Земля дощу

Після банкету мене покликав до себе король - начебто для того, щоб я, як завжди, приготувала йому трав'яний відвар, котрий, за його словами, справляв чудову дію на здоров'я Його Величності. Але з виразу обличчя дідуся я зрозуміла, що виготовлення цілющого напою не є головною причиною нашої з ним зустрічі.

Як це відбувалося часто, ми зручно розташувалися перед каміном у їдальні, звідки за королівським наказом спішно евакуювалися усі слуги. Я швиденько приготувала напій і поставила на стіл перед дідусем. Він кутався у теплу накидку - в великому залі і справді було незатишно, незважаючи на палаючий вогонь у каміні.

Вже розпочалася зима. У наших краях вона не була сніжною та морозною, як на півночі. Радше - вітряною, сирою і пронизуючою до кісток. Дощі змінювалися мороссю, з неба падала крижана крупа, потім знову лила злива... Земля розкисала, всюди було болота по кісточки, а до того ж пригнічували постійні тумани. Через них увесь час було темно, доводилося і вдень палити свічки. Одним словом, нічого приємного - і така "чудова" погода тривала майже п'ять місяців.

Хоча, як я дізналася зі своїх уроків географії, нам тут, у Землі Дощу та розташованій приблизно в тому ж кліматі Землі Скель, більш-менш пощастило. Бо на Півночі, в Землі Снігу, у цей час панували такі люті морози, що люди місяцями взагалі не виходили з домівок, а під кінець зими, особливо у бідних селах та містечках, кількість населення зменшувалася вдвічі. "І як вони там живуть? - думала я. - Коли навколо тільки сніги і сніги, і постійна ніч?" Але, видно, якось призвичаїлися, бо ж не знали, що може бути інакше. Взагалі, у наші часи природа ніби збунтувалася проти людей. Складалося враження, що вона з наполегливістю живої істоти створювала для всіх, без винятку, народів у тій чи іншій мірі несприятливі умови. Ніде, на жодному клаптику суходолу не було такого місця, де людям жилося б тепло, приємно та вільготно. Хоча, як розповідалося у казках та переказах, так було не завжди.

- Про що ти замислилася, Дано? - спитав мене дідусь.

- Про зиму, Ваша Величносте.

- А я, було, подумав, ти згадуєш те, що трапилося на банкеті у Стефана.

- А що там відбулося? - спитала я з безневинним виглядом, підкидаючи дрова у вогонь.

- Це я маю запитати вас із тим паливодою Роменом. Чому ви влаштували сварку?

- Ми? Сварку? Та хто вам таке сказав?

Я могла сміливо клеїти дурня, бо знала, що короля у той час, коли ми зчепилися з Генріком, в залі не було. З якоїсь причини він з'явився на святі з запізненням, а саме, коли всі вже сідали за столи.

- Не важливо, хто сказав, - суворо поглянув на мене дідусь. - Це бачило багато придворних, хоч ніхто мені дослівно не відтворив змісту вашої суперечки.

"І слава Вищим силам", - подумала я.

- Кузен Генрік просто пожартував, хоча, зізнаюся, цей жарт був для мене не дуже приємним. А Ромен зробив йому зауваження з цього приводу. Але потім вони дійшли спільної мови.

- Ти ба, маєш уже власного лицаря, - здається, королівський гнів пішов на спад. - Не рано, дівчино?

- Ваша Величносте, ми просто друзі, - запевнила я. - А ще Ромен дає мені уроки фехтування.

- Оце так! А чому я про це нічого не знаю?

- Бо це я його попросила, чесно! Так що, коли ви гніваєтеся, то сваріть мене.

- І насварю, ще й лупки дам. якщо будеш надалі заїдатися з Генріком, - коли поряд із нами не було придворних та слуг, король полюбляв перейти на простонародну мову, і тоді складалося враження, що це сидять біля вогню звичайний селянин та його онука і обговорюють якісь прості житейські події, а зовсім не питання управління державою.

- Не буду, Ваша Величносте, якщо він сам не почне, - відповіла я.

- Ну і впертюща ти, Даніко, викапаний твій татусь! - сказав король і , як завжди, при згадці про зниклого сина, очі його огорнув сум. - Ну добре, розкажи вже, чому це тобі спало на думку зайнятися такою нежіночою справою!

**********

А було все так. Я любила бродити по палацу, досліджуючи нові і нові його закутки, часом довго сиділа у бібліотеці, вивчаючи ілюстрації у старих книгах; іноді гуляла в галереї, де висіли портрети колишніх королів і з цікавістю вдивлялася у їхні обличчя, шукаючи якусь схожість із собою - адже це були мої предки... А ще, бувало, видряпувалася на саму верхівку вежі і розглядала згори місто - правда, бачила я звідти тільки дахи, бо всі інші будинки були набагато нижчими.

