Таємниці дому пані Дорсет

Біла завіса туману зробилася такою непроглядною, що скрізь, куди не кинь оком, можна було побачити тільки молочну плівку. Цей туман повільно стелився над землею, поглинав контури людських будівель та високих дерев, робив тьмяним оранжеве слабке сяйво ліхтарів. Ніби цього було замало, так ще з сизого непривітного неба на землю падали краплі холодного дощу. Спочатку вони були дрібними, але далі робилися все більш відчутними, аж поки правдива злива не пролилася на вулички містечка Рейвенхарт. Ніхто з місцевих жителів не дивувався такій погоді, бо місто вже прославилося вічними туманами та вогкою атмосферою. А ще тут часто селилися у старих покинутих домах цілі зграї воронів, які почувалися тут ніби вдома. Рідкий мандрівник, проїжджаючи через Рейвенхарт, завжди хрестився лише зачувши противні воронячі голоси, а ще старався не затримуватися довше у цьому проклятому місті. Саме від цих воронів місто колись давно, ще у вісімнадцятому сторіччі прозвали Рейвенхартом, тобто Воронячим Серцем.

Довкола міста, завдяки людським пліткам, збиралися різноманітні моторошні легенди. Ходила одна розповсюджена історія, що це поселення заснували відьми, які поклонялися самому Люциферу. Від нього вони черпали свої темні могутні сили, йому вірно служили та в честь свого володаря збудували справжнісіньке святилище у центрі міста, де справляли криваві жертвопринесення та ритуали. Говорять, що в цьому святилищі було темно та моторошно, а вздовж стін сяяли багряним відтінком маленькі жовті свічки, світла яких не вистачало для того, щоб освітлювати цей диявольський храм. Їхні язички полум'я кидали на стіни додаткові тіні, які ніби жили власним життям та танцювали на стінах, простягаючи догори свої тонкі чорні пальці. А біля вівтаря височіла грандіозна статуя самого Люцифера у іпостасі козла із людським тілом, крилами кажана за спиною та у чорній мантії, що прикривала голий торс та ноги з копитами. Весь цей храм відьми побудували у місці, де за легендою сходилися магічні сили всього Всесвіту. Це місце вони відмітили пентаграмою, яка й збирала в своєму центрі темну зловісну енергію.

Шабаш відьм тривав би довго, аж поки про них не дізналися святі воїни Христові. Ці гідні люди оголосили війну всьому нечистому, включаючи залишки язичництва та дияволопоклоніння. У стародавньому місті відбулася грандіозна битва поміж інквізицією та відьмами, яку програли останні. Прямо на місці відбувся суд над відьмами, де їх прив'язали у храмі Люцифера до дерев'яних стовпів, облили маслом та підпалили. Святі воїни інквізиції зрівняли все місто із землею та попелом, щоб очистити його від скверни. Але легенда містить моторошну деталь. Говорять, що лідерка місцевого ковену відьм на ім'я Амідала прокляла цю землю та плюнула власною кров'ю на вівтар Люцифера, говорячи, що їхній володар обов'язково повернеться на цю землю та помститься за смерть своїх відданих дочок найжорстокішим чином. Він зганьбить тіла й розум кожного, хто буде жити тут на згарищі міста відьм, а ще збере велику плату з жителів кров'ю та душами їхніх дітей. І це прокляття буде діяти доти, аж поки не знайдеться людина, яка зможе подолати власні страхи та спокуси і гідно протиставити себе силі Люцифера. Лише в цьому випадку буде вважатися, що за вбитих відьом жителі виплатили повну гірку ціну.

Ніхто зараз й не знає, чи правдива ця легенда, чи просто міф для того, щоб хоч якось привабити туристів у це непривітне похмуре провінційне містечко. Жодних доказів існування відьом немає, адже старе місто давно згоріло та його сліди знищили дощі, а сам храм та статуя Люцифера теж зазнали масштабної пожежі і були розбиті на шматки. На місці старого міста збудували нове, яке й отримало свою нинішню назву, а замість храму Люцифера до неба піднялися золоті вежі з хрестами божої церкви, де священики заспівали свої пречистії літургії. Про моторошне прокляття всі забули, хоча здавалося, що сама атмосфера темної сили й досі нависала над цим містечком, що й призвело до постійних туманів та злив у ньому.

Нинішня злива застала у власному будинку й Фелісію Бріджес. Ця дванадцятирічна дівчинка зараз щиро раділа, що заняття у школі від завтрашнього дня будуть перервані. Все це було пов'язано із загадковими зникненнями дітей по всьому місту, тому школа не хотіла ризикувати та нести відповідальність за якихось учнів, що могли потрапити в халепу йдучи на заняття чи повертаючись додому. Проте, домашні завдання ніхто не відміняв. Через це Фелісія зараз сиділа у своїй тісній кімнатці за письмовим столом і декілька годин вже ламала голову над завданням з фізики. Відповідь на складні рівняння ніяк не приходила їй до голови і дівчинка відчувала, що її мозок у цю мить схожий на лимон, який вичавили вщент. Фелісія відкинула в сторону ручку та втомлено провела рукою по довгому волоссю коричневого кольору. Дівчинка була невисокого зросту, худорлявої статури та завжди полюбляла одягатися у різноманітні теплі светри та джинси, які здавалося, ніби сиділи на ній мішком. Смішний кирпатий носик кумедно підіймався догори, а рожеві маленькі губки схильні були часто посміхатися. У карих глибоких оченятах, оточених довгими віями, завжди плигали якісь підступні бісики. Насправді, Фелісія не була такою вже тихенькою та старанною ученицею, як це могло здаватися. Більшою частиною вона бешкетувала нарівні з хлопцями, а то часто й крутіше за них всіх разом взятих. Для вчителів та батьків Фелісія стала справжнім прокляттям. Вона могла влізти в бійку, проникнути на якусь заборонену територію, розмалювати чийсь будинок фарбою, дратувала собак та котів і все це, без жодних наслідків для себе. Так, вдома їй потім прилітало від батьків, але Фелісія звикла вирішувати конфлікти тим, що просто замикалася всередині себе та терпіла доти, аж поки всі не забудуть за що її сварили. Мати часто просто махала у розпачі рукою та йшла займатися справами, в той час, як батько намагався пояснити дочці неприйнятність її вчинків. Дуже часто мати в якості покарання зачиняла Фелісію у темній та тісній комірці. Там дівчинка переживала самі жахливі миті свого життя. Їй здавалося, що в тінях на неї чекають кровожерливі монстри, а стіни весь час стискаються, намагаючись її розчавити. Але все це мало свій вплив лише на якісь два дні, щоб потім Фелісія знову потрапила в нову халепу та заробила додаткових синців собі на руках та ногах.

Замріяно підперши долонею свою щоку, дівчинка скерувала погляд своїх карих очей до вікна, яке розташовувалося по ліву руку від її стола. По склу стікали важкі краплі води і здавалося, ніби сама природа за вікном плаче. Слухаючи шелест дощу та милуючись краплями, Фелісія подумала над тим, що добре, коли по такій погоді можна не ходити в школу. Але їй були дивні ще потаємні думки, які виглядали з глибини її душі. Ці думки шепотіли дівчинці, що їй дуже смутно без школи і кепсько, що поки заняття відмініли на невизначений термін. Здається, що Фелісія повинна була б радіти, але сама причина її тривожила. У Рейвенхарті вже декілька місяців діяв таємничий викрадач дітей. Він з'являвся ніби з туману і так же само тихо зникав назавжди разом із своєю невинною жертвою. Дорослі розповідали, що за цей час цілих одинадцять дітей зникли безвісти і ніхто нічого про них не знає. Поліція виявилася безсилою щось зробити.

Фелісія сумувала за школою не через уроки, а через можливість частіше бачитися з друзями та займатися з ними розбишацькими справами. На жаль, більшість з її однолітків сиділи вдома весь цей час через заборону своїх батьків гратися допізна на вулиці та без належного нагляду. Кожен боявся, що саме його дитину вкрадуть у самий неочікуваний момент. Батьки Фелісії теж попереджали дівчинку багато разів про те, що не можна розмовляти із чужими, щось брати від них, кудись йти з незнайомцями і тому подібні застереження. Фелісії варто було злякатися і сидіти вдома, не висуваючи свого носа далі порогу. Насправді ж, дівчинка була, по дурному, надто сміливою і її, навпаки, цікавили незрозумілі та моторошні таємниці. Вона б хотіла дізнатися звідки береться цей викрадач дітей та для чого вони йому потрібні.

Поки Фелісія із цікавістю роздумувала над цією незрозумілою загадкою, в двері їхнього будинку хтось раптово подзвонив. Від неочікуваного звуку дівчинка здригнулася і її серце заплигало десь у горлі. Як так сталося, що такий звичний звук так сильно перелякав її? Можливо, це пов'язано з тим, що вона сильно поринула у власні думки та фантазії і зовсім не почула машини, що під'їхала до будинку батьків? Через якусь мить у двері просто постукали кулаком, привертаючи увагу. Фелісія почула з кухні голос матері, яка озвалася до тих, хто прибув:

-Зараз, зараз, я вже йду. Не потрібно стукати додатково, мені вистачило й дзвінка. Не глуха ж ще, дякувати богу! І кого це там нечистий приніс у таку погоду?

За дверима кімнати, де сиділа Фелісія, пролунали легкі кроки матері, а крізь щілину дівчинка побачила темну тінь жінки, яка квапилася до вхідних дверей. Сильно зацікавлена особистостями неочікуваних гостей, Фелісія підвелася зі стільця та тихенько підкралася до дверей. Обережно відчинивши їх, дівчинка виставила цікавого носика до коридору, чекаючи, аж поки мати не відчинить двері, щоб нарешті роздивитися хто ж там стоїть по іншу сторону. Місіс Бріджес являла собою високу худорляву жінку із довгим каштановим волоссям, ще молодим личком із вузькими вилицями та пильними темними очима. На жінці зараз був фіолетовий джемпер, поверх якого вона пов'язала на себе кольоровий фартух, бо щойно працювала на кухні над вечерею. Невдоволено бурмочучи, мати Фелісії почала відчиняти замок та ланцюжок на вхідній двері. Коли вона це зробила, то одразу визирнула на вулицю. Привставши на кінчиках пальців ніг, Фелісія теж почала витягати свою шию, щоб роздивитися більше. Зовні йшла сильна злива, а під ногами клубочився той самий дивний туман, який рідко коли полишав вулички міста. Прямо в обличчя Фелісії вдарила повітряна течія, яка принесла із собою прохолоду та бризки дощових крапель, змушуючи дівчинку сильніше загорнутися у свій теплий светр. На порозі дому з'явилося двоє чудернацьких чорних грибочка з людськими ногами. Насправді, це були зовсім не гриби, а парасольки. Увійшовши до приміщення, чоловіки згорнули їх і Фелісія отримала змогу повністю розгледіти незнайомців. Щоправда, не всі вони були незнайомцями. Одного з них дівчинка надто добре знала. Це був товстий начальник відділу поліції Рейвенхарту містер Аткінсон. Звідки дванадцятирічна Фелісія могла знати цього поліцейського? Все дуже легко можна пояснити. Вона знала його не з добрих приводів. Цей чоловік іноді приїжджав до школи та допомагав вчителям заспокоювати особливо некерованих підлітків. Після профілактичних бесід з ним багато хто припиняв вчиняти хуліганство. Але тільки не Фелісія, яка вважала, що може робити лише те, що їй цікаво в даний момент. Невже старий товстун знову дізнався про якусь її проказу? Швидко перебираючи у голові події останніх днів, дівчинка так і не змогла пригадати в чому ж завинила на цей раз, що через неї пан Аткінсон подолав таку відстань від відділку до власного дому родини Бріджес?

Перевівши погляд на іншого чоловіка, Фелісія здивовано та захоплено видихнула, сором'язливо заховавшись за двері своєї кімнати майже повністю. Цей чоловік точно був незнайомий дівчинці та ще й виглядав людиною іншого ґатунку, відмінного від свого місцевого товстого колеги. Стара потерта форма ідеально сиділа на кремезній спортивній фігурі незнайомця. Він був дуже високим та головою ледве не торкався стелі у коридорі. Його смагляву шкіру вкривала темна щетина, а через губу тягнувся старий рожевий шрам. Найбільшу увагу привертали серйозні та суворі очі цього поліцейського якими він уважно обводив все приміщення та жінку перед собою. Від цього чоловіка йшла атмосфера впевненості в собі та глибокої досвідченності у аспектах власної роботи.

-Доброго дня, місіс Бріджес!- першим заговорив містер Аткінсон, натягаючи на обличчя одну із своїх фірмових посмішок- Оце так негода вдарила сьогодні, чи не так? Я вибачаюся за таке раптове неочікуванне вторгнення до вас, але сьогодні обставини змусили нас знову провести опитування жителів містечка.

-Вітаю вас, панове поліцейські- розгублено відповіла жінка, перебігаючи своїми оченятами з одного чоловіка на іншого- Заходьте, заходьте, не варто стояти на дощу. Ваші парасольки та верхній одяг краще лишити ось тут у куточку. Проходьте та розповідайте, що могло таке статися у вас, що змусило виїхати з відділку у таку кляту зливу? Сподіваюся, що це не через мою доньку?

Поки поліцейські роздягалися, ретельно витирали ноги об спеціальний килимок та складали свої плащі й парасольки в одному місці, товстун тяжко зітхнув та почав пояснювати сенс їхнього візиту:

-Ні, місіс Бріджес, на цей раз дійсно ваша донька ні до чого. Все, що вона робить- це для нас краплинки невинності в порівнянні до реальної небезпечної ситуації. Ви певно вже знаєте, що нашим містом прокотилася серія дивних зникнень дітей? Поліція намагається зробити все для того, щоб знайти викрадача та покарати його найжорстокішим чином. Але досі в нас надто мало доказів. Тому з Брайтону до нас приїхав колега, славнозвісний Джефрі Адамс. Він не одну складну справу зміг закінчити успішно. І тому ми довірили йому життя всіх жителів міста у данний момент.

Джефрі лише мовчки кивнув жінці у знак вітання. Схоже, що він був не дуже привітним та багатомовним. Такі поліцейські викликали реальну цікавість у Фелісії. За цей момент, поки вона підслуховувала розмову у коридорі, то її емоційний стан встиг змінитися від хвилювання до цікавості. Спочатку вона страшно боялася, що містер Аткінсон дійсно прийшов по її душу і зараз щось вигадає нове. А тепер дівчинку сильно вразило те, що її передчасні думки про зникнення дітей дивовижним чином співпали з візитом поліцейських, які розслідують саме цю справу. Тепер вона хотіла почути більше деталей з розмови цих чоловіків із матір'ю. Тому, коли дорослі пройшли повз кімнату Фелісії та розташувалися у вітальні, дівчинка тихо вискочила зі свого укриття та обережно пройшла до напіввідчинених дверей іншої кімнати. Там на зручних диванах вже сиділи поліцейські, а мати клопоталася довкола них, питаючи:

-Що вам більше до вподоби, панове? Я можу запропонувати міцний чай, каву з молоком або гарячий шоколад. На додачу в нас є смачне печиво з варенням, неможливо від такого відмовитися.

-Ой, дуже вам дякую, місіс Бріджес!- одразу розвеселився містер Аткінсон- Поки ми сюди їхали, то добряче встигли зголодніти. Я не проти пригоститися кавою із печивом. Пам'ятаю, що ваша домашня випічка одна із найкращих у Рейвенхарті.

-Ви мене завжди полюбляєте розхвалювати, містер Аткінсон- засміялася жінка, червоніючи та починаючи клопотатися із своїм кулінарним знаряддям- А чого бажаєте ви, містер Адамс?

-Дякую за пропозицію, але я краще відмовлюся- похитав головою похмурий поліцейський- Я приїхав здалеку і ще не встиг зголодніти. Більше втомився, але хочу одразу перейти до сенсу справи, а не витрачати час на каву з печивом.

Останні слова чоловік сказав із якоюсь гіркою іронією та кинув багатозначний погляд на свого гладкого начальника. Той лише знизав плечима та сором'язливо посміхнувся. Мати повернулася з кухні, куди ходила за печивом та тарілкою, і передала гарячий напій Аткінсону. Поки товстун насолоджувався кавою, мати спитала:

-А як же ще один ваш колега? Я бачила, що в машині за кермом лишився ще один хлопець. Чому б і його не запросити сюди, трохи відігрітися? А то ще й застудиться під дощем.

-Ой, це ви про Коха?- з набитим ротом перепитав начальник відділу та зневажливо махнув рукою із надкушеним печивом- Нікуди Кох не подінеться. Він ще надто молодий у нас і багато тут не здатен зробити. Йому ще вчитися та вчитися нюансам нашого тяжкого ремесла, яким ми заробляємо собі на шматок хліба. Він тільки відволікати буде нас від ґрунтовної бесіди та фактів. До того ж, Альфред залишився у машині, нічого йому лихого не станеться. Тепер я хочу передати слово містеру Адамсу, який хоче більш конкретно розібратися у цій справі.

-Я хочу задати вам декілька звичайних питань, місіс Бріджес- почав говорити Джефрі, склавши руки перед собою та нахиляючись вперед до жінки, яка сіла навпроти чоловіка- І сподіваюся, що ви зможете пролити світло на події у Рейвенхарті. Як давно ви знаєте про зникнення дітей?

-Ну це важко сказати, бо весь час я заклопотана справами по дому та працею у хлібному кіоску- знизала плечима мати, задумливо постукуючи себе пальцем по підборіддю- Але всі ці чутки різні люди переповідали на кожному куточку міста. Я думаю, що про зникнення дізналася саме більше, місяць назад. До того я не вірила у правдивість цих чуток, аж поки у однієї знайомої не зник син.

-Чи знаєте ви, що викрадач здійснює ритуальні вбивства своїх жертв із застосуванням сатанинських символів?- поцікавився Джефрі, уважно спостерігаючи за реакцією жінки.

-Ні, я вперше чую це від вас- шок матері був щирим, а здивування все більшим. Жінка тривожно перехрестилася- Помилуй боже нас всіх. Жахливо навіть й думати про таке, що хтось вбиває нещасних дітей заради незрозумілої бісовщини. Для чого це все потрібно? Не розумію.

-От і ми теж не розуміємо, місіс Бріджес- смутно зітхнув містер Адамс і напруга, яка перед тим панувала між ним та матір'ю раптом зникла, немов чоловік у чомусь хотів переконатися і результати його задовольнили- Тому стараємося проаналізувати все, що маємо на даний момент. Скажіть, будь-ласка, чи не здається вам в місті хтось підозрілим чи таким, що приховує щось від інших? Можливо, якісь друзі, знайомі, знайомі знайомих, далекі родичі? Подумайте гарно. Може є така особа? Будь-яка неординарна поведінка може відіграти зараз важливу роль для нашої справи. Бо самі подумайте - як це можливо, що дітей викрадають, вбивають, їхні тіла викидають на сміттєзвалище, а ніхто нічого не бачить та не чує?

