Таємниці дому пані Дорсет

Почувши свист повітря та наляканий крик Корі, Фелісія діяла миттєво та без зайвих вагань. Сокира Дорсет опускалася дівчині прямо на обличчя і лише в останню мить Фелісії вдалося ухилитися від її удару. Лезо зброї вдарило по кам'яній підлозі й висікло з неї уламки та іскри, що розлетілися на різні боки. Налякана Фелісія притислася спиною до стіни та оглядала приміщення у пошуках зброї. Тим часом, Сесілія, важко дихаючи, знову підвела над головою сокиру. Жінка шалено зареготалася, її волосся стало дибки, а край спідниці майорів від кожного різкого руху. Кров на страшному обличчі із шрамами додавала жінці якоїсь звірячої хижої подоби. З-під пасм темного скуйовдженого волосся блищали зелені очі із розширеними зіницями та червоними судинами на білках. Рот Дорсет викривився у зневажливій посмішці й вона вигукнула:

-Спритно, мишка, спритно, але тобі нікуди тікати! Це тобі не допоможе вічність від мене ховатися. Ти не здатна захистити ні себе, ні хлопчика. Так чому ти борешся? Зізнайся сама собі, що в тебе не існує жодної цілі для боротьби. Ти слабка, маленька, жалюгідна, із такою ж підступною темною душею, котру маю і я. Ми з тобою схожі, Фелісія. Дуже схожі. І тобі від своєї долі не втекти. Я обрала тебе в якості наступної жертви. Ніщо не завадить мені відродити Карен!

Миттєво кинувшись вперед, Сесілія обрушила цілу серію ударів сокирою по Фелісії, але дівчина змогла кинутися вбік та проскочити попід ліктем високої жінки. Фелісії лише боляче подряпало щоку уламками цегли з понівеченої стіни, до якої вона перед тим притискалася. Розлючено закричавши, Сесілія зробила спробу вільною рукою схопити дівчину за комір, але вона прослизнула крізь пальці відьми. Відступивши до ліжка, Фелісія знову напруженим поглядом зустрілася із своєю суперницею та просичала крізь зуби:

-Ти помиляєшся, Дорсет. І завжди помилялася щодо мене. Я не така, як ти. Я не укладала договір із Дияволом. Я не вбивала всіх тих дітей і їхня кров не на моїх руках. Все, що сталося тоді - це все було саме твоєю виною! Але ти роками навіювала на мене страх й сумніви. Лише страх прокляття змушував мене мовчати. Проте, всьому приходить кінець. Я тебе не боюся, Дорсет. Покінчимо з цим тут і зараз. Я особисто тебе відправлю до Пекла, де тобі саме й місце.

Позаду Фелісію схопив за руку наляканий Корі, обличчя якого стало білішим за крейду. Хлопчик з ногами заліз на другий ярус ліжка й тремтів всім тілом. Звисаючи звідти, він міцно тримався за лікоть здивованої Фелісії та зазирав їй у очі. Одними губами Корі проказав:

-Ні, Фелісія, ні! Ти не повинна ризикувати задля мене життям. Це дім пані Дорсет. Це її володіння. Тут вона неймовірно сильна та має величезну владу над всіма нами. Тобі її не перемогти. Краще тікай й залиш мене позаду. Врятуватися може лише один із нас. І це буду не я, ти ж прекрасно все розумієш, чи не так? Давай, Фелісія! Біжи, покинь мене, благаю. Не змушуй страждати й дивитися на твою смерть.

-Що ти таке говориш, Корі?- сердитим голосом дорікнула хлопчику Фелісія, насупивши брови та вириваючи свою руку з його дотику- Я тебе нізащо не покину. Більше ні. Все своє життя я тікала від своїх страхів, занурювалася в безодню власних сумнівів, а почуття провини поглинало мене зсередини. Я більше так не можу. Якщо я помру тут, то нехай так і буде. Жити з таким тягарем на душі я, все-рівно, не зможу. І плювати я хотіла на те, чий це дім та чиї володіння. Влада Дорсет базується на страху. Якщо ми не будемо її боятися та об'єднаємо наші зусилля, то станемо набагато сильнішими за цю відьму. Вір мені, Корі!

Сесілія невблаганно продовжувала наступати. Вона спеціально йшла неквапливим кроком, стискаючи в руках пожежну сокиру. На її губах грала задоволена посмішка і вона тоненьким голосом проспівала:

-Твій маленький товариш правий, моя солоденька. Тобі мене не перемогти. Це мій дім, мої катакомби, моя спадщина і я знаю кожен закуток тут. Тільки дурепа може чинити мені спротив. Поглянь, яке ти маєш красиве, ніжне та тендітне тіло. Краще б вберегла його для ритуалу, а то я можу й щось зіпсувати на тобі. Давай, Фелісія. Тікай! Тікай, а я тебе наздожену, моя люба мишко! Обожнюю азарт полювання. Мене охоплює справжній екстаз, мій володар прагне нової крові та нових душ. А я із задоволенням приношу йому ці дари. Тікай, жалюгідна боягузка. Адже ти завжди тільки це й робила все своє життя, чи не так? Ти тікала від батьків, тікала від поліції, тікала від вчителів, від ровесників, від страхів та провини. Ти тікала, бо жалюгідність в твоїй крові. Ти зрадниця і ми обидві добре знаємо, що для тебе власне життя набагато важливіше за життя друга. Та і який він тобі друг, якщо ти так ніколи його і не знала по-справжньому?

Нависнувши над Фелісією, Сесілія одразу знову замахнулася сокирою та широко нею вдарила. Корі закричав не своїм голосом та сховав голову під ковдрою, але Фелісія не розгубилася. У мить, коли сокира Дорсет летіла їй назустріч, дівчина підхопила з підлоги старий іржавий ланцюг, котрий тягнувся від кайданів хлопчика до кільця, вбитого у підлогу, та накинула цю петлю на лезо сокири. Зброя із брязкотом розбила ланцюг, але це сповільнило її та змусило заплутатися у залишках ланцюга. Інерція удару змусила Сесілію втратити рівновагу та вийти трохи вперед. Це дало можливість для Фелісії контратакувати свою суперницю. Дівчина розкрутила в руках залишки важкого ланцюга й вдарила ним по обличчю ненависної суперниці. Пролунав тупий удар і жінка скрикнула від болю, коли залізні ланки роздерли їй шкіру на щоці, ледве не вибивши око. Гнівно зашипівши, Сесілія змогла звільнити сокиру із павутиння розбитого ланцюга та з новою силою атакувала Фелісію. Сокира рубала повітря, поки розлючена жінка з піною у рота та виряченими очима наступала на дівчину. Один раз їй вдалося дістати Фелісію і сокира відрубала значну частину волосся біля вуха дівчини й ледве не позбавила її його, пройшовши тільки на міліметр від нього.

Фелісія знову замахнулася своїм новим батогом, розкрутила його над головою, та накинула на наруків'я сокири. Зчепившись із Дорсет за володіння небезпечною зброєю, дівчина з усієї сили тягнула її на себе, в той час, як інша жінка з не меншим завзяттям намагалася звільнити сокиру, а іншою рукою з гострими нігтями мітила в очі Фелісії. Декілька разів ці костурбаті нігті залишали свої сліди на лобі та щоках дівчини. Рани після них нестерпно боліли й із них по шкірі котилися краплини гарячої крові. Проте, незважаючи на всі перешкоди та силу своєї суперниці, Фелісії вдалося вирвати з її рук сокиру та відкинути її далеко у куток кімнати. На жаль, сама дівчина не встигла заволодіти такою чудовою зброєю, інакше б не завагалася нею скористатися на голові пані Дорсет. Замість цього, Фелісія вирішила не втрачати своєї переваги над беззбройною суперницею і одним стрибком повалила її на землю. Дорсет гарчала, як тигриця, нестерпно дряпалася та намагалася звільнити власне тіло з-під ваги Фелісії. Тонкі бліді пальці Сесілії тягнулися павуками до шиї дівчини, бажаючи дістатися горла за будь-яку ціну. Але Фелісія власним кулаком та ціпком нанесла декілька нових ударів Дорсет, розбивши їй праву брову й перетворивши нижню частину обличчя у криваве місиво. Фелісії вдалося накинути ланцюг на шию Сесілії й вона стисла цей зашморг, із задоволенням спостерігаючи, як жінка під нею хрипить та борсається, вирячивши власні зелені очі.

-Замовчи, тварюко! Замовчи!- закричала у нападі агресії Фелісія, продовжуючи душити пані Дорсет, сильніше затискаючи ланцюг таким чином, що його ланки врізалися у ніжне горло суперниці, лишаючи на ньому темно-фіолетові синці- Хто дав тобі право знущатися наді мною? Що ти знаєш про мене? Нічого, нічого, як і інші! А я не боягузка. Я більше тебе не боюся. Я вб'ю тебе, Дорсет. Вб'ю і не пожалкую про це. На цей раз це тобі варто боятися мене, адже я стану твоєю погибеллю. Змушу тебе замовкнути назавжди.

На Фелісію в цю мить страшно було дивитися. Її власні очі розширилися від шаленства, ніздрі широко роздувалися, волосся сплуталося на обличчі, вкритому кривавими подряпинами. Дівчину всю трусило від гніву, рот перекосило, вона кричала й кричала, продовжуючи душити свою суперницю, яка билася в судомах під нею, намагаючись повернути ініціативу в бою. Неочікуванно з-під ковдри вихопився Корі. Хлопчик сміливо кинувся напереріз дівчині, схопив її за руки й, плачучи, почав благати:

-Фелісія, зупинися, благаю! Не треба це робити. Не брудни руки в чужій крові. Ти не така, як вона. Не така, як ця відьма. Не перетворюйся на нове зло. Адже чим ти будеш кращою за неї, якщо задушиш її тут на місці? Це все неправильно! Згадай, заради чого ти сюди прийшла, Фелісія. Згадай, хто ти насправді в своїй душі. Не пускай туди темряву. Не перетворюйся у наступницю Дорсет. Жінка вже отримала достатньо, але вбивати її не варто. Облиш відьму, вона й так вже переможена. Фелісія, ти лякаєш мене!

Почувши голос хлопчика, Фелісія раптово зупинилася. Декілька хвилин вона мовчки дивилася то на нього, то на напівнепритомну Дорсет на підлозі. Перевівши погляд на власні руки, дівчина шоковано побачила, що збила всі кулаки до крові, а в руках стискала закривавлений іржавий ланцюг, котрим і душила свою суперницю. На обличчі у Фелісії з'явилася відраза до самої себе. Вона відкинула від себе ланцюг і на тремтячих ногах відійшла у дальній куток підземної кімнати. Коліна дівчини тремтіли, їй було нестерпно погано на душі від власних дій. Сльози бризнули з очей Фелісії і її губи затремтіли. Дівчина ображено вигукнула:

-Але ж, Корі, ти повинен все зрозуміти! Не я цього хотіла. Не я. Я лише захищаюся й намагаюся захистити тебе. Дорсет не заслуговує на життя після всього, що вона зробила з нами. Вона викрала нас обох. Вона зруйнувала наше спокійне мирне дитинство. Вона назавжди оселилася в наших душах і труїла серця цим нестерпним страхом. Я жила із ним все моє життя і страждала. Ненавиджу її всією моєю душею. Я б вдавила її тут і зараз!

Дівчина стиснула руки в кулаки й, загарчавши, знову зробила спробу кинутися на лежачу Дорсет, але Корі загородив їй шлях. Хлопчик весь був блідий, як крейда, але рішуче склав руки на грудях та суворо дивився на Фелісію знизу вверх. Він розпачливо похитав головою і зауважив:

-Жити у постійному страху та ненависті неправильно, Фелісія. Я прекрасно знаю, скільки лиха завдала нам Дорсет, адже був тоді із тобою в тому полоні. Я знаю про її тортури та вбивства невинних, про криваві жертвопринесення та темні ритуали. Проте, ти повинна бути сильнішою за неї й боротися із цим злом всередині себе. Адже тоді можна сміливо стверджувати, що Сесілія перемогла тебе. Чому саме так? Бо вона породила це зло, а ти продовжуєш розповсюджувати його власними діями. На тебе страшно було дивитися. Ти перетворилася у божевільного звіра, що прагнув вбивати й знову вбивати лише щоб задовольнити власну жагу крові. Але це не принесе тобі спокій, Фелісія, а, навпаки, розпалить сильніше порожнечу всередині твоєї душі і вона тебе поглине повністю. Страшніше всього втратити власну людяність, адже тоді не буде шляху назад до світла. Я благаю тебе, спинися. Згадай, для чого саме ти сюди прийшла?

Фелісія присіла на підлогу й тяжко зітхнула, зануривши руки в своє волосся. Декілька разів дівчина глибоко вдихнула та видихнула, а її сльози капали на підлогу. До неї підійшов Корі й міцно обійняв подругу за плечі. Підвівши на нього свої великі карі очі, Фелісія тихо прошепотіла:

-Ти правий, Корі. Знову правий, а я помилилася. Мені важко назвати себе хорошою людиною після всіх тих років зради й брехні, в котрих я жила по добрій волі. Я впустила це зло дуже давно, коли злилася ще на батьків за їхню байдужість до мене. А завдяки Дорсет, коріння цього зла проросло ще сильніше й закріпилося в моєму серці на все подальше життя. Можливо, що шлях до світла давно мною втрачений і я занепала назавжди.

-Не кажи так, Фелісія!- слабко посміхнувся хлопчик- Якби ти була поганою людиною, то чи повернулася б знову на це місце? Чи змогла б кинути виклик власним страхам? В тобі всередині є маленьке сонечко і воно завжди допомагало тобі виринати із самої темної безодні та знаходити вірний шлях. Давай, скажи мені, для чого ти сюди повернулася? Для боротьби із Дорсет чи для іншого?

-Я повернулася, щоб... Щоб... -голос Фелісії затремтів й прозвучав невпевнено- Не заради боротьби із нею, а щоб виправити помилки свого минулого, щоб знайти тебе та витягти звідси. Зробити те, чого не змогла зробити давно.

-От бачиш, а ти казала, що погана людина- весело засміявся Корі- Жорстока людина не прагнула б щось виправляти та когось рятувати. А ти думаєш за іншого, хоча сама вже по вуха у проблемах. Так не краще нам звідси разом втекти? Поглянь, удар Дорсет розбив мої кайдани і я тепер знову вільний. Давай втечемо звідси разом, а жінку нехай Бог покарає за її злочини.

З цими словами хлопчик помахав руками перед обличчям Фелісії і дівчина зауважила, що лезо сокири випадково розрубало той ланцюг до котрого кріпилися кайдани Корі. І тепер хлопчик мав на руках лише самі кайданки у вигляді браслетів, але його нічого більше не тримало у полоні обмеженого простору. Рішуче кивнувши головою, Фелісія витерла долонею сльози та кров із свого обличчя, схопила Корі за руку й підвелася на ноги. Прямуючи до дверей, вона сказала твердим голосом:

-Годі на сьогодні вже зла та вбивств. Давай забиратися звідси, Корі! Ми вийдемо до коридору і спробуємо відшукати інший вихід з цього лабіринту. Десь же він повинен бути. Я вже починаю сумувати за свободою та сонячним світлом.

Дівчина потягнула хлопчика за собою і вони швидким кроком поквапилися до дверей. Неочікувано попереду них виросла величезна темна хмара. Її енергія тріснула дверима й вони зачинилися прямісінько перед носом у Фелісії та Корі. Дівчина кинулася вперед, почала смикати дверну ручку, кидалася плечем на неї, била ногами по поверхні, але двері не піддавалися жодній фізичній силі.

-Ні, ні, цього просто не може бути! Цього не може бути!- розлючено закричала Фелісія, б'ючи кулаками по дерев'яній поверхні міцних дверей- Вони зачинені і якась сила нас не випускає звідси. Якого біса? Чому саме з нами це відбувається?

Тут позаду пари втікачів пролунав довгий крижаний сміх, від якого вони затремтіли й відчули дрижаки по всьому тілу. Повільно озирнувшись, Фелісія побачила, що Дорсет вже встигла отямитися. Більше того, жінка підводилася на ноги, а всі її колишні поранення загоювалися прямо на очах. Сесілія розтягнула губи у злісній посмішці й заговорила, виставивши вперед руку з довгими тонкими пальцями:

-Що, думали, що зможете так легко від мене втекти? Я ж казала, що з цього дому нікому не має ходу. Вам доведеться пройти тільки через мене, а я вас ніколи не відпущу. Ви належите мені. Ваші душі в руках Люцифера. І я з радістю йому подарую їх в обмін на душу моєї Карен. Чому ти завагалася, дівчинко?- підвела одну брову Сесілія, всім своїм виглядом виражаючи повне презирство- Ти так слухаєш цього боягузливого хлопчика, так чіпляєшся за маленьку надію повернутися до світла, пробачити саму себе, врятувати його та виправити свої помилки. Тільки це вже неможливо. Зрозумій, Фелісія, скоєного не виправити ніколи. Ти вбила Корі Флойда. Його вбивство на твоїй совісті. Його кров не на моїх руках, а лише на твоїх власних. І жодна ілюзія порятунку не допоможе тобі заспокоїти власну совість. Тобі жити вічно з цим прокляттям в глибині своєї душі. Справжня відьма ніколи б не завагалася вбити свою суперницю й стати самою могутньою у світі. А ти слухаєш якогось хлопчика, твої руки тремтять. Ти слабкодуха, Фелісія Бріджес, і саме через власні сумніви тобі ніколи мене не перемогти!

Дорсет почала наближатися до наляканих втікачів. Поки жінка йшла, довкола її фігури почали збиратися темні тіні. Вони темною завісою оточували все тіло Сесілії, формували якісь зловісні силуети та знову розчинялися у пітьмі, котра густішала з кожною миттю. Сама Сесілія теж змінювалася на очах. Фігура жінки вигиналася із сторони в сторону, росла вгору, немов якесь потворне криве дерево без листя на своїй вершині. Сесілія за декілька хвилин виросла до самої стелі, а потім пробила головою та плечима самісіньке склепіння, виростаючи все вищою та вищою. Налякана Фелісія притислася до зачинених дверей і відчувала, як її серце стрімко калатає в грудях. До неї притиснувся Корі та заплющив очі. Хлопчик весь тремтів від страху та плакав. Фелісія мовчки тільки міцніше пригорнула до себе хлопчика та прикрила його власним тілом. Якщо їм судиться тут померти, то нехай Дорсет розправиться із нею першою. Тим часом, Сесілія виросла вже до надзвичайно гігантських розмірів. Десь згори пролунав її сміх і він був таким гучним, що Фелісія закричала від болю та впала навколішки, прикриваючи долонями вуха. Скроні дівчини нестерпно боліли, в мізку відлунював крижаний сміх відьми, а між пальцями вона відчула теплі струмочки крові, що потекли з її вух. У вухах дзвеніло, а перед очима все розпливалося та крутилося. І тут гігантська Дорсет нахилилася різко вниз та замахнулася кулаком неймовірної довжини. Побачивши таку раптову небезпеку, Фелісія закричала:

-Стережися, Корі! Швидше, стрибаймо під ліжко! Швидше! Інакше вона нас розчавить!

Схопивши наляканого ошелешеного хлопчика у оберемок, дівчина одним стрибком опинилася на животі і одразу перекотилася під ліжко. Вона підім'яла під себе Корі й затисла руками власну голову. Наступної миті гігантський кулак вдарив по всьому приміщенню. Підлога затремтіла так, немов би здійнявся справжній землетрус. Ліжко від сили удару відкинуло до протилежної стіни й воно впало набік. Над головою Фелісії просвистіли величезні уламки цегли. Важко дихаючи, дівчина наважилася розплющити одне око та поглянути на те, що діється довкола неї. Побачене вразило її до глибини душі. Сесілія рознесла ударом все приміщення вщент, немов воно було зроблене із картону. Від кімнати нічого зовсім не лишилося. Та й довкілля разюче змінилося у черговий раз. Тепер замість підземних катакомб повсюди літали темні хмари невідомої енергії, яка погіршувала видимість. З чорного туману виринали силуети потворних гігантських веж, складених із старих коробок чи зіпсованої техніки. Всі ці конструкції скрипіли й хилиталися, як від сильного вітру. Довкола Фелісії були розкидані уламки цегли та розташовувалися руїни колишніх катакомб. Прямо перед наляканими втікачами височіла Сесілія Дорсет. Жінка була просто надзвичайних розмірів і одна її нога здавалася величиною з футбольний стадіон. Голова Сесілії губилася десь у пітьмі нічного неба, поверхню якого вкривали сяючі дрібні зірки. Вдалечині Фелісія зауважила, що край небосхилу починає робитися рожевим. Якби тільки вона змогла дочекатися до світанку і тоді сонячне проміння знищить цю пітьму, що клубочилася довкола Сесілії. Велетенська жінка насупила свої брови та злісно прошипіла:

-Вціліли? Які щасливі маленькі мишки. Але вам так довго щастити не буде. В пітьмі моя сила - це сила мого володаря. Вам мене не спинити. Я навічно замурую вас в пекельних застінках!

