Таємниці дому пані Дорсет

Сонце повільно опускалося за край небосхилу. Вже вечоріло і довгі тіні розповзалися вуличками Рейвенхарту, потягнувшись своїми кінцями аж до самісінької окраїни. Голі дерева безрадісно махали на слабкому вітру своїми розлогими вітами. Здавалося, що вони сумують за власними розкішними шатами, якими нещодавно так вихвалялися, аж поки час не забрав від них останнє вбрання. Тепер дерева змушені були чекати довгого зимового сну, після якого вони знову одягнуться в нові зелені сукні й почнуть радіти теплому весняному сонцю. Сильний туман білою завісою стелився над холодною землею, намагаючись поглинути все місто й приховати його в своїх глибинах. Від нього будинки Рейвенхарту та люди на вулицях здавалися напівпрозорими привидами далекого минулого. Із карколомними криками над домівками й головами людей носилися цілі зграї темних воронів. Вони билися між собою, розкидаючи на всі боки вугільно-чорне пір'я й пірнали до баків із сміттям, сподіваючись віднайти в них поживу.

Ці зграї на своєму шляху розганяв старенький поліцейський автомобіль. Ворони із гнівними криками пурхали в декілька сантиметрах від автомобільних шин й кружляли над дахом машини. Проте, пасажири автівки зовсім не звертали на настирливих птахів ніякої уваги. Джефрі лише натискав на звуковий клапан й цим відлякував птахів геть, щоб вони не заважали дивитися на дорогу перед машиною. Поліцейський впевнено провадив автівку вперед і її передня частина розрізала завісу туману, немов ніж, що проникав у масло. Джефрі залишався суворим та мовчазним. Низько насупивши брови, він однією рукою обертав кермо, а іншою прикладав до рота цигарку, намагаючись заспокоїти власні напружені нерви.

Від цього в автомобілі по всьому салону розходився їдкий сизий дим. Його ніяк не міг витримати колега Джефрі, гладкий поліцейський Рей Аткінсон. Спочатку нещасний чоловік тер кулаками власні очі, потім кашляв, далі вже відвертався до відчиненого бокового вікна й старався дихати тільки чистим повітрям. Нарешті він не витримав, різким рухом пухкої руки вирвав у колеги з рота цигарку й зі злістю її загасив у попільничці зі словами:

-Та годі вже тобі, Джефрі! Скільки ти вже викурив їх за цей шлях? Побережи власні легені й про мої теж подумай, адже я змушений дихати цим мерзенним табаком. А я до нього зовсім не призвичаївся! Що з тобою, друже? Ти ж не парова машина, що тут дим з рота постійно випускаєш.

-Вибач, Рей, я не хотів тобі заважати своїм курінням- трохи винуватим голосом відгукнувся Джефрі й знизав плечима- Це в мене давня звичка і нічого не можу з цим вдіяти. Коли починаю сильно нервувати, то завжди посилено пригнічую свій емоційний стан тютюном. Мені він допомогає відволікатися та заспокоювати власні нерви. А ще в цьому диму краще думки формуються. Але ти правий, я повинен час від часу згадувати, що знаходжуся тут не один. А тому, хто ніколи не курив, тютюновий дим дійсно важчий за отруту!

-Та чому ти так нервуєш, Джефрі?- із співчуттям в голосі знову заговорив Рей- В цій справі немає твоєї вини. Ми всі тут ламали голову над загадковими зникненнями дітей, цими жахливими ритуальними вбивствами й тому подібним. Раніше я б заперечив той факт, що десь поліція могла допустити непоправну помилку. А тепер саме я, Рей Аткінсон, начальник поліції Рейвенхарту, повинен стовідсотково підтвердити, що нас надурила небезпечна божевільна жінка. Потрібно бути сліпцем та дурнем, щоб не зауважити її причетності до цих вбивств.

-Я б тобі сказав хороші слова підтримки, але зрозуміло, що ви дійсно дали тут задню- похмуро зауважив Джефрі, пильно поглянувши на колегу- Якби ви ретельно перевірили дім родини Блезів або допитали саму Примуллу, то цього всього могло б і не статися. Відьомське кодло існувало у вас прямо під носом вже багато років і уникало розплати кожного разу. Хоча, я й себе не буду вихваляти. Я схопився за цю справу із відчуттям того, що легко справлюся з поставленою задачею. А до чого це призвело? Хлопчика ми так і не знайшли. Фелісію теж могла вбити пані Дорсет і лише випадок врятував дівчинку від вірної смерті. Я ж весь цей час витрачав на полювання за привидами минулого, в той час, як потрібно було звернути увагу на те, що діється прямісінько під моїм носом.

-Не хвилюйся, Джефрі. Всі ми робимо помилки у цьому житті- знизав плечима Рей та потягнувся до свого пістолета, щоб перевірити його стан- Нам залишається тільки довести цю справу до остаточного кінця. Ми візьмемо у кільце дім пані Дорсет, відріжемо всі шляхи до втечі й змусимо її здатися правосуддю. Можливо, що Корі Флойд ще живий і чекає на свій порятунок. Зараз час проявити сильну волю й приборкати свої колишні страхи, адже вони роблять нас надто слабкими. А в нашій справі, Джефрі, не можна бути слабкодухим.

-Все ти вірно кажеш, Рей- тяжко зітхнув Джефрі, потираючи пальцями втомлені очі- Але я знаю на практиці, що ціна помилок буває надто високою. За наші проколи розплачуються зовсім інші люди і, при тому, власним життям. Колись давно я став свідком такої жертви, котра сталася через мою легковажність до ситуації. І тепер вже двічі я ставлю на кон то життя дівчинки, то життя хлопчика. Хоча не мені вирішувати, чи жити їм, чи померти. Я прагнув їх всіх врятувати, але чи не пізно вже знову схаменувся? На душі в мене погане передчуття. Щось лихе клубочиться довкола і важким тягарем осідає в моєму серці.

-Зрозуміло, що життя хлопчика для нас повинне бути на першому місці завжди!- серйозно закивав головою начальник- Але ми ж не боги, Джефрі, і не супергерої, тим паче. Ми не можемо знати все і встигати на порятунок людям зі швидкістю світла у будь-якому куточку міста. Поліція робить все, що в її силах, хоча, можливо, що це й маленька частинка наших зусиль. Я знаю одне, друже! Ми довго розплутували цю справу та довго йшли до цього самого дня, щоб врешті припинити діяльність злочинця. Можливо, що хлопчика ми не врятуємо. Не потрібно передчасно плекати марні сподівання на щасливий кінець цієї справи. Найважливіше поки зосередитися на самій Дорсет та спинити ці вбивства. Коли ми її арештуємо, то цим самим врятуємо життя всім тим, хто міг би в майбутньому стати її наступними жертвами. До речі, ти весь час розповідаєш мені про свою колишню помилку. Що ти таке зробив, чоловіче, що тебе досі совість гризе зсередини безжально? Може вже поділишся зі мною цим тягарем? Разом буде легше його зносити!

Джефрі вже відкрив рота й зібрався з духом, щоб розповісти Рею трагічну історію його коханої Ебі, яку в нього забрало полум'я багато років назад. Але в цей самий момент в кишені поліцейського відчайдушно задзвонив телефон. Продовжуючи керувати автомобілем, Джефрі дістав мобільний та поглянув на його екран. Там йому висвітилося ім'я Роба. Цікаво, що могло статися із колегами, котрих Джефрі попрохав просто зачекати на власне прибуття біля підніжжя пагорба? Маючи неприємне передчуття, чоловік зняв слухавку й спитав:

-Роб, що сталося? Все в порядку? Ми до вас вже їдемо. Нічого без нас не вчиняйте, зрозуміло? Не дайте жінці можливість відчути викриття та втекти якимось підземним ходом, про який ми не все ще знаємо!

Джефрі сильно здивувався, коли з іншої сторони слухавки до нього долинули звуки якогось гармидеру. Кричали люди, хтось гучно розмовляв, лунали звуки поліцейської сирени, було чутно чийсь плач та дивне потріскування. Через якусь мить тремтячий голос Роба почав говорити:

-Джефрі, Джефрі, у нас тут дуже непередбачувана ситуація! Відповідаю, ми тут зовсім ні до чого. Коли ми під'їжджали до пагорбу, то так все тут і було.

-Що було? Ти про що? Що сталося, Роб?- наляканим голосом озвався Джефрі та ввімкнув гучномовець, щоб розмову міг добре чути і Рей, який із цікавістю подався вперед до колеги- Що в тебе там за гармидер, друже? Видихни та повільно починай розповідь.

-А ви що, ще нічого не бачили?- тривожним тоном задав зустрічне питання Роб, немов ніяк не міг оговтатися від якогось пережитого шоку.

-Не бачили що саме? Роб, у нас немає часу на гру у загадки! Ми їдемо тільки у вашу сторону, тому нічого ще дивного не побачили- розлюченим голосом дорікнув колезі Джефрі.

-Добре, добре, вибач мені, я просто трохи в шоці від побаченого!- знову заговорив Роб, перекрикуючи власним голосом галас, що стояв на задньому тлі- Коли ми сюди приїхали, то ще здалеку помітили великий стовп чорного диму. Спочатку й не зрозуміли нічого. Вирішили, що це у когось з димаря так густо валить або хтось осіннє листя вирішив спалити. Коли ближче під'їхали, а тут цілі натовпи цивільних зібралися. Щось кричать, метушаться, паніка всюди, пальцями в кінець вулиці показують. Ми з Альфредом туди, а тут пожежа! Пожежа, Джефрі! Горить дім пані Дорсет. І не просто горить. Зайнявся весь сад, вся огорожа вже погоріла, а будинок скидається на величезне вогнище. Люди кидалися на пагорб, щоб їй допомогти, але ми його оточили і нікого не пускаємо. Це небезпечно для життя цивільних. Горить та реве все тут так, немов у велетенській печі. Я так думаю, що пожежа не випадково сталася. Її вчинила сама Дорсет, але не через нас. Тут все горіло вже задовго до нашої появи. Я не можу в це повірити! Вона здійснила підпал власного житла і сама знаходиться десь у будинку! Що робити, Джефрі? Ми не можемо просто стояти та чекати, поки тут все згорить. Потрібно негайно щось зробити! У цій колотнечі Дорсет легко може вислизнути та втекти, адже тут стільки цивільних зібралося, що через них нічого й не видно.

-Чорт тебе забирай!- сердито вилаявся Рей та вдарив кулаком по сидінню- Ця клята відьма випередила нас знову на декілька кроків вперед. Адже під час пожежі й загальної паніки до неї буде надто важко дістатися. Треба швидше вирушати до будинку, поки ця паскуда не втекла підземним ходом!

Джефрі ж, натомість, смертельно зблід та закляк. Його лоб спітнів, а рука із телефоном затремтіла. Його уява яскраво малювала перед очима височенні язики помаранчевого полум'я, які пожирали все на своєму шляху. В центрі цього вогнища стримів перевернутий хрест на якому відчайдушно борсалася маленька жіноча фігурка. Вона кричала й благала про допомогу, але вогонь вже дістався її тіла й з ревінням накинувся на нього. Полум'я пожирало плоть та шкіру, немов папір, оголивши білі кістки. Від страху Джефрі сильно смикнув кермо й машину занесло в сторону. Наляканий Рей зарепетував не своїм голосом:

-Та що з тобою таке, Джефрі? Обережніше з кермом! Ти ледве нас в дерево на тротуарі не ввігнав! Отямся врешті вже!

-Вибач, вибач, щось мені зле стало- слабким голосом проказав Джефрі, похитавши головою. Його зір прояснився і він побачив, що жахливе видіння розтануло так же швидко, як і з'явилося перед ним. Поліцейський повернувся до телефонної розмови, зробивши інтонацію голосу набагато твердішою- Роб, ти ще там? Ти кажеш, що Дорсет влаштувала підпал свого будинку? І багато там полум'я розгорілося?

-Так, більше нікому було підпалювати будинок самотньої вдови- стурбовано поквапився відповісти поліцейський з іншого боку- Лише вона могла повністю запалити всю свою територію. Не зрозуміло тільки з якою ціллю. Чи це просто відвернення уваги, чи вона хоче покінчити життя самогубством? Дуже дивний спосіб виходить тоді, котрий привертає значну увагу зайвих свідків. Полум'я тут настільки сильно розгорілося, що підійнялося аж до самісіньких небес. По всьому небу стелиться чорний неприємний дим і така заграва здійнялася, немов хто кров розлив по всьому небосхилу.

-Чому ніхто не викликав пожежників?- сердито спитав Джефрі- Адже це може бути небезпечно! Пожежа може охопити всю суху траву на пагорбі й дістатися будинків на нижній частині вулиці. Тоді виникне ланцюгова реакція і всі опиняться у жахливій небезпеці. Негайно зателефонуйте пожежникам!

-Так їх в нас у місті давно вже як немає!- у розпачі відповів Роб, зітхаючи тяжко- Людям мало платили, потреби такої теж в них у ті часи не було. От і виїхали всі представники цієї професії до більш великих міст. А ми тут якось існували без них і ніколи пожеж не було. До цього моменту. А якщо й телефонувати пожежникам, то тільки до інших міст, а це ще не факт, що вони відгукнуться та будуть вчасно тут.

-Чорт вас забирай із цим Рейвенхартом!- в серцях вигукнув Джефрі, розлючено стискаючи в руках кермо- Я вже й не дивуюся, що тут немає поруч потрібних людей під час надзвичайних ситуацій. Добре, тоді негайно скажіть меру міста, щоб організував простих людей. Нехай виділять вантажівку із цистерною, наповнять її водою і спробують загасити вогонь на пагорбі. Це поки єдиний варіант.

-Добре, я передам це все меру! Вихід із цього пекла не такий вже й поганий- трохи спокійніше заговорив Роб- А що ми будемо робити в цю саму мить?

-Зрозуміло що!- насупивши брови твердо відповів Джефрі- Ми будемо брати відьму й не дамо їй втекти. Навіть вогонь не допоможе їй заховатися від правосуддя. Ми йдемо по душу Сесілії Дорсет! Зустрінемося на місці!

З цими словами Джефрі поклав слухавку й перевірив вільною рукою наявність власного пістолета. Зціпивши міцно щелепи, поліцейський повернув зброю до кобури й поправив на голові кашкет. З-під козирка визирали очі, сповнені нищівного гніву. Ним Джефрі намагався відігнати геть свій власний страх. Дорсет захистилася вогнем і він не міг в це повірити. Мотивацію вчинків божевільної було не збагнути, але для самого поліцейського вони придбали інше значення. Вогонь був його запеклим ворогом все життя. І зараз відмежовував його від супротивниці. Здавалося, немов Сесілія звідкись дізналась про слабке місце Джефрі й спеціально спричинила руйнівну пожежу. Або це був простий випадковий збіг обставин. Так чи інакше, у чоловіка не було великого вибору. Якщо він хотів закрити остаточно цю справу, то йому потрібно було пройти за цю завісу полум'я й побороти повністю свої колишні страхи.

Поруч із Джефрі сидів блідий наляканий Рей, який взагалі боявся чіпати свого колегу, настільки в того був страшний вигляд у цей момент. Тому начальник поліції просто стиснув в руках зброю й визирав у віконечко, намагаючись роздивитися, що на них чекає попереду. Ще здалеку чоловіки побачили район, над яким небо було сизим та сповненим важкого чорного диму. Його стовпи спіралями оберталися довкола своєї осі та тягнулися над дахами будинків і вершинами дерев. Налякані зграї чорних воронів пронизували ці хмари, каркаючи настільки голосно, що їхні голоси луною відбивалися всією округою. Повернувши на потрібну вулицю, Джефрі помітив цілі натовпи міщан. Всі вони вибігали із своїх домівок, прибували сюди з сусідніх вулиць та метушилися так, що поліцейський був змушений обережно лавірувати поміж людьми.

В кінці вулиці накопичилася така чорна хмара, що взагалі не було нічого видно крізь неї. Все небо охопилося червоною сяючою загравою, яка боляче різала очі. В її світлі всі здавалися забрудненими кров'ю та схожими на якихось похмурих вампірів. Джефрі зупинив автомобіль прямо перед цією завісою. Далі він побоявся їхати автівкою, адже в чорному диму можна було раптово налетіти на людей, які знаходилися на кожному куточку цієї вулиці. Джефрі вихопив пістолет й першим залишив салон автомобіля, рішуче кинувшись в саме серце завіси диму. За ним поквапився й Рей, важко дихаючи й намагаючись прискорити свій власний крок. Продираючись крізь дим, поліцейські зауважили, що він тягнувся з самої вершини пагорбу й потім різко опускався вниз, розповзаючись поміж домівками та людськими фігурами. Тут і там збиралися цілі натовпи людей - старих, молодих, чоловіків та жінок, навіть й дітей. Всі вони бігали вздовж вулиці, прикривали очі від диму, щось кричали одне одному, а на кожному обличчі читалися емоції страху, розгубленості й нерозуміння.

Джефрі не звертав жодної уваги на цих людей. Це були просто охочі до незвичних видовищ суб'єкти, котрих мало хвилювали чужі проблеми. Тепер кожен з міщан походив сильно на голодних воронів, що зліталися до підніжжя пагорбу, охопленого вогнем, й насолоджувалися самим видом пожежі, якої вони за все своє сіре нудне життя у місті ні разу не бачили. Деякі з людей кидалися назустріч Джефрі та щось його питали, але він їх не слухав і тільки відпихав руками геть зі свого шляху, кваплячись вперед. Рея теж хтось схопив за руку в чорному тумані. Товстун здригнувся від несподіванки, але побачив, що це якась жінка середнього віку із великими наляканими очима й тремтячими губами. Вона спитала у чоловіка:

-Містер Аткінсон, що відбувається? Чому дім вдови Дорсет весь перетворився на величезне вогнище? Поясніть хоть що-небудь! Це підпал? Вбивця вирішив напасти на самотню жінку?

-Ми тільки прибули сюди, тому спокійніше, пані!- суворим голосом відказав Рей, відсторонивши рукою жінку від себе- Поки поліція нічого коментувати зайвого не буде. Але скажу, що наша нинішня операція буде тісно пов'язана з арештом вбивці! Тепер він майже у нас в руках. Передайте, будь-ласка, іншим міщанам відійти від пагорбу та не заважати роботі поліції. Краще несіть сюди відра з водою та стежте, щоб полум'я не перескочило з пагорба на вулиці міста.

Жінка хотіла ще щось сказати Рею, але він вже спритно пірнув у завісу диму й поквапився за своїм колегою, пробираючись крізь натовп схвильованих людей. Джефрі вже встиг досягти підніжжя пагорба й тепер вражено застиг біля нього. Вогонь охопив всю вершину природної височини разом із двоповерховим будинком на ній. Крізь дим та полум'я ще можна було розгледіти красиві стіни будиночка, пофарбовані у ніжно-блакитний колір, і його чудові білосніжні віконечка. Щоправда тепер, язики полум'я жадібно поглинали всю цю красу і під їхнім впливом будинок стрімко чорнів та псувався. Огорожа вся вже згоріла та впала на землю. Там же лежали й залишки зелених воріт, які впали, позбавившись своєї опори. Вогонь поглинав і суху траву всюди, де міг до неї дістатися. Він же ревів та кидався на дерева й кущі в саду пані Дорсет. Всі ці насадження тріщали й розколювалися, перетворювалися на реальні смолоскипи, котрі жили власним життям та перекидували полум'я все далі і далі. Здавалося, що Дорсет випустила на волю злого пекельного демона і він тепер біснувався по всій території пагорба, знищуючи все на своєму шляху, прославляючи драконячим ревом хаос у чистому вигляді.

-Щоб я впав та тричі перекинувся!- приголомшено вигукнув Рей, побачивши все це полум'яне пекло на вершині пагорба- Вона що, здуріла там остаточно? Цей вогонь зруйнує не тільки сам дім, а може перекинутися й далі! Дорсет поставила всіх людей під загрозу своїм дивним актом самоспалення!

-Для цього й важливо негайно спинити її, а люди нехай якомога швидше гасять полум'я!- похмуро зауважив Джефрі, на обличчі якого відбивалися химерні тіні від далеких язиків полум'я.

-Машина із насосом вже майже скоро буде тут!- озвався до своїх колег Роб, вигулькнувши із іншої сторони пагорба- Я оповістив мера про ситуацію і він вже підняв потрібних людей на ноги. На щастя, в старій пожежній частині лишився весь необхідний інвентар, так що самотужки люди зможуть загасити цей вогонь та не дати йому дістатися іншої частини міста.

-Це все добре, але у нас немає часу чекати на прибуття машини!- твердим тоном заперечив Джефрі- За цей час відьма може здійснити спробу втечі і знову вислизнути з наших рук, немов туман крізь пальці.

-Як ви думаєте, містере Адамс, навіщо вдова це зробила?- тремтячим голосом спитав у чоловіка Альфред, котрий йшов прямо за спиною Роба до своїх колег. Юнак був весь вкритий чорною сажею й час від часу кашляв, прикриваючи рот від важкого диму довкола- Навіщо було влаштовувати таку руйнівну пожежу? Вона дізналася про те, що ми її викрили? Або це акт самовбивства? Чи Дорсет просто відволікає нашу увагу, а сама планує втечу?

-Слухайте мене уважно, колеги, адже я двічі повторювати нічого не буду!- обвів всіх поліцейських рішучим поглядом Джефрі- Скоріше за все, що відьма все це спланувала не через наше прибуття. Вона ніяк не могла знати про хід розслідування та наші здогадки. Ні, тут сталося щось інше, що спонукало її зробити підпал свого власного будинку. Це виглядає, як бажання вчинити самовбивство. Але не будемо виключати вірогідність того, що відьма користується хаосом й просто знищує сліди всіх своїх злочинів. Тому, неймовірно важливо схопити Сесілію прямо на місці, поки це місце остаточно не перетворилося на попіл. Пам'ятайте, що перед вами не просто слабка безпомічна самотня жінка. Божевілля остаточно охопило її сутність, перетворило на звіра. А звір, загнаний у глухий кут, може виявитися дуже небезпечним й підступним. Коли ви хоч одним оком її побачите, то стріляйте в ноги. Старайтеся знерухомити її й натягнути на руки кайданки. Але не вбивайте! Ні в якому разі не вбивайте. Нам потрібна вона живою. А тепер вперед і нехай нам допоможе Бог!

Всі поліцейські схвально кивнули головами й, діставши свою вогнепальну зброю, одразу кинулися вгору по схилу. Чим ближче вони наближалися до будинку, тим сильніше власною шкірою відчували, яке тут панує розпечене повітря. Воно обпікало їм обличчя та руки, від диму сльозилися очі, а в легенях нестерпно щипало від гіркого присмаку диму. Час від часу хтось з чоловіків спинявся та кашляв, хапаючись за груди. З великими зусиллями вони протистояли диму й бігли далі. Довкола все коливалося від нестерпної спеки, яку створило це велике вогнище. Позаду чоловіків із тріском впало чергове фруктове дерево. Його стовбур розколовся навпіл і вогонь продовжував поглинати кору, пускаючи на всі боки помаранчеві іскри.

-Обережніше, інакше тут можна й голову скласти від таких перешкод!- через плече крикнув колегам Джефрі.

Поліцейські перестрибнули через залишки огорожі, котра із жовтої перетворилася на чорну й стрімко догорала до самого кінця. Будинок попереду весь знаходився в самому серці полум'я. Воно вирувало до вершини даху, охоплювало димохід, виривалося із розбитих вікон другого поверху. Частина стіни дому вже обгоріла та впала вниз, утворивши величезну барикаду. Джефрі підбіг до дверей будинку й із люттю почав бити в них кулаками. Чоловік закричав, звертаючись до всього оточення в цілому:

-Дорсет, нащо ти це зробила? Нащо стільки даремних жертв? Чи не достатньо ти вже лиха всім жителям Рейвенхарту нанесла? Ми знаємо про всі твої злочини! Знаємо, що саме ти вбивала дітей, приносила їх у жертву для своїх сатанинських ритуалів! І для чого це все було? Ти пролила ріки невинної крові, забруднила нею власні руки, спотворила свою душу остаточно! Хто дав тобі право вирішувати кому жити, а кому померти? Ти не повернеш свою доньку до життя, Дорсет! Мертвих нікому не під силу повернути до життя. Не існує таких ритуалів, що могли б все виправити, зрозумій вже! Настав час спинитися, Сесілія! Виходь із піднятими руками, негайно!

Спочатку відповіддю поліцейському слугувало тільки гудіння полум'я, яке продовжувало ширитися оточенням. Але потім за зачиненими вхідними дверима пролунав довгий протяжний крижаний сміх. Він був на дуже високих нотах і все не припинявся. Позаду Джефрі його колеги аж здригнулися від звуків цього сміху. Лише Рей набрався сміливості для того, щоб підступити ближче й звернутися до Джефрі:

-Друже, до кого ти говориш? Ця жінка й справді остаточно дахом поїхала, ти ж бачиш? Їй байдуже на твої слова. Вона вирішила покінчити життя самогубством й справі тут кінець. Потрібно силою увірватися до будинку та її схопити, поки тут дах зі стінами не завалилися!- товстун підійшов впритул до охоплених ореолом вогню дверей і спробував ногою вибити їх.