-Ви думаєте, що вбивця не один і в місті його захищають?- запитала у відповідь місіс Бріджес- Невже хтось у нашому місті готовий підтримувати вбивства власних дітей задля незрозумілих порожніх цілей? Про це й подумати жахливо. Та цього вбивцю тут радо кожен на шматки б порвав за своїх діточок.

-Я радий чути про таку сильну позицію містян, пані- схвально посміхнувся Джефрі- Але ви починаєте уникати відповіді на моє питання. Я конкретно спитав вас, чи не бачили ви підозрілих осіб чи нестандартних дій від когось останні дні?

-Не знаю, я більшу частину часу настільки виснажуюся від своїх обов'язків, що просто не звертаю уваги на те, що відбувається довкола- похнюпила свою голову жінка- Я дійсно хотіла б вам допомогти, панове поліцейські, але нічого такого не зауважила. Конкретно мої знайомі нічого такого не вчиняли і поводили себе, як завжди. І від інших я теж не чула дивних речей. В нас тут і значних подій особливо до цього й не було.

-А як давно ви живете у Рейвенхарті?- задав нове питання поліцейський, уважно стежачи за місіс Бріджес.

-Ми приїхали сюди десять років тому- одразу відповіла жінка, зрадівши, що є тема, за яку вона може схопитися та розвинути- Оцей дім ніби наш родовий, сімейний. Він належав ще моїй прабабусі, а потім дідусю, моїм батькам і нарешті мені самій. Сам дім хороший та чудовий, але місто мало що пропонує нам для повноцінного життя. Воно зазнає вже занепаду. Більшість родин виїхала або через скрутне становище, або через оці викрадення. Тому мій чоловік теж мріє із часом виїхати до іншого міста, а цей будиночок залишиться чимось на кшталт дачі.

-Зрозуміло... - Джефрі кивнув головою та поліз до невеличкого портфелика, який стояв біля його ніг- Я хотів би вам ще показати ось таке оголошення про розшук. Чи не знали ви випадково хлопчика по імені Корі Флойд? Йому дванадцять років і він зник безслідно буквально на минулому тижні. Є всі надії сподіватися, що цей хлопчик досі живий і знаходиться десь у цьому місті. Подивіться уважно на фото, може щось пригадаєте?

Мати взяла до рук білу листівку та почала її уважно оглядати з усіх сторін. Губи жінки рухалися, коли вона читала текст, де описувалися дані зниклого хлопчика, а потім вона ще раз придивилася до фото. У розпачі, жінка похитала головою та повернула листочок чоловіку, сказавши:

-Вибачте, але цього хлопчика я ніколи до цього моменту й не бачила, присягаюся. Яке нещастя для його матері, дізнатися, що рідна дитина десь поділася і її життя під загрозою. А цей хлопчик здається ровесником моєї Фелісії. Я б місця собі не знаходила, якби її хтось викрав! Сподіваюся, що вам вдасться розкрити цю справу, панове поліцейські, та притягнути до відповідальності цього таємничого вбивцю.

-Безсумнівно так і буде, місіс Бріджес!- серйозно зауважив Джефрі, приймаючи до рук оголошення про розшук- Я вже декілька разів чув за цей візит про вашу доньку. І мені стало цікаво, скільки часу вона буде стояти під дверима та слухати нашу бесіду? Я був би не проти, щоб вона приєдналася до нас і теж подивилася на фото хлопчика.

-Що?- насупилася суворо мати та рішуче встала з дивану, пройшла до дверей і відчинила їх ширше так, що тепер всі побачили за ними худеньку дівчинку, яка від несподіванки відсахнулася в сторону та налякано поглянула на матір- І як довго ти тут стоїш, Фелісія? Чи не казала я тобі, що підслуховувати розмови дорослих це погано?

-Я... Я ...- ніяково похнюпила голову Фелісія- Мені просто стало цікаво, мамо. Я почула про зникнення дітей і дуже зацікавилася. Адже всі в місті та нашій школі тільки про ці зникнення й говорять.

-Не карайте так суворо юну леді, місіс Бріджес!- весело відгукнувся Джефрі, чим несказанно здивував всіх у кімнаті- Цікавість - то не гріх. Особливо коли перед нами така значна таємниця. Нехай дівчинка зайде та подивиться на фотографію. Можливо, саме ти допоможеш слідству, Фелісіє?

Принишкла дівчинка тихенько зайшла до кімнати, привіталася із чоловіками та підійшла ближче до Джефрі. Поліцейський простягнув їй листівку і вона взяла її до рук. Але в цей самий час озвався містер Аткінсон, який єхидним голосом заговорив:

-О, юна міс Бріджес, здається, що ми тільки нещодавно з вами вже бачилися. Ви зараз вдаєте із себе таку сором'язливу, це на вас не дуже й схоже. А я пам'ятаю, як ви розфарбували жахливими малюнками стіни в одному з під'їздів. Добряче я тоді набігався за вами, поки вдалося спіймати. Так, ніби цього було замало. Поки я оформляв протокол, ви перепаскудили фломастером важливі речові докази у моїй шафці та втекли через вікно відділку. Так що, пане Адамсе, я б не був дуже лагідним з цією особою. Вона в нас у відділку вже міститься на особливо почесному місці.

-Ви самі винні!- не втрималася та розлючено випалила Фелісія, блиснувши карими очима- Той під'їзд був надто старим і фарба на його стінах обсипалася. Я хотіла лише принести трохи барв для людей, щоб вони раділи. Адже в нашому місті так мало яскравих кольорів. Довкола лише сірість та похмурість. Мої дії нікому не зашкодили. А ви просто нудний пузань, який зриває всі вечірки, тому що сам не має правдивого смаку у розвагах.

-Фелісіє, в якому тоні ти розмовляєш з містером Аткінсоном?- розлютилася мати дівчинки.

В свою чергу Рей теж схопився на ноги, його обличчя розчервонілося і він, підвівши товстого пальця, гнівно просичав:

-Так значить нудний пузань? Ми вже переходимо до грубих слів? Ох, моя б воля та якби не ваша матір, то я з великим задоволенням закрив вас у відділку на три дні, щоб провітрилася голова і хоч трохи сенсу в ній з'явилося.

-Мене вже й так достатньо зачиняли у темній коморі саме через те, що ви скаржитесь постійно на мене мамі, як і деякі з вчителів у школі! Ніби ви й забули, коли самі були дітьми і вчиняли так само!- від тихої маски Фелісії й сліду не лишилося, тепер дівчинка сміливо та відкрито виступила проти товстого поліцейського.

Джефрі було дуже смішно зі сторони спостерігати за цією картиною. Розлючена мати, яка втратила дар мовлення від дій своєї доньки, сама маленька Фелісія, яка грізно наступала на Рея та начальник відділку, який на дві голови був вищим від дитини і теж далеко від неї не відстав у образливих звинуваченнях. Але дорогоцінний час плинув, на кону було життя хлопчика і тому Джефрі перервав сварку власним грізним голосом:

-Так, припиніть ви обидва! Містере Аткінсон, годі вже. Ваші особисті справи з міс Бріджес можна розв'язати вже після того, як ми розберемося з більш важливими справами. Ми ж не на базарі сидимо, чи не так? Фелісіє, прошу вас, погляньте уважно на фотографію та скажіть, чи не знаєте цього хлопчика, Корі Флойда?

Рей був змушений замовкнути і знову опуститися на диван. Свій гнів поліцейський заїдав новим печивом і час від часу кидав сердиті погляди на Фелісію, яка в свою чергу навмисно ігнорувала свого старого запеклого ворога. Натомість, дівчинка розгладила в руках листівку та почала дивитися. Великими червоними літерами там був напис: "Розшукується зниклий хлопчик на ймення Корі Флойд. Основні риси: Сіре коротке волосся, зелені очі, маленький шрам на лобі від падіння з велосипеду. Був одягнений в момент зникнення у червону куртку, чорні спортивні штани та білі кросівки з помаранчевими блискавками. Вік: дванадцять років. Зріст: 158 см. Якщо ви володієте якоюсь інформацією, то дзвоніть одразу по номеру відділку поліції або звертайтеся до місіс Флойд на адресу місто Рейвенхарт, вулиця Корілону, будинок дванадцять". Трохи нижче тексту розпочиналося фото. На ньому був зображений маленький хлопчик із великими смутними очима, який чимось скидався на налякану мишку. Він був таким крихким, жалісним та самотнім на фото, що Фелісії стало шкода цього незнайомого хлопця. Як так сталося, що вона ні разу не бачила його? Можливо, тому що він вчився у паралельному класі, а ще тому, що походить з такого спокійного типажу, який одразу не кидається в очі та весь час сидить на задній парті при навчанні?

-Ну що, якісь здогадки є?- поцікавився у дівчинки Джефрі, пильно стежачи за нею.

-Ні, я не знайома з ним- похитала головою Фелісія, підводячи налякані оченята на високого поліцейського- Але думаю, що він вчився у паралельному класі нашої школи. До цього моменту я про нього нічого не чула. Скажіть, будь-ласка, містере Адамсе, а Корі ще живий?

-Я щиро вірю в те, що хлопчик живий і у нас є всі шанси його врятувати з лап вбивці!- серйозно відповів поліцейський- Ніколи не треба втрачати надії. Ми робимо все, що можливе для його порятунку і сподіваємося, що ритуальні вбивства нарешті припиняться у Рейвенхарті.

-А можна я залишу собі цю листівку?- неочікуванно спитала дівчинка, піднявши догори руку з оголошенням- На всякий випадок, бо може я десь побачу цього хлопчика чи когось схожого на нього.

-Це було б чудово, Фелісія- схвально посміхнувся містер Адамс- Ти можеш залишити собі оголошення. У нас таких все-рівно багато і ми ще будемо розклеювати їх по всьому місту, коли погода трішки налагодиться. А ще від себе я хочу дещо додати- з цими словами Джефрі заліз рукою у кишеню та витягнув з неї маленьку глянцеву візитку. Чоловік дбайливо вклав її у руку Фелісії та продовжив говорити- Ось тобі мій особистий номер телефону. Ти можеш зв'язатися зі мною і вдень, і вночі. Час не важливий, головне, будь-яка інформація про нашу справу. Будь пильною, Фелісія, і якщо хоч на мить зауважиш щось дивне, незрозуміле чи страшне, то одразу дзвони мені та розповідай про все. Добре?

-Добре!- радісно погодилася дівчинка, відчуваючи себе справді важливою помічницею для поліцейських у цю мить.

-Тоді нам час вже йти! - почав збиратися Джефрі, підхоплюючи свого портфеля з підлоги- Дякую вам за гостинність, місіс Бріджес, та відповіді. Ми продовжимо розслідувати справу, а поки що, будьте пильними та бережіть свою доньку від зайвих пригод. У Рейвенхарті зараз небезпечно.

До цього прощання приєднався й Рей, який почав вихваляти смачну каву милої жінки та грозити наостанок пальцем Фелісії, яка у відповідь показала поліцейському язика та втекла до себе у кімнату, поки мати додатково не нагримала за таку поведінку. Місіс Бріджес провела чоловіків до вітальні, де вони забрали свій верхній одяг та парасольки. Рей вийшов першим, а Джефрі збирався слідом за ним, як його раптом спинила рука жінки. Здивований поліцейський подивився із німим питанням в очі місіс Бріджес. Та швидко заговорила:

-Я тільки що пригадала ще один такий випадок. Він може й не зовсім стосується цієї справи із викраденнями дітей, але, все ж таки, можливо це вас зацікавить теж. Колись декілька місяців назад тут стався жахливий інцидент. Я про нього так, поверхнево чула. Колись тут відбулася жахлива аварія, в якій загинуло двоє людей. Вижила тільки одна жінка. Це пані Дорсет, вона живе в кінці нашої вулиці у тому блакитному будиночку із жовтим парканом, що височить на пагорбі в стороні від інших домівок. Нещасна жінка зараз знаходиться в глибокому траурі після тих трагічних подій, але залишається привітною та опорою для нас всіх. А жителі нашої вулиці стараються підтримувати її всім, чим можуть. Але іноді в цієї жінки стаються періоди якоїсь відлюдькуватості і вона рідко коли залишає межі свого будинку. Хоча я її розумію. Втратити одразу двох близьких людей в один день - це просто розбило серце жінки на шматки. Але я вам раджу відвідати і її теж, спитати, можливо, що вона щось бачила. Пані Дорсет зараз працює дистанційно і тому частіше буває вдома ніж будь-хто в нашому місті. Можливо, що саме вона виявиться пильною до всіх дивних подій у місті.

-Дуже дякую вам за таку цінну інформацію!- щиро подякував Джефрі, діставши блокнотик та записавши собі все почуте- Я обов'язково знайду день та відвідаю цю самотню пані Дорсет і розпитаю її про події в місті. Кожна дрібниця зараз важлива. Бувайте, місіс Бріджес!

З цими словами поліцейський вийшов і скоро їхні машини від'їхали від будинку, а дощ все не припиняв лити з неба потужними течіями. Тяжко зітхнувши, жінка зачинила тихо двері, замкнула їх надійно та повернулася до своїх клопотів. Коли настала ніч, то Фелісія не змогла заснути. За вікном продовжувалася злива, а по всій кімнаті розповсюджувалися жахливі тіні. Наляканій дівчинці здавалося, що до неї лізуть з усіх сторін моторошні потвори. Ось один шкребе своїми гострими пазурами по шибі, намагається відчинити вікно та вдертися до кімнати дівчинки. А другий тягне свої довгі чорні руки з-під ліжка, бажаючи схопити Фелісію за ноги та втягнути її назавжди у своє моторошне царство Підліжжя. А із шафи навпроти на дівчинку дивилася висока відьма у темній шалі. Її червоні губи та бліда шкіра сяяли у мороці кімнати і здавалося, ніби зла чарівниця сміється з безпомічності Фелісії. Зібравшись з духом, дівчинка швидко схопилася з ліжка, підскочила до нічної лампи та увімкнула її. Серце під час цієї короткої подорожі гучно бухало у вухах Фелісії. Але коли світло затопило кімнату і вона озирнулася довкола, то побачила, що всі потвори зникли, розтанули безслідно. По вікну стукали тяжкі краплі дощу, під ліжком нікого не виявилося, а в шафі висіла виключно стара сукня матері і ніякої відьми там зовсім не було.

Перевівши подих, Фелісія повернулася до ліжка та натягнула собі ковдру прямісінько на голову. Її руки ще трохи тремтіли. Вона почала боятися панічно темряви ще з п'яти років, коли мати зачиняла її у темній тісній комірці за кожну малу провину. В такі моменти дівчинці здавалося, що стіни комірки стискаються та намагаються її розчавити фізично, а темні сутності роздирали її мозок раз за разом, радіючи тому, що їхня жертва нічого не може вдіяти. Тому Фелісія й досі полюбляла, щоб в її кімнаті горіло маленьке блакитне світелко нічника. Але мати навмисно забувала його увімкнути, немов хотіла привчити дочку скоритися темряві, прийняти її та припинити боятися. Фелісія не могла подолати свого глибинного незрозумілого страху. Для неї тіні були живими істотами, які не бажали жодного добра. Можливо, що саме вони ось так і викрадають дітей, а дурні батьки нічого й не помічають. Фелісія повернулася на інший бік та спробувала заснути. Але думки про викрадених дітей змусили її пригадати обличчя того Корі, хлопчика, який зник безвісти при загадкових обставинах і зараз знаходився незрозуміло де. Здавалося, ніби фото вирізали з оголошення та розмістили прямісінько перед внутрішнім зором Фелісії. Вона знову дивилася в його налякані зелені оченята, які немов питали її: "За що?" Чому саме мене викрали? "Чому моє звичне життя в одну мить пішло шкереберть? А чому ти нічого не зауважила та покинула мене в біді?" Звісно, що ці питання Фелісія вигадала сама. Проте, вони не давали їй заснути, викликаючи незрозуміле відчуття провини перед цим незнайомим хлопчиком. За власним хуліганством вона не помічала того, що дітей все частіше та частіше викрадають. Тепер у уяві дівчинки з'явилося суворе мужнє обличчя поліцейського Адамса, який дивився на неї із такою надією та вірою. Саме він перший повірив в неї та довірив пильнувати за ситуацією в місті. Від цих теплих думок Фелісія почала посміхатися та поступово розслаблятися. Вона почала мріяти, що їй вдасться самій розкрити цю таємну справу, що її приймуть до поліцейського відділку, а сам містер Адамс потисне їй руку та нагородить золотою медаллю за розкриття самої складної справи за всю історію існування поліції. Ці думки зігрівали душу Фелісії і дівчинка не зчулася, як міцно заснула. Уві сні її переслідували якісь моторошні рогаті тіні з крилами кажанів, а дівчинка намагалася втекти від них лабіринтами заплутаних коридорів та дверей, які вели у прірви та глухі кути. Весь час у вухах Фелісії лунав якийсь болісний і одночасно гнівний крик.

                             🔎🔎🔎

Наступного ранку погода значно покращилася і промені жовтого осіннього сонечка радісно освітлювали вулички Рейвенхарту. У їхньому світлі рідкісні дерева виблискували своїми яскравими шатами з червоного, жовтого та оранжевого листя. Краплі вологи світилися на асфальті, який не встиг ще просохнути повністю після ночі затяжної зливи. Дочекавшись, коли батьки поїдуть на роботу, з дверей будинку на вулицю вийшла Фелісія. На дівчинці була коричнева спортивна кофта, чорні штани та новенькі сірі кросівки. Довге каштанове волосся Фелісія сховала під в'язаною червоною шапочкою, а шию вона обгорнула шарфом в жовто-чорних тонах. Під рукою дівчинка тримала невеличкого кольорового м'яча. Тут не варто було дивуватися, адже Фелісія відрізнялася від інших дівчат тим, що більше тяжіла до хлопчачих розваг і зовсім не розуміла оцих забавок з ляльками та ігор у матері-доньки. Дівчинка полюбляла рухливі види спорту і тому часто бігала, гралася у футбол та волейбол, настільний теніс і кеглі.