Сесілія різко нахилилася та почала тягнути свою руку з метою схопити Фелісію та Корі. Але, дівчина стрімко підхопилася на ноги й кинулася тікати, тягнучи за собою Корі. За своєю спиною вона чула божевільний сміх Дорсет, котрий продовжував відлунювати в неї під черепом. Жінка лише гралася з безпомічними жертвами, відчуваючи власну перевагу. Якщо вони нічого не зможуть вдіяти, то Сесілія скоро легко одержить верх над ними і тоді страшно уявити, чим все може закінчитися. Тому, Фелісія відчайдушно бігла крізь темний туман, тягнучи за собою Корі. Хлопчик весь час чіплявся за рукав дівчини й вигукував захеканим голосом:

-Фелісія, що відбувається? Чому все знову змінилося? Де ми опинилися? Чому Дорсет стала такою велетенською?

-Я не знаю і дивуюся не менше твого, Корі- сердито відповідала Фелісія, котра бігла вперед, не розбираючи перед собою дороги- Але, якщо ми з тобою завагаємося хоч на мить, то вона нас легко розчавить. Зараз не має часу дивуватися з цих неочікуваних подій, а краще нам знайти шлях до порятунку.

-Але як нам врятуватися? Довкола тільки темний туман та якісь вежі із гігантських старовинних речей. Тікати нікуди й ховатися теж!- слушно зауважив Корі, підборіддям показуючи на завитки туману попереду їхнього шляху.

-Нам залишається сподіватися на те, що Бог нас не покине у цьому царстві зла й вкаже єдино вірний шлях. Бо якщо він не кине виклик нахабному Люциферу, то це зіпсує його імідж- злим тоном відказала Фелісія, відчуваючи таку сильну образу, ніби Бог справді щось їй обіцяв.

Неочікувано, попереду себе дівчина побачила тьмяний срібний промінь світла. Це стало єдиним орієнтиром, котрий трапився їй серед цього непроглядного туману. Підбігши ближче, Фелісія з подивом зрозуміла, що перед нею знаходиться гігантський ліхтарик, дуже схожий на той, котрий вона мала при собі. Ліхтарик лежав надійним мостом посеред шляху, освітлюючи інший предмет, котрим виявилося гігантське радіо. Залізна антена пристрою йшла вгору та упиралася у віконечко якогось химерного дитячого будиночка. Він здавався ляльковим із червоним дахом та блакитними стінами. Колись, Фелісія мріяла про такий будиночок на дереві, а цей якраз кріпився до якоїсь старовинної полички із червоного дерева, розмірами з цілий мегаполіс.

-Господи, чому все таке гігантське? Це ми стали маленькими, чи речі виросли, як пані Дорсет?- схвильовано вигукнув Корі.

-Я не знаю, але подібне зі мною вже було сьогодні- чесно зізналася Фелісія, високо задерши голову й напружено вдивляючись у віконечко лялькового будинку- В той раз я не вагалася та діяла миттєво, просто довірившись власним передчуттям. Тому, нам доведеться швидко пробігти по цим пристроям та сховатися у тому будинку. Можливо, що Дорсет пройде повз та не знайде нас там.

-Але це ж дуже високо- налякано вигукнув Корі, розширивши від страху власні очі- Мені страшно, Фелісія. Я не зможу туди дістатися. Не зможу, це правда!

-Годі скиглити, Корі!- твердим голосом озвалася Фелісія, стискаючи пальцями плече хлопчика та зазираючи йому в очі- Коли мені було страшно, то саме ти мене підтримав та надихнув тоді тікати з полону Дорсет. Невже зараз ти готовий здатися та покірно чекати поки тебе схопить ця відьма? Разом ми з тобою здатні подолати всі перешкоди і ще посміємося з Дорсет, коли будемо у безпеці. Просто заплющ очі та довірся мені.

Корі кивнув головою та рішуче схопив за руку Фелісію. Дівчина повела хлопчика спочатку по гладкій поверхні гігантського ліхтарика, а потім й по старовинному радіоприймачу. На антені пристрою Фелісія була обережнішою. Там вона посадила хлопчика собі на плечі й, обережно балансуючи, пішла вперед. Тонка антенна під її ногами весь час тремтіла та відлунювала вібраціями від кожного кроку. Фелісія намагалася не дивитися вниз, адже прямо під її ногами розгорталася темна безодня, всередині якої догори тягнулися щупальця темної енергії. Іноді здавалося, що туман внизу приймав форму голодних пащек, які клацали гострими іклами та світили червоними очиськами, тільки чекаючи на ту мить, коли дівчина втратить рівновагу та полетить прямісінько до них.

Голова Фелісії трішки паморочилася, прірва внизу здавалася то ближчою, то далекою. Руки в неї спітніли, ноги тремтіли, а плечі важким тягарем стискав Корі, котрий міцно тримався за дівчину та боявся взагалі відкривати очі. Заради нього Фелісія зібрала всю волю у кулак та змогла врешті подолати антену, опинившись прямісінько перед круглим віконечком, прикрашеним яскравими візерунками. Озирнувшись довкола, Фелісія побачила на великій поличці поруч із собою дивний нічник. Він був звичайного розміру, а ще страшно скидався на той самий, який дівчина мала у дитинстві. Цей нічник випромінював приємне заспокійливе блакитне сяйво. Не довго думаючи, Фелісія схопила його й жбурнула прямо у скло будинку. Нічник розлетівся на друзки, а разом із ним осипалося і скло.

Дівчина стрибнула крізь віконну раму й озирнулася. На жаль, всередині будинок виявився не таким великим. Він мав всього-навсього одну тісну кімнату. Її стіни були вкриті коричневими шпалерами, на полу лежав червоний килим, притрушений пилом, а в кутку стояла стара шафа із зіпсованими дверцятами. Фелісія швидко спустила Корі вниз та затислася разом із ним у тіні шафи. Хлопчик повернув до Фелісії своє обличчя й тихо прошепотів:

-Як думаєш, нас тут точно не знайде пані Дорсет?

-Впевненою я бути ні в чому не можу- таким же шепотом відповіла дівчина, низько нахиляючись до Корі, щоб хлопчик міг краще її почути- Давай будемо тихо сидіти та сподіватися, що вона просто пройде повз нас. А коли Дорсет віддалиться, ми вийдемо та спробуємо знайти дорогу на свободу. Хоча... - Фелісія тяжко зітхнула й насупленим поглядом обвела їхнє маленьке укриття- Я не знаю, де в цьому місці може бути вихід. Все змінилося знову. Сам дім не бажає нас відпускати від себе. Але я не здамся і тобі не раджу теж впадати у відчай, Корі. Ми обов'язково знайдемо вихід із цього пекла. Брехня, десь же повиннен бути шлях для втечі. Його не може не існувати.

-А що ми будемо робити, якщо Дорсет нас знайде в цьому місці?- тремтячим голосом поцікавився Корі, оглядаючи маленьку напівтемну кімнатку- Тікати буде важко з цього місця. Всюди лише глухі кути.

-Не будемо робити передчасних суджень, Корі- знизала плечима Фелісія й зручніше притислася спиною до стіни, прикривши свої втомлені очі- Треба сидіти тихо й сподіватися, що лихо нас мине. А коли стане гаряче, то тримайся мене і дій миттєво. Будемо знову тікати й сподіватися на кращу долю й підручні засоби для захисту. Хоч я і не уявляю, як нам перемогти Дорсет у її нинішній формі.

Тим часом, підлога будинку почала тремтіти з такою силою, що килим та шафа аж заплигали на своєму місці. Слідом за землетрусом прийшов звук шелесту спідниці по підлозі, тільки посилений багатократно. Здавалося, що цей звук надходить одразу з усіх сторін. Фелісія напружилася й витягла шию, озираючись на всі боки й уважно прислухаючись до того, що відбувається за стінами будинку. І тут на кімнату крізь вікно впала велика страшна тінь із гачкуватим носом. Корі весь затремтів й хотів заплакати, але дівчина прикрила йому долонею рот й тихо похитала головою. Хлопчик кивнув і прошепотів самими губами:

-Мені страшно, Фелісія.... Вона точно знає, що ми тут. Вона все знає і від неї не сховатися.

-Помовчи, давай чекати!- прошепотіла Фелісія, приклавши пальця до губ.

Втікачі щільніше пригорнулися один до одного й стали чекати. І тут в розбите вікно зазирнуло гігантське зелене око. Сесілія зазирала прямо всередину лялькового будинку. Око хижо та жадібно проникало у кожну деталь приміщення, намагаючись розгледіти хоч що-небудь. Фелісія ледве встигла лягти пластом у темному кутку таким чином, щоб її та хлопчика не було видно з вікна. Пару хвилин Сесілія вдивлялася у оточення, а потім око зникло і тінь почала рухатися далі, минаючи будиночок. Дорсет щось тихо наспівувала собі під носа, йдучи в напрямку далеких веж із старих коробок. Фелісія терпляче почекала, аж поки звуки кроків жінки остаточно не затихли в далечині. І лише після того дівчина підвелася на ноги й полегшено видихнула, заспокоюючи власне серцебиття. Фелісія подала руку й Корі, допомагаючи йому встати. Хлопчик обережно підійшов до віконечка й боязко визирнув через нього, але не помітив нічого, окрім темного туману внизу та зоряного неба вгорі. Повернувшись до дівчини, Корі спитав:

-Нам вдалося? Як думаєш, Дорсет вже пішла?

Фелісія відкрила рот, щоб відповісти хлопчику, але тут же крізь вікно всередину почала лізти рука з довгими пальцями. Дівчина одразу стрибнула вперед та збила хлопчика з ніг, прибравши його зі шляху страшної руки. Завдяки їй, Дорсет промахнулася і не змогла нікого намацати. Жінка розлючено скрикнула і тут же нанесла новий удар. Весь дім струснуло й підлога почала обвалюватися вниз. Фелісія не зчулася, як її із Корі різко підкинуло до самісінької стелі, розірвало їхні руки й викинуло назовню. Вітер засвистів у вухах дівчини, а шлунок впав на самісіньке дно. Очі вкрилися сльозами, а волосся майоріло довкола її обличчя. Десь попереду неї відчайдушно кричав Корі. Придивившись, Фелісія побачила, що хлопчик стрімко падає вниз разом із уламками підлоги й інших частин розбитого будинку. В очах Корі було видно страх і він намагався докричатися до Фелісії:

-На допомогу! Рятуй мене! Я падаю, Фелісія! Ми розіб'ємося!

Дівчина вперше сильно розгубилася. Крики хлопчика краяли її серце і вона забула на мить про те, що сама падає вниз і на неї чекає схожа доля. Думки Фелісії переповнювало палке бажання врятувати Корі та знайти вихід із їхнього скрутного становища. Повз дівчину у повітрі пролітали уламки стін, стелі, підлоги та скла, всього, що лишилося від лялькового будиночка. Почувши за спиною свист повітря, Фелісія ледве встигла ухилитися від важкої шафи, яка могла її розчавити своєю вагою. Коли шафа опустилася нижче, то сила падіння відірвала одну половинку дверцят і з неї випала старенька парасолька. Вона була сірого кольору із малюнками веселих полуниць та червоним пластиковим наруків'ям. Спочатку дівчина просто мовчки дивилася на цю парасольку, яка оберталася у повітрі і тут вона все згадала. Парасолька допомагала їй долати небезпечні перешкоди у будинку пані Дорсет. Так можливо, що саме в ній зараз крився ключ до порятунку хлопчика?

Не довго думаючи, Фелісія стрімко скерувала власне падіння таким чином, щоб дотягнутися до парасольки. Схопивши гладке наруків'я, дівчина одразу відкрила її й відчула знайомий ефект того, ніби її хто гачком за живіт підхопив й потягнув догори. Падіння сповільнилося й стало керованим завдяки парасольці, яка легко хапала повітряні течії та дозволяла планувати вгорі. Фелісія рвонулася вниз до Корі і коли була вже близько нього, то склала парасольку й каменем полетіла вниз. Протягнувши руку хлопчику, дівчина схопила його і дозволила Корі залізти собі на спину й вчепитися за плечі. Фелісія знову відкрила парасольку та полетіла далі крізь важку завісу туману. Важко дихаючи на вухо Фелісії, Корі почав говорити:

-Дякую, дякую! Я вже думав, що нам настав кінець. Але як це можливо, Фелісія? Невже ми справді летимо на парасольці? Це надзвичайно. Так дивовижно, немов ми потрапили у казку.

-Якби ж то була казка, а в мене склалося враження, що ми знаходимося у самому жахливому кошмарі, Корі!- перекрикуючи свист вітру у вухах, сказала Фелісія- І йому не видно кінця та краю.

Немов підтверджуючи слова Фелісії позаду втікачів з пітьми виринула висока фігура пані Дорсет. Її гігантське обличчя одними своїми розмірами викликало правдивий жах, а потворності йому додавали павутиння старих рожевих шрамів і розлючений вираз. В зелених сяючих очах Фелісія побачила власну смерть, настільки багато в них накопичилося безжальності. Наступаючи вперед, Сесілія вигукнула громовим голосом:

-Ви, як ті малі щурі, сновигаєте всюди по моєму будинку і вже дістали мене. Вам ніде сховатися від мене. Я бачу все та знаю все, а морок - мій вірний помічник. Скільки разів ви будете вислизати з моїх пальців та відтягувати власну долю? Шансів на порятунок у вас немає. Справедливості не існує. Прийміть же правду цього життя. Воно жорстоке і в ньому кожен бореться лише за власне виживання. Не існує любові до ближнього свого та чеснот. Все це вигадка самих людей, котрі приховують за цими словами свої огидні темні вчинки. Гріхи є в кожному із нас. І заперечувати їх - це прояв слабкості. В пітьмі знайшла я свій порятунок і володарю душу мою віддала, бо найбільше всього доньку повернути жадала!

Дорсет прискорила власний крок та нахилилася, роблячи спробу схопити Фелісію та Корі прямо у повітрі. Дівчина запанікувала від цього руху жінки та різко скерувала власний політ вбік. Це дозволило їй уникнути довгих пальців Дорсет, але Фелісія від страху й ноги підібгала під себе. На щастя, від різких рухів Сесілії здійнявся сильний вітер і саме він дав нову швидкість для парасольки втікачів. Фелісію та Корі закрутило у цьому потужному вихорі та віднесло кудись в серце темного туману. Від Дорсет здалеку донісся лише крик люті, коли жінка зрозуміла, що власними діями допомогла втікачам уникнути полону.

-Ми відірвалися від неї?- спитав позаду Корі, міцніше охоплюючи руками плечі дівчини.

-Думаю, що так, але це не надовго- похмуро відповіла Фелісія- Ти ж бачив прекрасно, що кожен її крок долає одразу більшу частину місцевого простору, а наш політ недостатньо швидкий, щоб втекти від неї. Скоро Дорсет нас наздожене і непереливки почнуться з новою силою.

-Тоді, що ж нам робити?- у розпачі вигукнув Корі- Невже ми вічність тепер будемо тікати від неї без змоги зробити хоч що-небудь? І місцезнаходження виходу теж невідоме. Поглянь - там туман і ось там туман, а перед нами вежі із старих речей. Все таке одноманітне, сіре та зловісне. Я не бачу шансів для нашого порятунку, якщо чесно.

-А хто тобі сказав, що я збираюся тікати вічність?- розлючено проказала дівчина крізь стиснуті зуби- Я сама добряче вже втомилася від цієї біганини. Невже Дорсет й справді така самовпевнена? Думає, що змогла вирости до значних розмірів і ми тепер повинні її боятися? Вона мені нагадує тих задерикуватих хуліганів зі школи, котрі сміливі нападати лише на першокласників. Часто, такі велетні недооцінюють слабших за себе. Там, де м'язи не беруть, візьме гострий розум. А ще є одна загальновідома істина.

-Яка істина?- зацікавився Корі, зазираючи в очі Фелісії.

Дівчина повернулася до нього і на її губах з'явилася підступна посмішка, коли вона відповіла:

-Чим ти вище, тим боляче тобі буде падати.

-І що це все означає?- не зрозумів хлопчик, здивовано підвівши брови.

-А те, що ми з тобою не будемо тікати. Озирнемося довкола цієї місцевості, віднайдемо надійні засоби для оборони та розташуємо пастку для Дорсет. Вона не припинить переслідувати нас, значить нам потрібно знешкодити цю відьму раз і назавжди. Змусимо її втратити рівновагу та впасти на землю. Це зупинить її надовго. Але для цього нам потрібні дієві засоби. І здається, що я такі віднайшла. Лише поглянь!

В цей самий момент втікачі якраз минули дві великі вежі із старої зіпсованої побутової техніки й їхнім очам відкрилося грандіозне видовище. Посеред темного простору був побудований ще один будинок, котрий тримався дивним чином на висоті якихось тонких дерев'яних балок. Дім був настільки старим, що частина його стріхи просто обвалилася всередину, а вікна заросли павутинням. Довкола будинку хтось спорудив невеличкий атракціон. На ньому Фелісія побачила коробки із фейерверками, іграшкові велетенські луки, кожен із яких був розміром з тіло дівчини, якісь дивні пістолети з воронкою вгорі та заплутані колії американської гірки. Дівчина почала обережно планувати до діри в стрісі будинку, плануючи приземлитися всередині нього та з усім розібратися.

-Ого, це місце таке дивовижне- захоплено вигукнув позаду Корі, в усі очі роздивляючись дивовижне оточення- Як воно могло тут опинитися та хто його спорудив?

-Не знаю, але схожу річ я вже зустрічала довкола будинку- зауважила Фелісія, напружено вдивляючись у туманну завісу перед собою- Тоді там були подібні залізничні колії, по яким їздив потяг. Якщо тут буде те ж саме, то ми можемо перетворити це у нашу зброю. Дивися, колії пролягають над будинком та опускаються до самої підлоги. Вони ідеально приховані туманом. Є всі шанси на те, що Дорсет не помітить такої перешкоди, коли я зможу випустити на ці колії потяг. Але, спочатку, нам потрібно її осліпити.

Втікачі обережно пролетіли крізь діру у будинку та приземлилися по його центру. Озирнувшись довкола, Фелісія шоковано застигла. Перед нею була вже знайома кімната, котра змінилася не так сильно, як все інше. На стінах містилися залишки рожевих шпалер, всю підлогу вкривали уламки штукатурки та черепиці, але під стелею вцілів яскравий напис, вирізьблений із кольорового паперу з написом "З Днем Народження, люба Карен!". Із всіх меблів тут вціліли декілька стільців та довгий дерев'яний стіл, прикрашений святково. На ньому лежали три святкових ковпака, якісь кольорові оздоби, що блищали при кожному русі дівчини по кімнаті, а, також, тут був розкішний штучний торт. Хтось порізав пластик на рівнесенькі шматки і залишив їх лежати у окремих срібних тарілочках. У кожному із шматочків містилася святкова свічка, яка горіла дивним блакитним полум'ям. Від її холодного вогню пластик повільно плавився і потворними брудними краплями стікав вниз. Від нього по кімнаті розповсюджувався огидний запах горілих речей і Фелісія зморщила власне обличчя. Під її ногами раптово щось захрускотіло. Перевівши погляд вниз, дівчина спочатку скрикнула та відсахнулася в сторону, але потім заспокоїлася.

-Ти чого, Фелісія?- налякано озвався Корі, чиї очі блищали у напівтемряві зруйнованої кімнати- Щось сталося?

-Та нічого, це мені лише здалося, не бери до уваги- нервово засміялася дівчина.

Насправді ж, вона побачила білу руку на підлозі й злякалася, що вона справжня і лише потім пригадала, що в перший раз вона бачила тут манекени чоловіка, жінки та дитини. Від них тепер лишилися тільки жалюгідні уламки, засипані зруйнованою стріхою. До іншої частини будинку не було більше шляху, адже там стіни обвалилися вщент, замурувавши прохід далі.

-Це кімната доньки пані Дорсет?- тихим голосом спитав Корі, розглядаючи кожну деталь таємничого приміщення.

