Земля дощу

Служницю, яка мала провести мене в мої покої та забезпечити усім необхідним, звали Елі. Була це дівчина десь мого віку, або ж трохи старша - спритна, гарненька, з меткими сіро-зеленими очима та волоссям кольору льону. Пам'ятаючи наказ короля, я мала вдавати з себе його троюрідну небогу з провінції, котра приїхала до родичів у Столицю погостювати.

- Ось, панно Дано, ваше ліжечко, - без упину торохкотіла Елі, вештаючись кімнатою та щось поправляючи, розставляючи, міняючи місцями. - Оце в скрині ваш одяг. Ви, мабуть, хочете ванну взяти з дороги? То я зараз принесу теплої води. Ви любите, щоб була добре гаряча чи не дуже?

- Мені все одно, - сказала я, присівши на крісло, що стояло у кутку кімнати. Дуже хотілося лягти на ліжко і заснути, але, безперечно, помитися і перевдягнутися треба, бо виглядала я не кращим чином. Кинувши оком у бік великого дзеркала, що висіло на стіні навпроти, поряд зі столиком, де тіснилися різні коробочки та флакончики невідомого мені призначення, я побачила невтішну картину - одяг мій був брудний, волосся теж несвіже, ще й зачесане абияк.

- То почекайте трохи, я зараз. - Елі подалася униз сходами, голосно стукаючи дерев'яними підошвами своїх черевиків.

Наповнюючи ванну, що знаходилася в суміжній маленькій кімнатці, гарячою водою, додаючи туди якесь духмяне мило, вона невпинно продовжувала балакати, і я вже вислухала цілу сагу про те, як дівчині жилося, коли вона була покоївкою покійної королеви ( "Сувора то була жінка, панночко Дано, прямо генерал у спідниці!"), і як після смерті своєї пані вона отримала пониження у званні та почала працювати на кухні, а зараз, завдяки доброті Його Величності ( " Хай йому Вищі сили дають здоров'я, бо такого мудрого короля ще треба пошукати!") їй знову вдалося повернутися до роботи у покоях.

- І я дуже рада, що маю прислуговувати такій високородній панночці... Ви ж, тільки щось знадобиться, - смикайте за цей шнурок біля ліжка! У моїй кімнаті пролунає дзвоник, і я негайно прийду... Все, панно Дано, ваша ванна готова, давайте я вам допоможу роздягнутися!

- Ні, дякую, я сама справлюся, - швидко сказала я. - Ти, Елі, йди, я потім тебе покличу, як буде треба.

Дівчина зробила граційний реверанс ( мабуть, покійна королева її вимуштрувала - подумала я) та вийшла з кімнати. А я з великим задоволенням скинула свої лахи і занурилася в теплу пахучу воду. Потім дістала зі скрині ( де був цілий склад різноманітного одягу) першу-ліпшу сорочку, забралася під пухову ковдру і вмить заснула.

А прокинулася аж наступного ранку. Спершу довго не могла втямити, де знаходжуся, аж потім згадала - я в королівському палаці! Стала тепер поважною персоною... Але, чесно кажучи, з набагато більшим задоволенням я б опинилася зараз у фургоні пана Тадея, поряд зі своїми друзями. Як вони там зараз? Мабуть, хвилюються за мою долю... Треба буде якось спробувати дати їм знати, що зі мною все гаразд.

Я дістала зі скрині довгу зелену сукню, прикрашену мереживом, і сяк-так її одягла. "Сяк-так" - тому що вона застібалася ззаду за допомогою якихось шнурків і гачків, а я могла дістати лише до нижніх, верхні ж були розташовані таким чином, що самотужки могла б дотягнутися до них хіба моя коліжанка по театру гімнастка Ванда. А нормальній людині це було не під силу.

Саме тоді, коли я стояла перед люстерком і розмірковувала над вирішенням цієї проблеми, у двері постукали - то була Елі.

- О, панно Дано, чому ж ви самі вбираєтесь! - вигукнула вона, ледь привітавшись. - Треба було за шнурочок посмикати, я б відразу прийшла і допомогла!

Вона швиденько позастібала всі гачки, позав'язувала шнурки, а потім так за ті шнурки смикнула, що я навіть скрикнула від несподіванки. Сукня настільки стягнула мій стан, що було важко дихати.

- Чудово, - замилувалася Елі результатом своїх старань. - У родовитої панянки має бути дуже тоненька талія. Сідайте сюди, на дзиглика, я вас зараз зачешу!

Орудуючи гребінцями та шпильками, вона сформувала у мене на голові щось химерне, що віддалено нагадувало копицю сіна. Потім узяла зі столика флакончик парфумів з різким ароматом і щедро ту всю споруду оббризкала. Я чхнула.

- Будьте здорові! - життєрадісно побажала Елі. - Ви поки відпочиньте трішки, а потім я вас проведу до покоїв Його Величності, він запросив вас до сніданку!

І дівчина швиденько вимелась із кімнати.

Я підійшла до дзеркала та критично роздивилася власне відображення. Потім завела руки за спину і трохи послабила корсет, після чого з полегшенням зітхнула. Далі взяла щітку для волосся і рішуче ліквідувала зачіску, над якою так старанно працювала покоївка. Я просто розчесала коси та згорнула їх у вузол на потилиці, після чого відчула себе значно комфортніше.

Якщо Елі, увійшовши за кілька хвилин, щоб відвести мене до королівських покоїв, і зауважила знищення свого творіння, то, на щастя, промовчала про те. Занадто добре вона була вишколена, і, певно, звикла до різних дивацтв з боку своїх господарів.

