Земля дощу

Різкий грюкіт у двері заскочив нас зненацька. Пан Маріус жестом вказав Роменові у бік кухні, а сам неквапливо попрямував до дверей. Ми почули його навдивовижу спокійний голос:

- Хто це сміє опівночі тривожити сон чесних громадян? Зараз покличу варту!

- Ми самі варта! - долинув знадвору грубий голос. - Відчиняйте негайно!

Далі я вже нічого не чула, бо Ромен схопив мене за руку і потягнув на кухню. Там у підлозі була ляда, що, вочевидь, вела до льоху або комірчини. Хлопець підняв її і наказав мені швиденько спускатися. Донизу вела звичайна дерев'яна драбина. Я прожогом злізла по ній і почула, як над головою опускається ляда. Далі Ромен пробурмотів щось незрозуміле, з чого я розібрала лише останні слова: "ключ, замок."

Озирнулася навколо - тут панувала суцільна темрява. Пахло вільгістю і трохи землею, скоріше за все, це й справді був льох, де зберігалися овочі та інші припаси. Я навпомацки обійшла свою криївку, торкаючися руками вологих цегляних стін. Потім знову повернулася до драбини і сіла на нижній щабель. У льоху було холодно, і мої зуби вже почали зрадницьки цокотіти.

Згори лунали кроки, хтось щось говорив. Я приготувалася до того, що мою схованку зараз викриють. Що ж, так тому й бути... Але час минав, кроки стихли, ніхто не підіймав ляду. Не знаю, як довго я так сиділа, відчувала лише, що змерзла. мов той цуцик.

Але раптом ляда відчинилася, мене освітило яскраве світло, що змусило заплющити очі. Це був Ромен з лампою в руках.

- Виходь, - промовив він, - небезпека минула.

Тремтячи від холоду, я вибралася назовні.

- Добре, що вони не побачили цю ляду, - сказала я.

- Я її закрив від сторонніх очей, - пояснив Ромен. - Та в тебе зуб на зуб не потрапляє! Тримай, - він узяв з крісла, що приткнулося в кутку кухні, теплу ковдру і накинув мені на плечі.

Ми пройшли до бібліотеки. Там уже чекав пан Маріус - такий же незворушний, як і раніше, немовби нічого й не сталося. Мене всадовили перед каміном і налили кухоль підігрітого вина.

- Одяг я тобі свій дам, - роздумував уголос Ромен. - Пошукаю щось зі своїх старих речей, які носив у школі. Ще треба харчів зібрати.

Вони з паном Маріусом почали обговорювати деталі нашого від'їзду, а я сиділа й мало не плакала. Всі випробування, що випали на мою долю впродовж останніх днів, я сприймала стійко і не розкисала - можливо, через те, що особливо не було коли займатися рефлексіями. Проте зараз, відчувши тепло і затишок цього дому, турботу його господарів, мені страшенно не хотілося знову їхати у темряву, холод і невідомість.

Пан Маріус сів у крісло поряд зі мною та задумливо подивився на вогонь.

- Знаєте, Дано. - сказав він, - Я полюбив вас, наче рідну дитину. У мене колись була донька, але вона померла відразу після народження. І забрала з собою життя своєї матері. Ромен залишився напівсиротою, коли йому було всього п'ять років. Ви з ним багато в чому схожі. Вперше побачивши вас, я сказав собі - якщо король відмовиться від цієї дівчини, то я усиновлю її і виховаю як свою власну доньку. Ваш дідусь був моїм кращим другом, дуже достойною людиною і мудрим правителем, але він недобре повівся з вами. Він використовував вас для досягнення своїх цілей, можливо, і любив вас по-своєму, але зовсім не брав до уваги те, що ви всього лиш дитина. Тому не картайте себе, що не порятували його, що не були поруч. Навіть я, досвідчений маг, не зміг йому допомогти - то що б зробили ви? Відпустіть це почуття вини, щоб воно не пригнічувало вас.

- Але, якби я вмовила батька повернутися до Столиці, він би, можливо, вилікував дідуся. Ви знаєте, він дуже хороший лікар!

- Проти долі всі ліки безсилі, Дано. Ви знайшли рідного батька, отже усиновити я вас не зможу. Але я б хотів, щоб ви могли розраховувати на мене та Ромена у будь-якій ситуації. Цей дім - ваш дім також. Коли повернетеся сюди знову, зайдіть до нотаря Мойші, що живе в сусідньому будинку. Це якщо ви мене не застанете... - він зробив паузу, - вдома...

-Я вам дуже вдячна, пане Маріусе, за все, - прошепотіла я. - Мені так не хочеться нікуди звідси їхати!

- Але ви мусите це зробити. Бо сьогодні був лише попереджувальний візит, а завтра з палацу можуть навідатися знову, вже з більш серйозними аргументами. Тому буде краще. якщо на той час ви вже будете далеко звідси...

Я встала з крісла, підійшла до нього і міцно обняла. З очей у мене потекли сльози.

- Ви, як завжди, не маєте при собі хустинки, - своїм звичним, суворим тоном промовив мій учитель. - Ой, Дано, на жаль, я так і не встиг повноцінно навчити вас хорошим манерам...

