Земля дощу

Я уявляла собі короля, як ото його завжди зображують у казках та оповідках - високим, огрядним чолов'ягою з довгою бородою, у червоній мантії та короні на голові. Тож, увійшовши за паном Паоло до сусідньої кімнати, здивовано закрутила головою. За невеликим столом, що стояв поблизу каміна, сиділи двоє чоловіків - обидва середнього віку, невисокі, темноволосі, вдягнуті у досить простий одяг. Вони про щось тихенько бесідували, а коли побачили мене, перервали розмову. Я роззирнулася навколо, очікуючи, що король десь затримується і ось-ось стане на порозі. Та пан Паоло жестом показав мені, що я маю не ловити гав, а вклонитися присутнім.

- Ось, Ваша Величносте, і є та дівчина Дана, про яку ми допіру вели мову, - звернувся він до того із чоловіків, хто сидів на покуті.

То це і є мій дідусь? Я була трішки розчарована. Ніякої особливої величі у королівській зовнішності не спостерігалося. Лише тоненький вінець, що обвивав чорне, густо притрушене сивиною волосся, вирізняв його від обох супутників. Із цих трьох пан Паоло був одягнутий чи не найрозкішніше.

- Що ж, дитино, підійди сюди ближче, не бійся. - сказав король, пильно вдивляючись у моє обличчя. У нього були темні, глибоко посаджені очі, тонкі губи, шкіра якогось нездорового жовтуватого відтінку. Виглядав він чи то втомленим, чи хворим. Але поставу мав відповідну до свого титулу - сидів прямо, з гордовито піднятою головою, говорив чітко, короткими наказовими фразами. І не було схоже, щоб він вельми зрадів появі давно втраченої родички.

- Ти справді схожа на свого батька, - констатував король . Потім поглянув на чоловіка, котрий сидів поруч із ним. - Стефане, що скажеш?

- Паоло, чи добре ви з Маріусом все перевірили? - спитав той. Він поводив себе з королем досить фамільярно. Ще один родич? А де ж тоді мій батько, про якого всі постійно твердять?

Пан Паоло, якого сідати не запросили, переступив з ноги на ногу.

- Так, пане Стефане, - статечно промовив він. - Перевірили на магічний вплив, нічого такого немає. Про особливі прикмети та речові докази я вже казав.

- А чого це ти, Дано, так пильно на мене дивишся? - спитав король. - Звичайно, як приходять до мене люди, то опускають очі в землю і стоять, слухаючи впокорено, що я їм маю казати.

Мені сподобалося, як він гладко і красиво висловлюється, певно, теж знає багато оповідок. Що ж, потрібно не вдарити лицем у болото та продемонстувати, що я справді гідна називатися його родичкою.

- Перепрошую, Ваша Величносте. - сказала я. - Та мені здалося, що ви не зовсім здорові, а слабуєте, скоріше за все, на печінку. То є одні дуже помічні ліки - треба взяти порівну звіробою, пижма, м'яти, артишоку та петрового батога, а ще корінь жовтого щавелю...

- То ти в нас цілителька? - перебив він мене, сплівши пальці рук, та поклавши на них підборіддя. Його темні очі дивилися недовірливо.

- Ну так, трішки знаюся на травах, - скромно сказала я. Потім вирішила, що треба краще прорекламувати власну персону, і додала. - Можу також переляк на віск виливати, і уроки яйцем викачувати.

Король підняв одну руку і затулив нею очі. Мені здалося, що він сміється.

- Переляк і уроки... гм... - це дуже потрібна справа. А читати й писати ти навчена?

- На превеликий жаль, ні. - похнюпилася я. - Але знаю багато різних історій!

- О, про твої історії ми всі добре наслухані, - мовив король, набуваючи серйозного вигляду. - Та ти пів-міста ними сколошкала!

- Мені дуже шкода, що так вийшло...

Я почувалася, наче учениця на екзамені. Чи так мають зустрічати рідну онучку? Навіть стільця не запропонували...

- А що там за речові докази, Паоло? - спитав король.

Той швиденько виклав перед ним мій ланцюжок та магічний камінь.

Дідусь покрутив у руках прикрасу, поглянув на пробу майстра, викарбувану на підвісці.

