Земля дощу

лів. так що ластовиння на його обличчі стало ще помітніше. - Тікаймо звідси, Дано! Тут розгулює нечиста сила, це небезпечно!

- Ти ж казав, що не віриш у лісових духів, - зауважила я. У мене теж трохи тремтіли коліна, але мені небезпідставно здалося, що почутий голос був дещо знайомий, тому я твердо вирішила залишитися.

Войт усе ж не був таким вже боягузом. Він дістав з піхов меча і став між деревом і мною, озираючись навколо з таким виглядом, наче його оточила юрба ворогів.

- Втікай, Дано, я його затримаю, - героїчно прошепотів він.

"Кого, дерево?" - хотілося спитати мені, але недобре було псувати іронією мить такої відваги і самопожертви. Однак вистачило його ненадовго. Коли з глибини лісу почулося протяжне, голосне виття, і серед чагарників замерехтіли двоє величезних жовтих очей, які все наближалися, у хлопця здали нерви. Він впустив меча і побіг у бік мосту.

Натомість я підхопила кинуту зброю, вхопила за вуздечку Бірюзу і пірнула прямо в хащі, не шукаючи стежки. Страшні очі згасли - Денис вимкнув ліхтарики, які тримав у руках.

- Батарейки швидко сідають, хай йому грець, - вимовив він замість привітання. - Радий зустріти старих знайомих! Бачу, ти вже справила собі зброю і коника, виглядаєш дуже хвацько!

- За зброю маю тобі подякувати, - відповіла я. - Як ти його настрахав! Тікав горе-лицар, аж губив черевики...

- Ну, ти тільки зараз така смілива, - посміхнувся Денис. - А тиждень тому хтось тут так верещав, що я мало не оглух... Ти так впевнено тримаєш меча, може, ще й битися умієш?

- А то, звісно, - я стала в бойову стійку і вже збиралася продемонструвати кілька ефектних випадів, засвоєних на уроках у Ромена, але хлопець без страху відвів рукою лезо, націлене йому прямо в груди.

- Ну все, побавилася, і сховай це, - серйозно мовив він. - Нам треба поспішати.

- Щоб не було нудно в дорозі, може, щось мені розкажеш? - запропонувала я.

- А чом би й ні, - він зручніше перекинув рушницю через плече і швидко пішов стежкою, а я поспішила слідом, тягнучи за собою Бірюзу, якій у лісі не дуже подобалося - вона форкала і підозріло крутила головою.

Під час цього нашого переходу я прослухала короткий курс світової історії - справжньої, а не тієї, яку викладали у наших школах. Звичайно, багато речей мені було важко збагнути і уявити. Я вирішила, що обміркую все, коли матиму достатньо часу, а зараз просто слухатиму і запам'ятовуватиму. Добре. що пам'ять я мала відмінну.

Коли ми знову опинилися у зруйнованому місті та пірнули у арку, яка вела в інший світ, я аж подих затамувала від здивування. Цього разу тут була ніч. Проте вона зовсім не видавалася темною. Місто сяяло тисячами вогнів, миготіло різнобарвними гірляндами, машини ( я вже знала, як називаються ці чудо-пристосування для мандрівок) рухалися по дорозі суцільним потоком, кожна теж була освічена ліхтариками-фарами, і виглядало це, ніби перед нами пливла ріка яскравих світлячків.

Над високими будинками на небі повисло щось кругле, чудернацьке. Це не було Сонце, але воно також світилося, хоч і блідим, не вражаючим око сяйвом.

- А це, в біса, що таке? - спитала я, вказуючи на дивне світило.

- Це Місяць, - відповів Денис. - Він світить уночі, а ще на небі є зорі. Правда, тут, у місті, забагато вогнів, і зірки погано видно. Але все ж можна їх побачити.

Я зупинилася, підняла голову і поглянула в небо. І справді - там була безмежна кількість вогників, таких далеких, що їх ледве могло розрізнити око, і трохи яскравіших, деякі з них неначе підморгували мені, а одна взагалі знялася з місця і полетіла через усе небо.

- Це якісь чари, - тільки й видихнула я.

- Ти про що? Про он той вогник, що рухається небом? Звичайний літак. Я про них зараз теж розкажу.

Так ми йшли сонним містом, і наші кроки тихенько відлунювали по гладенькій і навдивовижу рівній бруківці. Мені хотілося зазирнути у бодай одне вікно, що миготіли уздовж вулиці - подивитися. як там живуть люди, що знаходиться в їхніх будинках. Та більшість вікон на першому поверсі були щільно закриті фіранками. І раптом я спинилася, зустрівшись із кимось поглядом.

Дівчина стояла біля вікна, відсунувши портьєру, та уважно дивилася прямо на мене. Її губи ворушилися, неначе вона щось казала.

- Денисе, - тихо покликала я. - Зупинися на хвилинку.

Він став і озирнувся на мене.

- Ти казав. що ми тут - тільки тінь і повів вітру. Ніби в цьому світі нас ніхто не може побачити. Але мені здається, що це не зовсім так.

Денис зробив крок назад і став поруч зі мною, також дивлячись на вікно, в якому завмерла незнайомка.

- Іноді трапляються люди, котрі можуть бачити більше за інших, - тихенько сказав він мені, а потім звернувся до дівчини. - Тобі наснився дивний сон, правда?

Вона повільно, наче заворожена, кивнула головою, потім зробила крок назад і відступила від вікна. Штора легенько хитнулася і закрила її від нас.

Ми продовжили свій шлях, і увесь час, що йшли по живому місту, зберігали мовчання.

Лише коли вийшли у свій світ - в місто мертве, з ночі в вічний день, Денис знову заговорив, і, як ні в чому не бувало, продовжив свою лекцію.

Коли ж ми вже наблизилися до виходу з Пущі, я раптом сплеснула руками.

- Ой, я й забула! Ти ще обіцяв мені розповісти про того... як його.. доктора Фауста!

- Нічого, колись розповім, - посміхнувся Денис. - Ти ж іще навідаєш мене?

- Неодмінно, - запевнила я.

А він раптом спохмурнів і швидко проговорив:

- Я взагалі-то збирався попросити тебе залишитися в Райгороді, але знав, що ти все одно не послухаєшся, тому й не став марнувати час. Але мене просили переказати тобі - ні в якому разі не їдь до королівського палацу. Знайди свого доброго знайомого пана Маріуса, ти ж знаєш, де він живе. Він уже тобі дасть інструкції, що робити далі...

- Щось трапилося в королівстві? - занепокоїлася я. - Ну, розкажи швидше, чому ти мовчиш?

Але Денис тільки махнув рукою:

- Потім про все дізнаєшся від своїх друзів. Давай, до зустрічі! Будь обережна!

І тільки гілля хитнулося у тому місці, де він тільки що стояв.