У пазурах триколору

Черкеський загін залягав у тіні, мовби хижак перед стрибком. Лише каркання ворон порушувало нічну тишу, наче голоси духів загиблих, що попереджали про кровопролиття. Повітря було важким, воно болюче тиснуло на плечі, немовби валун.

Аміна сиділа, міцно стискаючи кинджал, її пальці були білими від напруги. Вона вдивлялася у темряву, де серед вогників факелів маячили постаті російських вартових. "А що, якщо це пастка? Що, якщо вони вже нас помітили?" — думки, неначе отруйні змії, обплутували її свідомість. Вона вдихнула на повні груди холодне повітря й прогнала сумніви. Ні, вона не має права боятися! Темір не боявся б. Її батько пішов у бій, щоб захистити її народ, і вона не має права взагалі вагатися.

— Готові? — Аслан злегка повернув голову, поглянувши на воїнів. Його голос був твердий, немовби лезо килиджа.

— Так, — прошепотіла Аміна, і її слова загубилися в нічному повітрі. Вона бачила, як у його очах промайнуло щось, дуже схоже на схвалення.

Настав час!

У тиші ночі, наче грім серед ясного неба, пролунало різке ржання коней. Це була пастка для ворога, задумана самим Асланом. Росіяни заметушилися, намагаючись зорієнтуватися в хаосі, що спалахнув серед них. Лунали крики:

— Напад! Напад! Черкеси!

Аміна кинулася вперед, мов блискавка. Її ноги мчали по землі, ніби сама тінь. Вона бачила перед собою ворога, чула його розгублений вигук. Один ривок — і її кинджал вже врізається в горло першого російського солдата. Кров бризкає на її руки, але вона навіть не здригається. Інший ворог намагається підняти рушницю, але вона встигає першою. Швидкий удар — і ще один росіянин падає. Вона навіть не вагається.

— Гадина! — реве ще один солдат, замахуючись багнетом.

Проте Аслан під’їжджає вчасно, і його килидж розтинає ворога.

Біля карети раптово чується слабкий крик. Це був шейх Мансур. Аміна та Аслан рвучко вибивають двері. Вони знаходять його закутим у кайдани, знесиленого та пораненого.

— Запізно… я вже майже… не людина… — його голос звучить слабко, ніби відголос далекого минулого.

— Ні! Ми тебе витягнемо! — жорстко відповіла Аміна, допомагаючи зняти кайдани.

Раптово у темряві загриміли рушничні постріли. З дальнього боку дороги вже летіли росіяни. Їхні офіцери кричали накази:

— Вогонь! Вогонь по варварам!

Кулі свистіли над головами, хтось із черкесів впав, та більшість встигла стрибнути на коней.

— Відступаємо до лісу! — крикнув Аслан, підхоплюючи ослаблого Мансура.

Коні рвалися вперед, та несли їх крізь темряву. Лісові хащі поглинали весь загін, даючи тимчасовий захист. Але росіяни переслідували їх до останнього. Позаду гучали постріли, земля здригалася під копитами коней.

Аміна допомагала Аслану везти Мансура. Її серце билося так швидко, що здавалося, вона чує буквально кожен його удар у вухах. "Ні, я не можу дозволити їм програти!" — раптово промайнуло в голові.

Перед ними з’явилася вузька гірська ущелина.

— Це єдиний шлях! — вигукнув Аслан.

— Вперед! — додала Аміна.

Вони мчали, чуючи, як позаду гинуть їхні товариші. Вороги наближалися, але черкеси знали ці місця краще. Вони могли використати цей ландшафт собі на користь.

Раптом один із російських солдатів кинувся на Аміну з палашем. Вона не встигала відреагувати… але Аслан рвучко вихопив свій килидж і збив ворога ударом. Їхні погляди зустрілися. Він на мить затримав її руку, і вона відчула тепло його долоні.

— Ми виживемо, — прошепотів він.

Загін нарешті добрався до глибокої частини ущелини. Вони впали на землю, виснажені й знекровлені. Але живі.

Аміна доглядала за ранами Мансура. Її руки були обпаленими втомою, але вона не зупинялася. Аслан лише мовчки спостерігав.

Нарешті шейх відкрив очі. Його голос був слабким, але сповненим рішучості:

— Ви ще не знаєте, у що вплуталися… Але тепер відступати не можна...

Аслан і Аміна мовчали. Вони знали — боротьба тільки почалася...