Під час однієї такої мандрівки я випадково забрела до залу, що межував зі зброярнею. Тоді я й стала свідком захоплюючого видовища, яке змусило моє серце забитися у прискореному темпі. Ромен із ще одним молодим вартовим ( здається, звали того Яном) вправлялися у бою на мечах. Збоку, біля вікна, за яким клубочився осоружний густий туман, стояв пан Маріус і час від часу давав хлопцям вказівки або робив зауваження щодо техніки бою.

Я тихенько, як мишка, просковзнула в залу та вмостилася в темному кутку, притулившись спиною до важезного металевого обладунку - певно, він мав тільки декоративну функцію, бо я ніколи не бачила, щоб хтось такі носив, та й рухатися, начепивши на себе таке одоробло, мабуть, було геть проблематично. Але виявилося, що мене усі чудово помітили.

- Ну, панночко, виносьте свій вердикт - хто переміг? - спитав пан Маріус, лукаво посміхаючись.

Я поняття не мала, який був результат бою, але вирішила сказати наугад:

- Нічия?

Як виявилося, я вгадала.

Ромен з Яном розреготалися і ляснули один одного по плечу. Я тихенько підійшла і торкнулася до Роменового меча.

- Дай потримати!

- Ну, бери. - сказав хлопець. - Тільки він гострий, гляди не поранься!

Я пирхнула, зачувши таку цінну вказівку. Ну не три роки ж мені!

Проте меч мене здивував. Він був реально важким. Ніколи б не подумала, дивлячись на те, як чоловіки легко орудували цією зброєю. Все ж я зручніше взялася за нього і спробувала скопіювати рухи бійців.

Як не дивно, нестримного реготу, котрий я в глибині душі очікувала почути, не було. Всі троє дивилися на мене досить схвально.

- Ти вже колись тримала меча? - спитав Ромен.

- Ні, тільки в театрі дерев'яного, - чесно відповіла я.

- Ну, як для новачка, у вас добре виходить, - похвалив мене Ян.

- Певно, ти вдалася у батька. - висловив припущення Ромен. - Кажуть, він був вправним бійцем...

У цю мить пан Маріус сердито прикрикнув на нього:

- Сину, чи для того ти три роки вчився в університеті, щоб не вміти тримати язик за зубами?

Хлопець знітився і опустив голову.

- Пане Маріусе, - звернулася я до свого наставника. - А можна мені теж повчитися так битися?

- Я гадки не маю, навіщо вам, панно Дано, та наука. - мовив він, але, поглянувши на моє нещасне обличчя, змилостивився. - Ну добре, можете спробувати, хіба так, для розваги.

- Тільки меч цей все одно для тебе заважкий, - сказав Ромен. - Зачекай хвилинку.

Він пішов до зброярні і повернувся звідти з меншим за розміром клинком.

- Це мій, я колись, ще в дитинстві, з ним тренувався. Думаю, тобі буде в самий раз. Дарую!

Так я отримала меча.

**********

- Ну і як, тобі ще це все не набридло? Чи ти ходиш туди просто, щоб привернути увагу чоловіків? - поцікавився дідусь.

- Та їм немає до мене жодного діла! Лаються так, що сам Вельзевул поряд із ними почервоніє...

- Це, далебі, не та наука, котра потрібна молодій дівчині, - промовив король. - І я трохи занепоєний, що в тебе немає дівочого товариства.

Я знизала плечима. Наявне товариство мене цілком влаштовувало.

- Ну добре, з тим ми якось дамо собі раду, - промовив король. - Ти, здається, ще хотіла мене про щось попросити?

Я й справді на самому початку нашої розмови заїкнулася, що маю до нього невеличке прохання.

- Так, я б дуже хотіла, щоб ви відпустили мене на свято погуляти містом.

За кілька днів у Столиці мала відбуватися велика подія - Народження Сонця. Хоча самого Сонця ми ( принаймні ті, хто, як і я, ніколи не виїздив за межі Землі Дощу) жодного разу не бачили, та десь же воно там було - високо, за хмарами. Завдяки йому змінювалися пори року, селяни отримували урожай ( хоч і не дуже щедрий, бо постійна моква тому не сприяла). Чергування дня та ночі також було його заслугою. Тож усі ми щороку відзначали його іменини. Цього дня на центральній площі Столиці влаштовувалися масові гуляння, різноманітні вистави, ярмарки, із храмів вибиралися віруючі та походжали вулицями, співаючи урочистих пісень.

Мені дуже хотілося побувати святкового дня у місті ( була на те важлива причина, про яку я не хотіла відкрито говорити). Але дідусь, мабуть, здогадався про неї.

Він докірливо поморщився.

- Невже те тобі так горить? У палаці має бути розкішний маскарад. Навіщо бродити вулицями серед різних п'яних та гультяїв і наражати себе на небезпеку?

- І все ж, я дуже хочу подивитися на святкування. Тільки вдень, я не думаю, що для мене там буде небезпечно.

- Ну що з тобою робити... Хочеш - то йди, але неодмінно з охороною.

- Для чого та охорона? У разі чого, я маю зброю...

- Дитино, королівські накази не обговорюються! - суворо прикрикнув дідусь. - Або йдеш із вартою, або не йдеш зовсім!

Довелося мені підкоритися...