Земля дощу

Нам з Роменом призначили особисту охорону, он як! Вірніше, призначили мені, бо його охороняти особливої потреби не було. Але король, сказав "вам", певно, щоб я не надто обурювалася. Це були двоє молодих вартівників, обом ще, мабуть, і двадцяти не виповнилося. Але вони, коли прийшли до нас знайомитися, напустили на себе вигляд грізний і поважний, ніби вже у всіх "гарячих точках" королівства встигли повоювати, а не просто тинялися подвір'ям, охороняючи чорний хід палацу.

Хлопці були схожі хіба що своїм суворим виразом обличчя ( адже пішли на підвищення - їм довірили безпеку вельможних осіб). Зовні ж вони були зовсім різними - Лукаш високий, білявий і флегматичний, а Міро - середнього зросту, з рудим волоссям та жвавий, як білка.

- Так, давайте зразу домовимося, - сказала я. - Ми маємо бути схожі на веселу, дружню компанію, тому купу зброї з собою тягнути не обов'язково, і не треба дивитися так з-під лоба, можна трішки розслабитися...

- Але це суперечить нашій посадовій інструкції, - заперечив трохи занудний Лукаш.

Тут Ромен не витримав і втрутився:

- А як ваше начальство довідається, що ви сперечалися з родичкою короля, то наступні роки будете охороняти лише громадські вбиральні!

- Та ми нічого, все, як скажете, - запевнив хитріший Міро. - Я й без зброї у разі чого покажу клас! Я був першим у нашому загоні з бойових єдиноборств! Можете бути певною, панно Дано, я вас не підведу!

- Так, і ще одне: коли ми вийдемо в місто, не треба цих "пані і панове". Можете звертатися до мене просто "Дана". - перехопивши їхні недовірливі погляди, я на ходу придумала пояснення. - Це важливе завдання короля... ну ми, як розвідники, маємо не вирізнятися з натовпу. Щоб ніхто не звертав на нас особливої уваги.

- Зрозуміло, - коротко відповів Лукаш.

- І все-таки, ми неодмінно будемо у такому складі привертати зайву увагу, - сказав Ромен. - Це не дуже звична картина - коли одна молода дівчина прогулюється містом у компанії трьох чоловіків.

- Давайте переодягнемо Лукаша в жіночий одяг, - запропонував Міро. - Тоді якраз буде дві пари.

- Сам перевдягайся! - обурився його товариш. - Як тільки що, так зразу Лукаш!

- Краще вже тоді я переберуся хлопцем, - сказала я. - Зараз зима, у теплому одязі ніхто не помітить різниці. Міро, ми з тобою десь одного зросту, може, позичиш мені щось із свого вбрання?

- Із превеликою радістю, панно... ой, вибачте, Дано!

Коли вартівники вийшли, Ромен спитав мене:

- А чи схвалить твою ідею Його Величність?

- А хто сказав, що він про неї знатиме? - відповіла я.

*************

Святкового ранку наче сама природа вирішила подарувати жителям Столиці чудову погоду. Надокучливий туман розвіявся. і з неба посипав легкий сніжок. Він притрусив бруківку білим покривалом, вкрив дахи, від чого місто виглядало причепуреним та світлим.

Одяг, який приніс Міро, все-таки виявився дещо завеликим, тож мені довелося нашвидкуруч озброїтися голкою та ниткою і трішки підігнати його по своїй фігурі. Але результатом я залишилася задоволена - мене було геть важко впізнати у хлопчині, який відображався в дзеркалі. Для кращого маскування я ще й насунула шапку на самі вуха.

Ми вийшли з палацу через задні ворота, сторожа пропустила нас без зайвих запитань. Як тільки я ступила на міську бруківку, то відчула себе надзвичайно щасливою. Свобода - все ж це так чудово, коли можеш іти, куди хочеш і робити те, що тільки заманеться. Хоча я й не була ув'язненою у прямому значенні цього слова, але тривале перебування в чотирьох стінах та неможливість вільно пересуватися дуже гнітили мене. Я збагнула це, тільки вирвавшись із палацу - хоч і ненадовго. Але якщо сьогоднішня прогулянка минеться без пригод, можливо, дідусь і надалі дозволятиме мені такі "вилазки"? Хотілось би сподіватися!