На жаль, двері були зроблені із якоїсь міцної деревини. Вона надто погано горіла й не піддавалася зусиллям Рея. Тим часом, у будинку почувся рух і тут неочікувано у вікні з'явилася темна висока фігура. Пані Дорсет мала неймовірно жахливий вигляд, від чого всі чоловіки з острахом відсахнулися геть. На жінці була якась стара чорна мантія, яка тягнулася до самої підлоги. З її шиї звисав блискучий амулет із знайомою Джефрі емблемою - череп з переплетеними рогами. Волосся жінки стирчало дибки на голові, закриваючи своїми темними пасмами обличчя, посічене павутинням старих шрамів. На бліду шкіру Сесілія нанесла якісь загадкові символи. При тому, вона їх вирізьбила прямо на власній плоті, видряпавши сатанинські емблеми всюди, де тільки могла - лобі, щоках, під очима, на підборідді та шиї. Від цих знаків по її шкірі текли цівки крові. Робилося враження, що Сесілія ридає кров'ю, а її ритуальні знаки зливалися у один моторошний вигляд, який робив Дорсет схожою на мерця, що встав із могили. Закотивши до стелі свої зелені запалі очі, Сесілія продовжувала реготатися, а потім насупилася й, схопивши якусь стару вазу до рук, жбурнула її крізь вікно. В усі сторони бризнули уламки скла, шматки розбитої вази та іскри від вогню, що продовжував набирати свою силу. Поліцейські кинулися врозтіч, щоб уникнути цих уламків. Джефрі один із них подряпав щоку, а Альфреду влучив у плече. Сесілія розлючено закричала, гнівно потрясаючи своїм кулаком:

-Чого ви сюди прийшли? Це мій дім! Мій, чуєте? Я нічого поганого не зробила. Прагнула лише повернути мою Карен, мою рідну кохану донечку. Чи не кожна мати подібного бажає? Мені запропонували вихід. Так, так, він прийшов до мене і я його бачила на власні очі- тут Дорсет широко розкрила очі й сильно вчепилася за край підвіконня. Здавалося, що вона зовсім не помічає поліцейських біля будинку та полум'я скрізь- Він існує, існує! Люцифер, він приходив до мене, обіцяв воскресити Карен. Не в її тілі, зовсім ні. У іншому. В мене були сумніви, але він чітко сказав - служити йому вірою та правдою, приносити жертви душами і кров'ю! Саме тоді Карен повернулася б до життя. І я це робила. Робила не задля нього. Не задля себе. А заради моєї доньки. Можна було повернути лише одне-єдине життя за цю високу ціну. Джеймса я сильно кохала, але не він мав стати тим єдиним, кого я прагнула повернути до життя. А син.... - жінка знову істерично зареготалася й почала руками колисати когось невидимого- Син, у мене повинен був народитися син. Бажана дитина. Довгоочікувана дитина. А вони забрали його в мене. Вони сказали, що в мене зірвалася вагітність. Брехуни, брехуни! Вони вбили мого сина, вбили!

-Що ви таке торочите, пані Дорсет?- сердито відгукнувся Рей, наводячи пістолет на жінку у розбитому вікні- Люцифера не існує, зрозумійте вже. У вас посттравматичний синдром, ускладнення після аварії, психоз після втрати цілої родини. Ніхто у вас не крав жодних дітей. Ви, як ніхто, повинні розуміти наслідки того жахливого випадку. Це було нещастя, яке могло статися із кожним. Але воно не дає приводу вбивати дітей інших людей, поширювати власне горе на чужі родини. Пані Дорсет, колись я поважав вас і вважав гідною громадянкою нашого міста. Але моя доброта зробила мене сліпим до того, що з вами сталося! Це вже занадто. У своєму божевіллі ви зайшли надто далеко. Настав час припинити це все!

-Припинити?! Припинити?!- заверещала Дорсет, вирячивши широко очі та гнівно викрививши власні губи- Та що ви знаєте про цей ритуал? Нічого! А я повірила йому, віддала все, що мала. Душу за доньку готова була продати. Вона моя кровиночка, вона моя єдина радість. Це ж я її народила, я над її ліжечком сиділа день та ніч, це я раділа своєму щастю й кожному моменту з її життя. Вам не зрозуміти почуттів матері!- по щоках Сесілії потекли справжні сльози, змішуючись із кров'ю на обличчі, губи жінки тремтіли- Люцифер обіцяв дати мені все, що я бажала. І я заради нього полювала містом. О, це солодке відчуття помсти. Я так раділа, коли усвідомила, що змогла помститися тим людям, хто забрав від мене все колишнє життя та спотворив мене у тій аварії. До тієї родини вповні повернулася вся розплата за те, що вони скоїли зі мною. Як  дитина Елізабет  кричала, коли я різьбила на її шкірі знаки, як вона страждала! Хороша жертва для володаря!- очі Дорсет хижо спалахнули і в них відбилася ненависть жінки- Але цього було замало Люциферу. Він прагнув більше та більше. Я проливала кров знову та знову на вівтарі. Проте, всі жертви помирали, а Карен не могла відродитися. І тоді я зрозуміла... О так, я усвідомила! Коли та дівчинка, Фелісія, втекла на волю, то Люцифер зрадив мене, відвернувся від мене. Він маніпулював мною, зробив зброєю в своїх руках та насолоджувався кров'ю. Через мене Люцифер покарав тих, хто вбивав моїх предків на цих землях багато років назад. Але я не хотіла помсти. Не хотіла купи жертв. Мені була потрібна лише Карен, живою та здоровою. Проте, остання жертва була зіпсованою, Люцифер не прийняв її.

-Що ти зробила із Корі Флойдом, відьмо?- розлючено вигукнув Джефрі, не відводячи очей від божевільної.

-Я зробила із ним те саме, що й з іншими до нього- тонкі губи Сесілії розповзлися у підступній посмішці- Розіп'яла на хресті, вирізьбила ритуальні знаки та прочитала заклинання над тілом хлопчика. Але він виявився черговою непотрібною жертвою. Мені необхідна була саме дівчинка. А Фелісія Бріджес годилася на цю роль ідеально. У неї могла існувати певна сумісність із духом Карен. Її тіло ідеальне. Але дівчинка недосяжна для мене. Мій володар знущається наді мною та не виконує власну обіцянку. Тоді, нащо мені жити? Нащо жити всім у цьому проклятому місті? Нехай все воно горить у ясному полум'ї! Якщо я не можу повернути Карен до життя, то тоді сама вирушу до своєї доньки!

У цю саму мить Сесілія знову жбурнула якусь вазу, мітячи прямо в Рея. Від страху, поліцейський одразу двічі вистрелив. Одна куля розбила вазу у повітрі, а інша просвистіла над самісінькою головою Дорсет. Сердито зашипівши, жінка різко присіла та зникла з поля зору. За дверима почулися лише її віддалений сміх та пришвидшені кроки.

-Не стріляти! Не стріляти без необхідності!- замахав гнівно руками Джефрі- Якщо ви її вб'єте, то сенсу від цього буде мало. Краще, розділимося. Альфред та Роб повинні піти та обшукати весь цей сад. Придивляйтеся до заростей, там десь може знаходитися інший вхід до катакомб, описаних у щоденнику Примулли. Ми із Реєм спробуємо пройти через вхідні двері!

-Ти жартуєш з мене чи що?- дорікнув колезі Рей- Нащо нам ломитися через двері, коли вона вікно нам вже розбила? Годі вже тут стояти на місці та базікати марно. Я поліз туди й зараз цю сволоту впіймаю на місці! Вона заплатить мені за смерть всіх дітей Рейвенхарту. Ніхто не посміє залякувати самого Рея Аткінсона!

З цими словами начальник поліції рвонув до вікна й почав в нього залазити. Колеги кинулися спиняти його, адже Рей був неймовірно товстим для прорізу. І справді, не пройшло й декількох хвилин, як поліцейський застряг посеред вікна. Побачивши, що полум'я зсередини будинку вже наближається до підвіконня й опалило йому обличчя, то Рей одразу втратив свій бойовий запал та залементував:

-Ой, друзі, рятуйте! Рятуйте! Я застряг! Не можу поворухнутися ні туди, ні сюди. На допомогу! Тут вогонь вже вирує під самісіньким вікном. Ще трохи й на мене перекинеться! Витягайте звідси! Швидше, швидше!

-От трясця тебе візьми!- вилаявся Джефрі, коли побачив, що справа приймає зовсім кепську сторону- Давайте, хлопці, допоможіть мені його за ноги потягнути! Всі разом потягнули, інакше зараз полум'я на одяг Рею перекинеться!

Джефрі схопився за ноги колеги й почав щосили тягнути їх на себе. Роб та Альфред поквапилися на допомогу й, охопивши Рея за боки, стали штовхати колегу у зворотній бік. Тим часом полум'я набирало більшої сили. Здавалося, що новоутворений вітер тільки сильніше роздмухував вогонь і підіймав його вище даху будинку. Від цього затріщало перекриття й одна частина черепиці із шурхотом почала з'їжджати вниз. Почувши звук її падіння, Джефрі підвів голову і його очі налякано розширилися. Поліцейський із подвоєною силою став налягати на ноги колеги та закричав:

-Та тягніть же його! Тягніть, інакше нам на голову зараз впаде черепиця, вся охоплена вогнем! Треба забиратися подалі від стін будинку!

Нарешті, поліцейським вдалося витягти Рея із шиби. Товстун різко вискочив з вікна і всі чоловіки покотом впали на траву. Побачивши, що черепиця набирає швидкості, вони підхопилися на ноги та щодуху побігли в сторону. І якраз вчасно, бо під вікно впала значна частина даху, кидаючи на всі боки іскри та полум'я.

-Ще б трохи і розчавило нас всіх там, чорт забирай!- у розпачі вигукнув Рей, витираючи спітнілий лоб рукавом форми- Дякую, колеги, щоб я без вас там робив!

Розлючений Джефрі підскочив до начальника та, схопивши його за комір, закричав тому в обличчя:

-Ти про що думав, Рей? Про що, я тебе питаю? Я ж звелів без мого наказу не проявляти ініціативи! Навіщо ти відкрив по Дорсет вогонь? Нам би вдалося якось її відволікти та схопити, якби ти там не почав власну операцію перехвату! А якого біса ти у вікно почав стрибати? Через тебе ми всі ледве не загинули! Тільки дурень міг вчинити щось подібне!

Джефрі відпустив товстуна й, зітхаючи, відійшов у сторону, махаючи руками та підвівши брудне обличчя до червоного неба із важкими хмарами на ньому. Рей ще робив спроби якось виправдатися, винувато посміхаючись, але Джефрі вже його не слухав. Він рішуче повернувся до колег й твердим голосом сказав:

-Так, план трішки змінюється! Ви троє йдете до саду й намагаєтеся віднайти потаємний вихід з катакомб. Пильнуйте уважно, оточіть всю територію пагорбу й не давайте Дорсет вислизнути з-під наших пальців. А я ... -Джефрі трохи запнувся, його руки почали тремтіти, коли погляд поліцейського зосередився на палаючому будинку- Це я повинен знайти спосіб потрапити до будинку й схопити Дорсет. Бо по моїй власній вині вона закатувала нещасного хлопчика, адже я занадто довго зволікав з розслідуванням! Тому, до вогню вирушу я! І це не обговорюється. Якщо я загину, то ви знаєте, що робити далі- Джефрі насупився та вдарив кулаком по відкритій долоні- Ні в якому разі не дати відьмі втекти звідси! Притягніть її до правосуддя, припиніть раз і назавжди ці ритуальні вбивства!

Альфред та Роб кивнули, потисли щиро руку Джефрі та кинулися у гущавину декоративних дерев, починаючи шукати в кожному закутку хоч щось, подібне до потаємного підземного ходу. Рей чомусь затримався і уважно поглянув на Джефрі, а потім тихим голосом заговорив:

-Джефрі, я не хотів цього казати при хлопцях. І бачу, що тебе зараз хвилює зовсім не Дорсет, як загроза. Від самого твого прибуття до Рейвенхарту я вже не раз помічаю, що в твоєму минулому сталося дещо... Через цю подію ти весь час напружений, неспокійний, імпульсивний, а ще сьогодні я помітив пару важливих деталей, котрі остаточно мене розхвилювали. У тебе фобія вогню. Чому? Можливо, тобі не слід йти до палаючого будинку? Будь-яка неуважність чи зайвий страх можуть коштувати тобі самого життя! Коли ти вже розповісиш про те, що сталося в твоєму минулому? Від мене ти можеш нічого не приховувати, Джефрі.

Джефрі якось по-особливому проникливим поглядом поглянув в очі начальнику і на його обличчі відбилася глибока внутрішня боротьба. В очах поліцейського вигравали відблиски від пожежі, а губи він міцно стиснув докупи. Декілька хвилин чоловіки просто мовчали та дивилися один на одного, поки Джефрі не здався першим. Він заговорив, опустивши погляд собі під ноги:

-Це давня історія і дуже болюча для мене.... Колись, за часів роботи у Брайтоні, зі мною працювала одна моя колега Ебіґейл. І сталося так, що ми із нею стали дуже близькими та закохалися. Обидва були схильними до авантюр, обидва любили свою роботу та серйозно ставилися до власних обов'язків. Одного разу нам дали завдання поїхати до одного невеличкого містечка, в якому містичним чином зникали люди, котрі спинялися там на відпочинок. На виїзді до міста вже почали відбуватися з нами різні дивні речі, а місцеві жителі здавалися підозрілими та дуже непривітними. Ми спинилися на ніч у одному старенькому готелі і я наказав Ебі без мене не проявляти власної ініціативи. Вона не послухалася та вирушила особисто патрулювати вулиці міста вночі. Закінчилося це тим, що її викрали культисти, а я в цей самий час спав і нічого не підозрював. Задля порятунку коханої я проробив цілий шлях, сповнений важких випробувань, поки не вийшов на її викрадачів. Ними виявилися жителі цього самого міста. Але я не встиг вчасно її врятувати ... Ебі... Ебі розіп'яли на перевернутому хресті й замкнули у приміщенні старого музею, котрий підпалили. Вогонь розповсюдився всією будівлею, культисти заважали мені дістатися туди. А дівчина ... Вона кричала відчайдушно й благала мене про порятунок. Я присягався, що завжди буду поруч, щоб її захистити. Але не встиг. Зовсім нічого не міг вдіяти. Коли я вибив двері та увірвався до приміщення, то Ебі вже померла, а її тіло обгоріло до невпізнання. Після цього мені було дуже боляче бачити її порожній стіл, дивитися в очі її стареньким батькам! Бо все сталося через мою власну вину.

Чоловік закусив свою губу й закрив очі, опустивши низько голову. По його щоці скотилася одна-єдина сльозинка. Блідий Рей уважно слухав історію поліцейського і на його обличчі теж можна було побачити горе та співчуття. Начальник підійшов ближче до колеги, поклав йому руку на плече та спокійним голосом проказав:

-Я співчуваю твоєму горю, Джефрі. Але в тому твоєї вини не було, зрозумій вже! Ебі не послухалася твого наказу сама. Вона вирушила без свого напарника оцінювати вороже середовище і за це заплатила власною свободою та життям. Ти намагався зробити все, що міг. Та навіть більше, чим зробив би будь-хто інший на твоєму місці. Тому не варто себе звинувачувати у тому, що сталося в минулому. Тобі потрібно відпустити Ебі від себе, пробачити себе повністю. Адже сам подумай, чи хотіла б твоя кохана, щоб ти все життя сам себе в усьому звинувачував й через це не міг нормально виконувати власний обов'язок? Так, у цій справі ми припустилися непоправних помилок. Так, загинуло багато дітей, в тому числі і сам Корі Флойд, якого ми намагалися врятувати. Але ми й так досліджували всю справу, квапилися, як могли, щоб вийти на Сесілію Дорсет. Можливо, що ми бездарні поліцейські і це правда! Але ми можемо зробити хоч щось хороше зараз. Вбивця там, десь у будинку і вона спробує наостанок вчинити дещо лихе! В наших силах її спинити і цим самим перервати цей ланцюг ритуальних вбивств. Переможи свій страх перед вогнем, Джефрі! Це ж всього-навсього просто вогонь. Не асоціюй його більше із мертвою коханою. Поглянь на нього, як на перешкоду на твоєму власному шляху і перестрибни її!

-Дякую тобі, Рей, за розуміння й підтримку!- із легкою посмішкою на губах проказав Джефрі, потиснувши руку своєму напарнику- Можливо, ти в чомусь і правий. Я занадто довго тримав це лихо глибоко в своїй душі, боявся зустрітися із страхами наяву, поділитися особистими хвилюваннями з кимось іншим. Коли я розповів це тобі, то мені стало значно легше. Звісно, що страх нікуди не подівся, але, якщо я буду продовжувати стояти в нерішучості перед палаючим будинком, то Дорсет легко зможе втекти з наших рук. А я цього допустити не можу. Тільки не зараз, після всього лиха, що вона вже встигла скоїти для жителів Рейвенхарту. Для кожного надходить свій час розплати. І тепер Сесілія Дорсет відповість за все своє зло! Я зайду до будинку через вхідні двері та спробую викурити відьму з дому. А ви, тим часом, продовжуйте шукати інший хід до катакомб. Пильнуйте його уважно, щоб Сесілія не надурила вас у цьому хаосі. Якщо я не повернуся, то просто тримайте пагорб в облозі й не випускайте нікого звідси.

-Зрозуміло, тоді щасти тобі, друже!- щиро сказав Рей, хоча його погляд виражав глибоке хвилювання за колегу- Бережи себе. Я з тобою ще не прощаюся, ти, непосидючий чолов'яга! По завершенні справи ти будеш винний мені один обід у міському кафе! І жодних заперечень. Я тобі це ще пригадаю не раз, коли забудеш!

Джефрі у відповідь тільки весело розсміявся. Дивлячись вслід Рею, поліцейський відчув якесь полегшення на душі, немов він нещодавно позбавився величезного тягаря. Начальник допоміг значно розрідити похмуру атмосферу довкола нього й підійняти трохи настрій. Перевіривши пістолет, Джефрі повернувся до будинку. Чоловік добряче розігнався та вдарив по зачиненим дверям ногою. Чи то пожежа вже встигла їх зіпсувати, чи просто впевненість придала Джефрі додаткових сил, але йому вдалося легко вибити двері з петель. Тяжко застогнавши, вони впали на підлогу, зірвавшись зі своєї опори. Перехопивши зручніше в руці пістолет, Джефрі обережно зайшов всередину будинку. Все оточення довкола нього палало у яскравому вогні. Горіли шпалери, псувалися фотографії та меблі, розпадалися на частини старовинні шафи, а на підлозі догорали залишки звірячих шкур й дорогі персидські килими. Все це поглинав у свою червону пащеку ненажерливий вогонь. Повітря у кімнатах було розпеченим, немов у кузні, і від нього у Джефрі виступив піт на обличчі. Їдкий чорний дим погіршував зір у чоловіка й викликав сльози на очах. Час від часу поліцейський змушений був спинятися та витирати собі власні очі. Від диму у легенях нестерпно лоскотало і Джефрі гучно кашляв, неспроможний стриматися. Світ трохи коливався перед очима, а у скронях нестерпно пульсувала кров від посиленого тиску.

Іноді зі стелі падали уламки штукатурки чи частини декоративних кришталевих люстр. Двічі Джефрі ледь не отримав такими речами по голові, лише чудом відскакуючи в сторону. Продершись крізь завісу диму, Джефрі потрапив на кухню. Він помітив, що хтось тут склав по кутках приміщення цілі вежі із старовинних книжок, а потім підпалив їх. Саме від книг полум'я тепер розповсюдилося по більшій частині дому. Відкинувши в сторону стіл, котрий йому заважав рухатися, Джефрі почав минати джерела пожежі, намагаючись швидко пройти до наступної кімнати. Вид вогню продовжував викликати у поліцейського напад сильної паніки. Його всього трусило, піт продовжував лити по обличчю, у горлі пересохло, а руки тремтіли. Він намагався не дивитися на вогонь, не звертати на нього жодної уваги, але постійний тріск, високі язики полум'я та помаранчеві іскри від них самі нагадували про себе. В них Джефрі бачив тіло Ебі, яка билася у страшних муках та продовжувала кричати, звертаючись до нього. У цьому ревінні вогню поліцейський чув плач своєї коханої, відчував серцем її муки і старе почуття глибокої провини прокинулося в душі Джефрі.

Несподівано чоловік побачив прямо у дверному прорізі чиюсь темну фігуру. Цей силует коливався, його корчило у різні боки, вигинало під жахливими кутами і все ж він стояв рівно на місці й дивився прямо в сторону поліцейського. Джефрі націлив пістолет на цю фігуру й закричав, перекрикуючи тріскотіння полум'я та звуки руйнації будинку:

-Руки вгору, Сесілія! Грі настав кінець. Годі вже ховатися. У тебе немає виходу. Або смерть, або віддавайся у руки правосуддя. Ти не втечеш від нас. Навіть й не намагайся мене надурити. Підіймай руки та повільно виходь на світло, щоб я тебе бачив!

Фігура почала рухатися вперед дивним хитким кроком. До вух Джефрі долинули звуки босих підошв та скрипіння кісток. Спочатку він не зрозумів, що це означає, але коли новий спалах іскр освітив фігуру, то чоловік із розширеними очима відступив на декілька кроків назад. Перед ним стояла жіноча фігура, але вона належала не Дорсет, а Ебі, коханій Джефрі. Щоправда, ця гротескна істота мало вже чим нагадувала жінку, яку кохав поліцейський. Її шкіра вся почервоніла й клаптями звисала із жовтих кісток. Корка засохлої крові вкривала ті ділянки тіла, де плоть ще зберігалася. Одна частина обличчя сильно обгоріла, але в ній Джефрі бачив до болю знайомі риси коханої, хоч і спотворені вогнем. Інша частина згоріла цілковито й на її місці залишився тільки череп з моторошним оскалом своїх зубів. Рідкі пасма вцілілого волосся прикривали вади цієї істоти. Рухалася вона повільно, ледве згинаючи свої неслухняні кінцівки. Здавалося, що перед Джефрі якийсь робот, котрий ходить, як на гнучких шарнірах. Крізь реберну клітку напівспаленої жінки Джефрі бачив чорне обвуглене серце, яке жило власним моторошним життям, постійно судомно скорочуючись.

У Джефрі губи зовсім пересохли, а нормально цілитися з пістолету він не міг. Руки та ноги його не бажали слухатися. Тим часом істота взяла зі столу гострий блискучий ніж й продовжила шкутильгати до Джефрі. Вона розкрила свої щелепи й почала говорити хриплим жахливим голосом від якого у поліцейського мороз пройшовся по шкірі. При цьому труп так клацав власними зубами, що від цього звуку Джефрі ставало все дедалі гірше.

-Джефрі, невже ти не радий мене бачити, любий?- шепотіло чудовисько, наближаючись все ближче та ближче до наляканого чоловіка- Ти обіцяв мене кохати такою, якою я є насправді. Так чому не можеш прийняти мене ось такою? Невже я стала для тебе огидною та жахливою? Адже зі мною зробив таке саме ти, чи не так? Ти мене покинув позаду. Ти мене не встиг вчасно врятувати. Ти зрадив свою власну обіцянку. Так чого варте твоє кохання? Воно коштувало мені життя! Життя та довіри, Джефрі!

-Я.... Я... Ебі, я намагався тебе врятувати, правда!- тремтячим голосом почав виправдовуватися Джефрі, задкуючи від живого трупа спаленої коханої- Я зробив все, що було тоді в моїх силах. Але всі були праві потім. Я надто довго себе звинувачував. Але це саме ти не послухалася мого застереження. Це ти вирішила вдавати із себе самостійну поліцейську і, не порадившись зі мною, вирушила на ту рокову розвідку. Через неї тебе викрали! Я шукав тебе, Ебі, шукав! Я все те місто догори дном перевернув, аби тільки дістатися до тебе. Я не встиг .... Але й жити вічно минулим, цим почуттям провини й твоїм образом я більше вже не можу. Йди геть з моєї голови, облиш мене у спокої!

-Ти знову мене зраджуєш, Джефрі?- злим голосом проказала подоба Ебі, заносячи в руці блискучий ніж- Ти мене сильно засмучуєш, мій хороший. Хто дав тобі право мене виганяти? Хто дав право забувати? А як ти можеш жити без мене? О так, я знаю про те, що у тебе виникли почуття до іншої. До цієї Жізель Бюндхен. Як легко ти обрав мені заміну. Але чим вона краща за мене? Нічим! Я така була одна-єдина у тебе. А ти мене кинув, ти мене спотворив та перетворив у це чудовисько. І я не заспокоюся поки не поріжу твоє обличчя на шматки. Мій володар буде задоволений, коли я вб'ю цього пронирливого поліцейського! О так, дуже задоволений!

Ебі накинулася з ножем на Джефрі, але в момент атаки її інтонація та голос значно змінилися і в них Джефрі почув іншу погрозу. Ледве ухилившись від гострого леза, поліцейський закліпав очима та прийшов до тями. І тут він помітив, що поруч з ним знаходиться ніяка не Ебі, а Сесілія Дорсет, озброєна кухонним ножем. Волосся жінки сплуталося довкола її обличчя, очі сяяли якимось звірячим голодом, а кров із вирізьблених на шкірі символів, продовжувала стікати по підборіддю відьми. З її кривого рота лунали прокльони й вона постійно гарчала:

-Щасливий поліцейський, але скільки ти будеш лізти не в свої справи? Убити! Убити! Давно вже час тебе вбити! Вб'ю і закопаю у власному саду так, що ніхто ніколи твоїх кісток не знайде!

