Земля дощу

Коли ми вийшли з ридвана, то опинилися перед воротами з товстих металевих прутів, оздобленими вигадливими щитами з зображенням червоного коронованого лева на золотому фоні. Пан Маріус вийшов уперед і сказав щось сторожі біля воріт, після чого ковані створки розчинилися, але зовсім трохи - так що могла пройти лише одна людина. Спершу попрямував за огорожу сам пан Маріус, потім я ( при цьому увесь час крутячи головою і роздивляючись найменші подробиці оздоблення палацу, щоб було чим похвалитися перед Максом). І замикав нашу процесію молодий незнайомець, імені якого я не знала.

Королівський палац здалеку виглядав більш вишукано, ніж зблизька. Коли я опинилася під самими його стінами, то, звичайно, його висота і розміри викликали подив, але було видно й недосконалості - наприклад, відбиті кілька квадратиків мозаїки перед ганком чи недостатньо чисті вікна на першому поверсі. Масивна споруда нависала над нами і здавалося, що ми малесенькі комашки поряд з мурашником. Високі двері темного дерева відчинилися, звідти виглянув чоловік у червоному каптані. Вони перекинулися з паном Маріусом кількома словами, після чого ми без перешкод увійшли досередини. Певно, це було якесь службове приміщення, бо облаштування його здавалося вельми скромним - велика зала з коминком по центру, вздовж стін - дерев'яні лавки, самі стіни - з голого каменю, без жодних прикрас, така сама кам'яна, вичовгана багатьма ногами підлога. Чоловік, котрий нас зустрів, вказав рукою на непримітні двері у дальньому кутку зали, і ми рушили туди. За дверима знаходилися сходи - вузенькі, круті - це був явно якийсь чорний хід. Піднімаючись високими, місцями вищербленими сходинками, затиснутими між глухими стінами з червоної цегли, я відчула дещо схоже на розчарування. Хоча разом із тим було б і дивно, якби людину, яку тільки що назвали державним злочинцем, привели у вишукані банкетні зали чи прямо до королівських покоїв. Мені здалося, що ми піднімаємося на верхівку башти - тієї самої, на котрій майорів прапор. А може й ні - вікон тут не було зовсім, тож зорієнтуватися на місцевості я не мала змоги.

Сходи зробили ще один крутий поворот і вперлися в чергові двері. Пан Маріус відчинив їх і запрошуюче махнув рукою. Переступивши крутий поріжок, я опинилася в маленькій кімнаті лише з одним вузеньким вікном, та й те знаходилося під самою стелею. Біля однієї стіни стояв столик, навпроти - два стільці. Далі - якась щільно зачинена шафа. На стіні висів гобелен із зображенням сцени полювання - вершники на конях, із соколами та собаками на фоні осіннього лісу. Пан Маріус відгорнув один бік гобелену, за котрим знайшлися ще одні двері. Він, нічого не кажучи, відкрив їх і вийшов, а ми з молодиком у чорному вбранні залишилися в цій кімнаті.

- Сідайте, - вказав він мені на стілець, але сам залишився стояти.

З-за нещільно причинених дверей долинали голоси - можна було розібрати окремі слова, але повністю зрозуміти, про що там говорять, мені не вдавалося. Помітивши, що я прислухаюся, мій охоронець підійшов до дверей і зачинив їх краще, так що вже зовсім нічого не стало чути.

- А розкажіть мені, будь ласка, як у вас виходить таке робити з вогнем? - поцікавилася я, аби не мовчати.

Він подивився на мене здивовано, так, наче несподівано заговорила кам'яна статуя.

- Вибачте, мені не велено з вами розмовляти.

Але хоч називали на "ви" і більше не погрожували тортурами - і на тому спасибі, подумала я.

Через кілька хвилин двері скрипнули, і до кімнати повернувся пан Маріус у супроводі ще одного чоловіка - він теж був досить поважного віку, з чорною бородою, у якій виднілася сивина, з уважними темно-карими очима. Одягнутий незнайомець був з певною розкішшю - особливо це кидалося в очі у порівнянні з аскетичними темними вбраннями двох моїх конвоїрів. Його одяг темно-синього кольору був із дорогої тканини, на шиї висів масивний золотий ланцюг.

Коли він тільки переступив поріг і кинув на мене перший побіжний погляд , його вираз обличчя був дуже схожий на той, з яким дивився на мене пан Маріус тоді, у відділку. Це була суміш здивування і напруженої роботи думки. Десь так би оглядав учений результат свого наукового експерименту, котрий видався дуже цікавим, проте зовсім не таким, якого він очікував.