*********

Спала я цієї ночі лише кілька годин, бо ще до світанку ми вже зібралися в путь. Перед тим, як виходити з дому, Ромен раптом щось згадав і побіг до своєї кімнати. Повернувся, несучи в руках ту саму велику книгу у шкіряній чорній палітурці, яку я колись вже бачила в нього. Здається, він називав її "Літопис".

- Ти візьмеш із собою книгу? - здивувалася я. - Але ж вона така важка!

- Я не можу її залишити. Раптом із нею щось трапиться? А вона існує в єдиному екземплярі і містить дуже цінну інформацію. Я хотів би, щоб книга вціліла і колись стала у нагоді нашим нащадкам.

- Ну тоді, звісно, - я подивилася. як він ховає книгу у торбину, куди ми до того поклали харчі на дорогу та деякий запасний одяг. У мене самої не було нічого, окрім скриньки, де лежала корона мого батька.

Ми вже були переодягнуті і загримовані так, що, певно, і рідний батько би не впізнав. Ромен приклеїв собі вуса та бороду і враз перевтілився у літнього купця з похмурим обличчям та різкими манерами. Він увесь час бурчав та придирався до мене - репетирував, як поводитиме себе перед сторожею. Я ж, у його власних стареньких штанах та куртці, які Ромен носив ще підлітком і котрі мали досить пошарпаний життям вигляд, і справді була схожою на хлопчину з неблагонадійної сім'ї. Для більшої правдоподібності ще й скуйовдила волосся, натягнула на самий ніс побиту міллю шапку, а пан Маріус порадив мені натерти обличчя й руки спеціальною маззю, від чого я стала смаглявою, ніби циганчук.

Ми домовилися, що розмовляти я не буду, бо голос у мене досить тонкий і міг би видати те, що я дівчина. Отже, я мала грати роль німого хлопчика - слуги.

Коли Ромен вивів зі стайні коней, пан Маріус вдарив себе по лобі:

- Кобилка-то в Дани досить примітна, - мовив він. - Можу побитися об заклад, що на заставі її добре роздивилися і запам'ятали. А зараз, як побачать, то не виключено, що згадають, чия вона, та звернуть на вас увагу. Залиште її тут і беріть мого коня!

Але я так і не наважилася розлучитися зі своєю Бірюзою. Тоді Ромен запропонував обмастити її болотом, щоб вона хоча б не так кидалася в вічі вартовим. Що ми і зробили, хоча Бірюза була й не в захваті від цієї процедури. Певно. яе усі представниці слабкої статі, вона була чистьохою та акуратисткою, і коли їй у хвіст та гриву начіпляли реп'яхів, а боки й ноги щедро заляпали грязюкою, кобила незадоволено іржала і, здавалося, аж пересмикувалася від такої неповаги до її персони. Але я тихенько попросила її трішки потерпіти, і вона заспокоїлась.

***********

Попрощавшись з паном Маріусом, ми рушили вулицями міста, що ще, здавалося, тільки прокидалися від сну. Будинки, огорнуті туманом, недовірливо позирали на нас крізь зачинені віконниці, у голому гіллі дерев каркали ворони, небо було сірим та похмурим, і все навколо навіювало тривогу. Проте ми намагалися старанно дотримуватися узятих на себе ролей - Ромен сердито коментував усе, що бачив навколо - причому, діставалося на горіхи і клятій погоді, й болоту, що чвакало під копитами, й собакам, які обгавкували нас з-за парканів, і коню, котрий спіткнувся, й мені - просто так, щоб я не розслаблялася. Я ж, поскільки, згідно легенді, відповідати не мала змоги, просто щось мугикала і тихцем показувала "господарю" дулі. Так ми й дісталися до околиці, перед нами забовваніла міська брама та притулений до неї будиночок сторожі, схожий на шпаківню.

На моє щастя, вчорашні вартові якраз змінилися, і на пост заступили зовсім нові охоронці, які мене вчора не бачили, а, відповідно, й мою кобилу не могли впізнати.

Один із вартових, досить молодий, з кирпатим носом та задерикуватими манерами, підійшов до нас і став розпитувати, хто ми такі, куди прямуємо та чи маємо з собою якісь документи.

Ромен невдоволено зміряв його очима, поважно відкашлявся та грубим голосом промовив:

- Я - купець Лазар, живу у власному будинку в торговому кварталі, там усі мене добре знають. Торгую різними заморськими речами, що їх доставляю з Землі Скель, від тамтешніх магів. Так що, коли тобі треба якісь талісмани, чи амулети, або подарунок для твоєї дівчини, то приходь до моєї крамниці - щось підберемо.

- Дякую, - байдуже сказав парубок, - але все ж покажіть ваші папери.

Ромен не розгубився, він дістав з-за пояса якийсь згорнутий сувій і кинув його вартовому. Певно, він сам чи пан Маріус той "документ" і виготовили, проте у молодого вартового той не викликав підозри.

- А що це за хлопець із вами, пане Лазарю? - спитав він. - Чи маєте посвідку і на нього?