Божевільно зареготавшись, Дорсет накинулася на Джефрі з новою силою. Поліцейський відскочив за перевернутий стіл та спробував вистрелити з пістолету. На жаль, куля пройшла мимо Дорсет, адже жінка стрімко ухилилася в сторону, як тільки помітила зброю в руках у поліцейського. Після пострілу, Сесілія одним стрибком опинилася за столом й вдарила Джефрі по обличчю. Її гострі нігті боляче роздерли чоловікові шию і від несподіванки він випустив вогнепальну зброю. Радісно закричавши, Дорсет замахнулася знову ножем. Його лезо ледве не встромилося Джефрі у око, але він встиг ударом вибити зброю з рук Сесілії, а потім вдарив кулаком декілька разів у обличчя Дорсет. Придушено захрипівши, Сесілія відскочила за стіну полум'я, яка вже охопила частину столу. Підводячись на ноги, Джефрі почув, що жінка бурмоче щось дивне.

-Ні, ні, навіщо його вбивати? Навіщо? Спинися, він не потрібен для ритуалу!- наляканим голосом озвалася десь за завісою диму Дорсет- Дурепа, дурепа! Ти, це ти змушував мене вбивати! Ти хочеш все більше крові, все більше жертв. Тільки навіщо? Де моя Карен? Де моя донька? Ти надурив мене, надурив! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу себе! Ненавиджу матір! Ненавиджу бабусю! Я їх всіх ненавиджу! Годі марних жертв! Годі цієї крові. Я не буду виконувати твоїх наказів. Більше ніколи в житті. Хочеш мене? Так візьми мене! Я - відьма і повинна понести кару за гріхи свої перед Богом. Лише очисне полум'я принесе мені спокій та дасть можливість возз'єднатися з близькими. Катакомби. Потрібно знищити катакомби. Нічого не повинно залишатися. Зовсім нічого. Я згорю разом із тобою, Люцифере! Згорю і твій голос нарешті буде мовчати в моїй голові! Так, ти замовчиш навічно.

Джефрі намацав пістолет й вискочив з-за столу, але встиг помітити тільки наляканий погляд Сесілії Дорсет та той момент, коли фігура жінки стрімко зникла у іншій кімнаті. Кухня починала руйнуватися. Стеля із стогоном просіла в деяких місцях. Схоже, що на другому поверсі вогонь теж розповсюдився і скоро перегородка між поверхами не витримає та весь дім провалиться всередину самого себе. Часу на зайві рухи Джефрі не мав. Перед ним зараз був вибір - або вискочити на подвір'я та врятуватися, покинувши божевільну жінку горіти у вогні або спробувати наздогнати її й витягти геть з будинку, адже вона зовсім не усвідомлює, що насправді накоїла. У Джефрі більше не виникало жодних сумнівів. Сесілія Дорсет мала серйозний розлад власної особистості. Це могли бути жахливі наслідки аварії, в яку потрапила жінка, змішані із горем по загиблій родині. Одна Сесілія щиро каялася у своїх вчинках і схоже, що за підпалом й бажанням все зруйнувати та загинути на вогнищі самій стояла саме ця особистість. Але інша Сесілія, котра називала саму себе Люцифером, посилено чіплялася за життя, намагалася врятуватися й люто ненавиділа Джефрі. Ця лють додавала жінці надлюдської сили й вона ледве не завдала шкоди чоловікові. Зціпивши зуби, поліцейський закричав крізь завісу диму:

-Сесілія, зупинися! Навіщо ти це робиш? Не йди до катакомб! Тут все скоро завалиться! Тебе там розчавить вся конструкція. Хай тобі грець, божевільна відьмо!

Вилаявшись в серцях, Джефрі кинувся бігти через всі кімнати слідом за темною фігурою попереду. Іноді Дорсет спинялася та озиралася через плече. На її обличчі то відбивалися розпач й сльози, то, навпаки, злісна єхидна посмішка й крижаний звіриний погляд. Одна Сесілія плакала, а інша Дорсет знущалася з безпомічного поліцейського, який намагався подолати перешкоди із зруйнованих частин різних приміщень та вогнищ, що вирували тут на кожному куточку. На останньому повороті, Джефрі встиг помітити, що Дорсет заскочила до вітальні, котра вже була напівзруйнованою, та пірнула за двері до підвалу. Тікаючи, Сесілія зачинила на засув ізсередини двері й цим самим відрізала шлях для поліцейського, котрий її переслідував. Джефрі з усього розмаху налетів на зачинені двері й гнівно ударив по ним кулаком.

                             🔥🔥🔥

Стеля вітальні почала небезпечно тріщати й вкриватися павутинням тріщин. На голову поліцейському посипався білий пил. Ще трохи і скоро другий поверх провалиться прямо вниз та розчавить чоловіка на місці. Потрібно було забиратися звідси і нормальна людина так би одразу й вчинила. Але Джефрі вже давно не вважав себе нормальним. Тому він почав плечем штовхати двері до підвалу. Десь за ними від нього сховалася Сесілія Дорсет. Жінка була неймовірно спритною і дуже добре знала кожен закамарок власного будинку. Здавалося, що завіса диму та всепожираючий вогонь зовсім не заважали Сесілії добре бачити все своє оточення. На відміну від неї Джефрі трохи розгубився у цьому хаосі, почав хвилюватися, а ще у нього постійно сльозилися очі, легені душив надривний кашель, а руки тремтіли, ледве тримаючи пістолет в долонях. Звісно, що тут треба було брати до уваги той факт, що стара фобія пожежі нікуди не поділася й продовжувала підсвідомо лякати поліцейського. У кожному спалаху полум'я він бачив, як згорала в страшних муках Ебі, розіп'ята за руки та ноги на перевернутому хресті. А в ревінні голодного вогню Джефрі чув крики коханої, її благання про порятунок, відчував її марні сподівання на те, що він прийде та порятує її. Ця ілюзія змушувала чоловіка тремтіти, піт застилав йому очі, а думки плуталися.

Саме через власну фобію Джефрі випадково прийняв за Ебі у диму Сесілію Дорсет і дозволив жінці наблизитися з ножем до себе настільки близько, що в неї виникла можливість атакувати його. Лише в останню хвилину Джефрі вдалося отямитися та повернутися до не менш жахливої реальності. Якби він довше застряг у своїх видіннях, то Дорсет легко б його пошматувала ножем на місці. На перший погляд крихка жінка виявилася неймовірно сильною у своїй божевільній люті ніби їй щось додавало нових сил для боротьби. Поліцейський розумів, що інша сутність Дорсет частіше над нею отримує верх, а це значило те, що жінка спробує симулювати власну смерть, сховається десь у лабіринті катакомб, а через час повернеться до своїх темних справ. Тому, тільки від Джефрі зараз залежало чи прийде цій історії остаточний кінець, чи все повториться знову. Це усвідомлення додавало Джефрі нових сил і чоловік зміг ударом ноги вибити двері до підвалу. Із брязкотом відлетів старий іржавий засув, а самі двері повисли на одній-єдиній петлі. Вогонь встиг вже потрапити й до підвалу, але поки тут був безсилим. Він безпомічно лизав червону цеглу, із шипінням розчинявся у калюжах на кам'яних сходинках, і надійно освітлював весь довгий спуск до самого приміщення підвалу.

Притримуючись рукою за стіну, Джефрі почав обережно спускатися по сходах вниз. Неочікуванно весь дім сильно затрусився, стеля першого поверху й самого підвалу почала тріскатися буквально на очах і крізь ці тріщини вниз вирвалися цілі стовпи полум'я з другого поверху. Цегельні стіни від цієї руйнації теж почали осипатися. Спочатку позаду Джефрі впав величезний шматок стелі й миттєво заблокував прохід назад до кімнат. Побачивши це, чоловік стрімко побіг вниз. Він послизався на вологих сходах, ледве не падав, а в якийсь момент вогонь із зруйнованої бокової стіни підпалив йому кашкет. Не довго думаючи, Джефрі скинув його з голови й лишив десь позаду. Їдкий дим наповнював легені й робив дихання дуже важким та болючим. Земля знову затрусилася і тут стеля разом зі сходами почала обвалюватися.

Відчайдушно закричавши, Джефрі втратив останню опору й почав падати вниз. Він вдарився спиною та ребрами об залишки сходів, а потім розбив ще й губу, долетівши до твердої підлоги самого приміщення. Важко дихаючи, чоловік знайшов в собі сили підвестися на ноги й трішки вгамувати тремтіння в колінах. Долонею Джефрі витер свою губу й побачив на ній плями крові. Схоже, що він добряче вдарився, одразу порахувавши власним тілом всі сходи, що лишалися більш-менш цілими. Озирнувшись нагору, поліцейський побачив, що вогонь стрімко поширюється вузьким проходом і скоро дістанеться й цієї підземної частини будинку. Шляху назад більше не існувало, тому потрібно було зосередитися на тій цілі, котра чекала на Джефрі попереду.

Світла від пожежі вистачало в повній мірі, щоб чоловік міг ознайомитися із своїм оточенням. Він вже бував у цьому підвальному приміщенні, де вздовж стін височіли темні стелажі, на поличках яких стояли старі непотрібні речі та зіпсована побутова техніка. Всю підлогу вкривали вежі картонних коробок та скло від розбитих пляшок. Воно хрускотіло під ногами Джефрі, змушуючи його морщити власне обличчя. На перший погляд, це було звичайне підвальне приміщення і здавалося, що Сесілія Дорсет зникла безслідно, скориставшись якоюсь таємною магічною силою. Минулого разу Джефрі подумав, що тут нічого немає і допустив найбільшу помилку в своєму житті, через яку вже постраждав Корі Флойд. Чоловік ненавидів себе за одну думку про те, що він міг ще тоді врятувати дітей і зупинити Сесілію. Хоча, хто знає, як би змінилася історія, якби він розгадав таємницю дому пані Дорсет? Сесілія могла просто вбити поліцейського прямо у цьому підвалі, а потім надійно сховати його тіло і колеги ніколи б в житті не знайшли Джефрі та не дізналися всієї правди. Ніхто б знову не подумав на бідну, нещасну та самотню вдову, спадкоємицю своїх багатих попередників Сесілію Дорсет.

Підійшовши до протилежної стіни, Джефрі побачив там знайому пральну машину. На цей раз вона недбало була скинута набік і вже не приховувала за собою пролому в цегельній стіні підвалу, за яким починався рукотворний підземний хід, про наявність котрого в той момент Джефрі ще не знав. Саме про цей потаємний тунель і писала у своєму щоденнику Примулла Блез, залишаючи приховані свідчення для тих, хто бажав розсекретити головну таємницю всього роду відьом, до котрого належали Дорсети. Було очевидно, що Сесілія втекла через саме цей прохід. Тяжко зітхнувши, Джефрі опустився на коліна й почав обережно лізти до тунелю. В обличчя йому вдарив запах вогкої землі та сирого коріння. Вздовж всього тунелю розташовувалися маленькі ямки, в котрих палали яскравими вогниками недопалки свічок. На стелі й кожній стіні проходу Джефрі зауважив наявність дивних символів. Тут були й козячі черепи з рогами, і пентаграми, і якісь дивовижні завитки, знаки безкінечності та символи безсмертя. Деякі з цих зображень вибили прямо у стінах тунелю дуже давно, а більш свіжі символи скидалися на такі, котрі нашкрябали ножем зовсім нещодавно. Земля під ногами Джефрі продовжувала тремтіти, а зі стелі на голову поліцейському сипалися маленькі камінці та шматочки ґрунту. Тріщини вже розповсюджувалися самим тунелем і чоловік добре розумів, що йому треба поквапитися. Якщо його привалить у цьому вузькому проході, то смерть буде неймовірно довгою й повною страждань. Відчуття вузьких стін та низької стелі діяло дуже гнітюче на самого поліцейського. Здавалося, що сама земля важким тягарем пригнічує його до самого низу, бажає стиснути своїми стінами його тіло й розчавити найжорстокішим способом.

Попереду блиснув червоний спалах, а за ним ще один та ще один. Напруживши свій зір, Джефрі зрозумів, що тунель закінчувався новим виходом до якогось підземного комплексу, а ці спалахи випромінювали смолоскипи на стінах. Допомагаючи собі руками та ногами, чоловік швидко виповз з діри та забіг за найближчу перешкоду, зачаївшись за нею. В цей самий момент земля знову струснулася, все приміщення тяжко застогнало, тунелем прокотився жахливий гуркіт і Джефрі помітив, що стеля підземного ходу врешті-решт обвалилася всередину. Поліцейський полегшено зітхнув, адже завагайся він на одну мить, і сам міг би бути похованим живцем під цим камінням.

Обережно визирнувши з-за свого укриття, Джефрі побачив, що він потрапив до дивовижної кімнати. Вона здавалася точною копією звичайної дитячої спальні, котру він бачив колись у Дорсет під час першого огляду будинку. Проте, чоловікові не здавалося, що це приміщення саме так початково виглядало. Тепер, коли вогонь пожежі палав вже й тут, розповсюджуючись від смолоскипів, накиданих купою на старі меблі, то було видно, що колись ця кімната була чимось на кшталт келії монаха. Шпалери на стінах тріскотіли, чорніли та відпадали, відкриваючи кам'яні стіни із якимись таємничими позначками на кожній окремій цеглині. Перешкодою, за якою ховався Джефрі, виявилося двоповерхове ліжко, яке тепер лежало розбитим на своєму боку і вогонь перекинувся на простирадло, пожираючи його повністю. У цьому ж полум'ї чоловік побачив і маленьку іграшкову ляльку, частина якої вже обгоріла. Вона була точною копією тих ляльок, котрі робила Сесілія і тієї самої, яку знайшов Джефрі на сміттєзвалищі.

Поліцейський насупив брови й грізно загарчав, стискаючи у руках пістолет. Тільки зараз він усвідомив страшну правду. Сесілія Дорсет вже давно, як не була невинною жінкою із особистим горем. Вона перетворилася на чудовисько, яке прагнуло полювати на свої слабкі жертви й отримувати насолодження від тортур над невинними дітьми. Страшно було уявити скільки дітей Дорсет вже протримала ось так в ув'язненні далеко від їхніх рідних і що такі в'язні пережили тут. Джефрі зручніше перехопив пістолет та озирнувся довкола. У стінах кімнати містилися різноманітні вікна. Крізь них було видно красивий пейзаж із зеленим фруктовим садом та блакитним небом. Цей пейзаж страшно нагадував сад самої пані Дорсет, тільки у період його найбільшого розквіту. Проте, з цими вікнами було щось не так. Коли вогонь діставався їхньої поверхні, то зображення на вікнах коливалося, миготіло і на мить за ним було видно продовження підземного комплексу із старовинними колонами та масивними кам'яними стінами. Схопивши ніжку від ліжка, чоловік підійшов ближче до такого вікна й розбив його одним ударом. Скло розлетілося на друзки, а за ним зникла й підступна ілюзія мирного краєвиду. Джефрі обережно переліз крізь віконну раму й опинився у іншому коридорі. Там він побачив старенький проектор із плівкою. Саме він й програвав до безкінечності один і той же кадр. Від усвідомлення цього Джефрі стало не по собі. Це походило на практику якогось гіпнозу, коли людині транслюють безкінечно одне й те саме зображення, поки вона не повірить в його істинність та не почне всюди його бачити.

Йдучи довгим тунелем, Джефрі бачив, що руйнація дісталася вже й сюди. Дорсет розкидала на кожному повороті цілі купи старого одягу, порожніх коробок, дерев'яних дощок, старовинних книг та пергаментів. Все це жінка облила сумішшю пального й кинула в кожну таку купу смолоскип, запаливши руйнівні вогнища. Тепер вогонь ревів та носився по всьому комплексу, кидаючись крізь цілу чергу відчинених дверей до нових приміщень і знищуючи все на своєму шляху. Полум'я вирувало аж до самісінької стелі, а диму було нікуди подітися і тому він низько стелився по приміщенню, огортаючи його своєю завісою. Очі Джефрі нестерпно боліли, він надривно кашляв й намагався хоч щось розгледіти крізь дим та полум'я. Зазираючи до нових приміщень, поліцейський бачив там копії попередньої кімнати із тим же самим наповненням всередині. Вогонь радісно скакав по меблях й шпалерах, поглинаючи все на своєму шляху. Деякі кімнати вже завалило зсередини, коли стеля почала осипатися вниз. Сам підземний лабіринт здригався раз у раз і його стеля вкривалася павутинням тріщин. Джефрі прекрасно розумів, що пагорб ізсередини мав значну порожнину, створену людськими руками за багато тисячоліть. Саме тут колись переховувалися відьми та їхні близькі від переслідувань з боку своїх ворогів. Саме в цих підземних кімнатах секта "Вест" планувала свої підступні плани й мріяла поширити власний вплив на Рейвенхарт та цілий світ. Тепер все це знищував невблаганний вогонь. Джефрі бачив в цьому якусь гірку іронію. Відьом спалювали на вогнищах за їхні темні практики, а тепер саме їхнє гніздо було повністю віддане у владу безжального полум'я, яке не залишить тут жодних слідів. Якщо дім на вершині пагорбу завалиться, то його основний тягар змусить і стелю катакомб теж зруйнуватися та впасти вниз, руйнуючи при цьому всі приміщення. Злякавшись, Джефрі прискорив свій крок, прагнучи скоріше відшукати Сесілію Дорсет та інший вихід звідси, інакше скоро він стане покійником, похованим під руїнами катакомб відьомської секти.

На своєму шляху Джефрі продовжував зазирати до кожної кімнати, шукаючи якихось слідів Дорсет. В одній із кімнат він побачив ліжко із іржавими кайданами на одній з ніжок. Від ліжка починала тягнутися довга пляма засохлої крові, виходила прямо до коридору й зникала в кінці катакомб. Поліцейський низько схилився над цими слідами й оглянув їх з різних боків. Скоріше за все, що саме у цій кімнаті Сесілія тримала свою чергову жертву, якою міг бути Корі Флойд. Судячи по довгій доріжці із крові, то хлопчика жінка сильно поранила, спровокувавши значну кровотечу. А потім на підлозі були помітні сліди боротьби й маленького тіла, яке тягнули силоміць по коридору. Масштаб жорстокості жінки по відношенню до дитини вражав і викликав цілу хвилю гніву у грудях Джефрі. Він вискочив до коридору й закричав:

-Дорсет, годі ховатися! Виходь й зустрінься зі мною. Чи ти смілива тільки з дітьми боротися? Ти ж була матір'ю, люблячою дружиною свого чоловіка! Як можна було впасти так низько й почати катувати чужих дітей? Скажи мені, що ти відчувала, вбиваючи їх? Чи для тебе ці діти були порожнім місцем, матеріалом для твоїх нелюдських ритуалів?

Голос поліцейського луною прокотився попід стелею підземного комплексу, поширюючись у просторі. У відповідь чоловіку залишилася тільки тиша. І тут далеко попереду в диму майнула висока чорна тінь. Джефрі миттєво націлив пістолет й вистрілив декілька разів в тому напрямку. Кулі просвистіли мимо і жодного крику не пролунало з того боку. Поліцейський обережно почав підходити ближче, витерши рукою очі та напружуючи зір. Дим неприємно лоскотав ніздрі й збуджував горло, відволікаючи увагу. Від його запаху у Джефрі стали важкими скроні й запаморочилася голова. Чоловік пильно придивився до наступних кімнат й зазирнув до однієї з них. Полум'я там вирувало на повну силу і від нього по стінах приміщення стрибали химерні темні тіні. Але нікого у кімнаті не було. Неочікуванно позаду себе Джефрі почув приглушені кроки та шелест довгої темної мантії по підлозі. Наляканий поліцейський різко озирнувся й знову зауважив темну тінь, яка підкрадалася до нього позаду. Джефрі стрибнув вперед та вистрелив ще один раз, але тінь розчинилася за завісою диму так же миттєво, як і з'явилася. Поліцейський забіг за одну із колон коридору й зачаївся за нею, важко дихаючи. До його вух долинув крижаний жіночий сміх. Здавалося, що він лунав одночасно з усіх боків. Джефрі озирався на всі сторони, готуючись відскочити в сторону при будь-якій раптовій атаці. Тим часом десь зовсім поряд проспівав зневажливий голос Дорсет:

-Дурненький поліцейський потрапив до пастки відьми. На що він міг сподіватися? Правильно, ні на що. Адже надії немає. Не існує щастя й порятунку. Цей світ - лиш ілюзія, а за нею - злість, ворожнеча, бажання проливати кров. Це у природі людей. Все у цьому світі зроблено так, щоб сильніші вбивали слабших. То все велика гра поміж силами, котрі знаходяться поза розумінням звичайних людей. Я - всього-навсього меч у руках мого володаря. І я буду проливати кров в його славу, поки він не скине владу Бога над цим світом й не відкриє людям правду про жорстокість їхнього світу. Щастя - то ілюзія, а зла та добра просто не існує. Існують тільки сила, влада й бажання величі. Я знайду тебе, Джефрі Адамс. Я знайду. Ти сам прийшов до моїх рук. Ти будеш останнім. Останнім, кого я принесу у жертву Люциферу. Він не поверне моєї доньки, адже для нього це лише марна трата часу. У нього є більш важлива місія. Тому, я повинна згоріти у полум'ї. Лиш так я отримаю змогу бути з моїми рідними. Але ритуал треба завершити. Твоя кров наповнить силою мого володаря.

Голос Сесілії часто переривався на істеричний плач або ставав низьким та погрозливим. Джефрі затамував подих та обережно визирнув з-за колони. Жінки не було ніде видно і голос знову урвався, стрімко віддалившись. Набравшись духу, поліцейський різко вискочив з-за свого укриття й озвався до Сесілії:

-Ну так виходь і спробуй спіймати свою жертву, Дорсет! Я тебе не боюся. Тобі не вдасться мене залякати. Ти не месія свого володаря, а проста божевільна жінка. В твоїх діях та вчинках не існує жодної логіки. Ти вбивала й катувала просто тому, що це приносило тобі задоволення та дарувало віру, що вдасться повернути Карен до життя. Але так в реальності не буває. Спробуй тільки підійти, Сесілія, і я не буду ні про що шкодувати.

Пані Дорсет не озвалася на цей раз до чоловіка. Вона знову зникла у глибинах своїх катакомб. Це змушувало руки Джефрі тремтіти. Гірше за все було мати справу із суперником, котрий вміло користувався акустикою цього підземного лабіринту й переховувався десь в тінях за димом та вогнем. Пришвидшеним кроком Джефрі кинувся бігти вперед. Він кожного разу боявся, що з-за дверей, котрі розташовувалися з обох сторін коридору, до нього вискочить Сесілія й встромить ніж у спину. Але жінки ніде не було видно. Натомість, Джефрі побачив по ліву сторону від себе інші двері. Вони були більш широкими й просторими. Штовхнувши їх, чоловік увійшов до грандіозного приміщення. Воно було неймовірно великим за своїми масштабами, а стеля губилася десь у височині. Пожежа дісталася й до нього, вируючи з лівого боку приміщення. Вогонь пожирав довгі чорні лавки, котрі були неймовірно схожими на ті, які Джефрі бачив у католицьких храмах. Дерево лавок гучно тріщало, віддаючись до червоної пащеки вогню. Одна зі стін приміщення разом із різною колоною вже впала й осипалася дощем цегли.

В самому кінці приміщення височіла величезна статуя якогось потвора. Вона зображала істоту із головою козла, крилами кажана й гострим хвостом позаду із пікою на своєму кінчику. Здавалося, що цю статую колись розбили на шматки, але хтось дбайливо відновив її, зібравши цей гігантський пазл докупи, змастивши його цементом. Під ногами статуї починався грандіозний вівтар. До нього кріпився перевернутий хрест, а на ньому звисало маленьке бліде тіло, понівечене тортурами. Цей хрест своїм кінчиком входив рівно до центру пентаграми, накресленої справжньою кров'ю. На кожному її кінчику яскраво палали свічки. Тут же лежала напівзотліла голова якогось чоловіка, від якої вже розповсюджувався потворний запах. Із великим жахом, Джефрі зрозумів, що йому вдалося віднайти зниклу голову чоловіка пані Дорсет. Тут же у пентаграмі лежала невеличка дитяча труна, кришку якої вкривав старий плющ та засохлі трояндові квітки, дбайливо покладені на саму вершину. Важко дихаючи, Джефрі повільним кроком підійшов до цієї сцени із кошмарного сну й похитав головою, не вірячи своїм очам. Перед ним було реальне місце ритуалів, які справляла тут пані Дорсет вже декілька місяців прямісінько під носом місцевої поліції. А на хресті висіло тіло Корі Флойда. Очі хлопчика дивилися прямо перед собою, все тіло вкривали жахливі синці із багаточисельними крововиливами. Корі весь був вкритий різноманітними сатанинськими символами, подібними до тих, котрі були на тілах інших дітей. Під хрестом натекло багато крові, а з рук трупа продовжувала капати кров. В долонях хлопчика стирчали голівки залізних цвяхів. По всій підлозі були розкидані скальпелі та ножі різноманітних розмірів, а ще поряд з ними лежав і молоток з кривавою голівкою та цілий набір цвяхів.

