У пазурах триколору

Святкування у Суджук-Кале було тихим, немовби приглушений шепіт серед ночі, де кожна посмішка здавалася натягнутою, а кожен сміх — крихким, наче тонкий лід. Черкеси та козаки сиділи біля вогнищ, перев’язуючи рани, ділячись шматком хліба й гіркими думками. Полум'я потріскувало, неначе нагадування про нещодавні бої.

— Думаєш, вони відступили? — запитала Аміна, сидячи поруч з Асланом. Її голос був тихим, але в очах світилася тривога.

— Це просто спокій перед штормом, — відповів він, дивлячись на далечінь, де морок ночі здавався густішим, ніж зазвичай. — Росіяни не відступають так просто.

Аміна опустила голову. Її довге волосся, темне, мовбито нічне небо, спадало на плечі.

— Аслан... Ти колись думав, що буде після війни? — її голос був тремтливим, наче осінній листок, що ось-ось зірветься з гілки.

— Я думав... але війна забирає всі думки, — зізнався він, торкаючись її руки. — Якщо ми виживемо... Я хочу піти з тобою. Хоч на край світу.

Вона ледь помітно посміхнулася, але в цій посмішці було більше смутку, ніж радості.

У Петербурзі, за товстими стінами імператорського палацу, лютувала Катерина II. Вона ходила залою, її сукня шелестіла, мов крила ворона.

— Їхні аули ще димлять, а вони святкують?! — вигукнула вона, стискаючи келих так, що кришталь ледь не тріснув.

Гудович стояв, мовби кам'яна статуя.

— Дозвольте мені завдати останній удар, Ваша Величносте, — холодно мовив він. — Я спалю кожен аул, винищу кожну сім’ю.

Потьомкін, що сидів у кутку, дивився на нього з презирством.

— Краще подумати про інші методи, — прошепотів він, але Катерина вже прийняла рішення.

— Знищити все, — відповіла вона. — Негайно.

Вогонь охоплював черкеські аули, мов ненаситний звір. Крики жінок і дітей вщент розривали нічну тишу.

— Поспішаємо! — крикнув Хасан, ведучи загін крізь ліс.

Коли вони прибули, було вже пізно. Лише руїни, кров і плач. Аміна знайшла хлопчика, пораненого, що шепотів:

— Вони прийдуть і за вами...

Вона притисла його руку до своєї, але життя вже покинуло його.

— Ні... — прошепотіла вона, сльози почали текли по її щоках.

Аслан обійняв її.

— Ми ще не програли.

Османський флот з’явився на горизонті, немов примара, що несе помсту. Шейх Мансур стояв на палубі корабля, вітер розвівав його одяг.

— Вони відчують наш гнів, — прошепотів він.

Битва була жорстокою. Серед хаосу Аміна знайшла російського генерала, який командував каральними загонами, що нищили її народ. Але цього разу вона хотіла не просто помсти — вона хотіла, щоб його смерть відчувалася, прямо як її власний біль, щоб кожен його подих став останнім криком каяття... Вона дивилася йому в очі, неначебто намагалася побачити там відблиск страху, і прошепотіла: «За мою сім’ю, за всі їхні страждання, за кожен день, коли я жила лише ненавистю».

— Це за них! — вигукнула вона, вбиваючи його.

Коли все стихло, Аслан шепотів Аміні:

— Я з тобою, навіть якщо весь світ буде проти.

Вночі вони стояли на порозі саклі в одному з аулів, освітлені лише тьмяним світлом місяця. Аміна торкнулася пальцями обличчя Аслана, її очі були повні сліз і надії. Він обережно взяв її руки, поцілував кожен палець і прошепотів: «Ти — моя тиха гавань серед шторму». Вона схилила голову й відповіла: «А ти — моє останнє тепло серед холоду війни». Вони обійнялися, відчуваючи, як їхні серця б’ються одночасно, і залишилися там, разом, під зоряним небом, мріючи про мир, який колись настане...