Земля дощу

- Це такий дрімучий ліс, що через нього ні пройти, ні проїхати, - таємничим голосом розповідав Міро. - Туди взагалі ніхто носа не потикає уже багато років. І люди з сіл, які знаходяться неподалік, розповідають дуже багато цікавого...

- Що саме розповідають? - нетерпляче спитав Лукаш.

- Міро, а звідки ти все це знаєш? - майже водночас із Лукашем поцікавилася я. - Ти ж, наче, сам зі столичної околиці родом? Знову якісь байки від приїжджих?

- Е ні, панно Дано, не байки це, - образився хлопець. - У мене в тих краях дядько живе, материн брат. Приїздив до нас на ярмарок, як я ще малим був. І все сам розповідав, що власними очима бачив.

- І що ж він бачив?

- У тій Пущі живуть страшні чудовиська, є такі, як гора. висотою, і з великими іклами, а кожне ікло більше людського зросту. А є такий ящур з довгою шиєю, сам іде між дерев і його не видно. а тільки голова зверху над верховіттями туди-сюди повертається... А є летючі, як кажани, тільки розміром з коня. І дерева там живі, можуть розмовляти. Казав дядько, що ще як був малим хлопцем, то вони з друзями зібралися до тої Пущі. Ну, діти, ясна річ, хотіли подивитися, що там і як. Хоча їм батьки суворо те забороняли. Бо вже як хто туди потрапить - то назад не вертається або назавжди втрачає розум...

Він зробив красномовну паузу, обводячи своїх слухачів поглядом і насолоджуючися справленим на них ефектом. Саме була обідня пора, наш караван зупинився перепочити у невеликому гайку. Всі сиділи навколо вогнища, на якому в казанку варився запашний куліш. Старий небалакучий вартовий Рудьо був за кухаря, він похмуро поглядав на оповідача, роздумуючи, яке б йому доручення вигадати. щоб не точив свої ляси. Врешті тицьнув хлопцю ножа і хлібину. Але це Міро ніяк не завадило, і, нарізаючи хліб великими скибками, він продовжував свою розповідь.

- Так-от, підійшли хлоп'ята до самого краю Пущі... А там люди обкопують землю, траву випалюють і ще й рів з водою зробили, щоб уся та нечисть далі не йшла. Але то все не дуже допомагає. Ну, підійшли вони і дивляться, де є якась стежина, щоб нею далі йти. А на краю лісу стоїть велике дерево, такий дуб, що і двома руками не обхопиш. І от той дубище каже їм людським голосом: "Ану, халамидники, марш звідси, щоб вас тут і духу не було!" Вони в крик та тікати, потім дядьку знахарка ще переляк викачувала після того...

- Не бачу логіки в цій історії, - сказала я, гріючи над вогнем руки. - Якби то було якесь чудовисько, то воно б, навпаки, заманювало дітей до лісу, так завжди буває в казках. А тут якесь неправильне дерево.

- От уже немає мені що робити, щоб вам брехати, - ображено сказав Міро. - Але дядько клянеться, що так воно й було - дуб їх із хлопцями нагнав від краю Пущі. І про чудовиськ та різні непевні речі там кожен житель розкаже, ось хай-но ми тільки доберемося в ті краї. Там люди з хат після смеркання носа не потикають, позачиняються на всі засуви і сидять. Бо, буває, над Пущею стовпи світла ходять, а ще щось кричить, як сова, тільки стократ голосніше, а що воно - ніхто не відає. Але наймоторошніше - то Біла Смерть, хто хоч раз побачив - то враз посивіє і мову йому одбирає...

Пан Стефан, що до того мовчки слухав ці балачки, обстругуючи ножем якусь галузку, суворо сказав:

- Годі вже дурню городити! Нічого особливого у тій Пущі немає, ліс як ліс. Тільки дуже густий і непролазний. А що люди всяку всячину розповідають - то на те вони й люди, всіх не переслухаєш.