-Вибач, Корі, я не встиг ... Я знову не встиг врятувати невинного- опустивши голову, прошепотів Джефрі, болісно заплющивши очі. З них ринули сльози й поліцейський безсило застогнав.

Перед його внутрішнім зором проносилися картини то Ебі, яка горіла на хресті у страшних муках, то Корі, який дивився на нього мертвими очима із німим докором. Проте, на цей раз Джефрі усвідомив гірку правду. Він робив все, що міг для порятунку невинних. Він квапився сюди так само, як і у випадку з Ебі. І в смертях жінки й хлопчика його вини немає. Ебі вбили сатаністи й жорстоко поплатилися за це. А Корі вбила Сесілія Дорсет. Найкраще, що Джефрі міг зробити - це спинити жінку раз і назавжди. Чоловік гнівно загарчав й закричав:

-Де ти, Дорсет? Де? Ти заплатиш за все, що зробила! Я тебе змушу страждати так же сильно, як ти цього невинного хлопчика. Виходь, відьмо, виходь! Годі ховатися!

Озирнувшись довкола, Джефрі схопив якусь палаючу скалку, підбіг з нею до статуї демона й почав бити ненависну скульптуру. Від кожного удару поліцейського летіли шматки мармуру. Джефрі гнівно кричав, вкладаючи в свої удари всю лють та ненависть до потвора, зображеного біля вівтаря. Спинився поліцейський тільки тоді, коли вся статуя впала вниз, розлетівшись на купу запиленого каміння. Важко дихаючи, Джефрі відкинув в сторону палицю й просто дивився на ці уламки. Йому здавалося, що голова козла злісно шкірила зуби, знущаючись із безсилого гніву чоловіка. Неочікувано позаду Джефрі схопили холодні руки з довгими тонкими пальцями й почали стискати свою хватку. Чоловік захрипів та заборсався, він відчув, як на нього навалилося чиєсь тіло зверху. Довге чорне волосся залоскотало обличчя Джефрі, а над вухом пролунав шовковий голос Сесілії Дорсет:

-Який розумненький поліцейський, дуже розумненький. Дістався так глибоко під землю, розкрив мою таємницю, пройшов сам до самісінького місця ритуалу. Тобі сподобалася картина побаченого? Тепер зрозумів? Зрозумів, чому я це роблю? Він давно вже тут, давно під нашими ногами знаходився. Йому вклонялися всі мої предки, всі послідовники "Вест" від давніх часів. Він такий голодний, прагне більше крові, більше душ. А я потрапила на його гачок, адже повірила, що можу повернути Карен до життя такою ціною. Але він нічого не робить просто так. Він не повертає душі, а їх забирає, купує, зваблює принадними обіцянками. А ти... Ти, Джефрі Адамс! З моменту свого прибуття почав лізти до цієї справи. Почав втручатися у моє життя, мої плани, мої цілі! Ти довго руйнував те, що я так ретельно спланувала. Без тебе ці дурні-поліцейські ніколи б  і не здогадалися, що в усьому винна я. Хто запідозрить нещасну бідну вдову, про котру турбується все місто? А ти просто нахабний чужинець, Джефрі Адамс, який уявив, що може відновити справедливість. Тільки де вона? Її не існує. Де була поліція, коли сталася аварія? Чому вона нічого не зробила із родиною тієї паскуди, що зруйнувала моє життя? Тому, я добре знаю, що справедливості в житті не існує.

Джефрі придушено загарчав й спробував вдарити жінку ліктем у груди, але вона у відповідь боляче його вдарила ногою в спину та навалилася сильніше, затискаючи шию власним зап'ястям.

-А ну лежати! Я сказала - лежати!-розгнівано прошипіла Сесілія, стукнувши чоловіка ліктем по скроні- Ти вже декілька днів став мені значною перешкодою, Джефрі Адамс. Завжди пильний, завжди такий допитливий. Всюди пхаєш свого нахабного носа. Це саме ти розбурхав поліцію, через тебе вони почали патрулювати з новою силою вулиці та втручатися у мою діяльність. Стало набагато складніше виходити на полювання, а ще втекло це кляте дівчисько. Але я знала, що вона не скаже. Її було так легко залякати, змусити тримати свого язика за зубами. Дітьми так легко маніпулювати, а дорослими ще легше. Їхні батьки довіряли мені свої таємниці і я бачила, що всім їм байдуже на своїх дітей. Стільки непорозуміння, стільки неуваги й сварок. Я так пестила мою доньку, мріяла про народження другої дитини і все це втратила в одну коротку мить свого життя! А люди, яким байдуже на власних дітей, продовжували жити щасливо та радісно. Так чому я не мала права викрадати їхніх дітлахів й намагатися повернути до життя мою Карен? За непотрібне нікому життя можна було купити одне важливе для мене. А тепер, Джефрі Адамс, ми помремо з тобою разом. За твою допитливість настав час відрубати тобі носа. Твоя душа буде моєю останньою платою Люциферу, адже я розриваю угоду з ним. Моя Карен не повертається. Тому, я вб'ю спочатку тебе, а потім згорю і сама разом із всім цим місцем. Ще трохи і я побачу моїх рідних.

Дорсет хрипло засміялася й почала щось шукати іншою рукою. Відчувши, що жінка послабила свою хватку на його шиї, Джефрі швидким рухом перекинувся на спину та наніс Сесілії декілька ударів у живіт. Жінка скрикнула від болю й Джефрі зміг вирватися. Чоловік кинувся шукати на підлозі свій пістолет, який впустив під час раптової атаки Сесілії. Він мацав та мацав всю підлогу, обпікав собі руки у вогні, що наближався, але все ніяк не міг віднайти свою зброю. Тим часом, Дорсет позаду розлючено заверещала. Вона схопила гострого ножа й накинулася на Джефрі. Її удар прийшовся у плече чоловіка й він закричав від болю, відчуваючи, як гаряча кров бризнула із рани. Чоловік викрутив Дорсет руку й спробував вирвати ножа із її пальців. Але Сесілія по-звірячому вкусила поліцейського за руку. Він зойкнув та відкинув від себе жінку. Дорсет похитнулася, швидко відновила рівновагу й знову занесла над головою свій ніж. Каптур впав з її голови, відкриваючи скуйовджене волосся, збуджений погляд зелених очей із червоними судинами у куточках, перекошений у гнівній гримасі рот та смуги старих шрамів, що спускалися по більшій частині обличчя Сесілії.

Груди Дорсет підіймалися та опускалися від пришвидшеного дихання, а по підборіддю стікали струмочки крові. Зареготавшись, Сесілія почала наступати на Джефрі. Поліцейський став задкувати, озираючись на всі боки, прагнучи віднайти зброю для самозахисту. І тут нога Джефрі торкнулася наруків'я пістолету, який лежав за однією із дерев'яних лав, охоплених вогнем. Потрібно було діяти негайно, адже саме у вогнепальній зброї ховалася надія на порятунок із рук божевільної жінки. Джефрі різко кинувся в сторону і уникнув тим самим різкого випаду ножем з боку Сесілії. Чоловік впав за палаючу лаву й своєю ногою підкинув у повітря пістолет з підлоги й перехопив його вільною рукою. Побачивши пістолет, Сесілія позадкувала назад. Її ніздрі роздувалися від прискореного дихання, а крижаний погляд зелених очей жінка не зводила зі зброї в руках Джефрі. Чоловік випростався у весь зріст, націлив на Сесілію пістолет, та гордо зауважив:

-Це кінець, Сесілія. Так, в мене у руках пістолет. Якщо ти будеш чинити спротив правосуддю, то я відкрию по тобі вогонь. Тому в твоїх інтересах відкласти в сторону ніж й здатися мені. Давай, кидай ніж!

Сесілія викривила презирливо уста й почала повільно схилятися до підлоги, тягнучи руку з ножем. Збираючись його покласти, жінка тихо й загрозливо прошепотіла:

-Здатися? Здатися, кажеш? В моїх інтересах уникнути смерті? Ти погано знаєш мене, Джефрі. Дуже погано. Мені нічого втрачати! Я вже все втратила. Смерть для мене буде бажаним позбавленням від мук цього клятого життя. Я смерті зовсім не боюся. Прийму її, як мою заслужену нагороду. Але перед тим.... Я принесу тебе в жертву!

Неочікувано для Джефрі Сесілія швидко стрибнула вперед й не розгинаючись нанесла удар ножем. Поліцейський відскочив в сторону, але ніж встиг розірвати штани й залишити невелику рану на нозі поліцейського. Стиснувши зуби від хвилі болю, Джефрі схопив пістолет й вистрілив, але Сесілія пластом лягла за лавою і куля просвистіла мимо. Жінка по зміїному поплазувала й зникла за завісою диму.

-Чорт забирай!- вилаявся Джефрі, хапаючись за поранене плече, яке починало нестерпно пекти.

Відірвавши від форми клапті тканини, поліцейський міцно перев'язав собі плече та ногу, щоб хоч якось поки спинити кровотечу. Кульгаючи, Джефрі почав ходити поміж лавами й уважно вдивлятися у кожну тінь, котру утворювали язики полум'я. Приміщення затремтіло від нової хвилі руйнування і тріщини на стелі й стінах стали набагато ширшими. Чоловік уважно прислухався до свого оточення, але не чув нічого, окрім ревіння вогню й потріскування деревини. Десь попереду нього знову пролунав істеричний сміх і Сесілія заговорила грайливим тоном:

-От бачиш, Джефрі? Ти бачиш це? Погрожуєш мені смертю, а сам не здатен підійняти руку на слабку жінку. Я тобі потрібна живою, чи не так? Це треба для твого правосуддя, для так званої справедливості гідного героя Джефрі Адамса. Тебе заспокоїть сам факт того, що я буду гнити в тюрмі чи божевільні? Це поверне всіх цих дітей? Ні, вони мертві, як і моя донька. Мертві, Джефрі! Люцифер надурив мене. Бабуся надурила. Її ритуали не працюють. Душу коханої людини не повернути до життя. Я все робила марно. Все! Так чи не краще було мені померти в тій аварії разом з родиною? Нащо лікарі мене рятували? Навіщо мені жити з таким потворним обличчям та втраченою надією? Джефрі, виходу немає. Було б  краще, якби ти мене застрелив одразу на місці. Позбав мене цих мук. Або це зробить вогонь. Тільки знай, що поки ти стримуєшся від вбивства, я не завагаюся принести тебе в жертву. Мені втрачати вже нічого, Джефрі Адамс.

Попереду замайорів силует жінки й Джефрі знову вистрелив. На жаль, куля пронеслася над її головою й Дорсет швидко сховалася за новою перешкодою. Чоловік обережно почав підкрадатися до колони, за якою останній раз бачив жінку. Затамувавши подих, Джефрі різко вискочив з її протилежного боку та націлив зброю. Там нікого не виявилося. Здивований поліцейський почав озиратися на всі боки, шукаючи слідів Дорсет. Поки Джефрі зазирав за всі колони й вівтар, він не помітив, як позаду нього з диму виступила Сесілія. Вона нервово облизувала свої губи, її руки тремтіли, але вона заносила гострий ніж над головою. Дорсет підкрадалася все ближче та ближче до Джефрі. Її губи викривилися у посмішці й вона почала опускати ніж, плануючи його встромити поліцейському в спину. Але тут Джефрі різко схопив жінку за руку, видер у неї зброю й перекинув крихке тіло через власну голову. З вереском Сесілія влетіла спиною прямо у одну з лавок, розбивши її на друзки.

-Ти думала, що я такий дурний і стану до ворога спиною?- із злісною посмішкою спитав захеканий Джефрі- Це тобі не на дітей полювати, Сесілія. Не довго мені жертвою бути. В житті так буває, що жертва іноді перетворюється на мисливця, а сам мисливець може стрімко втратити власну позицію.

Витріщивши очі, Сесілія схопила якийсь гострий уламок, охоплений вогнем, та знову кинулася на поліцейського у вирі чорного волосся та одягу.

-Помри, помри, помри!- верещала вона, розмахуючи своєю новою зброєю.

Ухилившись від двох ударів, Джефрі прицілився та вистрілив Дорсет у ногу. Жінка скрикнула від болю й похитнулася. Вона впустила уламок і кров бризнула з її рани па підлогу. Тремтячими руками Дорсет затисла рану на нозі, а потім почала відступати назад, кульгаючи до виходу. Сесілія недовірливо хитала головою, її очі розширилися від страху, а губи шепотіли:

-Допоможи, допоможи мені, благаю! Він мене переслідує. Переслідує по всьому будинку. Він завжди поряд. Він в моїй голові. І все вимагає, вимагає це від мене вчиняти. Це була не я, не я їх вбивала. Це Люцифер змусив мене зробити ритуальні вбивства. Я не можу так жити, не можу більше без Карен та Джеймса існувати....- з очей Дорсет потекли сльози і жінка голосно заридала, викрививши уста- Я не хочу цього, не хочу жити, зрозумій! Він у мене під черепом. Він в моєму мозку. Його голос немов грім. Я лише його слабка слуга. Не треба було його слухати, не треба. А я послухала і не можу тепер спинитися. Ні, ні!

І тут земля знову здригнулася, все приміщення застогнало й руйнування почалося. Остання колона, яка підтримувала праву стіну тріснула навпіл й впала у саме серце вогню. Стіна почала з гудінням осипатися. Зі стелі падали цілі уламки дерев'яних опор та шматки цегли в суміші з землею. Дорсет підняла своє налякане обличчя догори й кинулася тікати, але поранена нога її сповільнювала. Через неї жінка зачепилася за власну темну робу, похитнулася й впала до вогню, який палав позаду неї. Одяг на Сесілії одразу зайнявся й у повітрі розлився запах горілої плоті. Страшний крик жінки болісною раною різонув по серцю Джефрі, яскраво нагадавши йому страждання Ебі. Попри загрозу з боку Сесілії, Джефрі не міг залишитися в стороні. Він кинувся на порятунок Сесілії й закричав:

-Дорсет, стій, спинися! Ти тільки гірше зробиш! Вогонь тебе поглине! Треба закидати землею вогнище!

Поки чоловік наближався до палаючої відьми, та неочікувано підхопилася на ноги, високо підійняла руки до стелі й зареготалася, немов шалена. Вона походила на живий смолоскип, котрий рухався, адже вогонь охопив все тіло жінки, стрімко розповсюджуючись по ньому й наносячи жахливі обпіки по шкірі. Місцями плоть настільки обгоріла, що на обличчі вже проступили кістки черепа. Губи жахливо почорніли, а волосся перетворилося на вогняну гриву. Але жінка зовсім не відчувала болю. Вона носилася по приміщенню, реготалася й репетувала:

-Я відчуваю його! Я відчуваю присутність володаря! Це знак! Це знак! І вогнем пекельним дам вам знати я, коли угоду спроможний буду виконати. Настав час. Він настав! Я побачу знову моїх рідних! Я їх побачу!

Дорсет кинулася в сторону і тут зі стелі відірвалася дерев'яна балка і вся ця палаюча купа впала просто на жінку. Дорсет придушено скрикнула та впала, щезнувши за нею. Джефрі кинувся в ту сторону, почав швидко закидати землею язички полум'я й розгрібати руками завали. Він шепотів, схвильовано відкидаючи в сторону уламки деревини:

-Ні, Сесілія, ні! Що ти робиш? Що ти робиш? Отямся, божевільна! Треба забиратися звідси, поки нас не завалило. Плювати я на тебе хотів, але годі вже смертей. Доведеться тебе витягувати звідси. На тебе чекають суд та тюрма. Ти повинна відповісти перед тими родинами, яких ти позбавила щастя власними лихими вчинками. Смерть для тебе - це дуже легка втеча від відповідальності.

Розібравши уламки, Джефрі шоковано поглянув на Сесілію Дорсет. Вона болісно стогнала, лежачи на підлозі. Вогонь на її тілі згас. Від одягу лишилися якісь чорні рештки на напівспаленому тілі. Шкіра жінки вся почервоніла й обгоріла, відкриваючи огляду кістки та плоть із засохлою кров'ю. Сесілію било у пропасниці, вона дивилася очима у порожнечу й шепотіла губами якісь дивні молитви. З її почорнілих губ текла кров. Перевівши погляд нижче, Джефрі жахнувся. З грудей жінки стирчала гостра частина деревини, яка при падінні наскрізь пробила тіло Сесілії й застрягла в пані міцно. Через це поранення Дорсет хрипло дихала й гребла обгорілими пальцями по землі. Тяжко зітхнувши, Джефрі все-рівно закинув жінку собі на спину й пригинаючись під її вагою, побіг крізь дим та вогонь до виходу із підземного святилища. Дорсет болісно стогнала, кричала, її всю трусило від багаточисельних ран, вона продовжувала гарячково щось шепотіти й вигукувала імена свого чоловіка та дочки. З усіх сторін катакомби руйнувалися. Пил та дим стояли до самої стелі, все стрімко руйнувалося. Двічі Джефрі в останню мить уникав падіння шматків стелі й палаючих балок. Дорсет якось дивно засміялася й прошепотіла:

-А я їх бачу. Я їх всіх бачу. Ти не бачиш, Джефрі? Ти їх не бачиш? Вони ось там у вогні стоять. Всі ті, кого я вбила. Вони ненавидять мене й проклинають, махають руками, хочуть затягнути до пекла. І нехай, нехай. Я це заслужила. Тільки б останній раз поглянути на моїх рідних ... На Карен.... Один-єдиний раз. А потім нехай тягнуть мене горіти за всі мої гріхи. Це ціна за те, що я поставила себе вище Бога. Це жорстока ціна мого занепаду.

Джефрі лише похмуро промовчав. Сам він нікого не бачив у тому напрямку, котрий гарячково вказувала Сесілія. Там лише танцювали язики полум'я й від них у всі боки тягнулися химерні худорляві тіні. Вогонь швидко охоплював все святилище і коли Джефрі вискочив з нього до коридору, то кімната остаточно завалилася. Похитуючись від землетрусу, викликаного руйнацією, несучи на спині поранену жінку, поліцейський пробирався до самого кінця коридору. Там він побачив невеликий прохід, який міг бути тільки замаскованим тунелем, котрий вів до саду пані Дорсет. Чоловік прискорив крок, хоча нести на спині Сесілію було нестерпно важко. Наступної миті земля знову струснулася і згори на Джефрі впали уламки цегли. Біль був настільки сильний, що чоловік впав на коліна, впустивши Сесілію. Він застогнав від болю, відчуваючи, як тепла кров полилася зі скроні й потрапила до рота. Перед очима все коливалося й роздвоювалося. Груди душив кашель і чоловік ледве міг вільно дихати. Декілька разів з рота він вихаркав кров. Його долоні тремтіли, а ноги не слухалися. Поряд продовжували руйнуватися катакомби, а вогонь стрімко все поглинав на своєму шляху. Неподалік від поліцейського на землі змією вигиналася Сесілія. Падіння викликало нову хвилю болю у жінки. Кров з її грудей пульсаціями витікала назовню. Сесілія вся хрипіла і стогнала, пальцями загрібаючи ґрунт. Вона намагалася повзти у протилежному напрямку, але Джефрі змусив себе встати міцно на ноги і знову підхопити Сесілію на руки.

-Ні, ні, відпусти мене!- слабко простогнала Дорсет- Я бачу їх! Всі мої жертви. Вони тінями летять за мною попереду полум'я. Вони заберуть мене й розірвуть на шматки. Так мені й треба. Так і судилося за всі гріхи мої. Навіщо тобі рятувати мене? Навіщо ризикувати? Біжи сам, Джефрі. Біжи. Ти нічого мені не винен. Я хочу просто нарешті померти і не чути більше цей голос в моїй голові.

-Не неси дурниць, Сесілія!- сердито пробурчав Джефрі, спльовуючи кров, яка потрапляла йому на губи зі скроні- Я це роблю не заради тебе. Ти вбивця і заслужила на паскудну собачу смерть тут. Але я не такий, як ти, щоб залишати тебе помирати в муках. В мене ще залишилося щось людське в душі. Вже достатньо було смертей у цьому місті та у моєму житті. Моя кохана згоріла у полум'ї, а я нічого не зміг із цим вдіяти. Через мене була викрадена Фелісія Бріджес і лише Бог захистив дівчинку. Через мене загинув Корі Флойд. Так може, хоч тебе я врятую звідси? Смерть надто легка втеча для тебе від відповідальності. Кажи, що хочеш, але я витягну нас обох звідси.

-Ти дивовижний чоловік, Джефрі Адамс!- хрипло засміялася Сесілія і новий струмочок крові виступив на її обпечених губах- Воістину, дивовижний. Я робила спроби тебе вбити, стільки разів проклинала, а ти намагаєшся врятувати мене, хоча й знаєш, що все це марно. Я горіла у вогні. Мене покалічило склепінням святилища. В моїх грудях стирчить уламок дерев'яної балки. Життя стрімко витікає з мене із кожною краплиною крові. Мені вже байдуже на все. Ти тягнеш живий труп, Джефрі. Вже дуже скоро я потраплю на інший, більш поважний суд. І вже там відповім вповні за свої колишні гріхи.

Поліцейський, тим часом, зовсім не зважав на слова Дорсет й почав заповзати до іншого тунелю. В ньому він спустив Сесілію на землю й обережно її потягнув за собою. Тремтячою рукою жінка торкнулася його обличчя, на її очах заблищали сльози й вона застогнала:

-Джеймс, Джеймс, невже це ти? Куди ми йдемо? Чому тут так темно? А де Карен? Де наша донька? Благаю, скажи, що все з нею добре- тут жінка схопилася за власний живіт та заплакала, шепочучи самими губами- Вагітність ... Я її не відчуваю. Чому я не відчуваю її? Наш хлопчик.... Він не б'ється ніжками, його немає... Чому так сталося? Чому повинна була я все втратити? Це прокляття нашого роду, так? Я не мала права мати просте сімейне щастя?

-Все буде добре, Сесілія!- заспокійливим голосом проговорив Джефрі, витираючи рукою сльози на обличчі жінки- Скоро ми вийдемо на поверхню. Не треба хвилюватися. Все лихе обов'язково закінчиться, а попереду новий світанок.

-Новий світанок .... Так, новий світанок- із дивною посмішкою відгукнулася Сесілія, дивлячись порожнім поглядом на стелю тунелю- Це повинно бути красиво. Сонце встане і всі страшні тіні розтануть. А потім ми розбудимо Карен, адже сьогодні у нашої донечки день народження. Ти ж не забув, любий? Подарунок. Їй потрібен подарунок. А ще я хочу повезти нас всіх до атракціону. Карен так обожнює американські гірки. Не злазила б з них цілими днями. Така хоробра дівчинка ... Моя донечка ... Моя люба, рідна донечка, сонечко моє...

Дорсет знову забилася в судомах, заплакала й почала кашляти кров'ю. Наляканий Джефрі посадив жінку у вертикальну позу, щоб вона не захлинулася власною кров'ю й обережно потягнув її далі. Але в цю саму мить тунель знову затремтів і тут позаду чоловіка все почало руйнуватися. Побачивши таку халепу, Джефрі підхопив Дорсет під пахви і з посиленим завзяттям потягнув її далі по тунелю. І ось вся стеля підземного ходу рухнула вниз, поглинувши весь тунель. Догори підійнялися пасма диму й кам'яного пилу. Не пролунало жодного крику чи стогону. Доля Сесілії та Джефрі була невідомою. А тунель до катакомб і сам підземний комплекс назавжди залишилися зруйнованими вогнем та обвалом самої конструкції. Природа взяла своє і пагорб поглинув те, що було збудовано відьмами у його серці тисячоліття назад.

Тим часом, на подвір'ї будинку пані Дорсет, троє поліцейських бігали поміж палаючими кущами й намагалися розгледіти в них хоч що-небудь. Роб та Альфред буквально повзали на колінах й розкидали в сторону ґрунт та жовте сухе листя, але нічого за ними не знаходили. Рей же просто вдавав із себе поважного начальника. Чоловік ходив, заклавши руки за спину й тільки покрикував:

-Кох! Кох, якого біса ти туди поліз? Ці кущі ми вже оглядали, чорт би тебе рогами у бік боднув! Годі там у багнюці копирсатися, йди ближче до будинку та подивися ось в цій живій огорожі. Тут може бути прихований потаємний хід. Роб, господи, Роб, а ти то куди? Там точно нічого немає, мені й звідси все прекрасно видно. Лише вогонь та гілочки сухі, що горять, а так порожнеча повна!

Після півгодини таких криків Роб не витримав першим. Поліцейський схопився на ноги, брудним пальцем поправив окуляри, й підійшовши впритул до Рея, гнівно йому зауважив:

-Це важливе завдання, Рей! Може, ти й начальник у кабінеті, але тут ми всі рівні. Годі вже патякати дарма язиком, а краще допоможи нам віднайти інший хід до катакомб. Джефрі потрібна наша допомога, а ми й досі не просунулися в наших пошуках.

-Гей, гей, Роб, ти чого так скипів, друже?- замахав руками Рей, винувато посміхаючись- Я нічого такого не мав на увазі, лише допомагав вам порадами. Від мене все-рівно сенсу жодного немає у пошуках дірочки до підземелля. Вона маленька, а я вже достатньо сьогодні застрягав. Вистачило на все життя! Та ще й не факт, що ці катакомби і прохід до них існують насправді. Ми спираємося на записи якоїсь божевільної дівчини, яка могла це все й вигадати!

