Земля дощу

Ми вирушили в дорогу на світанні. Виїздили за міські ворота саме тоді, як із темряви почали проступати перші обриси зубчастих стін та розпатлані вітром силуети дерев. Сонний вартовий, відчиняючи браму, мало в'язи не скрутив собі, мабуть, гадаючи, куди це зібралася така кавалькада добре озброєних та навантажених чималими припасами людей. Можливо, саме після нашого від'їзду, Столицею ( а потім і всім королівством) поповзли химерні чутки про те, що готується наступ ворогів із Півночі, і міська знать похапцем утікає за кордон. Звісно, очільник нашого каравану нічого нікому пояснювати не збирався. Він узагалі виглядав сонним і невдоволеним.

Та й важко випромінювати радість, коли похмурим зимовим ранком, з холодним вітром та сніжною крупою прямо в обличчя, ти вирушаєш незвідь-куди, і неясно, чим узагалі ця мандрівка завершиться. Я куталася в теплу накидку, сховавши у неї всю нижню частину обличчя, а на брови натягнула хутряну шапку. І все одно було до біса холодно. як для нашої Землі Дощу. Руки, незважаючи на рукавички, швидко змерзли, ноги затерпли, через те, що, хоча й я добре трималася в сідлі, але дотепер не мала уявлення - як воно - їхати верхи цілий день. Здавалося, я відчуваю усі м'язи до єдиного, навіть ті, що знаходяться на обличчі і боліти в принципі не повинні були. Меч ( і на біса він мені здався, задубілими руками я б його навіть з піхов не спромоглася б дістати) муляв спину, і взагалі усе було не так, як я уявляла собі, читаючи раніше книги та слухаючи історії про подорожі та військові походи.

Проте хлопці - охоронці весело теревенили і були, здається, раді такій пригоді - вирватися із звичної рутини та побувати у інших краях, щоб потім було про що розповідати товаришам із палацової варти. Я прислухалася до їхніх розмов, час від часу поглядаючи на компас, що висів у мене на шиї. Він так само незмінно вказував на захід.

Мене наздогнав пан Стефан і якийсь час ми мовчки їхали поруч. Пообіч дороги розстилалися чорні поля, лише де-не-де похмурий краєвид під низько навислим небом оживляла зелень соснових лісів. Невеликі села виглядали наче вимерлими - певно, в таку погоду мешканці переважно сиділи удома. Тільки час від часу траплявся селянин, що ніс із лісу в'язанку дров, чи жінка з відрами, яка прямувала по воду. Забачивши наш гурт, усі низько кланялися.

Пан Стефан першим порушив мовчанку.

- Ну як воно, Дано? - спитав він, так само, як і я, ховаючи підборіддя в хутряний комір. - Мабуть, не дуже приємно подорожувати?

- Цілком прийнятно, - мені не хотілося показувати свою слабкість. - Знаєте, я виросла на хуторі у лісах, а потім ще майже рік провела з мандрівними артистами. Це, можливо, вам складно, після комфортного життя в палаці...

Насправді, з трупою пана Тадея було подорожувати набагато зручніше, бо ми їхали у фургонах, тож хоч від вітру й снігу мали захисток. Та й не поспішали нікуди, могли, якщо погода була поганою, зупинитися на кілька днів у якійсь тихій місцині та перепочити. Але всіх тих подробиць переказувати йому я не збиралася.

- О, ви про мене зовсім нічого не знаєте, - посміхнувся пан Стефан. - Скільки я виїздив цими дорогами, вам і не снилося, люба Дано! Знаєте, де знаходиться Підгір'я?

Я кивнула головою. Колись ми встигли там побувати із нашим театром. Запам'яталося мальовниче містечко, що стояло на березі озера, оточеного високими скелями.

- Там дуже красивий замок, - сказала я.