-Не думаю, бо в неї була зовсім інша кімната, яка виглядала подібно до тих, котрі Дорсет спорудила в катакомбах- заперечила Фелісія- А це щось, на кшталт, вітальні, котру святково прибрали. Правда вона вже мало нагадує нормальне приміщення. Але в мене виникла ідея. Зараз все побачиш, Корі. Настав час Дорсет відплатити за все, що вона вчинила. І помста ця буде солодкою. Не хвилюйся, - додала дівчина, побачивши сердитий погляд хлопчика- Вбивати я її не буду, але неприємностей багато створю, це можеш бути певний!

Фелісія рішуче підійшла до столу та обережно висмикнула одну із свічок на штучному торті. На її превелике здивування сам вогник не був ні гарячим, ні пекучим, а просто холодним та нейтральним, немов би теж походив із штучного матеріалу. Тим не менше, цей вогонь міг підпалювати речі, а це якраз і було потрібно Фелісії. Нічого не пояснюючи Корі, вона вийшла через уламки розбитої стіни й зупинилася біля великої святкової коробки з різноманітними фейерверками. Дівчина обрала один із них та заховала у себе за спиною. Тепер вона лише стояла та на щось напружено чекала. Самотня фігурка Фелісії чітко виділялася на тлі чорного важкого туману. Він з усіх боків робив спроби оточити дівчину своїми липкими щупальцями, але вони розчинялися у повітрі, не дістаючи до її тіла. На обличчі у Фелісії застигли рішучість та непохитність. Корі просто заховався за уламки стіни позаду Фелісії та повністю довірився дівчині. Схоже, що вона знала, що робила.

В цю ж саму мить земля довкола знову затремтіла й із туману повільно виринула темна фігура пані Дорсет. За її волоссям та спідницею тягнулися цілі шлейфи мороку, а довкола голови клубочилися важкі хмари. Блискучі зелені очі жінки сяяли, а груди гарячково підіймалися та опускалися від прискореного дихання. Вона помітила Фелісію ще здалеку і зареготалася таким гучним сміхом, що балки дому небезпечно заскреготали.

-Невже ти вирішила нарешті здатися, Фелісія?- знущалася над дівчиною Дорсет- Ти знайшла в собі хоробрість особисто вийти до мене? Так, це правильне рішення з твого боку. Адже мені весь цей час потрібна була лише ти. Корі Флойд - то просто додаткова жертва, але він бракований. В тілі хлопця Карен ніколи не зможе відродитися вповні. Мені потрібна лише дівчина. І нею будеш ти, моя хороша.

-Тобі пощастило, що я просто втомилася бігати від тебе, Дорсет!- злісно вигукнула Фелісія, високо задерши голову й зустрівшись із крижаними очима відьми- Це не могло тривати вічно і тут я з тобою погоджуся. Хочеш отримати моє тіло для своєї доньки? Так може тоді годі базікати дарма? Ходи сюди та візьми мене, відьмо!

Нічого не підозрюючи, Сесілія із божевільною посмішкою та недобрим блиском в очах стала наближатися до Фелісії. Корі все поривався вискочити зі свого укриття та врятувати Фелісію від якоїсь дурної самопожертви, але швидко збагнув, що тут криється дещо більше. Не дарма, Фелісія лишалася такою спокійною й продовжувала посміхатися злою посмішкою, коли Дорсет нахилялася до неї. В очах дівчини спалахнули колишні бісики і розбійниця врешті знову прокинулася всередині її душі. Дочекавшись, коли Дорсет опустить голову на достатній рівень, Фелісія раптово підпалила фейерверк за своєю спиною та з усієї сили жбурнула його прямо в обличчя Сесілії, вигукнувши:

-Скуштуй це, відьмо! Подивимося, як тобі сподобається моя перчинка в оці!

Сесілія надто пізно зрозуміла підступ з боку дівчини. На її обличчі з'явилося здивування, а наступної миті фейерверк вибухнув різнокольоровими іскрами та боляче вдарив ними прямо в очі жінці. Дорсет скрикнула від болю та похитнулася, тримаючи долоні біля осліплених очей. Фелісія не завагалася і підпалила свічкою одразу всю коробку, висипавши її прямо у повітря. Снаряди долітали до Дорсет та вибухали біля неї, оглушивши жінку й засліпивши остаточно своїми іскрами. Крик болю відьми був таким нестерпним, що Корі аж затремтів від страху. Проте, Фелісія не готова була спинятися на досягнутому. Вона сміливо стрибнула за край дерев'яної балки, розгорнула парасольку та перелетіла на інший бік атракціону. Там дівчина підбігла до дерев'яного луку, плечем його почала штовхати, аж поки не націлила прямо на ногу жінки. Фелісія спробувала вистрілити сама, але їй це ніяк не вдавалося. Тятива лука була занадто тугою для неї і жодна фізична сила не могла зрушити її з місця. А часу на дії в дівчини було обмаль, адже скоро Сесілія оговтається й тоді в неї будуть непереливки.

Тому, Фелісія знову приклала свічку до тятиви кожного із луків, що знаходилися поряд з нею й почала підпалювати їх. Обережно відступивши подалі, дівчина почула, як одна за одною, тятиви почали лопатися від вогню. Тієї ж миті повітря розрізали дротики з гострими голками. Більшість з них пролетіла значну відстань та почала встромлюватися Сесілії у долоні, спину, груди, живіт та обличчя. Жінка знову скрикнула й почала махати руками, намагаючись відбити цей підступний напад. Але остання стріла, скерована правильно Фелісією, потрапила прямо у коліно жінці та з противним звуком пробила його. Дорсет заверещала від агонії й, похитнувшись, впала на поранену ногу. Кров бризнула на підлогу, й густими краплями почала розтікатися по ній. Сесілія підвела розлючено голову вгору й просичала крізь зуби:

-Маленька сволото, ти заплатиш мені за це! Ніхто тобі не давав права кривдити жінку, старшу за себе. Ти відповісиш за все, розбійниця!

Сесілія нанесла удар наосліп й розбила одну із балок. Вся конструкція почала небезпечно хилитатися, але Фелісія вже її покинула, повернувшись знову до будинку. Там вона підбігла до великих білих м'ячів та почала гукати:

-Корі, швидше мені допоможи! Потрібно вкотити ці снаряди до пістолету. Він заряджається цими м'ячиками. Давай розважимося зараз і подивимося хто кого!

Корі вихопився з-за свого укриття та поквапився на допомогу Фелісії. Разом, друзі почали налягати плечима на гладку поверхню м'ячиків та заряджати ними пістолети. Ці своєрідні снаряди падали у спеціальну воронку та закочувалися всередину іграшкових пістолетів. Покінчивши з цією справою, Фелісія знову скерувала всю зброю в сторону Дорсет. Гігантська жінка встигла встати на ноги і кульгаючи, наосліп йшла на підозрілі звуки, котрі вона чула. Не гаючи часу, Фелісія почала спиною тиснути на пластиковий спуск іграшкової зброї та знаком звеліла хлопчику робити те саме. Коли вони це зробили, то пістолети почали вистрілювати м'ячики з подвійною силою. Із свистом ці снаряди полетіли у повітря та сильно вдарили по Дорсет. Вони залишали жахливі синці після свого потрапляння, а деякі із них, падаючи на землю, змушували Сесілію послизатися на них та втрачати рівновагу. Не пройшло і декількох хвилин, як відьма впала догори ногами і вся земля струснулася від її руйнівного падіння.

-Не можу повірити, ти перемогла її, Фелісія! Ти перемогла!- радісно закричав Корі, кидаючись на шию своїй рятівниці.

-Ще не зовсім, бо залишилася одна-єдина річ, котрою я хочу завершити наше спільне прощання з люб'язною та гостинною пані Дорсет!- задоволеним тоном проказала Фелісія, хитро потираючи руки.

Дівчина обійшла будинок довкола і зупинилася перед дивним пристроєм, на якому містилася лише одна рукоятка, схожа на ті, завдяки яким на залізниці переводять колії. Схопившись за цю рукоятку, Фелісія з усієї сили налягла на неї своєю вагою й повільно опустила донизу. І одразу після цього прямо над її головою пронеслася вагонетка, висікаючи своїми коліщатами іскри з рейок. Подолавши декілька заплутаних завитків залізничної дороги, вагонетка стрімко рвонулася вниз. У цю саму мить внизу Дорсет, проклинаючи Фелісію, робила спроби встати на ноги. Почувши звук коліщат, вона різко повернула голову і її очі розширилися від жаху. Жінка почала виважувати власне тіло, але поранена нога й багаточисельні рани на тілі від дротиків та м'ячів заважали Дорсет швидко відновити рівновагу. Через це вагонетка врізалася прямісінько у обличчя Сесілії і зламала їй ніс, пошкодивши невеличким вибухом більшу частину обличчя. Крик Дорсет захлинувся у повітрі й жінка впала набік без свідомості. Від її спотвореного обличчя догори підіймалися пасма диму.

-Що ти накоїла?- вигукнув приголомшений Корі, хапаючись за голову та зі страхом вдивляючись у риси далекого велетенського тіла жінки- Ти ж обіцяла, що не станеш її вбивати. А сама що зробила? Вона мертва?

-Та заспокойся, Корі!- легковажно відмахнулася рукою Фелісія, із задоволеною посмішкою витираючи долонею спітнілий лоб- Придивися уважніше до своєї панії й побачиш, що вона дихає, просто втратила свідомість. Це їй наостанок лишиться ще один додатковий шрам від нас. Щоб згадувала та тремтіла від жаху кожної миті, адже нас їй не залякати більше ніколи.

Корі підійшов до краю дерев'яної споруди й придивився уважніше до темної купи внизу, якою було тіло Сесілії Дорсет. І справді, груди жінки продовжували повільно підійматися та опускатися, а повіки тремтіли час від часу. Пані Дорсет лишилася живою і зазнала тільки значних ушкоджень від реалізації підступного плану Фелісії. Неочікуванно, увагу Корі привернуло дивне біле сяйво за темним туманом вдалечині. Хлопчик поквапився до Фелісії і спитав її:

-Поглянь, що це за світло там стало видно? Можливо, що це якийсь вихід звідси?

-Давай подивимося, адже іншого шляху у нас все-рівно немає- байдуже знизала плечима дівчина, озброївшись вірною парасолькою та теж спрямувавши зацікавлений погляд в сторону джерела містичного світла- Хапайся за мене та полетіли звідси. Сумніваюся, що пані Дорсет пробуде в такому стані надто довго. Коли вона прийде до тями, то буде дуже сильно розлючена на нас і доведеться нам начуватися від неї.

Хлопчик боязко кивнув головою та знову поліз на плечі до дівчини. Менше всього йому хотілося знову зустрітися із розгніваною пані Дорсет, котра виросла до неймовірних розмірів. Фелісія зістрибнула з дерев'яної балки та полетіла завдяки парасольці крізь дим від розбитої вагонетки та темний зловісний туман. На цей раз завіса сама перед дівчиною боягузливо відступала, немов відчувала якусь приховану загрозу з боку Фелісії. Підлетівши до джерела світла, втікачі опустилися на землю й зачаровано завмерли. Біле світло випромінював дверний проріз, який буквально стояв посередині пітьми. Він був єдиним джерелом світла тут, але, обійшовши його декілька разів, Фелісія зауважила, що з обох боків ці двері виглядали однаково і за ними нічого не було.

-Як думаєш, чи можна йти через ці двері?- спитав Корі, підходячи ближче та зазираючи до замкової щілини- Там не видно іншу сторону. Зовсім нічого не видно, один цей клятий туман, та й все. А, раптом, це якийсь підступний жарт пані Дорсет? Не дуже ці двері скидаються на вихід із полону.

-А в нас що, є якісь інші варіанти, Корі?- скептично промовила Фелісія, обмацуючи дивні двері своїми пальцями- Ми з тобою разом вже пройшли крізь стільки небезпечних випробувань, стільки жахливих речей побачили і ледве вирвалися з лап підступної відьми. Цей дім завжди дивував нас своєю мінливою природою та підступними пастками. Проте, скільки разів він буде диктувати нам власні правила та тримати нас в ув'язненні? Не треба боятися, ми зробимо це разом. Візьми мене за руку та давай пройдемо крізь ці двері до порожнечі. Змусимо дім поступитися перед нашою силою волі та відчинити нам справжні двері до свободи, чого б нам це не вартувало. Згода?

Фелісія застигла перед дверима, простягнувши хлопчику свою руку та тепло йому посміхаючись. У дівчини під очима залягли кола, вона вся була брудною, в синцях та подряпинах. Проте, в цю мить вона випромінювала довкола себе сильну ауру впевненості, хоробрості та рішучості. А в карих очах читалося співчуття та бажання допомогти. Це все остаточно переконало Корі й надало йому сміливості. Хлопчик міцно стиснув руку Фелісії й твердим голосом сказав:

-Добре, давай зробимо це разом, Фелісія. Ми зустрінемо будь-що за тими дверима однією командою і ніколи не відступимо від свого.

Фелісія повільно поклала долоню на холодну дверну ручку та відчинила її. Дівчину не здивувало те, що за дверима вона побачила не іншу сторону порожнечі, а просто ще одну густу завісу туману. Було важко сказати, чи справді вона існує за аркою дверей, чи знаходиться в самих дверях. Не роздумуючи, Фелісія глибоко вдихнула та пройшла крізь темну завісу назустріч новим випробуванням. Її шкіри торкнулося холодне повітря, а наступної миті двері гучно зачинилися, залишивши Фелісію у суцільній пітьмі. Дівчина не так сильно злякалася б цього, якби не усвідомила однієї речі. Її інша рука більше не відчувала руки хлопчика. Він безслідно зник і тепер Фелісія знову була наодинці з невідомим. Від цього її серце стрімко закалатало в грудях, а в роті пересохло. Героїчність вивітрилася, а замість неї повернулася паніка, котра заважала дівчині нормально думати.

                               ❤️‍🩹❤️‍🩹❤️‍🩹

Фелісія навпомацки рухалася новим невідомим приміщенням. Вона ніяк не могла зрозуміти де вона опинилася. Чи це чергова таємнича кімната? Чи перед нею якась містична частина будинку, в котрій їй ще не доводилося бувати? Куди могли закинути її ті двері, що вели до темного туману? Можливо, це міг бути своєрідний перехід до іншого виміру? А може, це лише пекло, в котре вона потрапила за свої гріхи? Невже тоді вся мандрівка по дому, порятунок Корі та битва з пані Дорсет їй тільки здалися? Фелісія просто відмовлялася в це вірити. Занадто багато лиха вона вже пережила за цю останню мить, щоб так легко здатися та запанікувати в кінці тернистого шляху своїх випробувань. Найбільше всього зараз Фелісію хвилював той факт, що вона зайшла до приміщення разом із хлопчиком, тримаючи його міцно за руку. Корі слідував прямо за нею і вона не пам'ятала, щоб відпускала його руки. Але зараз хлопчика ніде не було і вона не чула жодних сторонніх звуків довкола себе. На вуха та очі їй нестерпно тисла гнітюча тиша. Фелісія нічого навіть не бачила довкола себе, навіть власних рук та ніг. Її пальці відчували тільки якісь старі шпалери на вогких стінах і більш нічого надзвичайного. Набравшись сміливості, Фелісія наважилася покликати у пітьму:

-Корі! Корі, агов! Ти де, друже? Агов, якщо ти загубився, то відгукнись! Я тут, не знаю тільки де точно, але тут, поруч!

Голос Фелісії луною прокотився під склепінням темного приміщення, але на її слова ніхто не відгукнувся. Корі поруч не виявилося. Він зник, немов би в повітрі розтанув. Дівчина відчувала себе самотньою та покинутою. Певно, що так відчував себе й сам Корі, коли вона його зрадила, і від цього усвідомлення Фелісії стало нестерпно паскудно на своїй душі. Щоб відволіктися від лихих думок та спогадів, дівчина почала рахувати свої кроки, але швидко збилася з рахунку. Яке б це не було приміщення, але воно виявилося, до біса, гігантських розмірів. Бо Фелісія все йшла та йшла, а воно не закінчувалося.

Більше того, довкола неї з'явилися дивні звуки. Весь час щось шерхотіло десь поруч і Фелісії ставало незручно від цих звуків. Вона зовсім нічого не бачила довкола себе, але шелест лунав то ближче, то далі, то попереду, то позаду, а іноді міг бути й з обох боків. Дівчина вертіла головою на всі боки, підіймала догори парасольку і готувалася давати відсіч. Більше всього Фелісія боялася, що ці звуки видає Дорсет або одна із тих червоподібних істот, яких вона бачила у комірці. Дорсет могла вискочити з мороку з ножем та завдати шкоди дівчині, а черв'як - запросто її зжерти живцем. Пітьма суттєво обмежувала Фелісію як в русі, так і в самозахисті, роблячи її надто вразливою для будь-якого раптового нападу. Від кожного шелесту серце дівчини здригалося й вона обливалася холодним потом. Декілька разів її обличчя щось торкалося. Фелісія із зойком завжди відскакувала в сторону й робила випад парасолькою, але не зустрічала спротиву з боку тіней. Предмети були якимись дивними - то сухими й гострими, то м'якими і гладкими. Дівчина ніяк не могла збагнути сутність цих предметів, що падали на неї нізвідкіля. Вони могли бути чим завгодно і нічим водночас.

Згадавши про ліхтарик у власній кишені, Фелісія спробувала його намацати. Проте, його там не виявилося і дівчина розлючено вилаялася. В якийсь момент бійки із Дорсет чи руйнації лялькового будинку Фелісія згубила таку життєво важливу річ, а про повернення назад годі й думати. Ні, їй потрібно рухатися вперед, знайти вихід звідси і бажано об'єднатися із Корі, котрий теж може бути десь поруч. Несподівано, попереду Фелісія помітила яскравий вогник зеленого кольору. Від його появи дівчину сильно засліпило й вона декілька разів кліпала очима, пристосовуючись до джерела світла. Підійшовши ближче, Фелісія побачила, що світло випромінює маленький нічник. Зрадівши його появі, дівчина обережно підійняла лампу на руки й оглянула її. Жодних дротів від неї не тягнулося, це був звичний їй нічник на батарейках. А значить, його можна було взяти із собою в якості ліхтаря.

Фелісія рушила далі, підійнявши високо над головою джерело світла, щоб роздивитися своє оточення. У мерехтливому зеленому сяйві лампи все здавалося таким хворобливим та примарним. З обох боків вгору підіймалися величезні стіни із обідраними персиковими шпалерами. Їхні клапті тремтіли на вітру, котрий брався невідомо звідки. Під високою темною стелею хилиталися кришталеві люстри, але всі несправні, бо мали розбиті лампочки в своїх гніздечках. Під ногами щось шурхотіло і коли Фелісія навела собі під ноги лампу, то побачила на дерев'яній підлозі звичайнісіньке осіннє листя. Тут були і кленові листочки, і березові, навіть, і дубові теж. Саме вони налякали Фелісію, торкаючись її обличчя. Ці листочки ганяв дивний вітер, що приходив десь з передньої частини довгого коридору. Значить, десь існувало або вікно, або якийсь протяг.

Рухаючись далі, Фелісія почала помічати нові гротескні вежі, котрі нависали вздовж стін на кожному кроці. Тільки тепер це вже були не старі коробки та не зіпсована побутова техніка, а дещо нове. Тут і там височіли башти із незрозумілої макулатури. Сотні тисяч тоненьких аркушів паперу тягнулися вздовж стін приміщення і сягали своїми верхівками самої стелі. Іноді вітерець здумухував такі листи паперу й носив їх коридором. Саме вони й видавали цей дивний звук, котрий так налякав у пітьмі дівчину. Спіймавши один з таких аркушів, Фелісія розгладила його долонею й спробувала у світлі лампи прочитати, що на ньому написано. Із глибоким шоком дівчина побачила на цьому аркуші фотографію Корі та своє власне дитяче фото. Великими буквами на аркуші було написано: "У Рейвенхарті зникло двоє дітей - Корі Флойд та Фелісія Бріджес. Якщо у вас є хоч-які небудь свідчення про місцезнаходження цих дітей, то телефонуйте місцевій поліції за номером..."

Руки Фелісії затремтіли. Це було звичайне оголошення про розшук. Таке саме їй колись давно дав Джефрі Адамс із проханням стежити за ситуацією в місті. Тоді на неї звідти дивилося налякане обличчя Корі. Але тепер вона бачила тут і своє власне єхидне личко. Але ж її викрали дуже давно. Звідки ж могло з'явитися стільки оголошень про розшук їх обох? І чому їх ніхто так і не знайшов свого часу? Чому вони були змушені діяти самостійно й самотужки рятувати себе із полону? Якби поліцейські раніше розкрили всю цю історію, то цієї пригоди могло б і не статися. Насупивши брови, Фелісія зім'яла у руці аркуш паперу та розлючено його кинула в сторону.

