У пазурах триколору

Світанок над Суджук-Кале був блідим, неначе зранене обличчя воїна після довгої битви. Мури фортеці, понівечені гарматними ядрами, стояли, немовбито втомлені велетні, які ледь тримаються на ногах. Вулиці були вкриті трупами, і здавалося, що сама земля плаче кривавими слізьми.

Яничари, черкеси й козаки мовчки ховали загиблих. Кожен удар лопати об суху землю лунав, немов відлуння їхнього болю. Повітря було напруженим, наче натягнута тятива лука.

Серафим, тяжко поранений, лежав на ношах, але його очі блищали зухвалістю.

— Я ж вам казав, що ще не час для мене гнити в землі! — буркнув він, кривлячись від болю, але посміхаючись, ніби насміхаючись над смертю.

На мурах фортеці стояли Аслан і Хасан. Їхні обличчя були серйозними, немовбито камінь, а погляди — пильними, наче у яструбів, що шукають нову здобич.

— Ми виграли цей бій, але війна триває... — прошепотів Хасан, зітхнувши, мов кожен подих нагадував про втрати.

— І триватиме, доки не залишиться й сліду від нашого болю чи нас... — додала Аміна, залізши на мури.

Вона дивилася на Аслана, її очі, мовби темні озера, відбивали втому, страх і... щось більше. 

— Але поки я жива, я битимуся. Бо коли серце мовчить — це гірше за смерть.

Аслан, мовбито прочитавши її думки, тихо відповів:

— Ти — моя зірка, що світить у темряві. Я завжди буду твоїм щитом, твоїм світлом серед мороку. Кожен удар мого килиджа — за тебе, кожна крапля крові — це присяга тобі. Ти для мене дорожча за будь-який світ, за будь-яку війну.

Він обережно взяв її руки, що тремтіли, і поцілував, ніби боявся, що втрачає найцінніше.

— І я завжди буду з тобою, — прошепотіла вона, вдивляючись у його очі, наче намагаючись запам'ятати кожну мить. — Навіть якщо все зникне.

У петербурзькому палаці Катерини II панувала тиша, напружена, немовби перед бурею. Імператриця, розлючена, жбурнула келих у камін, і вино розлетілося краплями, немов кров на полі бою.

— Вони вистояли?! Ці дикуни?! — її голос був схожий на шипіння змії.

Потьомкін, ховаючи власний гнів за маскою спокою, мовив:

— Це лише тимчасово. Ми зітремо їх з лиця землі.

Гудович, стиснувши кулаки, прошепотів:

— Це були бісові черкеси... Але тепер ми вирвемо їх із корінням.

— Тепер не буде милості, — додала Катерина, її очі блищали холодним вогнем. — Винищуйте їхні аули, спаліть усе, що бачите.

Шейх Мансур у Трабзонській лікарні повільно розплющив очі. Світло здавалося йому надто яскравим, мовби різало зсередини. Лікар схилився до нього:

— Твої брати б'ються... Ти мав би бути там...

— І буду, — прохрипів він, підводячись попри біль. — Готуйте корабель.

У нічній тиші, де шум моря був єдиним свідком, Аміна й Аслан залишилися вдвох. Її пальці тремтіли, торкаючись його обличчя, ніби боялася, що це сон.

— Ми вижили... — прошепотіла вона.

— Лише тому, що ти була поруч, — відповів він, ніжно проводячи пальцями по її довгому чорному волоссю.

Цієї ночі не було війни, не було крові — тільки вони.

Але нова буря вже поступово наближалася...