Розділ 15: Гірке прощання
Шейх Мансур оголосив, що османський флот чекає в порту, готовий прийняти черкесів та відвезти їх до Синопу. Новина пролунала серед повстанців, мовби грім серед ясного неба. Дехто сумнівався, дехто вагався, але всі знали — іншого виходу немає.
Аслан стояв на краю скелі, дивлячись на охоплені полум’ям аули. Росіяни, немов зграя скажених вовків, роздирали Кавказ. Біля нього Аміна мовчки стискала пальці, намагаючись сховати біль у серці.
— Ми більше не маємо дому, — прошепотіла вона.
— Наш дім не на землі, а в наших серцях, — відповів Аслан. — І поки ми разом, він житиме.
Тієї ночі вони не спали. Вперше за довгий час вони могли просто бути собою, а не воїнами у вирі смерті.
— Я боюся, — зізналася Аміна. — Бо якщо ми виживемо, що буде далі?
— Далі буде життя, — сказав Аслан, ніжно торкаючись її обличчя. — І поки воно триває, я хочу бути поруч із тобою.
Їхні губи зустрілися, і в цю мить світ навколо зник. Лише вони двоє залишилися під блискучим зоряним небом.
Вранці вони піднялися на борт османського корабля. Вітер надував вітрила, хвилі билися об борти, несучи їх у далеке майбутнє...
На березі, немовби привиди минулого, стояли руїни їхнього світу. Хтось мовчки плакав, хтось прощався з землею, кидаючи в море жменю рідного ґрунту.
— Ми вижили, — прошепотіла Аміна.
— Тепер ми житимемо, — відповів Аслан, дивлячись у далечінь.
Хасан залишився, щоб прикривати відхід. Він знав, що не побачить ні Синопа, ні друзів. Його шашка на смерть пробивала ворогів, поки остання крапля крові не залишила його тіло. Він загинув зі словами: «За Черкесію... »
У темряві спальні Петербурзького палацу, що обвивала кімнату мовчазною таємничістю, тихо лежав Суворов. Поранений, знесилений, він дивився у стелю, де візерунки зливалися в тіні смерті. Поруч стояв Гудович — його зміна, його тінь...
— Ваша війна закінчена, — холодно сказав він.
— Моя, можливо, — прошепотів Суворов. — Але Росія не впаде, доки я дихаю. Вона буде перемагати, бо її сила вічна.
У коридорах Потьомкін відчував, як у нього холоне серце. Гудович поступово ставав новим фаворитом. І що, якщо Катерина II надасть йому те, що колись належало йому самому? Вперше він відчув справжній страх...
Водночас Катерина II, сидячи перед дзеркалом, промовила:
— Якщо Кавказ не стане російським, він буде спаленим.
У Стамбулі, в палаці Топкапи, султан Селім III прийняв звістку про евакуацію черкесів. Він зітхнув, дивлячись на карту Чорного моря.
— Росія забирає Кавказ, але не його дух. Ми ще побачимо, як вони спокусять своє безумство.
Його руки стиснули скіпетр. Часи змінювалися, але боротьба тривала.
Коли корабель кинув якір у Синопі, черкеси, ослаблені, але живі, зійшли на берег. Перед ними лежала чужа земля, яка мала стати їхнім домом...
Аслан, вийшовши з корабля, обійняв Аміну.
— Ми тут... Ми живі...
Вона кивнула, усвідомлюючи, що попереду нове життя, сповнене випробувань і боротьби, але без жаху перед триколором, що проганяє їх з рідної землі, і з вірою, що їхній шлях веде до свободи...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!