Дівчина кинулася вперед пришвидшеним кроком, бажаючи врешті віднайти вихід з цього клятого місця. Здавалося, чим далі вона заходить, тим глибше її затягує у свої нетрі дім пані Дорсет. Чи це не просто дім? Із справжнім будинком він мав надто мало подібних рис. Невже все це може відбуватися у голові самої Фелісії? А що, як гігантський дім насправді є лабіринтом із її власних заплутаних спогадів та темних страхів минулого? Це могло бути цілком вірогідно. І невже тоді вона не може розплутати хитросплетіння власного мозку? Чомусь це усвідомлення придало додаткових сил Фелісії й вона швидше почала рухатися між вежами із паперу. Неочікувано, в очі дівчині кинулося збоку велике вікно у стіні. Спочатку, Фелісія прийняла його за декоративне дзеркало, але зрозуміла свою помилку, адже не побачила в ньому власне відображення. Замість цього дівчина помітила за вікном дивну картину. Там була якась гола пустка, оточена рідкими деревами з оголеними вітами. Всю цю територію огороджувала кам'яна невеличка огорожа. Її освітлював єдиний чорний ліхтар на високому стовпі. В його світлі Фелісія роздивилася, що по центру пустки височать три свіжонасипані могили із гранітними надгробками. Одна була великою, друга - середньою, а третя - зовсім маленькою. Перед цими могилами на колінах стояла чиясь темна фігура, поклавши руку на один із надгробків та низько опустивши голову.

Придивившись уважніше, Фелісія шоковано впізнала в цій занедбаній особі пані Дорсет. Жінка була одягнена у чорну шкіряну куртку, розшиту квітковим орнаментом, та довгу шовкову спідницю. Темне волосся довгими пасмами опускалося на обличчя Сесілії, але все-рівно можна було побачити бліду шкіру, рожеві шрами, чорні тонкі брови, зелені очі, гострий ніс та тремтячі губи. Проте, перед Фелісією була зовсім інша пані Дорсет. Не та, обличчя якої виражало божевілля й звірячу ненависть. Під ліхтарним стовпом біля трьох могил на колінах стояла розбита горем самотня жінка. Її плечі здригалися від плачу, а з очей на землю могил капали сльози. Однією рукою Сесілія гладила чийсь надгробок, а в іншій руці стискала трояндову квітку червоного кольору. Жінка низько опустила голову до самої землі та завила голосніше від свого горя, що аж мороз пройшовся у Фелісії по спині. Дорсет буквально душили власні ридання й вона не могла з ними боротися. На її обличчі читалися сильний біль, розчарування та глибокий розпач. Коли Сесілія відсторонилася трохи від надгробку біля якого вона плакала, то Фелісія змогла прочитати напис, викарбуваний на ньому. Там стояло одне ім'я "Карен Дорсет".

Серце Фелісії тривожно стислося у грудях. Вона відчувала себе якимось зайвим свідком чужої родинної таємниці, чужого горя абсолютно незнайомих їй людей. Чи все-ж таки вона їх колись знала? Фелісія не могла цього пригадати, хоча сумніви роїлися в її душі, не даючи дівчині спокою. Тим часом, довкола самотньої фігури Дорсет почали збиратися глибокі тіні. Вони тягнули свої щупальця до жінки, торкалися її, а з них сформувалася висока темна фігура у балахоні. З-під каптура виступали довгі ноги, у глибині сяяли зловісні червоні очі, а замість ніг незнайомець мав копита й ще, на додачу, розмахував хвостом із пікою на кінці. Фелісія одразу впізнала в цій фігурі самого Люцифера і її затрусило від страху. Здавалося, що погляд істоти опалив дівчину до самої душі й побачив все в ній. Наступної миті Люцифер наблизився до жінки й поклав їй на плече свою важку долоню із гострими пазурами. Фелісія кинулася до вікна, бажаючи закричати, попередити Сесілію не слухати Диявола, відкинути його обіцянки. Ще можна було цього всього уникнути, змінити минуле, не впасти у криваві гріхи. Але видіння зникло так само швидко, як і з'явилося.

Замість вікна перед Фелісією розташовувалася гладка цегельна стіна. Дівчина закліпала очима й насупилася. А потім розлючено вдарила кулаком по цій цеглі. Що із нею відбувається? Чому її переслідують ці жахливі видіння? Коли вона покладе їм край? Зціпивши зуби, Фелісія відвернулася від стіни й пішла далі, намагаючись не думати про побачене. Але образи розбитої вщент Дорсет біля могил рідних та Люцифера, що отримав владу над черговою безпомічною душею, ще довго стояли перед внутрішнім зором дівчини. Світло лампи вихопило чергові двері перед нею. Закусивши нервово губу, Фелісія потягнула за ручку і відчинила їх.

Коли дівчина пройшла через ці двері, то оточення довкола неї разюче змінилося. Тепер вона знову знаходилася у прихожій будинку пані Дорсет. Вздовж стін височіли старовинні шафи, за скляними дверцятами котрих, зберігалися блискучі спортивні нагороди Карен та різноманітні світлини. У кутку стояв напівтемний гачок для одягу і на ньому від невидимого вітру хилиталося чорне шкіряне пальто з обідраним подолом. На підлозі все так само лежала якась запилена звіряча шкура замість звичайного килима. Вся прихожа та цілий дім були занурені в атмосферу якоїсь лихої пітьми. Фелісія бачила, що всюди збираються темні хмари важкої енергії та змушують її важче дихати при кожному русі. Крім того, з віддалених вікон до будинку падало якесь сизе сяйво, схоже на місячне. Воно фарбувало оточення у холодні блакитні відтінки з домішками сірого кольору. А ще пітьму часто розрізали спалахи блискавиць і дівчина чула, як краплі дощу стукають по старій черепиці даху будинку.

Від цього дівчині було якось незручно й страшно, але вона змусила себе зціпити зуби та рухатися вперед, виставивши сміливо руку з нічною лампою вперед, щоб детальніше освітити шлях попереду. Фелісія пройшла вже знайомим маршрутом та опинилася у вітальні пані Дорсет. Там на зручному дивані вона побачила маленьку фігурку Корі Флойда, яка здавалася такою тьмяною й блідою на тлі всього приміщення, ніби хлопчик сильно чимось хворів або був привидом. Забувши про небезпеку, Фелісія радісно скрикнула та кинулася до Корі. Вона торкнулася його плеча і хлопчик миттєво розплющив очі. Спочатку він здивовано дивився на дівчину перед собою, а потім сів на дивані й спитав, озираючись довкола:

-Ой, а як я тут опинився? Зовсім нічого не пам'ятаю. Ми з тобою увійшли до тих темних дверей, а потім ... Потім я опинився тут. Ніби нас хтось навмисно розділив й змусив діяти окремо. Мені було дуже страшно, Фелісія! Схоже, що я втратив свідомість на якийсь момент...

-Нічого, Корі, нічого, все вже добре і ми знову разом!- заспокійливим голосом проговорила Фелісія, міцно обіймаючи хлопчика- Без тебе й мені було дуже страшно, але я змогла подолати свої страхи та віднайти дорогу до тебе. Я нізащо більше тебе не покину. Ми виберемося звідси разом, авжеж? Бо ми одна команда і разом сильніші.

-Але чому ми знову опинилися в будинку пані Дорсет?- наляканим голосом поцікавився Корі, визираючи з-за плеча дівчини на похмуру атмосферу будинку- Ми ж втекли з нього, чи не так? На наших очах він зруйнувався вщент. Проте, ось він знову перед нами, цілісінький та неушкоджений. Невже це прокляте місце ніяк нас не відпустить від себе?

-Ми вже багато разів тікали з тобою звідси, Корі!- суворим тоном відгукнулася Фелісія, насупивши свої брови- Не може такого бути, що це прокляте коло зовсім неможливо розірвати. Десь же повинен існувати вихід із цієї клятої замкнутої петлі. І я присягаюся, що ми його віднайдемо. Обов'язково знайдемо. Інакше й бути не може. Втечемо і на цей раз, тільки вже остаточно. Нас ніхто не спинить на цьому шляху до нашої свободи.

-Яка мила картина воз'єднання двох хоробрих втікачів!- раптово пролунав за спиною дівчини чийсь шовковий улесливий голос і від нього вона вся затремтіла, а Корі почав задкувати назад- Ви пережили стільки пригод, пройшли такі нестерпні важкі випробування. І задля чого? Оцієї марної бравади в кінці? Ти обманюєш саму себе, Фелісія Бріджес. З цього будинку виходу не існує. Твоя душа й душа цього хлопчика належать виключно мені. І я маю право володіти вами так, як забажаю сам. Хоча, ця гра у лабіринти та заплутані загадки була цікавою. Ви, люди, нагадуєте мені щурів, котрі шукають сир в подібному лабіринті, не підозрюючи, що це просто експеримент, розвага і більш нічого. Ваша боротьба мене розважала весь час, але вона була марною. Грі настав кінець. Тепер я заберу те, що мені належить по праву.

Похоловши всім тілом, Фелісія повільно обернулася й застигла, витріщивши очі. Прямо навпроти неї стояла висока фігура, оповита плащем з темної енергії, котра хвилювалася довкола худорлявої статури незнайомця. На ньому була довга чорна мантія, а обличчя приховував глибокий каптур з-під якого видавалися гострі закручені роги й моторошні очі, наповнені пекельним вогнем. Дівчині миттєво кинулися в очі копита на ногах незнайомця та хвіст, котрим він хлестав із сторони в сторону. Сумнівів жодних не було. Перед нею стояв сам Люцифер. На цей раз не було жодних посередників, жодних слуг. Сам володар пекла безпосередньо з'явився для того, щоб забрати те, що належить йому. Дивуючись власній сміливості, Фелісія сміливо закрила власним тілом Корі й вигукнула:

-Це добре, що ти нарешті зняв всі маски та перестав боягузливо ховатися за ілюзіями. Я знала все моє життя, що саме ти мене переслідуєш у кошмарах. Знала, з тих пір, коли Дорсет притягнула мене до тієї кімнати з твоєю статуєю. Тоді ти породив в мені страх, живився ним і переслідував уві сні, спотворюючи його та плутаючи мої власні спогади між собою. Але я більше тебе не буду боятися. Моя душа і душа Корі не належать тобі, Люцифер. Я знаю правду! Всі відьми мертві. Сесілія теж загинула. Її тут немає та ніколи не було, чи не так? Твоя слуга давно померла і тепер ти змушений сам забруднити власні руки, бо іншого виходу немає.

-Сміливі слова, дівчинко, от тільки надто дурні- засміявся Люцифер, здіймаючи з голови каптур та відкриваючи свою потворну козячу морду із злісною посмішкою- Ти занадто дивна, як для звичайної жертви. Я бачу, що ти здатна відчувати темну енергію й бачити крізь її оманливу мінливу форму. Так хто ти така насправді, Фелісія Бріджес? Ти насмілилася знущатися із смерті моїх доньок? Але для мене це було горе. Надто велике горе. Думаєш, що я не здатен відчувати? Не здатен відчувати пекуче відчуття образи? А я все це відчув, коли люди знищили всіх моїх доньок, прирекли їх на страшні муки. Я прийшов до Рейвенхарту, бо мене покликала Амідала, найкраща із моїх слуг. І я готовий був мститися за смерть кожної із доньок. Я обрушив на місто війни, хвороби, розбрат та навіював такий страх, котрим міг живитися. Моя сила зростала і я міг би захопити не тільки це містечко, але й весь цей світ. Але, саме доньки мене і зрадили підступно в кінці.

-Що? Цього не може бути, ти брешеш!- невпевненим тоном озвалася Фелісія, не зводячи напруженого погляду з Диявола- Відьми завжди вірно тобі служили. Сама Дорсет багато разів молилася твоїм ім'ям.

-Батько Брехні, це так!- знову засміявся низьким крижаним сміхом Люцифер, переступаючи з копита на копито- Так мене називали завжди ті, хто не розумів сенсу моїх слів. Не я брехав, а вони самі невірно розуміли мої слова. Навіщо мені брехати? Який в цьому сенс? Користі з брехні я не маю. А її породжують самі люди та подібні їм. Це ваш винахід, а не мій. Я лише здатен вдало керувати течією всіх подій й скеровувати її у потрібному напрямку. Так, відьми мене шанували, але й боялися. Вони не хотіли, щоб мої сили виросли настільки, що я міг особисто проникнути до світу людей у фізичній формі. Мої доньки так полюбили свою владу, що не прагнули її розділяти із власним батьком. Тому секта "Вест" сформувалася для того, щоб ув'язнити мене у Рейвенхарті, послабити, але приховувати все це за подобою вшанування. Відьми почали торочити про рівновагу та баланс, ділити все на біле та чорне, хоча всього цього ніколи не існувало. Це була їхня вигадка. Ці смертні наївно вважали, що здатні мене обхитрити. Але я завжди був на крок вперед за них всіх.

-Що ти зробив із ними?- прошепотіла налякана дівчина, душею відчуваючи щось недобре.

-Я почав обертати їхню ж владу та зброю проти них самих- знизав плечима Люцифер- Було смішно дивитися на те, як інтриги цих жінок вносять розлад у їхню організацію. Саме я привів фашистів до Рейвенхарту, бо бажав знищення осередку відьом, що тримав мене в ув'язненні. На жаль, вони не завершили справу і деякі відьми вижили та відродили свою справу. Але я зміг знайти шлях в серце однієї з них. О, бідна Кассандра. Вона бажала любові, нормальної родини, вирватися з-під гніту своєї матері та непотрібної їй секти. Її бажаннями захистити доньку та помститися відьмам було дуже легко маніпулювати, посіяти в душі насіння сумнівів та злості. Вона знищувала всіх Вест одну за одною, а я приймав ці жертви із насолодою. Дурепа допомагала мені, а сама вірила, що бореться проти всього лихого. А потім, вона зрозуміла, що накоїла, але було вже пізно. Я прийшов по неї й прокляв вічно залишатися у подобі ворона та полювати задля моєї слави. А потім змусив спостерігати за тим, як я повільно забираю щастя від її доньки Сесілії, перетворюючи цю жінку на свою вірну зброю. Завдяки їй, я знову набирався сили та отримував потрібні жертви для відновлення могутності та свого впливу. Всього-навсього треба було наобіцяти їй повернути до життя бідну донечку Карен, в смерті котрої вона себе звинувачувала все своє життя.

-А що тоді тобі потрібно від нас, чудовисько?- сердито вигукнула Фелісія, стискаючи кулаки.

-Ти ще цього не зрозуміла, Фелісія?- засміявся Диявол, наближаючись повільно до наляканих втікачів- Ритуал повинен бути остаточно завершеним. А багато років назад одна дівчинка змогла уникнути його. Нею була ти. Сама могутніша й сильніша з усіх жертв. Лише тобі одній вдалося врятуватися від смерті та довести власну унікальну силу. І ось ти повернулася на те місце, звідки й розпочалася вся ця історія. Ти прагнеш врятувати хлопчика та очистити власну душу. Але він давно належить мені. Його я заберу першим. А через нього дістануся й тебе.

-Тільки через мій труп, козляча морда!- розлютилася Фелісія, забувши про свій колишній страх. Корі за спиною дівчини заплакав, але вона його щільніше закрила власним тілом та розставила свої долоні- Хочеш взяти його, то розпочинай із мене. Подивимося, чи вдасться тобі зробити те, чого не змогла здійснити твоя божевільна ланцюгова собачка!

-Хлопчик давно помер і тобі його не врятувати, Фелісія Бріджес!- засміявся Люцифер, стрімко збільшуючись в розмірах- А те, що ти мені пропонуєш, мене сильно задовольнить. Твоя душа наповнить мене колишньою могутністю і я зможу розірвати свої кайдани та вступити до світу людей, щоб всіх їх звільнити від влади Бога та відкрити правду про те, в якому жахливому світі вони живуть насправді. Лише разом ми можемо зруйнувати його та на руїнах побудувати новий, більш кращий, світ і в ньому відновити реальну справедливість. Ти моя, Фелісія Бріджес! Завжди була моєю.

З цими словами Люцифер потягнувся довгою величезною долонею й спробував схопити Корі, але Фелісія сміливо затулила хлопчика. Сміючись, демон обхопив дівчину за тіло своїми пальцями, але тут неочікувано закричав від болю та відпустив її. Здивована Фелісія побачила, що рука Люцифера вкрилася кривавими ранами, а довкола її тіла збираються темні тіні, що витягували з цих ран якусь енергію та передавали їй. Від припливу сили Фелісія підросла на цілу голову і не могла повірити в те, що сталося.

-Що це таке? Хто ти така? Чому не підкоряєшся мені?- розлючено прошипів Диявол- Ти повинна боятися мене, як всі. Ти не можеш втекти від своєї долі. Я вб'ю тебе на місці! Ніхто не здатен кидати виклик мені.

Люцифер знову кинувся вперед і вдарив кігтями по тілу Фелісії. Дівчина здригнулася від сили удару, але змогла втриматися на ногах. Вона очікувала хвилі болю, крові з ран чи миттєвої смерті. Замість цього кігті демона зовсім їй не зашкодили. Вони перетворилися на пасма диму, не дійшовши й декількох сантиметрів до грудей Фелісії. Диявол знову закричав від болю, а Фелісія підросла ще на голову, ставши неймовірно великою на тлі Люцифера, що зменшився.

-Я тебе не боюся! Ти тут не маєш влади!- сердито вигукнула Фелісія- Забирайся геть з моєї голови. І не повертайся до цього світу більше ніколи.

З цими словами дівчина сміливо кинулася й ударом свого кулака повалила свого суперника на землю. Від її дотику Люцифер закричав, почав пручатися, прикликав на допомогу темні тіні. Його фігура почала стрімко змінюватися. На місці Люцифера з'явилася мати Фелісії, котра дивилася на дівчину із роздратуванням в очах, та зло прошипіла:

-Ким ти себе уявила, Фелісія? Поглянь лише на себе. Ти жалюгідна незграба, моє саме велике розчарування. Негайно прибери свої руки від матері й вирушай до комірки. Будеш покарана на цілий день!

-Ти не моя матір!- розлючено крикнула Фелісія та нанесла удар ілюзії прямо в обличчя, розбивши тій ніс- І не смій прикриватися цією маскою. Мама ніколи б такого мені не сказала. В усіх провинах завжди була моя вина і я це добре усвідомлюю зараз.

Мати зникла, а замість неї з'явився батько, котрий із слізьми на очах почав жалітися:

-Яка ти жорстока, Фелісія. Ми тебе любили, пестили, влаштували тобі безтурботне дитинство. А ти ось так відплачуєш нам? Ти перетворилася на жорстоку бездушну тварину і від тебе колишньої майже нічого не лишилося.

Фелісія не звертала уваги на слова Люцифера, а продовжувала його бити та бити просто в обличчя. Довкола двох супротивників вирувала темна енергія, котра поступово перетікала в тіло дівчини. Тим часом, замість батька на підлозі вже лежав Джефрі Адамс, котрий придушено хрипів:

-Якщо ти така хороша, то чого ж не зателефонувала мені? Чому не попередила про Дорсет? Ти завжди служила Люциферу. Завжди тілом та душею належала йому. Чужі смерті та страждання тебе не обходять, Фелісія Бріджес!

Нові удари посипалися на поліцейського з посиленою силою і він швидко змінився на Дорсет, котра сміялася, спльовуючи кров з рота та продовжувала знущатися:

-Невже ти себе справді уявляєш відьмою, Фелісія? Яка з тебе спадкоємиця? Яка правонаступниця? Яка Обрана? Ти повна дурепа, боягузка, зрадниця, слабкодуха, повна сумнівів в самій собі. Тобі не забрати того, що завжди належало роду Дорсетів. Не забрати моєї власної спадщини. Ти належиш Люциферу. Я віддам тебе йому, щоб Карен могла жити.

Знову посипалися удари кулаків і Фелісія осатаніло скрикнула від хвилі гніву та ненависті до жінки перед собою. Наступної миті Дорсет перетворилася на жінку-ворона, котра закаркала сердито й спробувала вкусити Фелісію, але та схопила істоту за дзьоб й почала його міцно тримати. Тоді ворон істерично скрикнув:

-Відьма, паскудна відьма! Це ти в усьому винна. Ти і тобі подібні. Через тебе я не мала права на щасливе життя. Через таких, як ти, я зганьбила себе вбивствами! Через тебе я навіки проклята! Ти відродиш те, що я прагнула навічно знищити! Ти повинна померти!