Роб відкрив рота, щоб продовжити сварку, але тут несподівано весь пагорб затремтів під ногами чоловіків. Вони похитнулися й ледве встояли на власних ногах. На їхніх очах будинок спалахнув новою хвилею полум'я і в ньому повилітали ті шиби, котрі лишалися ще цілими. З вікон вискочили помаранчеві язики полум'я, все заревіло, загуло, будинок болісно застогнав, заскрипів, а потім почалося. Димар відвалився від стріхи й впав вниз. Дах почав просідати прямо всередину стріхи. Стріха, в свою чергу, впала вниз на другий поверх. Другий поверх затріщав та провалився на перший. А вже у цьому місці фундамент будинку затріщав, полум'я вирвалося остаточно на волю і весь вміст будинку раптово провалився глибоко вниз. На поверхні лишилися тільки залишки обгорілих чорних стін, які ще лизало полум'я. Земля прямо на очах у приголомшених поліцейських проковтнула більшу частину будинку. Деяку мить чоловіки ошелешено дивилися одне на одного, а потім усвідомлення почало до них поступово приходити.

-Містер Адамс! Містер Адамс!- закричав Альфред та кинувся до обгорілих стін- Ні, там залишився містер Адамс! Цього не може бути. Не може бути! Будинок обвалився та весь згорів вщент. Що тепер робити? Він не міг загинути, це неправда!

Із сльозами на очах, молодик бігав довкола обгорілих чорних залишків стін й хапався за голову. Роб просто підійшов до того місця, де нещодавно стояв будинок пані Дорсет й із блідим обличчям зняв з голови кашкет. До нього приєднався і Рей. Товстун втратив колишній гумор і тепер стояв, низько опустивши голову. Він зім'яв в своїх руках кашкет й тихо шепотів:

-Друже, що ти накоїв? Нащо ти пожертвував своїм життям та кинувся за цією відьмою у вогняне пекло? Нехай би й горіла ця божевільна, раз забажала покінчити життя самогубством. Тут вже діла з нею не було, з першого погляду зрозуміло. А ти уявив себе героєм, забажав кинути виклик страхам минулого, все шукав своєї вини у чомусь. А тепер склав голову врешті на черговому завданні. Невже ось таким буде кінець легендарного Джефрі Адамса, поліцейського з Брайтону, котрий завжди виходив цілісіньким з будь-якої халепи на своєму шляху? Вкритий героїчною безсмертною славою, він загинув при виконанні службового обов'язку, переслідуючи божевільну відьму, поглинутий вогнем та самим тягарем цього проклятого будинку. От паскудство, гірко мені дуже від цих думок.

Рей тихо опустився на коліна й заридав, люто пожбуривши в сторону свій кашкет. Роб мовчки просто поклав йому руку на плече й стиснув міцно губи в одну лінію. Але Альфред озирнувся на своїх колег із очима, повними відчаю та тремтячим голосом сказав:

-Я не вірю в це. І ніколи не повірю. Я багато разів чув розповіді про грандіозні подвиги міфічного поліцейського Джефрі Адамса. Й ніколи не міг собі уявити, що познайомлюся з такою легендою особисто. Що ми разом будемо розслідувати важливу загадкову справу, стільки зусиль докладемо для її виконання. Саме містер Адамс мене навчив тому, як бути справжнім поліцейським. Він робив акцент на моїх помилках і справедливо мене сварив, коли я їх вчиняв. А тепер ... Тепер ось це!

І Альфред у розпачі просто махнув рукою в сторону залишків будинку пані Дорсет. Рей підвів голову на слова юнака й смутно зауважив:

-Ми всі чули легенди про Джефрі й для нас було честю познайомитися із таким великим чоловіком. В житті він виявився зовсім іншим. Але від цього не був гіршим. Саме він нагадав нам про наш обов'язок. Він поєднав нас в одну команду. Він скерував нас на потрібний шлях та допоміг вийти на реального злочинця. Джефрі завжди дивився тверезо на ситуацію та аналізував її з різноманітних боків. Він був дуже енергійним, непосидючим та розумним чоловіком. Для багатьох з нас він став не просто колегою, а справжнім відданим другом. Але, хлопче, мені шкода тебе розчаровувати... Попри всі легенди, Джефрі Адамс був простою смертною людиною. І схоже, що його все ж таки наздогнала бабця з косою на цій місії й забрала із собою. Шкода, що так сталося, але....

Пагорб знову здригнувся у сильному поштовху. Налякані чоловіки підхопилися на ноги й почали озиратися на всі боки, намагаючись зрозуміти причину раптових підземних ударів. І тут за найближчим кущем щось почало рухатися й хрипло кашляти. Поліцейські одразу кинулися туди, відкинули в сторони старі галузки куща і побачили, що за старою дерев'яною дошкою, порослою травою, розташовувався той самий потаємний хід, котрий вони так і не змогли віднайти. З діри виповз живий Джефрі Адамс під радісні вигуки своїх колег. Щоправда, неушкодженим чоловіка назвати було неможливо. Його кашкет десь зник, форма вся забруднилася та обідралася вщент, плече та ногу вкривали плями крові, а на обличчі й руках залишилися сліди подряпин. На скроні був фіолетовий синець із засохлою кров'ю на ній. Джефрі весь був брудний від ґрунту та сажі і його важко було впізнати. Чоловік виліз із діри не сам, а витягнув ще когось у зовсім жахливому стані. Коли Альфред кинувся до іншої особи, то із приголомшеним вигуком впізнав у обгорілій пораненій людині Сесілію Дорсет. Жінка ще була жива, хоча з її грудей і стирчав уламок деревини.

-Лікаря.... Потрібен негайно лікар.... Для неї ... Покваптеся!- захрипів придушеним голосом Джефрі, підповзаючи до Сесілії й торкаючись її щоки долонею.

-Я подзвоню негайно Жізель! Вона буде тут з хвилини на хвилину, але...- Роб безсило розвів руками в сторони- Я боюся, що поранення вже надто критичне. Вона втратила багато крові.... Це так жахливо! Боюся, що жінка скоро помре. Я краще покваплюся із дзвінком.

Наляканий Роб, котрий боявся крові й мерців, одразу втік з поля зору. Натомість, над Джефрі схилився стурбований, але радісний Рей, котрий тремтячим голосом озвався до свого колеги:

-Я такий радий, що ти встиг втекти з того пекла, друже! А ми вже вирішили, що тебе там живцем поховало, коли будинок остаточно зруйнувався. Яке щастя, що все обійшлося! Але ти сам виглядаєш надто паскудно. Тобі теж потрібен лікар. У тебе тут плече й нога кров'ю стікають, а ще й скроня не дуже чудово виглядає. Що там сталося?

Проте в цю мить замість Джефрі заговорила Сесілія. Вона повернула голову в сторону Рея, її очі намагалися сфокусуватися на його обличчі, а на губах розповзлася якась дивна посмішка:

-А, це ви, містере Аткінсон! Дуже рада вас бачити. Чим можу допомогти? Якщо ви до моєї матері, то її немає вдома. Вона знову десь проводить час із своїми подругами. Ні, мене не стосуються материні справи. Я прагну просто провести час із моїм чоловіком. До речі, а де він?

-Ти чого розпатякалася, Дорсет?- розсердився Рей і дістав з кишені кайданки- Мені зуби замовляти не раджу. Пані Дорсет, ви звинувачуєтеся у викраденнях дітей, ритуальних вбивствах, сатанізмі й замаху на службовців правоохоронних органів та спричинені пожежі, котра могла стати небезпечною для всього міста. Я вас арештую тут на місці!

-Ні, Рей, ні!- похитав головою Джефрі- Їй вже й так надто кепсько. Не варто знущатися над жінкою. Вона й справді нещасна у власному божевіллі. Не усвідомлює вже де знаходиться та торочить різні дивні речі. Облиш її.

Сесілія знову закашляла кров'ю, болісно скривила обличчя й озвалася до Рея:

-Арештувати мене? За що? Коли місіс Блез здійснила самогубство, мене з чоловіком не було вдома. Мама це легко підтвердить. Вона сама наполягала на тому, щоб ми частіше відпочивали від похмурої атмосфери Рейвенхарту та побачили яскравий світ. Якщо вас щось цікавить, містер Аткінсон, то звертайтеся до моєї матері. Вона в той період була в місті, тому краще може знати про всі дивні випадки у ньому.

Рей збентежено поглянув спочатку на поранену жінку, потім на Джефрі, знизав плечима, тяжко зітхнув й сховав кайдани до кишені. Потім вилаявся та відійшов вбік. Сесілія схопила Джефрі за руку, зазирнула йому в очі власними великими зеленими очима. Джефрі повинен був зауважити, що до цих всіх пошкоджень, божевілля та шрамів, Сесілія могла сміливо претендувати на титул першої красуні, адже жінка виглядала дуже велично й привабливо раніше. Тепер же від її краси зовсім нічого не лишилося. Вогонь довершив перетворення красуні у тінь колишньої людини, яка тепер викликала тільки почуття скорботи й жалю по відношенню до себе. Сесілія міцніше стиснула руку Джефрі, а потім посміхнулася якоюсь теплою посмішкою й сказала:

-Голос.... Голос в голові. Він нарешті замовк. Люцифер задоволений. Він пішов, прийняв мою останню жертву. Нарешті запанував спокій. І я лишилася вільною та на самоті із собою. Але ... Але я не самотня тепер. Ти бачиш? Бачиш, Джефрі?

-Бачу що?- тихо перепитав чоловік, дбайливо опускаючи жінку на траву.

-Ось там, на схилі пагорба у промінні західного червоного сонця- тремтячими губами прошепотіла Сесілія, її очі наповнилися сльозами- Я бачу там моїх рідних. Джеймса та Карен.... О, мої хороші, як же я сумувала за вами! А ще ... Не може бути. Джеймс тримає на руках нашого сина. Він посміхається до мене й заколисує немовля. Мій коханий ... Він такий красивий, веселий та спокійний. А Карен.... Моя люба Карен, вона махає до мене ручкою, посміхається своєю сонячною посмішкою. Вибачте мене, дорогі, вибачте. Це я в усьому винна. Я вас погубила на дорозі. І я ж погубила стількох заради вас. Але тепер мої блукання у пітьмі нарешті скінчилися. І я знову бачу світло нового дня. Моя родина кличе мене до себе.... Нарешті, я так довго чекала на це! Так довго. Немов тієї аварії ніколи й не було... Ходіть сюди, рідні, милі, хороші.... Ми поїдемо сьогодні.... Ми підемо ... Разом ... Разом треба нам .... Джеймс, Карен, немовля .... Моя... Моя сім'я!

Дорсет затремтіла всім тілом, її голова захиталася із сторони в сторону, з рота знову бризнула кров, а потім жінка застигла. Її голова повільно впала набік. Очі стали скляними й дивилися просто в далечінь, іскри життя в них стрімко згасали. На закривавлених чорних губах Сесілії Дорсет вперше застигла спокійна посмішка, сповнена умиротворення й позбавлена колишнього божевільного гніву. Джефрі схопив жінку за плечі й закричав:

-Ні, ні, Сесілія! Сесілія, не йди з ними. Сфокусуйся на цьому світі. Ще є шанс на те, що тебе вилікують. Ще є шанс. Лікаря! Лікаря негайно! Та чого ж ви стоїте? Рей, якого біса ти просто дивишся, як вона помирає? Поклич лікаря, вона потрібна нам живою.

-Джефрі, отямся, друже, отямся!- заспокійливим голосом заговорив начальник поліції відтягуючи чоловіка від понівеченого тіла жінки- Дорсет вже померла, Джефрі. Вона пішла, невже не бачиш? Все скінчено. Відьма згоріла у полум'ї та віддала свою душу Дияволу. Це був її свідомий вибір. Не треба жалкувати за вбивцею. Вона ж не шкодувала невинних дітей, коли вбивала їх. А тепер сама доля покарала її жорстоким чином.

Джефрі перестав пручатися й трохи розслабився. Коли його поклали на траву, він смутним голосом пробурмотів:

-Так, ти правий, Рей. Ти правий. І знову я не врятував нікого при пожежі. Тепер на Дорсет буде чекати суд набагато вищої інстанції, чим всі наші разом взяті. Там жінці пригадають всі гріхи її земного життя. Проте... Під кінець вона розкаялася у власних вчинках, її розум трохи прояснився та надійшов якийсь спокій. Сподіваюся, що хоч один щасливий день на побачення з власною родиною Сесілія все ж таки отримає.... Цього цій жінці не вистачало все життя. Бідна вона, дуже бідна. Втратила все, а потім скотилася у безодню нищівного горя, темної порожнечі та жагучого бажання помститися і все виправити. Не віриться, що за всіма вбивствами й цими злочинами лежало просте жіноче бажання повернути власних рідних, навіть, якщо це була б тільки одна донька ... Сесілія любила їх всіх дуже сильно. А тепер, вони всі разом знову після такої значної розлуки.

Голова Джефрі запаморочилася і він втомлено заплющив очі, провалюючись у безодню забуття. Він ще чув довкола себе чиїсь схвильовані вигуки та прискорені кроки. Хтось його хапав, кудись переносив, але поліцейського це все вже не хвилювало. Згодом всі почуття навколишнього світу покинули його остаточно.

                            🫂🫂🫂

Коли Джефрі з великим зусиллям розплющив свої очі, то побачив над собою блакить неба. Вона була такою яскравою й кришталево-чистою, що в поліцейського одразу сльози виступили на очах від одного погляду на цю красу. На небесному склепінні не було жодної хмаринки, лише сяяло жовте радісне сонечко. Здивований поліцейський закліпав очима, насупився й спробував прийняти сидяче положення. Спочатку йому це не вдавалося зробити, але згодом чоловік сів й озирнувся довкола. Він лежав на якійсь незнайомій йому галявині, вкритій високою зеленою травою. На кожному листочку блищала краплинками ранкова роса. Легкий вітерець шарудів цією травою, створюючи прекрасну симфонію природи. Вдалечині починалася райдуга, чиї теплі кольори сяяли якоюсь незбагненною для простої людини красою. Над самою аркою цього творіння сонячних променів небо мало білувато-сизе освітлення і воно викликало у Джефрі смуток та почуття мрійливості. Довкола літали сіренькі пташки й щось радісно щебетали, а повітря приємно зігрівало шкіру й дарувало відчуття розслабленості та заспокоєння.

Приголомшений чоловік нічого не розумів. Він бачив це красиве місце перед собою вперше і зовсім не міг пригадати, яким містичним чином він опинився саме тут. Останнє, що Джефрі пам'ятав, так це те, що він насилу втік із катакомб під будинком Сесілії Дорсет, котрі почали руйнуватися від пожежі та знищення конструкції самого будинку. Але ні пагорбу, ні залишків дому, ознак пожежі, ні, тим паче, своїх колег, Джефрі тут не бачив. Так що ж сталося насправді і де він знаходиться у даний момент? Чоловік помацав пальцями власні плече та ногу й сильно здивувався. Він точно міг згадати ті моменти, коли Сесілія встромила йому ніж в плече і коли поранила йому ногу під час їхньої сутички в катакомбах. Тепер цих ран не існувало, як і слідів від опіків й інших схожих подряпин. На Джефрі була абсолютно новісінька форма, поліцейський кашкет на голові і ушкоджень на цьому одязі теж не виявилося.

Розгубившись та нічого не розуміючи, Джефрі підвівся на ноги та почав йти у напрямку далекої райдуги. Вибору у нього великого все-рівно не було. Він не знав де знаходиться та куди йому зараз йти, тому обрав єдиним орієнтиром казкову райдугу на горизонті. Можливо, що саме вона підкаже йому куди потрібно рухатися далі. Поки Джефрі йшов, то довкола нього продовжувала тягнутися безкінечна рівнина, вкрита соковитою зеленою травою, а райдуга ніяк не бажала наближатися ближче. Поблизу чоловіка не виявилося жодних слідів цивілізації. Приклавши руки рупором до рота, Джефрі спробував покликати хоч кого-небудь:

-Агов, є хто живий? Агов! Альфред? Рей? Роб? Куди всі, чорт забирай, позникали?

Крики чоловіка луною прокочувалися розлогими рівнинами та поглиналися блакитним небом, проте на них так ніхто й не відповідав. Тому, поліцейському лишалося тільки продовжувати рушати в сторону райдуги. Коли Джефрі почав думати, що застряг в якійсь реалістичній ілюзії та буде тепер вічність блукати зеленими рівнинами, то врешті місцевість трохи змінилася. За травою почалася дивна зона, вимощена гранітним каменем. На ній був споруджений красивий білосніжний перон із автобусною зупинкою на ньому. Навпроти цього перону у низині пролягали залізничні колії, зміцнені дерев'яними брусками й спеціальною галькою. Наскільки вистачало погляду, ця колія тягнулася звивистою хвилею вперед та зникала у далечині за легким білим туманом, за яким Джефрі нічого не міг розгледіти. Біля автобусної зупинки містилися й два чорних ліхтаря на високих стовпах, зроблених дуже майстерно та вкритих цікавими візерунками у вигляді крилатих фей з кельтської міфології. Хто міг збудувати своєрідний вокзал у цьому глухому місці де й сліду людського не було видно?

Проте, на диво, не це питання зараз цікавило чоловіка. На автобусній зупинці прямо перед ним хтось сидів на лавці. Фігурка людини здалася Джефрі дуже знайомою і тому він поквапився до неї, щоб роздивитися ближче. Коли чоловік підійшов до автобусної зупинки, то побачив не когось там, а Примуллу Блез. Здивований Джефрі завмер на півкроці, не відводячи пильного погляду від дівчини. Він зовсім не очікував побачити саме її у цьому дивовижному місці. Але це була саме Примулла, без жодних сумнівів, тільки виглядала зовсім інакше. Страшні сліди крові й замордований вигляд щезли, немов їх ніколи й не було. Замість цього перед Джефрі сиділа молода приваблива дівчина із довгим темним волоссям, котре спадало вільною течією їй на спину. У Примулли було красиве личко, сніжно-біла шкіра, тонкі темні брови, допитливі смарагдові оченята, гострий носик й видовженне підборіддя. Дівчина мала на собі чистеньку білу сукню, зручні шкіряні черевички коричневого кольору та маленьку яскраву прикрасу на своїй тонкій шиї. Примулла весело щось мугикала собі під носа та махала ніжками у повітрі. Побачивши ошелешеного чоловіка, дівчина радісно посміхнулася й замахала до нього рукою, озвавшись дзвінким милозвучним голосом:

-Привіт, Джефрі! Ти так і будеш там стояти й дивитися на мене, немов перший раз побачив, чи все ж таки підійдеш та сядеш поряд? Тут місця вистачить для нас обох, а я якраз чекала на тебе вже довгенько.

Трохи напружений Джефрі невпевненим кроком наблизився до Примулли та сів поряд з нею. Деяку мить вони мовчки дивилися одне на одного. Чоловік відчував хвилювання у душі, а Примулла тільки загадково посміхалася, схиливши голову набік та вивчаючи обличчя Джефрі прискіпливим поглядом, немов прагнула запам'ятати кожну його деталь. Нарешті, чоловік не витерпів першим й заговорив, звертаючись до дівчини:

-Ти кажеш, що чекала на мене, але як це може бути? І що це за місце таке дивовижне? Нічого не можу збагнути. Тільки-но був в одній ситуації, а тут одразу перекинуло до іншої халепи. Куди поділися всі люди? А ти тут що робиш, Примулла? Я думав, що виконав свою обіцянку перед тобою і твій дух більше не прив'язаний до цієї землі. Невже це означає, що я... Я помер від ран?

-Ні, Джефрі, твій час приєднатися до світу мертвих ще не настав- таємничим тоном відгукнулася Примулла, засміявшись легким сміхом- Ти виглядаєш таким здивованим і одразу стільки питань задав. Звісно, що тобі вдалося розбити мої земні окови та звільнити мій дух назавжди. За це я тобі дуже сильно вдячна, мій хоробрий поліцейський. Ти доклав багато зусиль для того, щоб допомогти мертвій дівчині, котру зовсім не знав і я це дуже ціную. Завдяки тобі я вільна й можу рушити до вічного спокою. Але я не могла цього зробити, не сказавши дечого тобі й не виконавши обіцянку.

-Обіцянку? Яку ще обіцянку?- знизав плечима чоловік- Ти мені нічого не винна, Примулла. Я зробив лише те, що мені підказувало серце й що я вважав за вірне рішення в ту мить. Твій дух справді вільний і це дуже добре. Так чому ж ти не пішла до вічного спокою? Чому не припинила це блукання світом? Мені від тебе дійсно нічого не треба, ти можеш не хвилюватися щодо цього.

-Скромність та простота - то дуже хороші ознаки чистого доброго серця, а це велика рідкість у наші часи- ширше посміхнулася дівчина, підперши кулаком власну щоку- Перед тим, як розпочати мою справу, хочу дещо тебе спитати, Джефрі. Тебе зацікавило це місце, в якому ми знаходимося. Але скажи мені, що ти про нього думаєш? На що воно тобі схоже? Які асоціації в тебе викликає? Мені цікаво буде послухати твою думку щодо цього місця, адже кожен його сприймає по різному.

-Ну, це місце якесь незвичне та дуже дивне... -глибоко замислився поліцейський, занурившись у власні думки та оглядаючи оточення- Воно володіє надзвичайною красою, все в ньому таке яскраве, миле, райдужне, світле, настільки чисте, немов цього місця ніколи не торкалося зло. Тут панують спокій, умиротворення, відчуття єдності з природою, відсторонення від всього неспокою земного життя. В цьому місці немає галасу й напружених звуків, котрі змушують нервувати й впадати у депресію. Навпаки, музика вітру, трав та пташок навіює надзвичайні почуття й її хочеться слухати цілу вічність, милуючись всією цією красою. А ця зупинка та колія біля неї ... Вона здається місцем очікування чогось більш грандіозного, немов попереду на нас чекають нові враження та пригоди поза звичайною уявою. Але це лише мої здогадки, а насправді, що ж це за місце?

Примулла із захопленням слухала слова чоловіка й лише кивала головою, немов би давно знала відповідь, та раділа тому, що почула саме те, чого бажала. Згодом, дівчина відповіла на питання Джефрі:

-Красиві асоціації, такі яскраві й художньо оформлені. В тебе дивовижна уява, Джефрі. Ти дуже влучно описав своє оточення - райський куточок та мрійлива дорога у невідому далечінь, своєрідне забуття. Насправді, я й сама не знаю конкретно, що це за місце і сумніваюся, що хтось з людства, взагалі, розуміє його сенс та значення. Той, хто створив це місце, переслідував якусь особливу ціль. Скажу із власного досвіду, а ти вже трактуй мої слова, як того сам забажаєш. Коли ти помираєш, але твоя душа застрягає у світі живих, то виникає відчуття неправильності такого положення. Ти ніби пляма, яка тоненько розтікається по поверхні товстого скла. Нематеріальна та слабка, сповнена болю й страждань, позбавлена цілі та спокою, залишена в забутті всім людством, що не здатне тебе ні почути, ні підтримати. Ти просто тінь себе колишньої і найбільше всього прагнеш позбавитися цих мук життя після смерті, поринути до вічного, отримати власний заслужений спокій. І коли ти мене звільнив, то я потрапила саме до цього місця. А воно своїм спокоєм та миром вилікувало рани на моїй змученій душі, нагадало мені про те, ким я була й показало ким повинна стати і що мене чекає в тій туманній далечині. А ця зупинка та колія... Я так думаю, що тут чекаєш на подальшу подорож до кращого світу, де ти сам обереш собі наступну зупинку. Але цей шлях поки належить мені, Джефрі. Тобі не варто чекати на цей потяг, адже ще не час. Зовсім не час.

Дівчина знову замовкла й тільки тяжко зітхнула, опустивши низько голову та поклавши руки на власні коліна. Джефрі теж мовчав, роздумуючи над словами Примулли й кидаючи пильні погляди у туманну далечінь. Потім, чоловік спитав:

-А якщо я поїду цим потягом, то що тоді станеться?

-Нічого особливого- розвела руками в сторони Примулла- Це твій і тільки твій особистий вибір їхати чи не їхати ним, Джефрі. Просто в тому випадку шляху назад вже не буде. Тільки вперед, туди, у невідомі краї. Але я так думаю, що ти потрібен зовсім не там за туманом, а у світі живих. У тебе ще багато невиконаних справ, Джефрі Адамс, а ще завжди знайдуться люди, котрим знадобиться твоя допомога. Якщо ти зараз поїдеш цим потягом, то позаду залишиш тих, кому ти будеш потрібен. Проте, наша розмова зайшла не в тому напрямку, з якого я мала її розпочати. По-перше, я хотіла сказати деякі слова щодо твоїх вчинків, Джефрі. Ти постійно себе звинувачуєш у всіх невдачах, береш величезний тягар відповідальності за долі інших на власні плечі.

