої власні чорти в голові панують. Люди просто здатні заперечувати все, виставляти себе іншими, натягати маску доброчинності перед собі подібними, посміхатися крізь глибокий біль в душі. Більшості людей потрібна просто увага, якої вони не отримують часто від своїх рідних, не в кожного є справжні хороші друзі. Для них бажання бути почутими й підтриманими - як ковток свіжого повітря, як ясне сонце після похмурого дня. Самотність породжує сумніви й страхи. Тому, неймовірно важливо спілкуватися із своїми друзями та близькими, проявляти більше участі в їхньому житті. Інакше багато проблем може виникнути через нашу неуважність, через впевненість, що все завжди буде нормально та нічого в нашому житті не зміниться. Проте, годі цих філософських розмов. Ми вже прибули до пункту призначення. Візьми із собою якусь річ, тут у потязі їх багато. З її допомогою вдасться заблокувати механізм магніту.

Фелісія коротко кивнула Карен, все ще перебуваючи під глибоким враженням, що привид маленької дівчинки звідкись знав такі глибокі болючі теми сучасного суспільства й говорив цілком життєві речі. Виходячи з потягу, дівчина прихопила із собою невеличку картонну коробку. Вона була потрібного розміру, щоб потрапити до того щитка й надійно зачепитися за коліщатка, заблокувавши їх. Прямуючи за Карен на стріху, Фелісія вражено озиралася довкола. Над її головою простягалося темне полотно нічного неба. На ньому дрібними вогниками сяяли зорі, а з-за легких темних хмар визирнув срібний півмісяць. З чорного високого димаря до неба линули пасма диму, приймаючи химерні фігури, якими хотілося милуватися вічність. Далеко внизу слабкими вогнями крізь туман сяяло нічне місто, занурене у глибокий сон. Спів цвіркунів зачаровував слух. На якусь мить Фелісії захотілося просто лягти на червону черепицю стріхи, покласти під голову руки, милуватися зорями, дихати на повні груди чистим повітрям й слухати цю неповторну музику природи. Це змушувало забути про всі пережиті жахіття та тяжкі випробування, відпустити все темне подалі від себе й знайти власний душевний спокій у тиші простого мрійливого буття.

Йдучи за Карен по даху, Фелісія страшно здивувалася, коли довкола них почали траплятися цілі зарості із колючих трояндових кущів. Всі вони розквітали яскравими темно-червоними квітами, які скидалися на бризки крові серед темної зелені листви. Квіти випромінювали у нічне повітря приємний терпкий запах, який Фелісії нагадував чомусь міцний чай. Кущі проростали прямо крізь тріщини даху. Проходячи повз ці зарості, Фелісія сильно подерла собі одяг й подряпала теж руки та обличчя. Але вона не зважала на це, адже вражено розглядала цю тендітну красу, котру не сподівалася побачити у такому ненависному для себе місці. Попереду неї Карен йшла дуже легко, просто проходячи наскрізь всі зарості й не звертаючи на кущі жодної уваги.

-Це так красиво й дивовижно, але як можуть квіти троянди перебувати на даху? Невже це можливо? Вони чомусь страшно нагадують квіти, з якими полюбляла бавитися моя мати, коли я ще була зовсім маленькою дівчинкою- тихим шепотом поцікавилася у дівчинки Фелісія, боячись порушувати магічну красу цієї ночі.

-В такому місці, як це, можливо все!- не озираючись, відповіла Карен- Можливо, що твої самі найдорогоцінніші спогади зберегли цей шматочок щастя й відтворили його у цьому саду. Моя мати теж полюбляла виводити різноманітні види квітів. Завжди говорила, що квіти слугували їй кращими друзями, із якими вона могла забути про весь навколишній світ та власні турботи. Квіти люблять добрих людей і часто радо ростуть, коли їх пестять ніжні люблячі руки. Такі були й в моєї матері, поки.... Поки нас не стало. Тоді все змінилося. Квіти зав'яли, вона забула про них й першою покинула навічно. Тепер її любов'ю стали ритуали, закляття й кров. Це спотворило душу матері до невпізнання. Але я вірю, що все це скінчиться одного дня й вона отримає свій власний шанс на порятунок й спокій для душі. Хоча, можливо, що все це вже сталося, просто я про це ще не знаю. Адже час в цьому місці немов би застиг у стагнації і ніколи не рухається вперед. Годі про це, ми прийшли. Тепер вкинь коробку до механізму.

З цими словами Карен зупинилася біля самого великого куща троянди й показала рукою на щось у його підніжжя. Коли Фелісія підійшла ближче, то дійсно змогла там побачити невеличкий іржавий люк із якимись напівстертими написами. Нахилившись до нього, дівчина його із зусиллям відчинила. Всередині Фелісія зауважила складний механізм із безліччю мідних коліщат різного розміру, які оберталися довкола власної осі у хитромудрому ритмі, вистукуючи низьку протяжну мелодію. Не довго думаючи, дівчина жбурнула в саму середину конструкції свою коробку. Вона миттєво застрягла поміж цими коліщатами, пролунали хрипіння, тріск й низька вібрація. Після цього механізм одразу застиг. Коліщата марно спробували розірвати цупку картонну коробку, але вона витримала всі атаки механізму й примусила  його спинити свою роботу.