Вдихнувши повними грудьми чисте прозоре повітря, Фелісія радісно посміхнулася. Сонечко приємно зігрівало її шкіру, а в повітрі вже відчувався такий кришталевий запах озону, який лишається завжди після дощів. Опустивши м'яч на землю, дівчинка почала вміло набивати його то однією ногою, то іншою. Коли їй це набридло, Фелісія почала ганяти м'ячик по всій вулиці, спеціально відштовхуючи його ногою якомога далі та намагаючись наздогнати. Захопившись грою та зовсім забувши про оточуючий світ, повністю у владі своїх фантазій, в яких вона була майстринею спорту, Фелісія не зчулася як подолала більшу частину своєї вулиці, діставшись до її протилежного кінця. Розігнавшись та особливо сильно вдаривши по м'ячу, Фелісія випадково запустила його так далеко, що він полетів вгору та перелетів через невисокий жовтий паркан блакитного будинка, який височів на високому пагорбі, розташовуючись окремо від інших домівок людей. Із свистом м'яч залетів прямісінько за дерева в чужому саду. Фелісія спинилася біля цього пагорба, задерши голову догори та вдивляючись у контури будинку.

-Чорт забирай, чому я така невезуча?- у розпачі вигукнула Фелісія, заламуючи руки від хвилювання- Я ж не хотіла! Це все випадково. І що тепер робити? Як дістати цей м'яч? Мама мене приб'є, якщо дізнається, що я влізла до чужого двору. Знову закриє мене у темній комірці на цілий день. Треба придумати якийсь вихід.

Фелісія ходила туди-сюди довкола цього пагорбу, ніяк не наважуючись наблизитися до заповітного будинку. Наскільки дівчинка пам'ятала зі слів матері, тут проживала самотня пані Дорсет, в якої декілька місяців назад сталася певна трагедія. Тому ця жінка зараз знаходилася у глибокому траурі і рідко залишала межі свого будинку. Фелісія ніколи не мала з пані Дорсет нічого спільного і не знала, яким чином відреагує жінка, якщо дізнається, що вона закинула їй у двір свого м'яча. Але дівчинка розуміла, що ходити довкола в нерішучості вона може цілий день, а діяти треба було тут і зараз. М'яч сам собою не повернеться їй до рук. Тому, обережно озирнувшись на всі боки та переконавшись, що ніхто не бачить її на вулиці, Фелісія почала обережно підійматися на пагорб, наближаючись до будинку.

Зблизька будинок здавався милим і дуже казковим, немов хатинка пряничного чоловічка. Стіни будинку були пофарбовані у ніжно-блакитний колір, рами вікон виявилися чистенькими та біленькими, а дах вкривала червона черепиця, що скидалася за формою на риб'ячу луску. Сам дім пані Дорсет складався з двох поверхів, а парадні двері виходили на невеличку зручну веранду, де можна було посидіти, відпочити та випити чаю. Довкола будинку була значна земельна ділянка і на ній росли фруктові дерева, декоративні кущі і якісь пізні квіти. Вершину пагорбу, немов корона величного короля, оточував невисокий дерев'яний паркан із середнього розміру зеленими воротами. Сам паркан був жовтогарячого кольору, який приємно зігрівав очі своїм світлом.

Підібравшись ближче до паркану, Фелісія трішки присіла, щоб її не було видно з вікон будинку і обережно придивилася крізь щілини огорожі до обширної території подвір'я. Переконавшись, що пані Дорсет або якої-небудь собаки там немає, дівчинка зібралася з духом для наступної частини ризикованої операції. Її серце шалено калатало в грудях, а руки спітніли від хвилювання, коли Фелісія вхопилася за вершину паркану та почала підійматися по ньому вгору. Осідлавши паркан, дівчинка обережно перекинула одну ногу, а потім й другу, аж поки спритно не перестрибнула огорожу. Потрапивши у двір, Фелісія почала ретельно обдивлятися територію, шукаючи свого м'яча. Вона сильно зраділа, коли побачила, що він заплутався у якомусь декоративному кущі зовсім неподалік від паркану. Можливо, що все зараз минеться без наслідків? Варто лише тихенько забрати іграшку, перескочити знову на іншу сторону паркану та втекти якомога подалі від цього місця, щоб ніхто й не знав, що вона була тут сьогодні. Хитро посміхаючись, Фелісія поплазувала повз будинок до кущів. Занурившись у колючі віти та сильно роздираючи обличчя та руки, дівчинка із великим зусиллям висмикнула свого м'яча на волю. Оглянувши улюблену іграшку, вона переконалася, що м'яч не постраждав і з ним все добре. Полегшено видихнувши, Фелісія виповзла з куща та вже збиралася повернутися до паркану, щоб втекти із чужого подвір'я, як раптом її увагу привернула одна цікава деталь. Під деревом високої яблуні розташовувалася купа сирої землі, яка складала собою дивовижний пагорб. Здавалося, ніби тут нещодавно копали ґрунт, а потім швидко повернули все на свої місця, але земля не встигла вирівнятися. Фелісія сильно зацікавилася, розглядаючи цей маленький пагорб, роздумуючи над тим, що могло ховатися в його таємничих глибинах. Із зусиллям відірвавши погляд від нього, дівчинка переконала себе, що це не повинно її стосуватися, а от якщо її помітять на чужому подвір'ї, то тоді біди неможливо було уникнути.

Фелісія вже наблизилася до паркану, коли раптом почула звук розбитого скла, який пролунав з будинку. Озирнувшись через плече, дівчинка почула дивну суміш звуків, серед якої вирізнялися чийсь гнівний придушений крик, глухі удари та високий істеричний жіночий голос. В одному з вікон промайнула темна довгов'яза фігура і так же швидко зникла. Здивована побаченим, Фелісія впустила з рук м'яча та почала підбиратися ближче до вікна, щоб одним оком зазирнути до будинку та побачити, що такого дивного там вчиняє таємнича пані Дорсет. Тихенько ступаючи ногами та озираючись по сторонам, немов вона стала справжнім грабіжником, дівчинка обережно наблизилася до біленького вікна, обхопила його нижній край руками, витягнула шию і зазирнула всередину.

Перед нею відкрився вид на красиву простору вітальню. Її стіни вкривали яскраві картини із пейзажами природи, а на підлозі простягався блакитний килимок із червоними та зеленими смугами. На розкішній тумбі із червоного дерева розташовувався сучасний широкоекранний телевізор. Навпроти нього був великий м'який синій диван, на якому могли б поміститися одразу декілька людей. Навпроти вікна розташовувалися ще одні двері і судячи по сходам, які вели глибоко вниз, ці двері вели до підвалу. Перед цими відчиненими дверима зігнулася навпіл висока худорлява жінка, яка боролася з кимось чи чимось невідомим, що намагалося підвестися по сходам нагору. Хто був внизу Фелісія ніяк не могла роздивитися. Єдине, що вона бачила, це була пані Дорсет, яка не давала незрозумілій істоті вирватися на волю. Довге чорне волосся жінки хилиталося із сторони в сторону, спадаючи на її видовжене худорляве обличчя. Бліда шкіра, здавалося, сяяла зсередини містичним сяйвом. Гострі ніс та підборіддя робили пані Дорсет схожою на якусь моторошну відьму зі страшних казок, які читала Фелісія. Це переконання дівчинки підкріплювалося тим фактом, що обличчя пані Дорсет було спотворене цілим мереживом потворних шрамів. Рожеві лінії проходили через праву брову жінки, весь її лоб, обривалися перед одним оком і продовжувалися до самої щоки та шиї. Дорсет весь час ховала ці шрами власним чорним сплутаним волоссям. Фігуру жінки облягав чорний светр та шкіряна спідниця такого ж кольору.

Весь цей час істота внизу сходів видавала розлючений придушений крик, намагаючись вирватися на волю та потрапити до вітальні. А пані Дорсет сичала крізь зуби щось гнівне та отруйне і не давала тому чомусь вийти за межі дверей. Через якусь мить крики урвалися і пані Дорсет щезла у темній глибині, яка починалася за дверима. Згодом жінка повернулася, розлючено ляснула дверима та зачинила їх на замок, прогорнувши в ньому червоний ключ. Пані Дорсет сховала його у кишеню спідниці, а потім втомлено зітхнула, занурила обличчя у свої руки із тонкими довгими пальцями і здавалося, що заплакала. Плечі жінки здригалися від стримуваних сліз, які рвалися на волю.

Фелісія не розуміла, свідком чого вона зараз стала. З ким боролася пані Дорсет? Чому її обличчя настільки спотворене жахливими шрамами? Що за істота настільки гнівно могла кричати? Кого тримає за зачиненими дверима ця загадкова жінка? І чому вона плаче? Невже це все через її власне нещастя та цей траур, про який говорила колись мати дівчинки? Фелісія знала, що їй не варто було затримуватися тут та сунути свого носа у справи абсолютно чужої незнайомої жінки. Вона повинна йти звідси, поки не стало пізно. Всім своїм єством Фелісія відчувала, що це не зовсім правильно, що вона побачила цей дивний епізод із життя відлюдькуватої пані Дорсет. Але, коли Фелісія почала повзти подалі від вікна, то раптом побачила, що висока жінка помітила її через скло і тепер дивилася на неї. Цей крижаний погляд глибоких серйозних очей із темними колами під повіками прикував до місця Фелісію. Дівчинка вся ніби примерзла до землі перед вікном, не в силах відвести своїх власних очей від обличчя жінки. Фелісія сама сильно зблідла від незрозумілого страху, який заворушився всередині її душі. Зараз дівчинка та жінка нагадували зі сторони удава, який гіпнотизував свою жертву-кролика вбивчим поглядом. Дивовижна сцена, яка сталася перед тим, тепер немов поєднала між собою цих двох однією моторошною таємницею. Фелісія розумом усвідомлювала, що їй треба тікати якомога далі, але її тіло не слухалося здорового глузду і дівчинка не здатна була й поворухнутися. Вона лише мовчки стежила, як пані Дорсет повільно виходила з вітальні, відчиняла вхідні двері та підходила до неї, зупинившись за декілька кроків. На близькій відстані жінка здавалася високою стрункою тополею, чия голова на довгій тонкій шиї губилася десь у далечині. Чорне волосся легко ворушилося від вітерця, що панував на вулиці. Довгі вії жінки все ще блищали від сліз, хоча тепер вона не плакала, а зосереджено та пильно вдивлялася у обличчя Фелісії, від чого останній було не по собі. Пані Дорсет здавалася красивою жінкою, але яку зламало життя, додавши їй трохи сивини на кінчиках волосся та зморшок на лобі, в куточках рота та вздовж очей. Страшні ушкодження на обличчі перетворили колись красиву величну жінку у страшну відьму. Зблизька старі шрами здавалися ще більш потворними та псували жінці зовнішній вигляд, відштовхуючи від неї. Нарешті, через декілька хвилин мовчання, жінка заговорила приємним голосом, який трохи тремтів:

-Що ти тут робиш, дівчинко? Здається, що ми не знайомі, хоча я й не впевнена, що це так.

-Я... Я не хотіла підглядати за вами, пані Дорсет- налякано відповіла тихим голосом Фелісія, відходячи від вікна та поступово задкуючи до паркану- На ваше подвір'я випадково закотився мій м'яч і я лише хотіла його забрати. Ви не подумайте нічого поганого, я не з метою зробити щось лихе.

Висока жінка нахилилася та підібрала кольоровий м'ячик, який лежав на землі там, куди його кинула дівчинка перед тим, як підійти до вікна. Покрутивши його у руках, пані Дорсет посміхнулася якоюсь болючою посмішкою, знову перевела погляд своїх красивих зелених очей на Фелісію та почала підходити ближче до дівчинки, простягаючи їй м'яча зі словами:

-Так це все лише через одну іграшку? Всього-навсього? А ти не могла просто постукати у ворота та попрохати мене віддати її тобі, замість того, щоб вдиратися на чуже подвір'я? Йди сюди, я віддам тобі твою річ. Як тебе звати, дівчинко?

-Фелісія.... -трохи сміливіше сказала дівчинка, зрозумівши, що жінка не буде її сварити за такий дивний вчинок, як проникнення на територію домогосподарства іншої людини- Ви праві, я якось не подумала. Вибачте, просто все сталося дуже швидко, а я не хотіла вас турбувати. Вся наша вулиця розповідає про вашу самотність та горе, тому я щиро вам співчуваю. І розумію, що вам могло бути не до мене та моїх проблем з м'ячем. Це я була винна в тому, що він опинився за вашою огорожею. Дякую вам за все, я заберу свою річ і піду, а вас благаю не казати мамі, що ви мене тут бачили.

Дівчинка наблизилася до високої привітної жінки та взяла з її рук свого м'ячика. Але тільки вона це зробила, як висока пані схопила Фелісію сильною рукою за іншу кисть, притягнула до себе, її обличчя змінилося на гримасу злості і вона просичала дівчинці:

-Я знаю! Знаю все! Знаю, що ти брешеш нахабно мені в очі. Ти не Фелісія. Твоє ім'я Карен. Ти насправді Карен! Моя Карен! Чому ти від мене ховалася? Чому змусила мене страждати? Чому полишила мене на самоті на всі ці місяці? Ти підеш зі мною, бо твоє місце у рідному домі. Я в тебе відіб'ю бажання брехати рідній матері.

-Що за нісенітниці?- злякалася Фелісія та почала вириватися із міцної хватки пані Дорсет- Мене звати Фелісія, я ніяка не Карен. Я не розумію про що ви говорите. І ви не моя матір. Відпустіть мене! Відпустіть, інакше я закричу!

-Не можу.... Не можу ....- раптом затремтіла висока жінка і на її обличчі з'явився страх, вона озирнулася на свій власний дім та швидко зашепотіла- Він завжди поряд. Завжди стежить за мною. Ходить по дому. І прохає мене, прохає здійснювати це раз за разом. Все заради твого повернення. Твоєї безпеки. Навіть зараз він стоїть та дивиться з вікна моєї спальні. Стоїть біля шиби та сміється з моєї слабкості та нерішучості. Я повинна бути сильною. Тебе потрібно захистити, Карен. Потрібно заховати від нього так глибоко, як тільки зможу.

Зрозумівши, що вона потрапила до рук божевільної, Фелісія відчула, що всередині неї все похололо. Потрібно було діяти негайно, щоб вирватися з рук пані Дорсет. І дівчинка з усього розмаху вдарила жінку по обличчю своїм м'ячем. Та закричала від болю та послабила свою хватку. Фелісія нанесла їй ще один удар ногою та кинулася до паркану. Дівчинка заскочила на нього та почала перелазити. Але тут відчула, як її схопили за одну ногу позаду та почали сильно тягнути назад. Озирнувшись, Фелісія побачила, що пані Дорсет силкується втягнути дівчинку знову до свого подвір'я. Весь цей час жінка із скуйовдженим волоссям та шаленим гарячковим поглядом очей шепотіла крізь зуби:

-Не йди, Карен.... Не кидай мене знову, не залишай мене у цьому проклятому будинку на самоті. Він бажає крові. Він не спиниться. Це я в усьому винна. Я його прикликала на свою голову. І він ніколи не заспокоїться.

-Відчепіться від мене! Відчепіться! Заберіть свої руки геть! Клята відьмо!- розлютилася Фелісія, і почала виривати власну ногу з рук жінки.

Через декілька хвилин мовчазної запеклої бійки, Фелісія вирвалася від пані Дорсет. Її нога миттєво вискочила з кросівка і дівчинка болюче впала на протилежну сторону паркану. Вона сильно вдарилася об землю і від удару в неї перехопило дихання, а перед очима затанцювали кольорові плями. Але звук запорів хвіртки, яку поспішно відчиняли, привів Фелісію до тями. Підхопившись на ноги та тримаючись за забиті боки, дівчинка побігла вниз по пагорбу, подалі від цього дому та божевільної пані Дорсет. Коли Фелісія вибігла на середину вулиці, то вона зупинилася і тривожно озирнулася через плече. На вершині пагорбу стояла висока фігура Дорсет. Жінка мовчки дивилася вслід дівчинці, а потім похитала головою у розпачі зі сторони в сторону та приклала пальця до губ. Чомусь цей жест пані Дорсет сильно налякав Фелісію і вона зрозуміла для себе, що якщо вона кому-небудь розкаже про події у чужому подвір'ї, то Дорсет зробить щось лихе із нею. Постоявши пару хвилин, пані Дорсет повернулася до свого подвір'я та закрила із металічним гуркотом свою хвіртку, знову відгородившись від цього світу.

Важко дихаючи, Фелісія повернулася додому. Бажання гуляти та гратися після пережитого миттєво зникло, поступившись місцем страху та цікавості. Коли дівчинка заходила додому, то до неї одразу кинулася мати, яка встигла вже повернутися з роботи. Розлючена жінка одразу нависла над нею і, показуючи на її брудний одяг та ногу без кросівка, почала гримати:

-Де ти знову була, Фелісіє? Що це за вигляд такий? Куди подівся твій кросівок? Ти знову шукала проблеми собі на голову? Забула, що я казала тобі? Я наказувала гратися тільки біля будинку та далеко не відходити. Ну, чого мовчиш? Відповідай!

Фелісія поглянула у очі матері, в яких палало полум'я правдивого гніву і заклякла. Спочатку дівчинка хотіла розповісти матері про дивні дії пані Дорсет, про крик з її підвалу, про те, як її саму ледве не схопила жінка. Але слова десь застрягли на півдорозі до горла та змішалися з іншими тривожними думками. Її розповідь призводила до того, що вона сама вдерлася на чужу територію, як справжня бандитка, а цього мати не прийме точно. Своїм м'ячем вона могла розбити щось в чужому будинку і її сім'я платила б за це. У дивовижну історію Фелісії мати теж не повірила, бо сама особисто співчуває горю Дорсет і вирішила б, що дівчинка сама викликала агресію в жінки. До того ж, вона й сама не зрозуміла свідком чого стала у подвір'ї дому пані Дорсет. Надто мало фактів вказували на якусь провину з боку Дорсет, а от все було проти самої Фелісії, яка робила там незрозуміло що. Та ще й мати, яка ніколи не слухала доньку, а готова була її засудити, знайти в її діях новий проступок та знову її покарати. Додатково до цього, Фелісія пригадала моторошний погляд Дорсет та її прикладений до вуст палець. Очі жінки в ту мить не бажали нічого доброго для Фелісії. Раптом, вона справді відьма та накладе якесь прокляття на неї, якщо вона спробує розповісти про події у подвір'ї дому?

Замість потрібних слів, Фелісія просто заплакала та сказала:

-Я знаю ... Просто впала і випадково втопила у калюжі м'яч та кросівок.

-Йди до ванної кімнати та вмийся!- тяжко зітхнула мати, обхопивши руками скроні- А потім - марш до своєї кімнати. Сьогодні посидиш без обіду і нікуди не підеш гратися. Ти вже достатньо зробила на сьогодні. Господи, за що ж ти мені дав таку неспокійну дитину, від якої вічно одні проблеми? І яка з тебе допомога на старість виросте? Йди, бачити тебе сьогодні не хочу.