Вулицями гуляли парадно вбрані містяни, вони вітали один одного зі святом, зупинялися потеревенити із знайомими. У крамницях ішла жвава торгівля, корчми з самого ранку були переповнені відвідувачами.

Чим ближче наша четвірка підходила до Ринкової площі, тим більш людно ставало навкруги. З нагоди свята до Столиці знову пропускали жителів навколишніх сіл та містечок, і їх можна було вирізнити з натовпу корінних мешканців за цікавістю, з якою вони роздивлялися усе навколо - починаючи з високих будинків і закінчуючи екіпажами багатіїв, які то тут, то там повільно проїздили вулицями, змушуючи перехожих притискатися до стін. Ще зовсім недавно і я так само лупала очима на цій величезній площі, дивуючися усьому, що бачу - чомусь із сумом подумала я.

У цей час якийсь здоровенний дядько наступив мені на ногу, але замість того, щоб вибачитися, закричав:

- Гей, хлопче, куди ти сунеш? Роззявив рота і плутаєшся тут під ногами!

Я не встигла і слова промовити, як за мене вже вступився Міро:

- А ти, старе одоробло, чого припхався із своєї Козолупівки? Залити очі з самого ранку? От ми тебе зараз варті здамо за порушення громадського порядку!

Чолов'яга миттю стушувався під таким натиском, тим більше, коли зауважив, що нас аж четверо.

- А я що? Я нічого не порушую, гуляю собі, - забубонів він і поспішно завернув за ріг будинку та зник з наших очей.

Міро приосанився, відчуваючи себе, певно, справжнім героєм-рятівником.

Проте більше жодних пригод з нами не трапилося. Ми мирненько гуляли собі площею, спостерігаючи за урочистим дійством, яке полягало у розпалюванні "живого вогню". У цей вогонь потім усі бажаючі могли підкинути якісь свої непотрібні речі, адже вважалося, що таким чином спалюються всі хвороби та нещастя. Багаття дуже швидко виросло настільки, що поруч чергували пожежники з бочкою води. А ще всі ті спалювані речі стали джерелом густого чорного диму, тож ми вирішили піти погуляти деінде. Спершу зайшли до трактиру і трішки перекусили, після чого наш настрій став іще кращим. Хлопці уже без жодних вагань зверталися до мене на "ти" і називали "Даником", що мене дуже розважало. І тільки один Ромен з нашої компанії залишався серйозним і зосередженим.

************

Перекусивши, ми попрямували, власне, на ринок, де, як і восени, стояло багато яток та наметів із найрізноманітнішими товарами, а також відбувалися вистави мандрівних артистів і циркачів.

- Я знаю, кого ти шукаєш, - сказав Ромен, нахилившися до мого вуха. - Але їх тут немає. Для твоїх друзів тепер в'їзд до Столиці закритий.

- Але чому? - засмутилася я. - Невже він ( ми обоє розуміли. що мається на увазі король) боїться, що я з ними втечу?

- Я тільки сказав те, що мені відомо. А все інше - лише твої здогадки.

Він знав із самого початку, чому я задумала цю "вилазку" в місто. Так, я справді сподівалася побачити своїх друзів із трупи пана Тадея. Це не значило, що я покину палац і поїду з ними. Хоча, хто його знає, як би я вчинила, коли б їх зустріла? Зрозуміло, що король не хотів ризикувати. Але для чого я йому була потрібна? Тільки зараз я дозволила собі замислитися над цим питанням. До того воно теж час від часу виникало в моїй голові, але я не зосереджувалася на цьому, вважаючи, що варто зачекати - і з часом усе стане зрозуміло. Та час минав, і нічого конкретного я так і не вияснила.

Крім одного - як претендентку на престол мене ніхто не розглядав, офіційно визнавати мене своєю онукою король також не збирався. Якщо в нього й були якісь плани щодо моєї персони - то він зі мною ними не поспішав ділитися. А от Ромен - чи йому щось відомо? Адже його батько - наближений до короля, дідусь постійно з ним радиться щодо важливих питань керівництва державою.