- От саме в тому замку я й народився. Я був третім, наймолодшим, сином місцевого володаря. Тоді Підгір'я ще було окремим незалежним князівством, це згодом воно втратило свій суверенітет. Але, окрім титулу та замку, мій батько фактично нічим не володів. Він був справжнім невдахою, абсолютно не пристосованим до життя. Часом нам не було за що пообідати, і батько посилав служницю, щоб вона віднесла лихварю чергову картину чи статуетку, які залишилися від наших славних предків. Ясно, що мені в нашій сім'ї взагалі нічого не світило. Але в мене були амбіції, я прагнув будь-якою ціною досягти успіху. І от одного дня я вивів коня зі стайні, сів і поїхав куди очі дивляться.

- Мабуть, ваші батьки дуже засмутилися, - сказала я.

- Хіба що через втрату скакуна. Але її компенсувало те, що вони позбулися зайвого рота, - філософськи зазначив пан Стефан. - Мені тоді було десь стільки років, як оце вам.

- І куди ж ви подалися?

- У Землю Скель, звичайно. У мене була мрія закінчити славетний тамтешній університет, але при цьому я не мав ні гроша в кишені. А плата за навчання там - ого-го! Тому я спершу знайшов роботу - найнявся помічником до купця, котрий експортував різні товари з Рейдамару до інших країв. Покатався я тоді по світу чимало. Але то була гарна наука - і грошей заробив, і завів корисні знайомства. Мій господар через два роки, запримітивши, що я маю здібності до торгівлі, запропонував мені стати своїм повноцінним компаньйоном. Але я відмовився, бо усе ще мав перед собою головну мету - здобути освіту. Мені здається, ти вже здогадалася, на якому факультеті я мріяв навчатися.

- Атож, - сказала я.

- Ну от цим ти мені й подобаєшся - розумієш мене з півслова, - засміявся він. - Я і справді вступив на факультет магії, до речі, разом зі мною там студіював науки і батько твого друга, Маріус. Але він закінчив навчання з відзнакою, мене ж "зарізали" на випускному іспиті. Там потрібно було пройти ряд досить складних випробувань, перш ніж тобі присвоять звання мага та дадуть можливість вибрати ім'я.

- Яке ім'я? - мені стало цікаво.

- А, то все їхні позерські штучки! Кожен випускник бере себі псевдо, і чим дурніше - тим краще! Та й узагалі то курс для шарлатанів. Їх учать передусім, як дурити людям голови. І, мабуть, вони там побачили, що я те зрозумів, тому й дали мені завдання, котре було неможливо виконати в принципі! І я отримав якийсь дурний папірець із написом "Магістр загальних наук". Зовсім без диплома звідти не випускають, гроші ж заплачено. Але ті "загальні науки" - то вже, на їхню думку, свідчення, що випускник - повний нездара...

- А що було потім?

- Ну, тут мені посміхнулася удача. Вірніше, вона посміхнулася моїй сестрі, яка умудрилася вийти заміж за спадкоємця престолу. Твого дідуся. Він тоді був дуже амбіційний, мав купу планів. які активно втілював у життя. І оточував себе такими ж молодими і честолюбними придворними. Мені вдалося теж пробитися у те коло. Тоді довелося знову поїздити світом, бо король полюбляв воювати і мандрувати. То вже хіба під старість він осів у своєму палаці.

- Але якщо вам були такі немилі ті мандри, чому ви не відмовилися від них? - спитала я.

- Так само можу і я в тебе поцікавитися - чому ти погодилась на цю авантюру з пошуками свого батька? Скоріше за все, його вже давно немає в живих, а Його Величність тішить себе марними надіями. - він трохи стишив голос і дав знак вершнику, що їхав поруч, аби той залишив нас самих. Міро ( це був саме він) глянув на мене - я кивнула в знак згоди, і він пришпорив коня та подався вперед, в голову колони.

- У мене не було іншого вибору, - чесно відповіла я.

- Ну, от і в мене його не було.

- А чому ви мені все це розповідаєте?