Роздягнувшись та вмившись нашвидкоруч, Фелісія прожогом побігла до своєї кімнати та кинулася одразу на ліжко. І лише тут дівчинка дала волю своїм сльозам. Звісно, що вона ще легко відбулася лише словесним вироком та її не закриють цього разу у темній тісній комірці за провину. Але події цього клятого дня в суміші з материним гнівом змішалися у голові Фелісії докупи і тепер пекучий біль душив її ізсередини. Дівчинка відчувала себе розгубленою та непотрібною. Її не розуміли, її не приймали. Тут, наодинці із собою, Фелісія раптом усвідомила, що вона спеціально все своє свідоме життя вчиняла різні дурні вчинки, прагнучи більшої батьківської уваги. Бо весь час вони були зайняті своєю роботою і ніби забували про її існування на довгий час. Тому не дивно, що Фелісія не захотіла поділитися з матір'ю своїми страхами та небезпечними пригодами, які вона пережила сьогодні у подвір'ї пані Дорсет.

Зараз дівчинка відчувала себе розгубленою і не знала, як їй правильно вчинити. Втамувавши власні сльози, вона зібрала волю у кулак і сіла на власному ліжку. Біля нього розташовувалася старенька дерев'яна шафка і на ній лежала глянцева візитна картка поліцейського Джефрі Адамса. Фелісія взяла її до рук та поглянула на викарбуваний на ній номер телефону. В її свідомості з'явився образ мужнього чоловіка, який переконував її дзвонити у будь-який час, якщо вона помітить щось незвичне та дивне. Чи не були саме дивними дії пані Дорсет та її слова? Кого вона тримає за дверима власного підвалу? У вухах Фелісії знову пролунав жахливий крик, сповнений гніву та болю. Хто ж міг так кричати та чому його варто було утримувати під замком? Дівчинка взяла до рук свій телефон та почала набирати перші цифри номеру поліцейського, як раптом її пальці завмерли над екраном. Вона знову пригадала крижані очі пані Дорсет, її останній погляд вслід їй та зловісний жест, який спонукав Фелісію тримати в секреті все побачене сьогодні у будинку. Від цих спогадів руки дівчинки затремтіли і вона погасила екран телефону, відкинувши його в сторону.

Затиснувши візитку в кулаці, Фелісія глибоко замислилася над тим, чи правильно вона вчиняє, що не повідомила поліцейського про пані Дорсет. І, раптом, фантазія почала малювати дівчинці зовсім іншу сцену. Сцену того, як вона сама проникне до дому пані Дорсет, спуститься до цього підвалу, побачить, хто там закритий, розпитає його про все і допоможе поліцейським розкрити надзвичайно секретну справу. Тоді сам містер Адамс нагородить дівчинку медаллю, буде рекомендувати її своїм колегам, а містер Аткінсон від заздрощів нарешті лусне. Ці мрії вселили якусь відвагу та рішучість до серця дівчини. Тому вона сховала візитку до шухляди шафки, а, запустивши руку під подушку, дістала зім'яте оголошення про розшук. Дивлячись у смутні очі Корі Флойда на фото, Фелісія відчувала, що дивна поведінка пані Дорсет якось може бути пов'язана із зникненням цього хлопчика. І відповідь крилася за дверима цього підвалу, замкненого на червоний ключ. Фелісія звернулася до фотографії рішучим тоном:

-Нічого, я обов'язково розкрию таємницю твого зникнення і того дивовижного підвалу. І тоді всі дорослі будуть змушені визнати, що Фелісія Бріджес на щось здатна і може вчинити не тільки хуліганство, а й значний героїчний вчинок.

Рішення було прийняте у цю саму мить. Цієї ночі Фелісія збиралася втекти з батьківського дому для того, щоб в сутінках проникнути на територію будинку пані Дорсет, дослідити його і спробувати зазирнути за двері підвалу. Звісно, що це була ризикована місія, адже підступна відьма може бути насторожі. Проте у цей момент Фелісія не сумнівалася у власних силах. Вона вже змогла раз втекти від Дорсет. Дівчинка готова була спробувати здійснити це ще раз, але вийти з будинку на цей раз із розкритою таємницею у кишені та важливими доказами для слідства. Поглянувши у вікно, Фелісія зрозуміла, що їй доведеться просидіти надто довгий час у власній кімнаті та ще й без обіду. Але це були дрібниці у порівнянні з тим, що на неї чекало. Лише одна згадка про моторошну пані Дорсет та її проклятий будинок змушувала шлунок дівчинки болісно стискатися. Сьогодні вночі все й вирішиться. Вона спуститься у самісіньку пащеку звіра лише для того, щоб вийти цілою, неушкодженою та з доказами причетності Дорсет до викрадень дітей. Невже за цим всім дійсно стоїть ця таємнича та божевільна жінка? Але навіщо вона це все робить? Фелісія нічого не розуміла і сподівалася, що за дверима підвалу вона віднайде всі потрібні відповіді, яких так потребувала.

Дівчинка лягла на ліжко і не зчулася, як знову заснула. Певно, далися взнаки емоційні хвилювання сьогоднішнього дня. Уві сні дівчинка бачила заповітні двері, блукала заплутаними лабіринтами кімнат та глухих кутів, чула крик гніву, гарячковий шепіт божевільної жінки, а її переслідувало видіння моторошної темної фігури. Ця фігура виглядала з вікна другого поверху будинку пані Дорсет. Її контури були людськими, але голову прикрашали довгі гострі роги, на руках були пазурі, а за спиною розгорталися чорні крила із тонкою мембраною, немов у кажана. Обличчя фігури не вдалося розгледіти, проте темряву пронизували її злісні ненажерливі червоні очі, а голову дівчинки переповнювали шепіт та стогони болю. Ці кошмари ще довго терзали свідомість Фелісії до її повного пробудження.

🗝️🗝️🗝️

Після вечері, яка пройшла у тихій атмосфері, Фелісія знову поквапилася до себе в кімнату та почала чекати на настання ночі. Вона довго крутилася у ліжку і сон на цей раз не йшов до неї. Та і як вона могла спати, коли з кожною годиною наближався час її самої ризикованої операції? Іноді Фелісія дивувалася сама з себе, адже хто ще міг наважитися після всіх ранкових пригод знову повернутися до будинку тієї божевільної та дивної жінки? Дівчинка відчувала серцем, що в тому будинку вона віднайде відповіді на всі питання. А ще її дуже цікавив той факт, що коли пані Дорсет схопила її за руку, то зверталася до неї, як до якоїсь Карен. Ким могла бути ця Карен по відношенню до Дорсет і чому вона проекціювала цей образ саме на Фелісію? Цього дівчинка поки не знала, але бажала в усьому розібратися сама.

Коли морок затопив її кімнату, а у сусідньому приміщенні тихі розмови батьків повністю затихли, Фелісія почала діяти. Вона відкинула ковдру, запалила нічник, пройшла до шафи та нашвидкоруч одяглася у теплий одяг та стареньке взуття. Далі дівчинка тихенько прочинила двері своєї кімнати та прислухалася. Не почувши жодних кроків чи голосів, вона навшпиньках почала проходити повз кімнату батьків, щоб дістатися до кухні. Довкола неї всюди панувала непроглядна тінь і Фелісії здавалося, що звідти на неї дивляться червоні очі та страшні рогаті морди. Вона відчувала подих цих потворів на своїй спині, дотик їхніх холодних лап із довгими гострими пазурами. Мурахи пробігали по спині дівчинки, але вона не могла увімкнути світло, щоб розігнати своїх незримих противників. Це точно розбудило б батьків. Тому Фелісії доводилося просто заплющувати очі і обережно йти вздовж стіни до знайомої кухні. Її серце швидко калатало в грудях і найбільше всього дівчинка боялася, що монстри схоплять її та закинуть до тісної комірки. Проходячи повз двері цієї кімнатки для швабр, Фелісії стало зле. Перед очима в неї заплигали кольорові плями, вона обхопила свою голову руками та втрималася від крику, який просився назовні. Довкола неї потвори зібралися тісним колом та шепотіли без упину. На якусь мить Фелісії здалося, що дверей до комірки немає, а замість них там розташований рот великого чудовиська з гострими іклами. І ця темна прірва бажала проковтнути дівчинку та ніколи більше її не відпускати. Руки та ноги тремтіли, але Фелісія змушувала себе йти вперед та боротися із нападом раптової паніки. Діставшись до кухні, вона відкрила верхню шафку і там побачила заспокійливий блиск чорного ліхтарика. Схопивши його до руки, дівчинка миттєво увімкнула його та обвела приємним білим світлом всі найтемніші кутки дому. Жодних монстрів не виявилося, а в коридорі були лише звичайні двері до тієї ненависної комірки.

Перевівши дух, Фелісія підібрала з кухонного столу стару ганчірку для миття посуду. Її вона прив'язала до передньої частини ліхтарика, щоб його світло не було таким яскравим і не кидалося одразу в очі. Коли Фелісія переконалася, що все у неї готово, вона тихенько пройшла до вхідних дверей. Смикнувши їх декілька разів, дівчинка вилаялася. Двері були міцно зачинені на ключ і тепер їх неможливо було відчинити. Скоріше за все, ключ до дверей зберігався у шафці біля ліжка батьків. Але йти зараз туди було кепською ідеєю. Треба було вигадати інший спосіб на те, як залишити будинок цієї ночі.

Хаотично роздумуючи над своїм положенням, Фелісія раптом здогадалася, що вона мусить робити. Вона поквапилася до своєї кімнати, відчинила власне вікно та почала обережно спускатися з нього на жовтий сухий газон подвір'я. У обличчя дівчинці повіяло холодне нічне повітря і вона зіщулилася від неприємних відчутів. Перестрибнувши на землю, Фелісія сильніше загорнулася у свій теплий одяг. Назовні було трохи світліше від срібного ріжка місяця та маленьких дрібних зорей на темному полотні неба. Дівчинка обережно вийшла на дорогу та озирнулася довкола. Вулицю освітлювали високі оранжеві ліхтарі, але їхнє світло було настільки слабким, що майже нічого не давало і було нездатним розігнати могутні тіні, що клубочилися довкола. Контури темних будинків з двох протилежних сторін скидалися за формою на гігантів, що лягли відпочити серед голих дерев. В жодному з вікон не світилося світло. Фелісія знала, що на їхній вулиці залишилося не так багато людей. Лише в деяких з них жили люди, а більша частина була віддана у владу природі, яка поглинала поступово старі, покинуті людиною, будівлі. Довкола панувала мертва тиша, лише шелестіло жовте листя, котре носив по асфальту легесенький вітер.

Дівчинці було трохи страшно ось так йти по напівтемній вуличці самій, тримаючи у руці ліхтарик. Його тьмяне світло пробивалося крізь тканину на скельці, освітлюючи місцевість на відстані декілька кроків від Фелісії. Із замиранням серця дівчинка почала підходити до високого пагорбу, що височів в кінці вулиці. В темноті він здавався моторошним горбом міфічної істоти, заритої глибоко у землю. На вершині цього горба височів блакитний казковий дім пані Дорсет і його вікна теж були темними. Обережно піднявшись на вершину, Фелісія знову перелізла через жовту огорожу та тихенько плигнула у суху траву на подвір'ї. Важко дихаючи, дівчинка обережно обвела ліхтариком територію подвір'я, щоб переконатися, що божевільної жінки ніде немає. Найбільше всього Фелісія боялася, що дивна незнайомка чекала цілий день на неї і зараз вихопиться з хащів та спробує її схопити. На щастя, довкола було тихо та спокійно і ніхто не з'явився із темного саду назустріч дівчинці. Полегшено видихнувши, Фелісія почала наближатися до будинку. Раптом, вона спиною відчула, що за нею хтось пильно спостерігає. Різко озирнувшись, Фелісія навела ліхтариком на невеличкі декоративні кущі. В них щось ворушилося і від рухів цієї істоти гілочки тремтіли та тріщали.

Руки дівчинки спітніли, коли вона почала наближатися до цих кущів. Нахилившись над ними, вона розгорнула вільною рукою їхні гілки та зазирнула всередину. Нічого там не виявилося. Зітхнувши, Фелісія вже збиралася відійти геть, як несподівано з цих кущів прямо їй в обличчя кинулася темна кудлата тінь. Скрикнувши, дівчинка впала на землю та впустила у траву свій ліхтарик. Вона опинилася у суцільному мороці. І одразу кровожерливі тіні з червоними очима та гострими пазурами накинулися на неї із придушеним гарчанням. Серце дівчинки готове було вискочити з грудей, вона затисла руками вуха та міцно заплющила очі, щоб не бачити свої живі кошмари. Але згодом Фелісія почула шерхіт крил і розплющила одне око. У темноті вона побачила, як по небу летів темний силует великого птаха. З його чорного дзьоба вирвалося сердите каркання. Тремтячими руками Фелісія почала мацати руками траву, шукаючи свій ліхтарик. Нарешті вона побачила його слабке світло і взяла до рук. Посвітивши ним довкола, дівчинка зрозуміла, що то був лише ворон і більш нічого.

-Яка я дурна, перелякалася звичайного птаха- нервово сміючись, сказала сама собі Фелісія, прибираючи волосся з обличчя.

Прислухавшись до нічної тиші, дівчинка переконалася, що її придушений крик ніхто не почув і пані Дорсет теж не прокинулася. Обережно просуваючись далі, Фелісія продовжувала освітлювати ліхтариком собі дорогу до будинку. Маленьке коло світла вихопило по праву руку від дівчинки великі контури автомобіля. Підійшовши ближче, Фелісія побачила, що це легковий автомобіль чорного кольору. Чомусь вранці вона його зовсім не помітила або його взагалі тоді не було. Але для чого тоді пані Дорсет витягнула машину зі свого гаражу та розмістила її перед будинком? Цього Фелісія не розуміла, тому вирішила детальніше придивитися до автомобіля. Він виглядав дійсно дивно. Лобове скло було вкрите тісною павутиною тріщин, передня частина машини являла собою зім'яте залізо і з-під капоту вгору підіймався чорний стовп диму із противним запахом бензину. Радіатор був тотально знищеним, а його поверхню вкривали якісь засохлі червоні плями. Фелісія схилилася над ними та освітила повністю, щоб оглянути детальніше.

-Це що, кров?- налякано спитала дівчинка, відчуваючи, як всередині у неї все перевернулося догори ногами.

Зазирнувши до салону, Фелісія не побачила там нічого цікавого. Обійшовши автомобіль довкола, дівчинка помітила смуги застиглої крові на багажнику позаду машини. Фелісія спробувала відчинити багажник, але він не піддавався. Був потрібен ключ до автомобіля, а він міг знаходитися де завгодно. Покинувши автомобіль, Фелісія почала рухатися далі. Коли вона підходила до дому, то несподівано краєчком ока побачила світло в одному з верхніх вікон. Налякано відсахнувшись в сторону, дівчинка згасила свій ліхтарик. За склом вікна вона побачила дивну фігуру. Цей силует був високим, його голова здавалася дивної форми, а зверху її оздоблювали довгі роги. За спиною у незнайомого спостерігача постійно рухалися величезні шкіряні крила, немов у кажана. Торс фігури облягала довга чорна мантія, яка ворушилася сама по собі, ніби від сильного вітру. Але найбільше Фелісію вразили очі - червоні, сповнені ненависті та голоду, хитрощів та смертельної небезпеки. І ці очі пильно стежили за дівчинкою внизу, не відводячи свого моторошного погляду та пронизуючи Фелісію до самої душі.

Коли дівчинка кліпнула очима, то вікно було вже знову темним, а нікого в ньому не виявилося. Що це таке було? Що за мару вона побачила? Тільки зараз Фелісія встигла пошкодувати, що вирішила навідатися до цього таємничого будинку пані Дорсет. Тут діялися незрозумілі та жахливі речі. Ще не пізно було втекти звідси та зателефонувати поліцейським. Але що вона їм скаже? Що вночі знову вдерлася на чужу територію і бачила у вікні.... Кого бачила? Самого Люцифера? Проказавши собі ці слова, Фелісія зрозуміла наскільки вони по дурному звучать насправді. Всі вирішать, що вона здуріла вкрай. Дівчинка не була впевнена в тому, що вона насправді бачила у вікні. Знаючи, що з п'яти років її переслідують темні сутності, що ховаються у мороці, Фелісія не довіряла самій собі. Ніхто ці сутності ніколи не бачив, окрім неї самої. Значить, що й Люцифера могло не існувати, вона сама його вигадала від страху перед темрявою.

Заспокоївши себе такими думками, Фелісія рішуче зібрала свою волю в кулак та змусила себе наблизитися до будинку пані Дорсет. Великі вхідні двері немов запрошували дівчинку відчинити їх та розгадати всі секрети цього будинку. Але коли Фелісія спробувала увійти, то зрозуміла, що двері зачинені на ключ та не відчиняються.

-От і приїхали!- засмучено видихнула дівчинка- Все було даремно. Уявила себе крутим детективом, а, насправді, нічого я не здатна зробити. Не розбивати ж вікна чужого будинку, щоб дістатися всередину?

Посмикавши вхідні двері за ручку, Фелісія в розпачі відійшла від них подалі. Треба було негайно щось придумати або йти геть. Цілу вічність вона не могла тут стояти та на щось сподіватися. Дівчинка вирішила обійти дім довкола, щоб подивитися чи, раптом, немає десь позаду ще одного входу до будинку. Її здивуванню не було меж, коли Фелісія досягла того місця будинку, де розташовувалося вікно, з якого на неї дивився Люцифер чи істота схожа на нього. Саме перед цим вікном на траві лежало дві старі розбиті шафи, що гармонійно стояли одна на одній, формуючи ідеальну піраміду для того, щоб залізти вгору та досягти вікна. Але навіщо пані Дорсет знадобилося викинути ці шафи та ще й залишити їх таким дивним чином перед самим таємничим вікном? Раптом, це всього-навсього пастка і все було сплановано божевільною жінкою?

