У пазурах триколору

Глибока ніч огорнула ліс, немовби крило крука, що розпростерлося над грішним світом. Повітря було сирим, важким, насиченим запахом вологої кори й зотлілих листків. Загін, що складався з козаків, черкесів, та залишків яничарів, рухався крізь хащі, намагаючись не видавати себе зайвими звуками. Гілки потріскували під копитами коней, мов крихкі кістки.

Аміна їхала на коні поруч з Асланом. Вона крадькома кидала на нього погляди. Він виглядав виснаженим, але в очах все ще палав вогонь, який не могла загасити навіть ця кривава війна.

— Втомився? — тихо спитала вона.

— Хіба це має значення? — відповів він, не відводячи погляду від темної стежки попереду.

— Має. Якщо ти не витримаєш, хто поведе нас далі?

— Я витримаю, — промовив він твердо, хоч у голосі відчувалась гіркота.

Один із козаків, що їхав попереду, раптом різко зупинився й нахилився над землею.

— Сліди, — прохрипів він. — Москалі були тут. І зовсім нещодавно.

Загін напружився. Всі витягли зброю, а очі вдивлялися в темряву, намагаючись розгледіти ворога.

Коли вони виїхали на невелику галявину, ліс вибухнув звуками. З-за дерев з'явилися російські солдати. Постріли прорізали ніч, і кулі зашипіли у повітрі, неначе зміїні кидки.

— Засідка! — крикнув Серафим, вихоплюючи козацьку шаблю.

Бій розгорівся за лічені секунди. Вогонь мушкетів мерехтів у темряві, а дзвін клинків відлунював у нічному повітрі. Росіяни, наче здичавілі вовки, атакували з криками.

Аміна опинилася лицем до лиця з високим офіцером, який усміхався злобно.

— Пам’ятаєш мене? — глузливо кинув він. — Це я віддав наказ вирізати твій народ. Я насолоджувався їхніми криками. І ти теж закінчиш так само.

Він замахнувся шаблею. Аміна заблокувала удар, але сила противника була надто великою. Її кінь захитався, а вона ледве втрималась у сідлі.

— Погань гірська — зареготав офіцер, готуючись завдати останнього удару.

Раптом з боку пролунав свист килиджа. Аслан, немов тінь, підлетів на своєму коні. Його меч зі свистом врізався в руку росіянина, відсікши її по лікоть. Криваві бризки розлетілися в повітрі, а офіцер закричав, падаючи з коня.

— Ніхто не торкнеться її, поки я живий, — прошепотів Аслан, встромляючи клинок у груди ворога.

Аміна важко дихала. Аслан простягнув їй руку, допомагаючи злізти з коня.

— Все добре? — запитав він.

— Тепер так, — відповіла вона, стиснувши його руку.

Загін розташувався біля лісової річки. Вода тихо дзюркотіла, неначебто шепотіла історії про минулі битви. Воїни палили багаття, перев'язували собі рани. Аміна сиділа на камені, розглядаючи подряпину на плечі.

— Давай, я допоможу, — сказав Аслан, підходячи до неї.

Він узяв бинт, змочив його водою і почав перев’язувати рану. Його пальці були теплими й легкими.

— Ти вже не боїшся мене? — запитав він, не піднімаючи очей.

— Раніше боялась, — чесно зізналася вона. — Але тепер бачу, ким ти став.

Їхні погляди зустрілися. Аміна легенько торкнулася його руки, і він не відсторонився.

— Ми більше не самотні, — прошепотіла вона.

Раптом прибіг один із черкесів. Його обличчя було блідим, а очі наляканими.

— У нас зрадник, — видихнув він. — Кілька людей зникли. І ми знайшли це.

Він простягнув згорнутий сувій. Аслан розгорнув папір. Там було написано: "Повідомити координати табору. Генералісимус Суворов."

— Хтось грає проти нас, — прохрипів Серафим.

Почалися звинувачення. Козаки дивилися на яничарів із недовірою, черкеси кидали косі погляди на козаків.

— Аслан! Він осман! Яничар! Може, це він?! — вигукнув один із козаків.

— Замовкни! — закричала Аміна, стаючи поруч з Асланом. — Він рятував нас не раз! Він не зрадник!

Напруження зростало.

— Я бачив, як новий яничар поводився дивно, — раптом згадав Аслан. — Треба перевірити.

Вони кинулися до його схованки. Там знайшли тіло — зарізане, але ще тепле.

— Зрадник і досі серед нас, — похмуро сказав Аслан.

У Петербурзі, в імператорському палаці, стояла гнітюча тиша. Катерина II сиділа біля ліжка Суворова. Генералісимус лежав без свідомості, блідий, із перев'язаною ногою.

— Він був таким сильним, — прошепотіла вона, нервово тереблячи хустку.

— Війна змінює всіх, навіть найсильніших, — сказав Потьомкін, стоячи поруч.

— Але не мене, — різко відповіла вона. — Я не дозволю цим дикунам з Кавказу зруйнувати мою велику імперію. Відправити нові полки. Спалити ліси. Винищити їх аули.

— Суворов вже не зможе командувати, — додав Потьомкін.

Катерина змахнула рукою.

— Знайдіть нового. А цього... хай живе чи помре, мене це більше не хвилює.

Повстанці знову їхали в темряві.

— Завтра все може скінчитися, — тихо сказав Аслан.

— Якщо ми вистоїмо, це стане початком нашої свободи, — відповіла Аміна.

Їхні руки торкнулися, і темрява вже не здавалася такою страшною, як раніше...