У пазурах триколору

Туманний світанок повз по землі, неначе примара, що шукала собі нову жертву. Ліс мовчав, тільки десь далеко чулося невгамовне каркання ворона, що, здавалося, вже передчував майбутню бійню...

Хасан стояв серед тернових заростей, його серце билося рівно, але всередині палахкотіла ненависть. Він був черкесом, а черкеси не здаються. Він вже встиг послати кілька російських солдатів на той світ, але їх було надто багато. Вони оточили його, відрізавши всі шляхи відступу. Російські пики бридко кривилися у самовдоволених посмішках.

— Диви-но, яка здобич потрапила в наші руки, — гаркнув один з офіцерів, підходячи ближче. — Черкеська худоба, яка думала, що може тягатися з російською величчю?

Хасан лише сплюнув собі під ноги, поглянувши на ворогів так, ніби вони були брудом під його чоботом.

— Ви не варті навіть того, щоб я забруднив об вас клинок шашки, — спокійно відповів він.

Офіцер змінився на обличчі, роздратований спокоєм полоненого. Кулак росіянина з силою врізався в обличчя Хасана, змусивши його похитнутися, але він не видав жодного звуку. Його очі залишалися сповненими тієї ж ненависті, що й раніше.

— Годі балачок! В'яжіть його негайно! Відправимо до генерала, нехай він вирішує, що з ним робити! — наказав офіцер.

Солдати швидко пов'язали його руки й потягли до буцегарні. Хасан знав, що на нього чекає.

Темниця смерділа гниллю, вологою та ще чимось огидним. Земля під ногами була вкрита багнюкою, а з кутів чулося бридке шарудіння щурів. Грубі залізні ґрати перед ним були вкриті іржею. Це була буцегарня Суворова, де ламали сильних.

Хасан сидів у кутку, його обличчя було повністю вкрите засохлою кров’ю, але погляд залишався твердим. Двері різко відчинилися, і в камеру увійшло кілька російських офіцерів. Попереду стояв сам Суворов — жорстокий, бездушний кат, для якого смерть і тортури були буденними справами. Його сірі очі блищали холодом.

— Ну що, дикуне, — мовив він, схрещуючи руки. — Говори. Де ваш табір? Де ховаються ці нещасні пси?

Хасан мовчав. Росіянин чекав кілька секунд, а потім кивнув солдатам. Один із них вилив на Хасана відро крижаної води. Холод пронизав його кістки, але він навіть не здригнувся.

— Непогано тримається, — хмикнув один з офіцерів. — Але нічого, ми ще навіть і не починали.

Вони били його. Знову й знову. Сильні удари в живіт, в обличчя, в груди. Але Хасан мовчав. Він не дасть їм ані слова, навіть якщо доведеться і померти...

— Ламається повільно, — пробурмотів Суворов, витираючи руки. — Добре, залиште його. Завтра продовжимо. А якщо до ранку не заговорить — відправимо його головою до Катерини.

Хасан важко дихав, але його очі все ще палали.

Тим часом у таборі повстанців, після спільних боїв, Аміна та Аслан стали ближчими. Вона починала більше довіряти йому, бачила не просто яничара, а людину, яка справді прагне допомогти...

Одного вечора, коли він отримав чергову рану під час сутички, вона доглядала за його ногою. Її пальці торкалися його шкіри, і між ними зависла тиша, наповнена чимось новим.

— Чому ти робиш це? — запитав Аслан, вдивляючись у її очі.

— Бо не хочу, щоб ти загинув, — відповіла вона тихо.

Він наважився зізнатися:

— Я змінююся через тебе, Аміно. Я бачу в тобі те, що колись втратив.

Їхні погляди зустрілися, і в цю мить вони більше не були тільки союзниками по війні...

Наступного дня в повстанському таборі відбулася суперечка. Серафим, хоч і перестав бути агресивним, усе ще з підозрою поглядав на османів та черкесів. Його голос гримів у таборі:

— І що, будемо гинути за тих, кого ще вчора називали ворогами? Чи вони загинуть за нас?

Аслан зробив крок уперед, його голос був рівним, але сповненим напруги:

— Тепер у нас є один ворог. І якщо ми дозволимо росіянам знищувати наших братів, то наступними будемо ми.

Деякі запорожці перезирнулися, у їхніх очах ще залишалися сумніви. Але зрештою, після довгих суперечок, загін вирішив напасти на російську буцегарню, щоб звільнити полонених.

Тим часом росіяни вели свою гру. Вони розповсюджували чутки, неначе отруту, що повільно роз'їдала довіру серед повстанців. "Султан укладає мир з Катериною," шепотіли деякі. "Османи нас зрадили. Ми відтепер самі."

Серед черкесів з'явилася паніка. Дехто опустив голови, дехто стискав зброю сильніше. Воїни дивилися один на одного з підозрою.

— Це брехня! — голос Аміни пронизав тишу. — Ви вірите словам тих, хто вже спалив наші домівки?

Але найгірше ще попереду. Хтось передав росіянам координати табору. Зрадник був точно серед них...

А Шейх Мансур лежав непритомний, його стан дедалі погіршувався. Його тіло горіло у вогні лихоманки, а губи шепотіли нерозбірливі слова...

Коли вночі прибули османські посланці, один із них, високий чоловік у темному одязі, вимовив:

— Він не виживе тут. Ми маємо забрати його в безпечне місце.

— І довірити його вам? — різко перепитав один із черкесів. — Як ми можемо знати, що серед вас немає зрадників?

У цей момент шейх сіпнувся, розплющивши каламутні очі. Його голос лунав хрипло, немовби з іншого світу:

— Зрада… Вона… вже тут…

У таборі завмерли. Кожен відчув, як страх поповз холодом по спині. Вони знали — шпигун серед них, і часу залишилося вкрай мало...