- Так, це оригінал. - сказав він. - Але знаєш, Дано, історія твоя дуже вигадлива, та наступного разу маєш краще перевіряти факти. Бо насправді таких підвісок існує аж двадцять сім, кожен представник нашої родини таку має. От, наприклад, моя - і він витяг із-за коміра свого камзола такий же ланцюжок. І у Стефана, - кивнув на чоловіка, що сидів поруч, - теж є така річ, бо доводиться він рідним братом моїй покійній дружині, а твоїй, відповідно бабусі. Так що, якщо ти гадаєш, що ти якась обрана і єдина у своєму роді - то ти глибоко помиляєшся. Якщо бути відвертим, я негативно ставлюся до самого факту наявності в королівській родині позашлюбних дітей... Ми збиралися віддати тебе на всиновлення одній достойній бездітній сім'ї, щоб ти росла щасливою, забезпеченою, вийшла заміж за гідного чоловіка, і ніколи б не знала, чия кров насправді тече у тебе в жилах. Але, як завжди, не так сталося, як гадалося. Твій легковажний татусь навідріз відмовився тебе віддавати, такий скандал влаштував... Це ж він, скоріше за все, і одягнув тобі свого власного ланцюжка, щоб, на випадок чого, потім з його допомогою тебе розшукати. Довелося тебе везти до прийомних батьків таємно, вночі, поки в палаці всі спали. Тієї ночі й сталася трагедія - грабіжники вбили чоловіка, котрий тебе відвозив. Ми гадали, що й ти мертва. І знаєш, голубонько, якби твій батько був зараз тут, і в нього були б законні діти, то, скоріше за все, ти б тут зараз переді мною не стояла, а відвезли б тебе до якогось віддаленого монастиря - та й по всьому...

- А де він? - я скористалася моментом, коли він перервав свій монолог, щоб напитися з великого келиха ( мабуть, горло пересохло).

- Хто? - здивовано глипнув на мене король.

- Ну, батько мій... Ви сказали, що він не тут, а де саме?

- Хотів би я сам знати, де він... - пробурмотів дідусь. - Він ще десять років тому разом із молодою дружиною та невеликим ескортом придворних і слуг вирішив трохи помандрувати і оглянути наші володінння, з селянами та містянами поспілкуватися... Я, звичайно, його відговорював від тієї затії, але Радимир змалку був страшенно впертим. Ну от - поїхав - і пропав. Усі, хто з ним були, наче крізь землю провалилися. Ми стільки пошукових дружин розсилали по всіх усюдах - марно. Ніде не лишилося жодного сліду, ніхто нічого не знав і не бачив.

Я слухала, мов зачарована. Ото вже предивна історія!

- А до магів ви зверталися? - спитала я.

- Звісно, що зверталися. Всі одностайно стверджують, що мій син живий, але де він знаходиться - сказати точно не можуть.

- Можливо, його викрали ваші вороги і тримають у полоні? - припустила я.

- А ти тямуща дівчина, - похвалив мене король. - Я теж дійшов такого висновку. Ну, про це ми пізніше ще поговоримо, а поки що поживеш ти, Дано, у палаці. Заодно, трішки уму-розуму повчишся, дізнаєшся, як себе гречні панянки мають поводити...

- Леоне, - перервав його на півслові пан Стефан. - Я думаю, це буде не зовсім доцільно. Можливо, ваша перша думка, яку ми з вами тільки що, так би мовити, утвердили... щодо того самого монастиря....

- Ну от, то була перша думка, а за нею прийшла друга, - перебив його король. - І я вирішив залишити дівчину під своїм наглядом. Тут їй буде безпечніше, і, раптом що...

Він опустив очі і задумливо торкнув рукою круглий синій камінь, що лежав перед ним на столі. Камінь перекотився і ледь-ледь замерехтів, наче в ньому клубочилися хмари.

- О, Стефане, та це ж твій барометр, що передбачає погоду, - сказав він, звертаючись до свого шуряка. - Я ж сам тобі його торік подарував! Чого це він раптом опинився серед речових доказів?

- Певно, я його десь загубив, - швидко відповів пан Стефан. Його пальці механічно то скручували, то розкручували китиці скатерки, якою був накритий стіл.

- А ти де його знайшла? - король глянув на мене з-під насуплених брів.

Я на мить завагалася.

- Та йшла по вулиці, дивлюся - лежить камінчик... Думаю, треба господаря пошукати. Потім вистава у нас почалася, а тоді мене заарештували. Якщо це ваш - то забирайте! - люб'язно звернулася я до пана Стефана. - Я ж не збиралася його привласнювати.

Він уперше підвів на мене очі, і щось його погляд мені геть не сподобався.

- Таких каменів у Столиці хоч греблю гати, - тихо промовив пан Стефан. - Я не впевнений, що це мій.

Король підніс камінь ближче до очей:

- Ні, це таки твій, ось і дарчий напис є.

- Що ж, я дуже радий, що моя пропажа відшукалася, - він простягнув руку і узяв камінь.

- А ви теж умієте показувати той фокус із вогнем на долоні? - несподівано для самої себе поцікавилася я.

Він устав із-за столу й уважно подивився спершу на мене ( я стояла, як і належало гречній панянці, скромно потупивши погляд), а потім - на короля.

- І все ж таки, Ваша Величносте, я б рекомендував вам дослухатися до моєї поради, - з такими словами пан Стефан демонстративно повернувся і вийшов із кімнати.