Проте, Фелісія сміливо чинила опір розгніваній суперниці і змогла їй розірвати дзьоб на дві частини сильними руками, адже дівчина поглинула настільки багато енергії, що виросла до гігантських розмірів. Дім довкола неї зруйнувався у шаленому вихорі енергії, десь позаду скрикнув Корі, але Фелісія не могла відволікатися. Вона хотіла покінчити з Дияволом, що так мучив її, раз і назавжди. Люцифер знову прийняв свій звичний вигляд та закричав:

-Ні, цього просто не може бути! Чому ти ніяк не можеш спинитися? Тобі мене не перемогти. Тобі не зруйнувати прокляття. Це місто та весь світ належать лише мені одному.

-Тобі не належить тут нічого, чудовисько!- просичала крізь стиснуті зуби Фелісія- Повертайся до тієї діри, звідки ти виліз і більше ніколи з неї не виходь. Ти тут не потрібен. Годі кривавих жертв та ненависті. Годі вбивств та служіння. Годі живитися людськими страхами та маніпулювати ними. Твоїй грі настав кінець! Я тебе не боюся і більше ніхто ніколи не буде тебе боятися!

З цими словами Фелісія сильніше натиснула на горло Люцифера своїми долонями. Він запручався, вирячивши свої полум'яні очі, спробував роздерти дівчині груди власними кігтями, але починав вже весь танути та меншати. Згодом, вся фігура Диявола перетворилася на темний туман, котрий із злісним шипінням розтанув в далечині. Залишки темної енергії вибухнули і Фелісію відкинуло в сторону. Вона впала на бік й світ обернувся догори ногами перед її очима. Все потьмарилося і дівчина втратила свідомість.

Коли Фелісія прийшла до тями, то побачила над собою стурбоване обличчя Корі. В зелених очах хлопчика були співчуття та смуток. Побачивши, що дівчина дивиться просто на нього, Корі одразу зрадів та вигукнув:

-Ти жива! Жива! А я вже злякався, що ця жахлива істота тебе вбила. З тобою все в порядку?

-Що сталося? Куди подівся Люцифер? І де це ми?- слабким голосом спитала Фелісія, сідаючи вертикально та потираючи пальцями власні скроні.

Довкола них обох панувала дивна картина. Вони знаходилися на вершині пагорба, вкритого густою зеленою травою. Над їхніми головами простягалася блакитна глибінь неба на якому яскраво сяяло радісне тепле сонечко. Фелісія була невимовно рада його бачити і просто милувалася красою денного світла, за котрим так сильно сумувала. Легкий вітерець тихенько ворушив травою та деревами невеличкого саду. Фелісія зрозуміла, що знаходиться в саду пані Дорсет. Ось там пагорб оточував знайомий дівчині жовтий паркан, а зелені ворота були відчинені, ніби запрошуючи залишити територію подвір'я. Почувши позаду якесь дивне тріскотіння, Фелісія перевела погляд до джерела цього незрозумілого звуку і її очі розширилися від шоку та здивування. Весь двоповерховий будинок пані Дорсет знаходився у серці дивного вогню холодного блакитного кольору. Здавалося, що полум'я виривалося з самого серця будинку, але не наносило йому жодної шкоди. Дівчина перевела погляд на Корі і хлопчик почав все пояснювати:

-Ти змогла протистояти Дияволу на рівних, Фелісія. Чесно кажучи, я не знав, що таке можливо. Твоя надзвичайна хоробрість та внутрішня сила виявилися вражаючими. Під час цієї битви ти ніби поглинула всю темну енергію, послабила це чудовисько і стала чимось грандіозним та сильнішим за нього. Ти виросла до таких гігантських розмірів, що просто собою зруйнувала те місце, де ми перебували. Здавалося, що розігралася потужна буря або що зійшлися в двобої дві могутні протилежні сили. Так чи інакше, але ти змогла прогнати Диявола. Він розтанув після того, як ти поглинула залишок його сили. А після зникнення монстра нас перенесло до цього нового виміру. Дім змінився останній раз, але тепер він став тюрмою не для нас.

-Не для нас?- щиро здивувалася Фелісія, встаючи на ноги та шоковано вдивляючись у вогняну картину перед собою- Що ти маєш на увазі, коли говориш про будинок в якості тюрми?

-Ходімо, тобі треба на дещо поглянути- схопив за руку дівчину Корі й потягнув її за собою до будинку- Не бійся, цей вогонь не нанесе тобі шкоди. А ти й здалеку побачиш щось цікаве.

І дійсно, коли Фелісія підійшла впритул до стін будинку пані Дорсет, то зовсім не відчула тепла від блакитного вогню. Він не випромінював нічого, а просто горів собі та й все. Дім пані Дорсет настільки змінився, що Фелісії не вірилося, що колись він був таким гігантським й гротескним. Він знову був звичайним стареньким будиночком з двома поверхами та стріхою, червоною черепицею та блакитними стінами. Чомусь Фелісії цей будинок здався таким крихітним та мізерним, немов він сильно стиснувся за своєю площею. Пройшовши слідом за Корі до вікна, дівчина обережно зазирнула всередину. Вона побачила там зовсім незвичайну картину. В кімнаті, подібній до спальні Карен, біля двоповерхового ліжка навколішках стояла пані Дорсет. На жінці знову був її чорний траурний одяг. Вона розгублено пальцями гладила перину, співала якісь дивні пісеньки, а з її почервонілих очей по щоках стікали струмочки сліз. Голову Дорсет опустила низько до ковдри і її волосся волочилося по підлозі, приховуючи шрами на обличчі. В самій кімнаті панували мінливі тіні, а за спиною жінки стояла висока фігура в темному балахоні, котра поклала дві руки з гострими кігтями їй на плечі й нависала над пригніченою жінкою. Очі Люцифера палали такою люттю й голодом, що Фелісія відсахнулася спочатку від вікна. Але потім вона зрозуміла, що погляд Диявола скерований виключно на Дорсет. Відвернувшись від вікна, Фелісія тихо проговорила:

-Тепер я розумію, що ти мав на увазі, Корі. Цей дім був створений Люцифером і він живиться людськими страхами, підлаштовується під наші самі потаємні емоції. Він не випускає тих, хто з головою занурений у ці страхи і не бачить виходу з них. Але я спробувала чинити опір, не прийняла цих вічних блукань. І мені вдалося розірвати колообіг безкінечних метаморфоз. Люцифер, з котрим зіштовхнулася я, був нічим іншим, як уособленням моїх страхів, тим самим, з чим можна боротися і що варто викорінити. Я звільнилася з-під влади страхів, саме тому дім відпустив нас врешті. Але, Дорсет так і не змогла за все своє життя побороти демонів у власній голові. Вона зламалася під тиском життя та страхів і стала легкою жертвою для Люцифера. Схоже, що дім вічно буде тримати її у полоні цих страхів та горя за родиною, котру їй ніколи не повернути. А Люцифер отримав те, чого хотіви- душу своєї прислужниці, страхами якої він зможе живитися. Воістину, дім пані Дорсет став жахливою тюрмою для своєї самотньої господарки. От що буває з тими людьми, хто живе минулим та виключно темними негативними спогадами. Адже за горем настає інше життя, котрому потрібно радіти та шукати в ньому щось хороше та позитивне. Сесілія Дорсет занапастила саму себе і тепер вічно буде страждати, переживаючи свою найбільшу утрату. Добре, Корі, нам нічого тут більше робити. Давай залишимо цю жінку на самоті, бо ми не зможемо їй нічим допомогти. А нам час забиратися звідси.

З цими словами Фелісія міцно схопила за руку Корі й повільно повела його до відчинених воріт. На своєму шляху вона ще пару раз озирнулася до будинку на пагорбі. Він весь сяяв блакитним полум'ям і викликав у дівчини тепер не ненависть, а відчуття жалю до Дорсет та її трагічного кінця. Ніхто не заслуговував пережити те, через що пройшла ця бідна жінка,котра в кінці збожеволіла й втратила остаточно себе. Відвернувшись від картини палаючого будинку, Фелісія залишила його територію та пройшла через ворота. Вони повільно, з гучним скрипінням, зачинилися за спинами втікачів. Ранкове сонце сліпило очі хлопчику та дівчині, а перед ними розгорталася вулиця міста внизу, ліхтарі котрої повільно згасали.

-Не можу повірити, що настав кінець довгій ночі, сповненій кошмарів- полегшено видихнула Фелісія, звертаючись до Корі, що стояв поруч із нею- Мені довелося пережити стільки грандіозних та моторошних пригод в цьому будинку, зіштовхнутися обличчям із власними страхами і перемогти їх. Але я не змогла б цього зробити без тебе, Корі. Я ледве не втратила себе й не стала новим злом, але ти вчасно витягнув мене до світла.

-Це зробив не я, а ти, Фелісія- радісно посміхнувся Корі, знизавши плечима- Весь цей шлях тебе вело власне серце та бажання виправити свою помилку, спокутувати твої гріхи. З тих пір, як ти покинула мене у полоні Дорсет, тебе не залишали думки про власний вчинок та мою подальшу долю. Ти прагнула мене врятувати, хоча я, насправді, вже давно помер і ти ганялася лише за привидами власного минулого. Тобі потрібно було розібратися із хаосом у своїй голові і ти це зробила прекрасно. Ти хотіла мене врятувати і тобі це вдалося зробити тут, Фелісія. Але я хочу, щоб ти знала правду. Я тебе ні в чому ніколи не звинувачував. Ми обидва з тобою були в скрутній ситуації і відчували однаковий страх. Дорсет вчиняла жорстокі тортури та побиття, впливала психічно своїми словами на нас, а тут кожен страшно злякався та не хотів би згадувати пережите у тих катакомбах. Ти мовчала не тому, що хотіла приховати злочини жінки, а тому, що спогади про власний полон живою раною труїли твою душу. Ми всі вчиняємо помилки, Фелісія, а ти прагнула все виправити, хоч і пізно за це взялася. Я пробачаю тебе, Фелісія, бо моя душа завдяки тобі вільна від прокляття пані Дорсет й може знайти спокій подалі від лап Диявола.

Приголомшена словами Корі, Фелісія нахилилася до нього й просто міцно обійняла хлопчика. З її очей потекли сльози, вона відчувала, як в грудях одночасно запекло та полегшало, немов впав якийсь надто важкий тягар. Дівчина шепотіла самими губами:

-Дякую тобі за все, Корі! Дуже дякую ... Ти вірив у мене, попри те, що я вчинила. Вірив, хоча я сама давно втратила віру у власну доброту. Все життя я прожила під цим клеймом зрадниці, німого свідка чужих злочинів й намагалася обманювати себе та людей довкола. Через це, мої власні спогади переплуталися і я не могла відрізнити вже де правда, а де брехня, де починається істина та закінчується ілюзія. Твоє пробачення, Корі, для мене найдорожче, що може бути. Дякую, і ще раз вибач, що не вберегла тоді тебе, що покинула на поталу відьмі й мовчала всі ці роки. Мені так шкода, дуже шкода ....

-Не потрібно шкодувати, Фелісія!- лагідно озвався хлопчик, відступаючи на один крок від дівчини- Те, що сталося, вже давно лишилося в минулому. А ти сміливо зіштовхнулася з його наслідками та перемогла їх, розвіявши пітьму вічної ночі над своєю душею. Твої гіркі рани загояться, ти знову віднайдеш щастя в своєму житті. У цьому твоя головна відмінність від Дорсет. На відміну від цієї жінки, ти не здалася й боролася із собою та демонами в своїй голові, щоб врешті подолати внутрішній конфлікт й стати цілісною особистістю знову. Я пробачаю тебе, Фелісія, і вже змушений йти із цього світу. А тобі час повернутися на своє місце й прожити своє життя так, як тобі заманеться. За нас обох, моя подруга. За нас обох! Прощавай!

Корі в останній раз посміхнувся дівчині. В його очах більше не було страху, лише спокій та радість. Фігура хлопчика стала прозорою, а потім розтанула легким білим туманом, що полетів за далеким вітром. Фелісія простягнула до нього руки й змогла лише прошепотіти, стоячи навколішках:

-Дякую за те, що ти зміг мене пробачити після всього скоєного, Корі! Ти й був завжди моєю підсвідомою совістю, котра намагалася мене підтримати у скрутну мить. Прощавай, друже, і присягаюся, що я не промарную мого життя даремно. Я зроблю життя у Рейвенхарті краще, чого б мені це не вартувало.

Відповіддю Фелісії послугував лиш шепіт вітру, в якому вона й досі чула простий легкий сміх хлопчика, з котрим її звело спільне нещастя. Його дух був врятований та знайшов свій спокій, котрого не мав вже багато років. Зло Люцифера та пані Дорсет розвіялося над цим пагорбом назавжди, залишивши місто в спокої.

🫖🫖🫖

Радісне щебетання пташок розбудило Фелісію. Дівчина протерла долонями власні очі й розгублено закліпала ними, нічого не розуміючи. Вона лежала так, зовсім не рухаючись у ліжку, декілька хвилин. Фелісія замислено розглядала стареньку обшарпану стелю, на котрій танцювали сонячні зайчики. Невже все, що із нею сьогодні відбувалося, знову було звичайним нічним кошмаром? Це не дивувало дівчину, адже під час її пригод відбувалися такі надзвичайні речі, що в реальному житті вони просто не могли мати місця.

Проте, після цього кошмару, Фелісія відчувала себе зовсім інакше, ніж раніше. Вона чудово відпочила, втома пішла геть, страх та хвилювання розтанули, ніби їх ніколи й не було. В душі дівчини вперше запанувала правдива гармонія із собою. В цьому химерному сні вона наважилася кинути виклик всім своїм страхам та подолала їх остаточно, врятувала Корі й отримала від нього пробачення, очистивши власну душу від колишніх гріхів. Усвідомивши все це, Фелісія радісно підійняла догори руки, витягла своє тіло й широко посміхнулася.

Вилізши із ліжка, дівчина побачила, що її піжама аж прилипла до спини. Вочевидь, під час нічних марень, Фелісія значно спітніла. Вона похитала головою від усвідомлення цього факту й потяглася до своєї валізи за речами, котрі не встигла ще розкласти по відповідних місцях. Свій вибір дівчина зупинила на легкій сукні салатного відтінку та зручних сірих кросівках з червоними смугами, котрі вона так обожнювала. Перед тим, як переодягтися, Фелісія просто скинула через голову піжаму, застелила ліжко та вимкнула нічник, котрий так і продовжував сяяти тьмяним вогником на тлі сонячного світла. Покінчивши із цією рутиною, дівчина швидко вмилася у ванній, привела своє волосся до порядку, а вже потім тільки одяглася в обрану літню сукню. Власний вигляд у дзеркалі дуже вразив Фелісію. Вона виглядала набагато свіжішою та радіснішою, ніж раніше, коли тільки приїхала до Рейвенхарту.

Вийшовши на вулицю, Фелісія побачила, що сонце вже пройшло частину свого шляху по небосхилу, а значить вона проспала цілу ніч та сам світанок. Це зовсім не засмутило дівчину, адже їй ніколи не вистачало хорошого здорового сну і сьогодні вона вперше за стільки років нормально відпочила. Стоячи на власному подвір'ї, Фелісія повними грудьми вдихала тепле літнє повітря, в якому відчувався неймовірний запах свіжої трави. У блакитному небі носилися співочі ластівки та темними плямами виділялися зграї воронів, котрі вже не викликали такий жах у дівчини, як раніше. Світ довкола неї став різнобарвним та цікавим і дарував Фелісії щастя одним своїм видом. Вона позбавилася нарешті важкого тягаря, що лежав на її душі всі ці роки й віднайшла бажаний спокій. Проте, Фелісія прекрасно знала, що хоче зробити ще дві останні речі для остаточного завершення справ свого минулого життя. Покінчивши з цими справами, вона врешті відпочине й зможе почати життя з нового аркуша, не озираючись назад.

Тому, Фелісія одразу сіла за кермо батьківської машини й почала виїжджати з подвір'я на дорогу. У скельці автівки дівчина помітила знайомий високий пагорб, вщент вкритий травою, та руїни обгорілих занедбаних стін. Це було все, що нагадувало про будинок пані Дорсет, котрий колись тут височів. Раніше це місце викликало напад паніки у Фелісії, яскраво нагадуючи дівчині про пережиті страшні моменти полону в руках божевільної жінки. Тепер же вид цих чорних самотніх стін породжував в душі Фелісії простий тихий смуток. Їдучи по вуличці, вона роздумувала над всім, що із нею сталося. Все своє подальше життя після полону, Фелісія люто ненавиділа Сесілію Дорсет за все, що вона із нею скоїла тоді. Ненавиділа та боялася цієї моторошної жінки із шрамами на її обличчі, котрі лишилися в неї після аварії. Проте, ця ненависть народилася з пережитого шоку та дитячих страхів перед незрозумілим. Пригадуючи образ Дорсет, котра плакала над могилою Карен чи біля порожнього ліжка доньки, Фелісія теж тяжко зітхала. Весь цей час за цими моторошними подіями крилася трагічна історія однієї родини, в котрій кохана дружина та мати втратила все. Сесілія викликала глибоке співчуття, адже жінка так і не змогла справитися з власним болем та відчаєм. Вони поглинули її зсередини і довели до небезпечного божевілля, яке коштувало стільком дітям власного життя. А ця одержимість ідеєю воскресіння власної доньки призвела до того, що Дорсет пустила саму себе та весь будинок за вітром, тобто спалила все вщент. Звісно, що Сесілія була та залишалася безжальною вбивцею стількох дітей і її діям не було виправдання. Проте, й на жалість ця жінка мала право. Вона була не винна в тому, що лікарі неправильно поставили діагноз та не стали глибше вивчати можливі наслідки аварії на психіку жінки. А віддаленість дому від усіх інших й самотнє життя пані Дорсет тільки погіршили загальний стан й породили підступне чудовисько, котре ховалося за невинною маскою самотньої вдови.

Фелісія вирішила, що достатньо тримала в своїй душі пережиті жахи. Вона готова була поділитися ними з кимось. І такою особою був саме Рей Аткінсон. Дівчина аж засміялася про себе, адже повірити не могла в те, що довіриться своєму колишньому запеклому ворогові. Але ті часи давно лишилися в минулому, адже вона була тоді всього-навсього неслухняною дитиною. Тепер же Фелісія значно змінилася, подорослішала й все обдумала, усвідомивши значення власних вчинків. По старій пам'яті дівчина минула кілька вулиць, потім повернула до наступної і, проїхавши кілька будинків, спинила автівку перед невеличким, але охайним будиночком.

Вийшовши з машини, вона розправила долонями на собі зелену сукню, полегшено зітхнула декілька разів та уважніше придивилася до будиночка. Він зовсім не змінився з тих часів, коли Фелісія жила у місті. Підходячи ближче до його дверей, дівчина побачила на одній із цегельних стін залишки брудної коричневої фарби, котру хтось безуспішно намагався вивести зі стіни, але не зміг це зробити. Ця своєрідна мітка не могла бути помилкою. Пам'ять не підвела Фелісію та привела її рівно до того самого місця, де жив поліцейський Рей Аткінсон. Бо саме цю брудну пляму залишила в дитинстві сама Фелісія, коли хотіла помститися поліцейському за те, що він розповів її матері про витівки з одним сусідським котом, котрому дівчина насильно хотіла хвоста бубликом зав'язати. Історія була неймовірно дурною і закінчилася якраз тим, що Фелісія ввечері прийшла до Рея додому і пожбурила йому в стіну залишки фарби, котрою вона розмальовувала під'їзди. Звісно, що Рей вчинив тоді страшний лемент, обізвав дівчину маленькою пройдисвіткою та спробував її наздогнати, але не зміг встигнути за швидкою довгоногою Фелісією і змушений був відступити.

Ці спогади знову змусили Фелісію тихо засміятися про себе. Простягнувши руку, дівчина подзвонила у вхідний дзвінок та стала чекати. Ніхто не відгукнувся. Тоді Фелісія наполегливо повторила свої дії, привертаючи увагу. Всередині будинку почувся рух і хтось почав наближатися до дверей. Згодом пролунав чоловічий голос:

-Марджорі, якого біса ти дзвониш у дзвінок? Якщо забула вдома ключ, то потрібно було просто мені зателефонувати. Я ж не можу кожного разу визирати тебе у віконечко. Своїх справ ціла купа.

Вхідні двері відчинилися і перед Фелісією представ сам Рей. Він був все таким же товстим, але на обличчі з'явилося багато зморшок, щоки трішки обвисли, а коротке волосся сильніше посивіло. Проте, звички Рея зовсім не змінилися. В руці чоловік тримав шматок сирного бутерброду і посилено працював щелепами, доїдаючи відкушену частину. Побачивши перед собою зовсім не ту особу, котру чекав, Рей миттєво прибрав руку з бутербродом за спину і поцікавився:

-Доброго вам дня! Чим можу допомогти?