Фелісія кинула погляд на далекий жовтий паркан. Здавалося, що варто тільки повернути назад, перескочити на вулицю та повернутися у надійне ліжко і тоді всі страхи закінчаться одразу. Їй не треба потрапляти до чужого будинку, нишпорити в ньому та знати правду про те, хто кричав за дверима підвалу. Проте, зайшовши так далеко, Фелісія не готова була вже здаватися та боягузливо тікати до батьків. Раз почала справу, то потрібно її закінчити. Заспокоюючи себе думками про те, як вона стане героїнею, розкривши таємницю пані Дорсет, яка точно щось приховує від світу, Фелісія взяла ліхтарик в зуби та почала обережно підійматися на піраміду із шаф. Це було дійсно страшно та незручно. Шафи хилиталися під дівчинкою, а ще й скрипіли, коли вона наступала на них ногами. Більше всього Фелісія боялася боляче впасти з цієї ненадійної піраміди чи наробити галасу, який точно розбудить пані Дорсет. На щастя, дівчинці вдалося дістатися верхнього поверху без пригод. Придивившись до вікна, вона страшно зраділа. Воно відчинилося від вітру та тепер рама тихенько рухалася із сторони в сторону. Зібравшись з духом, Фелісія спочатку перелізла на підвіконня, а потім стрибнула у саме приміщення. Обережно посвітивши ліхтариком, вона побачила, що потрапила у якусь тісну комірку. Тут повсюди лежали старі коробки, на поличці стояв зламаний вентилятор, а на протилежній стороні розташовувалася велика старовинна картина на якій була зображена досить дивна сцена. В нічному лісі люди у старому одязі сиділи колом на землі, а в центрі перед ними виступала людиноподібна істота із козлячою головою. На її рогах висів вінок із зеленого листя. Схоже, що цей козлик щось пророкував людям, які зібралися довкола нього. Але від цієї великої картини Фелісії стало незручно, бо погляд мальованого Люцифера здавався надто живим і він немов пильно слідкував за діями дівчинки, чекаючи на щось. Від цього мороз пройшовся по шкірі Фелісії і вона змусила себе відірвати погляд від цієї картини.

Освітлюючи ліхтариком тісну кімнату, засипану старими речами, Фелісія почала обережно просуватися вздовж коробок, щоб нічого не перекинути та не наробити зайвого галасу. Підійшовши до протилежної стіни дівчинка побачила, що там міститься полиця, а на ній лежить книга. У цієї книги була чорна палітурка та золота оздоба, яка облетіла від часу та вологості. Назву вже не можна було розібрати. Фелісія спробувала взяти книгу до рук, але та навіть не поворохнулася з місця.

-Це ще що за дивина?- тихо прошепотіла собі під носа дівчина, намагаючись відірвати книгу від полички- Вона не скидається на таку важку. Так чому ж я не можу зняти її з полички?

Зробивши декілька спроб, дівчинка раптом вдавила книгу сильніше в стіну і тут сталася дивна річ. По-перше, книга із металічним звуком разом із поличкою підвелася вгору. А, по-друге, в стіні почувся рух незримих механізмів, які щось почали робити. Здивована Фелісія відступила на крок назад та відчула тихий рух позаду себе. Різко озирнувшись та навівши світло ліхтаря на картину, вона помітила, як та від'їжджає в сторону, відкриваючи потаємний прохід. Такого дівчинка точно не чекала у звичайному будинку якоїсь тривіальної жінки. Навіщо мати у будинку власну потаємну кімнату? Невже пані Дорсет приховує щось більше, ніж на це сподівалася сама Фелісія? Дівчинка відчувала важливість своєї знахідки, але страшно хвилювалася та боялася зробити перший крок у невідомість.

Сам прохід являв собою дивну діру в стіні розміром з саму картину, яка була частково забита старими гнилими дошками. Здається, що ніби цей прохід колись просто був дірою в стіні, яку наспіх намагалися залатати, а коли не вийшло, то приховали за дивною картиною. Обережно торкаючись дощок, Фелісія почала намагатися їх тихо відірвати. Піт котився по обличчю дівчинки, вона хвилювалася та боялася, що один невірний рух призведе до її остаточного викриття. Спочатку дошки не хотіли піддаватися їй, але трохи згодом старі іржаві цвяхи вилізли зі стіни. І так, одну за одною, Фелісія зняла дошки та втягнула їх через діру до себе, складаючи у кутку. Розширивши прохід якраз під свої розміри, дівчинка обережно протислася до нього та озирнулася.

За картиною знаходилася не менш дивна кімната, яка нагадувала дівчинці стару комірку. Якби не світло ліхтаря, то їй би знову стало зле від спогадів про те, як власна матір тримала її у подібному місці багато разів за найменшу провину. Але так вічно тривати не могло і на цей раз дівчинка готова була боротися із темною стороною свого життя. Озирнувшись довкола, Фелісія побачила, що навпроти діри до стіни прибита стара дерев'яна панель. Від часу вона вкрилася павутинням, а гачки для одягу на ній заіржавіли та потьмяніли. Проте, замість одягу, на одному із цих гачків Фелісія помітила один-єдиний малесенький ключ червоного кольору. Підійшовши ближче та оглянувши його, дівчинка зрозуміла до чого слугує ця річ. Вона могла відкрити тільки невеличкий замок, тобто це був ключ від машини. Не розуміючи навіщо він їй взагалі потрібен, Фелісія зняла цей ключ з гачка та сховала до кишені. Оглянувши ще раз потаємну кімнату, дівчинка помітила ще одні двері у її протилежному кутку, засипані коробками із старим одягом. Фелісія почала розгрібати ці завали, плануючи дістатися до цих дверей та дізнатися, а що ж такого вони за собою приховують?

Переміщуючи коробки, дівчинка здивувалася, що в них знаходилося дуже багато одягу саме для маленьких дівчат. Але навіщо він потрібен жінці, яка живе самотньо вже декілька місяців? Можливо, що це якось пов'язано із жахливою втратою пані Дорсет та цією незрозумілою Карен, яку жінка фанатично шукала в кожній зустрічній дівчинці? Поки Фелісія нічого не розуміла та заплуталася остаточно. Вона й подумати не могла, що справа виявиться настільки складною вже від самого початку. Діставшись дверей, дівчинка спробувала їх відкрити, але вони не піддалися. Після численних спроб, Фелісія опустилася на коліна, посвітила ліхтариком у замкову щілину і побачила там іншу напівтемну кімнату. Багато деталей через щілину було неможливо роздивитися, проте Фелісія побачила саме головне. Навпроти зачинених дверей стояла маленька синя шафа, а на ній лежав заповітний червоний ключ. Той самий, яким сьогодні вранці пані Дорсет замкнула свій власний підвал. Потрібно було придумати спосіб дістатися до цієї кімнати. Що робити?

Поки Фелісія гарячково думала над новою складною головоломкою в яку потрапила, вона почула віддалені кроки. Ці кроки у повній тиші будинку лунали дуже моторошно і вони все наближалися та наближалися. Дівчинку кинуло у жар, а серце застугоніло в грудях. Треба було десь миттєво заховатися. Тому Фелісія швидко вискочила через діру, повернулася до першої кімнати, перескочила на шафи, плигнула вниз та кинулася у глибину декоративних кущиків. Вимкнувши ліхтарик та заплющивши очі, Фелісія почала благати, щоб її не помітила з вікна пані Дорсет. Нехай вона подумає, що завгодно, тільки не знає про те, що в її домі блукає Фелісія. Гілки кущів нещадно роздирали дівчинці руки та обличчя, але вона терпіла та не рухалася. До її вух долинув звук дверей, що відчинилися, а далі із вікна пролунав тихий жіночий голос:

-Хто тут? Я чула чиїсь кроки, чийсь шепіт, а речі не на своїх місцях.

Цікаво, подумала Фелісія, а як пані Дорсет взагалі могла знати, що речі не на своїх місцях? У цій кімнаті панував хаос без натяку на організацію. Мабуть, вся справа лише в картині, що була відчинена. Оце й підвело Фелісію. Але в неї не було часу розбиратися з тим, як змусити механізм зачинити потаємні двері. В цей час з вікна вдарив промінь сліпучого жовтого ліхтаря. Бідна Фелісія вся затремтіла від страху та ще сильніше подумки почала благати, щоб її не помітили. Пані Дорсет була у довгому нічному халаті з темного оксамиту, а її волосся було вологим, немов вона тільки з душу вийшла. Невже ця жінка не спала цієї ночі? А Фелісія була теж дурепою, що так спокійно гуляла чужою територією, ніби тут ніхто не живе. На якусь мить вона дійсно про це забула, загравшись в детектива. І тепер сильно жалкувала про це. Дорсет посвітила ліхтарем на всі боки, а її зелені запалі очі зараз сильно нагадували Фелісії очі хижої кішки, яка готова була терпляче чекати білі нірки на дурненьку мишку. Саме такою мишкою зараз відчувала себе Фелісія. Але, на щастя, Дорсет нічого не побачила. Вона повернулася до кімнати і Фелісія почула її бурмотіння:

-Я чую тебе. Твої кроки по всьому дому. Вночі найчастіше. Нащо ти ходиш? Нащо мене терзаєш? Це саме ти речі змінюєш місцями, намагаєшся мене заплутати. Я бачу тебе в дзеркалах та вікнах, у моєму саду та в кімнатах. Твій шепіт переслідує мене повсюди. Ти змушуєш мене переживати їхню смерть знову та знову кожної ночі. Ти катуєш мене голосами рідних у моєму власному будинку. Але чи то вони говорять зі мною, чи то ти вдаєш їх, щоб змусити мене страждати? Я вже стільки для тебе зробила, я благала, щоб ти повернув мені хоч кого-небудь з них .... Хоча б її. Але тобі всього замало, ти вимагаєш більше та більше. І я дам тобі все, лише виконай свою обіцянку. Я продам і душу свою цілком, бо заради цього мені не шкода ні себе, ні інших.

Фелісія почула, як жінка зазирає до кожного куточку кімнати, рухає старі коробки, шукає порушника свого спокою і весь час то сміється, то плаче, а тремтячим голосом продовжувала говорити дивні слова сама до себе:

-І Господь Бог промовив до жінки: "Що це ти наробила, грішна?" А жінка й відповіла йому: "Змій спокусив мене і я їла з рук його...." І заплакали архангели, коли брата їхнього та його послідовників вигнали із Раю. І стали ці занепалі янголи на землі видатними демонами, а найславетніший з них - Люцифер, той, що правою рукою Бога служив. Що є Бог, а що Диявол? Добро та зло, життя і смерть, щастя й нещастя, світло та морок - рівнозначні поняття. Мій гріх лежить у тому, що руку Сатані я тисла, але чи вибор є? До Бога у молитві, в першу чергу, звертаєшся у годину лиху, але Бог лишився безучасним до мого горя. А там, де безсилий Бог - всесильний Диявол. Проте, раз уклавши угоду кров'ю, ти назавжди будеш слугою пекельного володаря і він не відпустить своїх жертв так легко. Смерть жорстока, вона відбирає саме цінне від нас. Смерть можновладна, але я змушу її відступити. Я спокушена Дияволом була, я відчувала страх та гіркоту втрати, але зараз готова довершити те, що почала. Все лише заради неї. Неї одної та більш нікого.

Голос пані Дорсет почав віддалятися, рухаючись кудись углиб її власного будинку. Схоже, що поринувши у якісь власні шалені думки, дивна жінка забула вже про те, що хтось вдерся до її будинку в нічну пору. Важко дихаючи, Фелісія вилізла із кущів та підвелася на тремтячих ногах, рукою прикриваючи світло від свого ліхтарика. У голові дівчинки роїлася ціла купа хаотичних думок. Свідком чого вона тільки що стала? Невже пані Дорсет піднімала релігійні питання та ставила під сумнів владу Бога, схиляючись до темних сил цього світу? Слова жінки здавалися моторошними та незрозумілими для Фелісії, яка зовсім заплуталася в усьому. Вона б охоче повірила в те, що Дорсет зійшла з розуму, але дівчинка сама готова була присягнутися, що бачила Сатану вже двічі за сьогоднішню ніч. Він стояв у вікна, ніби спеціально вказав їй шлях до потаємної кімнати. І він же був на тій картині, що маскувала потрібний прохід. Навіщо Дияволу допомагати дівчинці розкривати таємниці пані Дорсет? Яка його роль в усіх цих подіях?

Це все нісенітниці, вирішила для самої себе Фелісія. Сатани не існує, це все брехливі чутки дорослих, щоб лякати дітей. А вона вже вийшла з того віку, щоб боятися та вірити у подібні ілюзії. Вона тут, бо сама хотіла розкрити секрети божевільної жінки і не завагається це зробити. І жодні сили, чи світлі, чи темні, не мають на неї впливу. Тому Фелісія рішуче повернулася до автомобіля пані Дорсет, дістала з кишені маленького ключа і вставила його у замкову щілину багажника. Повернувши ключ, Фелісія почула тихеньке клацання і спробувала відчинити задню частину машини. Коли вона це зробила, то в ніс їй вдарив жахливий запах гнилі та смерті. Дівчинка відсахнулася від страху, побачивши, що багажник переповнений купою брудного дитячого одягу, який вщент просяк засохлою кров'ю. Цей одяг місцями вже згнив або порвався і виникало питання як довго він тут зберігався. Судячи по жахливому запаху, його зняли прямо з трупів, що пролежали надто довго у якомусь вогкому місці. Серце Фелісії шалено забилося від усвідомлення того, куди вона насправді потрапила. У самісіньке серце того місця, де якраз і викрадали дітей. І вбивця вдало маскувався під маскою привітної та дивакуватої пані Дорсет, яку всі шкодували та підтримували. Ніхто й не міг подумати, що вона може виявитися небезпечною особою. Здавалося, що перед Фелісією були важливі речові докази у справі про зникнення дітей по всьому містечку. Достатньо тільки втекти та все розповісти поліцейським. Але дівчинка не могла зараз просто взяти та піти. Вона, раптом, пригадала обличчя наляканого Корі Флойда з листівки про розшук і їй стало його неймовірно шкода. Що, якщо це він кричав там за дверима? Тоді саме вона повинна знайти спосіб визволити хлопчика та витягнути його на волю.

В світлі ліхтарика серед кривавого одягу блиснув якийсь металічний предмет. Придивившись, Фелісія помітила, що це був саморобний магніт. З такими в школі полюбляли гратися хлопчаки, показуючи різні фокуси із притяганням залізних речей. Ця річ була чимось подібним. Вочевидь, вона належала комусь із вбитих дітлахів і зберігалася весь цей час у кишені. Дівчинка обережно розгорнула криваві ганчірки та взяла до рук цей магніт. Раптом, дівчинку із силою схопила за плече рука та розвернула довкола її осі. Вона здригнулася та скрикнула від страху, побачивши прямо перед собою бліде обличчя Дорсет, порізане старими шрамами, із гнівним виразом. Фелісія заклякла і не знала, що їй робити. В цей час Дорсет гнівно прошипіла:

-Карен, чому ти досі не в ліжку? Чому ти така неслухняна дівчинка? Ти змушуєш мене лютувати через свою безвідповідальність. Ти ... Повинна.... Слухатися .... Власну .... Матір!

Із цими словами Дорсет нанесла болючий удар Фелісії у обличчя власним кулаком, від чого дівчинка впала на суху траву довкола автомобіля. Кров бризнула з її носа, а весь світ здавалося почорнів та затремтів. Голова паморочилась, біль хвилями протікав скронями та обличчям, судомами відкликаючись по всьому тілу. Підвівши погляд, Фелісія страшно злякалася. На якусь мить їй здалося, що висока жінка перетворилася на моторошну відьму. Її шкіра була гнилою та вкритою язвами, очі червоними та безжальними, волосся сплуталося, а руки з гострими пазурами замахувалися для нового удару. Спочатку Фелісії було дуже страшно і вона хотіла скрутитися на травичці, закрити голову руками та благати Бога, щоб все виявилося лише страшним сном і наступної миті вона прокинеться у своєму комфортному ліжку. Але удари розлюченої жінки та її гнівне божевільне шипіння не припинялися. Тіло дівчинки відчувало жахливий біль від кожного нового удару рук Дорсет. І раптом, це пробудило дику звірину в самій Фелісії. Скричавши не своїм голосом, дівчинка схопилася на ноги та жбурнула ключем від машини прямо в лоба нападниці. Та зойкнула і схопилася за скривавлене обличчя. Зловісно втішившись своєму вчинкові, Фелісія швидко кинулася тікати вздовж будинку. Все її тіло сильно боліло, кров продовжувала стікати по обличчю, але дівчинка змусила себе бігти далі, обігнувши будинок, вилізти на вершину одного із дерев та сховатися серед його листя Схованка була не надійною, але Фелісія сподівалася, що її тут не помітять. Нормальна дитина вже давно б втекла подалі від божевільної жінки, але у Фелісії всередині прокинулося маленьке чортеня,через яке вона весь час страждала від батьків та вчителів. Тому Дорсет, ця клята відьма, не змусить її боятися та відступати від власних починань. Фелісія не збиралася здаватися. Вимкнувши ліхтарик, вона лягла пластом на товсту гілку старої груші, затисла власний ніс, щоб спинити кровотечу та постаралася не дихати гучно.

Трохи згодом прибігла захекана Дорсет, яка виглядала страшно від того, що із розбитого ключем лоба зараз на її обличчя стікали струмочки крові. Кров, вкупі із шрамами на обличчі, зробила із жінки гротескну подобу міфічного розлюченого чудовиська. Гарячково бігаючи у сутінках саду, жінка озивалася до дівчинки:

-Я знаю, що ти не Карен. О, ні, ти не вона. Ти - Люцифер. Раз за разом мене обманюєш, приймаєш її вигляд, обіцяєш, що допоможеш. А сам терзаєш мою душу і отримуєш від цього насолоду. Чи замало тобі моєї душі? Для тебе мені нічого не шкода, я лиш прошу мою Карен. Більше нічого. Для тебе це малість, а для мене цілий світ. Поверни Карен, дай місяць на наше щастя, а потім забирай мене. Я знаю, що ти десь тут. Ти ніколи мене не полишаєш. І я тебе віднайду. Зловлю за твої роги, припну до стінки твою лукаву морду, виколю очі, бо де виконання твоєї обіцянки? Я принесу ще жертв, лише дай свою відповідь.

Розлючена Дорсет підійшла прямо під грушу на вершині якої зачаїлася налякана Фелісія. У своєму гніві, жінка вдарила кулаком по дереву та почала скубти своє волосся на голові. Вона знову почала ридати, її плечі тремтіли. Але жінка продовжувала гарячково нишпорити по своєму саду у пошуках Люцифера, Карен чи Фелісії, бо дівчинка вже не усвідомлювала кого насправді бачить на її місці ця жінка. Якби вона її не била нещодавно, то пані Дорсет було, навіть, і шкода. Щось цю жінку повністю зламало, розбило її свідомість на тисячу хаотичних уламків і тепер ніщо не було здатне об'єднати їх до купи. Якісь таємничі події довели Дорсет до останньої стадії божевілля. Але як вона, будучи божевільною, так вміло вдавала перед людьми нещасну жінку? Можливо, що все це було якоюсь небезпечною грою?