-А що я можу зробити, коли заслуговую на такі душевні муки?- смутно зауважив Джефрі, занурюючи обличчя у власні долоні- Поглянь на мої вчинки, Примулла. Невже я зробив щось хороше та значне? Особисто для самого себе я нагадую собі сліпе кошеня, котре всюди наштовхуються на перешкоди й не знає куди йому рухатися далі. У мене була кохана дівчина, а коли вона потрапила у халепу, то я не зміг її вчасно врятувати і вона загинула через мене. Як можна таке собі пробачити? Потім саме я надихнув Фелісію Бріджес на те, що вона зможе допомогти справі поліції. Для мене це були просто слова й більш нічого. А для дівчинки, котра провела більшу частину життя в пошуках уваги з боку дорослих, це послугувало каталізатором для рішучих та небезпечних дій. Через мене Фелісія вирушила до будинку пані Дорсет й ледве вийшла звідти живою. Вона могла б загинути там і ця смерть темною плямою лягла на мою власну душу. А Корі Флойд? Коли я приїхав до міста, то дізнався, що його буквально нещодавно викрали. І я впевнений, що й Фелісія бачила хлопчика ще живим. Якби я був набагато розумнішим та діяв рішучіше, то міг би зупинити Сесілію Дорсет ще під час свого першого візиту до її будинку. А я вперто не помічав того, що відбувалося просто перед моїм носом, купився на улесливі слова підступної відьми. Тільки жінка може так хитро маніпулювати чоловіками, ховаючи своє справжнє обличчя. Їх називають представницями слабкої статі, але я вважаю, що це не так. Ми, чоловіки, сильні лише фізично, але ця впевненість у власних силах робить нас сліпими. А у жінок на озброєнні гострий холодний розум, далекоглядні плани й здатність вичікувати свій час терпляче. Якщо їх образити, то вони ніколи не забудуть цю образу й помстяться відповідним чином через багато років. Мені здається, що куди б я не пішов, то за мною йде сама смерть, котра вбиває тих, кого я присягався захищати, а мене оминає постійно.

Примулла турботливо опустила свою бліду руку з тонкими довгими пальцями на плече чоловіка й заспокійливим голосом проговорила:

-Не треба себе звинувачувати, Джефрі. Ти береш на себе цей тягар не замислюючись про наслідки. Твої емоції при цьому тільки підтверджують те, що ти хороша людина, котра прагне справедливості в цьому житті. Твоєї вини в смертях дорогих людей немає. Ти намагався зробити для їхнього порятунку все можливе. Ти не стояв і не дивився просто так, як спалювали твою кохану, як викрадали Фелісію чи катували Корі. Ти весь час знаходився у русі й робив спроби розкрити заплутану справу й дістатися до злочинців, щоб спинити їхнє свавілля. Ти не Бог, Джефрі, щоб встигати у всіх місцях одночасно, знати про все передчасно й намагатися відвести смерть від більшості людей. Тобі потрібно відпустити свої страхи, свої сумніви та почуття провини. Адже у всіх випадках твоєї вини зовсім не було. Твоя кохана не послухалася наказів й вирішила розвідати все сама. Через це вона й потрапила до рук культистів. На те полум'я її привела власна гордість, а не твої дії, Джефрі. Фелісію Бріджес теж не ти змушував вести розслідування, втручатися у справи поліції та щось самій вчиняти. Ти про звичайний дзвінок у разі потреби їй говорив. А у лігво Дорсет дівчинка пішла з власної волі. У викраденні та вбивстві Корі Флойда теж немає твоєї провини. Ти не був фізично у місті, коли це сталося із хлопчиком, а справа потребувала детального розслідування. Коли ти вийшов на Дорсет та здобув всі потрібні докази, то вже було надто пізно. Ти повинен змиритися з невідворотними подіями, Джефрі, та прийняти свою непричетність до чужих вчинків та гріхів. У смерті Ебі винна тільки Ебі та культисти. У викраденні Фелісії винна тільки Фелісія. За вбивством Корі Флойда та інших невинних дітей завжди стояла Сесілія Дорсет. Ти тут ні до чого, Джефрі.

-В твоїх словах дійсно є сенс, Примулла, дякую тобі за підтримку!- невпевнено посміхнувся дівчині Джефрі- Якщо поглянути на всі ці події з такого ракурсу, то це трішки заспокоює мене. Я справді робив багато чого для врятування всіх цих людей. Просто не міг встигнути виправити ці свої помилки, котрі призводили до трагічних випадків.

-Добре, якщо ми розібралися з почуттям провини, то тепер настав час перейти до інших моїх слів, котрі я готувала для тебе, Джефрі- серйозно заговорила Примулла, поправивши вільною рукою своє чорне блискуче волосся- Над Рейвенхартом здавна панувало цілих чотири прокляття. Саме через них місто таке похмуре, сповнене темних сил та потаємного зла. Ці прокляття - вони ніби сфери людського негативу, які розповсюдилися містом та живляться лихими емоціями людей. Перший раз місто прокляла відьма Амідала у далекому середньовіччі. Насправді, ця відьма прокляла землю й тих, хто буде жити на кістках відьом, що тут панували. Саме вона прикликала до Рейвенхарту Люцифера, вічно голодного до людських душ та крові. Через це прокляття біди переслідували це місто багато тисячоліть. Говорять, що розбити його може тільки людина, котра відважиться кинути виклик власним страхам й знищити владу Люцифера над цими землями остаточно. Ти багато чого зробив для Рейвенхарту, Джефрі, але я відчуваю, що прокляття Амідали досі висить над містом. Значить, зняти його судилося іншій людині і з часом вона з'явиться.

-А що тоді означають інші три прокляття? Хто їх наклав на місто та для чого вони потрібні взагалі?- спитав здивований поліцейський, замислено потираючи власне підборіддя.

-Я розповім про них по черзі, а ти слухай уважно, Джефрі!- загадково посміхнулася Примулла- Друге прокляття ти вже бачив і зміг його зняти. Його складовою була я. Так, це прокляття наклала на мене власна матір. Вона вирішила ніби це я відступилася від завітів ордену "Вест", зрадила власних сестер та нашого володаря, пішла проти всіх і цим самим зганьбила себе навічно. Мати мене поховала живцем за тією стіною на стрісі, прирекла мене на вічні муки, а їх підкріпила ритуалом, яким прокляла мою душу вічно страждати та не знати спокою, допоки мене не знайдуть і не спалять моє тлінне тіло, що й було тюрмою для душі моєї. Завдяки твоїй допомозі, Джефрі, прокляття матері вдалося знищити. Тому, моя душа стала вільною, а неспокійний дух матері розтанув навічно, адже тепер їй було нікого вартувати. Таємниця стала явною. Третє прокляття теж вдалося зруйнувати, адже воно було тісно пов'язане із четвертим. Справжньою зрадницею завжди була Кассандра Дорсет. Прагнучи розірвати зв'язки з відьмами та захистити власну доньку від подібної участі, ця жінка вдало маніпулювала всіма й грала у небезпечну гру. Вона прагнула обдурити Люцифера, але він знав все наперед й просто розважався, спостерігаючи за свавільними діями Кассандри. А коли прийшов час, то він прокляв її найжорстокішим чином. Вона не отримала спокою після раптової смерті й перетворилася на темного ворона, лиху вісницю нещасть та смерті, яка була приречена живитися людськими страхами у їхніх снах та полювати за своїми колишніми жертвами кожної ночі. Кассандра спотворила саму себе і перетворилася у чудовисько, а її прокляття крилося у четвертому. Бажаючи захистити доньку, вона вчиняла жорстокі дії до інших. І темна спадщина матері постукала в двері і до Сесілії. Від себе не втекти, як кажуть. Люцифер любить познущатися над власними іграшками. Тому це він підлаштував ту аварію й почав спостерігати за тим, як нещасна жінка поступово переходила під його владу, адже біль втрати зламав її остаточно й призвів до безумства. Коли таємниця Сесілії була розкрита тобою, а весь дім та таємний притулок відьом згоріли, то це зняло одразу два прокляття. Темний Ворон Кассандра побачила, що її власна донька стала ще більшим злом, ніж те, проти котрого вона сама боролася. І ти зміг відпустити змучену душу цієї відступниці. Її полювання й війна проти відьом нарешті закінчилися. А прокляття самого Люцифера, котре клеймом шаленства лежало на Сесілії, розвіялося при смерті жінки.

-Я ніколи й не думав так глобально, як ти це описала тільки що- тихим голосом відгукнувся Джефрі, хитаючи головою від почутих слів- Все звучить так заплутано. Чотири прокляття, прокляття в проклятті й зверху ще прокляттям поганяє. Виявляється, що випадково мені вдалося цілій купі неспокійних духів допомогти, а я й не зауважив таких благородних вчинків зі свого боку. Отже, тепер з відьмами у Рейвенхарті та Люцифером покінчено?

-Я не говорила такого, Джефрі- насупилася Примулла, невдоволено підібгавши губи- Люцифера не так легко перемогти, як ти думаєш. А відьми, насправді, необхідні для рівноваги та балансу. Не всі з них жорстокі та підступні фанатики, як ти думаєш. Саме відьми контролювали темні сили й не давали їм розповсюджуватися далі власного житла. І вони ж стримували голод свого володаря у допустимих рамках. Для рівноваги й балансу відьми дуже необхідні. Але, саме дії Кассандри та Сесілії спотворили та зруйнували основу цієї рівноваги, похитнули найважливіші стовпи сили у Рейвенхарті. Остання з них і відьмою ніякою не була. Сесілія не повинна була нею ставати і полізла у ці всі ритуали лише тому, що прагнула відродити власну доньку, а це призвело до черги кривавих розправ над невинними дітьми. Я так думаю, що для відновлення рівноваги сил у Рейвенхарті потрібна нова справжня відьма, яка відродить "Вест" та поверне орден до правильного шляху предків. Проте, це вже зовсім інша історія. А я хочу показати тобі те, про що колись обіцяла. Дивись уважно на колію, друже мій.

Приголомшений Джефрі перевів погляд на залізничну колію й оторопів від побаченого. Здалеку долинув протяжний довгий гудок, почувся звук залізних коліщат по рейках і з далекого туману виринув довгий чорний потяг. Він був великого розміру, із блискучими вікнами вагонів, красивою темною фарбою, яка блищала на його боках, і всім своїм видом навіював правдиве захоплення. Наближаючись до автобусної зупинки, потяг висікав іскри на всі боки. Загудівши ще раз, він почав повільно зупинятися навпроти перону. Декілька разів локомотив струснуло на місці і він остаточно затих. Потім двері одного з купе повільно відчинилися і звідти на платформу вийшла висока фігурка. Придивившись до неї, Джефрі відчув, як в його грудях швидко закалатало серце. Перед ним стояла Ебі, жива та здорова, зовсім неушкоджена, без краплі страшних рис, не така, якою він її бачив у своїх кошмарах. Це була красива жінка у довгому темному пальто, зручних джинсах, із розкішним волоссям на голові, красивими карими оченятами, в яких світився глибокий розум та свіжою приємною посмішкою на рожевих губах. Здавалося, що Ебі повернулася після якоїсь чарівної незабутньої відпустки й тепер визирала власного чоловіка, який повинен її зустрічати на пероні. Поки Ебі йшла назустріч парі на автобусній зупинці, Джефрі перевів погляд на Примуллу та тремтячими губами спитав:

-Це... Це... Це ж вона, так? Але як це можливо?

-Для мене було це можливим і так, перед тобою твоя кохана- широко посміхнулася Примулла- Ну ж бо, Джефрі, давай швидше йди до неї. У вас буде не так багато часу на спільну розмову. Те, що я зробила, запросивши її сюди, вже було проти правил. Тому, не гай даремно дорогоцінний час на побачення з коханою жінкою.

Більше Джефрі не потрібно було переконувати. Він схопився на ноги й вмхором кинувся назустріч Ебі. Коли жінка його помітила, то радісно закричала, замахала рукою й теж побігла до чоловіка. Вони зустрілися на самій середині перону та міцно обійнялися. Джефрі не міг повірити у реальність всього, що з ним відбувалося. Він обіймав жінку, яку так сильно кохав. Під пальцями відчував її шовковисте волосся, вдихав носом приємний аромат, а губами відчував її теплі вишневі уста, віддаючи коханій всі свої поцілунки. Сльози потекли по обличчю Джефрі й він шепотів:

-Ебі, Ебі, я такий радий тебе бачити! Стільки вже минуло з дня нашої розлуки.... Стільки болю й смутку розляглося в моєму серці після цього. Ти просто не уявляєш, як я себе карав за те, що сталося із тобою.

-Дурнику, чого ж бо ти плачеш?- посміхнулася лукавою посмішкою Ебі й погладила долонею щоку поліцейського, уважно зазираючи йому у очі- Потрібно радіти, адже ми, все ж таки, врешті побачилися. Твоєї вини у моїй загибелі не було, Джефрі. Я не знаю, чому ти прийняв все так близько до серця. Сталося нещастя, це так. Але я ніколи не хотіла, щоб ти страждав через мене й ненавидів весь світ довкола себе й самого себе теж. Все добре, я зараз знаходжуся у кращому місці і згадую тебе лише з теплом.

-О, Ебі, твої слова для мене немов ліки, котрі бальзамом стікають на моє поранене серце- міцніше обійняв свою кохану Джефрі, не випускаючи її ні на мить- Ті сни, котрі я бачив у Рейвенхарті, так спотворили твій образ, лякали мене та пригнічували весь цей час. Тому я й почав глибше вірити у свою провину. Але тепер я бачу, що помилявся весь цей час і з тобою все добре тут, у цьому дивовижному таємничому місці.

-То була не я, якщо тобі цікаво- знизала плечима Ебі- Хтось видавав себе за мене, щоб змусити тебе боятися й живитися твоїми страхами й сумнівами щодо мене. Насправді, я ніяк не могла побачитися з тобою. Бо цей потяг відвіз мене вже так давно до інших країв, що я й не пригадаю, коли це сталося. Час в цьому місці плине дивним чином. Здається, що він дуже особливий тут, не такий швидкий та хаотичний, як на землі. Тут панують тільки спокій та врівноваженість всього. Я прийшла, тому що мене покликала Примулла на декілька хвилин. Не могла відмовити, адже я про тебе, напарнику, стільки всього хорошого від неї почула! Ти зовсім не змінився, Джефрі! Все продовжуєш боротися за справедливість та рятувати людей, зовсім про себе не думаючи!

Поки закохані розмовляли між собою, розділяючи всі радощі того життя, котре у них відібрало колишнє нещастя, то потяг позаду них видав сердитий довгий гудок. Джефрі та Ебі завертіли головами, намагаючись зрозуміти, що відбувається. До них непомітно підійшла Примулла та торкнулася руки Ебі, серйозно сказавши:

-Вже час, Ебі. Довше не можна тут лишатися. Якщо ми застрягнемо у цьому місці, то в нас будуть значні непереливки.

-Так скоро?- трохи засмученим тоном озвалася жінка й перевела погляд схвильованих очей на Джефрі- І знову, мій любий, ми кудись змушені квапитися, адже кожного кличе свій власний обов'язок. Так було й при житті, коли у мене були свої зміни на роботі, у тебе свої. Завдання поліції нас розподіляли по різним маршрутам та місцях. Нічого не змінилося й тут. Я хочу сказати, що тобі потрібно жити далі, мій хороший. Відпустити мене раз та назавжди. Зрозумій, що ти мене не повернеш. Я вже знайшла своє місце в іншому світі. Але я завжди буду тебе кохати й чекати на твоє повернення. І тоді ми зможемо насолодитися кожною миттю нашої єдності у райському куточку світу, де нам ніхто ніколи не завадить.

-Мені боляче знову відпускати тебе, Ебі- придушеним голосом вичавив із себе Джефрі, тримаючи за руку кохану жінку та з болем зазираючи їй в обличчя- Але я завжди був раціональною людиною й добре усвідомлюю, що таке обов'язок. Я тебе теж дуже сильно кохаю, Ебі. І ніколи тебе не забуду. Ти стала моєю єдиною жінкою, котра назавжди оселилася в моєму серці. І я тепер розумію, що насправді, ти нікуди не йшла від мене. Ти була незримо поруч зі мною, надавала мені сил до боротьби, надихала рухатися далі й допомагати людям попри власне горе. Саме завдяки тобі я став тим самим Джефрі Адамсом, про котрого знають всі люди. Я повинен тебе відпустити й тому зроблю це. А коли прийде час, то ми справді побачимося знову і ніщо нас ніколи не розлучить в іншому житті. В цьому я впевнений стовідсотково.

І Джефрі знову поцілував Ебі довго та солодко у губи, притиснувши її до себе. Солоні гіркі сльози обох змішалися на їхньому обличчі. Вони цілувалися, сміялися і плакали одночасно. А потім їхні пальці розімкнулися і Ебі виринула з обіймів Джефрі. Повертаючись до купе потягу, жінка посміхалася, надсилала чоловікові повітряні поцілунки й махала рукою, викрикуючи на прощання:

-Пам'ятай, Джефрі, що життя на цьому не закінчується! Живи далі й насолоджуйся кожною прекрасною миттю! Не думай про тих, хто пішов до іншого світу. Я завжди буду поряд з тобою, не забувай про це! Відпусти мене й знай, що мені тут добре і страждання лишилися далеко позаду. Прощавай, любий! Прощавай, і до наступної зустрічі!

Не витримуючи сльоз, що душили його зсередини, Джефрі кинувся було до потягу й хотів заскочити до купе разом із Ебі, але на вході його спинила рішучою долонею Примулла й з гіркою посмішкою відсторонила чоловіка на перон. Дівчина просто сказала йому:

-Твій час ще не настав, Джефрі. Ти правильно здогадався, щодо сутності цього місця. Воно таке красиве та спокійне, бо це передбрам'я самого Раю. А цей потяг відвозить душі померлих до місця останнього відпочинку. Я не збрехала тобі, коли казала, що кожен сприймає це місце по своєму. Для давніх греків ця колія здавалася рікою Стікс, а потяг - човном Харона. І таких прикладів можна навести багато, адже для кожної людини існує свій власний особистий Рай, який не схожий на інший. Бо це місце не має постійної форми, а втілюється лише завдяки людській уяві. Ти не можеш поїхати з нами, бо тоді шляху назад в тебе не буде. А ти ще не помер, Джефрі. У нас свій шлях, а твій ще кличе тебе назад, адже тобі судиться здійснити ще багато героїчних вчинків. Прощавай, мій рятівнику, і дякую тобі останній раз за звільнення моєї душі. Саме завдяки тобі я тепер маю можливість поїхати далі й побачити власне омріяне місце, в якому й відпочину після всіх випробувань земного життя.

Потяг зачинив всі двері й почав рушати геть, залишаючи чоловіка стояти самотньо на пероні. Він ще бачив здалеку у вікні купе обличчя Ебі та Примулли, котрі визирали до нього, махали йому руками, вигукували слова прощання. А потім туман поглинув їхні примарні форми й вони розтанули за його завісою остаточно. Згодом і сам потяг зник у таємничій далечині.

-Прощавай, Примулла! Прощавай, моя кохана Ебі! І... Дякую вам обом за те, що вдихнули в мене надію та спокій, яких я не мав все своє шалене життя!- щиро проказав у порожнечу Джефрі, витираючи долонею сльози з власних очей.

За своїм смутком поліцейський не помітив, як світ довкола нього заколивався, став робитися тьмяним, а потім повільно почав танути. Джефрі не встиг й зрозуміти, що відбувається, як морок знову поглинув його сутність повністю.

                            🚔🚔🚔

Перше, що відчув Джефрі, коли почав приходити до тями, було відчуття сильного болю у плечі та нозі. За ним послідували доторки чиїхось теплих ніжних рук, які турботливо накладали бандаж на рани поліцейського. Із зусиллям розліпивши важкі повіки, Джефрі почав роздивлятися власне оточення. Спочатку все розпливлося в нього перед поглядом, але потім сфокусувалося остаточно та придбало сталу форму. Він лежав у якійсь прохолодній кімнаті із старенькими стінами, пофарбованими у зелений колір. З єдиного вікна на протилежній стіні лилося яскраве сонячне світло. Його промінці створювали сонячні зайчики, котрі грайливо стрибали по підвіконню, стінах та підлозі приміщення. Кімната була досить маленькою та тісною. Судячи по багаточисельним шафкам вздовж її стіни тут містився якийсь архів чи щось схоже на нього. Над Джефрі нависала Жізель й саме її турботливі руки робили перев'язку на ранах поліцейського. Майстерні пальці жінки буквально танцювали на вузликах бинта, з'єднуючи їх між собою.

На Жізель був теплий синій светр, спортивні штани з білими смугами по боках, а поверх цього звичайного одягу вона накинула на себе вже знайомий Джефрі довгий білий халат. Темне волосся жінка зібрала у високий пучок на своїй голові і лише декілька пасм звисали вниз, дістаючи їй до вух та шиї. Брови Жізель були зосереджено поєднані між собою на чолі, від чого легкі зморшки залягли на її лобі. Очі за скельцями великих рогових окулярів були трохи почервонілими та виснаженими. Обличчя жінки здавалося неймовірно блідим, а ще вона весь час нервово кусала свої губи. Побачивши, що Джефрі дивиться на неї, вона миттєво відкинула в сторону своє хвилювання та, широко посміхнувшись, сказала:

-Нарешті ти отямився, Джефрі! Через тебе я почала сильно хвилюватися. Ніколи б не подумала, що серед поліцейських може знайтися хтось настільки відчайдушний, що зможе кинутися прямісінько в серце палаючого будинку й витримати в ньому всі моторошні випробування. Про що ти тільки думав, Джефрі?

Чоловік хотів було відповісти жінці на це щось вагоме, але йому важко вдалося розімкнути пересохлі уста. Замість слів з горла вирвався хриплий кашель і Джефрі зайшовся в ньому, намагаючись відновити власне дихання. Жізель одразу кинулася геть з кімнати, а потім повернулася із стаканом води, простягнувши його чоловікові. Джефрі із вдячністю його прийняв та почав жадібно пити. Раптова спрага почала його сильно мучити. В роті відчувався гіркий присмак диму, якого чоловік прагнув позбутися якнайшвидше. Жізель уважно спостерігала за ним, склавши руки на грудях та невдоволено хитаючи головою зі словами:

-От до чого доводить твій марний героїзм, Джефрі! Лише поглянь на себе. Став тінню себе колишнього, зовсім виснажив власний організм. В тій пожежі ти вдихнув забагато диму та вуглекислого газу. А ще ці подряпини, синці та рани на тілі. Просто якийсь жах. Що з тобою робила там ця Дорсет? Щоправда, про рани можеш не хвилюватися. Я їх всі дезинфікувала та декілька разів вже змінювала бинти, тому згодом вони припинять боліти й загояться. Рукою та ногою рухати зможеш, нічого життєво важливого не було зачеплено. Тобі пощастило уникнути травм, Джефрі.

-На мене не в перший раз нападають з метою вбити на місці- відгукнувся Джефрі, повернувши власний голос після пиття води- Звісно, що від такої жінки, як Дорсет, я чомусь не очікував такої спритності. Вона зовсім не звертала уваги на пожежу та дим з руйнацією, а діяла так, немов перетворилася у хижого звіра, що бажав полювати на свою жертву. До речі, а що сталося потім? Де це я та куди поділися мої колеги?

-Бачу, що ти трохи випав з реальності після пережитого стресу, Джефрі- турботливо зауважила Жізель, сідаючи на краєчок дивану поруч з головою чоловіка- Я допоможу тобі відновити пробіли в пам'яті. Поки ти блукав десь в глибинах палаючого будинку, твої колеги намагалися віднайти потаємний хід до катакомб, щоб допомогти тобі з іншої сторони. На жаль, він виявився надто хитромудро замаскованим кущами, що його їм не вдалося одразу помітити. Коли стався той потужний землетрус і будинок провалився до катакомб, залишивши по собі тільки залишки обгорілих стін.... То всі інші вирішили, що ти загинув там разом із Дорсет. Здавалося, що це жахливий кінець, але тобі вдалося вибратися через інший хід та ще й витягнути із собою цю відьму.

-Точно, тепер я пригадую- серйозно закивав головою Джефрі і його погляд остаточно прояснився- Сесілія.... Я пам'ятаю, що вона була охоплена вогнем, а потім на неї зверху впала дерев'яна конструкція зі стелі. Я її витягнув звідти, бо було неправильно залишати цю жінку там горіти, хоч на краще вона й не заслуговувала. Всю нашу дорогу до виходу вона марила та несла нісенітниці. А там, на поверхні.... Вона померла, чи не так?

-Абсолютно так- тяжко зітхнула жінка, втомлено потираючи власні скроні- Сесілія отримала значні опіки більшої частини свого тіла. Дуже дивно, що ця жінка протрималася так довго при житті. А ще частина дерев'яного бруска пробила їй груди й міцно застрягла в тілі. Дорсет втратила надто багато крові й це призвело до її смерті.

-Значить, наше розслідування завершилося, але фінал його вийшов дуже гірким- від розпачу Джефрі махнув тільки рукою- Все було марно, адже ми так і не змогли спіймати вбивцю та притягнути її до відповідальності. Вона втекла від нас, скориставшись смертю, і зберегла довкола власної особи ореол таємничості назавжди.

-Як це все було марно?- сердито насупила брови Жізель, підібгавши свої губи- Навпаки, Джефрі, тобі й твоїм колегам вдалося закрити цю містичну та таємничу справу. Якби не ви, то ця жінка продовжувала б тероризувати ціле місто викраденням дітей та ритуальними вбивствами. А що могло б бути далі? Страшно й уявити подальші дії божевільної відьми. Тому сталося по справедливості, що вогонь в кінці й покарав цю страшну жінку смертю.