-Вітаю, я якраз шукала вас, містере Аткінсон- жваво відгукнулася Фелісія, приховуючи свою посмішку- Мені потрібна була розмова з досвідченим поліцейським стосовно однієї старої справи.

-Це ви звернулися не по адресі, міс- байдуже знизав плечима Рей- Колись я був поліцейським, це правда. Але вже багато років, як перебуваю на заслуженій пенсії. З мене вже досить цієї нудної роботи. Якщо вас щось хвилює, то звертайтеся до містера Коха. Він тепер начальник відділу нашої поліції й займається розслідуванням всіх місцевих злочинів.

Рей вже хотів зачинити двері, але Фелісія підставила ногу на їхньому шляху і не дала їм зачинитися. Чоловік здивовано поглянув на дівчину й нічого не зрозумів. Схоже, що він не впізнавав Фелісію. Тому, дівчина вирішила трішки йому нагадати про себе і одразу перейшла до справи:

-Я чула, що містом поширилася справжня містична легенда про спалений дім на пагорбі та відьму, котра займалася ритуальними вбивствами місцевих дітей. Що ви скажете на те, якщо я вам розповім, що жодного вбивці з психлікарні, про котрого розповідала поліція, ніколи не існувало? Ми обидва прекрасно знаємо, що за всім стояла Сесілія Дорсет і тут сумнівів жодних немає.

-Що? Якого біса? Я нічого не знаю про місцеві плітки. Ви тут походіть містом, так місцеві бабусі вам наторочать таке, що й на голову не одягнеш- одразу запанікував чоловік, тривожніше вдивляючись в обличчя Фелісії- Це дуже стара справа і ми її давно закрили за фактом загибелі вбивці. Версія все та сама. Вбивця втік з психлікарні, переховувався в катакомбах, викрадав дітей та вбивав їх, а потім полонив одного хлопчика і саму пані Дорсет. Якщо ви журналістка, то звертайтеся до поліції та місцевого архіву. Я нічого не знаю і відповідати на застарілі питання не збираюся.

Рей знову зробив спробу зачинити двері, але дівчина схопилася рукою за них й не дала чоловікові це зробити. Зазирнувши йому серйозно в очі, вона зауважила:

-Ви хоч самі вірите в те, що сказали, містере Аткінсон? Версія, чесно кажучи, така собі і виглядає трішки за вуха притягнутою. Дивлюся я на вас і ніяк не можу повірити, що за ці роки ви перетворилися на затятого брехуна. А колись виступали за те, що брехати погано і треба слідувати правилам.

-Хто ви, в біса така, та чого від мене хочете? Повторюся, то давня справа, і я вже не маю до неї жодного відношення- почав сердитися поліцейський, стискаючи руки в кулаки.

-Схоже, що ви мене зовсім не пригадуєте, тоді я вам нагадаю хто я- хитро посміхнулася Фелісія, вільною рукою прибираючи своє волосся за спину- Я - та сама мала пройдисвітка, що зіпсувала вам стіну цього самого будинку коричневою фарбою.

Спочатку Рей просто витріщався на дівчину, зовсім розгубившись від її слів. Нарешті, розуміння почало ширитися його товстим обличчям, а в очах заблищали ознаки того, що він впізнав дівчину. Відчинивши ширше двері, чоловік вийшов, оглянув Фелісію з ніг до голови, а потім по-дружньому охопив її за плечі й радісно вигукнув:

-Щоб мене чорти рогами в бік боднули! Фелісія Бріджес? Скільки років, скільки зим! Яким вітром тебе занесло до Рейвенхарту? А як виросла, не впізнати прямо. От що повітря в мегаполісах з людьми робить. Перетворилася на поважну пані, вже й не роздивитися колишню розбійницю в цих рисах. А як же схожа на свою матір, якщо так дивитися. Ти до нас надовго, чи як?

-І я вас рада теж бачити, містере Аткінсон- весело озвалася Фелісія, намагаючись звільнитися від міцних обіймів чоловіка- Я сподіваюся в місті розпочати своє життя з нового аркуша, але для цього потрібно розібратися з колишніми справами, якими б вони темними не були. По-перше, я хотіла б попрохати вас пробачити мені колишні витівки. Я справді не хотіла погіршувати вашу роботу й змушувати вас лютувати через мене.

-Ой, та не бери ти в голову, Фелісія!- щиро засміявся Рей, відступаючи на крок назад від дівчини- Що було, то було. Ти ж в ті часи неймовірно рухливою дитиною виявилася і змусила мене за собою побігати. Але це й корисно було, адже завдяки тобі трішки спортом я займався у вільний час. Хоч мені й не допомогло, як бачиш!

Рей засміявся та пальцями обхопив свого круглого живота, демонструючи всі наслідки такої біганини за Фелісією, які зовсім не змусили колишнього начальника схуднути. Відсміявшись, Фелісія зробилася серйозною, низько нахилилася до чоловіка й прошепотіла:

-А по-друге, я б хотіла з вами поговорити стосовно тієї старої справи. Немає потреби вам приховувати від мене все, що сталося тоді у місті насправді. Адже ми обидва прекрасно знаємо правду і були змушені зберігати мовчанку впродовж стількох років. Цей тягар провини надто довго наді мною тяжів і мені хочеться з вами поділитися тим, що сталося насправді між мною та пані Дорсет.

Рей налякано приклав пальця до губ, озирнувся навкруги, але нікого поруч не було, лише дві машини повз будинок проїхали неквапливою ходою. Переконавшись, що їх не підслуховують, Рей замахав рукою Фелісії, запрошуючи дівчину всередину. Коли вона зайшла до прихожої, чоловік зачинив вхідні двері та тихо промовив:

-Про таке краще говорити всередині та за чашкою гарячого чаю, якщо ти не проти. До речі, моєї дружини поки немає, вона полюбляє о такій порі ходити до магазину за продуктами. Поки вона відсутня, нам ніхто не завадить поспілкуватися щиро і ти зможеш поділитися всім тим, що в тебе накопичилося в душі за цей довгий час.

Фелісія коротко кивнула Рею і почала рухатися за ним до невеличкої кухні. Всередині будинок теж був обставлений скромно. Старі меблі, всюди на них лежали білі серветки, а кухня виявилася тісною й мала тільки плиту, невеличку раковину й шафку для посуду. Стіни й підлогу тут вкривали гладкі блакитні кахлі, частина з яких трішки вкрилася тріщинами від часу. Проте, Рей не зважав на це жодної уваги. Він висунув для Фелісії маленький стілець біля квадратного столу, котрий дівчина не помітила з порогу, а потім, по-батьківськи, налив додаткову чашку чаю і дав хліб з маслом на маленькій тарілочці. Сам чоловік сів навпроти й продовжив допивати свій власний напій. Дівчина вдячно прийняла їжу й трішки перекусила, адже після хвилюючого пробудження зовсім не мала часу на нормальний сніданок. Поки вона їла, Рей серйозно закивав головою і почав говорити першим:

-Коли ми склали ту чудову байку про вбивцю з психлікарні, то зробили це для того, щоб в місті не породжувати паніку. Люди охоче прийняли цю версію, адже бажали знати істинне обличчя зла і не боятися його містифікації. Тоді, ми думали, що справжню правду про діяння Дорсет знаємо тільки я, Роб, Альфред, Джефрі та старий сторож Йоахім. Останній помер нещодавно. Цей стариган прожив довге життя, хоч під кінець зовсім зійшов з глузду. Але ми забули, що ...

-Що є ще один мовчазний свідок злочинів пані Дорсет?- з розумінням зауважила Фелісія- Так, ним була я всі ці роки. Хоч і боялася зізнаватися в усьому пережитому.

-А от Джефрі завжди знав, що ти щось приховуєш- погодився Рей, стискаючи в пальцях свою чашку- Він сильно покладав на тебе надії, вірив, що ти можеш допомогти його справі. А коли з'їздив на допит до тебе і повернувся ні з чим ... То був в сильному розпачі, немов би важлива деталь справи вислизнула з його рук. І він був правий в цьому. Якби ти, Фелісія, розповіла про все одразу, то марних жертв можна було уникнути. Ми втратили хлопчика саме через твою мовчанку. Чому ти промовчала? Чому приховала від Джефрі правду?

Фелісія зблідла і на її обличчі промайнули тривога та внутрішня боротьба. Стиснувши губи в тонку лінію, вона поглянула на Рея своїми великими карими очима й почала відповідати:

-Мені дуже шкода, що так сталося, але... Те, що я пережила у підвалі Дорсет, створило тяжкі наслідки для моєї психіки. Довго не могла нормально спати і весь час уві сні бачила і той будинок, і підступну божевільну жінку, і наляканого самотнього хлопчика. Дорсет залякала мене тим, що використовувала ляльку Вуду, котра.... Котра мала мою подобу. Вона встромлювала в її тіло голки і кожна ця голка віддавалася болем у моєму наляканому серці. Як зараз, пам'ятаю високу фігуру жінки в нічних тінях під завісою дощу, котра тримала цю ляльку, проводжала мене довгим крижаним поглядом і хилитала головою. Я знала, що коли скажу кому-небудь правду, то прокляття Дорсет знищить мене. Із цим страхом я жила все моє подальше життя.

-Господи, це так жахливо й моторошно звучить...- вражено зітхнув Рей, опускаючи низько голову- Вибач, Фелісія. Я не знав, що тобі довелося пережити у пані Дорсет. В цьому є і частина нашої вини. Адже, що ми за поліція, що не додивилися викрадення ще однієї дитини, котру катувала ця ненормальна? Якесь чудо врятувало тебе від смерті.

-Ви ні в чому не винні, містер Аткінсон- гірко посміхнулася Фелісія- Ніхто з вас не змушував мене лізти до будинку пані Дорсет. Це я сама пішла туди й заплатила за власну цікавість свободою. Але я зробила це не просто так. Справа в тому, що я приховувала дещо від вас та моїх власних батьків.

-Що саме? Нічого не розумію- насупився Рей, склавши перед собою руки й уважно слухаючи розповідь дівчини.

-В дім пані Дорсет мене потягнув не героїзм і не одне бажання врятувати Корі Флойда- серйозно пояснювала Фелісія, тяжко зітхаючи- Справа в тому, що коли я побачила на тому оголошенні про розшук обличчя Корі... То побачила там зовсім не його і відчула почуття додаткової провини. Мої батьки не були особисто знайомі із Дорсетами і ми майже ніколи з ними не пересікалися. Вони були багатіями, місцевою елітою Рейвенхарту, а ми лише якимись зайдами, бідняками, котрі заробляли копійчину на тяжкій праці. Коли я ходила в початкову школу, то одного разу, повертаючись додому, зустріла на початку вулиці одну маленьку дівчинку. Вона малювала на асфальті красиві дивовижні малюнки і щось тихо співала. Здавалася трохи дивною, немов би жила у світі власних чарівних фантазій. Я спинилася і спитала її про значення красивих малюнків. Зав'язалася розмова і ми заприятелювали. Цієї дівчинкою була Карен Дорсет.

-Що? Ти була знайома із донькою пані Дорсет і зовсім нічого про це не говорила? - шоковано спитав Рей, відкинувшись на спинку стільця- В це так важко повірити.

-Я знаю, що ви думаєте про мене- засміялася Фелісія, хоча в її очах залишалася глибока журба- Як могла розбійниця, котра псувала стільком людям життя, товаришувати із донькою місцевої багатійки? Я й сама багато разів дивувалася цьому. Проте, ми з Карен якось не надавали цьому великого значення. Нас не хвилювало становище наших батьків та репутація. Ми, як всі діти, хотіли гратися, спілкуватися, разом гуляти містом. Проте, іноді наші зустрічі псували. Одного разу Карен з'явилася забирати її бабуся. Ця жінка була неймовірно страшною. Вся в чорній шалі, блискучих прикрасах, суха така і з довгою шиєю. Вона лише раз поглянула на мене пильним поглядом своїх очей, викривила презирливо уста й просичала, щоб я більше не підходила до її онучки, а Карен наказала не гратися з жебрачкою, бо їхній рід давній та могутній і їм потрібно зберігати власну ідентичність. Ця зустріч мене сильно вразила і жінка мене почала переслідувати у снах в образі лихого ворона. Я плакала й приховувала ці сльози від матері, вчиняла ще більше лихих вчинків, аби тільки не думати про заборону спілкування з Карен.

Фелісія прикрила очі та витерла долонею сльози. Рей співчутливо поклав їй руку на лікоть й спитав:

-А що далі було? Ви так і не бачилися з Карен?

-Ні, я не була б собою, якби не порушувала чужі вказівки- слабко посміхнулася Фелісія- Ми почали частіше бачитися з Карен, разом із нею тікали з наших домівок та проводили час разом. Саме тоді дівчинка приносила мені різні родинні альбоми та показувала їх. Вона розповідала дивовижні історії і говорила, що її бабуся часто вночі марить та розповідає про війну з відьмами, котрих потрібно знищити за будь-яку ціну. Тоді її сприймали, як трохи божевільну, хоч вдень вона нічого такого не робила. Ці історії накладали відбиток на мою свідомість і я не здивована, що в моїх снах відтворилося багато деталей, про котрі я не могла знати особисто. А потім, у Карен був день народження і вона таємно запросила мене. Тоді я вперше прокралася на територію будинку пані Дорсет. І через вікно спостерігала за радісним святкуванням цієї щасливої родини. Потім, ми з Карен вночі розташувалися в саду та тихенько провели наше особисте святкування за залишками її торта. Ніхто не знав про нашу дружбу й не повинен був знати. А потім.... Її бабуся неочікувано померла і дівчинка не з'являлася деякий час. Вона повернулася тільки через декілька місяців й ми знову тихо гралися. Одного дня Карен поділилася зі мною радісною новиною.

-Якою саме? - спитав зосереджений Рей, роздумуючи над розповіддю Фелісії.

-Що в неї скоро буде братик, так їй сказала тоді мама- зітхнула Фелісія, підперши обличчя кулаком- Ми разом із нею пустилися в дикий танець, раділи, вірили, що згодом нас буде не двоє, а троє справжніх друзів. І про нас ніхто не буде знати. Але далі сталося дещо лихе.... В той день у Карен був день народження і ми домовлялися з нею ввечері зустрітися й разом погуляти по нічному парку. Але я забула про цю обіцянку. Саме в той день я забрала в одного сусіда відро з нечистотами від худоби, котру він тримав. Я розвела все це водою і повішала на мотузці перед дверима кабінету директора. Коли він відчинив їх, то... Був великий скандал і тоді мати мене на весь день зачинила у комірці. Коли я вийшла наступного дня, то мені було дуже соромно перед Карен. Я ходила довкола пагорбу, думала про неї. Чекала ночі з нетерпінням, а коли туди прокралася, то мене зустрів моторошний порожній будинок без слідів життя. Саме в той день сталася та жахлива аварія і в ній загинула моя найкраща подруга. А я з нею тоді навіть не попрощалася. Ми розлучилися назавжди, так і не побачивши одна одну. Це почуття провини мене гризло дуже сильно. Саме через нього я прокралася на похорони Карен і там я бачила Дорсет, котра плакала над могилами рідних. Я теж відчувала розбите серце і зраду власної подруги. З тих пір я частіше почала вчиняти власні витівки, щоб забути сміх Карен, наші зустрічі й все те, що нас об'єднувало. Рана ніби загоїлася, але ...

-Ти відчувала, що не можеш пробачити собі те, що сталося не через твою власну вину?- серйозно зауважив чоловік.

-Так, життя було дуже несправедливим- похитала головою Фелісія- Невідворотній випадок забрав від мене найкращу подругу. Вона була доброю, щирою, енергійною, мрійливою, гарно малювала та любила природу. І чому така ніжна квіточка повинна зів'яти? Чому саме вона загинула? З часом, я заблокувала спогади про неї. Настільки добре, що й сама про це почала забувати. Про Дорсет та її вчинки я не здогадувалася і уникала пагорбу, як якогось проклятого місця. Проте, мій м'ячик випадково залетів на подвір'я до Дорсет. І коли я його брала, то почула дивні крики й зауважила, що жінка когось тримає в своєму підвалі. Тоді вона ледве мене не схопила. Знаю, що потрібно було розповісти все батькам та поліції. Але я не стала це робити. В особі Корі Флойда я бачила Карен, котра потребувала мого захисту, з котрою я прагнула зустрітися. І це давало мені сил та сміливості пройти у лігво до жінки й потрапити до підвалу. Ось так я дізналася про існування катакомб, відьом, ритуали й все інше. Проте, Дорсет не випустила мене. Вона побила сильно й зачинила у підземній кімнаті. Я так і не зрозуміла, скільки днів провела у тому місці, адже часто виникали гарячкові марення й біль у всьому тілі. Коли я прийшла до тями, то дізналася, що зі мною по сусідству є ще один в'язень, а саме Корі Флойд. Хлопчик вже робив спроби тікати від пані Дорсет і він же надихнув мене боротися та не здаватися. Ми втекли разом із ним, розібрали стару стіну на протилежному боці катакомб і вийшли до саду пані Дорсет. Тоді лила страшенна злива. Ми втекли до паркану, але він був таким слизьким від води, що неможливо було почепитися. Ми побачили діру в ньому, що закривалася дошками, повернулися до гаражу, забрали лом і створили собі хід. Але коли ми тікали, то з будинку вихопилася Дорсет. Вона побачила, що нас немає в підвалі, й кинулася переслідувати. Я встигла вилізти на іншу сторону огорожі, але Сесілія схопила за ноги Корі. Він кричав та благав про допомогу, тримав мене за ноги і нас жінка разом тягнула до подвір'я. А я... Я так сильно злякалася, що знову повернуся до катакомб, що зрадила хлопчика. Вирвалася з його хватки та втекла подалі. Сесілія хотіла мене переслідувати, але побоялася й просто залякала ритуалами над лялькою Вуду.

-Шкода, що так сталося, Фелісія- заспокійливим тоном проговорив Рей- Але ти ні в чому не винна. Будь-яка дитина на твоєму місці не змогла б нічого вдіяти. Ця жінка, Сесілія Дорсет, вміла створювати довкола себе атмосферу містики та вводити багатьох людей в оману. Проте, ти дарма не розповіла всю правду дорослим. Саме цими діями ти й підставила хлопчика, Фелісія, і всіх довкола тебе. Твоя мовчанка та брехня дали можливість Дорсет заплутувати власні сліди й продовжувати власну діяльність прямо під носом в поліції.

-Я знаю і мені дуже соромно, що я повела себе, як остання тварюка- знову зітхнула дівчина, викрививши обличчя у гримасі болю- Не знаю, чому страх настільки спонукав мене тримати все в собі. Коли містер Адамс приїхав до нас на квартиру, то я бачила, що він все знає... Але я не могла йому розповісти всю правду. Це означало би розкрити всі темні вчинки особисто мене, бо я багато помилок здійснила. Я так і не знайшла в собі сил побороти цей страх й тримала важкий тягар в своїй душі все подальше життя. А мої сни від цього придбали хаотичний характер, де я знову та знову бачила будинок пані Дорсет, котрий змінювався й відтворював все те, що мене так лякало. Коли я перебувала в катакомбах Дорсет, то в її ритуальній кімнаті встигла побачити дещо, що мене вразило найбільше ... Там був вівтар страшної істоти, Люцифера, над котрим височіла потворна статуя. І я там бачила ритуальний круг, пентаграму, котру накреслили кров'ю. В її центрі знаходилася напівзотліла голова чоловіка.... Чоловіка пані Дорсет, я це знала, бо колись бачила його через вікно будинку. А ще я знайшла там труну ... Ця труна була відкрита і в ній серед квіток червоної троянди лежала ... Лежала моя подруга. Така, ніби жива, тільки здавалося, що вона просто спить. Але тління вже почало торкатися її шкіри, знищуючи красу цієї квітки, подібно до того, як в'януть трояндові пелюстки. Коли мене знайшла Дорсет, то вона сильно розлютилася і побила мене. А перебуваючи у маренні, я чула, що Сесілія часто спускалася вниз і говорила із тілом Карен. Жінка постійно оповідала їй різні жахливі речі. Від неї я знала, що вона викрала тіло з кладовища, довго його переховувала в саду під грушею і тільки для ритуалів переносила труну вниз до катакомб.

-Так от чому під одним з дерев в неї постійно була купа свіжої землі- приголомшено видихнув Рей- Чорт забирай, а ми й не здогадувалися, що таке можливо. Жахливо, що тобі дитиною довелося пережити такі моторошні моменти в руках божевільної жінки.

-Але що сталося потім з пані Дорсет? Вона дійсно загинула, чи як?- серйозно спитала Фелісія, не зводячи пильного погляду з Рея.

