У пазурах триколору

Анапа залишалася позаду, її силует розчинявся в мареві, наче тінь минулого, що переслідує навіть у втечі. Вітер гнав попіл спаленого міста, змішуючи його з гірським туманом, а важке небо нависало, немовби погрожувало ще більшими бідами.

Чоха Аміни тріпотіла, наче крила ворони. Її руки нервово стискали гриву коня, але серце стискало інше — слова цього незнайомого яничара.

— Ми вже відірвалися, — неохоче пробурмотів яничар, зупинившись на вузькій стежці. — Мене звуть Аслан.

Він кинув швидкий погляд на Аміну, а потім додав, неначе важив кожне слово: — Слухай, я знав твого батька. Темір був хоробрим воїном... Ми билися пліч-о-пліч, і перед останнім боєм він сказав мені: “Якщо я не повернусь, потурбуйся про мою доньку”.

Аміна різко вдихнула. В її очах спалахнув гнів, сум і здивування водночас. Вона вдивлялася в обличчя Аслана, намагаючись зрозуміти, чи не бреше він. Його погляд лишався рівним, а в голосі не було ні краплі вагання.

— Я обіцяв йому. І не маю наміру порушити цю присягу, — сказав він, а потім відвернувся, стискаючи повід.

Аміна мовчала, її коса спадала на плечі. Удалині все ще висів дим Анапи. Вона вдивлялася туди, де колись був її дім, і там, у вогні, залишилося все, що вона знала у своєму житті...

— Куди ми їдемо? — нарешті спитала вона.

Аслан повернув коня.

— До одного з гірських аулів. Там безпечніше. Османи ще тримають ці землі, а серед місцевих є ті, хто точно допоможе.

Вони рушили вперед. Гори мовчали. Вітер завивав у розщелинах, немов духи забутих воїнів. Каміння під копитами коня зривалося вниз, розчиняючись у темряві провалля. Туман висів низько, він душив, мов невидимі руки, що намагалися зупинити кожен їхній крок.

Аміна стискала руки ще міцніше. Її батько казав їй: “Я повернуся, доню”. Але він так і не повернувся. І ось тепер цей чоловік, цей яничар, говорить про нього. Чи можна йому довіряти? Чи не зрадив він Теміра?

Аслан мовчав, і його мовчання здавалося важчим за слова.

Коли вони дісталися до джерела, він зупинив коня.

— Спочинемо тут.

Він спішився, дозволив коневі напитися, а сам нахилився до води, вмиваючи обличчя. Потім повернувся до Аміни.

— Спробуй. Це освіжить тебе.

Вона довго не рухалася, але потім все ж підійшла, і опустила руки у воду. Вона була крижаною, ніби сама гора віддавала їй свою силу.

— Ти сам-то звідки? — несподівано спитала вона.

Аслан на мить завмер. Його погляд зупинився десь у далечині, наче він намагався пригадати те, що вже давно забув...

— Колись я теж жив у Черкесії. Але мене забрали в дитинстві. Виріс серед яничарів.

Його голос був рівний, але в ньому чулося щось інше, щось таке приглушене. Аміна вдивлялася в нього ще уважніше. У ньому було щось знайоме. Щось, що вона не могла зрозуміти.

Знову в дорогу. Втома осідала на плечі, мовби хмари, що тиснуть на вершини гір. Але нарешті, коли сонце почало хилитися за обрій, перед ними відкрився невеликий аул.

Маленькі будиночки тулилися до скель, дим високо підіймався з димарів, кілька людей зупинилися, дивлячись на прибулих. Тут було тихо. Занадто тихо.

— Будь насторожі, — тихо сказав Аслан, сповільнюючи крок.

Біля великої саклі їх зустрів старий горець. Його погляд був важким, наче валун, що давно лежить під сонцем і не знає тепла.

— І що це за привід? — запитав він, дивлячись спочатку на темну косу Аміни, а потім на самого Аслана.

— Її батько був моїм вірним другом, — відповів Аслан. — Вона потребує захисту.

Старець посміхнувся, але в його посмішці не було тепла.

— Війна забирає всіх. Але якщо ви вже вирішили залишитись, ночуйте. Тільки пам’ятайте, що не кожен тут буде радий.

Наступного ранку на обрії з’явилися люди. Молоді горці, їхні очі були темні, немовби сама ніч, і в них світилася підозра.

— Ви до кого? Чого шукаєте тут, на нашій землі? — спитав один.

Аслан спокійно відповів:

— Ми не хочемо конфліктів. Ми втікачі.

Один з горців, помітивши чоху Аміни, звузив очі.

— Ти…черкешенка?

Його голос був гострим, немов лезо. Але перш ніж вона змогла відповісти, з аулу раптом пролунали несамовиті крики.

З-за горизонту раптово виринули вершники, озброєні до зубів, та готові до бою...

Аслан міцно стиснув вуздечку, його очі заблищали від напруги, але він не зрушив з місця. Аміна відчула, як у грудях завмирає серце...

Всі шляхи були перекриті.

І тоді стало зрозуміло — їхній шлях ще не завершився. Він тільки починався. І що чекає їх попереду, залишалося неясним, як саме це видиво, що з’явилося на горизонті, повільно наближалося до них із темряви...