Тринадцятий рівень

Мельфей пам'ятав цей злощасний день чи не до найменших дрібниць, але спогади щодо операції завжди лишалися розмитими. Все що наразі міг пригадати Мельфей - це те, як над Андрієм схилилися медики. Здебільшого операції проводилися за допомогою автоматизованої апаратури, втім у цьому випадку Харт не мав ані відповідного робота, ні часу аби налаштувати його на вірний лад. Навряд у програмах роботизованого медичного асистента було закладено функцію на зразок перенесення свідомості на чіп зберігання. Проте на відміну від найсучасніших клінік того часу доктор Харт мав усе необхідне, щоб здійснити подібну спробу. А найголовніше - він мав злагоджену команду, що була мотивована зробити усе можливе, аби бодай частково зберегти життя своєму відданому другові.

Здавалося у якийсь момент геть виснажений Мельфей провалився у небуття, а коли перед його очима знову постали двері з ілюмінатором свідомість повернула його до лихого сьогодення.

З лабораторії один за одним виходили лікарі й на обличчях їх проглядалася непідробна втома. Один з науковців спинився поряд з Мельфеєм та поглянувши у вічі поклав долоню на його плече. З виразу обличчя чоловіка, котрий щойно залишив операційну було не зрозуміти чи він прагне висловити співчуття, або ж спонукає повірити в те, що надія ще й досі жива.

Врешті, коли з персоналу у приміщенні залишився лише Харт, Мельфей зібрався з духом та увійшов всередину. Андрій, як і раніше лежав на столі, втім тіло його вже не було оповите стримувальними пасками. Лице та руки виглядали геть блідими, а чоло та потилицю приховували щільні бинти. Свого часу Мельфею вже доводилося бачити мерців і тому сумнівів вже не було.

— Це все? — тихо запитав Мельфей.

Харт поглядом вказав на прозору пластикову скриньку, що стояла на високій білій тумбі.

— Чіп завантажився, — розпочав доктор. — Це крихта надії, адже минулого разу мій пацієнт залишив цей світ, а мені порожній аркуш замість власної свідомості.

— Як швидко для нього потрібно знайти нову оболонку? — не зводячи погляду зі скриньки мовив друг.

— Згідно з рекомендаціями чіп має знайти нове тіло не пізніше, ніж за рік, — мовив Харт. — Але я стільки не витримаю. Хтозна чи наші очі побачать ранок нового дня, а виживати у невіданні того, чи живий Андрій…

— Я розумію, — перервав друга Мельфей не зводячи очей з чіпа. — Є варіанти?

— В мене лише один, — витримавши паузу відповів Харт. — На створення оболонки з урахуванням індивідуальних побажань та враховуючи нинішній стан речей можуть знадобитись роки, тож пропоную спробувати те, що є.

Мельфей та Харт пройшли лабораторією та опинились у сусідньому приміщенні. На відміну від прохолодної операційної повітря в цих стінах здавалося теплим. Володимир невимушено поглянув на велику чорну сенсорну панель, що перебуваючи у сплячому режимі встигла суттєво запітніти, неначе дзеркало ванної кімнати після гарячого душу, який нещодавно прийняв її власник.

Друзі зупинилися навпроти своєрідного постаменту захищеного високим прозорим куполом. По той бік товстого броньованого скла на Мельфея та Харта споглядав прототип стародавнього водолазного костюма. Темно-зелена гума, що завдяки сучасним матеріалам стала в рази міцнішою. Неймовірного розміру чоботи й кремезний шолом з круглим прозорим віконцем.

— Він завжди хотів бути великим. А ще любив плавати. Навіть відвідував басейн - аби плечі з часом стали ширшими, — із сумом в голосі згадував Мельфей.

— Це надсучасний робот, — витримавши паузу відповів Харт. — Під костюмом надміцний рухомим скелет. Я випробовував його завдяки стандартному чіпу й він доволі непогано володіє всіма базовими функціями. Майже. Ходить, повертає голову та навіть пірнає.

— Може розмовляти? — поцікавився Мельфей не зводячи погляду з дивного «Пірнальника».

— Поки лише власною мовою. Набір звуків, — сумно зітхнув Харт. — Адаптувати його аби він мав змогу відтворювати те, що закладено до стандартної програми чіпа цілком можливо, втім оперувати тисячами думок живої людини - тут все значно складніше. Потрібен час, багато часу.

— Зрозуміло, — хитнув головою Мельфей. — Де Андрій?

Харт обережно підніс до Володимира прозору скриньку з чіпом.

Як дивно було спостерігати на цю річ від якої зовсім не віяло життям. Вона не йшла у жодні порівняння з душею, ба навіть її частиною. Так, або інакше необхідно було використати цей дивний провідник між залишками свідомості та штучним тілом аби впевнитись й остаточно прийняти вирок долі.

Пальці Харта лягли на пульт керування віддавши команду на підняття захисного купола. Мельфей своєю чергою тримав скриньку завмерши в очікуванні. За мить постать загадкового «Пірнальника» назавжди позбулася саркофага, а Харт озброївшись ще однією зі своїх скриньок заховався за широкою спиною фігури в зеленому гідрокостюмі.

