Тринадцятий рівень

Граб розповів, що побачив посеред зали те від чого ледь не знепритомнів. Постаті, що зустріли його у більшості своїй не були людьми. Одне з дивних створінь, які оточили робототехніка скидалось на кремезного чорта, інше дивилося у бік Граба каламутним скельцем велетенського шолома, що довершував не менш гігантський, зелений гідрокостюм. Щодо третього - він єдиний хто походив на людину і як виявилося згодом, був ладен спілкуватися звичною для Граба мовою.

— Це якась маячня! — Курт зробив чималий ковток. — Так, історії, що кружляють навколо Безодні дійсно оповиті містичною складовою, й саме місце, як виявилося ще та псяча дупа, але…

— Якщо ви дісталися сюди, пане Курт, то як мінімум спромоглися перетнути басейн на що я, так і не зважився, — спокійно мовив Граб. — Напевне ви ще не встигли замислитись над тим, що подібні речі навряд відбуваються самі по собі.

— То з ваших слів маємо зробити висновок, що комплексом заправляють чорти?! — Курт знову відпив кави й поволі розпочав міряти кроками периметр кімнати.

Граб злегка усміхнувся. Відверто кажучи він очікував куди більшого несприйняття, отож будь-яких образ у бік Курта бути не могло.

— Якби ці створіння насправді являли собою породження зла у тому вигляді, що малює ваша уява, я напевно збожеволів одразу, як побачив їх, — Граб на мить опустив очі. — Мене врятувала моя професія, пане Олександр. Я робототехнік, тож безпомилково можу відрізнити живу істоту від штучно створеної. Навіть, якщо це найкраща імітація, що мені доводилось бачити за понад двадцять п'ять років моєї роботи з біотехами.

Курт мовчав. Чоловік, що кілька років не бачив сонця натомість скоріш за все, зважаючи на час свого перебування у стінах комплексу споглядав куди більше, ніж Курт встиг за останню добу, мав право висловити думку. До того ж Вітер, чи то через толерантність, або з якихось інших міркувань не поспішав відмовляти Граба від, м'яко кажучи, чудних розмов.

— Жінка з крилами досі тут, — раптово мовив Граб, чим змусив Вітра різко поглянути у свій бік. — Я нещодавно бачив її неподалік випробувального полігону, як і того самого дня. Ці стелі занизькі для її маневрів, тож остерігатися крилату необхідно починаючи з шостого рівня.

— Тут ще й жінки є, — простягнув Курт, останнім ковтком покінчивши з кавою.

Граб іронічно посміхнувся.

— Ви добре тримаєтесь, як на людину, що вперше завітала сюди й щось мені підказує, за цей час уже встигла побачити дещо незвичне. Але прошу вас, дослухайте мене до кінця і можливо ця інформація допоможе зберегти ваше життя, — тепер вже без долі іронії мовив Граб.

Зі слів робототехніка випливало, що розповіді про жахливих створінь й небезпеку комплексу, що часом вирували у певних колах - не маячня. Дивні істоти й справді, час від часу снували підземними рівнями, ховаючи задуми поверхні щодо відновлення проєкту разом із тими, хто ризикнув зануритись до темних коридорів. Втім були вони не породженням глибин пекла, а виконаною на найвищому рівні, машинерією.

— Гаразд, — припустив Курт сідаючи на канапу й раптово відчувши, як попри міцну каву, повіки спонукають його зануритись до сну. — Біотехнічний робот ладен був зламати вам шийні хребці ще швидше, аніж це міг зробити вправний спецпризначенець. Питання… Чому ви ще й досі живі?

Граб бачив, як очі Курта зрадницьки виказують шалену втому чоловіка й попри усе конче шукають відповідей здавалося на божевільні питання. Своєю чергою, робототехнік мав що сказати на кожне з них, втім наразі вирішив обмежитись необхідним мінімумом, аби остаточно не прикінчити й без того перевантажену шаленими подіями свідомість гостя.

— Якби у той день в залі опинився спецпризначенець, гадаю розмова склалася б вкрай коротка, — спокійно мовив Граб. — На запитання чоловіка, котрий супроводжував дивних, роботизованих створінь, я відповів, що є робототехніком у складі розвідувальної групи. Опісля чого пролунало ще кілька запитань, аби переконатися у правдивості моїх слів і я впевнено можу сказати, що людина, яка ставила їх напрочуд добре знається на інженерії.

— Що за чоловік? — із непідробно цікавістю запитав Курт.

— Я не знаю, — відверто знизав плечима Граб. — Це запитання лунало з моїх вуст, проте відповіді я так і не отримав. Щодо співрозмовника можу сказати - це досить високий чоловік, має довге волосся частково вкрите сивиною, а також, що мені особливо впало до ока, носить сірий халат науковця.

— Тобто він теоретично може бути одним із вчених колишньої лабораторії? — пожвавішав Вітер.

— Або мародером, що відшукав халат, чи зняв речі із загиблого працівника комплексу, — додав Олександр.

Граб категорично захитав головою.

— Це міг бути хто завгодно, але не мародер. З подібною базою знань у такому промислі навряд є сенс, хіба що разове занурення до Безодні в складі злагодженої групи, але не думаю, — відповів господар.

Свідомість Олександра з кожною секундою усе більше давала зрозуміти своєму власникові, необхідність термінового відпочинку. Курт приліг на канапі й наразі лише чоботи Сашка, що не торкались ліжка, відділяли його від можливості відчути цілковите розслаблення.

— І що ж далі? — підклавши руки під голову мовив Курт.

— Вони дозволили мені піти, — коротко відповів Граб.

У повітрі на мить запала тиша.

— Чому ж ви ще й досі тут? Що вас тримає? — Сашко випростався на руках і здивовано глянув на робототехніка.

— Страх, — відказав Граб.

Курт знову прийняв нещодавнє положення, намагаючись обробити надлишок отриманої за сьогодні інформації.

— Здається на цю мить розмов більше ніж достатньо, — підсумував Граб. — Пропоную дочекатись вечері й добре відпочити.

Ці слова господаря оселі були останніми, що їх почув Курт за мить до того, як його очі закрилися й Сашко миттєво провалився до царства снів.