У пазурах триколору

Останні хвилини спокою були, немовби крихкий човен у бурхливому морі — тендітні й приречені. Аміна ніжно поклала голову на плече Аслана, відчуваючи, як його серце б'ється рівно, але в цьому ритмі була якась напруга — ніби передчуття бурі.

— Хотіла б я, щоб усе це закінчилося... — прошепотіла вона, дивлячись на чорні хвилі, що невпинно накочувалися на берег. — Щоб можна було знову жити без страху.

— Колись... — тихо відповів Аслан, обережно притискаючи її до себе, мов намагався захистити від усього світу. — Ми підемо. Далеко звідси. Але... — Він замовк.

— Але чи буде ця війна коли-небудь виграна? — закінчила вона за нього. В її голосі не було гніву, тільки сумнів, що проростав у душі, немовби отруйний полин.

Їхню мить тиші, таку рідкісну й крихку, розірвав хрипкий голос Серафима:

— Перепрошую, голуб’ята, але нам пора. Ворог ще не розбитий.

Аміна стрепенулася, наче її обпекло полум'я. Аслан кивнув, відпускаючи її з обіймів. Його очі ще мить дивилися на неї, перш ніж обернутися до козака.

Темрява, що огортала фортецю Суджук-Кале, раптом спалахнула червоним — сигнальні ракети злетіли в небо, немовбито криваві ліхтарі. Ворог наступав.

Гудович, з холодним обличчям, мов мармурова статуя, спостерігав за артилеристами.

— Зруйнуйте ці кляті мури, — скомандував він, і його голос прозвучав, неначебто вирок.

Гармати глухо загуркотіли, і стіни, що здавалися вічними, почали осипатися. Вулички фортеці стали вузькими лабіринтами смерті, де кожен крок міг бути останнім.

— За мною! — крикнув Серафим, ведучи козаків у самісіньке пекло. Він знав, що шанси мізерні, але відступати було нікуди.

Аслан побачив, як кілька яничарів, злякавшись, почали відступати.

— Стояти! — його голос був, немов удар батога. — Битися до кінця! Ви — воїни султана! Чи ви забули це?!

Яничари, збентежені, зупинилися. В його очах вони побачили не лише гнів, а й рішучість людини, яка не боїться навіть смерті.

Аміна, разом із Серафимом, опинилася в пастці. Росіяни вийшли з флангу.

— Смерть або воля! — крикнув Серафим, вихоплюючи козацьку шаблю.

— Немає шляху назад, — додала Аміна, її кинджал вже блищав у руці.

Кров бризкала, мовби багряна злива. Серафим отримав поранення в плече, але відмовився відступати.

— Я не здохну, поки ці кляті москалі дихають! — прохрипів він.

Аслан і Аміна, змучені, але непохитні, спустилися в підземелля.

— Пороху тут вистачить, щоб підірвати пів фортеці, — прошепотіла вона.

— Це й потрібно, — відповів він, запалюючи гніт.

Перед самим вибухом Аслан, наче тінь, підкрався до неї, різко притягнув і вперше за весь час поцілував. Їхні губи злилися, гарячі та водночас тремтячі.

— Я не хочу втрачати тебе, — прошепотів він.

— Але війна ще не закінчена... — відповіла вона, відриваючись.

Вибух потряс землю, і російські позиції розлетілися на шматки.

Османські кораблі раптово з’явилися на горизонті, мовбито самі боги моря прийшли на допомогу. Воїни висадилися, і контратака почалася. Хасан, з обличчям, ніби висіченим зі сталі, повів своїх людей у рішучий удар.

Гудович, розуміючи, що програв, викликав Хасана на двобій. Клинки схрещувалися, наче блискавки, що ріжуть ніч.

— Смерть прийде до когось із нас, — прохрипів Гудович.

— Але не сьогодні, — відповів Хасан, завдаючи смертельного удару.

Росіяни відступили.

Аміна знайшла Аслана. Вона впала йому в обійми.

— Я думала, що втратила тебе... — прошепотіла вона, ніжно обіймаючи Аслана за шию, її пальці легенько торкалися його волосся, а він міцно пригорнув її до себе, відчуваючи кожен її подих...

Вони залишилися вдвох у порожній саклі, де нарешті могли бути просто людьми. Його пальці знімали її чоху, а її руки тремтіли, але не зупиняли його.

Тільки море залишалося вільним...