Хлопці замовкли. З шуряком короля ніхто сперечатися не наважувався. До того ж, Рудьо уже почав насипати у дерев'яні миски куліш. Я теж отримала свою порцію, їла, не підіймаючи очей на пана Стефана. За два останніх дні він жодного разу не завів зі мною розмови, наче не помічав моєї присутності. Тоді, на ранок після нашої ночівлі в корчмі, коли він побачив, що я нікуди не поїхала і залишаюся з ними, на його обличчі відобразилося щось схоже на подив. Але тільки й того. Їхали далі, а на полудень вчорашнього дня стрілка компаса раптом вказала інший напрямок - на північ. І досі вона перебувала в цьому ж положенні.

Сьогодні хтось із старших охоронців, кому раніше довелося побачити світу, зауважив - якщо ми й далі будемо рухатися, не міняючи маршруту, то до вечора досягнемо Пущі. Від цього й пішли усі розповіді, якими тільки що тішив нас Міро.

- Пане Стефане, - спитала я. - то через Пущу дороги немає?

- Поїдемо в обхід, - коротко відповів той. - Сьогодні переночуємо у селі, що називається Ялини, а потім звернемо на тракт, який обходить Пущу по її східному краю. Доведеться зробити чималий гак, бо вона таки велика. Мабуть, днів три їхатимемо вздовж кордону з лісом.

- То, може, й чудовиськ побачимло, - серйозно сказав Лукаш. - Або з деревами побалакаємо!

Молодь розреготалася, а старші вартові зберігали похмуре мовчання. Видно, переспектива три дні їхати поруч із такою непевною місциною не надто їх тішила.

- А може, той компас ще в інший бік покаже, - легковажно сказав Міро. - Хай би до моря нас привів, я все життя хочу море побачити!

- Цить, язикатий! - осадив його Рудьо. - Сідлаємо коней, їдемо далі!

Я вже звично видерлася в сідло своєї смирної білої конячки. Почувала себе набагато бадьоріше, ніж у перший день подорожі, та й погода була краща. Стало тепліше, і над землею знову повис туман. У його обіймах навколишній ландшафт здавався якимось нереальним.

Тут уже почалися глухіші місця, міст не траплялося зовсім, лише невеликі села та хутори, огорожені міцними частоколами. Вони були схожі на своєрідні фортеці. На ніч ворота у цих дерев'яних укріпленнях зачинялися наглухо, і ніхто з запізнілих подорожніх уже не міг потрапити досередини. Втім, навіть зараз, серед білого дня, людей ми майже не бачили, лише іноді з-за високих огорож нас проводжали чиїсь недовірливі погляди.

Сірі горбисті рівнини перетинали зелені смужки соснових лісів, дорога петляла паралельно з невеликою річечкою, яка то з'являлася зовсім поруч, то зникала за горизонтом. Час від часу з дерев здіймалися зграї ворон і зустрічали нас голосним карканням. Якщо зважати на те, що ще й туман накочувався з ріки, то загальна картина була не надто життєрадісна.

Але ще більше нас стривожив той факт, що через деякий час дорогу перегородили кілька повалених дерев. Якби ще одна гілляка лежала - то можна було б повірити, що її випадково зламав вітер, але, дивлячись на цілу барикаду дровиняччя, всім нам стало не по собі.

- Хоч би нам зараз не наткнутися на якихось розбійників, - озвучив загальне побоювання Лукаш.

Пан Стефан дістав із торбинки, притороченої до пояса, карту і довго її вивчав.

- Звернемо зі шляху, - неголосно скомандував він. - Тут є путівець, об'їдемо перешкоду по ньому.

- А не може так бути, що нас спеціально заманюють у пастку? - спитала я.

- Може бути все, - відповів очільник нашого товариства. - Тож тримаємо напоготові зброю!

- Не бійтеся, панно Дано. - прошепотів мені Міро, під'їхавши до мене. - Я буду тут, біля вас, на випадок чого...

- Дякую, - мовила я і ще раз поглянула на компас - раптом він справді звелить їхати в інший бік? Але стрілка незмінно вказувала на північ...