-Але потрібно розуміти, що вона не завжди була такою, як би ми всі не хотіли її звинувачувати у всьому, що сталося!- заперечив чоловік- Так, Сесілія була жорстокою вбивцею, яка ховалася за маскою нещасної вдови, користувалася довірою всього міста та прагнула досягти власних недосяжних цілей. Я бачив, як цю жінку безумство остаточно поглинуло й кинуло у прірву внутрішньої боротьби поміж двома різними особистостями. Здається, що Сесілія викликає ненависть за свої вчинки і це справді так і є, адже вона вбивала дітей! Щоправда, поки я ніс на руках поранену Дорсет, то я почув зовсім іншу Сесілію, якої особисто сам ніколи не знав. Такою вона могла бути до тієї моторошної аварії. То була світла добра жінка, чудова дружина, любляча матір, енергійна та мрійлива натура, здатна кохати й співчувати. А жахливий дорожній випадок підірвав психологічний стан Сесілії. Зірвана вагітність, пошкоджене обличчя, струс мозку, новина про загибель всіх близьких, отримані ліки, розкриття секрету своєї бабусі та власної матері, одержимість ідеєю обраності та маніакальне бажання виправити наслідки аварії хоча б поверненням власної доньки... Це все призвело до поступового розколу особистості Сесілії, виникнення стороннього голосу в її голові, котрий і штовхав жінку на вчинення цих кривавих ритуалів. З кожним новим вбивством гинули не тільки діти, а й та колишня Сесілія. Вона втрачала остаточно себе. Зі слів жінки я зрозумів, що вона починала із помсти, викравши дитину тієї родини, котра була винна у дорожньому випадку. А далі вже помста зайшла надто далеко, змінившись безсенсовними вбивствами в ім'я Карен.

-Який жах, але він не виправдовує дії Сесілії- схилила голову Жізель- Вона діяла гірше за самого жорстокого маніяка і заради чого? Воскресіння Карен, яке ніколи б не настало? Це повні дурниці. Звісно, що душевна хвороба жінки викликає співчуття, але це вже провина тих лікарів, котрі працювали у цьому місті в ті часи. Чому вони не перевірили Сесілію на наявність психологічних проблем? Невже ця патологія настільки хитро була замаскована і уникла уваги? На ці питання так ніхто й не відповість, але давай повернуся до своєї розповіді. Після того, як Дорсет померла, ти теж впав без свідомості. Дуже сильно налякав Рея, який вирішив, що ти помер. Отримавши виклик, я одразу вирушила на порятунок. Поліцейські прикрили тіло Дорсет брезентом, щоб ніхто його не бачив та не впізнав. Знаєш, це було правильним рішенням. Не всі любили родину Дорсетів, але багато жінок цього роду були добрими меценатами Рейвенхарту та вкладали у його розвиток великі гроші. Занепад міста прийшовся вже на часи юності Кассандри й продовжився під час життя Сесілії. А якщо б хтось з містян дізнався, що їхніх дітей вбивала саме Сесілія, то вони б просто порубали її тіло на шматки та познущалися над ним. Людей теж не можна звинувачувати. Багато хто з них відчув на собі горе від загибелі рідних дітей. А горе могло принести із собою й жагу помсти. Рей вирішив приховати від людей правду, адже нова хвиля помсти могла породити чергову Дорсет та послужити прокляттям нашому місту. Тому, офіційна версія поліції звучить так, ніби вбивця вдерся до будинку пані Дорсет та здійснив підпал будинку. Поліція намагалася його зупинити і під час  цього затримання були виявлені стародавні підземні катакомби, в яких й переховувався злочинець. Він загинув у полум'ї, а ти та Дорсет постраждали під час обвалу будинку. Версія трохи кепська, бо автор Рей, але люди охоче її прийняли. Для них головне було почути, що дітям та дорослим тепер нічого боятися. Хоча, міщани швидко почали будувати нові теорії подій на пагорбі й дехто тепер вважає, що Сесілія Дорсет справді відьма й досі жива, просто втекла з власного будинку. Люди є люди.

-А що сталося після цього? Як я опинився у цьому приміщенні?- поцікавився Джефрі, приймаючи сидяче положення на дивані.

-Тебе забрали колеги та відвезли до мене у морг. Не варто тільки хвилюватися, не все так погано було- невесело засміялася Жізель- Просто, я тепер єдиний лікар на все місто, хоч і своєрідної спрямованості. Якби не я, то багато хто міг би тут постраждати, адже ні до кого більше звернутися. За тебе я дуже сильно хвилювалася, Джефрі. Ти стікав кров'ю з ран, був таким сірим та виснаженим, що боляче було дивитися на тебе! На щастя, мені вдалося різноманітними засобами подолати твою слабкість й змусити повернутися до життя. Я провела дві ночі біля твого ліжка, адже просто не могла дозволити собі піти додому та залишити тебе без нагляду. Ти сильно марив, у тебе була гарячка, ти весь час згадував імена Примулли та якоїсь Ебі, просив у неї вибачення. Хто вона така для тебе?

-Дві ночі?- схвильовано перебив жінку Джефрі, бажаючи уникнути неприємного питання- Невже я стільки часу провів без свідомості? Для мене все було ніби тільки нещодавно.

-Це звичайний стан організму після значної втрати крові й свідомості- серйозно пояснила Жізель поліцейському- Тому й не дивно, що досі існує легке відчуття відірваності від часу. Ти був без свідомості цілих два дні і весь час провів у якомусь гарячковому маренні. Я робила все можливе, щоб збити температуру й заспокоїти тебе. Дивно те, що з твоїми ранами все було відносно добре. Гарячка розвинулася від психологічних хвилювань. Що ти від мене приховуєш, Джефрі?- жінка схвильовано взяла чоловіка за руку- Ти можеш мені довіряти. Розкажи мені, що тебе так хвилює глибоко всередині. Хто така Ебі і чому ти прохав у неї пробачення?

Джефрі тяжко зітхнув та зробив спробу сісти на дивані. Він трішки скривив власне обличчя та поклав руку на плече. Воно трохи боліло, але бинти виявилися чистими і від них тхнуло старими медикаментами. Жізель хотіла допомогти чоловікові випростати спину рівніше, але Джефрі ласкаво відвів її в сторону, зазирнув у очі та заговорив:

-Не треба так сильно хвилюватися, Жізель! Я ж не з цукру зроблений і все зі мною буде добре. Не в перший раз потрапляю в халепи, але ще ні разу мене не відвозили лікуватися до моргу. Кому скажи, так вирішить, що я збожеволів остаточно або помер при останньому виконанні завдання- чоловік криво посміхнувся- Добре, я тобі розкрию те, що мене хвилює, Жізель. І я це зроблю для того, щоб не обманювати тебе й не дарувати брехливих надій.

-Брехливих надій? Ти про що таке говориш, Джефрі?- наляканим голосом озвалася жінка і її обличчя зблідло ще сильніше, а губи затремтіли.

-Ти прекрасно знаєш про що я, Жізель!- серйозним тоном сказав поліцейський- Від моменту моєї появи на порозі цього моргу ти немов народилася вдруге на світ. Почала щебетати, намагалася допомагати, в тобі прокинулася сильна натура й бажання стати моєю напарницею. Твоя допомога була дуже важлива для мене, але те, що сталося між нами тоді на стрісі будинку Блезів... Здається, що між нами тоді пробігла іскра і ми ледве не зробили якусь помилку.

-Чому ти це говориш мені, Джефрі? Невже кохати когось й захоплюватися кимось - це погано? - тремтячим голосом вичавила із себе Жізель і в її очах заблищали сльози- Чому ти уникаєш мене? Навіщо відкидаєш моє відкрите серце? Ти не можеш все життя тікати від почуттів й ховатися за міцним неприступним панцирем від інших. Я хочу тобі допомогти, підтримати, розділити з тобою тяжкий тягар долі і я не боюся нічого. Я.... Ти мені подобаєшся, Джефрі.

На якусь мить запанувала гнітюча тиша в кімнаті. Жінка сором'язливо опустила голову вниз і стиснула пальці міцно перед собою. Джефрі дивився із якимось болем в очах й нервово кусав губи. Зібравшись з духом, він почав пояснювати:

-Зрозумій мене правильно, Жізель. Ти теж мені сподобалася з першого погляду. Але, на жаль, цей перший погляд був скерований в минуле, а не в теперішнє. В тобі весь цей час я бачив Ебі, жінку, яку кохав в минулому. Ти в усьому схожа на неї - і твердим характером, і гострим розумом, і власною безстрашністю. Саме це й змусило мене відчути якесь дивне почуття в своєму серці. Проте, я завжди розумів, що обманюю сам себе і тебе одночасно. Адже дивлячись на тебе, я завжди буду бачити іншу. Цю жінку я дуже сильно кохав, ми були з нею одним цілим. Вона була моєю найкращою напарницею і вірною коханою. Але сталося нещастя. Прагнучи мені допомогти, вона перевищила власні можливості і за це поплатилася своїм життям. Її спалили на вогнищі культисти, а я надто пізно прийшов на допомогу.

-Який жах....- видихнула налякано Жізель, схопившись долонями за щоки- Так от чому ти так страждав у своєму маренні. Ця пожежа нагадала тобі про лихе, чи не так? Але в смерті коханої не було твоєї вини. А я, справді, не вона і мене не потрібно захищати. Я не мала безпомічна дитина, Джефрі, щоб ти мене опікав постійно.

-Так, Жізель, я вже усвідомив все про власне минуле і зміг відпустити Ебі від себе- тепло посміхнувся Джефрі, обійнявши жінку за плечі- Моє горе залишилося в минулому, а рана загоїться тепер остаточно. А тебе я опікав, бо не хотів, щоб ти постраждала через мене. Твоя допомога була дуже важливою і не кожна жінка наважилася разом зі мною досліджувати старий будинок самовбивці. Ти неймовірно хоробра, але якби Дорсет вийшла на тебе і змогла тобі зашкодити, я б ніколи собі цього не пробачив. Життя поліцейського - це не гра, Жізель. В нас ніколи немає впевненості у наступному дні і ми сильно ризикуємо власним життям. Я не хочу тебе ображати, але ти повинна прийняти цю гірку незручну правду. Ми не можемо бути разом, Жізель.

-Але чому, Джефрі? Для чого ти говориш ці слова?- схопила чоловіка за руку жінка, зазираючи йому в очі.

-Я їх говорю, щоб ти не псувала своє життя через мене, плекаючи марні надії та обіцянки, котрих такий чоловік, як я, не зможе виконати- м'яко відсторонив від себе Жізель чоловік- Ти закохалася в мене, бо все своє життя мріяла боротися за справедливість, допомагати місцевим жителям та робити життя кращим. Ти побачила в мені уособлення своїх мрій, уявила мене таким легендарним героєм та борцем за справедливість, за котрим ти готова була йти хоч на край світу. Але я зовсім не такий. Перед тобою весь цей час був звичайний чоловік із темним минулим, чортами в своїй голові та невизначеним майбутнім. Я зовсім не годжуся у герої і завжди був проти тих легенд, котрі про мене розповідають люди. А я тебе сприйняв, як мою загиблу кохану, відчув тремтіння у власній душі й бажання виправити власну помилку, уявляючи Ебі на твоєму місці. Коли ми з тобою гуляли по парку, то ти розповідала, що коріннями вже проросла у Рейвенхарті та не можеш уявити життя без нього та цих людей. І ти справді потрібна всьому місту, в цьому сумнівів немає. Але я не належу Рейвенхарту, Жізель. Навіть, і в Брайтоні мене мало що тримає. Я живу постійними мандрівками, шукаю найскладніших завдань в різних куточках світу, і допомагаю розкривати дивовижні справи, за які інші поліцейські не бажають братися. Тобі не потрібен я, Жізель. Зі мною ти будеш ще більше цих безсонних ночей проводити та хвилюватися, а я бажаю тобі тільки щастя й чудової нормальної родини. Тому, нам краще залишитися просто друзями. Буває так, що наше справжнє кохання може знаходитися прямо тут поруч, а ми його не помічаємо, бо ганяємося за тим, що недосяжне. Ну так що, будемо друзями?

Жізель шморгнула носом, витерла рукавом сльози, вичавила із себе якусь нещиру посмішку, тяжко зітхнула декілька разів і підвелася на ноги, сказавши:

-Добре, Джефрі, я поважаю твоє рішення і дуже ціную те, що ти був щирим зі мною та нічого не приховував, хоч ці слова боляче вдарили по моєму серцю. Ти дуже хороша людина, відверта у своїх словах і не створюєш якогось вдаваного образу. Вибач, що я проявила слабкість там на стрісі і ледве не вчинила непоправне.... Будемо друзями, хоч і важко буде звикнути до цього.

-Не хвилюйся, все добре, Жізель!- весело підморгнув жінці Джефрі й встав на ноги, одягаючи свою нову уніформу, котру знайшов складеною кимось з колег на краєчку дивану- До цього можна буде звикнути із часом. І тобі я дуже вдячний за розуміння. Хоч Ебі вже давно немає, але моє серце назавжди лишилося з нею, тому я не бажаю тебе дурити й давати якусь марну надію на нормальне подружнє життя. Друг із мене вийде набагато кращий. До речі, а куди поділися мої колеги?

-Я буду трохи заздрити цій жінці, якій вдалося свого часу здобути такого вірного чоловіка- невесело розсміялася Жізель, встаючи й розправляючи на собі лікарський халат- Шкода, що із Ебі сталася така біда, інакше ви б двоє були надто гармонійною парою, це зрозуміло із твоїх слів про неї. А що стосується твоїх колег ... Не думай, що вони тебе покинули. Рей проривався сюди із гостинцями, але я не дозволила йому їх залишити, адже ти виглядав надто нездоровим. Тому містер Аткінсон радісно з'їв все, що приносив із собою. Дуже багато часу я проводила тут із Альфредом. Він виявився таким цікавим та щирим хлопцем. Завжди підміняв мене у твого ліжка і піклувався про те, щоб я відпочила нормально. З ним було не так важко переживати хвилювання за тебе. Роб теж наносив регулярні візити. До речі, у день, коли тебе привезли до мене, твої колеги доставили сюди і тіло пані Дорсет. Я його потримала у себе в холодильнику. Трохи дивною була доля цієї жінки. Стільки горя, зла та вбивств задля того, щоб закінчити свій шлях так рано. І вона опинилася поруч із тілами власних жертв у одному місці. А сьогодні вранці Рей домовився із містером Віттом про поховання Сесілії на міському кладовищі. Звісно, що й мера про це повідомили. Всієї правди колеги не розкрили, адже мало хто захотів би ховати відьму на християнському кладовищі. Рей вирішив, що таємниця пані Дорсет та всього її роду була такою містичною, а ще зросла завдяки пліткам свідків пожежі, що нехай такою і залишиться. У рапорті все-рівно він напише, що вбивця загинув під час обвалу будинку. Вбивства дітей врешті припиняться і запанує у Рейвенхарті відносний спокій. Зараз, я так думаю, Рей разом із Альфредом допомагають містеру Вітту поховати Сесілію на кладовищі поруч із її матір'ю та чоловіком. На жаль, тіло доньки пані Дорсет ми не змогли повернути на законне місце. Публічно там просто надгробок із порожньою могилою, так мені сказав Альфред. Труна з тілом Карен згоріла у пожежі або похована навіки під руїнами катакомб та залишків будинку. На жаль, Альфред був змушений позавчора принести гірку звістку й місіс Флойд про смерть її сина Корі. Шкода, що хлопчика не вдалося врятувати. Його тіло теж поглинула пожежа, тому вбита горем матір не змогла й поховати свого сина нормальним чином. Вона замовила порожню труну й надгробок для Корі. Я замислююся над дивними шляхами долі, котрі призводять до того, що на одному кладовищі можуть спочивати вбивці та їхні жертви. Здається, як би кожен з нас не боровся, за яку б із сторін не виступав, а кінець завжди буде однаковий для всіх. І смерть їх всіх урівняє перед обличчям Бога, десь я чула такі слова, але не можу пригадати де.

-Таке вже життя людей, нічого тут не поробиш- знизав плечима Джефрі, надягаючи на голову свій кашкет- Нам судиться тільки слідувати власній долі, якої ніхто не здатен уникнути. Здається, що вона пишеться задовго до народження людини і потім слів з неї не викинеш та не зміниш жодним чином. Значить ти зблизилася із Альфредом? Ніколи б не подумав, що хлопчина виявиться такою чудовою нянькою для мене. А рішення Рея я дуже поважаю. Він правильно зробив, що залишив все у таємниці. Люди б злякалися, якби дізналися, що багато років жили поруч із відьмами і що цими відьмами були їхні знайомі, котрих вони могли бачити майже не кожного дня. Страх перед цим усвідомленням породжував би нову хвилю паніки й ще більше людей залишало позаду Рейвенхарт. А так, легенда про відьму Дорсет може зробити із цього міста цілком привабливе туристичне місце. Та й Сесілія багатьом запам'яталася, як добра та чуйна жінка, котра колись мала власну люблячу родину. Якби правда відкрилася, то ненависть до жінки не знала б меж, хоч вона вже й померла і їй байдуже на те, що про неї подумають. Під кінець свого життя, там у тунелі, Сесілія почала спокутувати свій гріх, вона бажала цієї смерті, як можливості побачити свою родину в останній раз та потрапити на справедливий Божий Суд, де жінка готова була прийняти своє покарання.

-А як довго ти тепер пробудеш у місті, Джефрі?- занепокоєним голосом спитала Жізель, спостерігаючи за тим, як чоловік закінчує збирати власні речі.

-Я не бачу сенсу тут затримуватися на довший час- серйозно зауважив Джефрі- Мене сюди прислали розібратися із загадковими зникненнями дітей. Справа виконана, а у своєму рапорті я спробую притримуватися версії Рея, щоб не породжувати хвилю людської паніки. Все-рівно, культ "Вест" давно вже не існує, а Сесілія ніколи й не була справжньою відьмою, адже про її присвяту ніде не згадано. З відьмами та Люцифером у Рейвенхарті покінчено. А я не з тих людей, хто довго сидить на одному місці та насолоджується лаврами переможця. До того ж, я вважаю, що наша справа закінчилася дуже смутно. Справжня вбивця прийняла мученицьку смерть, а Корі замордували раніше, ніж я там з'явився. Коли я знайшов тіло хлопчика, то він вже був мертвим. Здається, що Дорсет провела ритуал задовго до підпалу власного будинку. І саме чергова невдача довела жінку до шаленства, котре спонукало її пустити все за вогнем остаточно. Я планую сьогодні зібрати всі свої речі, виконати ще одну останню обіцянку перед колегами й повернутися до Брайтону, щоб розповісти своєму начальству про виконання завдання.

-Так значить ти вже скоро їдеш?- нервово закусила губу жінка і сльозинка скотилася по її щоці- За ці декілька днів я вже так звикла, що ти десь поряд, Джефрі, у центрі подій. Мені так сподобалося працювати разом із тобою та розплутувати містичні таємниці. Завдяки тобі я побачила Рейвенхарт з нового боку і була вражена стародавній історії нашого міста й потаємним процесам, котрі відбувалися всередині неї. Для мене надто боляче тут і зараз прощатися із тобою, усвідомлюючи, що ми можемо більше й не побачитися.

Джефрі лише лагідно посміхнувся, підійшов до Жізель, взяв її долоні в свої, зазирнув уважно в зоряні очі жінки, наповнені сльозами, й тихо сказав:

-Я кажу тобі зараз прощавай, але це не означає, що ми ще не побачимося, Жізель Бюндхен. Ми не можемо знати, як складуться дороги нашого життя. Можливо, що в майбутньому нам судиться нова зустріч при зовсім інших обставинах. Я не забуду тебе й твою допомогу в моєму розслідуванні цієї справи. Ти зробила так багато для поліції, віддавала додатковій роботі всі зусилля, попри власні обов'язки у морзі. На твоїх плечах лежить тягар не легший за мій власний. Одна жінка виконує функції одразу багатьох професій і це вражає. Я вважаю, що ти гідна донька своїх батьків і вони б пишалися тобою й твоїми досягненнями, Жізель. До того ж, у тебе є номер мого мобільного телефону. Дзвони у будь-який день, поки тобі не набридне слухати мене.

-А як же твої поранення?- засміялася крізь сльози Жізель, міцно обіймаючи високого чоловіка- Ти нещодавно тільки отямився. Невже ти одразу пориваєшся сісти за кермо й виїхати з міста? А що, як в тебе знову запаморочиться голова? Я знову буду хвилюватися за тебе й не зможу відпустити від себе.

-Я міцніший, ніж здаюся на перший погляд- хитро підморгнув жінці Джефрі- На мені всі рани заживають, як на собаці, і відчуваю я себе вже набагато краще. Це все завдяки твоїм турботам, Жізель. Дякую, що допомогла мене поставити на ноги. А то так і тягне мене у різного роду халепи, що інші вже починають вірити у той факт, що я їх обожнюю. Тому, не хвилюйся, я нормально справлюся з кермом автівки, а відмітки на моєму тілі завжди слугують мені нагадуванням про пережиті пригоди й необхідність вчитися на власних помилках.

З цими словами поліцейський торкнувся кінчиком пальця свого старого рожевого шраму на губі й багатозначно кивнув головою. Жізель у відповідь тільки ніжніше стиснула його пальці у своїх теплих долонях і прошепотіла самими губами:

-Я повірю тобі, Джефрі Адамс, тільки після того, як ти подзвониш мені по прибутті додому й підтвердиш, що повернувся живим та неушкодженим до Брайтону. А ще... Бережи себе й не шукай цих халеп, а борися з ними, адже ти сильний та гідний чоловік, який заслуговує на краще в своєму житті. Прощавай і дякую тобі за те, що й ти подарував мені віру у власне призначення, у те, що я можу внести свій вклад у розвиток цього світу та зміну його на краще.

-До нової зустрічі, Жізель, і не сумуй за мною- наостанок додав Джефрі, вже прямуючи до дверей- У тебе ще багато щастя й успіхів попереду. А мене знову кличе велика асфальтна дорога і я починаю сумувати за тісним салоном свого автомобіля й безмежним горизонтом, до котрого прагну линути всією душею. Що поробити, така вже я неспокійна людина. Ніколи не сиджу на одному місці, а шукаю пригод собі на голову, щоб потім з них виплутуватися.

Приклавши пальці до власного кашкета у прощальному жесті, Джефрі коротко кивнув Жізель та вийшов. Декілька хвилин жінка просто стояла та мовчки дивилася на двері, через які вийшов поліцейський. Всередині неї ніби щось обірвалося та впало вниз. Не витримавши пережитої хвилі емоцій, Жізель впала навколішки перед диваном й заридала, відкинувши в сторону власні окуляри та запустивши руки у волосся, плутаючи його пальцями. Гіркі сльози лилися з очей та обпікали її щоки, а серце нестерпно сканудило у грудях. Жізель здавалося, ніби якась її казкова мрія зараз зіштовхнулася з жорстокою реальністю та розлетілася на друзки. Друзі. Вони тепер тільки друзі. Більш нічого. Кохання тут вже не можливе. Нещасній жінці залишалося тільки прийняти цю гірку правду до душі й змиритися із цим. А час загоїть рану на серці, це точно.

                             🍔🍔🍔

Покинувши будівлю моргу, Джефрі на повні груди вдихнув свіже морозне повітря. Сонце яскраво блищало золотавими промінцями, падаючи на землю крізь завісу із голих гілок дерев, котрі росли обабіч тротуару. Дихання зими з кожним днем відчувалося все сильніше довкола і поліцейський міг присягнутися, що помітив, як повз нього пролітають дрібні сніжинки, котрі швидко танули, не долітаючи до землі. Квартал довкола моргу вже не здавався Джефрі таким похмурим. Навіть, зграї чорних воронів, що билися між собою серед контейнерів із сміттям, більше не пригнічував чоловіка. Ця картина здавалася йому такою тривіальною та звичайною для цього провінційного міста.

Після розмови з духами Примулли та Ебі Джефрі відчував себе у неймовірно піднятому настрої. Здавалося, що важкий тягар провини, котрий тяжів над ним всі ці роки без коханої людини поруч, нарешті впав і зник остаточно. Тепер було так спокійно, тихо та легко на душі. Чоловік поводив себе так, немов народився вдруге на світ і побачив всю красу життя перед собою. З радісною посмішкою на колись похмурому обличчі, він накинув на плечі своє стареньке пальто, котре прихопив з вішака перед виходом з будівлі. Загорнувшись тепліше в нього, Джефрі пішов неквапливою ходою по вулицям міста. Зустрічаючи громадян, він чемно здіймав фірмовий капелюх та вітався із кожним зустрічним. Люди кивали чоловікові, а за спиною він потім чув зацікавлений шепіт. Кожен вже знав про те, що саме Джефрі був задіяний у подіях вечірньої пожежі в будинку пані Дорсет і в людей викликав захоплення героїзм поліцейського, що кинувся у сам вогонь для боротьби із злочинцем та порятунку самотньої вдови та зниклого хлопчика. Хоч справа закінчилася смутно, а для народу Рей додав більше містифікації, але колишнє завдання принесло Джефрі нову легендарну славу, котрої він сам ніколи не бажав.