-Коли ми розкрили цю справу і вирушили брати Сесілію на гарячому, то застали жінку за черговим нервовим зривом- похмуро відповів чоловік, відклавши в сторону свою чашку- Ця жінка зовсім злетіла з глузду, кричала всякі нісенітниці та підпалила весь свій будинок. Джефрі сміливо кинувся за нею в саме серце вогнища. Полум'я почало руйнувати всю конструкцію будинку і катакомб під пагорбом. Все це було настільки старовинним, що не витримало язиків вогню й провалилося під землю. Джефрі врятувався якимось чудом і він же витяг саму Дорсет на божий світ. Жінка сильно обгоріла, марила дивними речами, а ще її майже наскрізь проткнуло частиною дерев'яної балки. Зрозуміло, що Сесілія померла від значної крововтрати. Ми приховували її тіло в нашому морзі, аж поки остаточно не вирішили проблему з поясненнями всього того, що сталося при пожежі. А потім, тіло Дорсет перевезли на наше кладовище та поховали її поряд з матір'ю. Могила її доньки Карен порожня, бо труна згоріла разом з усім будинком й залишилася десь під руїнами катакомб. Те ж саме стосується і поховання того хлопчика, Корі Флойда. Його тіло теж згоріло у полум'ї, і мати залишила порожнє поховання із пам'ятним надгробком.

-Дякую за можливість все вам розповісти й трохи очистити власну душу від колишніх помилок- щиро сказала Фелісія, допиваючи чай та встаючи з-за столу- Мені було дуже важливо розповісти вам правдиву картину тих подій, небажаним свідком котрих я була. Наслідки моїх помилок переслідували мене темними тінями й намагалися довести до божевілля, поки я не наважилася кинути їм виклик і зустрітися обличчям із тим, від чого я тікала все своє життя.

-Куди ти вирушиш після цього, Фелісія?- схвильовано поцікавився Рей, підводячись з-за столу, й слідуючи за дівчиною до виходу з кухні.

-Я збираюся залишитися в Рейвенхарті на довший час- знизала плечима дівчина- Почну жити спочатку, адже довкола життя продовжується, а я цього й не помічала, будучи зануреною у власні проблеми та таємниці. Хочу відвідати кладовище і попрощатися з Корі та Карен, хоч їх там давно вже немає... Для мене це носить важливий та сакральний характер. Я повинна відпустити всіх тих, хто був мені дорогим, але покинув мене внаслідок смерті.

-Бажаю тобі всього найкращого, Фелісія, і бережи себе у майбутньому. Не шукай халеп та нових пригод- обійняв дівчину наостанок чоловік і Фелісії здалося, що він плаче, хоч і приховував свої сльози за пухкою долонею- І не тримай не мене зла. Знаєш, ти по-своєму була мені завжди дорога. Як рідна дитина. Я намагався виховати з тебе хорошу людину і докладав в це багато зусиль, читаючи занудні лекції у відділку. Можливо, що я був грубим з тобою і вів себе теж зухвало...

-Я вам вдячна за все, бо саме ви спонукали мене не завжди довіряти власним вчинкам, а критично мислити і дивитися на себе з іншої перспективи- тепло озвалася Фелісія, теж обійнявши товстуна- Ви і Джефрі Адамс надихнули мене боротися із власними страхами й ніколи не здаватися. До речі, а чи нічого не було чутно про містера Адамса? Хоч я і перебувала в Брайтоні, але це місто настільки галасливе, що в ньому легко загубити будь-який слід. Джефрі Адамс зник так же раптово, як з'явився, і його подальша доля залишається для мене таємницею.

-Коли ми розпрощалися, то я дзвонив Джефрі ще декілька разів- широко посміхнувся Рей- Він постійно коротко відповідав. Цей чоловік ніколи не має вихідних та відпусток. Наскільки я знаю, Джефрі продовжує братися за самі небезпечні завдання, котрих уникають інші поліцейські. Його ніби цікавлять різноманітні містичні таємниці та окультні речі, бо саме на такі справи він і потрапляє. Я так думаю, що Джефрі зараз десь далеко і знову рятує світ від небезпечних злодіїв та інших паскудних речей. Дай Бог здоров'я цьому чоловікові, адже такого розумного ще пошукай. Він міг би ідеально доповнити нинішній склад поліцейських, якби залишився у Рейвенхарті. Я, навіть, думав, що між ним та міс Бюндхен буде дещо більше. Але, що маємо, те маємо. Наш хоробрий поліцейський давно поїхав, а завідуюча моргом стала дружиною Коха. От повірити досі не можу, що Кох і одружився, та ще з такою поважною мудрою жінкою, як Жізель Бюндхен. Та він і сам значно змінився. Тепер став начальником поліції, набрав новий склад, почав розвивати правоохорону систему в місті, активно співпрацює з місцевою владою. Словом, цей хлопець виріс значно на моїх очах в серйозну людину. Джефрі був би радий побачити результати роботи Альфреда.

Виходячи на вулицю, Фелісія останній раз обернулася до чоловіка й з посмішкою додала:

-Як добре, що життя у місті продовжується попри всі тяжкі часи. Я щиро вірю, що колись Рейвенхарт відродиться і про нього знову заговорять, вже не згадуючи його темну сторінку історії. Всі ці зміни будуть залежати від нас, маленьких людей, що люблять це місто й вкладають у його розвиток власну душу. А поки, я хочу ще раз вам подякувати за чай, теплу розмову і попрощатися. Сподіваюся, що ми побачимося не раз, адже я хочу поклопотати про те, щоб у місті знову відкрили старий хлібний кіоск, в котрому працювала моя мама. Непоганий початок для мене в Рейвенхарті.

-Я дуже радий чути таку ідею від тебе, Фелісія, адже я страшно сумую за чудовою випічкою, котрою торгувала твоя мама в тому кіоску- зітхнув Рей, спираючись на одвірок- Бажаю тобі всього самого найкращого в твоїх починаннях, дівчинко, і нехай Рейвенхарт знову прийме тебе з розкритими обіймами. Щасти тобі, Фелісія! І не потрапляй більше до рук всяких божевільних.

-Знаєте, що я ще забула вам додати?- несподівано прошепотіла Фелісія, низько нахилившись до чоловіка- Коли я була в катакомбах, то до мене в кімнату приходила Сесілія Дорсет. Вона сиділа на краю мого ліжка й то сміялася, то плакала. Гладила по голові, щось шепотіла. Часто зверталася до мене, як до Карен. А коли в неї були миті ясності, то вона говорила, що я маю ідеальне тіло для душі її доньки. Що ми чимось із нею схожі і Дорсет свято вірила у те, що резонанс ритуалу буде неймовірно хорошим. Страшніше за все, що я вірила словам цієї жінки. Адже як можна пояснити той факт, що ми з Карен порозумілися з першої зустрічі? Чому нас тягнуло одну до одної? Чому ми так сміливо порушували заборони? Між нами був такий сильний зв'язок, ніби ми народилися сестрами в одній родині. Ця близькість завжди мене втішала й заспокоювала. Тому, коли Дорсет мені говорила про те, що Карен може відродитися в моєму тілі, то ці слова набатом лунали в моєму мозку. Я вже готова була повірити та припинити боротьбу заради того, щоб моя подруга жила. Вірила в те, що ми зможемо бути в одному тілі разом та знову спілкуватися, як колись. Якби не Корі з його бажанням втекти та чинити опір, то хто знає, як могла закінчитися ця історія. Я була на шляху до смерті у власних переконаннях. Як думаєте, містер Аткінсон, чи правильно я вчинила, коли втекла з будинку пані Дорсет?

Рей налякано поглянув на Фелісію, трохи помовчав, а потім пошепки твердим голосом відповів:

-Не бери це в голову, Фелісія. Та жінка справді була божевільною. Не варто вірити кожному її слову. Вона до тебе вбивала стількох дітей по тим же самим причинам. І до чого це призвело? Мертвих неможливо повернути. Карен Дорсет загинула в тій аварії. То був нещасний випадок, котрого неможливо уникнути. Дорсет повинна була змиритися з нещастям та навчитися жити далі. Натомість, вона стала одержимою ідеєю воскресіння Карен. Твоя дружба з дівчинкою та схожість ваших інтересів - це просто звичайний збіг і нічого більше. Ти правильно вчинила, що втекла з будинку пані Дорсет. Життя продовжується, як ти сказала. І не варто постійно озиратися через плече та породжувати сумніви у власному серці. Головне, вчасно схаменутися та повернутися на вірний шлях в своєму житті. Те, якою ти будеш людиною, залежить від того, як ти проживеш своє власне життя. І не треба зважати на думку інших людей. Не всі з них можуть бажати тобі добра, а деякі й потаємно заздрять тому, чого ти здатна досягти, варто лише докласти до цієї справи зусилля.

Рей обійняв ще раз дівчину так само тепло, як обіймав би власну дитину, а потім поквапився повернутися до будинку. Але Фелісія встигла помітити, що товстун розчулився і плакав, не стримуючись. Вона була вражена й стояла приголомшеною на місці. Довгий час дівчина вірила в те, що Рей ненавидить її і є запеклим ворогом. А виявилося, що він щиро любив Фелісію і піклувався про неї весь той час, поки вона була у місті. За маскою суворого поліцейського, котрий ловив її за різноманітними дрібними злочинами, ховався її самий найбільший приятель. Посміхнувшись про себе, Фелісія повернулася до власного автомобіля й завела двигун. Її кликало до себе ще одне місце, але перед наступним візитом вона збиралася заїхати у квітковий магазин та купити в ньому червоних троянд.

🌹🌹🌹

До міського кладовища Фелісія приїхала вже тримаючи на колінах два букети троянд. Одні квітки були темно-червоними, як вона і бажала, а інші персикового відтінку. Для дівчини ці два букети символізували собою характери й особистості людей, котрі відігравали в її житті особливу роль. Припаркувавши автомобіль біля огорожі, Фелісія вийшла та озирнулася навкруги. Стара сторожка стояла занедбаною і встигла вже порости високим бур'яном, котрий сягав до даху невеличкої хатинки. Після смерті містера Вітта ніхто так і не підхопив естафету його служби, котрій чоловік присвятив більшу частину свого тривалого життя. Проте, кладовище не здавалося таким занедбаним. Вочевидь, хтось інший наглядав за ним і приводив до порядку.

Тримаючи в одній руці два букети, іншою Фелісія тихенько відчинила хвіртку цвинтаря та увійшла на його територію. Незважаючи на денне світло, у цьому місці завжди стелився землею прозорий білий туман, котрий приходив десь з окраїни міста. Розповсюджуючись поміж надгробками, силуетами старовинних склепів та химерних статуй янголів, він надав всьому цвинтарю похмурої містичної атмосфери, від якої у Фелісії мурахи пройшлися спиною. Іноді на шляху дівчини з надгробків виринали цілі зграї воронів і вона здригалася від цієї неочікуваної зустрічі. Птахи розлючено каркали, стривожені візитом людини, та розліталися на всі боки, гублячи своє чорне пір'я.

Проходячи крізь різноманітні могили, Фелісія уважно вдивлялася у написи на них, стерті внаслідок вітрів та інших погодних умов. Їй довелося зайти в саме серце кладовища і лише там, серед осередків інших могил вона побачила самотній сірий надгробок, прикрашений портретом хлопчика, котрий всім своїм видом походив на сіреньку налякану мишку. Серце Фелісії болісно стислося від одного погляду на це знайоме обличчя. Колишні спогади про полон у Дорсет промайнули перед її очима, але тепер вони не були її одержимістю чи кошмарами, а, скоріше, гірким досвідом власних помилок. Підійшовши ближче до могили, дівчина обережно опустилася навпочіпки перед нею та зазирнула в очі зображеної на портреті людини. Тяжко зітхнувши та шморгнувши носом, Фелісія поклала на могилку букет персикових троянд і зі слабкою посмішкою сказала тремтячим голосом:

-Привіт ще раз, Корі. Так дивно дивитися на твій портрет. Здається, ніби ти на ньому застиг вічно у часі, зовсім не змінився й залишився самим собою. Чого не скажеш про мене. Та дівчинка, котрою ти захоплювався за її власний непослух, давно померла, загинула, коли зрадила тебе і залишила на поталу тієї страшної відьми. Лишилася тільки жінка, яка страждала все життя через цю непоправну помилку, брехню та постійну втечу від свого минулого. Я знаю, Корі, що тебе могло б тут не бути, якби я все вчасно розповіла. І мені жити вічність з цим клеймом на душі. Від одного усвідомлення того, що все могло бути інакше, в мене серце обливається кров'ю... Проте, я знаю, що ти мене вже пробачив уві сні. І не хотів, щоб я все життя знищувала себе зсередини через це. Ти віддав своє життя, щоб жила я. Це мені треба дякувати тобі за порятунок, за повернення віри у мої можливості та боротьбу. Ти не уявляєш, Корі, але саме ти врятував мене від смерті перший раз. І це був ти, хто врятував мене від кошмарів минулого та допоміг їх остаточно подолати. Тобі я буду вдячна все моє життя і присягаюся, що не промарную його даремно. Я зроблю цей світ кращим, щоб більше ніхто не міг загинути такою смертю, як всі ті діти і ти сам. Я знаю, що твого тіла тут немає, Корі, що говорю до порожнечі й ти мене не чуєш... Дякую тобі і хочу попрохати ще раз пробачення за те, що я була такою егоїсткою та жорстокою людиною. Прощавай, Корі. Скоріше за все, що ми більше з тобою не побачимося.

На троянди перед могилою впали сльози Фелісії і блискучою росою застигли на персикових пелюстках, виграючи у слабкому сонячному промінні. Дівчина підвелася, торкнулася надгробку блідою рукою й змусила себе відвернутися від могили та рушати далі. Смуток робив кожен крок Фелісії важким та непосильним, але вона відчувала, що це було їй необхідно. В цьому місці дівчина остаточно прощалася зі своїм минулим та дорогими серцю друзями, з котрими її звела сама доля по невідомим причинам. Пройшовши до самого дальнього кінця кладовища, Фелісія спинилася біля мармурового склепу із зображенням ворона. Замислено роздивляючись таємничий знак, дівчина пригадала деталі свого сну і зрозуміла, що вона вже бачила цей символ наяву. Він був в сімейних альбомах Карен та добре закарбувався в пам'яті Фелісії. Ворон - то герб роду Дорсетів, племінних стародавніх відьом, могутніх мудрих жінок, що зберігали свої таємниці тисячоліттями. А Кассандра, Сесілія та Карен були якимись не такими, білими воронами серед своїх видатних предків. Одна, як вже потім дізналася Фелісія, знищила всіх сестер по ордену. Друга спотворила ідеали ордену задля досягнення особистих цілей. А третя ... Третя була мрійливою та лагідною натурою, котрій судилося так рано померти через жахливий випадок на дорозі.

Фелісія обігнула склеп та підійшла до декількох могил, що заросли лозами дикого плюща. Розчистивши одну з них, дівчина побачила обвітрені літери на камені, котрі складалися в слова "Карен Дорсет". Тремтячою рукою Фелісія ніжно торкнулася цих літер. Вона не приходила сюди ніколи раніше. З дня самих похорон. Не могла винести одного виду цього мовчазного надгробку, котрий замінив собою її веселу та моторну подругу. Була змушена все дитинство приховувати їхню дружбу, бо Карен походила з багатої родини, а сама Фелісія - із бідної. Такі різні, але такі подібні й однакові між собою. Щось їх поєднувало на несвідомому рівні, єднало в одне ціле. Недарма й сама Сесілія зауважувала, що Фелісія повинна стати тією самою потрібною жертвою, тіло якої ідеально підійде для душі Карен. Дівчина добре розуміла зараз, що жінка марила й була божевільною, але вона так хотіла сама вірити у можливість порятунку власної подруги. Тепер Фелісія розуміла сенс слів Карен з її снів, котра говорила, що вона все зрозуміє із часом та пригадає те, що забула.

Заховавши власний біль куди подалі, дівчина тим самим забула про дружбу з Карен, викреслила її з власних спогадів та заблокувала так міцно на одвірках мозку, що ці спогади розчинилися на довший час. Проте зараз, після стільки років, Фелісія вперше прийшла особисто на могилу до своєї подруги. Поклавши червоні троянди й плачучи над черговим надгробком, Фелісія з ненавистю дивилася на товщу землі, що містилася на могилі. Вона прекрасно знала, що й тут справжня труна відсутня. Її викопала Дорсет і вона ж згоріла в тих клятих катакомбах. Фелісія знову заговорила тремтячим голосом, нервово посміхаючись:

-Привіт, моя найкраща подруга. Я кажу найкраща, бо ти в мене була єдиною, з ким я могла ділитися найпотаємнішим і ти, в свою чергу, теж нічого не приховувала від мене. Вибач, що я тебе покинула та не відвідувала ні разу, Карен. Схоже, що це входить в мою звичку, звинувачувати себе у смерті близьких мені людей. Так, та аварія була для мене, як ножем по серцю. Адже ж я обіцяла ... Обіцяла тобі, що ми знову зустрінемося, знову будемо тікати з дому до якогось парку, гойдатися й куштувати солодощі, зустрічати твій день народження ще один додатковий раз. Ми з тобою часто мріяли, що коли станемо дорослими, то наші родини будуть товаришувати між собою і зникне оцей розподіл на бідних та багатих, правильних і неправильних. Адже це неправильно. Ми з тобою товаришували і нам не заважало нічого бути найкращими друзями. Чому ж доля так жорстоко розпорядилася твоїм життям, Карен? Для чого вона відібрала тебе від мене й в сиру землю загнала? Чому саму пам'ять про тебе спотворила цими ритуальними вбивствами? Навіть після смерті тебе не залишили у спокої та використали, як знаряддя для виправдання власних лихих вчинків. А ти була зовсім не такою, Карен. Ти була доброю й чесною дівчинкою, яка вірила у добро, у красу, у те, що будь-яка мрія здатна жити й приймати реальну форму. З тобою поруч мені було спокійно, я відчувала, що мене хтось розуміє і комусь я потрібна в цьому житті. Тепер же настав час мені тебе відпустити, Карен. Спочивай в мирі і нехай більше ніхто не потривожить твій сон. Лихі вчинки твоєї матері розтануть у пісках часу і вона не буде знущатися над чужими родинами. Прощавай, моя найкраща подруга, і дякую, що була моїм провідником під час темних кошмарів. Без тебе я давно б вже загубилася у пітьмі власної душі, а ти дала мені необхідне світло й жагу до життя, що й вивело мене до свободи.

Більшу частину часу Фелісія просиділа біля могили Карен, проливаючи над нею гіркі сльози, обіймаючи холодний камінь й не в силах піти звідси. Коли дівчина врешті знайшла в собі сили підвестися, то її погляд впав на сусідню могилу. Вона швидкими рухами рук розірвала паростки плюща і прибрала долонею пил з напису на гранітній плиті. Там одразу проявився напис "Сесілія Дорсет". Стиснувши цей надгробок самими пальцями та змусивши губи припинити тремтіти, Фелісія прошепотіла:

-Ти довго була моїм самим більшим страхом й джерелом моєї ненависті до всього та всіх. Я боялася та ненавиділа тебе одночасно. Прагнула помститися за все, що ти зробила зі мною та іншими дітьми, розірвати тебе на шматки. Правду кажучи, я ненавиділа тебе ще й за те, що саме ти була за кермом автомобіля. Це ти, Сесілія, вбила мою найкращу подругу. Це ти була неуважною на дорозі й призвела власними діями непоправну трагедію. Варто уявити, що цієї аварії не було.... Можливо, що тоді нас всіх могло б і не бути на цьому цвинтарі. Наші долі могли скластися зовсім інакше. Знаєш, Сесілія, а я вірила твоїм словам про воскресіння Карен. Так, заперечувала, пручалася, а в потаємному куточку серця хотіла вірити в їхню істинність, що Карен можна повернути. Задля цього я готова була пожертвувати власним тілом та душею, тільки б вона жила. Проте, не нам було з тобою вирішувати кому жити, а кому померти. Нас єднало однакове горе, Сесілія. Але різницю складало те, що я змогла побороти свої страхи та сумніви і відпустити минуле. А ти занурилася в нього з головою, втратила себе в пітьмі болю й розпачу. І навіки залишилася під владою Люцифера, що використовував тебе для лихих цілей. З плином часу багато чого змінилося, Дорсет. Я більше не ненавиджу тебе. Мені просто шкода тебе, адже ти змарнувала власне життя замість того, щоб прожити його гідно та увічнити пам'ять Карен належним чином. Сподіваюся, що ти відповісиш перед Богом за всі свої вчинки. А я нарешті можу сказати ці нелегкі слова. Я пробачаю тебе, Дорсет, і відпускаю твою тінь геть від себе. Наші шляхи завершуються тут, на цьому цвинтарі і тут же вони навіки розійдуться різними стежками. Прощавай, пані Дорсет з будинку на високому пагорбі, остання з роду відьом!