**********

Окружний шлях виявився неширокою стежкою, що петляла поміж кущами терну. Ми кілька разів відправляли по двоє вартових на розвідку, щоб переконатися. що нашому каравану не загрожує підступний напад, але навколо все було тихо й спокійно. Одноманітний пейзаж, легке похитування в сідлі заколисували, і я навіть трохи задрімала, а коли розплющила очі - було вже майже зовсім темно. Узимку смеркається рано, особливо тоді, коли небо так щільно затягнуте хмарами, як сьогодні. Спершу я навіть не змогла збагнути, що зараз надворі - вечір, ніч чи рання пора. Але потім побачила, що небо на заході світліше - з чого й зрозуміла. що таки вечір.

Але де ж те село Ялини, у якому ми мали заночувати? Схоже, що ми його залишили в стороні, чи. може, взагалі, збилися з дороги? Як стемніло, карта не дуже допомагала - визначити орієнтири навколишньої місцевості видавалося складним завданням. Раптом з темряви вигулькнули якісь споруди, далі купка дерев... у одному віконці миготів вогник свічки. Та коли ми наблизилися до воріт та почали стукати й кликати господарів, щоб дізнатися, де ми знаходимося, а, можливо, й попроситися на нічліг, нам ніхто не відчинив.

Трохи пообіч було ще кілька хатин, втім, намагаючися достукатись до кожної з них, ми незмінно отримували облизня. Видно люди тут, у безпосередній близькості до Пущі, і справді гостям не раділи, особливо ж темної пори. Було дивно, що не чути собак, взагалі складалося враження, що цей хутір вимер, і якби не вогники у вікнах - ми б повірили, що тут немає жодної живої душі.

Ми проїхали ще трохи і вирішили зупинитися на нічліг прямо посеред поля. Було не надто холодно, тож ночівля під відкритим небом здоров'ю не загрожувала. Тим більше, що хлопці назбирали хмизу та розвели велике багаття. Для мене вони спорудили щось на зразок намету з ялинових гілок. а самі мали просто розташуватися поблизу вогню, також на підстилках із гілля.

Коли вогонь розгорівся, всім стало веселіше. Знову повсідалися навколо багаття та почали розказувати різні історії. Тільки пан Стефан ні з ким не говорив, сидів збоку і замислено дивився в темряву ночі - саме на північ, туди, де за кілька миль, якщо карта казала правду, лежала та сама таємнича Пуща.

Потім він підвівся і приніс зі своєї поклажі якийсь мішечок.

- Хочете спробувати заморського чаю? - спитав він усіх присутніх. - Пригощаю!

У казанок, сполоснутий від решток каші, яку вже розклали по тарілках, хутенько налили води, та пан Стефан відміряв кілька дрібок зеленого порошку. Над табором полинув приємний аромат, що нагадав мені літній полудень на луках, коли від великої кількості запашних квітів трохи паморочиться голова.

- Такий тільки в королівській родині п'ють, - поважно сказав він. - Але тепер і ви можете спробувати!

Звісно ж, усім присутнім закортіло покуштувати того "королівського" чаю та переконатися, що він і справді такий смачний, як про нього розповідають. Мені теж налили половину дерев'яного кухля. Я вдихнула пару, що піднімалася від гарячого напою, і наче щось промайнуло в голові, якийсь давній спогад... Відпила ковточок. Чай був смачний, але занадто міцний і ще ніби з якоюсь гірчинкою. Щось він мені нагадував, якесь зілля, що його варила бабуся у нашій хатинці серед лісу. І разом з тим, був зовсім інакший на смак.

- Може, тобі дати меду, Дано? - спитав пан Стефан, що до того сидів і уважно дивився на мене.

- Дякую, не відмовлюся.

Він знову пішов до багажу, і на деякий час втратив мене з поля зору. Тоді я швиденько вилила вміст чашки на траву, залишивши на дні небагато - на пару ковтків.