- Та побий тебе Небесна сила! - загримів на нього Ромен. - Звідки мені взяти документа на якогось там слугу? Приблукалося хлоп'я бездомне, убоге, ще й пришелепувате трохи - не говорить, тільки мугиче щось. Ну я його з доброти душі і пригрів у себе. Думаю - підросте, буде допомагати в торгівлі. Ось перший раз узяв із собою в мандрівку, хай малий світу побачить. Ти поглянь на нього - який він блаженний...

Я, щоб не виходити з обраної ролі, навісила на обличчя якомога дурнішу посмішку та почала плювати собі під ноги, тоді ще й у носі поколупалася. Вартовий ковзнув по мені зневажливим поглядом і, здавалося, втратив до мене будь-який інтерес.

Зате його товариш - старіший, з хитрим лисячим обличчям, що вибрів із сторожки, певно, няхом чуючи можливість поживитися, зацікавився моєю Бірюзою.

- Гей, купчику, - примружився він. - Яка гарна кобилка у твого слуги! Видно, що породиста. Чого це ти дурника на такого дорогого коня посадив?

- Маю на неї покупця, - огризнувся Ромен. - То що мені, на двох конях одночасно їхати? Кобилу продам, хлопцю куплю якусь шкапину недорогу. А вам, пане, що до мого хлопця та моєї кобили?

- Та оце думаю, може, мені її продаси? Моя донька давно просить гарного коня для виїзду. Давай сторгуємося, менше тобі буде клопоту в дорозі!

- Ні, і не проси. - затявся Ромен. - Ти мені стільки не заплатиш, як мій покупець, так що вибачай.

- А чи не та ця кобила, на якій відьма у Столицю в'їхала? - раптово запитав вартовий. - Кажуть, у неї теж була білесенька і такої самої породи. Може, мені очільника нашого викликати? Бо я сам учора був вихідний, а от він чергував, він ту кобилу добре роздивився. У кого ти її купив? Може, на відьму нас виведеш?

- Слухай, чоловіче, не мороч мені голову, - відповів Ромен. - Так прямо й кажи - хочеш, щоб я тобі заплатив хабаря, і роз'їдемося подобру-поздорову. Конячка моя власна, з моєї стайні, жодної відьми я в вічі не бачив. Але щоб ви мали за що пива випити, тримайте по дукату. Нам же пора, залишайтеся здорові!

Він вручив вартовим гроші та клусом спрямував свого коня у міську браму. Я, все так само дурнувато посміхаючись і мугикаючи собі під ніс, поїхала слідом. Ніхто нас не зупиняв.

Аж не вірилося, але ми були вільні! Попереду розстилався широкий тракт, навколо, доки сягало око, лежали сірі поля, де-не-де вцятковані чорними кущами та деревами. З сірого неба знову посипалася якась неприємна мряка - не то дощ, не то мокрий сніг. Проте вже за кілька днів мала настати весна. І ми тримали путь не куди-небудь, а до самого Рейдамару, який іще називали Повітряним замком.

Правда, шлях туди був далеким і нелегким. До того ж, мою душу гнітило відчуття тривоги за пана Маріуса та інших наших друзів. Я озирнулася назад і з сумом подивилася на місто, яке залишала. Надовго, а чи навіть назавжди - те було мені невідомо... Як і те, що чекає на нас попереду.

- Пройди багато доріг, повернися до свого дому і поглянь на все, неначе вперше, - впівголоса сказав Ромен.

- Ти сам це придумав? - спитала я.

- Ні. це сказав один стародавній письменник, якого звали Томас Еліот.

- Що ж, певно, він був дуже мудрою людиною. - зітхнула я. - Але знати б, чи повенемося ми справді коли-небудь додому?

- Ти неодмінно повернешся, - підбадьорливо мовив Ромен.

- Чому ти говориш тільки про мене? А ти сам?

Ромен нічого не відповів, зробив вигляд, що не розчув мого питання. Підвівшись у стременах, він озирнувся на місто. Можливо, це мені лише здалося, але в його очах заблищали сльози. А потім ми мовчки рушили вперед.

Сніг робився усе густішим, і врешті заповнив собою увесь простір, в суцільну білу завісу огортаючи небо і землю. Він опускався на дорогу і замітав наші сліди. І мені на мить здалося, що увесь світ перестав існувати, залишилися лише ми - двоє самотніх мандрівників, котрі довіки блукатимуть у цій білій завії, поза простором і часом.

- Десь там, за хмарами, все одно є Сонце, - сказав мені Ромен. - Навіть, якщо ми його не бачимо, воно все одно світить...

Любі читачі, дякую, що прочитали мою книгу! Як ви, мабуть, зрозуміли, це ще не кінець історії)) Продовження носить назву "Повітряний замок" і його теж можна буде прочитати на "Аркуші". Тож підписуйтесь на автора ( натискайте кнопку "Слідкувати" в моєму профілі) - і тоді ви не пропустите жодного оновлення.

Також буду дуже вдячна за "сердечка" і коментарі ( їх можна залишати після кожного розділу).

До нових зустрічей!