- Навіть не знаю, просто приємно поговорити з розумною людиною. Ти, може, думаєш, що я твій ворог, але це не так. Якщо навіть не брати до уваги те, що ми родичі, у нас багато спільного. І мені добре знайоме те відчуття, коли хочеться покинути все і почати життя спочатку. Ти розумієш мене, Дано?

- Якщо чесно, не зовсім, - сказала я.

- Ну нічого, збагнеш із часом. Подорожі - хороша рушійна сила для роздумів. Коли ти в дорозі, часто трапляється так, що ті думки, які досі хаотично роїлися в голові, стають на свої місця. Часом ми приймаємо несподівані рішення, але саме вони є вірними в даній ситуації.

Він знову подивився на мене своїм уважним, ніби справді зазираючим у глибину душі, поглядом.

"Певно, довго тренувався, щоб навчитися таким фокусам". - подумала я.

Компас досі показував на захід. Вже темніло, ми в'їхали до невеликого містечка.

- Отут і заночуємо, - сказав пан Стефан. - Десь має бути корчма.

Мені раптом, як він і передбачав, у голову прийшла несподівана думка.

- Скажіть, будь ласка, ви багато років торгували цими самими... артефактами? Цей компас - він узагалі справжній? Чи ми їдемо просто навмання?

- Я чекав на це запитання. Напевно нічого сказати не можу, бо замовляв його король без моєї участі. Але, якщо хочеш знати мою думку - усі там, в Рейдамарі, займаються дурницями. Наука не може створити такий прилад, який можна було б налаштувати на пошуки конкретної людини. А магія - це вигадки для дурнів.

Я не могла тоді знати, щирий він, чи кривить душею. Правда, як завжди, була десь посередині...

***********

У корчмі мене поселили в окремій маленькій кімнатці, таке ж помешкання отримав пан Стефан, а решта учасників нашого походу задовольнилися однією великою кімнатою, навіть без ліжок, просто з рядом солом'яних матраців на підлозі. Але їх те не дуже засмутило. Передчуття гарної вечері і ночівлі під теплим дахом підняло усім настрій.

Добрівши до ліжка, я ледве спромоглася роззутися і, не скидаючи накидки, впала на нього. Не було сили навіть рухатися. Втім, за кілька хвилин у двері постукали, і молода служниця ввічливо запросила мене до їдальні на вечерю.

- А можна мені сюди принести щось поїсти? - запитала я. - Щось недобре себе почуваю.

- Перепрошую, пані, але ваш супутник наполягав, аби ви спустилися. Він сказав, що зустрів людей, яких ви раді будете побачити.

Я зітхнула і встала з ліжка. Цікавість виявилася сильнішою за втому.

Ледве переступивши поріг просторого залу з кам'яною долівкою, в центрі якого горів великий камін, за одним із довгих столів, що оточували їдальню по периметру, я побачила усю нашу ватагу. Хлопці налягали на їжу та напої, весело розмовляючи. Але пана Стефана я серед них не помітила. Повернувши ж голову в інший бік зали, мало не скрикнула від здивування. Там, за таким самим столом, сиділи мої давні друзі - а саме, трупа пана Тадея у повному складі. І пан Стефан з ними, він вів якусь поважну розмову з директором театру, неначе вони були давніми знайомими.

- Очам не вірю! - сказав пан Тадей, підводячись із-за столу та обіймаючи мене за плечі. - Наша Дана власною персоною!

У мене немов мову відібрало, я тільки стояла і розгублено посміхалася, перебігаючи поглядом з одного обличчя на інше.

- Добре, панове, не буду вам заважати. - мовив пан Стефан. - Якщо щось буде потрібно - звертайтеся, завжди буду радий допомогти.

Він піднявся і попрямував до наших вояків, кинувши на мене значущий погляд.

- Дано, нам сказали, ти зараз живеш у палаці! - вигукнув всюдисущий Макс. - Розкажи, як там усе облаштовано!

- А це справжній соболь? - поцікавилася Стефа, торкаючи рукою мою накидку.