-Чудово, просто чудово!-схвально закивала головою Карен- Тобі вдалося зіпсувати механізм магніту. Тепер зустрінемося вже на самій стрісі. Я то пройду туди наскрізь, а от тобі краще стрибати з даху й пролетіти у кругле віконечко на парасольці. Не бійся, скла там немає, адже воно давно обсипалося від часу. Більшість поверхів пошкоджена й занедбана, тому моя мати тут майже ніколи не буває і її слід стерегтися тільки на самих нижніх поверхах. Ходімо, заберемо ключ й будемо рушати далі!

Фелісія не встигла й очима кліпнути, як Карен, у прямому сенсі цього слова, провалилася крізь землю із загадковою усмішкою на устах. Привид зробив це так спокійно, немов для нього ця операція була звичною справою. Фелісія ж від неочікуваності відскочила подалі, широко відкривши очі. За свою коротку мить знайомства із Карен дівчина вже встигла забути, що має справу із мертвою супутницею, а не живою. Отямившись від першого шоку, дівчина почала дертися крізь колючі хащі троянд до трикутної вершини даху. Від солодкого п'янкого аромату квітів у Фелісії вже голова йшла обертом й вона хотіла швидше залишити це місце позаду. Зупинившись на краєчку карніза, дівчина застигла у хвилинній нерішучості. Адже під її ногами розгорталося далеке темне подвір'я та нічне місто із тьмяними вогниками ліхтарів. Поряд із Фелісією з приглушеним карканням пролетіли два ворони. Злякавшись, дівчина ступила за край стріхи й почала падати вниз. Її шлунок шалено закрутився всередині, небо та земля змінювали місце одне одного у полі її зору, а волосся хлестало Фелісію по обличчю. Подолавши власний страх, дівчина відкрила парасольку і та одразу підхопила повітряну течію та сповільнила падіння Фелісії.

Дівчина вирівняла своє тіло вертикально й почала підлітати ближче до круглого віконечка по центру трикутної стріхи. Там справді зовсім вже не було шиби і Фелісія без жодних перешкод пролетіла всередину ногами вперед. Перескочивши через підвіконня, дівчина склала парасольку й спробувала знову ввімкнути ліхтарик, адже довкола панувала важка пітьма, яка чорною завісою лягала на очі, не даючи вільно озиратися по сторонам. На щастя, ліхтарик припинив барахлити й миттєво ввімкнувся. Цей факт втішив Фелісію й вона повела промінчиком по новому приміщенню. Зсередини внутрішня сторона даху була дерев'яною і кожна балка горизонтально підтримувала цілу конструкцію. Від них йшло тихе потріскування чи то від старості, чи від вітру, який потрапляв у маленькі тріщини на деревині. Посередині даху розташовувався великий круглий залізний пристрій, в центрі котрого знаходилися загадкові котушки із мідним дротом. Від цього гігантського магніту вгору й в усі боки відходили інші, більш темні, дроти. Схоже, що цей пристрій і справді слугував для забезпечення енергією цілої залізничної колії у всьому велетенському будинку. Після того, як Фелісія зіпсувала коліщата нагорі, котушки зупинилися й тепер нічого тут не працювало. Підлогу біля магніту вкривали різноманітні залізні предмети - вилки, ложки, старі іржаві ножі, якісь залізні оздоби, старомодні великі чайники червоного кольору з білими плямами, розбиті радіоприймачі, деталі від телевізорів старих епох та, навіть, великі білі радіатори. Все це відчепилося від поверхні магніту після його деактивації, а до цього, схоже, міцно трималося за стінки пристрою.

-Ключ впав за оці старі коробки, бери його негайно і давай рушати вже далі- несподівано відгукнулася Карен, виринаючи прямо із середини магніту й показуючи тонким пальчиком на завали старих речей.

Фелісія підійшла туди, освітила ліхтариком купу металобрухту й дійсно помітила черговий ключ. Він був зроблений із дивовижного металу. Майстер придав цьому ключу ажурні візерунки на хвостику, вибив якісь таємничі символи на самій борідці, а ще ключ мав ніжно-салатний колір. Фелісія могла б легко вирішити, що ключ зроблений із нефриту, прекрасного стародавнього матеріалу, яким оздоблювали статуетки у Давньому Китаї при різноманітних імператорських династіях. Проте, нефрит не чіпляється до магнітів і це видавало справжню звичайну природу ключа. Дівчина взяла його до рук й замислено покрутила ключ у пальцях, відчуваючи його важливість для пошуків самої себе у цьому дивовижному місці. Цей ключ міг відкрити всі двері до її самих потаємних страхів і дати можливість їх врешті перемогти остаточно. Підвівши погляд карих очей на зелені Карен, Фелісія спитала твердим голосом:

-Так куди мені рушати тепер із цим ключем?