Всю середину дня поліцейський провів у будинку Блезів, пакуючи власну валізу й прибираючи будинок в останній раз. Проходячи його кімнатами, він тепло посміхався та гладив пальцями старенькі стіни кожного приміщення. В сонячному промінні в повітрі кружляли маленькі блискучі пилинки і складалося враження, що в цьому будинку застиг сам час та панувала дивна гармонія. Джефрі не міг повірити в те, що колись він ненавидів цей будинок і боявся в ньому ночувати. За ці декілька днів чоловік сильно звик до цих старих стін, поріднився з історією, котру вони приховували в собі, й відчував себе причетним до всіх важливих подій Рейвенхарту останніх років. Страх й похмура атмосфера будинку зникли, немов їх ніколи й не було. Замість них лишилася тільки самотня порожнеча, котру ніщо вже було неспроможне заповнити. Зазираючи до кожної з кімнат, чоловік переживав їхню історію. В цій комірці він вперше дізнався про причетність родини Блез до відьомського ордену. У великій спальні скоїла самогубство місіс Блез, котру змусила це зробити Кассандра Дорсет, одягнувши костюм ворона. Маленька спальня була свідком душевних мук Примулли, котру не розуміла власна матір і яка більше за все на світі прагнула жити життям звичайної простої дівчини.

Цей будинок був порожнім, але для Джефрі все у ньому жило яскравим минулим, оповідаючи історію маленьких людей, що жили тут та потрапляли у неймовірні події свого життя. Всі ці стіни навіки зберегли важливу інформацію про сучасних відьом, що боролися за власне існування, кохали, сварилися, будували інтриги й прагнули теж отримати власне місце під сонцем, поки Кассандра Дорсет не порушила цей містичний баланс сил та не почала власне полювання за сестрами по ордену, забираючи їхнє життя одне за одним. Переконавшись, що він зібрав всі свої речі, чоловік закрив свою валізу й вийшов із нею до двору. Діставши з кишені пальто ключ, поліцейський надійно замкнув двері будинку й сховав його за той самий камінь серед кущів, звідки його дістав Рей при першому візиті чоловіків до цього місця. Повернувши все на свої місця, Джефрі пішов повільною ходою по доріжці до свого старенького вірного автомобіля. Хтось із колег дбайливо переправив автівку Джефрі до його подвір'я й залишив її чекати на прибуття господаря. Поліцейський лагідно погладив рукою щербату поверхню машини, вкриту подряпинами та слідами від куль. Це теж була історія, тільки тепер вже його власна. Поклавши валізу до багажника, Джефрі сів за кермо й почав заводити автомобіль. Поглянувши останній раз на будинок Блезів, він із гіркою посмішкою прошепотів:

-Дякую за вашу гостинність. І тобі, Примулла, велика вдячність за можливість зустрічі з Ебі. Саме завдяки тобі я зміг подолати колишнє відчуття безпорадності й знайти в собі сили відпустити геть минуле й жити далі, скерувавши погляд у далеке майбутнє. Прощавай, Примулла Блез, і нехай твій дух врешті спочине з миром, адже ти того заслуговуєш.

Чоловік ще багато разів оглядався через плече на будинок, поки виїжджав автівкою на дорогу. Коли дім Блезів почав зменшуватися й зникати за поворотом вулиці, то серце Джефрі боляче стислося. Він звик до цього місця. Надто звик за ці декілька днів. І Рейвенхарт пустив корені в його власному серці, залишивши щось тепле по собі, яким би це дивним не здавалося після всього пережитого. Майже нічого вже тут Джефрі не тримало, йому потрібно було повертатися назад, але залишилася ще одна, остання обіцянка. Тому, він взяв до рук мобільний телефон, набрав на ньому номер Рея і коли той зняв телефон, то із посмішкою відповів:

-Слухай, Рей, ти вирішиш, що я сильно вдарився головою під час тієї пожежі в будинку Дорсет. Весь цей час я дзвонив тобі виключно по роботі й сварився, коли ти ігнорував власні обов'язки. Але, тепер все значно змінилося. Справу закінчено і не весь же час нам ганяти вулицями міста за відьмами та загадками. Потрібно знаходити час і для відпочинку, адже це важливо для кожного із нас. Після такої роботи виснажуєшся і морально, і психологічно. Тому, я хочу виконати свою обіцянку. Ту, про яку ти мені говорив на пагорбі. Що мені треба буде обов'язково запросити вас всіх до кафе після того, як ми завершимо наше розслідування. І цей день настав. Я буду чекати тебе, Роба та Альфреда у кафе "Майнхерц", тому самому, котре мені показав ти. За обід плачу я, адже вам всім я зобов'язаний! Побачимося на місці і не забаріться, інакше я все сам з'їм й на вас чекати зовсім не буду.

Сміючись про себе, Джефрі вислухав радісні вигуки Рея по інший бік слухавки, а потім скерував автівку у напрямку вулиці Цвібельн, де розташовувалося стареньке невеличке кафе у котрому поки було не так багато відвідувачів, але ситуація ще могла покращитися коли загрози вбивств більше не існувало у Рейвенхарті. Трохи згодом, туди приїхали і Рей з колегами. Коли вони вийшли з автівки, то Джефрі побачив, що його колеги змінилися за ці декілька днів. Рей був серйозним та трохи втомленим. Під очима у начальника залягли глибокі тіні, а знаменитої широкої посмішки зовсім не було видно. Альфред теж мав виснажений вигляд, проте радісно посміхнувся при зустрічі із Джефрі. Юнак здавався старшим на багато років через маленькі зморшки, що залягли на його лобі й в куточках очей. Потиснувши йому руку, Джефрі зауважив, що у хлопця червоні очі і зрозумів все. Альфред не шкодував себе, допомагаючи Жізель у його ліжка. Роб здавався заклопотаним, але він вперше з'явився без паперів в руках і просто серйозно поплескав Джефрі по плечу, кивнувши йому в знак поваги.

Між чоловіками зав'язалася розмова про останні події і вони зайшли до кафе. Розмістившись за зручним широким столом у куточку приміщення, поліцейські здійснили своє замовлення у офіціантки, а Джефрі одразу оплатив це замовлення власною щедрою рукою. Його дії зустріли задоволений вигук з боку Рея, котрий радісно потирав руки, готуючись до справжнього святкування. Чоловіки замовили собі гамбургери, смажену картоплю, курячі стегенця у ніжному соусі й запивали все це солодким лимонадом. Вперше, за багато днів, напруження й відчуття невідворотного обов'язку залишилися далеко у минулому і тепер поліцейські відчули себе звичайними людьми. Вони обговорювали будь-які теми, ділилися спогадами з власного життя, жартували й просто дозволили собі трішки розслабитися. Коли з їжею було покінчено, то першим заговорив Рей. Чоловік сперся ліктями на стіл й сказав:

-Коли ти вперше з'явився на порозі відділку й назвався, Джефрі, то я ледве крізь землю не провалився. Побачити на власні очі живу легенду здатне справити неймовірне враження на звичайну людину. Твоя слава настільки випереджала тебе, що неможливо було не захоплюватися тобою. Ти одразу так серйозно взявся за виконання роботи, відчувалося, що перед нами знаходиться досвідчений експерт. Признаюся чесно, я трішки позаздрив тобі, Джефрі. Злякався за власний авторитет та становище серед колег та міщан. Але виявилося, що за вуаллю легенди та непосидючості весь час ховався хороший надійний друг, відданий справі й всім іншим людям. Ти готовий був вчиняти неймовірні речі, аби тільки досягти справедливості й ризикувати власним життям попри всю небезпеку. Коли дім пані Дорсет остаточно згорів, то я вже розпрощався з тобою. А поки ти знаходився без свідомості, місця собі не знаходив. Ми ледве не втратили найкращого поліцейського на всьому білому світі.

-Ти мені лестиш, Рей!- відмахнувся рукою Джефрі, обводячи очима всіх своїх колег- Проте, я вдячний всім вам. Кожен з вас під час цього розслідування разом зі мною допускав помилки і потім їх виправляв. Без допомоги Роба я б ніколи не здогадався про минуле міста й не зміг проникнути у таємницю стародавнього роду Дорсетів, з коріння якого й виникла нинішня небезпека для дітей. Саме Роб розшифрував місцезнаходження катакомб відьом, в яких і вчинялися криваві ритуали. Разом із Альфредом ми проводили огляд кімнати Фелісії Бріджес. Ти припустився такої ж помилки, як і я, але поквапився її виправити й ретельно допомагав у патрулюванні міста й пошуках дівчинки. Та й твоя допомага Жізель теж відігравала важливе значення, як для неї, так і для мене. А ти, Рей.... Попри всі жарти й наші невеличкі сварки, але ти завжди був поряд зі мною у всі важливі моменти розслідування. І спинив би Дорсет одним із перших, якби не застряг тоді у вікні.

Всі поліцейські дружньо засміялися, а Рей засоромився від власної невдачі та почав виправдовуватися, відбиваючись від своїх колег:

-Та годі вам вже, чорти, годі! Покепкували та забули. З ким не буває? Ну не розрахував я розміри вікна, от і встряв у халепу. Ледве там не погорів живцем. А чого вони такі маленькі віконця поробили? Нормальній людині і не пролізти туди.

-До речі, а чому ти вирішив зберегти таємницю пані Дорсет для всієї спільноти Рейвенхарту?- поцікавився Джефрі, дивлячись уважно на начальника.

Товстун обережно поглянув на всі боки чи ніхто не підслуховує їхню розмову, а потім низько нахилився через стіл до Джефрі й почав пояснювати тихим голосом:

-Під час цього розслідування, Джефрі, ми з тобою вийшли на такі жахливі речі, що й страшно уявити. Кому сподобається правда про те, що весь цей час прямо у них під боком та під носом у поліції жила небезпечна божевільна жінка з роду стародавніх відьом? Якщо б довелося розкривати правду про вчинки Сесілії Дорсет, то ми тут невідворотно змушені були б підійняти й старі випадки, котрі відбувалися у місті у часи Кассандри чи Амаґи. Реальність відьом та диявольских практик викликала б хвилю людського страху і невдоволення, розголос поширився б всією країною. Адже де є гарантії того, що відьми й надалі не переховуються серед людей в інших містах? А люди в нас схильні багато нафантазувати зверху додаткових речей. Не приведи боже, ще обмовлять невинну людину і все.... Вважай, що інквізиція відродиться у обличчі шаленого народу, який буде прагнути задовольнити свої потреби простими вбивствами відьом. Зазвичай, люди прагнуть знищити те, чого не здатні зрозуміти. Я не беруся виправдовувати вчинки Сесілії Дорсет, але вважаю, що це на краще буде, коли всі таємниці цієї жінки та її попередниць підуть назавжди з нею у могилу. Офіційна версія залишиться такою, якою я її склав. Тому, Джефрі, прошу тебе уважно вислухати, щоб твій рапорт сильно не відрізнявся від моїх слів. За нашою легендою ми дізналися, що вбивця увірвався в дім пані Дорсет, захопив жінку у заручники, здійснив підпал й переховувався у катакомбах під пагорбом. Розслідуючи цю справу, ми дізналися, що вбивця рухався підземними ходами й саме там тримав у полоні всіх дітей і лишався непоміченим завдяки цьому. Ми загнали його у куток, а ти героїчно кинувся у полум'я рятувати Сесілію та Корі, боровся із самим вбивцею, котрий впав до вогню і згорів живцем. Весь дім та катакомби почали руйнуватися, тобі вдалося витягти звідти тільки поранену Сесілію, на котру зверху впали уламки стелі. На жаль, вдова померла, як і хлопчик, тіло котрого не вдалося витягти із пожежі. Справу довелося закрити за фактом смерті вбивці. Щодо нього, я дозволив собі вигадати факти, що це був божевільний, котрий втік з психлікарні, довго переховувався у катакомбах під містом і вірив, що він є месією Диявола. Ніби все добре вдалося скласти і ніхто нічого не запідозрив зайвого. Правду знаємо тільки ми четверо, міс Бюндхен і ще можемо додати сюди містера Вітта, хоча він вже все забув швидко, а якщо й пригадає дещо з наших розмов, то це не критично. Його за божевільного у місті тримають, тому ніхто цьому дідугану не повірить.

-Я теж думаю, що це правильне рішення!- погодився Джефрі, киваючи головою- Відьми тримали тіньову владу над Рейвенхартом багато тисячоліть, прикриваючись різноманітними обличчями та діяльністю. Люди просто не здатні нормально прийняти гірку правду про те, що довкола них панувала ціла теорія змови і секретний орден впливових жінок відав процесами у житті Рейвенхарту. Я боюся, що правда про Сесілію Дорсет породила б хвилю нових підозр до інших жінок у темних практиках і почалося нове полювання на чаклунок, а це може спричинити велику кількість жертв. Звісно, що всіх загиблих дітей дуже шкода, а Дорсет вже заплатила свою ціну власним життям та вирушила на Божий Суд за власні діяння. Тому, я б наполягав, щоб тіла дітей повернули їхнім батькам та щоб міські служби допомогли влаштувати похорони кожному, хто зазнав горя від рук Дорсет.

-Я вже попіклувався про це вранці- озвався Альфред- Ми з Жізель вже обговорили питання і деякі з тіл вирушили до батьків. Похорони почнемо справляти в найближчі дні, тому в містера Вітта роботи буде неймовірно багато. До речі, містер Адамс, а як ваші справи із Жізель пройшли? Я бачив, що вона щиро за вас хвилювалася й майже не відходила від вашого ліжка. Я й подумав, що вона та ви....

-Не бери дурниць до голови, хлопче- весело посміхнувся Джефрі- Жізель - дуже чудова жінка із хоробрим та чуйним серцем. Я дуже вдячний їй за всю допомогу в нашому розслідуванні та довгі безсонні ночі у мого ліжка. Але ми з нею просто друзі і більш нічого. Її серце належить Рейвенхарту, а моє кличе мене далі, на великий шлях до невідомого майбутнього.

-Я зауважив валізу, яка визирала з твого багажника, по дорозі сюди- зауважив Роб, склавши перед собою руки на столі- Тому, мені стало цікаво, коли ти нам зізнаєшся, Джефрі, що ти не лишаєшся у місті на довший час, а вже сьогодні повертаєшся до Брайтону? Ми ж не дурні і здогадалися навіщо ти нас запросив до кафе. Не просто, щоб відсвяткувати завершення небезпечної справи. А тому, що ти хотів своєрідно попрощатися із кожним з нас.

Всі чоловіки за столом охоче закивали головами на слова Роба й перевели погляд своїх очей на обличчя Джефрі, яке одразу стало смутним. Тяжко зітхнувши та вичавивши із себе подобу посмішки, чоловік почав говорити:

-Бачу, що довше не варто тягнути із прощанням. Ви мене розкусили, колеги. Мої справи у місті підійшли до кінця. Мене прислали сюди допомогти вам розв'язати цю складну справу і я виконав свою місію тут. Тепер мене нічого не тримає і я не бачу сенсу лишатися тут на довший час. Спокійне життя - то не для мене. Я прагну мандрувати далі, отримувати нові небезпечні завдання й хоч якось допомагати людям долати небезпечне та підступне зло. Для мене честю було працювати з кожним із вас, колеги. Можливо, що я був занадто суворий до вас, на деяких дозволяв підвищувати власний голос, але робив я це тому, що бажав добра для всіх вас, в першу чергу! Всі ви були чудовими напарниками й надійною командою, готовою відгукнутися на будь-яке моє прохання про допомогу. І ви не покинули мене у скрутну хвилину, коли я там втрачав свідомість на вершині пагорба. Тому, я хочу ще раз щиро подякувати від всього серця всім вам й потиснути наостанок руку кожному із вас. Адже наша зустріч підходить до кінця. Ми всі залишимося добрими друзями й ніколи не забудемо один одного.

Джефрі встав з-за столу перший та підійшов спочатку до Рея. На очах в начальника з'явилися сльози, які він старанно приховував за маскою байдужості. Тиснучи руку Джефрі, він так смикав нею, немов хотів її відірвати, а потім ще міцно обійняв худорлявого напарника й вичавив із себе тремтячим голосом:

-Дякую тобі за допомогу, друже! Без тебе ми б тут в цьому болоті довше борсалися і жертв могло бути набагато більше! Саме тобі належить заслуга в розкритті цієї справи. Із мене був кепський начальник та лідер весь цей час. Але ти надихнув мене, Джефрі, показав власним прикладом, яким може бути справжній хоробрий поліцейський, відданий власній справі. Ти змінив мене на краще і навчив таким простим істинам, котрі я не бажав помічати в себе під носом. Ах ти, Джефрі Адамс, клятий енергійний чоловік, який ніяк не може всидіти на одному місці! Бережи себе, друже, і не ризикуй даремно життям! А коли будеш знову в нашому місті проїздом, то не забувай зазирати до нас і провідувати. Із задоволенням поговорю з тобою про колишні деньки.

Наступним до Джефрі підійшов Роб і міцно стиснув йому долоню. Поправивши власні окуляри, чоловік насупився та тихим голосом проказав:

-До твого приїзду я відчував себе зайвим вантажем в поліції. Адже завжди усвідомлював, що боюся крові, мерців і зовсім не готовий використовувати вогнепальну зброю проти злочинців. Весь цей час я кохався у паперовій роботі, занурювався в неї із головою, ховався за тими рядками від реального жорстокого світу та його викликів. Але саме ти, Джефрі, показав мені, що я здатен зробити щось грандіозне і просто сидячи за паперами. Ти мене спонукав шукати потрібну інформацію в архіві, ти повірив у мої власні сили і довірив мені розшифровку записів Примулли Блез. Це була моя улюблена сфера проникати в таємниці символів та стародавніх свідчень. Я дуже пишаюся тим, що працював поруч із легендарним Джефрі Адамсом! І не забуду тебе, друже!

Останнім підійшов Альфред, який просто одразу кинувся обіймати свого кумира, а потім відступив на декілька кроків й схвильованим голосом проказав:

-А я завдячую вам життєвими уроками, містере Адамс! Ви справедливо мене і сварили, і вчили діяльності поліцейського, і вказували на недоліки, брали із собою на мій перший значний огляд приміщення, хвалили при успіхах й допомагали повірити у власні сили. Я був надто невпевнений в собі, але слідуючи вашим вказівкам та вашому прикладу, я навчився сміливості, перестав відступати перед складнощами й частіше став прислухатися до власного серця, яке підказувало мені, як діяти. Саме завдяки вам я перетворився із початківця у поліцейського, котрий пройшов своє перше бойове хрещення. І я присягаюся, що ваші уроки не пройдуть дарма, адже я буду продовжувати пам'ятати вас та слідувати вашим шляхом.

-Я знав, що ти виростеш у власній душі, хлопче!- щиро посміхнувся Джефрі, стискаючи руку хлопця у останньому рукостисканні- Ти теж сміливо слідував за мною у цій місії й не злякався жодних небезпечних викликів. Я пишаюся тим, що зміг своїми словами та діями передати тобі потрібний життєвий досвід. Тепер бережи його, Альфред, і колись із тебе виросте гідна заміна Рею, котра виховає нове покоління правоохоронців у Рейвенхарті, щоб жодні вбивці та відьми не відчували тут себе, як вдома!

Виходячи на вулицю в супроводі колег, Джефрі ще раз обвів кожного з них уважним поглядом, запам'ятовуючи кожне обличчя, і додав:

-Ви всі так красномовно мені дякували, хоча я нічого такого не зробив важливого. Всі ці якості дрімали глибоко у вас в душі і саме ви були здатні розбудити їх в собі. Я лише став каталізатором для вашого становлення реальними поліцейськими. Проте, я хочу і вам всім подякувати. Я прибув до Рейвенхарту похмурим чоловіком із глибоким горем минулого, цілим вантажем сумнівів та почуттям провини за смерть моєї напарниці. Я був недовірливим до всіх і звик за часи самотності працювати сам. Проте, все змінилося з того дня, коли Рей вирішив сісти до мене у машину та трохи розповісти про себе та просте життя у Рейвенхарті. За декілька днів, проведених мною у місті, я познайомився тут із чудовими людьми, котрі стали мені найкращими друзями, завжди підтримували мене та не покидали у скрутну хвилину. Можна так сказати, що Рейвенхарт перетворився із похмурого занедбаного містечка для мене у справжню перлину, в якої є своя особлива краса та неповторна атмосфера. І це попри історію з відьмами та репутацію міста, в якому вчиняються містичні вбивства. Саме в Рейвенхарті я зміг побороти свої страхи та відпустити геть колишні сумніви. В ньому я очистив свою душу від темних гріхів та став відкритим до світлих моментів мого життя. Випробування, котрі ми разом подолали під час цього розслідування, показали нам, що в житті немає відносно злих чи добрих речей і все не так однозначно, як думаєш на перший погляд. Я рухаюся далі, але Рейвенхарт лишиться в моєму серці назавжди. Є щось таке в цьому місці, що здатне привабити до себе.

Коли чоловік вже підійшов до власного автомобіля та почав відкривати його дверцята, то його раптово спинила рука Альфреда. Джефрі здивовано поглянув на юнака, а той показав йому та іншим поліцейським мобільний телефон і спитав:

-Містере Адамс, чи не будете ви проти зробити з нами наостанок фотографію? Хочеться, щоб після вашого візиту залишилося дещо більш значне, ніж просто пам'ять. День нашого прощання варто увічнити на світлині, щоб кожен з нас і наступних поліцейських міг дивитися на цю фотографію та згадувати ваш важливий внесок у формування професійної свідомості поліції в Рейвенхарті.

-А чому б і ні, хлопче?- широко посміхнувся Джефрі- Давайте, колеги, не соромтеся. Останній раз зберемося разом для групової світлини, перед остаточним прощанням. Так, Рей, ходи-но сюди, будеш стояти поруч зі мною!

Чоловік жартівливо обійняв за плече свого товстого колегу й підняв руку догори в переможному жесті. Рей не втримався й теж повернув на своє обличчя свою улесливу посмішку. Позаду чоловіків у проміжку між їхніми плечима визирала похмура бліда фізіонімія Роба, який скидався на сову, котру розбудили посеред дня в дуплі дерева. В загальний гурт втиснувся і Альфред, підіймаючи якомога вище руку з телефоном. Через відведений час пристрій клацнув і світлина збереглася. Джефрі ще раз обмінявся прощаннями із своїми колегами й поквапився сісти до автомобіля, бо його ноги не бажали лишати це місце. Хотілося вічність стояти й говорити, говорити зі своїми друзями, не спиняючись. Проте, чоловік добре знав, що якщо він зробить це, то вже ніколи не зможе залишити Рейвенхарт позаду себе.

Завівши двигун, він почав рушати з місця. Його колеги ще довго стояли біля кафе, махаючи своєму новому приятелеві власними кашкетами й широко посміхаючись. Джефрі не раз озирався крізь бокове скельце на друзів, бажаючи запам'ятати кожне з цих обличь на все своє життя та пронести їх крізь час. Спочатку поліцейському було неймовірно важко лишати місто позаду. Кожну цю вуличку він вже добре знав, об'їздив за декілька днів власного перебування тут. Але, чим далі тягнулася старенька побита дорога, тим легше ставало на душі Джефрі. Він залишав позаду себе темне минуле, а попереду на нього чекали нові надзвичайні пригоди та випробування. Намацавши рукою свої сонячні окуляри, Джефрі одягнув їх на обличчя, щоб проміння не сліпило очі. Був чудовий ясний день із кришталево-чистим блакитним небом та спокійною атмосферою довкола. На виїзді з міста чоловік зауважив вже знайомий бігборд з привітанням кожному гостю Рейвенхарта. Налякані ревінням двигуна із нього до неба полетіла зграя воронів. Птахи розлючено каркали й носилися довкола автомобіля, пірнаючи серед повітряних течій. Місто воронів та відьом продовжувало жити власним життям і зберігати серед своїх похмурих вуличок таємниці відьом, що правили тут віками. Справу було завершено, страхи переможені, остання з роду відьом спочила навічно в сирій землі, а біда залишила Рейвенхарт у спокої. Джефрі Адамс їхав назустріч власній долі, відпустивши все, що його турбувало роками. Але чи дійсно з відьмами було покінчено назавжди, чи це була тільки чергова сторінка їхньої багатовікової історії у місті воронів? Ніхто цього не знав і ніколи не буде знати. Адже ми можемо бачити кожного дня відьму і не підозрювати, що вона є саме нею, бо ці жінки майстерно приховують своє справжнє обличчя за маскою, звичною для всіх. І так може бути, що відьми й досі десь живуть у Рейвенхарті, чекаючи на свій час, щоб вийти з підпілля та повернути свою колишню владу. Проте, це вже зовсім інша історія, пов'язана з долею Рейвенхарту, а аж ніяк із Джефрі Адамсом. Машина поліцейського повернула далі на крутому повороті дороги. Чоловік зручно влаштувався в своєму старенькому салоні й відчував, як до нього повертається колишня жага подорожей. Все повернулося на свої колії. Знову був він, вірна машина, поліцейська форма та старенький службовий значок на грудях. Джефрі знав, що багатьом людям в майбутньому знадобиться його допомога і він готовий був прийти їм на порятунок та зробити все можливе. Справедливість обов'язково буде відновлена, а всі злочинці отримають згідно власним заслугам. Нехай бояться, бо Джефрі Адамс сміливо йшов по їхні душі. А цей чоловік не боявся вже більше нічого та нікого. В світі існував лише один поліцейський, котрий брався за найскладніші та заплутані містичні завдання і ним був вже багато років поспіль Джефрі Адамс, поліцейський з міста Брайтон.