Сказавши всі ці слова, Фелісія відчувала, як на її душі стає все легше та легше, немов саме вони обтяжували її душу цілу вічність. За спиною дівчини по небу проносилися ворони, хрипло каркаючи, але вона не звертала на них жодної уваги. Підвівшись на ноги, вона сміливим кроком почала повертатися до виходу із цвинтаря. За цей час Фелісія ні разу не озирнулася. Темне минуле лишалося позаду. Всі прощання були зроблені. Попереду на неї чекали світле майбутнє та новий бажаний початок життя. Тихо зачинивши за собою хвіртку цвинтаря, Фелісія сіла за кермо автомобіля та поїхала прямо до будинку своїх батьків. Настав час облаштувати це місце, раз вона збирається залишитись у Рейвенхарті на довший час.

📖📖📖

Проїжджаючи повз невеличку річку, котра протікала на західній частині міста, Фелісія знову спинила машину й повільним кроком вийшла із неї. Дівчина підійшла до самого берега й замріяним поглядом подивилася на воду. Річка була досить занедбаною і вже поросла зеленим жабуринням. Від неї тхнуло неприємним запахом болота. На березі можна було побачити залишки дерев'яного моста. Час та природа були до нього невблаганними. Опора давно прогнила, перекладини обсипалися і міст до половини занурився на дно річки. Течія хилитала те, що лишилося, із сторони в сторону. Колись, тут був цілком непоганий старенький місток для тих, хто бажав швидше дістатися до певних вулиць міста, не долаючи при цьому центр з його перехрестями. Шлях через річку був коротшим і надійнішим. Проте, люди самі якось почали забувати про наявність цього мосту, звикли робити свої справи у центрі і мало хто ним користувався ще в ті часи. Фелісія особисто лише декілька разів тут пробігала, ховаючись від переслідування поліцейських. Вона завжди знала, що тут її не знайдуть, бо ця річка та міст через неї нікого не цікавили.

На цьому мосту одної зими сталося нещастя, про котре Фелісія чула лиш краєм вуха. Стара жінка, котра ходила ним за покупками до магазину, оступилася на середині мосту та впала у крижану воду. Вона загинула миттєво, адже старе серце не витримало різкої зміни температури. Ніхто в місті з тих пір не став відновлювати цей місток і він згодом зовсім розвалився та згнив вщент. Всім було байдуже на його долю, адже це місце вважалося проклятим. І лише зараз Фелісія дізналася з місцевих чуток, що загибла стара діва могла бути відьмою і що її вбивство хтось підлаштував. Це здавалося черговою міською легендою, але після всього пережитого, Фелісія готова була повірити у все, що говорять інші люди.

Ставши на березі річки, дівчина намацала за пазухою невеличку коробочку з таблетками. Струснувши її, вона почула, як всередині стали перекочуватися ліки. Довший час Фелісія приймала ці таблетки, щоб не спати або пом'якшити вплив кошмарів на власну свідомість. Іноді вони їй допомагали, а частіше тільки погіршували стан, викликаючи недосип, втому й напади агресії. Саме через них дівчина ходила у занедбаному стані, з червоними жахливими очима, темними колами під повіками, передчасно вкрилася зморшками та отримала легку сивину серед каштанового волосся. Якщо вона хоче почати життя спочатку, то їй потрібно позбавитися цих ліків раз і назавжди. Зваживши коробочку в руці, Фелісія замахнулася нею високо і рішуче сказала:

-Я подолала свої кошмари й всі ті темні тіні, котрі переслідували мене роками. Втрата Карен, зрада Корі, байдужість моїх батьків, смерть мами, смерть тата, постійні переїзди, полон у Дорсет, знущання в міських школах ... Це все поєдналося в моїй голові та утворило величезний будинок, в котрому кімнати постійно змінювалися, а реальність плуталася. Більшість дверей вела в нікуди чи упиралася в глухі кути. А за ними на мене чекало те, від чого я тікала все моє свідоме життя. Але тепер з цим покінчено раз і назавжди. Я розвіяла свої страхи та сумніви. І більше ніколи не буду жити ними та цим гірким минулим. Мені таблетки ніколи вже не знадобляться. Почну з самого початку і на цей раз не допущу помилок.

Розмахнувшись рукою, Фелісія з усієї сили жбурнула коробочку з ліками в повітря. Вона високо підлетіла, таблетки останній раз підскочили в ній, а потім коробочка пірнула в серце ріки та каменем пішла на дно. Одні бульбашки ще підіймалися декілька хвилин та кола розповзалися водою. Полегшено видихнувши, Фелісія повернулася до власної автівки й далі вже їхала без зупинок, аж поки не дісталася будинку своїх батьків. Там дівчина заходилася активно прибирати кімнати, очищати подвір'я від бур'янів та розкладати власні речі із валізи, котрі так і не встигла по приїзді розібрати. Взявши до рук свій мобільний телефон, Фелісія побачила, що на ньому було цілих три пропущених дзвінка. Перевіривши їх, дівчина зауважила, що їй дзвонила Аманда, і це змусило Фелісію плеснути себе по лобі:

-Чорт забирай, я зовсім забула передзвонити Аманді, а обіцяла ж їй розказати все, коли дістануся міста.

Проклинаючи себе за неуважність, Фелісія скакала на одній нозі по кімнаті, переодягаючись у джинси та натягаючи на себе свою улюблену сіреньку худі з глибоким каптуром. Затиснувши між плечем та вухом слухавку, дівчина передзвонила Аманді й стала чекати. Та миттєво підійняла слухавку і одразу почувся її сердитий ображений голос:

-Ти зовсім здуріла, Фелісія? Ти змусила мене сильно хвилюватися за тебе. Я дзвонила тобі тричі! Тричі за сьогодні! Де ти була? Чому не брала слухавки? Знаєш, через тебе я пережила жахливі декілька годин. Ти ж в такому кепському стані поїхала до Рейвенхарту. А що, як могла в аварію потрапити? Чи в іншого роду халепу? Можеш вдавати із себе таку самотню пихату жінку, але ти мені небайдужа, Фелісія. Я - твоя подруга і мені важливо знати, що з тобою все добре.

-І тобі доброго дня, Аманда!- перервала гнівну тираду подруги Фелісія, із веселою посмішкою на устах. Вона продовжила розбирати валізу та говорити до Аманди- Не треба було хвилюватися. Все зі мною добре. Сьогодні я, на диво, дуже добре виспалася і свіже повітря рідного міста вплинуло на мене чудово. Знаєш, це було правильним рішенням повернутися туди, звідки все почалося. Немов тягар з моєї душі впав і всі хвилювання залишилися в минулому.

-Господи, я так рада це чути, Фелісія!- радісно обізвалася Аманда- Я тобі завжди казала, що досить себе гнітити зайвими непотрібними речами. Викинь ти їх геть з голови та вдихни чисте повітря повними грудьми. Перед тобою розгортається цілий світ і ти здатна взяти від нього все те, що належить тільки виключно тобі й нікому більше. До речі, ми ж з тобою давно товаришуємо. Коли ти мені все розповісиш про своє минуле та покажеш свій славетний Рейвенхарт, про який так багато говорила?

-А це не є такою проблемою, як здається- весело засміялася Фелісія, підбираючи з валізи купу різнокольорових простирадл- Приїжджай тоді, коли тобі буде зручно. Дорогу сюди ти знаєш, а я зустріну тебе на в'їзді у місто. Можна піти у кафе "Майнхерц", вони тут за цей час непогано так змогли відремонтувати свою будівлю та готують найсмачнішу їжу і неймовірну каву, запах котрої манить ще здалеку. Посидимо, поговоримо, мені так багато тобі треба сказати. Трохи соромно, що я всі ці роки нашого знайомства замикалася від тебе, нічого не розповідала та ховалася за високими гранітними стінами. Настав час розбити власний панцир та вийти у великий світ, адже неправильно весь час приховувати власні емоції. Повір мені, Аманда, цей тягар здатен звести з розуму. Приїжджай, я буду рада тебе бачити, а потім ми...

Фелісія помітила, що одна із ковдр в її руках міцно зачепилася за щось у валізі. Дівчина сильніше потягнула її на себе і змогла звільнити з полону. Неочікувано, предмет, котрий тримав ковдру, вискочив слідом з валізи та з гуркотом впав на підлогу. Фелісія присіла біля нього навколішки та поглянула уважно. Це була книга, але дівчина не могла пригадати, щоб мала саме таку книгу і брала її з собою в поїздку. Може, сталася якась помилка і вона випадково взяла щось з речей Аманди чи місіс Шульц, сама того не знаючи? Палітурку книги щільними рядами вкривали таємничі руни, котрі, здавалося, що випромінювали могутню силу, незнайому Фелісії, але таку привабливу. Там же на палітурці були зображення двох символів - червоної пентаграми та срібного рогатого черепа з переплетеними довгими рогами. Сама книга була неймовірно старовинною, зробленою із чорної шкіри, а її сторінки пожовтіли від часу та писані були від руки все тією ж дивною мовою. Якимось глибинним чуттям Фелісія впізнала цю книгу зі своїх снів і саме тоді слова на палітурці склалися у знайому назву "Сатанікум Арканус". Серце Фелісії гучно забилося в грудях, а руки затремтіли. В її вухах все ще лунав голос Аманди, котра весь цей час намагалася продовжити розмову:

-Агов, Фелісія, агов! Ти все ще там? Що сталося? Чому ти так раптово замовчала?

Провівши язиком по пересохлим губам, Фелісія відклала в сторону ковдру і тихим голосом відповіла подрузі:

-Вибач, Аманда, у мене, схоже, якісь проблеми із зв'язком виникли. Передзвоню тобі трішки пізніше. Бережи себе і чудового тобі дня.

Не слухаючи, що подруга скаже далі, дівчина миттєво поклала слухавку та кинула її на ліжко. Сівши на підлогу, вона обійняла свої коліна й довгим поглядом пронизувала таємничу книгу перед собою. Вона її вабила та одночасно лякала своєю містичною таємницею та знаннями, котрі зберігала за своєю обкладинкою. Звідки ця книга могла взятися в неї? І тут Фелісія яскраво все пригадала. Коли вони з Корі шукали інструмент для того, щоб відірвати дошки! Тоді вона зазирнула до кімнат на першому поверсі. Там була приватна домашня бібліотека пані Дорсет. Серед безлічі книжок цей старовинний фоліант її чимось привабив. Саме тому вона несвідомо його приховала собі за пазуху і нікому про це не сказала. Коли її батьки готувалися від'їжджати, то Фелісія, немов би в трансі, переховала цю книгу до своїх речей та зовсім забула про її існування. Проте, в своїх снах вона постійно бачила цю книгу і хотіла заволодіти нею, щоб просто почитати. Чому саме ця книга здалася їй настільки цікавою? Чи дійсно вона її тоді знайшла, чи це сама книга володіла власною волею і свідомо потрапила до рук дівчини? В голові у Фелісії одразу пролунали два голоси. Один належав Сесілії Дорсет. Жінка казала їй уві сні, що Фелісія прийшла до будинку не задля порятунку Корі, а тому, що шукала секрети могутності й бажала відібрати у Сесілії якусь спадщину. Яку? Багатство чи статус? Не схоже, що пані Дорсет хвилювали подібні речі. Ні, тут було дещо важливіше. А інший голос належав тій дивній моторошній бабусі на інвалідному візку. Вона говорила, що Фелісія обрана, що їй не втекти від власної долі, що їй судиться перетворитися у когось більш значного.

Руки дівчини затремтіли, а в горлі пересохло. Вона кинула погляд, сповнений ненависті і цікавості, на заборонену книжку перед собою. В душі Фелісія боролася між бажанням спалити цю кляту книжку та зазирнути до неї. І перемогло останнє. Фелісія обережно підібрала старовинну книгу і підвелася на ноги, тримаючи її в руках. Сторінки дійсно були написані чиєюсь твердою рукою та мали цілу купу цікавих описів на незнайомій мові, котру Фелісія чомусь підсвідомо розуміла. Містичні руни буквально танцювали перед її очима, перетворюючись у відомі слова. Тут були описи різноманітних ритуалів, темних заклинань, розповідалася таємниця темних та світлих сил, основних законів природи та балансу всіх цих могутніх енергій. На кожній із сторінок містилися й моторошні малюнки, загадкові ритуальні символі і тому подібні речі. Деякі сторінки виявилися напівспаленими або пошкодженими, проте хтось інший дбайливо додав до них свіжі аркуші з переписаними свідченнями. Фелісія зачаровано гладила ці букви та зображення, ворушачи губами, а на її обличчі, зі зведеними докупи бровами, пролягла глибока зморшка. Неочікувано для себе, Фелісія відчула в кімнаті якийсь рух. Повіяло немов би вітром, двері шафи самі собою відчинилися і в дзеркалі Фелісія побачила не власне відображення, а ту саму владну бабусю на інвалідному візку, котра зціпила руки на власних грудях та з посмішкою спостерігала за наляканою дівчиною. Згодом, вона заговорила першою:

-Ну що, дитина? Ти тепер зрозуміла сенс всіх моїх слів? Тобі було не уникнути цієї долі. Відьмами не стають. Відьмами народжуються і їх обирає саме передбачення, заздалегідь до цього. Нічого поганого в темних знаннях немає. Я не кажу, що ти повинна перетворитися на подобу моєї онучки, чи дочки. Ми не вбивці. Справжні відьми ніколи не були вбивцями. Ми охороняли цей світ від Диявола. Так, ми служили йому, вгамовували його голод жертовною кров'ю, але ніколи не давали вирватися з тюрми, в яку демона ув'язнив Бог та його Архангели на Світанку Часів. В світі повинен існувати баланс, Фелісія. Відьми потрібні для підтримки цієї рівноваги. Ця священна книга навчить тебе, а ти повинна вчити інших жінок, котрі гідні нашого ремесла. Пробуди силу в інших, збери "Вест", відроди те, що було втрачено.

-А якщо я не хочу? Якщо не можу? Чому саме я?- спитала тремтячим голосом Фелісія, наляканими очима дивлячись в очі старої жінки.

-Колись і я сама отак питала свою матір- засміялася хриплим смішком бабуся- Проте, вибору в нас ніколи не було. Це все - немов би гра, Фелісія, а ми в ній просто звичайні пішаки. Але в наших силах робити так, щоб ці могутні енергії не виходили з-під контролю. Інакше почнеться правдивий хаос. Вони розбурхають свідомість людей, розпочнуть війни та марне кровопролиття, породять агресію та ненависть, не буде правих та неправих, злих та добрих. Все змішається між собою та погубить цей світ у вогні, смерті й ненависті. Не лишиться нічого. І життя не відродиться. Відьми завжди будуть ненависні й незрозумілі тим, хто нас боїться. Ми зберігаємо рівновагу не задля себе чи інших, а просто тому, що це наша священна місія в цьому світі. Наша доля жити в тінях, діяти під прикриттям, брехати всім й продовжувати виконувати наш обов'язок. Ти, Фелісія, стала Обраною! Твоя сила дуже велика. Саме ти поборола ілюзії Люцифера й змогла втримати його у клітці. Одна ти сильніша за всіх наших попередниць. А коли закінчиш навчання, то ти станеш великою і відродиш осередок відьом у Рейвенхарті.

-Тоді, скажи мені, благаю, що мені робити далі? -спитала Фелісія, повільно наближаючись до скла дзеркала. Дівчина настільки сильно підійшла впритул, що від її дихання на відображенні залишалися сліди- Навчи мене, прохаю тебе. Відкрий таємниці буття, адже я відчуваю, що в цій книзі криється могутня сила і вона кличе мене наполегливо. Я не здатна противитися цій волі. Невже мій шлях та ці випробування вели мене до цієї надважливої ролі? Але я не хочу вчиняти зло.

-Ти так швидко відчула силу священної книги мудрості- задоволено посміхнулася стара Амаґа- Твої здібності вражають, дівчинко. Справжня дивовижна перлина в руках майстерної відьми. Тобі не варто хвилюватися, моя хороша. Не тікай від цієї могутності, а прийми її! Розкрий свою душу для неї, візьми й оволодій силою та стародавніми знаннями. Те, якими будуть відьми майбутнього, залежить від тебе, Фелісія. Ти формуєш подальшу ідеологію, згідно вимогам часу. Пам'ятай, що ми ніколи не були вбивцями, а оберігали власні таємниці від чужих і слідували шляху рівноваги. А ти і тільки ти можеш направити відьом на правильний шлях, Фелісія.

-Так, я знаю це. Завжди знала- прошепотіла пересохлими губами дівчина, міцно тримаючись руками за старовинну книгу- Я можу змінити цей світ на краще. Як обіцяла це Корі. Як присягалася Карен. Я навчуся старовинній мудрості попередниць і виправлю всі помилки негідних відступниць, котрі наважилися зганьбити діяльність наших сестер. Я поведу за собою тих жінок, котрі здатні чути цю велику силу, і разом ми досягнемо значних змін у цілому світі.

Якщо б хтось зайшов до кімнати дівчини в цю мить, то побачив би, що Фелісія сидить на колінах біля шафи, притулившись обличчям до її дзеркала, говорить пошепки із власним відображенням у ньому, сміється незрозуміло з чого, а її порожній погляд блукав десь далеко в дивовижних заплутаних фантазіях, в котрих дівчина відігравала надважливу роль для всього світу. Під пахвою Фелісія тримала старовинний манускрипт під назвою "Сатанікум Арканус", написаний забутою готською мовою, котрою ніхто вже не розмовляв в сучасному світі. Ця книга зберігала в собі всі таємниці світобудови та ритуалів, визначальних для життя людства. Тисячоліттями відьми накопичували ці знання й ретельно їх зберігали на кожній окремій сторінці книги. Ніхто не знає, чи видіння Фелісії правдиві, чи це все було створене тільки уявою дівчини, психіка котрої пережила багато ударів від самого дитинства. Проте, одна істина жила вже впродовж багатьох віків. Рейвенхарт - це місто воронів. Це місто, в котрому сходяться всі могутні сили всього Всесвіту. Це місто відьом, над котрим вони завжди панували. Тіні цього міста приховують значні містичні таємниці. В Рейвенхарті відьми були, є та завжди будуть. І для збереження світової рівноваги та захисту від підступних темних сил, котрі прагнуть захопити владу над вразливими душами людства, необхідна нова відьма, яка збере довкола себе вірних послідовниць. Для кожної епохи існують свої відьми. І зі смертю останньої відьми доля обрала нову, котрій судилося відродити втрачену спадщину предків та спробувати змінити цей лихий жорстокий світ на краще. Проте, історія Фелісії - це вже зовсім інша сторінка у багатогранній світовій повісті і вірити в існування справжніх відьом - то вже особистий вибір кожної окремої людини. Чи справді відьми є серед нас, чи це лише вигадка людей з розладами психіки? На це питання немає конкретної відповіді.

Ми живемо у бурхливому світі, не звертаючи уваги на дрібні деталі, що криються від нас під поверхнею тривіальних речей. Кожен з нас може зустрічати хоча б одну відьму раз на день, спілкуватися з нею і не здогадуватися зовсім про правдиву особистість такої жінки. Уважно погляньте на ваших подруг, дружин, знайомих, пересічних жінок. Переважно декілька з них цілком можуть бути істинними могутніми відьмами. Поважайте таких жінок та цінуйте їхню мудрість, адже кожного дня вони вступають у боротьбу із негативними і небезпечними силами цього світу, охороняючи ваше спокійне життя від хитрих витівок самого лукавого. Історія відьом сягає коріннями глибокої давнини і збереглася до сьогодення. Не всі відьми жорстокі та небезпечні. Ми боїмося їх, тому що просто не розуміємо, а людська природа так влаштована, щоб ненавидіти те, чого вона не може збагнути. Справжні відьми - то захисниці світу від зла в його чистому виді. Вони змушені торкатися самого джерела темної енергії, впускати це зло всередину своїх душ і боротися з ним вічно. І цій битві ніколи не настане кінець. Допомогти відьмам може кожен з нас, якщо ми будемо вчиняти добрі вчинки, зберігати тільки світло в своєму серці і відкидати в сторону все лихе, темне та жорстоке. Маленькі пісчинки добра здатні спинити й саме могутнє зло, об'єднані разом в єдину силу. Все лихе згодом закінчиться, лишиться в минулому, а на нас всіх чекає світле майбутнє, нова сторінка в історії кожного з нас. Світ довкола прекрасний і варто цінувати кожну щасливу мить, яку ми проживаємо в ньому, та зберігати його красу глибоко в своєму серці для наступних поколінь.