-Тобі доведеться зістрибнути вниз і потрапити знову на перший поверх- почала одразу пояснювати дівчинка, активно жестикулюючи- Пам'ятай, що десь там досі блукає моя матір і вона не припинить своїх спроб нашкодити тобі й полонити для свого ритуалу. Будь обережною та не трапляйся їй на очі. Поки не прийшов ще час тобі остаточно подолати її. Опинившись на першому поверсі, від відомої тобі вітальні пройди до сходів, але тебе повинно цікавити місце під ними, воно саме темне й закидане старими коробками. Саме за ними й ховаються останні необхідні тобі двері. Я не знаю, що на тебе там буде чекати, але коли ти подолаєш чергові страхи, то там ти знайдеш ключ-карту, останню частину, необхідну для того, щоб врешті потрапити до підвалу. Бажаю тобі успіхів, Фелісія, і пам'ятай, що за довгою страшною ніччю завжди слідує новий світанок, в якому все зло обов'язково розтане та відступить.

-Дякую за поради, Карен, але я не розумію, невже ти не йдеш зі мною?- трохи засмученим голосом спитала Фелісія, уважно поглянувши на тьмяного привида перед собою.

-Мій час тут вже спливає, Фелісія- знизала плечима дівчинка із невеселою посмішкою на губах- Всьому та всім своє місце та час. Я достатньо тебе вже провадила по цьому будинку й допомогла віднайти себе у цьому заплутаному лабіринті. Але це не мій шлях. Мій скінчився у тій аварії багато років назад. А твій ще досі триває, Фелісія. І тільки ти здатна його пройти до кінця, перемогти моторошні тіні свого минулого, відпустити все лихе, пробачити те, що неможливо було пробачити, й зустріти обличчям новий світанок. Я йду вже з цього місця й більше в нього не повернуся. Скоро вже морок відступить, а з ним зникнуть всі жахіття цього проклятого місця. Заверши те, що ти почала давно, прийми себе справжньою і тоді досягнеш успіху.

Фелісія хотіла обійняти примарну дівчинку, подякувати їй за всю ту підтримку, якої вона ніколи не мала за все своє життя. Проте, образ Карен почав стрімко танути й згодом лише білий туман нагадував про те, що тут була колись сама дівчинка. Цей туман підхопив легкий вітерець і він розсіявся, проходячи крізь щілини та розбиту шибу. Дві сльозинки скотилися з очей Фелісії, вона до крові закусила губу, а в руці міцніше стиснула ключ.

-Дякую, Карен! Я буду завжди тебе пам'ятати й зупиню те зло, яке створила твоя матір. Йому настане кінець, а на неї чекає правосуддя й справедлива кара за лихі вчинки. Вона відповість за всі свої діяння перед Богом і не допоможе їй її пекельний заступник. При денному світлі він не матиме влади!- тихо прошепотіла в тишу приміщення Фелісія.

Дівчина підбігла до підвіконня, залізла на нього й безстрашно вистрибнула назовню, у польоті відкриваючи рятівну парасольку. Срібне місячне сяйво охоплювало силует Фелісії під час польоту, створюючи довкола неї чарівний дивовижний ореол, немов янгольска благодать зійшла на цю самотню дівчину, яка переживала надзвичайні пригоди. Обережно плануючи вниз, Фелісія пролетіла крізь відчинене віконечко на задній стороні будинку. Приземлившись у приміщенні кухні, дівчина уважно прислухалася. Прямо над її головою були чутні тихі кроки і шелест сукні. Дорсет щось скиглила під носа, розмовляла сама із собою та співала дивні потворні панегірики Люциферу, завчені із сатанинських книжок. Намагаючись не видавати своєї присутності, Фелісія тихо прокралася до прихожої, зайшла під сходи і там дійсно побачила за старими коробками двері пофарбовані у жовтий колір. Вона розібрала завали коробок, переклавши їх по одній в іншу сторону, щоб вони не видавали звуків. Піт стікав по чолу дівчини, адже один невірний рух міг примусити ці коробки гучно падати і її б видав цей гуркіт. Потрібно було користатися моментом, поки Дорсет патрулювала другий поверх і не здогадалася знову спуститися на перший. Розібравши завали, Фелісія одразу встромила красивий ключ до замкової щілини й прогорнула його. Замок клацнув і двері тихенько відчинилися. Заплющивши очі, Фелісія пройшла всередину, готуючись до нових випробувань. За нею двері знову зачинилися і цим звуком її немов би відділило від чергового етапу власного життя.