Фелісії довелося почекати довгий час до того моменту, аж поки жінка не переконалася в тому, що її нічна гостя зникла безслідно. Бурмочучи про ілюзії та обмани Люцифера, Дорсет повернулася до будинку. Через декілька хвилин Фелісія спустилася на землю. Біль новою хвилею прокотився по її тілу, адже Дорсет встигла вдарити її по спині та боку, поки вона лежала на траві. Зціпивши зуби та тримаючись за побиту сторону, Фелісія обережно почала обходити дім з іншого боку, стараючись ступати тихо та не привертаючи нової уваги з боку божевільної. В очі дівчинці кинулося одразу декілька деталей. Вона побачила драбину, яка вела до даху будинка, але вхід на горище був закритий на якийсь дивний гвинт, що проходив через всю скобу. Фелісія розуміла, що їй потрібно потрапити на це горище, бо лише через нього вона могла спробувати віднайти спосіб потрапити до тих дверей, за якими знаходилася синя шафа із червоним ключем. Це був єдиний варіант, який заключався в тому, що горище пронизувало собою цілий будинок і могло мати сполучення з різноманітними кімнатами другого поверху. І однією з таких кімнат якраз і могла бути та сама із ключем. А іншою примітною деталю було маленьке віконечко, фіранка якого обірвалася і висіла на одній петельці.

Підійшовши ближче, Фелісія підтягнулася та зазирнула туди. І вся неймовірно зраділа від побаченого. Посвітивши в те приміщення ліхтариком, вона побачила, що це майстерня та гараж в одному місці. На протилежному кінці розташовувався стіл із різноманітними інструментами. Але найголовнішим був великий гайковий ключ, що лежав у спеціальній сіренькій валізці, з якими зазвичай ходили міські сантехніки на виклики. Дівчинка зрозуміла, що їй потрібен цей ключ. Але як його дістати? Двері гаражу точно були зачинені надійно, а якщо їх спробувати відчинити, то це може наробити галасу та привернути увагу пані Дорсет, від якої навряд чи вдасться втекти другий раз так легко. Що ж робити?

Фелісія почала хаотично рухати мізками і, раптом, відчула у своїй кишені щось тверде. Витягнувши цей предмет, вона побачила на своїй долоні вже відомий магніт із багажнику.

-Ну яка ж я дурепа.... -пошепки вилаялася дівчинка та плеснула себе по лобі рукою, відчувши при цьому нову хвилю болю- Знайшла магніт та забула зовсім про нього. Адже ж він здатен притягувати залізні речі. А гайковий ключ якраз залізний. Щоправда, а як мені його дістати з такої відстані, от у чому питання?

Фелісія відійшла трохи подалі від будинку, заховалася надійно в кущах якоїсь рослини і замислилася над своєю проблемою. Магніт то є, ось він в її руках, але що далі? Він не магічний і не здатен однією силою думки притягнути з протилежного кінця цілий гайковий ключ. Так що ж робити Фелісії? Як отримати потрібне знаряддя і без зайвих рухів? Тяжко зітхнувши, дівчинка закинула голову до темного неба, освітленого тьмяними промінцями срібного місяця. На нього час від часу набігали темні димчасті хмарки і від цього чорні тіні глибоко залягали по всьому саду пані Дорсет, створюючи загадкову атмосферу довкола самотньої розгубленої дівчинки, яка й сама не розуміла навіщо вона вирішила геройствувати самотужки. Примостивши біля себе зручно ліхтарик, щоб не було так страшно, Фелісія роздивлялася віти старої груші, що нависали над її головою. Під поривами легкого вітерця ці гілки тихо шелестіли і здавалися пазуристими долонями якоїсь старої злостивої відьми. Зачекайте, гілки? Невже гілки? І тут Фелісія ледве не кинулася у танець від радощів, що вона придумала нарешті яким чином їй дістати потрібний гайковий ключ з віконечка майстерні. Від цього дійства її утримали необхідність дотримуватися тиші, а ще й біль у боку та обличчі, від яких дівчинці не хотілося робити зайвих рухів.

Як вона могла раніше не здогадатися про це? Зірвавши з груші гілку потрібної довжини, Фелісія нахилилася та відв'язала від одного із своїх старих кедів шнурок. З його допомогою вона ретельно прив'язала до кінчика гілки магніт та пальцями переконалася, що він надійно закріплений до гілки і не впаде через необережний рух у зону недосяжності. Своєрідний інструмент для ловлі гайкового ключа був готовий і тепер чекав на своє використання у практичних умовах. Фелісія поклала ліхтарик у кущах таким чином, щоб він їй освітлював шлях до малесенького віконечка гаражу і, в той же самий час, щоб його не було видно через вікна будинку. Підкравшись до віконечка, дівчинка обережно схопилася вільною рукою за його раму та підтягнулася вище. По тілу прокотилася хвиля болю, здавалося, що кістки ребер зараз луснуть від неприємних відчутів. Наслідки побиття ще відбивалися на загальному стані Фелісії. Вона ледве не відчепила пальці руки і не впала знову на траву. Перед її очима заплигали різнокольорові плями. Фелісія змусила себе пригадати налякані очі зниклого хлопчика і це дало їй можливість зібратися та побороти біль в своєму тілі. Дівчинка втрималася та змогла знову зазирнути детальніше до цього маленького віконечка. На жаль, світло далекого ліхтарика не діставало до майстерні і тому Фелісія лише по пам'яті могла пригадати, що десь навпроти лежить скринька із потрібним їй інструментом. Від того, що всередині було дуже темно, Фелісії знову почало здаватися, що по підлозі гаражу повзають якісь істоти. Вона бачила, що це діти, які зникли. Але вони не виглядали як звичайні діти. Ці істоти мали лисі черепи, частина якмх була вкрита гнилою плоттю, їхні тіла виявилися жахливо скаліченими та вкритими язвами та червами, що копошилися всередині живих трупів. Дряпаючи кігтями рук підлогу, мерці дерлися нагору до вікна, а їхні щелепи клацали від голоду, поки гнилі губи шепотіли однаковим моторошним хриплим голосом:

-Як ти могла? Чому покинула нас? Чому нічого не змогла зробити? Тобі не варто було тікати. Твоє місце тут, із нами, у вічній пітьмі, звідки немає виходу. Нам потрібен порятунок, потрібна ти. Чому ти нічого не вдіяла? В твоїх руках була можливість. Ми всі могли б жити завдяки тобі. Але ти прирекла нас помирати та вічно гнити у диявольських кігтях. За це тобі горіти вічно у вогні! За це Люцифер забере твою душу, бо ти його від дня, коли зрадила довіру. Ти належиш йому, у смерті твій єдиний вихід. Стань однією з нас. Стань!

Трупи продовжували шепотіти жахливі слова та підповзали все ближче та ближче до вікна. Ще трохи і вони почнуть дертися по стіні вгору. Їхні зуби тьмяним блиском сяяли в мороці, очі палали пекельними вогнями, руки тремтіли, ноги волочилися по підлозі, залишаючи за собою червів та кривавий слід. В обличчя Фелісії вдарив неймовірно важкий трупний запах розкладу, від якого до її горла підкотила нудота. У вухах дівчинки загуділа кров, а волосся встало дибки. Пальці вільної руки спітніли настільки, що їй було неймовірно важко триматися. Ще трохи і трупи зниклих дітей дістануться до неї, схоплять її та розтерзають на шматки. Заплющивши очі, Фелісія почала бурмотіти собі під носа заспокійливі слова:

-Їх немає. Немає, це все ілюзія. Обман тіней. Мені лише здається, що вони тут є. Я не винна у ваших смертях. Я нікого не кидала, ніколи не тікала від труднощів. У мене є шанс врятувати одне життя і я не відступлюся від своєї мети. Мені шкода, що ви померли, але тут я безсила. Мерців вже не врятувати. Йдіть у Пекло самі, мені там робити нічого!

І все-рівно, попри всі зусилля, у голові Фелісії ще лунали хриплі шепоти та карколомні звуки кігтів, що шкряботіли по цегельній стіні гаражу. Голоси продовжували нашіптувати:

-До Пекла піде та, що довіру зрадила. Кров невинних на твоїх руках. Ти могла спинити все це вчасно. Але не зробила цього. Не зробила. Ми страждаємо саме через тебе. А ти проклята, як і ми, відмічена самим Люцифером навіки. Проклята страждати та повертатися до свого власного Пекла. І з нього в тебе немає виходу. Лише через смерть. Лише, коли станеш однією з нас.

-Ні, ні, вас немає, вас не існує!- продовжувала, немов заклинання, повторювати про себе Фелісія- Ви в моїй шаленій уяві. Ваші слова неправда. Я ні в чому не винна. Це все зробила Дорсет, вона ваша вбивця. Я лише намагаюся виправити те, що можу у цій ситуації.

-Дорсет - лише виконавиця. А пасивний глядач - ти!- у вухо дівчинці проскрипів сухий мертвий голос- У Дорсет була ціль, був мотив. У тебе його ніколи не було. Адже, юності твоїй лише властиво (і в цьому її біда) вірити в те, що досить обрати своїм кумиром диявола, і він виконає всі твої бажання. Проте, це сама велика ілюзія, яку ти створила довкола себе. Твою провину не спокутувати ні за яку ціну. Сам Бог від тебе відвернувся. Бо гідних не існує в цій реальності. Кожен з нас один одному диявол, і ми робимо цей світ своїм власним пеклом!

Фелісію всю трясло, як осінній лист, від цих слів, що набатом стукали в її скронях. По спині дівчинки пробігали мурахи, а серце плигало, як шалений заєць у грудях. Більше всього на світі Фелісії хотілося, щоб ці голоси замовкли, їхня брехня та злостиві слова навіки розтанули із новим світанком. Раптом, моторошні звуки зникли так же швидко, як і почалися. Розплющивши очі, Фелісія із полегшенням побачила, що в гаражі нікого немає. Навіть й кривавих слідів на підлозі не лишилося. Все їй лише здалося, лихі тіні зіграли з нею невеселий жарт. Відігнавши геть згадки про ходячі трупи дітей, дівчинка просунула у віконечко свою довгу палицю та обережно потягнулася нею до протилежної сторони.

Деяку мить Фелісія марно водила кінцем палиці із сторони в сторону, але потім відчула, як до неї додався новий тягар. Зрадівши, дівчинка швидко потягнула палицю через отвір до себе і переконалася в тому, що саме гайковий ключ прикипів міцно до магніту. Взявши холодний інструмент до рук, Фелісія поквапилася взяти свій ліхтарик, знову затисла його в зубах, обійшла сад, щоб дістатися до невеличкої драбини, яку пані Дорсет теж забула назовні. Ця драбина ідеально пасувала до стіни, сягаючи рівно вершини будинку. Хапаючись руками за металеві перекладини, Фелісія якомога тихіше влізла на дах та озирнулася по сторонам. Знаходячись на вершині будинку, дівчинка могла бачити всю їхню вулицю та частину сусідніх. Сильний туман з окраїн містечка знову підбирався ближче до людського житла, плануючи поглинути його та сховати від очей у завісі молочно-білого кольору. Зграя воронів пролетіла над віддаленими дахами, прошурхотівши своїми чорними крилами. Птахи ніби віщували щось лихе однією своєю появою.

Фелісія боялася, що черепиця даху виявиться слизькою та вологою, але, на щастя, її ноги трималися на ній міцно. Хоча дівчинка й прийняла про всяк випадок рішення обережно плазувати дахом на животі. Так вона не зірветься вниз і не наробить багато галасу, який може нагадати Дорсет, що в неї тут досі є небажана гостя. Фелісія підповзла до невеличкого квадратного люку, який провадив до горища даного будинку. Цей люк тримав закритим старий іржавий гвинт, який проходив через спеціальний отвір. Озброївшись гайковим ключем, Фелісія із зусиллям почала викручувати цю перешкоду на своєму шляху. Спочатку їй здалося, що це марна справа і від дощів гвинт остаточно вріс у кріплення запору. Але, спітнівши та напружуючи худенькі ручки, дівчинка намагалася відкрутити запор будь-якою ціною. Легкий вітерець холодив обличчя дівчинки та ворушив її коричневим довгим волоссям, відкриваючи втомлене личко із запалими очима та тонкими тремтячими губами блідого кольору.

Нарешті, гвинт заворушився та почав піддаватися інструменту в руках Фелісії. Ще декілька рухів і він вислизнув із свого гнізда. Дівчинка в останню мить встигла спіймати гвинт та сховати його в кишеню, щоб він не наробив галасу, падаючи по черепицям даху вниз. Схопившись за спеціальне кільце, яке було зроблене замість ручки для люку, Фелісія його тихо відчинила. Назустріч їй виринула хмара пилу та дрібного павутиння. Скерувавши світло ліхтаря в темну глибінь, вона побачила, що за люком одразу починається величезне неосяжне приміщення. Переставивши ноги через високий поріг, Фелісія почала озиратися по сторонам. Горище, як і потаємна кімната, було вщент завалене старими непотрібними речами. Тут була розбита мікрохвильова піч, старий посуд, недопалки свічок, жестяні банки, коробки із якимось чоловічим одягом та інші подібні цим речі. Все це вкривав товстий шар пилу, ніби речі були віднесені сюди на горище вже дуже давно і з тих пір ніхто сюди більше не заходив. Минаючи всі купи оцих коробок, Фелісія себе відчувала, як у музеї. Кожна ця річ, здавалося, пам'ятала історію цього дому та подій, що відбувалися у ньому. Зазирнувши до однієї коробки, дівчинка побачила у ній надто старий фотоальбом. Розкривши його, вона ледве голосно не чхнула, але втрималася, затиснувши долонею носа. Їй дуже не хотілося, щоб Дорсет віднайшла її у такому заплутаному приміщенні, звідки не так легко буде тікати. Гортаючи пожовтілі сторінки альбому та освітлюючи світлини на них, Фелісія не припиняла дивуватися. На більшості старих фотографій зображалася не Дорсет, а якась сива бабця із неприємним крижаним поглядом та сіткою зморшок на обличчі. Її обличчя здавалося схожим на печене яблучко, проте саме в яскравих зелених очах бабусі палала життєва енергія та якась хитрість. Всюди ця бабуся була прикута до інвалідного візку та позувала в саду чи біля будинку, який був точною копією дому Дорсет, тільки більш старовинною. На шиї у цієї літньої жінки блищав кулон із якимсь дивним знаком черепа, роги якого перепліталися між собою. В середині альбому дівчинка знайшла зовсім старі фотографії, вкриті плямами плісняви. На них була красива, але моторошна, молода жінка у оточенні інших жінок. У всіх них був неприємний владний вигляд, а на їх тілах були дивні чорні довгі сукні. І знову в очі кидався однаковий кулон, присутній на шиях всіх цих жінок. Однією з них могла бути та сама бабця на інвалідному візку. Фелісія бачила її на всіх світлинах попереду. В юності вона здавалася хижим вороном із своїм сплутаним волоссям, густими бровами, звірячим непривітним поглядом та зневажливою посмішкою. До того ж ця незнайомка посміхалася лише кутиком свого рота, від чого здавалося, ніби на її обличчі панує якась зловісна гримаса.

Фелісія не розуміла хто ці всі жінки та що їх об'єднує, але по її спині пробігав правдивий мороз від усвідомлення того, що ці жінки могли бути членами якогось таємного кривавого культу. Що пов'язувало пані Дорсет з ними та з цією бабусею на інвалідному візку? Чому жінка приховувала цей альбом серед старих непотрібних речей? Зацікавившись, Фелісія почала ходити довкола коробок, тепер уважніше зазираючи до кожної із них. Часто, їй траплялися книги, написані на невідомій мові, де кожна нова сторінка була написана червоними чорнилами на жовтому пергаменті та розмальована моторошними символами та картинками диявольських фізіономій. Це дуже лякало Фелісію та змушувало її відкидати геть огидні книжки. Під ними їй трапилася маленька залізна коробочка для біжутерії. Коли дівчинка відкрила її, то всередині на оксамитовій подушці побачила той самий кулон із рогатим черепом. Вживу він був прекрасним. Сам зроблений із чорного блискучого металу, а його середина сяяла справжнісіньким сріблом. Фелісія зачарованно провела кінчиками пальців по малюнку, вирізьбленому майстром по центру кулона. На якусь мить дівчинці захотілося приміряти на собі цю прикрасу та відчути те, що могли відчувати ті можновладні жінки з фотографії. Але їй пригадався звірячий непривітний погляд красивої жінки, якій судилося стати ще більш моторошною бабусею на візку у майбутньому. Тому Фелісія відразу поклала на місце чужу річ та зачинила декоративну різьблену скриньку. Відклавши її в сторону, дівчинка почала рухатися далі, нагадуючи собі справжню ціль свого прибуття до будинку пані Дорсет. Вона тут, щоб дістати ключ від підвалу та визволити того, хто вранці так відчайдушно кричав.

Раптом, Фелісія застигла на місці, а волосся на її потилиці встало дибки. Далеко попереду за завісою темряви та під прикриттям черг високих коробок, стояв той самий інвалідний візок із старих світлин. І на ньому сиділа стара бабуся. Ця літня жінка, незважаючи на зморшкувате обличчя, тримала свою статуру рівно, а в її очах яскраво-зеленого кольору палав якийсь зловісний вогонь. На бабці була довга чорна сукня, оздоблена дорогим камінням на грудях, а сиве волосся приховувалося за чорним очіпком. Жінка мовчки дивилася на дівчинку і своїм поглядом прикувала її до місця. Здавалося, що від її немічного старого тіла в усі сторони розходяться хвилі темної енергії та ненависті до чужинки, що так нахабно вдерлася до будинку. Проте, наступної миті, бабуся викривила свої уста у знайомій кривій посмішці, підвела одну із тремтячих зморшкуватих рук та вказала пальцем кудись в сторону від себе. Вона нічого не говорила, просто дивилася. Фелісії стало дуже страшно. Їй не хотілося йти назустріч цій жінці та проходити повз неї. Може, втекти саме зараз і більше не повертатися до цього навіженого місця? Але невже вона готова здатися, коли знаходиться так близько своєї цілі?

Тому, у Фелісії не було вибору. Заплющивши очі, вона рвонула вперед. Чим далі вона просувалася навпомацки, тим сміливішою робилася, а ще в її грудях запалав гнів. Чого їй боятися якоїсь старої, немічної та божевільної жінки? Дівчинці вистачало й Дорсет, а ця особа нічого не зробить лихого. Але коли Фелісія наважилася відкрити очі, то вона вся шоковано оторопіла. Візок справді стояв біля неї, але він вже вкрився пилом та павутинням, а його колеса сильно заіржавіли. Ніякої страшної бабусі не було на ньому, а, натомість, на сидінні валявся старий манекен. Його задню частину відбили повністю, а лишилася тільки верхня, із простягнутою в одну сторону рукою. Гра світла та тіней і уява самої Фелісії зіграли з нею кепський жарт. Здаля манекен здавався їй точною копією бабусі із фотографій старовини. Тепер же, коли вона стояла поряд, то він не являв собою нічого страшного.