- Дано, дитино моя, йди я тебе обійму і поцілую! - простягла до мене руки Клара.

Я обіймала, цілувала, відповідала на різноманітні запитання і продовжувала при цьому посміхатися до вух. Так чудово було знову, хоч ненадовго, поринути у ту колишню безтурботну та артистичну атмосферу, не "тримати обличчя", не обмірковувати ретельно кожне промовлене слово. Попри усю радість зустрічі, сумно защеміло серце, тому що вже завтра ми розминемося і поїдемо кожен своєю дорогою... А коли зустрінемося знову - то відомо лише всемогутнім Богам Доріг...

З-під столу, позіхаючи на всю свою чималу пащу, визирнув Вуглик і, піднявши кудлату голову, з подивом витріщився на мене. Неначе от-от збирався вигукнути, як пан Тадей: "Не вірю своїм очам! Невже це моя втрачена господиня!"

- Вуглику, - я присіла і обхопила його за шию. По щоках котилися сльози. - Мій песику, хороший такий...

Собака трохи подумав і лизнув мене в щоку шерехатим язиком. Тоді повернувся і пішов до Макса, сів біля його ніг та, здається, вдоволено посміхнувся.

- Він став справжньою зіркою наших вистав! - з гордістю зауважив Макс. - Ти б побачила, що він витворяє на сцені!

- Як ви тут? - спитала я усіх разом. - Досі катаєтесь по містах і селах?

- А що ще маємо робити? - посміхнувся пан Тадей. - Таке бродяче життя нам усім по душі. А тобі хіба ні? Я бачу, ти недовго всиділа у своїй золотій клітці. Знову зібралася кудись?

- Так, це одна... важлива справа, - сказала я. - Мене узяв на службу король, то маю виконати його доручення.

- О, то ти тепер важлива персона, - зауважила Стефа. - То вже поклопочися там, будь ласка, про те, щоб нам видали дозвіл виступати в Столиці на Свято Весни.

- Звичайно. Якщо я до того часу повернуся...

- Дано. - раптом сказав пан Тадей, поглянувши на мене з якимось сумом. - А може, поїдеш із нами? Цей пан сказав, що чудово справиться з вашою місією і без тебе, так що, коли ти побажаєш, він тебе відпустить. Ну, скажи, це ж чудова ідея, правда?

- Звісно, - підтримала його Ванда. - Нам дуже тебе не вистачає - твоїх історій, твого сміху. І люди приходять на вистави та запитують - а де та дівчина з ляльками? Куди зникла?

У мене раптом пересохло в горлі. На одну мить я уявила, що зараз збираюся і їду з ними. Це було б щось неймовірне. Неначе я була птахом, котрий сидів у клітці і раптом помітив дверцята, відчинені на волю. У полоні сумнівів, я озирнулася назад, на своїх супутників. Пана Стефана не було видко, він. мабуть, подався до своєї кімнати. Решта слуг та охоронців безтурботно сміялися над жартами Міро. Лукаш зустрівся зі мною поглядом і підняв чарку, весело посміхнувшись при цьому - мовляв, п'ю за твоє здоров'я!

Я чомусь дуже ясно пригадала ту нашу вилазку в місто. Потім - обличчя Ромена, який схилився над своїм літописом. Пана Маріуса, що каже: "Як тільки повернетесь, я подбаю, щоб ви поїхали до Рейдамару". Дідуся з посмішкою на обличчі. А потім переді мною постала картина з мого сну чи видіння - коли я побачила власного батька...

- Я б із превеликим задоволенням, - тихо сказала я. - Але не можу. Життя іде вперед, і маю йти за ним.

- Наша маленька Дана стала філософом, - посміхнувся пан Тадей. - То, може, варто закінчити з балачками і сісти випити за вдале завершення твоєї мандрівки? Зустрінемося навесні у столиці, запросиш нас у гості!

- Неодмінно! - пообіцяла я.