**********

У королівській їдальні ( чи вітальні, чи як правильно звалася кімната, до якої мене привели - я достеменно того не знала) теж не було особливої розкоші, яка дуже впадала б у вічі. Звичайно, меблі здавалися старовинними і дуже вишуканими, стіни були оббиті дорогою тканиною. на столі стояв посуд із срібла і тонкого фарфору. Але в цілому загальний вигляд покоїв свідчив про те, що для людини, яка тут жила, важливими були лише комфорт і функціональність, а не ознаки престижу.

Король уже сидів за столом і переглядав якийсь документ, згорнутий у сувій, збоку якого метлялася велика печатка. Побачивши мене, він кивнув головою та вказав на стілець по праву руку від себе. Більше у кімнаті, окрім слуг, які хутенько стали подавати різні страви, нікого не було.

- Ну, як ти влаштувалася? - спитав король. - Чи все добре, усього вистачає?

- Так, дякую.

- То сьогодні ще відпочинеш, а з завтрашнього дня будемо братися до роботи. Треба зробити з тебе освічену людину. Маріус та Паоло з тобою будуть займатися вивченням різних наук, щось і я, може, розкажу. Ти повинна б бути від природи не дурна, зважаючи на те, які успіхи робили свого часу твої батько й мати... - він замовк, замислено водячи виделкою по тарілці.

- А де зараз моя мама? - спитала я. Це була перша про неї згадка з вуст короля, і я дивилася на нього з надією - раптом, хоч батько мій і перебуває невідомо де, то хоч із матір'ю вдасться познайомитися?

Але дідусь тільки похитав головою.

- Не знаю, - сказав він. - Десь виїхала відразу після твого зникнення. Вона була дуже талановитою дівчиною. І вельми вродливою. Правда, ти не дуже на неї схожа. Ти, Дано, цілком і повністю вдалася в наш рід.

Я не знала, комплімент це, чи, навпаки, критика, тому промовчала. А він продовжив далі:

- Ще коли я дізнався про твої витівки там, на площі, то наче побачив сина перед собою. Він був таким же сміливим і непередбачуваним, я ніколи не знав, чого від нього чекати наступної миті... І в ту мандрівку він відправився з властивим йому авантюризмом, захотів усім довести, який із нього буде в майбутньому правитель - толерантний і відкритий до людей... І от так вийшло...

- А чому ви говорите про нього "був"? - спитала я. - Ви ж казали, що маги стверджують, наче він живий!

- Я вже так давно його не бачив, - з сумом у голосі промовив король, - що залишається все менше надії зустрітися знову. Останнім часом я недобре себе почуваю... До речі, ти вчора казала, що маєш рецепт якогось цілющого відвару. Може, приготуєш його для мене?

- Так, звичайно, можу приготувати, - відповіла я.

- Тоді давай пройдемо до кухарів, хай тебе забезпечать усім необхідним.

Через кілька хвилин ми вже були на кухні. Прислуга тут явно звикла до того, що господарі часом могли поводитися дивно, тому кухар без жодних запитань приніс мені слоїки з потрібними травами та залишив нас із дідусем наодинці.

Я заходилася готувати відвар, а король сів за стіл і, спершися підборіддям на руку, спостерігав за всіма моїми діями.

Виливши вже готовий паруючий напій у чашку, я додала туди трохи меду та прошепотіла над ним кілька слів.

- Що це ти робиш? - озвався дідусь. - Якісь заклинання читаєш?

- Це так... просто побажання здоров'я, - я промовила вголос. - "Силою твоєю, волею твоєю. світлом твоїм, Сущий, пошли тримателю цієї чаші здоров'я на довгі роки життя." Так мене бабуся навчила... вірніше, жінка, яку я вважала бабусею.

- А її, часом, не Марією звали? - спитав король, дивлячись кудись понад моєю головою. - І була вона високою, світловолосою, з синіми очима, і над бровою мала невеликий шрам?

- Так, у неї був шрам, вона ще маленькою впала на гострий камінь... так мені розповідала. А звідки ви її знаєте?

- Колись довелося зустрітися. Давно, тоді ще на троні сидів мій батько, а я був молодий, зелений, і мене відправили мене на північ, захищати тамтешні кордони. Видно, дуже сподівалися, що я звідти не повернуся. Та, мабуть, так би й сталося, якби не ця дівчина, Марія...

Я поставила перед ним чашку з відваром. Він відпив ковток і продовжив:

- Якось я разом зі своїм загоном потрапив у пастку до людей з того боку боліт, і майже усі наші воїни загинули. Я сам був тяжко поранений. У тих лісах мене чекала неминуча смерть, бо я б не зміг сам звідти вибратися. Мені пощастило, що саме Марія мене знайшла, привела до себе додому. Вони разом з матір'ю мене й виходили. Її мати була дуже сильна цілителька, так... То, кажеш, немає вже Марії?

Моє горло перехопив болісний спазм. Дуже хотілося вигукнути, що я напевно знаю, хто винен у її смерті, але інстинкт самозбереження наказував мені мовчати. Я й так уже мала забагато проблем через свій довгий язик.

- Шкода, - хитнув головою король. - Тепер хіба що в засвітах вже її зустріну.

Чи то мені здалося, чи в його очах і справді блиснули сльози? А можливо, то просто сонце падало із вікна?

- Ось так замикається коло... - додав він за мить і вийшов з кімнати, залишивши мене саму...