Я вирішила, що коли ми опинимося у більш доречних для відвертої розмови обставинах, я неодмінно спробую вияснити у Ромена усе, що він може знати з цього приводу.

А поки що мою увагу привернула найближча до нас сцена, на котрій ішла звичайна б, здавалося, вистава, але щось у ній мене насторожило. Хоча обличчя акторів ( так, це була не лялькова вистава, ролі грали люди) абсолютно ні про що не говорили, як і сюжет. Наскільки мені вдалося зрозуміти ( бо потрапили ми не на самий початок, а вже на середину дії), зміст театрального дійства полягав у тому, що на країну напав страшний Змій, його ніхто не міг подолати, окрім сільського коваля, який відрубав страховищу усі його три голови, а потім сам надзвичайно ефектно віддав Богу душу ( правда, я так і не зрозуміла, що тому стало причиною). У коваля залишився маленький син - сирота, якого взяли на виховання багаті люди, дали йому освіту, а потім він став королем, одним махом переміг усіх ворогів і враз зробив усіх людей країни багатими і щасливими. Ну казка як казка, хоч і трохи без фантазії, наче поспіхом зібрана з кількох різних відомих усім історій... ну, актори такі собі, не особливо видатні, але для простого люду цілком прийнятні... Навіть не розумію, чого мене ця п'єса так зацікавила.

Поряд із нами стояли дві жінки і ділилися враженнями від побаченого.

- От нам би такого короля, - замріяно сказала одна. - Щоб сам був із народу, і до всіх людей дослухався... Отак вийде на площу і спитає : "Люди добрі, чим вам треба допомогти, що вас турбує?" А я скажу: "Ваша Величносте, дуже високі ціни на ринку, зробіть щось із цими торговцями!"

Ії співрозмовниця енергійно закивала головою.

- І щоб комірне зменшили, і подимне, - додала вона. - І дірку на дорозі біля мого дому залатали...

Лукаш із Міро з цікавістю дивилися виставу, і я обережно торкнула Ромена за плече.

- Тобі нічого не здається дивним у цій постановці?

- Трохи схоже на твою історію, але навиворіт, - відповів він. - Там королівську дочку виховувала проста селянка, а тут, бач, король із народу, але й не зовсім із народу... І вашим, і нашим, як говориться.

- Та це не так важливо, звідки він, той король, мені цікаво одне - чому цих артистів ніхто не зааарештовує, не звинувачує в тому, що вони підривають королівську владу... як було із нашою історією? Тоді нам навіть закінчити п'єсу не дали, а зараз сторожа стоїть і сама в долоні плеще. Хоча у виставі йде мова про зміну влади, про нового короля... Щось мені усе це не подобається, Ромене.

- А мені ще одна річ не дуже подобається. - дуже тихо прошепотів він. - Озирнися праворуч, тільки дуже обережно. Ось там, за тією товстухою в червоному кожусі... чи не бачиш когось знайомого?

Я повільно повернула голову - і дійсно вирізнила серед натовпу знайоме обличчя. Та це ж мій кузен Генрік власною персоною! Він теж був одягнутий дуже скромно - як ремісник чи небагатий купець. Але сумнівів не було, що це саме він.

- І що він тут робить, цікаво? - прошепотіла я.

- А хтозна, може, так само, як і ми, вийшов прогулятися інкогніто. Або якісь любовні шури-мури... Та я гадаю, нам краще забиратися звідси.

- Та ну, ти що, боїшся його?

- Ні, я просто не знаю, що в нього в голові. Ця людина абсолютно непередбачувана. А мені довірили твою безпеку, тому, будь ласка, не сперечайся.

- Мені вже й самій набридло тут, - хмикнула я. - Якраз збиралася запропонувати повертатися до палацу.

- От і добре.

Він підійшов до Лукаша з Міро, аби повідомити їм, що ми вже йдемо. І в цю мить я знову озирнулася, немовби відчувши спиною якийсь холодок. Наші з Генріком погляди зустрілися, однак я не зрозуміла, чи була то випадковість, а чи він дійсно впізнав мене...