У пазурах триколору

Важке гірське повітря обпікало легені, наче розпечене залізо. Тиша висіла в повітрі, мовби самі гори завмерли в очікуванні бурі. Аміна й Аслан стояли перед незнайомими вершниками, що нерухомо дивилися на них з-під тіні каптурів. Їхні коні важко дихали, повністю вкриті потом, неначе щойно вийшли з бою. Очі вершників блищали підозрою.

— Хто ви такі? — нарешті запитав один зі старших, суворий чоловік з великим шрамом на щоці.

— Я друг Теміра, — спокійно відповів Аслан, але його рука залишалася на руків’ї килиджа. — Ми прийшли, щоб допомогти.

Один із черкесів, молодший і запальний, кивнув у бік яничарського одягу Аслана й сплюнув на землю.

— Допомогти? Ти яничар. Ви забирали наших дітей у свої війська, змушували забувати рідну мову, молитися за султана! — Його голос дзвенів від ненависті.

— Достатньо! — різко вигукнув старший. — Тепер інші вороги прийшли. Якщо цей воїн справді друг Теміра, нам варто його вислухати.

Аміна мовчала, але серце в грудях билося швидше. Їй здавалося, що щось страшне ось-ось станеться...

— І де ж тоді шейх Мансур? Чому він не веде нас у бій? — кинув хтось у натовпі.

Запала тиша. Потім один із воїнів зітхнув і похмуро відповів:

— Шейха більше немає серед нас.

Аміна здригнулася. Вона не могла повірити. Невже він загинув?

— Що? — голос Аслана став гострим, немовби лезо.

— Він живий… Але в полоні. Росіяни схопили його й відправили до Петербурга.

Повітря стало важким, неначе всі відчули холодне лезо килиджа біля горла. Декілька воїнів стисли шаблі, інші стискали кулаки, мовчки усвідомлюючи страшну правду. Але їх перервав різкий вигук:

— ВОРОГИ!

На обрії здіймався пил — російські драгуни поступово наближалися до аулу. Черкеси миттєво ожили, неначе кожен з них вже знав, що робити. Але відкритий бій міг би стати самогубством.

— Ми заманимо їх в ущелину, — промовив Аслан, окинувши поглядом місцевість. — Османи займуть висоти, а ви, черкеси, ударите з тилу.

Ніхто не заперечував. Вони, хоч і не особливо довіряли Аслану, але його план був єдиним шансом.

За мить усі розбіглися по позиціях. Коли росіяни в’їхали в ущелину, їх накрила буря смерті. Османські мушкети сипали свинець згори, черкеси вдарили з флангів, а вершники виривалися вперед, розсікаючи ворогів шашками. Земля просякла кров’ю.

Аміна, хапаючи повітря розпеченими легенями, побачила, як російський офіцер, змахнувши прапором, намагався згуртувати солдатів. Вона не вагалася. Вирвавши кинджал, вона скочила на коня й кинулася в атаку. Коли офіцер обернувся, вона стрибнула, немов яструб, і встромила лезо прямо йому в груди.

Росіяни почали панікувати й тікати. Бій було виграно.

Після бою серед мертвих росіян знайшли шкіряний тубус. Аслан швидко розгорнув його, пробіг очима по карті й завмер.

— Це маршрут транспортування полонених… — його голос став напруженим.

— Кого саме? — різко спитав один із черкесів.

Аслан вказав на позначку. Там було написано: "Полонений шейх Мансур. Маршрут: Кавказ – Москва – Петербург."

Земля, здавалося, похитнулася під ногами.

— Вони везуть його на страту! — різко вигукнула Аміна.

— Це пастка, — пробурмотів місцевий горець, втрутившись у розмову. — Вони навмисне залишили карту, щоб заманити нас у небезпеку.

— А якщо ні? А якщо це наш єдиний шанс? — Аслан глянув на всіх, випробовуючи їхню рішучість.

Тиша. Вони знали, що цей шлях — самогубство. Але хіба не для цього вони воюють? Хіба не заради волі?

— Я йду, — твердо сказав Аслан.

— І я, — не вагаючись, додала Аміна.

Воїни переглянулися. Ще хвилину тому вони сумнівалися, чи можуть довіряти один одному, а тепер у них з’явилася спільна мета.

— Гаразд, — нарешті промовив старший черкеський воїн. — Але якщо це пастка, ми всі помремо.

— Краще загинути у битві, ніж просто жити рабами, — відповіла Аміна.

Вони знову сіли на коней. Їхній шлях тільки починався.

Наступна зупинка – Москва...