Земля дощу

Колись бабуся вчила мене ворожити на картах. Скоріше для розваги, бо як вона сама мені говорила: "Справної ворожки з тебе, любенька, не вийде, не маєш здібностей долю наперед читати. Та можеш стати вдатною шарлатанкою, бо такого наплетеш про чоловіка, що він і сам у ті небилиці повірить і скаже : "Точнісінько так усе й було"...

Я й справді погано запам'ятовувала всі ті комбінації, коли для тлумачення однієї карти треба було враховувати усе її отчення, бачити розклад як цілісну картину. Бабуся ж робила те майстерно, тому й стежка до нашої відлюдницької хатини з найближчого села ( та й із дальших також) не заростала. Чи не щодня прибігала котрась дівка чи молодичка, щоб поворожити на судженого, довідатися, чи не зраджує чоловік... А ще люди охоче купували або ж вимінювали на харчі цілющі трави і настоянки, помічні від усіх відомих хвороб. На цьому бабуся теж добре зналася. А от те, що вона нібито вміє чаклувати, робити приворот чи наводити уроки на людей - повна маячня. Може, вона й знала, як те все робити, та мені не розповідала і всіляко застерігала від подібних дурниць.

Якби були у мене зараз карти з собою ( а не згоріли у тому пекельному полум'ї), може, я й розклала б їх, щоб довідатися, що чекає попереду і куди мені тепер іти. Поки що я могла тільки тасувати думки у своїй голові, що гуділа, мов розтривожений вулик із бджолами.

"Що було" - більш-менш ясно, "що буде" - покрито пеленою невідомості, "чим серце заспокоїться" - звучало, як насмішка. Чи заспокоїться воно коли-небудь?

Ми з Вугликом лежали у маленькій печері на березі струмка, куди загнала нас злива. Зараз уже стемніло, гроза відійшла на схід, і бурхливі потоки води, що ринули з неба ще годину тому, перетворилися у звичну нудну морось. У печері було сухо, проте дуже холодно. Щоб зігрітися, я розпалила невеличке вогнище з соснових гілок та минулорічного сухого листя, які хтось сюди натягав ( можливо, звірина готувала собі барлогу - я сподівалася, що нині в ній ніхто не жив). Ось тут і стали в нагоді кресало та пляшка з самогонкою, завдяки якій не дуже сухе паливо легко розгорілося - правда, диму було чимало, та доводилося з тим миритися.

Відразу після того, як ми знайшли прихисток від дощу, я впала на розстелену попону, і заснула. Прокинулася й розпалила вогонь пізніше, як уже стемніло. Спробувала трохи поїсти, та шматок не ліз у горло. Погодувавши Вуглика, лягла поруч із ним, притулившися до теплого кудлатого боку, і поринула у дивне заціпеніння - я й не спала, але в голові було порожньо - жодної думки, просто миготіли якісь неясні образи, тіні, обличчя, часом здавалося, що якась звірина гарчить і виє за стінами печери ( а може, то просто вітер завивав), але мені все було байдуже - я лежала і безтямно витріщалась на темну стелю.

Коли вона увійшла і сіла біля вогню - я не помітила. Просто повела очима - а вона вже тут, така знайома і звична у своїй брунатній свитці та червоній хустині на голові.

- Бабусю! - вигукнула я, знетямившись від радості. - Ти тут! Ти жива!

- Так, ластівко, я тут, - відповіла вона.

Я хотіла швиденько піднятися, підбігти до неї, притулитися, але відчула. що не можу поворухнути навіть пальцем.

- Не бійся, - сказала бабуся, - усе буде добре, скоро все минеться...

- Але чому...? - мені було важко підібрати слова, так багато хотілося запитати, розповісти.

- Усе записано в Книгу Долі, - бабуся сумно посміхнулася. - Мабуть, так треба. Але ти не бійся. З тобою нічого поганого не станеться.

- Що ми тепер будемо робити?

- В село тобі не можна потикатися, підеш у Городок до моєї сестри, пам'ятаєш, де вона живе?

- Так, бабусенько, а ти? Ми разом підемо, хіба ні?

- Колись підемо разом, та зараз ти одна, - голос бабусі став більш суворим, таким тоном вона повчала мене в дитинстві, коли я починала вередувати. - Підете з Вугликом у Городок, лісами, щоб ніхто вас не зустрів по дорозі.

- Але чому ті люди таке вчинили? Вони завжди приходили до тебе за допомогою, ми нікому не робили зла!

- Не гнівайся на них, - відповіла бабуся. - Темна сила засліпила їх розум. Прості люди у більшості своїй не злі, і не добрі, вони можуть бути тими чи іншими залежно від того, що закинуть їм у голову. Прийшов якийсь немісцевий чоловік і затуманив усе село. Забудь про те. Думай, що треба йти.

- А чому вони так дивно говорили про мене? Що в мене є якась річ, що належить не мені?

Бабуся похитала головою:

- То довго розповідати, а в мене бракує часу. Ти ж знаєш, любенька, що ти не моя рідна онучка, Всевидющий не дав мені дітей - та послав тебе...

Я знала, бо бабуся розповіла мені про те ще кілька років тому. Як вона після такої ж грозової ночі чотирнадцять років тому вийшла до річки, щоб набрати води, і побачила невеликий плетений кошик, який хвилею прибило до кущів верболозу. Якимось дивом той кошик не перекинувся, зачепившись за гілки, ще й листя прикрило його від дощу. А в кошику лежало немовля. Бабуся подумала, що то якась нерадива жіночка, народивши дитя поза шлюбом, вирішила таким чином його позбутися. Тому не стала нікому говорити правди. Коли люди з села помітили, що в хатині край лісу з'явилася ще одна мешканка, бабуся пояснила , що дівчинка - дочка її далекої родички, залишилася сиротою, тож довелося взяти її на виховання.

- Яке це має значення? - здивувалася я.

- Я так собі гадаю, що, може, ти була з багатої сім'ї. - відповіла бабуся. - Пелюшки мала гарні, тонкої роботи, і на шиї - золотий ланцюжок. А де багатство - там і різні фанаберії.

У мене й справді, скільки я себе пам'ятаю, висів на шиї золотий ланцюжок із підвіскою, що нагадувала квітку шипшини. Я так звикла до нього, що ця прикраса ніби стала частиною мене, як рука чи нога. І саме за ланцюжок вхопився Ган, прагнучи забрати ту річ, за якою нібито його послали...

- Сховай його краще, - мовила бабуся. - Не носи на шиї.

Вона підвелася й подивилася на мене довгим журливим поглядом:

- Шкода мені. дитино, та маю йти...

- Візьми мене з собою! - заблагала я , враз відчувши себе маленькою і всіма покинутою у цьому величезному світі.

- Я ж сказала - колись візьму, та не зараз! - роблено-сердито пробурчала бабуся. - Ще маєш чим зайнятися. Лягай та й спи тихенько!

Саме такими словами вона мене вкладала щовечора, а я просила, щоб вона мені розповіла казку про сонце.

- Бабусю, а казку мені розкажеш? - прошепотіла я, відчуваючи, як і справді поринаю у сон.

А коли прокинулася і підхопилася на ноги, у печеру вже пробивалися перші промені сонця. Пташки весело щебетали, вітаючи новий день. У голові ж закарбувалися слова бабусі : "Думай, що треба йти!"

- Ну що ж, Вуглику, підемо... - стиха сказала я .