- Доброго дня, - звернувся він до мене. - Ви, певно, і є та сама Дана з Лісового хутора? Мене звуть пан Паоло, я другий радник Його Королівської Величності.

- Дуже приємно, - пробурмотіла я і встала зі стільця, бо, певно, того вимагав етикет у присутності настільки значливої особи.

- Сидіть, сидіть, не треба цих церемоній, - сказав пан Паоло. Він повернувся до пана Маріуса і вони заговорили між собою на якійсь незрозумілій мені мові. Пан Паоло щось розповідав, а його співрозмовник кивав, погоджуючись. Потім пан Маріус тією ж самою тарабарщиною звернувся до свого супутника, і той з поклоном передав раднику короля мою злощасну торбу ( в чиїх руках вона тільки не перебувала за цей день - подумала я).

- Коли ви отак посміхаєтеся, то як дві краплі води стаєте схожі на свого батька, - раптом пан Паоло звернувся вже до мене.

- А ви знаєте мого батька? - здивувалася я.

- О, я був його учителем, тож знав його пречудово. Але перейдімо до справи, - він поклав на долоню мого ланцюжка і уважно з усіх боків оглянув його. Навіть дістав із кишені складану лупу і щось там видивлявся на гравіюванні. - Безсумнівно, це не підробка, а оригінал, - сказав він. звертаючись до пана Маріуса. І потім, знову до мене. - Розкажіть-но ще й мені, як до вас потрапила ця річ.

Я коротко, уже без прикрас та перебільшень, розповіла свою історію. Змовчала тільки про чоловіка, який хотів мене вбити -розсудивши, що коли його слід тягнеться сюди, до королівського палацу, то краще мені прикинутися нічого не відаючою дурочкою.

Пан Паоло і пан Маріус слухали мовчки, коли згідно киваючи, а часом перезираючись між собою та обмінюючись короткими репліками на тій самій незрозумілій мені мові.

Врешті-решт я завершила свою розповідь і замовкла.

- Ага, панове, іще один момент! - королівський радник, наче щось пригадав, підняв вказівний палець і, кількома кроками пересікши кімнату, опинився поряд зі мною. - Перепрошую, панно Дано...

Із цими словами він зробив щось зовсім незрозуміле - однією рукою м'яко нахилив мою голову, а другою - відкинув назад волосся, оголюючи шию. Мені від страху перехопило подих - у голові промайнула думка: "Все, догралася ти, Дано, зараз тобі просто-напросто відрубають голову..."

Але пан Паоло за мить мене відпустив - живу і здорову.

- Тут уже не може бути ніякого сумніву, - сказав він пану Маріусу. - У немовляти, яке всі вважали загиблим, була особлива прикмета - родимка ось у цьому місці - в ямці біля основи черепа. Про цю ознаку мені розповіла повитуха, котра приймала пологи у панни Агнеси - а це, знаєте, дуже надійна жінка, сестра моєї дружини, їй я можу довіряти стовідсотково. Вона не могла нікому вибовкати цю таємницю. Навіть якщо припустити, що вороги короля могли б знайти дівчину, що підходить за віком та зовні дуже схожа на Його Високість... уявімо, що вони до того ж відшукали настільки вправного ювеліра, який би зміг підробити підвіску... То навряд чи вони здогадалися б намалювати своїй "підсадній качці" родимку, про котру нікому не було відомо, і яка знаходилася в такому місці, де її ніхто й не міг побачити, навіть випадково.

- Що ж, - поважно промовив пан Маріус, - я згоден з тим, що ваші докази є виваженими і обгрунтованими...

- Ще одне, - погляд пана Паоло спинився на хлопцеві, що стояв біля дверей. - Я сподіваюся, ваш син усвідомлює, що все, почуте і побачене ним сьогодні, є державною таємницею, розголошення якої призведе до дуже неприємних наслідків?

- Можете бути впевнені у його надійності, як у моїй власній, - промовив пан Маріус, додавши значимості своїм словам легким поклоном. Його син також вклонився королівському раднику.

- Ну що ж, тоді я не смію вас більше затримувати, - сказав той, і, дочекавшись, поки двоє чоловіків вийшли, повернувся до мене.

- Отож, настав час для вас, панно Дано, познайомитися із вашим дідусем, - так само легенько вклонившись, пан Паоло вказав мені на двері, що були завішені гобеленом.