Розділ 4: Тьмяна зоря
Вечір поволі застилав небо легкими відтінками бурштину й пурпуру. Сонце, неначе багряний клинок, западало за горизонт, забарвлюючи каміння та пил на стежці. Повітря було наповнене запахом гірських трав, але вітер, що посилювався з кожним подихом ночі, приносив із собою передчуття бурі...
Аміна стискала поводи коня, її очі насторожено спостерігали за вершниками, що їхали попереду. Черкеси були мовчазні, темні тіні їхніх постатей витягувалися в сутінках, а дехто все ще кидав недовірливі погляди на Аслана. Османська феска на його голові ледь трималася через сильний вітер, а на обличчі застигла холодна зосередженість. Він не показував хвилювання, та думки не давали йому спокою.
«Вони не довіряють мені», — майнуло в голові. — «І чи мають вони на те право?»
Зненацька тишу прорізав гуркіт кроків. З-за повороту вибігли люди — змучені, закривавлені, з розширеними від страху очима. Один із них, у розірваному каптані, повністю залитому кров'ю, важко дихаючи, кинувся до загону. Його голос затремтів:
— Шейх Мансур… поранений… він у полоні… в Анапі… Я ледве втік!
Слова втікача впали, мовби камінь у гірський потік, здіймаючи хвилю гніву. Ватажок черкесів стиснув кулаки. Його голос був наповнений люттю та болем:
— Це не просто поразка… це зрада. Він боровся за нас! І що, тепер ми залишимо його помирати в руках ворогів?!
— Немає часу на сумніви! — вигукнув хтось із загону.
— Усі сідлайте коней! Ми вирушаємо негайно!
Звістка розбудила в усіх войовничий дух. Втікачів посадили на коней — їхні слова стали не просто новиною, а обов’язком. Ватажок застеріг їх:
— Якщо зрадите нас, то не чекайте милості.
З цими словами загін рушив далі. Коні рвалися вперед, розтинаючи темряву, а місяць, мов холодний клинок, освітлював їхній шлях.
Аміна, тримаючи поводи, чула в собі відгомін слів батька:
«Справжній воїн не той, хто біжить уперед без страху, а той, хто йде вперед попри страх».
Вона не дозволяла собі вагатися. Надія всього народу тепер залежала від них.
Аслан мовчки їхав поряд. Його серце роздирали суперечності. Він — яничар, турок, слуга султана… Але він також знав, що таке біль утрати. Його батько загинув, коли він був ще дитиною, а його самого виховали у військових бараках Османської імперії. Він став зброєю. Але тепер він сам обирав, кому служити.
Аж раптом у густій темряві, попереду блиснуло світло. Загін зупинився біля кущів.
Перед ними повільно рухалася карета, оточена вершниками в російських мундирах. Солдати голосно говорили між собою:
— Взяли цього бунтівника… Тепер у Петербурзі з ним розберуться як слід!
— Казали, імператриця наказала зробити з нього приклад для інших.
— Так, аби не було більше таких «святих воїнів».
Черкеси напружено слухали, міцно стискаючи зброю. Ватажок нахилився вперед, уважно оцінюючи становище.
— Нападати з місця — самогубство, — прошепотів він.
Аслан нахмурився.
— Ми повинні розділитися. Я з кількома вершниками об’їду їх з тилу і створю ілюзію атаки. Вони розвернуться, і в цей момент ви ударите з фронту. Якщо пощастить, ми заберемо карету ще до того, як вони зреагують.
— Це надто ризиковано, — похмуро відповів один із черкесів.
— А чи є у нас вибір? — Аслан подивився йому прямо в очі.
Настала мить мовчання. Нарешті, черкеський ватажок кивнув.
— Гаразд. Готуйтеся. Чекайте мого сигналу.
Тиша перед бурею. Вони стискали поводи коней, готуючись до битви...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!