-Моя фантазія колись мене зведе в могилу, це точно!- полегшено видихнула дівчинка, обпершись спиною об старовинне крісло, що знаходилося по праву руку від неї- Хоча б іноді могла головою думати. Ну як бабця із старих світлин могла дожити до нинішніх часів? Це якась нісенітниця. Очевидно ж, що вона давно вже як померла.

Проте, з голови Фелісії не вислизав один цікавий факт. Бабця із її видіння показувала кудись вліво, а це ж саме робив зараз і манекен. Його рука із вказівним пальцем показувала на щось, що знаходилося за коробками. Вирішивши перевірити свою здогадку, Фелісія розсунула старі речі в сторони та зазирнула у прохід, який утворився внаслідок її дій. Яким же було здивування дівчинки, коли вона побачила у підлозі ще один люк, а біля нього невеличку драбину, зроблену із мотузок. Невже її видіння говорило правду? Чи це власна інтуїція підсвідомо підказала Фелісії куди рухатися далі? Дівчинці набагато легше було втішати себе власною мудрістю, чим тим, що бабця могла бути реальною і саме вона для якихось цілей привела Фелісію до даного місця.

Роздумувати та гаяти марно час було ніколи. Переконавшись, що люк не зачинений, Фелісія його відчинила та скинула вниз, у темноту, мотузкову драбину. Вставши на коліна біля отвору, дівчинка присвітила туди ліхтарем. Вона побачила внизу невелику кімнатку, а біля її стіни стояла блакитна шафа із заповітним червоним ключем. Це була та сама кімната, яку Фелісія бачила через замкову щілину із протилежної сторони зачиненої двері у потаємному проході. Ціль була так близько, що дівчинка без вагань, почала лізти вниз по драбині, кваплячись скоріше опинитися у заповітній кімнаті.

Спустившись та ставши ногами на підлогу, Фелісія покрутила блідим промінчиком ліхтарика довкола себе, бажаючи краще роздивитися кімнату, в якій вона опинилася. Це було досить просторе приміщення, в якому знаходилися невеличкий письмовий стіл, зручний стілець із оксамитовою подушкою на сидінні, жовтий килимок, що вкривав собою частину підлоги, та гарненьке ліжечко, вкрите фіолетовою ковдрою. На стінах з персиковими шпалерами густо висіли різноманітні дитячі малюнки і дівчинка застрягла біля них, із цікавістю їх розглядаючи. На більшості малюнків зображався блакитний будиночок, розкішний зелений садочок біля нього та весела родина, що трималася за руки. Цілком традиційні малюнки для звичайнісінької дитини. Але що вони роблять у цьому дивному місці? Придивившись до зображених чоловічків, Фелісія побачила над їхніми головами напис: "Мама, тато та я". Інші ж малюнки здавалися дівчинці дивними та депресивними. Виникало відчуття, що їх малювала інша рука, що намагалася відтворити перший стиль, але його сенс вислизав від конкретного художника. На одному з таких малюнків була намальована розбита машина, від капоту якої до неба підіймалися пасма диму. Всередині машини лежав якийсь непритомний чи мертвий чоловічок. Такий же самий, проте трохи менший за розмірами, чоловічок лежав збоку від машини у калюжі крові, а над ним схилився ще один, на обличчі якого були намальовані блакитні краплини сліз. Останній малюнок викликав мурахи на спині Фелісії і чомусь збентежив її не на жарт. На ньому сад був зображений темним та похмурим, а маленький чоловічок чомусь був у дерев'яній труні глибоко під коріннями високого дерева і здавався сплячим. Дім на малюнку був неймовірно велетенських розмірів, займав значну частину альбомного аркуша, а на його вхідних дверях невідомий художник чомусь зобразив червоне коло і криваву зірку в центрі нього з п'ятьма кінцями. Пекельна пентаграма. Цікаво для чого вона тут і навіщо художник намалював цей знак саме на дверях будинку? Крім того, в одному з вікон горіло жовте світло і з нього виглядало, висунувши потворну рогату голову, жахливе створіння. Його червоні очі палали недобрим вогнем, язик висунувся з рота, пазурі рук вхопилися за шибу, а крила кажана за спиною заповнювали собою весь простір. Дівчинка б вирішила, що автор малюнку або володіє багатою фантазією, або ж є божевільною особою, якби сама особисто не зустрілася із втіленням Люцифера. До того ж, він теж визирав із того самого вікна, що було на малюнку. Але чи це співпадіння, чи вміла вистава? Страх Дорсет, яка розповідала вранці Фелісії про невідому силу, що стежить за всім у будинку, здавався непідробним і зараз передався самій дівчинці. Вона боялася і, водночас, захоплювалася всім невідомим та бажала розкрити таємницю навіженого будинку цієї таємничої пані.

Проходячи повз ліжко, Фелісія помітила під подушкою стару ляльку. Вона від часу обтріпалася та вкрилася пилом і павутинням. Цю іграшку не чіпали вже декілька місяців. Дівчинка невесело посміхнулася при погляді на неї. Сама вона ніколи не любила ляльок і гралася частіше з хлопцями, за що викликала відразу у справжніх дівчат, які не розуміли хуліганської поведінки Фелісії. А в цій кімнаті жила колись якраз така звичайна дівчинка, а ця лялька могла бути їй дуже дорогою. Підійшовши до письмового столу, Фелісія помітила на ньому чисті альбомні аркуші та набір нових фломастерів. Ці речі здавалися абсолютно новенькими у запиленій кімнатці, тому дівчинка зробила висновок, що пані Дорсет часто відвідує цю кімнату і саме вона малює нові малюнки, копіюючи стиль дитячих зображень. Але для чого дорослій жінці займатися такими дурними заняттями? З одного боку, Фелісії це здавалося смішним, а з іншого, її це сильно лякало, адже глибина божевілля Дорсет все більше та більше вражала дівчинку. На столі ще було старе запилене фото. Піднявши його та витерши рукавом, Фелісія побачила, що там зображений дитячий розважальний атракціон. На камеру позувала світла та сонячна щаслива родина. Високий худорлявий чоловік із чудернацьким скуйовдженим русявим волоссям та великими чорними окулярами обіймав високу жінку із довгим шовковим чорним волоссям, теплими зеленими очима, яскравою посмішкою на губах та одягнену у стильну шкіряну рокерську куртку та чорні джинси із золотим ремінцем. В цій щасливій жінці важко було вгадати пані Дорсет, адже за час, що минув від цього фото, вона сильно змарніла, запустила свій зовнішній вигляд та перетворилася у правдиву міцну кригу, а її розум розбився на тисячу уламків. До того ж, на цьому фото, у Дорсет ще не було її жахливих шрамів, які зараз вкривали повністю її обличчя. Фелісія сильно здивувалася, побачивши, що у пані Дорсет був тоді округлий живіт. Невже в ті часи вона була вагітною та чекала на появу другої дитини? Але що могло статися із такою щасливою та звичайною родиною? На руках жінка тримала маленьку усміхнену дівчинку у чудернацькій сукні салатного кольору і довгою чорною косою. Ця дівчинка сильно вдалася у свою матір та була ідеальною маленькою копією Дорсет. Дівчинка теж весело посміхалася, а в руках тримала солодку вату. Фелісія смутно посміхнулася при детальному огляді цього фото та прошепотіла:

-Така красива та мила родина. Аж не віриться, що пані Дорсет могла перетворитися на жорстоку відьму з цих часів. Але що могло її так змінити? Це пов'язано якось із тим нещастям, про яке говорила моя мама? Єдине, що я зрозуміла - це хто така ця таємнича Карен. Судячи по фото, Карен - це донька Дорсет. А кімната, в якій я стою, колись належала цій дівчинці. Проте, я не розумію, чому Дорсет плутає мене із своєю донькою, адже ми абсолютно різні за зовнішнім виглядом. І для чого їй потрібно викрадати дітей, якщо це не має жодного сенсу? Єдина відповідь на всі питання чекає на мене у підвалі цього будинку. Для цього мені й потрібен ключ, за яким я дісталася аж сюди. Настав час розгадати велику таємницю пані Дорсет.

З цими словами Фелісія повернула фотографію на місце, рішуче підійшла до блакитної шафки та взяла до рук червоного ключа. Він був маленьким та холодним, але дівчинка відчувала всю його важливість, тому не наважилася випустити його з рук чи покласти до кишені. Найбільше всього вона боялася згубити його і відчути, що вся її подорож була марною. Стискаючи у долоні заповітний ключик, Фелісія поглянула на двері, що вели із цієї кімнати до дивного потаємного проходу, зробленого в стіні поміж приміщеннями. Схоже, що початково Дорсет намагалася відділити цю кімнату від іншої частини будинку, немов хотіла забути всі спогади, які тримало у собі дане приміщення. Але далі щось спонукало жінку навідуватися сюди знову та знову і малювати моторошні депресивні малюнки. Якщо Дорсет так часто сюди навідувалася, то, можливо, що іноді вона забувала зачиняти за собою двері? Без всякої надії Фелісія вирішила спробувати ручку дверей, адже їй не дуже хотілося знову лізти на моторошне горище та зустрічатися там із неприємною відьомською бабусею. На щастя, двері піддалися та тихенько відчинилися. Дійсно, після останнього візиту сюди, Дорсет забула за собою знову зачинити двері і цим самим допомогла Фелісії скоротити шлях. Вже звичним шляхом дівчинка повернулася до потаємного проходу, пролізла через діру в стіні, вийшла до першого приміщення із коробками, а через нього обережно пройшла дверима до напівтемного коридору. Прикривши рукою світло свого ліхтарика, Фелісія напружено прислухалася до звуків у будинку. Спочатку вона чула тільки, як вітерець свистить за вікнами, як шиби потріскують від гілок садових дерев, а якийсь підступний жучок шарудів десь на сходах. Підлога тут складалася із гладкого блискучого паркету, а перила були з красивими візерунками та зроблені з червоного дерева, вкритого лаком. Просторі світлі сходи провадили на нижній поверх, в той час, як вздовж верхнього коридору тягнулися ще три двері. До вух Фелісії долинув звук води, що лилася, з одної із таких дверей, а ще тихий жіночий голос:

-Скільки ще тобі треба? Ну скільки? Я вже зробила достатньо, чи не так? Чому ти просто не можеш виконати свою обіцянку? Я на все готова! На все. Я віддам тобі стільки невинних душ, скільки потрібно буде, тільки поверни мені її. Я хочу знову почути її голос, торкнутися її красивого волосся, пригорнути до себе, але вона вислизає весь час з моїх пальців та щезає.

Обережно підкравшись до біленьких дверей у самому кінці коридору, Фелісія зазирнула у невеличку щілинку. Всередині горіло світло і дівчинка побачила, що за дверима розташовується ванна кімната. Вода зараз набиралася у ванну, а перед дзеркалом стояла, схилившись, пані Дорсет. Вона вже вмила своє обличчя і тепер вода капала з її розпатланого волосся на підлогу. Запавшими хворобливими очима, із ненавистю до самої себе, жінка вдивлялася у власне потворне відображення у дзеркалі та продовжувала прохати у когось виконання таємничої обіцянки. Цей хтось, звісно що, не відповідав Дорсет, хоча високу жінку це мало й турбувало. Вона вся занурилася у власний глибокий розпач і хитала головою із сторони в сторону. Волосся закривало повністю її худорляве обличчя, приховуючи вади зовнішності та залишаючи на виду тільки гострий ніс та тонкі губи, що повторювали весь час одну й ту ж мантру про додаткові жертви та будь-яку ціну задля виконаної обіцянки.

Побачивши, що Дорсет зайнята та не почує її діяльності за шумом води у ванній, Фелісія зрозуміла, що це її єдиний шанс дістатися до заповітного місця. Тому дівчинка негайно попрямувала до сходів, тихенько зійшла по них, намагаючись не скрипіти та дісталася першого поверху. Там вона трохи заблукала на брудній тісній кухні, потрапила до якоїсь комірки із швабрами, яка живо нагадала їй про покарання від матері, і ледве знайшла шлях до вітальні. Тут Фелісія вже трохи зорієнтувалася у просторі завдяки знайомому вікну, через яке вона сьогодні вранці вперше побачила боротьбу пані Дорсет із чимось невідомим, що знаходилося за дверима підвалу. І ось, нарешті, Фелісія стояла перед заповітними дверима. Її руки спітніли та трохи тремтіли від хвилювання та нервового збудження. Зараз дівчинка була так близько до своєї цілі, задля якої вона й вигадала цілий цей план із проникненням до чужого будинку. Але Фелісія потайки знала, що вона боїться того, що може знайти за цими дверима. Ранкові крики були такими моторошними, що їй здалося на якусь мить, немов пані Дорсет тримає за замком нечисту силу. А що, як вона по власній дурості випустить на волю самого Люцифера чи якогось його слугу? Можливо, що Фелісію тільки використовували весь цей час і вона стала знаряддям у чиїхось злих руках? Зараз двері зберігали свою непохитність і за ними не лунало жодних звуків. Серце Фелісії гучно билося у грудях. У неї не було вибору. Або вона зараз відчинить ці двері отриманим ключем та увійде всередину, або все було марно і варто повертатися додому ні з чим. Тільки дівчинка б все життя сильно шкодувала, дорікаючи собі за боягузтво.

Саме тому Фелісія рішуче підійшла впритул до дверей, озирнулася довкола, щоб переконатися, чи Дорсет знаходиться все ще у ванній кімнаті, та поклала на підлогу свій ліхтарик. Далі дівчинка вставила червоний ключ у замок та прогорнула його декілька разів у щілині. В тишині пролунав механічний звук запору. І все. Горло Фелісії пересохло, а в животі все перевернулося від скорої зустрічі із невідомим, що чекало на неї у підвалі. Підібравши свій ліхтарик, Фелісія висмикнула ключ із щілини та сховала його у кишеню, щоб Дорсет випадково не зачинила її у підвалі, адже це було дурною звичкою лишати ключ у замку, коли твій ворог знаходиться поряд. Заворожена Фелісія штовхнула долонею двері і вони почали тихенько відкриватися. На якусь мить дівчинці здалося, що за дверима горить таке сліпуче білосніжне світло, що вона змушена була прикрити від нього очі. А ще до її вух долинув тихий та смутний спів. Ці невідомі голоси були такими чистими та щирими, що Фелісії хотілося самій заплакати вголос та впасти на коліна у сильному розпачі. Двері відчинялися все ширше та ширше і Фелісія подалася вперед, бажаючи побачити це світло та янголів, що десь співали там всередині. Невже вона знайшла портал до самого Раю? Невже таке святе місце дійсно існує?

Фелісія встигла за цю мить багато чого собі уявити, але коли двері повністю відчинилися, то світло миттєво згасло, а спів зник. Натомість, перед очима дівчинки простягалися сирі цегельні стіни, а вниз у непроглядну темряву провадили прості кам'яні сходи, які встигли стертися від старості. Десь вдалечині, тишу порушували краплі води, які падали вниз на землю. І більш нічого дівчинка не побачила. Жодного Раю, жодних співочих янголів, а, тим паче, кровожерливих демонів. Нічого, лише звичайнісінький підвал та спуск у його темні глибини. Чомусь ці сходи, які провадили вниз у невідомість, викликали у Фелісії неприємну асоціацію із сходженням до Пекла. Невже Люцифер зіграв із нею злий жарт та змусив демонів вдавати з себе янголів, а Пекло стати Раєм на одну маленьку мить? Хоча в чому полягає різниця? Ці терміни придумали люди, а, насправді, демони були янголами, що пішли проти волі Творця і за це їх покарали засланням до Пекла. Але хто в цьому конфлікті правий? Хто правдивий злодій? Можливо, що вся картина світової релігії виглядає інакше, якщо поглянути на неї під кутом зору тих, кого зіслали вічно гнити у мороці та вогні? Тоді, навпаки, правдиві янголи здаються жорстокими та пихатими створіннями, які далекі від образу чистоти та безгріховності.

Заспокоюючи себе різними дурними думками, Фелісія вирішила зібратися з духом та спуститися вниз по сходах. У неї був обмежений час, поки Дорсет зайнята у ванній, тому потрібно було негайно його використати із користю для себе та справи. Тому Фелісія стисла зуби та почала повільно йти по сходах, тримаючись однією рукою за холодну та мокру цегельну стіну. Попереду на неї чекав лиш морок, за яким ховалася невідома таємниця загадкової пані Дорсет.

🧱🧱🧱

Тихою ходою Фелісія обережно просувалася навпомацки вперед. Тьмяне світло ліхтарика ледве могло розсіяти морок попереду дівчинки, настільки він був у цьому місці густим та непроглядним. Через це Фелісії весь час вбачався рух високих чорних силуетів внизу, їхні кровожерливі червоні очі, що дивилися прямо на неї, та гострі пазурі, які лише бажали дотягнутися до дівчинки, схопити її та скинути просто вниз, у невідому темну глибінь. Фелісія старалася змусити себе не боятися та не звертати увагу на присутність недобрих сил десь попереду. Незважаючи на те, що її руки тремтіли, а серце стрімко калатало в грудях, вона змушувала себе пригадувати ціль свого візиту до цього підвалу і це надавало сили дівчинці рухатися далі.

Притримуючись рукою за холодну вогку цегельну стіну, Фелісія спускалася все нижче та нижче старими кам'яними сходами. Від дотику до неї дівчинка відчувала справжню відразу у своїй душі, адже відчувалося так, ніби вона торкається не простої стіни, а прозорого тіла якогось привида, від якого віяло могильним холодом та пахло сирою землею. Стеля підвалу була вкрита тріщинами і з них вниз капала без упину якась вода, що гучно вдарялася об сходи та її відлуння котилося далеко уперед, зникаючи в темряві невідомості. Старі лампи, що були вмонтовані у стелю приміщення, давно вже перегоріли та вийшли із ладу. Та й Фелісія не заризикувала б вмикати у такому вологому приміщенні світла, щоб не отримати удар струмом.