Тим часом у Петербурзі Катерина II, сидячи за великим столом, обговорювала з Потьомкіним та Суворовим план масової депортації черкесів. Її очі блищали холодним, безжальним вогнем, коли вона вимовляла кожне слово. Суворов стояв поруч, випроставшись, як натягнута тятива лука, готовий до безжальної роботи.

— Російська імперія це не місце для слабкості, — промовив Суворов, його голос був таким самим, як і його погляд — кам’яним, без емоцій. — Ми покажемо цим дикарям, що таке справжня сила.

Аміна, тим часом відчувала, як трималася на межі, коли виявила російського офіцера, який носив у собі безмежну загрозу. Він, нахабно посміхаючись, здавалося, був готовий у будь-який момент розсміятись з її наївності. В його очах не було нічого, окрім презирства.

— Ви вже програли, наївна дівчинко, — сказав він, його слова були холодними, немов леза ножа, що ріжуть душу, а не тіло.

Аміна відчула, як у грудях відгукнулося щось гірке... Вона відчула, як кров застигала в жилах, але внутрішній голос говорив: "не спішити, не дати йому перевагу".

Вона не могла дозволити йому втекти з цією правдою, тому вирішила, що його доля — лишитися живим, хоча й виглядало, що це стане її катастрофою. Всі її сумніви затихли, коли стріла, ніби призначена самою долею, прошила простір між ними. Вбивця. Її серце забилося швидше, і в ту ж мить вона зрозуміла: хтось із їхніх не хотів, щоб ця правда вийшла назовні. Її обличчя покрилося холодним потом...

Хасан, тим часом лишався в похмурій, задушливій буцигарні, що смерділа вологою й гниллю. Його тіло було вкрито синцями, рани пекли вогнем, а шлунок стискався від голоду. Він не знав, котра зараз година, але чув, як за стінами згасав день, і розумів, що якщо він не зізнається, до ранку його голову відправлять Катерині II.

Суворов спостерігав за його муками з холодною насмішкою, а офіцери насолоджувалися кожним його стогоном. Хасан тримався. Він кусав губи до крові, намагався мовчати, але біль пробирав його наскрізь, і зрештою зойк вирвався з грудей. Росіяни лише переглянулися й посміхнулися — їхня жертва ще жила, а отже, тортури можна продовжувати...

За дверима стояли вартові, важкі кроки лунали коридорами, а ніч своїм темним плащем вкривала буцигарню. Але навіть у темряві Хасан не ламався. Він палав гнівом. Він жадав помсти.

Тим часом загін рушив у ліс. Їхні кроки були тими самими, що й у попередні ночі, але відчуття страху було зовсім іншим. Натовп із черкесів і козаків стискувався, їхні серця билися одночасно, адже всі вони прекрасно знали, що попереду знову буде боротьба, а не мир...

— Чи варто нам продовжувати? — запитав один із козаків, погляд його був туманним, неначе на нього звалилося непереможне відчуття безнадії.

Аслан, з похмурим обличчям, вивів їх із цього кола сумнівів. Його слова лунали, мов грім серед безмовного лісу, і кожен із них відчував вагу відповідальності, що лежала на їхніх плечах...

— Ми повинні боротися! Якщо здамося тепер, ми вже ніколи не піднімемося. Війна не закінчиться, поки вони не здобудуть усе.

Аміна додала:

— Наші землі, наша свобода... Вони хочуть нас змусити відмовитися від себе! Ми не можемо їм дозволити цього.

Вони досягли кишлаку і зайняли оборону, але невдовзі почувся звук важких кроків. Здалося, що земля самовільно розривається під тиском російського підкріплення, що наближалося.

Суворов не міг не відчувати свою перемогу ще до того, як її здобув. Його погляд був іронічним, у ньому не було місця сумнівам чи страху — він вже відчував себе переможцем. Він міг би розглянути це як ще одну нічну прогулянку на шляху до слави, та одна річ залишалася зрозумілою  — їх було не так легко перемогти.

У той час, як козаки й черкеси приймали свої позиції, розсипаючись по кишлаку, мовби хижі птахи перед нападом, хтось влаштовував засідки на дахах сакль, інші причаїлися на балконах, нервово стискаючи зброю. Аслан помітив, як росіяни сміялися з їхніх зусиль, вважаючи їх даремними. Їхня чисельна перевага, здавалося, була неспростовним аргументом, ніби вироком, що не залишав вибору.

Але Аслан відчував, як усе в ньому стискається, наче у капкані. Він знав, що це була пастка... Їхня боротьба була обрізана самою ідеєю. Росіяни вважали їхніх людей здобиччю, але не знали, що загнаний хижак небезпечніший удвічі. І коли пролунав звук вибуху, усе стало темним...

Вибух застав їх усіх зненацька. Земля під ногами застигла, навіть росіяни падали, схоплені звуком, який розірвав тишу лісу, і все занурилося в хаос.

— Що це в біса таке?! — вигукнув один із російських солдатів, його голос був переповнений не тільки здивуванням, а й панікою. Вони навіть не знали, що це за вибух був — ніхто не очікував такого. Вибухова хвиля розірвала повітря, залишаючи за собою тільки невизначеність і туман... 

Росіяни почали кашляти, їхні легені заповнювались важким, їдким пилом, що застилав очі та не давав дихати. Повітря стало густим, неначе із гарячих печей, і вони майже задихались від цього...

Туман розсіювався повільно, і, коли він нарешті почав спадати, на місці, де ще хвилину тому стояли російські солдати, залишалася лише тиша, що відлунювала їхні останні кроки, немов прокляття, що попереджало — війна ще не закінчена...