Японське ЗСУ

Я лежу і слухаю свою голову —

В ній щось гуде,

Мені здається, що то океан,

На який я мрію ще колись поїхати.

[Ісі жібій] каже що то кров,

Каже, то тиск в перенапружених судинах.

Я не вірю йому,

Я сам знаю, що перетиснуло мої кровопроводи —

Нестача повітря, коли лежиш в землю мордою,

Нестача життя, страх бути роздертим міною,

Коли грудки землі мілким дощем дріботять по легкоброньованим спинам чи рюкзакам.

Бажання жити — підвищує тиск в судинах,

І бажання людини вбивати іншу людину,

Адреналін зашкалює повсякчасно, а потім — наче в тумані,

Ми відходимо, ми наче знову нормальні,

Хоча вже здогадуємося, що всі ми тут адреналінові наркомани.

І ми йдемо через страх, переступаємо не землею:

Кожен крок — це крок через себе,

Черговий обстріл, чиясь смерть поруч, поранення —

А ми далі крокуємо, діємо, робимо щось,

І тиск тут нормальний.

І ніщо не перетискає аорти та вени —

Війна відкриває їх, п'є з них, не ставить крани, не ставить питання —

Тут тиск завжди як треба...

Я хотів би це сказати своєму лікарю,

Але мовчу — шум в голові нагадує шум океана,

Я вірю, що встигну ще почути океан вживу,

Якщо, звісно, війна не вичавить це тіло і мозок десь в українським степу,

А доти — я витримаю, почекаю, переживу.

Тиск? Так, трохи є, але можна жити,

Якщо в тебе є океан,

якщо в тебе ще є де їхати...