Чималий на зріст Харт ледь діставався потилиці власного творіння й врешті спромігся відчинити прихований на шоломі приймач.

— Чіп, — в пів голосу мовив Харт обережно притримуючи захисну кришку.

Мельфей підійшов до незвичного тандема й простягнув скриньку докторові.

— Потримай, — мовив Харт вказуючи Мельфеєві на інструмент подібний до викрутки, який наразі тримав у правиці.

Володимир перейняв утримувач, а Харт звільнивши руку зміг повністю віддати себе роботі з чіпом. Поклавши його у захисний пристрій, доктор занурив нині химерний мозок до нового тіла. Захисна кришка надійно стала на місце й друзі поквапилися обійти Пірнальника, аби не проґавити того, що могло відбутися.

— Що далі? — прикипівши уважним поглядом до кремезної фігури запитав Мельфей.

— Чекати, — стримано відповів Харт. — Це може зайняти кілька хвилин, годин, а можливо й днів. Я не маю точної відповіді мій друже…

Голос Харта раптово перервало рипіння гуми. Мельфеєві ж на мить здалося, що велетенська нога водолаза ледь зігнулася в коліні після чого знову прийняла звичне положення. З-за скельця шолома з'явилося щось на зразок болотяно-зеленого туману.

— Яка химерна душа, — не помітивши того, що каже це в голос мовив Володимир.

— Це не душа. Гідрокостюм проходить термічну обробку зсередини та змащую шарніри, отже маємо шанси побачити бодай якісь рухи, — з надією пояснив Харт.

Невдовзі пара зникла й на масивному зап'ясті Пірнальника увімкнулась портативна водонепроникна мініпанель.

— Для чого сенсор? — не відводячи очей швидко запитав Мельфей.

— Задля корегування налаштувань та зворотного зв'язку від робота, — коротко відповів Харт намагаючись вловлювати найменші зміни у поведінці Пірнальника.

Несподівано кремезне тіло рушило лабораторією. Здавалося щойно ожилий робот не контролює власної швидкості й геть не товаришує з координацією, але у прискіпливому, зосередженому погляді Харта, Мельфей допоки не бачив натяку на розчарування.

Пірнальник раптово зупинився й завмер неподалік запітнілої панелі, що висіла на стіні. Володимир з доктором хутко підбігли до нього й також замерли в очікуванні. Хвилини тягнулися, але нічого не відбувалося. Пірнальник нерухомою статуєю завмер на місці й схоже не збирався рушати далі.

— Ти чуєш мене, друже? — вдивляючись на кругле віконце шолома запитав Мельфей. — Я знаю, що важко. Ні, я не можу знати, але якщо знайдеш можливість - дай нам зрозуміти, що це ти.

Мельфей не відводив очей, але будь-які дії з боку Пірнальника були відсутні.

— Знай, що ми чекатимемо, навіть коли для цього знадобиться усе життя, — мовив Мельфей й в очах його вкотре за останню добу застигли зрадницькі краплі.

Андрій зважився на авантюру, що вартувала життя його товаришів й ставило під питання подальшу долю найближчих друзів, але для Мельфей з Хартом він й досі залишався тим самим доброзичливим хлопцем. Водний припустився жахливої помилки, але для Володимира це була рідна людина, тож слова його лунали абсолютно щиро.

Несподівано тіло Пірнальника сіпнулось знову. Цього разу більш контрольовано, аби не врізатись у найближчу стіну. Дивакувато й неприродно він обережними кроками просунувся лабораторією і повернувся шоломом до сенсорної панелі. Велетенська гумова рукавиця гідрокомбінезона розчепірила товсті пальці й на запітнілій поверхні одна за одною почали з'являтися не рівні літери…

«Не плач. Тобі не личить».

Правиця Пірнальника опустилась додолу так, ніби попередня маніпуляція далася йому вкрай складно.

Мельфей поспіхом глянув на комунікатор, що замайорів стрічкою для відтворення тексту. Володимиру не здалося, невеликий екран на зап'ясті дивного водолаза намагався передати інформацію, що надходила з чіпа його власника. Більшість слів відтворилася з помилками, втім Мельфей та Харт спромоглися зрозуміти для себе їхній зміст.

«Важко. Потрібен час. Мельфей. Пробачте мені».

Пірнальник раптово став на одне коліно. Чи то від втоми, або радше від жалю. Здавалося свідомість Андрія змусила тіло виказати сум та каяття.

Харт з Володимиром тримали свої емоції, проте відбувалося це лічені секунди, опісля яких вони стрибнули до друга намагаючись заховати кремезну постать у своїх обіймах. Попереду чекав нелегкий шлях й усвідомлення того, що трапилося. Але зараз у цих стінах панувала радість на якусь мить змусивши Мельфея та Харта забути жахливу трагедію. Андрій погано пам'ятав усе що трапилось, проте уривки свідомості чітко відтворили для нього загальну картину, котра передувала катастрофі яку спричинило його рішення. З часом пам'ять Водного розірваними пазлами збереться докупи, а зараз гору бере втома огортаючи собою всіх без винятку нових мешканців підземних рівнів…