Нарешті, сходи почали закінчуватися і дівчинка вийшла до невеличкого приміщення із обпаленої червоної цегли. Те, що вона побачила в ньому, страшно розчарувало Фелісію. На таке видовище дівчинка зовсім не сподівалася. У цьому приміщенні стояв якийсь старий іржавий стелаж на якому лежали старі коробки із коміксами, використаними станками для гоління, зубними щітками та пустими склянками. Деякі з банок давно тріснули внаслідок ударів об тверду поверхню і їхні уламки незграбно були зібрані та вкинуті до коробок. Поряд з цими речами на поличці стояв електричний чайник, теж очевидно, що вже давно як зламаний від багаторазового необережного використання. В його носику розташовувалося лігво павука, а сам пристрій вкривав товстий шар пилу. У підвалі містилися також труби для обігріву дому та відводу каналізаційних відходів, які проходили через все приміщення, щоб пройти через стелю. Зараз вони глухо воркотали, бо нагорі використовувалася ванна кімната і Фелісія могла почути, як циркулює вода по трубам та всьому будинку. Цей підвал здавався серцем всього цього містичного та незрозумілого місця. Вздовж протилежної стіни розташовувалася стара пральна машинка без адаптера електричної мережі. Він лежав тут поряд, але розплавлений через якусь високу напругу. Вочевидь, машинка колись згоріла свого часу і з тих пір закінчувала свої дні у забутті цього підвального приміщення. Крім цих речей у підвалі більше нічого не було. Ніякого Раю, Пекла, янголів чи демонів, Люцифера або Корі Флойда Фелісія тут не побачила та не знайшла.

Саме тривіальність цього підвалу й розчарувала серйозно дівчинку. Вона не могла повірити, що всі її зусилля були марними. Невже вона даремно пройшла такий тяжкий шлях, ризикувала власним життям, щоб розкрити таємницю, а виявилося, що жодної таємниці ніколи не існувало? Фелісія жорстоко помилилася і її уява зіграла з нею злий жарт. Пані Дорсет була просто самотньою божевільною жінкою, в якої сталося горе, але у підвалі вона нікого не тримала. Можливо, що дівчинці все лише здалося? Може це кричала сама Дорсет, яка боролася із привидами свого минулого? І через це вона зачиняла підвал на ключ? Щоб зло та фантоми не вирвалися на волю та остаточно не знищили її постраждалий розум? Ні, Фелісія просто не могла повірити в те, що у підвалі нічого та нікого немає. Але її очі не брехали. Це був звичайнісінький підвал, що містився і у їхньому будинку, і в будинках всіх інших людей. Нічого цікавого та вражаючого у його облаштуванні не було. Фелісія гнівно ударила кулаком об стару цегельну стіну та обхопила свою голову вільною рукою, похилившись на стелаж.

У цю мить дівчинка відчувала себе дуже паскудно. Вона мріяла стати героїнею, допомогти поліцейським розкрити справу із зникненням дітей, пройшла задля цього власний ризикований шлях, щоб зрозуміти в кінці, що це просто підвал і нічого в ньому немає. Так могла себе повести тільки свавільна та дурна дитина із колоритною уявою. Тобто, та, ким була вона у цей самісінький момент. Вперше, Фелісія відчула себе непотрібною дурепою, чиї розбишацькі дії знову накличуть додаткові проблеми на її батьків. Можливо, мати правильно вчиняла, коли замикала її до темної комірки з метою покарання? Бо кращого вона й не заслуговувала. Ось там її справжнє місце. Там їй гнити вічно у темряві, відчувати, як довкола неї стискаються стіни та сичать голодні чудовиська. Їй потрібно триматися від цього світу подалі, бо з нею самою щось не так і через це вона може становити загрозу для інших людей.

З грудей Фелісії зірвався довгий болісний стогін, а на очах заблищали сльози. Не вірячи до останнього, що у підвалі нічого немає, дівчинка кинулася освітлювати ліхтариком кожний куточок приміщення, зазирала під стелаж та коробки, розглядала їхній вміст, але так нічого важливого й не знайшла. З великим болем Фелісія змусила себе переконати, що це просто підвал і варто забиратися з нього геть, поки пані Дорсет не дізналася про нахабство дівчинки. Вона повернеться додому, ляже у ліжко та зробить вранці вигляд, що її надзвичайні пригоди ніколи не мали місце. І більше ніколи у житті Фелісія не буде робити із себе героїню-розслідницю містичних справ. Вона повна незграба у даній сфері. Краще залишити справу із таємничими зникненнями дітей справжнім професіоналам-поліцейським. Це було наївно вважати, що маленька дівчинка зможе зробити щось, чого не вдалося виконати дорослим досвідченим чоловікам.

Похнюпивши голову, Фелісія збиралася вже було вийти із підвалу, коли, раптом, побачила краєм ока якесь червоне світло. Різко озирнувшись, дівчинка похолола та застигла на місці. Світло випромінювало око із зміїною зіницею, яке дивилося, не мигаючи, прямо в очі Фелісії через щілину у отворі для білизни. Дівчинка заплющила очі та похитала головою, масажируючи руками власні скроні, щоб прояснити свої думки. Коли вона подивилася знову, то їй так і продовжувало здаватися, що на неї дивиться червоне око, а від пральної машинки на землю падає рогата тінь із крилами кажана. Люцифер причаївся всередині пристрою та нахабно стежив за своєю жертвою. Фелісії здалося, що Диявол знущається над нею, навмисно заплутав її та увів в оману, щоб радіти від одного вигляду розгубленої дитини. Але вона не дасть йому знущатися. Ні за що у світі. Смертельно зблідши та зціпивши зуби, Фелісія відчула, як в її грудях зростає пекельний вогонь злості та ненависті. Наступної миті дівчинка підскочила до пральної машинки та вдарила по ній ногою, просичавши крізь зуби:

-Що ховаєшся там, а, спокусник? Тобі подобається насолоджуватися моєю безпомічністю, моїми стражданнями? Я знаю, що в темряві мене завжди переслідував саме ти. Ти ховався у найпотаємніших куточках моєї голови та прагнув звести мене із розуму. Але тобі це не вдасться, Люцифере, ти чуєш мене? Не вдасться. Тому виходь, виходь і зустрінься зі мною сміливо обличчям до обличчя!

Розлючена Фелісія продовжувала штовхати ногою пральну машинку, аж до тих пір поки її безсилий гнів не ущух. Важко дихаючи та прибираючи рукою скуйовджене волосся з обличчя, дівчинка раптом побачила, що від її ударів передня частина пристрою немов тріснула у боковій частині. Невже вона остаточно розбила й без того старий прилад? Проте, придивившись докладніше, Фелісія зрозуміла, що чорна лінія збоку - це не тріщина, а щілина якогось ходу. Раптом крижана хвиля усвідомлення накотила на дівчинку та протверезила її. Вона відчула новий потік енергії у своїх грудях. Все-таки Фелісія виявилася правою і Дорсет дійсно щось майстерно приховує у своєму підвалі. Із замиранням серця дівчинка схопилася за отвір для білизни та потягнула його на себе. Із тихим скреготом передня частина пральної машини почала від'їжджати в сторону, відкриваючи новий потаємний прохід. Перед здивованими очима Фелісії відкрився рукотворний тунель у розібраній частині стіни підвалу, який розташовувався точнісінько за пральною машиною та був майстерно прихований від сторонніх очей.

Відкривши прохід ширше, Фелісія переконалася, що жодного Люцифера за ним немає. Те, що вона прийняла за диявольске око, насправді виявилося запаленою свічкою, яка повільно догорала та осідала. Саме її червоний вогник дівчинка й побачила випадково у отворі пральної машинки і це допомогло Фелісії виявити потаємний прохід. Протиснувшись у вузький ґрунтовий тунель, Фелісія побачила, що вздовж всієї його довжини розташовуються свічки різних розмірів і зараз всі вони яскраво палали вогнем. Стіни тунелю вкривали якісь незрозумілі символи, таємничі написи та фігури гексаграм, значення яких дівчинка не могла зрозуміти та вона й не зналася в езотериці. Тому Фелісії доводилося просто просуватися далі тунелем. Під час руху, у дівчинки перехоплювало дихання, їй здавалося, що стіни тунелю робляться все дедалі вужчими та тіснішими. Від усвідомлення цього лоб Фелісії вкрився потом, вона тремтіла і у неї зароджувався напад паніки. Вона знову бачила себе у темній тісній комірці та чула гнівний голос матері, яка вимагала від неї провести у полоні мороку стільки, скільки треба буде для гарної поведінки у майбутньому. Фелісія задихалася та судомно хрипіла, нігтями вона дряпала вогкі стіни тунелю, до крові стираючи долоні. Їй здавалося, що вона знаходиться у тісній могилі, похована злими жорстокими людьми живцем та остаточно. В напівтемряві перед збудженими очима Фелісії виринали різноманітні обличчя. То божевільне пані Дорсет, яке перетворювалося у моторошну пику відьми із гачкуватим носом та гострими залізними іклами у роті. То рогате Люцифера із червоними очима та злісною зневажливою посмішкою. То материне, викривлене від гніву та презирства, яке продовжувало вигукувати образливі слова у обличчя доньці та бажати їй покарання за її неслухняність. Фелісія боялася, що не витримає і сконає у цьому тунелі від нестачі кисню або психічного перенапруження.

В цю саму мить стіни тунелю почали розширюватися і дівчинка буквально випала у якесь просторе приміщення. Важко дихаючи та вгамовуючи тремтіння у колінах, Фелісія раділа, що опинилася на свободі і стіни більше не діють так гнітюче на її стан. Наповнивши легені цілющим киснем, дівчинка підвелася та озирнулася довкола. Вона знаходилася у досить дивному приміщенні, спорудженому прямо під землею. Хтось обладнав цю кімнату під стиль дитячої, точної копії тієї спальні, яку Фелісія бачила у справжньому домі пані Дорсет. Тут була купа іграшок, залишки їжі, новеньке ліжко і багато інших речей для комфорту дитини. Але коли дівчинка наблизилася до ліжка, то їй в обличчя ударив неприємний запах гнилі. Це був трупний сморід. А подушка, ковдра, простирадло та підлога під ліжком були повністю вкриті засохлою кров'ю. Здавалося, що хтось намагався боротися тут, але марно, і тому залишив по собі лише подерту земляну підлогу та брудне криваве ліжко. Шоковано озираючись, Фелісія підійшла до стін приміщення. Всі вони відображали вид з вікна на красивий квітучий сад, фруктові дерева, співочих пташок у блакитному небі та сяюче сонечко. Проте, щось у цих "вікнах" було не так і Фелісія відчувала серцем їхню неправильність. Тому, дівчинка схопила стару жестяну банку з підлоги та з усього розмаху кинула її у одне з вікон. Як вона й думала, банка пролетіла повз це ілюзорне вікно, бо насправді десь з іншої сторони ховався хитромудрий кінопроектор із записаним спеціальним кадром і він вічно програвав одну й ту ж сцену ідилії за вікном. Насправді ж, за ілюзією розташовувався наступний прохід.

Фелісія сміливо підійшла до ілюзії та пройшла повз неї. У куточку нового підземного коридору дівчинка якраз і помітила цей проектор на чотирьох ніжках, скерований у відповідне приміщення з якого тільки-но вийшла вона. Навпроти коридор тягнувся далі, а з усіх його боків містилися різноманітні грубі перегородки у вигляді дерев'яних дверей. Йдучи цим коридором, Фелісія смикала зачинені двері та тихим голосом звала:

-Корі... Корі, ти тут? Корі, це Фелісія, я прийшла, щоб врятувати тебе звідси. Корі, відгукнись.

Але у відповідь дівчинка чула тільки тишу та відлуння власного шепоту. Якщо Корі й був за якоюсь із цих дверей, то він зберігав мовчання. Фелісії хотілося вірити, що Корі просто втратив свідомість після ранкового інциденту та лежить непритомний десь тут. Вона не могла дозволити собі думати інакше, що Дорсет могла вже вбити його за весь цей час поки Фелісія зволікала із реалізацією свого плану. Жодна з дверей не піддавалася дівчинці та зберігала й надалі свої таємниці за запорами. Червоний ключ теж не підійшов до замкових щілин. Фелісії вдалося відчинити тільки останні двері, які привели її до святилища. Перед нею стояла стара мармурова статуя Люцифера, вся вкрита тріщинами. Голова статуї здавалася відбитою від тіла і лише згодом знову була приєднана до нього. Та й сама скульптура була зібрана з окремих розбитих шматочків колись цілої статуї. У ніг фігури розташовувався вівтар із свічками та книгою із незрозумілими написами і моторошними малюнками людей та чудовиськ, яких катують. В центрі кімнати була величезна пентаграма виконана червоною фарбою або ж і справжньою кров'ю, цього уже Фелісія не знала та й не бажала знати. В кожному кінчику зірки розташовувалася запалена висока свічка. А в центрі пентаграми .... Тут вже Фелісія відсахнулася від побаченого в сторону і її почало нещадно нудити на землю. Там вона побачила чоловічу відрубану голову, яка посиніла та розпухла до невпізнання. Частина голови вже була черепом, в той час, як з правого боку вона ще зберігала якісь людські риси. Насилу отримавши контроль над власним тілом, Фелісія вискочила у коридор та розігнулася, хапаючись за ребра. Її живіт танцював сальто і здавалося, що більша частина сил вийшла разом із блювотою на ґрунт того клятого приміщення. Кому належала голова? Де її знайшла пані Дорсет? Невже вона дійсно відрубала комусь голову чи вбила цю людину? Але ж ніхто не казав про зникнення дорослої людини останнім часом. Всі ці думки та здогадки так і почали роїтися у голові Фелісії. Раптом, дівчинку охопив страх. Вона знаходилася глибоко під землею у серці володінь злісної відьми. Їй потрібно було негайно звідси тікати. Корі вона ніде не знайшла. Можливо, що він вже мертвий. Тепер Фелісії було варто попіклуватися про власне життя. Але тільки-но дівчинка попрямувала до діри, як побачила, що через неї до коридору увійшла пані Дорсет. Її висока тонка фігура сягала стелі, довге волосся було так само хаотично скуйовдженим на голові, а, сяючі гарячковим блиском, зелені очі дивилися прямо на Фелісію. Від цього крижаного погляду дівчинка так і примерзла до місця та не знала, що їй робити. На обличчі Дорсет розповзлася злісна усмішка, від чого шрами розтягнулися ширше на ушкодженій шкірі, і вона почала повільно, як хижа кішка, наближатися до Фелісії, заговоривши у тиші підземного коридору:

-З мене годі, Карен! Ти надто неслухняна дівчинка. Ти ще не усвідомлюєш того, що я бажаю тобі блага та щастя. Тобі не варто блукати без мого нагляду. Я ще не закінчила ритуал повністю, твій дух збуджений та не розуміє, де знаходиться. Але нічого, мама поряд. Мама допоможе в усьому розібратися. На це знадобиться лише час. Час і останні декілька жертв Люциферу. Я змушена це зробити. Це все заради тебе, Карен! Вони всі повинні вирушити до Пекла, щоб він повернув мені тебе повністю, щоб все стало, як раніше.

-Я не Карен! Ви помиляєтеся. А я знаю тепер, що це ви стоїте за вбивствами тих дітей. Це ви їх викрадаєте та утримуєте тут. Світ дізнається правду про вашу справжню відьомску личину!- верескнула від шоку Фелісія та з усієї сили жбурнула в груди Дорсет свій ліхтарик.

Жінка охнула від удару, а потім взяла та ногою штурхонула джерело світла в сторону. Від удару об стіну тунеля, ліхтарик останній раз мигнув та згас. Тепер лише тьмяні вогники свічок освітлювали темний коридор. Це було необдумане рішення з боку Фелісії. Тепер паніка повернулася до неї з новою силою, а Дорсет здавалася ще більшою та потужнішою в цьому мороці. До того ж, жінка блокувала прохід, яким Фелісія дісталася сюди. Гнівно засичавши, Дорсет зірвалася з місця та кинулася на Фелісію. Бігала жінка надто спритно, та це й не дивно, з її то довгими ногами. Тому Фелісії нічого не лишалося, як теж розвернутися в протилежну сторону та побігти наосліп по темному коридору. У вухах дівчинки гуділо повітря, перед очима закрутилися кольорові плями, у побитому тілі боліла кожна кістка, а на поворотах Фелісія боляче вдарялася руками або головою об стіни ґрунтового тунелю. Вона бігла та бігла, відчуваючи за своєю спиною дихання Дорсет, її гнівні крики та погрози, звук її невблаганних кроків. Ще трохи і вона наздожене та схопить Фелісію. Єдиною надією для дівчинки було те, що цей тунель скоро закінчиться та приведе її на поверхню. Ця надія остаточно згасла, коли Фелісія добігла до самого кінця коридору і її пальці в темряві наштовхнулися на тверду високу гранітну стінку. Все, виходу звідси більше не було.

-Ні, ні, ні! Не може бути!- налякано запричитала Фелісія, шкрябаючи нігтями монолітну стіну- Боже, чому ти покинув мене? Чому? Навіщо це усе було?

Все було даремно. Бог не почує її благань, бо під землею всеціло владарює Люцифер. І саме він завів Фелісію у пастку, з якої немає виходу. Дівчинка не встигла нічого зробити, як наступної миті її схопили за шию тонкі, але сильні руки пані Дорсет. Жінка підняла Фелісію на рівень свого обличчя. Дівчинка хрипіла, звивалася та намагалася нігтями поцілити в очі жінці. Але Дорсет прокричала їй:

-Карен, ти мене сильно розчарувала! Ти все ще не розумієш, що я стільки всього поклала на вівтар Люцифера лише задля тебе та твого благополуччя! Ти невдячна дівчинка і за це жорстоко заплатиш! Ти відчуєш на собі гнів зрадженої матері. Ти зрозумієш на власному досвіді, що я відчувала без тебе. Я роблю це, тому що люблю тебе.

З цими словами Дорсет сильно швиргонула Фелісію об стіну. Дівчинка сильно вдарилася головою та із криком впала на землю. На щоці вона відчула гарячу кров, а із скроні їй на губи потрапила рідина із металевим присмаком. Голова сильно паморочилася, але Фелісія все ще робила спроби повзти по коридору та шепотіла гарячково пересохлими губами:

-Корі .... Корі... Корі, вибач, це я в усьому винна. Це я. Я не змогла. Не справилася. Не врятувала. В усьому звинувачуй лише мене.

Тут на дівчинку позаду обрушився ще град ударів, від яких світ закрутився в неї перед очима та затьмарився. Останнє, що Фелісія пам'ятала, це було те, як Дорсет схопила її за ноги та тягнула кудись у невідомому напрямку. Потім Фелісію кинули на суху підлогу, ляснули якісь двері, заскреготів ключ у замковій щілині, а потім морок та його потвори знову накинулися терзати тіло Фелісії, яке й без того по відчуттям перетворилося у один суцільний синець. Остання іскра свідомості вислизнула із хватки дівчинки і вона втратила свідомість, не в силах боротися зі слабкістю та монстрами. Адже вона не була героїнею. Не була слідчою чи поліцейською. Вона була нахабною дитиною-розбишакою і за це поплатилася дуже дорогою ціною. Ціною власного життя. Пітьма поглинула остаточно Фелісію і вона більше нічого не відчувала довкола себе.