Пан Стефан повернувся з слоїчком меду і простягнув його мені. Я набрала ложкою невелику кількість та вкинула в кухоль. Те, що отримала в результаті, можна було б назвати на "чай з медом", а "мед із чаєм", бо останнього було набагато менше. Але це не завадило мені випити вміст кухля, зробивши вигляд, що напій мені дуже подобається.

Посидівши ще трохи біля вогню, я відчула, що очі в мене злипаються, так захотілося спати. Ще якийсь час боролася із сонливістю, а потім вирішила йти до свого імпровізованого намету. Ледве голова опустилася на невелику дорожню подушку, я відразу ж міцно, без сновидінь заснула.

... і прокинулася через деякий час від дивного відчуття, наче пливу в повітрі. Потім зрозуміла - хтось несе мене на руках. Я смикнулася, спробувала вирватися, але не могла поворухнути ні руками, ні ногами. Вони були зв'язані.

Певно, чоловік, котрий мене ніс, зрозумів, що я прокинулася.

- Ану тихо, - звелів він мені. - Не крутися, будь ласка. І галас здіймати не варто, все одно ніхто в таборі не прокинеться. Селюки теж не побіжать на крик поблизу Пущі, вони ж не самовбивці...

Я упізнала голос пана Стефана. Він говорив, як завжди, спокійно, виважено, і його мова так не в'язалася з усім, що відбувалося, що у мене промайнула думка - може, це лише сон?

- Я, звісно, дуже шкодую, що доводиться уживати таких крайніх заходів, - продовжував він. - Не секрет, що ти мені завжди подобалася, кращої невістки було б годі й шукати, але Генріку ти не прийшлася до душі. Та й сама виявилася дурнішою, ніж я гадав. Чому ти не поїхала з цими циркачами? Я ж відпускав тебе на всі чотири сторони!

- Ви хочете мене вбити? - нарешті я змогла трохи отямитися і бодай щось сказати. - Це ж ви тоді, на хуторі, веліли спалити нашу хату й убити бабусю?

- Ну, скажімо так, на той час у мене точно не було таких планів. Це ті селюки, як завжди, почали займатися самодіяльністю. А я хотів усього лиш забрати тебе та привезти до палацу, перед ясні очі короля. Після того. як я випадково побачив тебе на ярмарку в Столиці, я стежив за вами, не сам, звісно, а через довірених людей, зібрав усю інформацію і здогадався, що ти і є та втрачена дитина з королівського роду. Це був чудовий шанс породнитися з королем ще більше, адже я сподівався, що він тебе визнає і зробить своєю наступницею. Хотів переконати його, що Радомира уже давно немає в живих. Але того впертюха хіба переконаєш! Одним словом, не на ту карту я поставив, люба Дано. Але в мене є й запасна в рукаві!

- Ви поїдете самі шукати мого батька? - я гарячково шукала шляхи до порятунку, бо розуміла, що така його відвертість - недобрий знак, і навряд чи мене залишать після цього живою. - То просто відпустіть мене, я більше не повернуся до Столиці, обіцяю. Ви ж поклялися, що не відберете у мене життя... Не боїтеся, що Вищі сили покарають вас за порушення клятви?

- Ой, Даночко, якби ти знала, наскільки часто люди відступаються від своїх слів, і, повір мені - ніхто з них ще не падав у ту ж мить, вражений блискавкою чи ще якоюсь небесною карою...

Він підійшов до свого коня, який спокійно пасся, прив'язаний до дерева, та посадив мене у сідло.

- Прошу вибачення, але зараз буде трішки незручно - і на мою голову опустився якийсь мішок, так що відразу стало важко дихати. Може, цього він і хоче - щоб я задихнулася? Але того доведеться чекати досить довго...

- Можеш не боятися за своє дорогоцінне життя, - сказав пан Стефан, він відв'язав коня і теж скочив у сідло, притримуючи мене однією рукою, аби я не впала. - Будеш жити, як у тих твоїх казках - довго і щасливо. Щоправда, стосовно "щасливо" жодної гарантії дати не можу, а от що це буде довго - я не сумніваюся...

Стукіт копит так і не збудив нікого з охоронців - усі спали, як убиті, під впливом сонного зілля...